31.03.2012р. Б. / Блаженніший Святослав: Я не хочу розказувати вам про свої гріхи

 

Один з цінних досвідів Помаранчевої революції був у тому, що це був мирний протест, який може стати революцією духу й щось змінити в суспільстві, - сказав Блаженніший Святослав.

 

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) під час прес-конференції в УНІАН розповів, що в УГКЦ цей рік оголошено Роком мирянина. Ми скористалися візитом Глави Церкви в агентство й задали йому кілька запитань. Пригощаємо Блаженнійшого чорним шоколадом.

 

- Пригощайтеся, будь ласка, це пісний шоколад, - кажемо ми, натякаючи на Великий піст.

 

Словосполучення “пісний шоколад” дуже розсмішило Святослава, мовляв, такого не буває. Він розповів історію, як недавно побував у гостях Патріарха Філарета, куди також прийшов ребе Яків Дов Блайх. І ребе питає: “Ну, приєднуюся до вашого столу… А скажіть, будь ласка, чи все в нас тут кошерне?” І сам сказав: “Де є рабин — там усе кошерне”.

 

Предстотель УГКЦ бере шматочок “пісного шоколаду”...

 

Блаженніший, скажіть будь ласка, як би ви пояснили те, що вам легко вдається спілкуватися, скажімо, з іудеями, натомість важко знайти порозуміння з деякими православними?

 

З багатьма братами православними ми спілкуємося дуже добре. Людські відносини між нами, я б сказав, дуже гарні. Наприклад, коли у Ватикані відкривали українську ялинку, то представником української православної церкви був архієпископ полтавський і миргородський Филип. Ми з ним дуже гарно спілкувалися.

 

Я завжди повторюю, що спілкування чи діалог завжди потребує відкритості двох сторін. Ми завжди готові до діалогу. Можливо, наші партнери не дуже до цього готові.

 

Може, ви їм просто заважаєте будувати “рускій мір”, тому вони на вас так, скажімо, Агафангел ображається, що навіть не хоче зустрічатися, спілкуватися?

 

Знаєте, я б хотів знати, на що на мене ображаються. Я б з радістю вислухав, у чому є їхня трудність і їхня образа. Це б уже було початком діалогу. А так — ми лише можемо здогадуватися, що насправді є причиною. Такого діалогу ми дуже потребуємо, тому що наші церкви носять взаємні образи. Ця історія тяжить над нами, і ми сьогодні не маємо іншого способу, як ці рани лікувати. Поки цього не буде, ми завжди залишатимемося на рівні невисловлених кривд.

 

Ми молимося до Господа за єдність між християнами і сподіваємося, що справді зможемо налагодити діалог.

 

Ви постійно скаржитеся, що Янукович нерівно ставить до всіх конфесій в Україні. А, може, УГКЦ і не потрібна якась особлива увага Януковича? Ну, нема то й нема, адже церква і не в таких умовах побувала, нічого, пережила...

 

Тут не йдеться лише про увагу... Звісно, що ми не потребуємо якоїсь надмірної уваги чи якихось надмірних привілеїв.

 

Також справа не є лише в нас — хочемо, аби всі мали однакові можливості: спілкування, вирішення тих чи інших наболілих проблем. Наприклад, коли йдеться про виділення земельної ділянки, то хочемо, аби місцева влада діяла згідно закону щодо всіх церков. Тут не говориться про якусь особливу увагу, а про прості демократичні засади суспільства, де всі громадяни мають однакові права, можливості, свободи.

 

В Україні зараз епідемія суїцидів, особливо в Донецькому регіоні. Накладають на себе руки здебільшого молоді люди — 15-40 років. З чим, на вашу думку, пов`язаний такий сплеск суїцидів і чи є якийсь рецепт, аби попереджувати такі випадки?

 

Це дуже непросте питання, тому я б не хотів дати якоїсь спрощеної відповіді. Очевидно, що коли молода людина свідомо й добровільно забирає собі життя — це значить, що вона протестує проти того життя, того суспільства, в якому вона знаходиться. Психологи часом кажуть, що суїцид — це є крик особи, яка хоче про себе заявити, звернути на себе увагу.

 

У чому є причина таких випадків, я не можу сказати... Але справді молода особа шукає сенсу свого життя, вона змушена бачити перспективу свого життя. Молода людина потребує уваги, пошани до себе, знайти місце в цьому суспільстві.

 

Такий самий відчай переживають молоді люди і в багатих суспільствах. Минулого року в жовтні я чисто випадково став свідком демонстрації “Захопи Уолстірт” у Римі. Я спостерігав за тими демонстрантами, це були молоді дівчата й хлопці. Вони несли транспаранти з дуже цікавими написами,де говорилося, що те суспільство, в якому вони живуть, їх викинуло. Одна дівчина несла напис “Не хочу принца на білому коні, а хочу певного майбутнього”.

 

Суїциди — це дуже сильний сигнал, на який суспільство мало б звернути увагу — чому так сталося.

 

Церква засуджує самогубство як таке, бо вважаємо, що тільки Господь Бог є господарем життя. Він є той, що його дає, і Той, що кладе йому межі. Те саме стосується і абортів. Ніхто не може забирати життя, яке вже сотворено.

 

Знаю, що під час поїздок за кордон, ви зустрічаєтеся з різними високопосадовцями, високим духовенством і говорите, що ситуація в Україні є, м`яко кажучи, не найкраща. Чи дає вам хтось якісь поради, як треба б вам діяти як главі церкви?

 

Чесно кажучи, під час усіх цих розмов усі більше хочуть почути від мене про ситуацію в Україні. Якихось рецептів ніхто мені не давав, бо не знають, що порадити. Ті, хто живуть в Україні, самі не знають, як зарадити цій ситуації, то що можна сказати про когось з-за кордону.

 

Гадаю, саме громадянська активність має бути тим фундаментом, на якому повинна виростати здорова демократія.

 

Україна цього року відзначає Рік Патріарха Йосипа Сліпого. Чи можете пригадати щось з того, що говорив Патріарх, яке сьогодні є актуальним в Україні?

 

Патріарх дуже багато говорив. Мені пригадуються його слова з “Заповіту”. “Заповіт” Патріарха Йосипа до певної міри є підсумком усього його життя: про сталінські концтабори, про душпастерство на вигнанні... Він сказав був одну таку фразу - “Нам треба бути собою. І не боятися бути собою”. Відчувати всю спадщину того, яку ми маємо, як українці, як українці християни, зокрема як українці греко-католики. Бо ми часом думає, що чуже є краще. Тому заклик “бути собою” є дуже актуальний сьогодні для українців.

 

Ситуація в Україні є не найкраща. І зрозуміло, що рано чи пізно це може вилитися в якісь акції протесту. Які ці акції будуть: мирні чи насильницькі, ми можемо лише гадати. А чи не вважаєте за потрібне, аби церква працювала в напрямку переконування людей, що не можна вдаватися до насильства, навіть для зміни режиму?

 

Уже неодноразово лунало з вуст церковних представників, що церква є абсолютно проти насилля як методу вирішення суспільних чи політичних проблем і негараздів. Чому? Бо насилля ніколи не вирішує ситуацію. І взагалі, коли хто-небудь починає виправдовувати насилля як метод вирішення цієї ситуації, це дуже небезпечна позиція.

 

І один з цінних досвідів Помаранчевої революції був у тому, що це був мирний протест. Саме мирний протест може стати революцією духу й щось змінити в суспільстві.

 

Один депутат вніс законопроект щодо зміни Гімну України. За його версією, він би мав починатися не “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”, а - “Слава Богу, в України є правда і воля”. Вам як представнику церкви подобаються такі зміни?

 

Гімн “Ще не вмерла Україна” - це певна традиція боротьби нашого народу за свою національну незалежність і за Українську державність. І так легко міняти слова гімну, гадаю, не потрібно.

 

В історії відомий приклад мирного й успішного протесту Ганді, який де-факто за допомогою ненасильницького спротиву призвів до визволення Індії від британської колоніальної залежності.

 

Помітила, що ви змінили годинник. Торік, коли ви стали главою церкви, у вас був вітчизняного виробництва, який коштував 800 гривень. Ви за цей рік розжилися на кращий годинник, дорожчий?

 

Завдяки вам, журналістам, мої приятелі в Італії подарували мені новий годинник. Я довго вагався, надягати його чи ні, але вирішив зробити ще одну інтригу... Це такий простенький годинник “Касіо”, який коштує близько 150 євро. Я бачив, що в Італії більшість українських священиків такий годинник мають.

 

Він вигідний тим, що заряджається від сонця, тому не потрібно міняти батарею.

 

Ви раніше користувалися автомобілем Блаженнішого Любомира. Чи вже маєте своє?

 

Так, я вже маю авто до своїх послуг. Це не є моє авто, а церкви. Це “Фольксваген Пассат”, який коштує десь близько 20 тисяч доларів.

 

Блаженніший Любомир потребує свого авта, щоб він міг пересуватися не залежно від мене, бо він є таким важливим громадським діячем нашого суспільства. І часом він їде на зустріч з молоддю в один вуз, я їду на зустріч з молоддю до іншого міста.

 

Чи відчули ви за останній рік намагання влади обмежити відродження УГКЦ?

 

Відверто кажучи, якихось фактів я не можу назвати якогось прямого тиску з боку влади чи прямих намагань обмежити діяльність церкви я не можу назвати.

 

Проте, ми про це неодноразово говорили, в Україні спостерігається неоднакове ставлення до різних церков і релігійних організацій. Зокрема, нам було прикро, що було скасовано традиційну молитву “За Україну”, яка відбувалася в Святій Софії з участю всіх глав церков і релігійних організацій. На жаль, минулого року такого не було.

 

А на локальному рівні ми часом відчуваємо, що там, де всі представники церков мали б мати однакові права, наша церква таких прав не має. Яскравий приклад — Одеса. Уже скільки років просимо можливість отримати земельну ділянку, щоб будувати наш храм у Одесі. І по сьогоднішній день жодних зрушень там немає. Такі ж скарги надходять і з інших міст України. Зокрема йдеться про центральну, східну й південну Україну. Тобто ми не отримуємо свого конституційного права — молитися.

 

На останній зустрічі з представниками церков президент пообіцяв однаково ставитися до всіх церков в Україні. Сподіваємося, це дійде до низів, де такі проблеми існують.

 

Ми подали президенту цілий список питань, які потребують вирішення. Але скажу вам щиро, якщо порівняти цей лист і список цих питань з тим листом, який ми дали минулого року, він майже ідентичний.

 

Це означає, що великих зрушень за останній рік не відбулося. Можливо, державно-церковний діалог тільки розпочався, але Богу дякувати.

 

Зараз час Великого посту. Як ви працюєте над собою?

 

Пощу. Молюся. Працюю. (Сміється. - Авт.).

 

Пісний устав нашої церкви є досить строгий... Часто кожен за допомогою свого духівника виставляє свою особисту програму, яка б відповідала, скажімо, його гріховним схильностям, пристрастям чи залежностям. Змістом Посту є все-таки звільнитися від гріха.

 

Наприклад, у когось є проблема злитися й раптово спалахувати. І в час Великого посту можна себе застановляти вчитися любити людей більше.

 

Я не хочу розказувати вам про свої гріхи й всі лікарства, які тепер уживаю в час Великого посту, але скажу вам, що цей пісний подвиг є дуже корисним і ефективний. Він допомагає людям відшукати не лише внутрішню гармонію, а й зростати в духовному житті. Бо коли люди за допомогою зусилля усуває якусь шкідливу звичку, то це місце замає щось добре, святе, відповідно — людина одухотворяється.

 

Таким чином піст, молитва і милостиня — дуже важливі елементи не тільки пісного подвигу, а й загалом інтегрального християнського життя.

 

Хотів би побажати українцям у ці дні великої надії, тому що надія — сила християнського життя, згідно вчення церкви. Саме надія уберігає нас від розчарування, розпачі. Надія допоможе конструктивно й по-Божому вирішувати ті проблеми, якими ми сьогодні живемо.

 

Оскільки ми вже наближаємося до Паски, то хочу побажати справді глибокої пасхальної радості. Радісного переживання свята Воскресіння Господнього. Христос показує, що коли навіть людина переживе найгірше — це не кінець, а тільки початок.

Оксана Климончук


Джерела: УНІАН

Мандрівники Христа Царя

31.03.2012р. Б. / Ісус до кінця доніс тягар наших гріхів, щоб ми могли підвестися

 

Коли на Хресній Дорозі бачимо Ісуса, Який падає на землю, розуміємо, що Він розділив з нами нашу людську природу, але Він вставав, і нам дасть сили підвестися, – на це звернув увагу Папа Бенедикт XVI у посланні до учасників молитовної Хресної Дороги, яка у п’ятницю, 30 березня 2012 р., була відслужена в приміщеннях римської в’язниці «Ребіббія».

 

Покаянне богослуження, тема якого була «Сьогодні будеш зі мною в раю», очолив кардинал Аґостіно Валліні, Вікарій Папи для Римської дієцезії. В молитві взяли участь Директор пенітенціарної установи, Директор Карітасу Римської дієцезії, волонтери та семінаристи, які здійснюють волонтерське служіння у в’язниці, та в’язні.

 

«Ця ініціатива мені особливо близька, тому що в моєму серці залишається завжди живим спогад про візит, здійснений мною до в’язниці “Ребіббія” перед минулим Різдвом, пам’ятаю обличчя, які побачив, та слова, які тоді почув, і які залишили в мені глибокий знак», – пише Бенедикт XVI в посланні, за посередництвом якого духовно приєднується до цієї молитви.

 

Святіший Отець пригадав слова одного з ув’язнених, який від час його візиту зазначив, що «в’язниця служить для того, щоб підвестися після падіння, щоб примиритися з собою, з іншими та з Богом». «Коли під час Хресної Дороги бачимо Ісуса, Який падає на землю один, два, три рази, то розуміємо, що Він розділив з нами нашу людську природу, це тягар наших гріхів спричинився до того, що Він впав, але Ісус тричі підвівся, щоб продовжити шлях на Голготу; так само, з Його допомогою, і ми можемо підвестися з наших падінь, і навіть допомогти підвестися іншому, нашому ближньому», – зазначив Бенедикт XVI.

 

«Що ж додавало Ісусові сили, щоб іти вперед?» – запитує Папа, відповідаючи: «Впевненість у тому, що Небесний Отець був з Ним». Навіть якщо у Своєму серці від відчував усю гіркоту самотності, Ісус знав, що Отець Його любить, і ця любов була сильнішою від насильства та зневаг.

 

«Ось це, дорогі друзі, і є той великий дар, який Ісус зробив нам Своєю Хресною Дорогою: Він об’явив нам, що Бог – це безмежна любов, милосердя, що Він до самого кінця доніс тягар наших гріхів, щоб ми могли підвестися, примиритися та відшукати мир», – сказав Святіший Отець, додаючи, що завдяки цьому і ми не боїмося своїх «хресних доріг», нести власні хрести разом з Ісусом. Бо «Він є з нами. І з нами є також Марія, Його та наша Мати».

Джерела: Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя

30.03.2012р. Б. / В УНІАН говоритимуть про аборти як фактор занепаду українського суспільства

 

У вівторок, 3 квітня 2012 р., о 10.30 в Агентстві УНІАН відбудеться прес-конференція: Легальні аборти – основний фактор занепаду України

Будь-яка держава, яка перестає захищати життя людини від зачаття і до природної смерті й дозволяє на дискримінацію людей за стадією розвитку, занепадає, тому що вона підриває основу своєї суспільної та економічної життєздатності і знищує свій основний ресурс – молоде покоління громадян.

Життя людини починається з моменту злиття батьківської та материнської статевих клітин, й держава, яка дозволяє знищувати його на протязі внутрішньоутробного розвитку, легалізує людиновбивство й ототожнює себе з моральним злом, замість боротися з ним.

Легальний статус абортів звужує дію ст. 27 Конституції України, яка гарантує кожній людині невід’ємне право на життя.

Через свій легальний статус аборти набули надзвичайного поширення, що має свої незворотні наслідки на фізичному (неплідність, онкологічні захворювання) та психічному й духовному рівнях (Постабортний синдром та Синдром уцілілих від аборту) для всього народу України.

З метою закликати Україну виконати вимогу “Конвенції про захист прав людини та основних свобод”, гарантувати право на життя кожній зачатій людині та припинити насильство над жінками, яким є легальні аборти, фахівці й учасники громадських організацій проведуть в агентстві УНІАН прес-конференцію.

Учасники:

Антоніна ТОРБІЧ, координатор Руху за життя на Рівненщині, заступник головного редактора Рівненського Агентства журналістських розслідувань. Багатодітна матір. м. Рівне

Вікторія ОЛІФЕРЧУК, канд. біол. наук, доцент кафедри екології НЛТУУ. Багатодітна матір. м. Львів

Ґеня САМБОРСЬКА, голова Благодійного фонду «За гідність людини». Багатодітна матір. м. Київ

Леся ГУСАК, керівник Осередку допомоги вагітним «Надія», активіст ЛОГО Товариства «Рух за життя», м. Львів

Ліана ГАСАШВІЛІ, юрист, Асоціація Християн-юристів, м. Київ

Олександра ЗАГОРОДНЯ, акушер-гінеколог, асистент Кафедри акушерства і гінекології НМУ ім. О. О. Богомольця, м. Київ

Людмила ГРИДКОВЕЦЬ, канд. психол. наук, Зав. Кафедрою психології і педагогіки КІБіТ. Багатодітна матір. м. Київ

Прес-конференція відбудеться за адресою: Агентство УНІАН, м. Київ, вул. Хрещатик, 4, Конференц-зал.

Контактний телефон: 067 250 41 22, ukrprolife@gmail.com

Реєстрація на місці за редакційними посвідченнями.


Джерела: РІСУ

Мандрівники Христа Царя

30.03.2012р. Б. / До Львова святкувати «Великдень разом» приїде 200 студентів зі Сходу та Півдня України

 

Студентське Братство Українського Католицького Університету цьогоріч у Львові традиційно організовує акцію для студентів зі Східної, Центральної та Південної України.

У переддень Великодня, 14 квітня організатори очікують прийняти у Львові близько 200 студентів з Полтави, Харкова, Запоріжжя, Донецька, Алчевська, Луганська, Одеси та Криму. «Зараз ми шукаємо сім’ї, які б хотіли прийняти на три дні до свого помешкання гостей, – розповідає координатор акції, студент УКУ Любомир Лещук. –  До 8 квітня ми формуємо базу даних тих, хто бажає приїхати і тих, хто зможе прийняти гостей. Тому просимо активно подавати свої заявки».

Головною метою акції, за словами організаторів, є ознайомити гостей зі Сходу та Півдня України з традиціями святкування Воскресіння Господнього в Галичині, «Ми хочемо, щоб наші гості відчули настрій, який панує у Львові під час святкувань, показати їм традиції нашого регіону», – пояснює Любомир Лещук.  

«Великдень разом» у Львові проводять з 2010 року. Минулоріч на святкування до Львова приїхало більше ста студентів.

«Важливо, щоб студенти, які приїдуть до Львова могли жити в сім’ях, – наголошують організатори. – Спільне святкування, посвячення пасок, Богослужіння, трапеза створюють атмосферу справжнього Великодня».

14 квітня студенти приїдуть до Львова. У неділю вранці вони з родинами підуть на Воскресну літургію, опісля – разом з львівською молоддю будуть водити гаївки в Шевченковому гаю. У понеділок, 16 квітня студенти відвідають Український католицький університет, де відбудеться майстер-клас із писанкарства та з виготовлення ляльок-мотанок.

Сім’я Петра Дідули уже п’ять років поспіль приймає студентів на «Великдень разом». Минулого року у родині Великдень святкували троє студентів із Мелітополя: «Приймаючи студентів, ви маєте унікальну нагоду пізнати Україну, не виїжджаючи за межі міста. Це завжди нові цікаві та несподівані знайомства, які тривають довго. Ми даємо можливість людям зі Сходу відчути наші західні традиції, і водночас розуміємо, що є однаковими у сутнісних речах – у нас ті ж проблеми і ті ж радості у житті. Це можна відчути лише тоді, коли спілкуєшся з молоддю безпосередньо», – зазначив Петро Дідула.

За детальною інформацією просимо звертатись:
Любомир Лещук
063-26-77-688
e-mail: velykdenrazom@gmail.com
www.velykden.org.ua

Детальна програма акції

14 квітня , субота
9:00-13:00 - зустріч гостей на вокзалі, розселення по сім"ях;, відпочинок та знайомство з сім'ями;
15:00-18:00 - свячення Пасок;
20:00-23:00 - ( за бажанням ) Всеношна Великодня Літургія.
15 квітня, неділя
9:00 – 11:00 - Воскресна літургія з сім'ями;
11:00 - 13:00 - святковий сніданок з сім'ями;
14:00 – 20:00 - екскурсії  містом, гуляння гаївок у Шевченківському гаю;
20:00-22:00  - спільна Ватра;
16 квітня, понеділок
10:00-12:00 -  спільне ранкове Богослужіння в УКУ;
12:00-13:00- спільний обід в УКУ;
13:00-15:00 - майстер-клас з в'язання ляльок-мотанок і розписування писанок
15:00-19:00- святкування «Обливаного понеділка» в Шевченківському гаю
19:00-23:00-  від'їзд.


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

29.03.2012р. Б. / Любомир Гузар: «Там, де є дрібочка ненависті, — Бога немає»

 

Блаженніший кардинал Гузар у розмові з оглядачем тижневика ZIK Антоном Борковським розповів про Каїнів гріх, що мститься на Україні, про дріб’язковість конфесійного поділу та лжепророків, а також чому Господь допускає війни й за що українці мають добряче покаятися.

 

Ваше Блаженство, як почуваєтеся, свідомо відмовившись від великої влади? Чи є жаль за нею?

– Нема анітрошки. Бачте, приходить час, коли треба конкретно і практично передавати актуальну владу. Старша людина хоч і має, ясна річ, досвід і знання, але не має вже розмаху. Вже думається (цілком природно), скільки ж Господь Бог дасть ще років. Нема тої сили, щоби починати якісь триваліші проекти. Анітрохи не жалкую, що відійшов від свого колишнього уряду і все лишив у добрих руках – і Синод, і Церква працюють. Я не маю відчуття втрати – є й інші способи служіння.

 

Ви – чи не перший, хто в Україні відмовився від будь-якої влади.

– Завжди хтось має починати. Поняття «влади»… (всміхається. – ZIK). Влада – то є служіння. Ті ж, що так тримаються влади, не розуміють цього. До певної міри можна служити ефективно, пізніше можна служити в інші способи, більш питомі, скажімо, для старших людей. Але надходить час, коли владу треба передавати. Це як на господарстві – батько має все передати синові, бо нема сили пхати плуга.

 

Блаженніший Любомире, як Ви оцінюєте рік урядування Блаженнішого Святослава? Нема, часом, розчарування?

– Боже милий, яке розчарування?! Блаженніший Свято­слав сповнений сили, енергії, розмаху, старається продов­жувати ту працю, що почали наші попередники, – саме так і повинно бути. Є така приповідка – «якби молодість уміла, а старість могла». Безперечно, людина сорока років не має такого досвіду, як людина, якій майже 80 літ. Але не можна вимагати більше, ніж можливо: набрати досвіду – це не проб­лема книжної науки, це проб­лема, великою мірою, часу. Я абсолютно задоволений і не можу нарікати.

 

Коли нам чекати церковної обнови?

– Процес церковної обнови поступає. Його, може, не так дуже помітно – люди, які не є всередині церковної адміністрації, його, можливо, аж так і не спостерігають. На останньому Синоді, який відбувався у Бразилії, було сказано, що наша стратегія на найближчі десять років – удосконалити життя на парохії. Ми обрали цей шлях і я цьому дуже радий – це дуже природний спосіб. Якщо хочемо оживити суспільність, мусимо мати живу діючу родину – і вже з того виростає громада. Подібне і в Церкві. Основна одиниця, клітина Церкви – парохія.

 

Не хотів би виглядати єретиком, але, як на мене, частина священиків є хворою на среб­ролюбство і кар’єризм…

– Священики – теж люди. І бувають різні, дуже різні… Я сам походжу зі священичої родини і навіть не знав, що стільки священиків було в нашому роді. Були взірцеві, які цілковито посвятили себе душпастирській праці, а були такі (всміхається. – ZIK), що не цілком підходили під норму з різних причин. Це, на жаль, наша дійсність. Пам’ятаймо – священики не впали з неба. То є люди, які живуть на землі і є частиною того суспільства, в якому виростали і виховувалися. Тож є ті відхилення, які є, – я не заперечую цього. Вони – показник нашого суспільства. Ми ще перебуваємо під впливом матеріалізму минулих десятиліть, і нам трохи часу візьме, заки з цього звільнимось. Якщо Бог дасть, таки звільнимося, якщо будемо працювати. Мене не менше, ніж сребролюбство, журить не надто високий рівень проповідництва нашого священства – це свідчить, що вони не приготовляються, не присвячують досить часу тій ділянці. Живе слово надзвичайно важливе – за ним, якщо воно щиро сказане, слідує й відповідна поведінка.

В історії всіх Церков і релігійних організацій, на жаль, кар’єризм і сребролюбство трапляються. Я не виправдовую цього й не беруся заперечувати фактів. Можу лише з прикрістю ствердити – вони є. У виховних інституціях, у семінаріях маємо виховувати більш ревних, більш відданих священиків.

 

Чи вдасться Блаженнішому Святославу поконати це? Євген Сверстюк назвав таких священиків фальшивими, бо ж людина може формально носити сутану чи рясу, але лишатися негідною.

– У Святому Письмі їх називають лжепророками (всміхається. – ZIK). Треба це викорінювати, але то непроста справа. Можу лише бажати Блаженнішому Свято­славу, аби йому все вдалося. Не кажу про 100%: якби йому при Божій помочі вдалося поправити ситуацію у цій ділянці на 50%, я вже був би надзвичайно задоволений. Ми не можемо себе обманювати, думаючи, що Бог зна що зробимо. Поконаємо те, що зможемо зробити, тільки цього треба прагнути. Якби ви мені на світі показали людину, якій із задуманого все стовідсотково добре вдалося б, я був би захоплений. Хоча ціляти слід високо, щоби поцілити. Я не хочу жити в уявному світі, думаючи, що все є дуже добре або все можна зробити дуже доб­рим за короткий час. Подібне з нашою державою. Ми думаємо, що за 20 років будемо мати ідеальну українську державу… На це піде щонайменше два покоління, заки не станемо бодай нормальною державою – вже не кажу про взірцеву. Треба бути реалістом, але не можна складати рук, бо, мовляв, нічого не вдіяти. Ні, так не повинно бути. Хто працює, той чогось осягає.

 

Ваше Блаженство, як нам бути з владою, що лишається глухою до голосу народу? Чи має християнин коритися владі, яку вважає неправедною?

– Бачте, він має старатися у першу чергу самому жити по-Божому – нарікати замало. Дуже багато людей скаржаться на корупцію, але збирають хабарі направо і наліво. Говорити – це одна річ, а робити – інша. Якщо хочемо щось направити, маємо зачинати з долини, від себе. І сказати собі – «я намагатимуся бути чесним громадянином». Загалом ми живемо у світі (назвімо його демократичним), де люди можуть змінити образ свого життя. Якщо ж є диктатура, тоталітаризм, тоді вже трудно щось зробити. Ми ще перебуваємо у такій фазі, що хоч у нашої влади є дуже велика спокуса до диктатури, але ця влада не є аж така сильна. Я навіть сказав би, що вона значно слабша, ніж робить враження, – її слабкості починають вилазити дуже виразно. Але і влада – то є тільки люди, які, як і ми всі, грішні. Людям треба допомагати ставати кращими. Іноді це вдається посередньо, іноді Господь Бог сам, у безпосередній спосіб, направляє дуже багато речей, але працювати треба. Бачте, з цілковитим непослухом владі слід бути дуже обережним. Якщо ми підемо цим шляхом, тоді будь-кому при владі буде дуже трудно. Треба бути дуже рішучим, п’ятнувати те, що не є добрим, не боятися говорити, критикувати те, що робиться несумлінно й несправедливо. Але щодо радикальних способів потрібно бути обережним.

 

Як бути з революцією?

– Чому так багато людей говорить про революцію?! Вони думають, що то короткий і легкий шлях щось направити. Я не знаю, котрій революції таке вдалося. Вона дає лише заміну людей – від жовтневої чи французької революцій потерпають і донині. То дуже небезпечна річ, вона не дає добрих результатів. Значно ефективнішою є революція, але свідомо проведена. Вона мусить мати ціль і людей, готових пожертвувати, інколи навіть власним життям, заради загального добра. І, живучи, працювати в напрямі добра. Багато людей думає, що революція є коротшим шляхом, але, на мою думку, вона не є жодною розв’язкою. Єдиний шлях – оздоровлювати, хоча це довгий процес.

 

Чи вдасться оздоровити українські політичні еліти? Змусити їх бодай примиритися заради країни?

– Залежить від того, як буде нарід працювати (сміється. – ZIK). Саме по собі цього не станеться. Треба, щоби люди гуртувалися, формували відповідні громадські й політичні організації і працювали – успіх залежить від усіх нас. Ніхто з нас не є невинним у тому, що маємо. Чому така влада? Бо такий нарід. Не знати, чи в інших обставинах та влада мала би такий успіх, що має у нас. Може, якщо Бог дасть, наша громадськість почне трохи більше працювати. Дам прямий приклад: опозиція не може об’єднатися – я не кажу в одну партію, але духовно, політично. То чому ми нарікаємо? Це ж віддзеркалення нашого народу! З тої нездібності користають усі інші. Шкода такого прекрасного явища, як наша Помаранчева революція – це неповторна річ. Я не знаю, чи в світі колись було щось подібне до неї, однак ми якось не витримали до кінця.

Є способи мирних, але ефективних акцій, які змушують конкретну владу щось міняти. Але треба бути дуже обережним, аби не замінити одну владу іншою подібною – мусить бути зміна не людей, а цілої системи.

 

Ви знаєте і нашу владу, й опозицію. Гадаєте, вони почують Вас? Гадаєте, Янукович, якого вже остаточно заганяють у кут, готовий прислухатися до голосу Церкви?

– Церква говорить. І говорила. Маємо надію цей голос трішки скріпити при помочі акції «Першого грудня». Чи влада, чи опозиція нас послухає – дай, Боже. Але, бачте, тут є ще й інший момент – влада слухає чи не слухає, натомість реагує на силу. Я не кажу про революцію (повторюся – це не є жодна розв’язка), але про моральну силу. Якби наші громади на рівні сільської ради чи міської починали одна за одною дуже солідно працювати, воно дійшло б і до самої гори. І тоді слухати мусили б. Демократія є найтруднішим, але єдиним мудрим рішенням. Я, до речі, не бачу нашу ситуацію безнадійною. Якщо виникає брак надії, є побоювання, що люди, які багато говорять, нічого не зроблять. А якби щось робили, воно йшло би крок за кроком. Не треба думати, що ми раптом навернемо людей, які виростали впродовж 30-40 років у комуністичній системі, – вони легко не зміняться. Тому я кажу – потрібні одне-два покоління нових людей.

 

Як гадаєте, чи не буде нашому народові кари за змарнований шанс?

– Може бути. Воно вже є карою – те, що є. Я почну з іншого боку. Кара вже на народі є: нарід терпить через нездібність влади, яка могла використати цю прекрасну нагоду – вияв всенародної доброти. Ми від того терпимо, бо суттєвих змін на краще не прийшло. Хоча не скажу, що нічого не було зроблено. Але вповім вам те, що мене шокує: у нас є страшна практика абортів. Подумайте – пересічно говориться, що в Україні є близько мільйона абортів на рік. Помножте це на 20 років незалежності – майже 20 мільйонів дітей невинно загинуло, ненароджених. А ми хочемо благословення… Ми хочемо робити, що хочемо, і Господь Бог нам має так легко все давати!? Ми самі себе морально заганяємо в жахливий кут, і треба нам не лише добре працювати, а й добре каятися. Скільки невинної крові пролив комуністичний режим – мільйони і мільйони людей загинуло! А скільки невинної крові пролилося за часи незалежності – власне тих ненароджених, яким не дали можливості побачити світ їхні батьки! Не думаю, що буде причина до великої радості чи надії на благословення, якщо ми не почнемо добряче бити себе в груди за те, що робимо і що діється у нашому народі.

 

Популярною лишається думка, що ми – чи не найбільш стражденний народ в історії людства...

– Я так не думаю. Цілком ні.

 

Але спокутувати гріхів ми не хочемо.

– У світі ми не є одинокими в цьому. Є така приповідка: чому бідний – бо нерозумний, а чому нерозумний – бо бідний. Ми не хочемо працювати, ми не хочемо підноситися – самого бажання замало. Ми ж багата країна – маємо безліч гарних людей. Але маємо і колосальну трудність ці таланти використати – таке лінивство… Ми призвичаїлися, що хтось нам дасть. За комуністів нас виховували, мовляв, держава все зробить, партія про все подбає. І ми подібно думаємо. Хто працює – той має, хто не працює – той не має. Ми не є гірші від інших, наша історична ситуація, напевно, не є гірша від багатьох інших народів впродовж історії. Мусимо закачати рукави і почати серйозно працювати.

 

Як бути українським конфесіям за часів негласного панування Московського патріархату? Знову «в катакомби»?

– Не думаю. Залежить від того, як будемо працювати. УПЦ (МП) є одною з гілок Київської Церкви, яка з різних причин перебуває під сильним впливом наших північних сусідів. Чимало залежить від політичних обставин. Але що найважливіше – наскільки наші Церкви (чи то церковні організації) будуть собою, будуть справді Церквами. Якщо підноситиметься духовний рівень усіх нас, тоді ми один до одного зближуватимемося, а головне – наближатимемося до Ісуса Христа, який є засновником Христової Церкви. Тоді будемо мати те, що належить. Знаєте, нічого не робити і сподіватися – так не можна. У тому то наша (і не наша) трудність. Ми знаємо з часів наших предків – князів, козаків – якісь світліші моменти нашої історії. Тобто коли нарід працював, то справи йшли добре. За останні 200 років наш нарід перебував під чиєюсь окупацією і ми, на жаль, втратили почуття нашої гідності й потреби працювати. «Від нас залежить наша майбутність!» – під цим оглядом треба перевиховувати нарід, аби він збагнув, що є відповідальним за своє існування. І нехай працює у тому напрямі, як інші сильні народи, може, й не такі численні. Ті лиха, які сьогодні переживаємо, то ж не є щось питомо українське – то є питомо людське для тих, хто не працює й не старається.

 

Ваше Блаженство, як бути з ментальною кризою у християнстві, коли на перший план виходить конфесійність, а не сутність? Усі вважають себе насамперед католиками, греко-католиками, православними чи протестантами, якось забуваючи, що всі є християнами.

– Це дуже важливе питання. Мусимо зробити великий крок для розуміння, чому ж ми є такими, якими є, – бо нам так вигідно. І це під різними оглядами… Я заманіфестую невеличкий приклад. Уявіть собі колесо воза, що має металевий обруч, має шприхи, які ведуть до осі. Ці шприхи на обручі далеко одна від другої, а от біля осі вони всі сходяться разом. Ми, християни: католики, православні, протестанти – сидимо на обручі колеса далеко один від одного, але якби кожен з нас старався бути ближче до осі… А вісь – це Христос! Що ближчі шприхи до осі, то ближче вони одна до одної. Відтак і ми були би значно ближчими, якби об’єдналися в Ісусі Христі. Бачте, цей шлях дуже простий, але дуже трудний. Наші людські немочі, наші людські гріхи нам перешкоджають – і то не 22 роки, а багато століть. Ми мусимо схотіти наблизитися до Христа, бути кращими християнами, відтак будемо і ближчими один до одного. Ці різниці конфесійні, що зараз існують, у своїй суті є смішні. Коли на них подивимось об’єктивно, вони перестануть нас і тривожити, й існувати взагалі – будемо знову та одна Церква, яку заснував Ісус Христос.

 

Дуже гостро питання зневіри постало по двох світових війнах – лунало навіть, що Бог нас полишив. Чому Господь не врятував людство від лиха?

– Це люди вчинили. А від чого Він мав нас рятувати – від нашої дурноти? Господь Бог нам того не післав. Господь Бог дав нам розум і сумління, але люди вперлися. Чому Адам і Єва згрішили? Хто їх примушував? Адам і Єва є дзеркалом кожного з нас... Чому вони грішили, хіба їм було зле в раю? Чому ми грішимо, хіба нам зле в світі? Хіба Господь Бог не дав нам прекрасний світ, не дав братів і сестер? Усе нам дав... А що ми з тим робимо? Воюємо. Ми не маємо нарікати на Господа Бога, що Він у тому винен. Богу дякувати, що ми взагалі ще є. Як сказано у Псалмі, «якби Ти, Господи, карав нас за наші гріхи, – нас би вже не було». Бог завжди дає нам шанс навернутися.

 

Як бути з відродженням націоналізму, чи заступає він християнські вартості?

– Націоналізм у дусі патріотизму добрий, коли він є любов’ю до своєї батьківщини. Нам треба боронитися від шовінізму.

 

Але шовіністи ніколи не зізнавалися, що вони є шовіністами. Всі іменують себе націоналістами чи патріотами.

– Шовінізм – це крайній націоналізм, це ненависть до всіх інших: люблю тільки своїх, а всіх решта ненавиджу. Для ненависті жодного виправдання немає. Пригадуєте, що написав Митрополит Шептицький у посланні «Не вбий»? Він писав до тих, хто вбивав один одного.

Тоді була велика трагедія людей, котрих ми шануємо під іншими оглядами. Були бандерівці, мельниківці й інші – і всі один одного поборювали, навіть убивали. Митрополит Шептицький тоді пише: «Не вбивай, шануй свого брата», – бо до того доходило. Вони не були людожерами, вони боронили своє, рідне у дуже трудних обставинах. Я не скажу, що вони все робили як належить, може, часто переступали межу і робили навіть погані чи злочинні речі. Те, що Митрополит нап’ятнував – вбивали брат брата – це жахливий гріх, Каїнів гріх. І це на нас мститься до сьогодні – ми досі не годні одне одного любити й шанувати. Знаєте, як то у нас є: «До смерті любить Україну, але не любить українців». То є типовий наш псевдопатріотизм. Але треба любити українців, якими вони не були б, і старатися їм помагати бути добрими, а не громити чи бити по голові один одного.

 

Як посполитим відрізняти націоналізм від шовінізму? Бо тези дуже часто підмінюють.

– Це спільне завдання священиків, журналістів, учителів – виховувати наш нарід. Слід говорити, «націоналізм – то є то, шовінізм – то є то». Там, де є дрібочка ненависті до ближнього, – там Бога немає. Водночас коли наступають на мої права, я маю боронитись і боронити ближніх. Але слід бути свідомим, що не можна плекати ненависті і зверхньо ставитися до якогось народу. Надія наша у Бозі, що не буде напасті. Скажімо, найближчий сусід робить мені якусь прикрість – треба шукати способи, як це направити. Ми маємо виховувати людей у тому, що любити батьківщину – то не є гріх, це обов’язок і завдання. Але не маємо робити свідомої кривди, нікого свідомо не принижувати, нікому не заперечувати його прав.

 

Але частина тодішніх священиків не розуміла позицію Митрополита Андрея?

– Це правда. Але й сьогодні є подібне. Отже треба старатися, аби якнайбільше число розуміло. Хоча всіх, певно, не навернемо.

Довідка:

Кардиналові, архієпископу-емериту Любомирові Гузару 79 років. Він народився у Львові. 1944-го з родиною виїхав  до Австрії, згодом у США. У 1958-му був висвячений на священика, 1969-го переїхав до Ватикану на богословські студії. 1972 року вступив до монастиря студитів в Італії. Викладав у Папському університеті в Римі. 1977-го Патріaрх Йосиф Сліпий висвятив його на єпископа. У 1993 році повернувся в Україну. 1996-го став єпископом-помічником Глави УГКЦ Мирослава Любачівського, 2001-го – Верховним архієпископом УГКЦ й кардиналом. У лютому 2011-го у віці 78 років добровільно відмовився від уряду Глави УГКЦ.
Додатково:

Ініціативу «Першого грудня» започаткували у 20-ту річницю референдуму за незалежність Українська православна Церква (МП), Українська православна Церква (КП) та Українська греко-католицька Церква. До неї долучилися В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Володимир Горбулін, Семен Глузман, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк та ін. На думку учасників, Україна може вийти з кризи лише завдяки опертю на моральні цінності, самоорганізацію та солідарність.

Розмовляв Антін Борковський
газета ZIK №11 (22 березня 2012р.)
фото: Росана Бісьмах

Джерела: ЗІК

Мандрівники Христа Царя

28.03.2012р. Б. / «У Церкві жодна людина не може стояти осторонь, байдуже склавши руки», - глава УГКЦ

 

Вірні УГКЦ та всі охочі запрошені долучитися до підготовки головної теми Патріаршого Синоду Єпископів УГКЦ. Для цього потрібно надіслати свої пропозиції на електронну адресу секретаріату Синоду: synod@ugcc.org.ua.

 

Патріарший Синод проходитиме 9 - 15 вересня 2012 року у Вінніпезі (Канада). Тема Синоду, у роботі якого візьмуть участь єпископи УГКЦ з усього світу, – роль мирян в житті і післанництві Церкви. Про це 28 березня під час прес-конференції у Києві повідомив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.

 

«Ми хочемо попросити наші організації, духовенство, мирян висловлювати свої пропозиції щодо головної теми у листах, які надсилати на адресу секретаріату Синоду. Ці пропозиції відтак будуть опрацьовані та долучені до документів Синоду», – пояснив Глава УГКЦ.

 

Предстоятель УГКЦ попросив усіх охочих надсилати свої пропозиції до 15 червня цього року. Крім того він закликав усіх вірних спільно і приватно молитися за успішне проведення Синоду.

 

Говорячи про головну тему цьогорічного Синоду, Блаженніший Святослав наголосив, що для життя Церкви важливі усі її вірні: і духовенство, і монашество, і миряни.

 

«У Церкві жодна людина не може стояти осторонь, байдуже склавши руки і дивлячись, як працюють інші. Діяльність членів Церкви має бути такою, як членів людського тіла: кожен мусить працювати, щоб тіло було здорове. Навіть під час сну кожна частина людського тіла повинна виконувати свою функцію. Тож так само усі вірні повинні брати участь у житті Церкви», – пояснив Предстоятель УГКЦ.

 

Блаженніший Святослав також розповів про причину проведення Патріаршого Синоду 2012 року у Канаді. Місце проведення вибрано з приводу того, що 100 років тому до цієї країни приїхав перший єпископ – Владика Никита (Будка). У дні проведення Синоду наша Церква відзначатиме цю важливу подію. Для організації проведення Синоду Єпископів УГКЦ у провінції Манітоба (Канада) був створений спеціальний оргкомітет.

 

У рамках святкування заплановано проведення різних заходів. Зокрема, 9 вересня 2012 року в Катедральному соборі Святих Володимира і Ольги у Вінніпезі з нагоди початку Синоду відбудеться Божественна Літургія. А 16 вересня 2012 року відбудеться громадський бенкет у провінції Манітоба, який відвідають також єпископи інших Церков.

 

Департамент інформації УГКЦ

 

Довідка

Блаженний священномученик Никита Будка народився 7 червня 1877 року у с. Добромірка Збаразького повіту. У 1905 році, після закінчення теологічних студій у Відні та Інсбруці, отримав священичі свячення (святитель Митрополит Андрей Шептицький). Єпископська хіротонія відбулася у Львові 14 жовтня 1912 року. Того ж року Апостольська Столиця призначила його єпископом для українців-католиків в Канаді. У 1928 році стає Генеральним вікарієм Митрополичої капітули у Львові. 11 квітня 1945 року ув'язнений більшовицькою владою на 8 років. Помер 1 жовтня 1949 року у таборі Караганди. Під час візиту в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ проголошений блаженним Католицької Церкви.

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

27.03.2012р. Б. / «Світ без Бога стає ворожим до людини», - Папа під час Літургії в Сантьяго-де-Куба

 

200000 осіб взяли участь в Літургії, очоленій Бенедиктом XVI, на Площі ім. Антоніо Масео в Сантьяго-де-Куба, з нагоди 400-ої річниці отримання шанованого образу Діви Марії Милосердя дель-Кобрі, покровительки Куби. Був присутній також глава кубинської держави Рауль Кастро.

 

У проповіді, присвяченій Євангелію Урочистості Благовіщення, Бенедикт XVI пояснив значення Таємниці Утіловлення Бога, що став людиною: "У Христі, - сказав він, - Бог реально прийшов у світ, увійшов в нашу історію, жив серед нас, виконавши тим самим палке бажання людського роду, щоб світ був дійсно домом для людини. І навпаки, коли Бога витісняють, світ перетворюється на місце  вороже до людини, порушуючи справжнє покликання творіння: бути простором для союзу, для любові між Богом і людством, яке відповідає Йому взаємністю".

 

Далі Святіший Отець пояснив, що метод Бога - це метод свободи: "Наш Бог, увійшовши в світ, побажав довіритися вільній згоді одного зі Своїх творінь. Лише коли Діва відповіла Ангелу: «Се, Раба Господня, нехай буде мені по слову твоєму» (Лк. 1,38), - починаючи з цього моменту предвічне Слово Отця почало своє існування в часі. Зворушливо бачити, що Бог не просто поважає людську свободу, але, здається, потребує її. І ми бачимо також, як початок земного існування Сина Божого відзначено подвійним «так» спасаючій волі Отця: «так» Христа і «так» Марії. Цей послух Богові відкриває двері світу перед істиною і спасінням. Воістину, Бог створив нас як плід Своєї безмірної любові, тому жити згідно з Його волі - це шлях для здобуття самих себе, істини нашого буття, в той час як віддаляючись від Бога, ми віддаляємося від самих себе і потрапляємо в пустку. Послух вірі є справжньою свободою".

 

Бенедикт XVI потім висловив підтримку кубинським католикам, які трудяться "мужньо і самовіддано" в цей особливий історичний момент, який переживає вся країна, - побажавши їм, щоб "Церква все більше проявляла своє справжнє обличчя, стаючи місцем зустрічі, в якому Бог наближає Себе до людей". Папа закликав їх продовжувати цю місію "без страху і комплексів", слідуючи за Ісусом на шляху хреста і приймаючи "з терпінням і вірою будь-які протидії і страждання. Господь, - сказав він - "переміг силу зла, яка все затьмарює, і дав прорости новому  світу, світу Бога, світла, істини і радості".

 

На закінчення Святіший Отець закликав захищати шлюб і сім'ю, "її найвищу місію бути основним осередком суспільства". "Куба, - сказав він, звертаючись до католицьких сімей, - потребує свідоцтва вашої вірності, вашої єдності, вашої здатності приймати людське життя, особливо найбеззахисніше".

За матеріалами Радио Ватикана



Джерело:  Мандрівники Христа Царя

26.03.2012р. Б. / «Християнофобна» Європа і «боголюбива» Україна

 

Стара Європа вже давно заслужила собі фаму християнофобного регіону. Не раз і не два «великі» європейці з великим ентузіазмом, підбадьорені толеранцією усіх і кожного, звісно, окрім християн, пробували загнати європейських християн в мишачу нірку, і щоб вони навіть звідти носа не вистромлювали. Оприлюдненні нещодавно дані Центру спостереження за нетерпимістю і дискримінацією щодо християн у Європі стосовно 180 випадків дискримінації та утиску християн у Європі у 2011 році змушують поглянути на Європу, колиску християнської цивілізації, зовсім інакшими очима. Слід зауважити, що 180 випадків – це тільки ті, які працівники Центру вивчили. Франція, Великобританія, Нідерланди – лідери у цьому. І це зважаючи на те, що у Великобританії існує офіційна державна церква Англії (англіканська церква).

Такий невтішний стан речей використовують різні квазіхристиянські ідеологічні групи для антиєвропейської риторики. Особливо подібні аргументи полюбляють у нас, в Україні, прихильники «русскава міра». Цікаво, що часто прагнуть виставити ЄС, як таку собі антихристиянську наддержаву, яка має в кінцевому результаті розродитися Антихристом.

Те, що антихристиянство не є офіційною ідеологією ЄС, виявлялося уже не раз. І цими днями ми могли спостерігати нехарактерну для Європи реакцію, чи, краще сказати, реакцію, до якої ми не звикли. Президент Європейської Ради Герман ван Ромпей та президент Європейської Комісії Жозе Мануель Баррозу 20 березня оприлюднили Спільну заяву проти релігійної нетерпимості. «Ми рішуче засуджуємо останні напади проти низки релігійних громад в Європі та за межами Європи. Будь-яка форма переслідування і акти насильства щодо релігійних громад не повинні мати місця в Європі та й у світі», – заявили високопосадовці європейської спільноти.  Така рішуча заява мала би відкрити очі європейським обивателям на правду про те, що офіційні органи ЄС ніколи не вимагають від влад окремих країн утискати своїх громадян, сповідників Христа. Адже часто антихристиянські дії влади окремих європейських країн оправдовують міфічними вимогами Європи, які, до речі, ніхто ніколи  так і не підтвердив і не озвучив.

Євроантихристиянство є, скоріше, надбанням ліберальної групи європейських політиків, аніж явищем дирегованим спільними європейськими установами. І тому є ще одне підтвердження. За логікою антиєвропейських квазіхристиянських кіл, Європейський суд з прав людини мав би віднести «право» на гомо-«шлюб» до людських прав. Але він вчинив зовсім протилежне. «Право» на гомосексуальний «шлюб» не належить до прав людини, тому держава, яка не надає такої можливості або її забороняє, не порушує людських прав, – таким є вирок Європейського суду з прав людини у  Стразбурзі. Це підтвердження прецеденту 2010 року, коли той самий суд визначив у своєму вироку, що Австрія не порушує права людини відмовою у реєстрації гомо-«шлюбів».

Отже, джерело європейської християнофобії слід шукати в ліберальному, масонському, ґей-лобі, а не в євроінституціях. Ніхто не винен, що європейські християни не стають до оборони своїх прав, а дозволяють антихристиянам постійно збиткувати ся над собою. Але цим також здійснюються і Христові слова: «Діти цього світу мудріші, в їхньому роді, від дітей світла» (Лк. 16, 8с). Очевидно, що варто європейським християнам задуматися над своєю поведінкою і перестати толерувати напади на власну віру.

Тому заборону на хрести і Біблії в часі футбольного Євро-2012 не слід приписувати антихристиянству єврочиновників, а дурості організаторів цього спортивного дійства.

Прикладом того, що держави, які відкрито сповідують анти християнство, можуть усе ж таки з належною толерантністю відноситися до своїх громадян католиків, свідчать дві латиноамериканські країни: Мексика, де масонська Конституція країни не дозволяє чиновникам звертатися до Папи інакше, аніж «пане Рацінґер», та марксистська Куба. І це незважаючи на те, що Святіший Отець Бенедикт ХVІ закликав кубинців відмовитись від марксизму, називаючи цю ідеологію такою, що не відповідає дійсності. Направду, декому в Європі потрібно повчитися релігійної толеранції і шанобливого ставлення до релігійних переконань інших. І не лише в Європі…

А тим часом в Україні черговий скандал на реляції «Київ – Брюссель». І до того ж, не просто політичний скандал, до яких ми за останніх кілька років звикли, а скандал за участю найвпливовіших релігійних організацій України. Після довгої відсутності державно-конфесійного діалогу раптово відбулась зустріч президента України та представників Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій. Ні для кого не секрет, що європейські політики вважають, що ця зустріч відбулася тільки для того, щоб унеможливити зустріч представників Ради з єврочиновниками. Якби там не було, чи цю зустріч зумисно зорганізували, щоб зірвати візит, чи ні, але сама собою вона була не конче чемно організована. За два дні до цього українські чиновники надіслали запрошення на позачергову зустріч президента з лідерами конфесій і навіть не повідомили учасників про порядок денний, неначе це такі собі дрібні чиновники президентського апарату. Хоча навіть і до дрібних чиновників глава апарату мав би мати хоч мінімум поваги. Але президент (чи його оточення), висловлюючи неповагу до глав найвпливовіших українських конфесій, фактично показав свою неповагу до віруючих громадян України, яких представники Ради церков репрезентують. Така відверта неповага до Глав українських конфесій особливо контрастно виглядає на тлі декларативної «боголюбності» нашого політикуму.

Але всяке може бути. Можливо, дійсно виникли якісь екстрені обставини, які вимагають зустрічі глави держави з Главами конфесій. Однак… Нічого такого на цій зустрічі не було. Що більше, президентський посил про економічні дива якось зовсім не вписувався у формат зустрічі – зустрічі з релігійними діячами. А президентський ляп про те, що на весну «разом з природою оживають високі моральні якості людей чи суспільства», викликає справжнісінький шок. Тобто президент України переконаний, що люди і суспільство стають моральними тільки на весну і що це є нормальний природній цикл, чи що?

Про те, що поведінка президента була нечемною і недоречною, у надзвичайно ввічливій формі зробив зауваження президенту Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук. У своєму слові Глава УГКЦ передусім висловив здивування членів ВРЦіРО тим фактом, що про зустріч з Президентом їх було повідомлено за два дні до її проведення, а сама зустріч призначена на той день, коли мав розпочатися офіційний візит делегації ВРЦіРО до Брюсселю. У своєму виступі Предстоятель УГКЦ також наголосив на необхідності розвитку державно-церковних стосунків, що «є важливим чинником гармонійного розвитку нашої країни». Він підкреслив, що сьогодні у нашій державі часом відчувається гостра відсутність діалогу між владою та різними частинами громадянського суспільства. «Розвиток діалогу дозволить знімати ту напругу у суспільстві, яку сьогодні спостерігаємо», – наголосив Глава УГКЦ. Говорячи про міжнародний вимір діяльності Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, Блаженніший Святослав наголосив, що її українській владі не потрібно боятися. «Метою нашої заплановані поїздки до Брюсселю є демонстрація євроінтеграційних прагнень громадян України». Він наголосив, що українська держава має бути зацікавлена у таких контактах, адже вони служать розвитку європейської перспективи України. Блаженніший Святослав висловив сподівання, що про планові зустрічі з Президентом їх учасників повідомлятимуть щонайменше за тиждень до їхнього приготування та стосунки між органами влади та представниками Церков будуватимуться на паритетній основі. Залишається подіватися, що президент усе-таки врахує ці зауваження.

А те, що президентська зустріч з Главами українських конфесій самі конфесії сприйняли, як пусту і некорисну, свідчить «Звернення Всеукраїнської Ради Церков до Президента України Віктора Януковича» від 21.03.2012, оприлюдене у ЗМІ 22 березня, в якому члени Ради перераховують реальні проблеми у взаємостосунках держави та конфесій в Україні, що про них на зустрічі 21.03.2012 навіть не йшлося.

І дійсно, проблеми у державно-конфесійних стосунках в Україні значно більші та систем ніші, аніж європейська християнофобія. Звісно, мене, як католика, найбільше болить те, що Україна одна з небагатьох держав Європи немає врегульованих стосунків з Ватиканом. Адже навіть маленька православна Чорногорія, де католиків, як кіт наплакав, уже майже готова до підписання Конкордату з Апостольським Престолом. А найбільша європейська країна, де католики становлять майже 9% населення, до того ж більшість з них компактно проживає на заході країни, і немає якогось договору з Ватиканом, і навіть вочевидь не вважає це за потрібне.

На тлі постійних утисків католиків в Україні відсутність конкордату з Ватиканом виглядає особливо зловісно. Держава Україна не готова брати на себе хоч якісь зобов’язання стосовно прав католиків в Україні, а що більше, закріпити їх міжнародним договором. Така ситуація рано чи пізно має принести не зовсім добрі плоди. Дай Боже, щоб цьому вдалося завчасу зарадити.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

25.03.2012р. Б. / «Кожен з вас є Божим даром для вашої країни та для світу»,- Бенедикт XVI до дітей

 

«Дорогі діти, я щасливий, що можу зустрітися з вами та побачити ваші радісні обличчя, якими наповнена ця площа. Ви займаєте дуже особливе місце у серці Папи. Тож у цей момент хочу, щоб про це знали всі діти Мексики, особливо ті, які несуть тягар страждання, відкинення, насильства чи голоду, який цими місяцями особливо дав про себе знати в певних регіонах задля посухи», – розпочав своє слово до наймолодших мексиканців Святіший Отець. Промовляючи у суботу, 24 березня 2012 р., ввечері, з балкону адміністративного палацу «Casa del Conde Rul» до дітей та батьків, зібраних на Площі Миру в м. Ґванахуато, він подякував за цю зустріч, та, звертаючи увагу на радісний настрій, який її супроводжував, наголосив на тому, що це дуже важливо. «Бог хоче, – сказав Бенедикт XVI, – щоб ми завжди були щасливі. Він знає нас і любить. Якщо дозволимо, щоб Христова любов перемінила наші серця, тоді зможемо змінити світ. Ось таємниця справжнього щастя».

 

Далі Святіший Отець звернув увагу на місце, на якому відбувалася ця подія, яке носить ім’я глибокого прагнення всіх народів – «миру», дару, що походить з висоти. «Ісусів учень, – додав він, – не відповідає злом за зло, але завжди є інструментом добра, вістуном прощення, носієм радості, служителем єдності». Папа зазначив, що Ісус хоче написати в житті кожного з присутніх історію дружби, а тому заохотив прийняти Його, як найкращого Приятеля. «Кожен з вас, – наголосив Бенедикт XVI, звертаючись до дітей, – є Божим дарунком для Мексики й для світу. Ваша сім’я, Церква, школа і ті, на кому лежить суспільна відповідальність, повинні разом працювати над тим, щоб ви могли отримати в спадок кращий світ, позбавлений ненависті та поділів». У цьому контексті Святіший Отець звернувся до всіх із закликом «захищати дітей та займатися ними, щоб ніколи не згасла їхня усмішка, щоб вони могли жити в мирі та з довір’ям дивитися у майбутнє».

 

Повертаючись до «своїх маленьких друзів», Папа запевнив їх, що вони не самі: «Розраховуйте на допомогу Христа і Церкви, щоб провадити християнський стиль життя, – сказав він. – Беріть участь у недільній Службі Божій, в катехизації, в групах апостоляту, шукаючи місць молитви, братерства та милосердної любові». Як приклад для наслідування Святіший Отець запропонував юних мучеників з Тласкали блаженних Крістобала, Антоніо та Хуана, які «пізнавши Ісуса в період першої євангелізації Мексики, відкрили, що не існує скарбу, більшого від Нього».

 

«Я б хотів більше часу провести з Вами, але мушу вже їхати. Ми й надалі будемо єднатися в молитві. Тому, заохочую вас завжди молитися», – сказав на завершення Бенедикт XVI, просячи наймолодших мексиканців молитися за нього та запевнив, що молиться за них і за їхню батьківщину.

 

З Ґванахуато Святіший Отець повернувся до Колегії Пресвятої Богородиці де-Мірафлорес у Леоні.

 

На неділю, 25 березня, заплановані великі богослуження. Це – Служба Божа в парку Двохсотліття Незалежності в Леоні, яка завершиться проказуванням молитви «Ангел Господній», та вечірня в катедральному соборі за участю єпископату Латинської Америки. Задля різниці в часі згадане Євхаристійне богослуження розпочнеться уже після того, як ми записуємо нашу передачу, то ж про ці події розповімо вам в наступних репортажах.

Джерела: Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя