04.11.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.5,1–10:  «Тому й намагаємося з усіх сил Йому подобатися»

Чи Бог лиш прагне й очікує, щоб ми Йому подобалися? Очікує, щоб ми були добрі, найдосконаліші, прекрасні? Бог любить нас, дбає про нас і тому очікує від нас взаємності! 

Фундаментом наших стосунків із Богом має бути те, що ми усвідомлюємо Божу дбайливість і турботу, любов, яку має Отець до нас. Коли ми сповнені цієї свідомості та розуміння, то неминуче хочемо відповісти Богові тим самим. Як дитина, яка почувається любленою, завжди хоче відповісти тим самим своїм батькам. Їй прикро, коли вона ображає батьків, коли робить їм боляче. Вона завжди хоче не тільки сподобатись їм, але й бути вдячною за те, що вони роблять для неї. 

Тому наше життя – це життя вдячності Богові за все, що Він для нас робить, вдячності діяльної, яка спонукає нас любити Бога і ближнього тією ж любов’ю, яку відчуваємо від Отця!

*** 

Лк.7,1-10:  «Я недостойний, щоб Ти зайшов під мою покрівлю»

Часто ми живемо так, як нам підходить, не раз забуваємо про Бога, відходимо від Нього... Але коли стаємо на молитву, то хочемо, аби Господь одразу показав нам свою присутність, щоб негайно нас вислухав і відповів на наші прохання. І завжди немовби маємо право просити щось у Бога. 

Бачимо внутрішнє налаштування цього сотника, який каже: «Я недостойний». Маємо, як той сотник, усвідомлювати свою ситуацію: ким є Бог, а ким є я, якою є велич Бога, а якою моя поведінка. Маємо повсякчас із трепетом та благоговінням стояти перед Господом. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

04.11.2017р. Б. / Св. рівноап. Аверкія, єп. Єрапольського, чудотв.; Св. 7 отроків, що в Ефесі

Святого рівноапостольного Аверкія, єпископа Єрапольського, чудотворця

Тропар Аверкія, глас 4: Істини проповідником, і чудотворцем дивним показав ти себе,* батьком для сиріт, бадьорим заступником духовного стада,* бісів острахом, обороняючи всіх від їхніх напастей,* заступайся за тих, що взивають до тебе, Аверкіє, отче наш.* Моли Христа Бога, щоб спас душі наші.

Кондак Аверкія, глас 8: Як священика превеликого, і рівного Апостолам,* вся Церква вірних вшановує тебе, Аверкіє.* Ти ж її у молитвах своїх, Блаженний,* зберігай непереможною, і непохитною та нескверною проти всяких єресей,* як приснопам’ятний.

Святий Аверкій був третім єпископом Єраполя, міста, нині якого й сліду нема. Коли святий Аверкій став управляти стадом своїм, то більша частина мешканців міста була в поганстві. Святий владика, що ревно дбав про славу Божу, одного разу вночі виважив двері до поганської божниці і потрощив усіх ідолів. Погани, довідавшись про це, хотіли його вбити або спалити живцем, та він сміливо вийшов до них і став їм голосити слово Боже, а ще на очах усього натовпу оздоровив трьох біснуватих. Видиме Боже чудо відкрило поганам очі, вони пізнали правду і наступного дня святий Аверкій охрестив п’ятсот із них. Згодом він проповідував слово Боже в Сирії, Киликії, Месопотамії, а, згідно з переданням, ще й у Римі, за що отримав назву “рівноапостольний”. Науку свою скріпив він численними чудесними оздоровленнями. Помер святий на сімдесят другому році життя, близько 167 р. Пізніше його мощі було перенесено до Царгорода.

__________
У той самий день

Святих сімох отроків, що в Ефесі

Тропар Отроків, глас 8: Благочестя проповідників,* і тих, що показують воскресіння померлих,* сім стовпів Церкви, отроків всеблаженних піснями похвалімо.* Бо вони й через багато років нетлінні, ніби зі сну вставши,* возвістили мертвих воскресіння.

Кондак Отроків, глас 4: Ти, що прославив на землі святих Твоїх,* перед другим і страшним пришестям Твоїм, Христе,* преславним воскресінням отроків, показав Ти воскресіння тим, що про нього не знали,* нетлінні одежі й тіла показав,* і царя упевнив ти, щоб викликував:* воістину є мертвих воскресіння. 

Відбувалося це в часи одного з найбільших мучителів християн, імператора-кровопивці Деція (249-251). Потоками лилася християнська кров, у страшних муках гинули тисячі вірних, не згасали вогні, на яких їх спалювали живцем, і не зменшувалося число тих, хто сміливо і радісно йшов на смерть заради свого Бога і Спасителя. 

Лютий Децій прибув до міста Ефесу. Серед багатьох інших привели до нього на суд сімох юнаків із найзнаменитіших родин міста – Максиміліяна, Діонисія, Ямвлиха, Мартина, Антонина, Йоана і Маркела. Вони сміливо визнали, що є християнами і що готові прийняти найтяжчі муки та смерть задля Імени Христа Спасителя. Децій, дарма що лютий звір, дав їм час подумати до свого повернення, він на кілька днів вирушав у дорогу і велів їх поки що відпустити на свободу. Усі семеро юнаків сховалися в печері на горі. Тут вони гаряче молилися до Господа Бога і готувалися до мученицької смерти. Через кілька днів послали Ямвлиха купити хліба. Той, прийшовши з міста, сказав їм, що Децій уже повернувся і наказав привести їх усіх. Вони стали ще ревніше молитися до Бога, а після молитви знеможені заснули. 

Децій довідався, що юнаки переховуються в печері, і наказав вхід до печери закидати каміннями, щоб святих мучеників заморити голодом. Двоє слуг імператора, на ім’я Теодор і Руфин, що були християнами, за тодішнім звичаєм потай записали на табличці з олова житія, імена і день смерти святих мучеників, і кинули ту табличку всередину печери, перш ніж її замурували.

Минуло близько двісті років. Хрест Христовий переміг поганство, свята віра вийшла з катакомб; на місцях, де стояли поганські божниці, тепер возносилися прекрасні святині. На престолі Царгорода сидів імператор Теодосій II. 

Однак Христова Церква завжди змушена була вести боротьбу. Замість поганства постали єресі; так, з аріянської єресі виникла інша, що відкидала правду про воскресення мертвих. У 425 р. єпископом в Ефесі був Мемнон. Гора, в якій було замуровано отроків, належала тоді одному міщанину на ім’я Адолій. Він хотів коло гори поставити муровану кошару для овець, і велів рубати камінь з гори. А робітники під час праці відвалили вхід до печери, в якій спало семеро святих братів. Брати прокинулися і стали до молитви, переконані, що спали одну ніч. А помолившись, стали радитися, що їм робити, і вирішили скріпити себе молитвою, а потім добровільно стати перед Децієм і прийняти вінок мучеників. Та спочатку послали Ямвлиха купити хліба і звідати, що діється в місті. 

Іде він й очам не вірить. При дорозі стоять хрести; люди, що ідуть назустріч, якось дивно вдягнені, й усі голосно вітають його словами: “Слава Ісусу Христу!” І місто не те, що було: інші доми, інші вулиці, видно церкви. Що сталося? Чи Бог чудесним способом переніс їх за ніч в іншу землю, де вільно визнавати Христову віру? Узяв буханець хліба, заплатив срібним грошем, а торговці оглядають гріш і дивуються, бо ж гріш той старий, ще з давніх-давен. Збіглися люди, оглядають юнака, дивно одягненого й нікому невідомого; дивується й він, бо ж ще вчора знав майже кожну дитину, а нині не видно ні брата, ні батька, ні кого знайомого – скрізь чужі люди. Повели юнака до старости міста, дали знати і єпископові. Питає староста юнака, хто він і звідки має старі гроші? А той відповідає, що він з Ефесу, а гроші має від свого батька, і називає його ім’я. Та про такого чоловіка тут ніхто не чув. Одні почали думати, що він не при тямі, інші бачили тут щось підозріле, і вже хотіли взяти святого юнака на муки, щоб дізнатися правду. Тоді Ямвлих запитав: “Скажіть мені, чи живе ще імператор Декій?” І розповів їм свою і тих, що були з ним у печері, історію. Єпископ перший зрозумів, що Бог чудесним способом показує і стверджує тайну воскресіння мертвих; усі поспішили до печери, і там застали шістьох юнаків, що славили Господа, а ще знайшли табличку, яку написали Теодор і Руфин.

Послали зразу листа до імператора, а той хутко прибув подивляти силу Божу і поклонився святим мученикам, яких Бог через стільки років пробудив до життя. А вони, ті юнаки, не припиняли молитися і через кілька днів – здається, що через сім, – 22 жовтня (тому Христова Церква вшановує їх пам’ять також і в цей день) заснули вічним сном. Імператор наказав зробити сім срібних домовин і в них покласти тіла святих. Він хотів забрати їх до Царгорода, та уві сні вони явилися йому і попросили лишити їх у печері. Так і зробили. Святих сімох отроків почитали як на Сході, так і на Заході: багато церковних письменників згадують про це докладно. Західні письменники згадують, що бачили нетлінні мощі святих сімох юнаків, одягнених у тонкі шовкові і полотняні одежі. У підніжжя гори Пріон, поблизу Ефесу, і сьогодні показують печеру сімоx сплячих святих. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

03.11.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Кл.4,10–18:  «Він завжди змагається за вас у молитвах»

Багатьох людей ставить нам Бог на нашій життєвій дорозі: і тих, які нам приносять радість, і тих, які приносять смуток. З одними нам приємно спілкуватись, інші для нас є тягарем. Однак всіх їх не даремно посилає нам Господь. Кожна людина дає нам можливість послужити їй як Господеві. Коли ж не можемо допомогти їм через брак фізичних, фінансових можливостей, чи неприязні поміж нами і людьми, яких стрічаємо, то маємо можливість завжди молитися за них. 

Апостол вчить нас обстоювати інших в молитвах, віддавати їх Богові. Це одне з наших завдань і покликань. Бо навіть за найбільшого бажання, своїми лише зусиллями, порадами, грішми не завжди можемо вирішити проблеми і потреби людей, які є довкола. Але коли будемо віддавати їх Господеві в молитві, то Він зуміє влаштувати все якнайкраще як для них, так і для нас.

*** 

Лк.10,1-15:  «Ідіть, ось я посилаю вас, як ягнят між вовки»

Важливо пам’ятати, що наше народження – історичне й географічне – не є випадковим. Бог хотів, щоб я народився в певній нації, в певний історичний момент. Саме Творець помістив мене в тих чи інших обставинах. Господь послав мене сюди. Тому маємо усвідомлювати те Боже посланництво, яке має кожен із нас. А коли Бог посилає, про що Він каже в цьому Євангелії, то дає нам силу жити й діяти саме в цих обставинах. 

Коли будемо мати це усвідомлення Божого посланництва, завжди матимемо відвагу йти через будь-які обставини. Пам’ятатимемо: Бог завжди зі мною, і саме Він хоче мене тут бачити.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

03.11.2017р. Б. / Преподобного Іларіона Великого

Преподобного отця нашого Іларіона Великого

Тропар, глас 8: Монахів утвердження,* наставник жителів пустелі,* і чудотворець, що за благодаттю до великого Антонія уподібнився,* помічник невідступний тим, що у страстях бідують,* Іларіоне, отче наш,* молись за тих, що вшановують пам’ять твою.

Кондак, глас 3: Тебе, як світильника незахідного духовного Сонця,* зійшовшись сьогодні, вихваляємо в піснях.* Бо засяяв ти тим, що у темряві незнання перебували,* все підносячи на Божественну висоту, Іларіоне.* Тому співаємо тобі: радуйся, отче, посників твердине. 

Преподобного Іларіона Великого маємо за засновника монашого життя в Палестині, бо він перший зібрав навколо себе велике число самітників й об’єднав їх спільним правилом. Він народився близько 292 р. в Таваті, місцевості, що лежала за п’ять миль від палестинського міста Газа. Батьки його були погани. Ще малим батьки послали його до Олександрії, в Єгипті, щоб там пізнав він мудрість світу, а Іларіон пізнав там мудрість понад усі мудрості, Христову віру, і прийняв хрещення. Щойно йому виповнилося п’ятнадцять літ, як він пішов у пустелю Тиваїди, до святого Антонія Великого, святість якого і сила творити чуда були широко відомі. Юнак був зворушений до глибини душі, коли побачив перед собою чесного старця, а той прийняв його як власного сина, одягнув у волосяницю, і так молодий літами Іларіон став наслідувати одного з перших і найбільших на землі самітників. Та через два роки, коли бачив, як народ з усіх сторін горнеться до преподобного Антонія за наукою і благословенням, то пізнав Іларіон, що той нескінченний натовп не є бажаний йому, який робить лиш перші кроки на шляху до досконалого життя, і що починати йому треба так, як це робив святий Антоній, у цілковитому усамітненні. Преподобний Антоній похвалив добрий намір юнака, поблагословив його в дорогу й Іларіон повернувся у дім своїх батьків. Однак батьків він уже не застав, вони померли. Одну половину свого майна він віддав братам, другу – роздав бідним, а сам пішов у болотисту пущу, поблизу палестинського міста Маюма (на захід від Гази, біля моря), і там оселився, певний того, що люди до нього не дійдуть, бо через ватаги розбійників, що промишляли в пустелі, ті околиці всі оминали.

І власне там, – як пише святий Єронім, – юнак почав провадити правдиво покаянне життя. Волосяницю він одягав на голе тіло, поверх неї грубу одежу і волосяний плащ, який йому дав преподобний Антоній. І хоч від народження він був слабосилий, однак тої тяжкої одежі ніколи не знімав із себе, навіть у найбільшу спеку. З гілок він побудував собі кучку, таку малу, що стоячи мусив нахиляти голову, а лежачи – згинати коліна. Він перебував у ній зайнятий молитвою, читанням Святого Письма (це була єдина книжка, яку він переписав власною рукою, й усе його майно). З молитвою він обробляв невеличкий город і плів кошики, щоб уникати лінивства і ще більше зневолити і так винищене постами тіло. До двадцятиоднорічного віку він не їв нічого, окрім кількох фіґ у день, і то після заходу сонця; з двадцяти одного до двадцяти семи років щодня трохи намоченої у воді сочевиці; потім три роки їв щодня лиш хліб із сіллю, а далі, до шістдесяти трьох років, їв трохи зілля і корінців, не варених, пісних, і лиш тоді, коли підупадав у силах, додавав до тої нужденної страви трішки олії. А з того віку й аж до смерти святий почав провадити ще строгіше життя, щодня він споживав лиш малий шматок черствого хліба.

Одного разу на нього напали розбійники, бо сподівалися чимось поживитися у нього:

“Що би ти робив, якби на тебе напали розбійники?” – спитали розбійники.

“Голий не боїться розбою!” – відповів святий.

“Але вони могли б тебе вбити”.

“Усе моє життя – це приготування до смерти і чекання на неї”, – сказав преподобний Іларіон.

Зворушилися їхні серця, дарма, що були душогубцями, і, пообіцявши покаятися, відійшли. Та натомість диявол не давав спокою святому Іларіону, спокушав його найстрашнішими тілесними спокусами. Тоді преподобний безнастанно молився, кілька днів не їв нічого, тяжко працюючи, аж до повного виснаження, і так говорив до свого тіла: “Осле, я догоджу тобі так, що не будеш мені противитися і дуба ставати; не ячменем, а половою буду тебе кормити, замучу тебе голодом, спрагою, спекою і холодом, я накину на тебе стільки роботи, що ти впадеш безсилий і будеш змушений більше пильнувати пашу і відпочинок, як нечистоту”.

Яку страшу і тяжку боротьбу вів святий з ворогом спасіння! Диявол вигадував найхитріші пекельні штуки, аби лиш звести його з обраної дороги. Але святий Іларіон у кожній спокусі знаменував себе хресним знаменням, призивав Ісуса й Марію і з часом цілковито поборов спокуси. Боротьба та тривала довгих двадцять два роки – легко це сказати, але не легко пережити. Тож не дивно, що коли, за волею Божою, люди стали приходити до преподобного Іларіона, то пізнали в ньому такого досконалого мужа, такої глибокої віри, що за його молитвами Бог творив багато чуд.

Жінка високого достойника Елпидія Арістенета поверталася з трьома синами з Єгипту, вона їздила до преподобного Антонія просити про молитви. І ось у Газі всі її сини враз тяжко захворіли, лікарі визнали себе безсилими, вся людська надія пропала. Тоді Арістенета з одною слугою поспішила до преподобного Іларіона, припала до його ніг і стала просити: “Я молю тебе і заклинаю, іди до Гази й оздорови моїх синів, щоб через цей знак видимої Божої ласки навернулося все поганське місто!”

А коли преподобний Іларіон не хотів покидати пустелі, в якій прожив понад двадцять років, бо боявся світу, для якого вже давно помер, тоді Арістенета стала голосно благати: “Іларіоне, слуго Божий, віддай мені синів моїх! Антоній спас їх у Єгипті, а ти спаси їх у Палестині!” Плач матері зворушив преподобного, з очей його потекли сльози, і він пообіцяв, що ввечері, після заходу сонця, прийде до Гази. Коли ж він прийшов і помолився до Бога, то хлопці, які щойно вмирали, стали обливатися гарячим потом, прийшли до тями, впізнали матір, а за хвилю повністю одужали. І всі в молитві віддали честь Всевишньому. Слава цього чудесного оздоровлення поширилася по всіх усюдах; тисячі потребуючих поспішали до святого Іларіона, а він хворих оздоровляв, бісів проганяв, а що найважливіше, зворушував серця, приводив до жалю за гріхи, а поган навертав до Христової віри. Багато, вражені його прикладом, покидали все і ставали його учнями. І так це дало початок спільного монашого життя.

Приходили до нього єпископи і священики, приходили вельможі і бідняки. Коли ж хто хотів його обдарувати, то преподобний казав йому так: “Затримай при собі те, що хочеш мені дати, і роздай убогим; ти живеш у місті, то знаєш їх ліпше, як я тут. А я не можу брати чужого добра, коли власне роздав, щоб його позбутися. Ті, що живуть ячмінним хлібом, золота не потребують”.

Кількість монахів біля святого множилася і зростала, по всій Палестині повставали монастирі. Та які то були монастирі! Монахи жили в печерах, в печері зазвичай була й церква. А яке то життя було в тих монастирях, можемо дізнатися з житія преподобного Іларіона та сотень інших самітників, про яких ми вже читали. Святий Іларіон дуже рідко залишав свою келію. Лиш одного разу він ходив поклонитися святим місцям у Єрусалимі, щоб віддати шану старому звичаю. І більше не ходив, бо знав, що Господу Богу можна покланятися у кожному місці. Раз у рік він також відвідував монастирі, що підлягали його владі. Якось проходив він через містечко Елуса, коли сарацини, його мешканці, святкували свято своєї богині Венери. Вони вийшли назустріч святому, бо він був оздоровив кількох біснуватих з тих околиць, і всі чоловіки з жінками та дітьми стали просити його про благословення. Преподобний Іларіон став сердечно до них промовляти, а духом молитися Богу, і все закінчилося тим, що всі сарацини навернулися до Христової віри.

Однак той нескінченний натовп, що оточував святого, відривав його від самітницького життя. Він став думати про те, щоб пошукати глухішого місця, і посумнів. А коли один учень запитав його, чому він посмутнів, то святий з плачем відповів: “Горе мені, нужденному, я знову вернувся до світу. Дивися, Палестина і сусідні краї почитають мене й уважають кимось великим. Я боюся, щоб не почув колись таких слів; «Ти отримав у світі свою плату»”.

А коли вістка, що святий Іларіон хоче залишити Палестину, рознеслась по світу, то понад десять тисяч мужів загородили йому дорогу і не хотіли його відпускати. Але й вони не могли противитися Божій волі і з плачем попрощалися зі святим, а він, у супроводі кількох монахів, кілька днів їхав пустелею, а в річницю смерти преподобного Антонія Великого зупинилися на горі, біля якої жив той великий подвижник. Потім святий Іларіон пішов далі у пустелю, поблизу Афродитону, і там прожив три роки. Але й сюди до нього стали приходити люди, як до спадкоємця Антонія Великого. Особливо після того, коли він, на їх прохання, вимолив у Бога дощу, бо посуха настала така люта, що людям загрожував голод. Тому святий Іларіон пішов далі, в пустелю Оасим, але й там він прожив лиш один рік. Святий вирішив утекти від людських похвал туди, де його ніхто не знав. Мав він тоді вже сімдесят літ.

У приморському ливійському місті він, взявши з собою лиш одного учня Ісихія, сів на корабель, що відправлявся до Сицилії. Коли корабель прибув до Пахина, святий Іларіон як плату за перевезення хотів віддати своє Євангеліє, бо нічого більше не мав, але власник корабля не прийняв такої плати, а просив святого про молитви і благословення. Святий Іларіон та Ісихій жили разом в лісовій пущі поблизу Пахина, однак і сюди почали приходити до святого Іларіона вірні, бо пізнали в ньому Божого мужа, і просили про оздоровлення хворих, а завдяки численним чудам вістка про великого подвижника поширилася по всіх околицях. Тому святий сів разом з Ісихієм у невеликий човен і поплив до міста Єпидаїра, в Далматії. Коли і тут він прославився багатьма чудами, то сів на корабель і поплив на острів Кипр.

На морі їх стали наздоганяти два піратські кораблі. Усі, що були на тому кораблі, страшно перелякані, припали до преподобного Іларіона і стали просити про молитви, бо вже не сподівалися на порятунок. А святий легко посміхнувся і сказав: “Маловірні, чого лякаєтеся? Чи розбійників тих є більше, як було війська у фараона, яке, за волею Божою, поглинуло море?” І повернувшись у бік обох кораблів, що були вже дуже близько, простягнув руки і сказав: “Досить близько ви вже приплили, залишайтеся там!”

І кораблі піратів, хоч як там гребли веслами, не могли рушити далі; якась невидима сила тримала їх на тому місці. Через кілька днів уже й на острові Кипр натовп народу оточував святого, і він хотів податися далі, але учень його Ісихій знайшов одне, цілком недоступне місце, до якого можна було видряпатися лишень навкарачки, бо містилося воно серед диких скель. Тут прожили вони п’ять літ, але й сюди, незважаючи на труднощі, люди приходили до святого, а поверталися вже оздоровлені тілом і душею.

Коли преподобному Іларіонові виповнилося вісімдесят літ, Господь об’явив йому, що прийшов для нього час вічної нагороди, і святий тяжко захворів. Тоді він був сам, бо Ісихій поїхав на якийсь час до Палестини відвідати братію і передати їй благословення святого Іларіона. А святий Іларіон, відчуваючи наближення смерти, написав до Ісихія листа, в якому благословив його і всіх і заповів йому на пам’ять усе своє майно – Євангеліє і монашу волосяницю. Коли в сусідньому місті Пафа довідалися, що святий Іларіон при смерті, то прийшло до нього з плачем багато народу, серед них була також знаменита жінка Констанція, дочку і зятя якої він оздоровив з тяжкої хвороби. Святий Іларіон попросив усіх, щоб після смерти його тіло поховали зразу на тому місці, де він умирає.

А коли душа ось-ось мала покидати тіло, напав на нього страх і переляк перед судом Божим, а він, шукаючи допомоги в милосерді Спасителя, кілька разів промовив вголос сам до себе: “Вийди, душе моя! Чого боїшся? Ти служила Христу сімдесят літ, і боїшся смерти?”

І 21 жовтня 371 р. преподобний Іларіон помер, а тіло його поховали. Коли Ісихій повернувся, то хотів конче забрати тіло святого до Палестини, однак знав, що жителі цих околиць не дозволять. Лиш через десять місяців, коли всі думали, що Ісихій вже залишиться тут до смерти, йому вдалося вночі викопати тіло святого і відвезти до Палестини, де монахи й вірні, і навіть погани, прийняли мощі святого як найбільший скарб. Тіло було цілком свіже, незіпсоване і поширювало пречудовий аромат. Бог прославив його пам’ять численними чудами, і не лишень в Палестині, але й на Кипрі, так, що жителі острова казали між собою, що якщо Палестина має тіло преподобного Іларіона Великого, то дух його перебуває на Кипрі.

Житіє святого через двадцять років після його смерти описав святий Єронім, а також святий Епіфаній Кипрський, який особисто знав преподобного Іларіона і часто перебував з ним на молитві. Який жаль залишив по собі святий Іларіон, можна зрозуміти хоча б з того, що Констанція, про яку ми згадували, померла з розпуки, коли довідалася, що Ісихій забрав тіло святого з гробу, біля якого вона щоденно молилася, до Палестини.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

02.11.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Кл.4,2–9:  «Будьте в молитві витривалі й чувайте на ній в подяці»

Людина за своєю природою дуже нетерпляча. Вже і відразу хоче позбутись своїх недоліків, швидко хоче здобути у житті щось матеріальне, одразу хоче налагодити свої стосунки з іншими. Але на все потребуємо наших зусиль і Божої благодаті, бо всі зміни відбуваються у часі. Тому апостол каже, щоб ми були витривалі в молитві, чували з подякою. 

Хто довіряється Богові, Господь неминуче це дасть йому. Бог завжди дасть те, що нам потрібне, якщо ми віримо, бо Він сказав, що за вірою нашою дасться нам. Будьмо витривалі, маймо довіру до Господа, і тоді Бог діятиме в нашому житті згідно з Його планом щодо кожного з нас!

*** 

Лк.9,49-56:  «Бо хто не проти вас, той з вами»

Дуже часто ми ділимо людей на наших ближчих чи дальших друзів, недругів, приятелів, ворогів. Цей підхід застосовуємо і в ставленні до політичних партій. Іноді люди випадково потрапляють до якоїсь політичної партії і стають запеклими оборонцями її ідеології. Також деколи бачимо, що люди будують своє світоглядне буття в протистоянні до когось, у протиставленні світоглядові тих осіб, які їм неприємні. 

Ісус Христос вказує, що так не має бути. Він нагадує: хто не проти вас, той з вами. Тому не маємо жити чи діяти проти когось. Маємо свідчити Ісуса Христа, нести та проповідувати Його кожній людині. 

Що ближче будемо до Ісуса Христа, то будемо ставати ближчими до Отця, а тоді й одне до одного. Якщо ж у нас є протистояння – значить, ми ще далеко від Христа, ми не маємо Христового Духа. Коли наблизимося до Спасителя, тоді будемо мати спільний Дух Господній, Дух любові, прощення і прийняття. Із цього пізнають правдиву духовність і правдиве християнство.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

02.11.2017р. Б. / Святого великомученика Артемія

Святого великомученика Артемія

Тропар, глас 4: Істинною вірою в Христа утвердився ти, Страстотерпче,* злочестивого мучителя, царя з його ідольською жертвою, переміг.* Тому від Царя великого, що вічно царює,* пресвітлим вінцем переможним обдарований був,* і предивних чудес зціленням,* від недуг ти зціляєш тих, що з вірою просять тебе:* Артеміє великий, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.

Кондак, глас 2: Благочестивого й вінценосного мученика,* що прийняв почесті, перемігши ворогів,* зійшовшись, достойно піснями похвалімо,* Артемія превеликого серед мучеників, і чудес подателя пребагатого.* Бо він молиться до Господа за всіх нас.

Святий Артемій був свідком того, як Костянтину Великому і його війську явився в небі святий хрест; і як Бог дав йому перемогу над ворогами, а все військо, бачачи явні Божі чуда, в один голос візвало: “Великий є Бог християнський!” Артемій був полководцем, він вірно служив Костянтинові Великому і його синові Констанцію. За наказом останнього він переніс до Царгорода мощі свв. апостолів Андрея та Луки, і мощі ті склали в церкві святих Апостолів, яку Констанцій звів над гробом свого батька Костянтина Великого.

На старості літ Артемія було призначено воєводою Єгипту, там зробив він дуже багато для поширення Христової віри, там руйнував він поганські божниці. Та коли на престолі сів злощасний Юліян Відступник і почав жорстоко переслідувати християн, тоді і святий Артемій удостоївся постраждати за Христа. Юліян передав владу над усім Сходом своєму дядькові Юліянові, а той зрікся християнської віри і в Антіохії почав переслідувати вірних. Прибув він до Антіохії, коли йшов на війну з персами, щоб спитати поради у поганських ворожбитів, які ворожили в одній з місцевих поганських божниць у Дафне, передмісті Антіохії.

Освоївшись у місті, Юліян наказав привести до себе священиків Євгенія і Макарія, а коли вони сміливо виповіли йому всю гниль і блуд поганства, тоді він велів їх жорстоко побити. Кожен зі святих мучеників отримав понад п’ятсот ударів жилами. І тоді став перед Юліяном святий Артемій і став погрожувати йому Божою карою та вічною мукою за те, що посмів переслідувати святу віру. Юліян віддав Артемія в руки катів, а ті здерли зі старця всю одежу, до рук і ніг прив’язали йому мотузки, розтягнули його на землі і, змінюючи один одного чотири рази, по черзі били його по хребті і животі так немилосердно, що тіло відпадало шматками. Однак не витягнули з вуст святого мученика жодного зойку. Потім усіх трьох, тобто Артемія, Євгенія і Макарія, кинули до в’язниці. Наступного дня священиків відвезли до Оазису, в Аравії, де 20 грудня вони обидва прийняли мученицьку смерть, їх було стято мечем. Преподобний Йоан Дамаскин (його пам’ять вшановуємо 4 грудня), який описав страждання цих святих мучеників, стверджує, що на місці, де вони прийняли мученицьку смерть, витекло джерело, вода якого допомагає в різних хворобах. Джерело те було названо іменами святих мучеників Євгенія і Макарія.

А святого Артемія п’ятнадцять днів морили голодом у в’язниці. Юліян розійшовся ще більше, бо дияволи в дафнійській божниці замовкли, відколи у церкву, що містилася поблизу, перенесли мощі святого Бавили і трьох юнаків, що постраждали за віру. Імператор наказав християнам перенести мощі святих мучеників в інше місце, однак тої ж ночі грім ударив у божницю і запалив її, ледве вдалося поганам витягти зі згарища поганських бовванів. Юліян наказав привести Артемія, і став його намовляти до відступництва, обіцяв йому високі почесті, а коли святий Артемій у відповідь на це став голосно прославляти Ісуса Христа, тоді клятий Відступник наказав тяжко побити святого, потім припікати вогнем, а під кінець придушити його величезним каменем, так, що всі кости потріскали. День і ніч святий Артемій терпів цю муку, а наступного дня навіть мав силу ходити і говорити.

Усі, що там були, побачили в цьому Боже чудо, і лишень закаменілий у злобі Юліян удавав, що не вірить в чудо, і приписував це чарам. Він наказав стяти святого Артемія мечем у дафнійському передмісті. І так, 20 жовтня 362 р., постраждав святий мученик, а душа його полинула до неба по вінець вічної нагороди, яку заслужив він своїм святим життям і геройською смертю.

Мощі святого Артемія до Царгорода перевезла диякониса Антіохії Ариста. Пізніше їх перенесли до церкви, яку побудував на честь святого великомученика Артемія імператор Анастасій І (491-518). Передання свідчить, що мощі святого мученика прославилися багатьма чудами. Так, один тяжко хворий чоловік, зібравши рештки своїх сил, ішов до могили святого мученика просити допомоги. Зустрів його один знайомий і, з’ясувавши куди та з якою метою той іде, висміяв його: “Як будеш вертатися, то принеси і покажи мені ту свою слабість!” Коли ж хворий після молитви повертався додому, то поряд з помешканням свого знайомого невіруючого йому стало так зле, що мусив до нього вступити. Щойно він зайшов, як сталося чудо, бо хвороба покинула страждальця, натомість увійшла в хулителя і той у нестерпних болях визнав свій гріх.

Якої смерти удостоївся Юліян Відступник, ми вже про те кілька разів згадували. Загинув і “так гинуть грішники від обличчя Божого. А праведники веселяться” (Пс. 68(67), 3-4).

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

01.11.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Кл.3,17–4,1:  «Усе, що тільки чините, робіть від душі, як для Господа, а не як для людей»

У нашому житті ми маємо перед собою реальних людей, реальні обставини, і в тих обставинах робимо реальні вчинки для тих чи тих людей. Але ці люди аж ніяк не випадкові в нашому житті – Бог їх нам дав. І немає різниці, з якими стосунками та в якій субординації ми з ними перебуваємо, апостол каже, щоб ми служили їм, як Господеві. 

Уявімо на хвилину, яким би став цей світ, коли б ми служили одне одному як Господеві! Яке б ставлення не виявляли нам наші ближні, стараймося до кожного ставитися з думкою про Бога, який перший нас полюбив, ще коли ми були грішниками. Не чекаймо любові та добра від інших, пробуймо виконувати те, що каже апостол: чинити все, як для самого Господа, а не як для людей. Тоді приймемо від Господа нагороду вічне життя – єдину нагороду, за яку варто змагатися в цьому земному житті!

*** 

Лк.9,44-50:  «Хто найменший поміж усіма вами, той – великий»

Бог не потребує, щоб ми грали для Нього ролі – чи то праведників, чи то грішників. Господь потребує, щоб ми стали перед Ним у правді – такі, які ми є. 

Кожен із нас має якісь таланти, вони є даром Бога. Однак коли Господь закликає бути найменшим, то вказує, що, попри свою цінність в його очах, ми мусимо одночасно усвідомити і свою малість. Це не означає, що маємо поливати себе брудом, применшувати себе, – мусимо усвідомлювати, що наша велич залежить від того, наскільки Бог діє в нас. У грішнику Він не перестає діяти хоч би на один відсоток або навіть на одну десяту відсотка, а що більше наближаємося до Бога, то більше Він діє в нас. У житті кожного зі святих Господь діяв, умовно кажучи, на шістдесят, сімдесят, а то й на вісімдесят відсотків. 

Усвідомити власну меншість – це дати простір Божій величі діяти в нас. Адже недаремно співаємо в богослужіннях: «Дивний Бог у святих своїх». І як казав Йоан Предтеча: «Мені треба маліти, а Йому – рости». 

Тож даваймо Богові щораз більше можливостей діяти через нас!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

01.11.2017р. Б. / Бл. свщмч. єп. Теодора (Ромжі); Св. пророка Йоіла; Св. мученика Уара; Св. свмуч. Садота

Блаженного священномученика єпископа Теодора (Ромжі)

Ще один мученик української землі, який не схилив своєї голови перед кривавим молохом комуністичного терору, славний син Закарпаття, великий мученик за віру... 

Народився 14 квітня 1911 року в сім'ї службовця у с. Великий Бичків Рахівського району. Після завершення початкової освіти в рідному селі батьки віддають його на навчання до Хустської гімназії. Закінчивши гімназію, 19-річний юнак вступає до Ужгородської духовної семінарії. 

"Дух дме, куди хоче..." (Пор. Йо. 3, 8а) І лише праведна душа справжнього святця може пізнати ці непідвладні людському розумові глибинні пориви. З волі настоятелів молодий богослов простує до Вічного Міста, щоби там, у Столиці славних Верховних апостолів Петра і Павла, довершивши пізнання основних філософських та богословських наук, прийняти у 1936 році священичі свячення з рук російського католицького єпископа східного обряду Олександра Євреїнова. 

Після повернення додому душпастирює спочатку в с. Березово, поблизу м. Хуста, а потім — як духівник — в Ужгородській духовній семінарії, де одночасно викладає також філософію. Незабаром після смерти єпископа Олександра Стойки (1943), довголітнього ординарія Мукачівської єпархії, Святіший Отець призначає Теодора Ромжу на вакантний єпископський престіл, а вже 24 вересня 1944 року відбувається його хіротонія. 

Нелегкий тягар спочив на плечах молодого владики. Адже саме в ці дні Закарпаття з рук фашистських окупантів перейшло під командування радянської влади. Радянські війська продовжували бути визволителями зовсім недовго. Вже незабаром розпочався масовий наступ на Греко-Католицьку Церкву Закарпаття. Як і у випадку инших наших блаженних мучеників цих часів, влада вимагала від єпископа, клиру та вірних здійснити "перехід" чи "возсоєдиненіє" з Російською Православною Церквою, а радше з тим, що залишилося від неї після нещадних репресій з боку безбожницького режиму СРСР. Але ні єпископ, ні його священики, ні миряни не бажали торувати Юдиних стежок. 

"Вдарю пастиря — і розбіжаться вівці" (Пор. Мт. 26, 31б та Зах. 13, 7б.), — така зовсім не біблійна думка спала на гадку сталінського ката, "... єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпаття до Риму, їх необхідно негайно позбавити можливості продовжувати творити антидержавну, антипатріотичну справу" (Карпатський край, NN 31-34, 1992. — С. 13. спасіння людських душ! Саме такими словами 1 жовтня 1947 року звертався до свого "захисника" — обкому компартії та вищого начальства уповноважений у справах Російської Православної Церкви у Закарпатській області "товариш" І. Ромер. А вже 27 числа цього ж таки місяця, коли єпископ разом зі своїм супроводом повертався додому після посвячення оновленого в с. Лохово Мукачівського району храму, вантажний "Студебекер", який віддавна підозріло слідував за ними назирці, на пустинній дорозі, неначе вичекавши момент, на повному ходу врізався в кінну бричку і підім'яв під себе всіх шістьох подорожніх. 

Здавалося б, випадковість, якби не поведінка "пасажирів" вантажівки: вмить вискочивши з автомобіля, вони заповзялися добивати потерпілих залізними прутами. На щастя, за яку хвилю-другу над'їхала поштова машина, тож невдахи-садисти вимушені були швидко відступити — вони сіли в "бобик", що невідступно слідував за "Студебекером" і з поспіхом віддалились. Поштовики відвезли потерпілих до міської лікарні Мукачева та передали їх в дбайливі руки медперсоналу.

Стан владики був чи не найгіршим, адже після наїзду нападники вилили всю свою лють саме на нього. Одначе молитви вірних та жертвенність медперсоналу, до складу якого входило і кілька монахинь переслідуваної Церкви, робили своє — кир Теодор потрохи набирався сили, вже через два дні його стан більше не викликав ніяких побоювань за життя. Але такий поворот подій не був передбачений складеним сценарієм: єпископ повинен був померти! 

Допуст Господній — рукою молодої дівчини диявол смертельно жалить владику, отрута миттєво робить свою справу, 1 листопада життя Преосвященного обривається... Але не в муках, а з блаженною посмішкою на устах, не зі стиснутими від відчаю чи ненависти кулаками, а з обвитими вервичкою пальцями — таким було його переставлення. Бог забирав його, і він відчував це. Забирав, щоб дати йому радість святих і тим вчинити незміримо сильнішою силу його заступництва і молитви за своїх вірних. 

Блаженний він і блаженні ті, гора віри яких не похитнулася від ударів безбожницької сили під враженням від слова його проповіді і від прикладу його славного життя і мученицької кончини. Блаженні й ми, бо віруємо Христові, торжествуючи славну пам'ять великого свідка Його ізбавительних страждань і спасенного Воскресення! (Пор. Йо. 20, 296.) 

Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських новомучеників. Празник священномученика єп. Теодора Ромжі призначено святкувати 19 жовтня (за григоріянським стилем 1 листопада). (Див. текст акту беатифікації в: Душпастирська візитація Святішого Отця Івана Павла II, Папи, в Україну 23—27 червня 2001 року, Typis Vaticanis [2001], с. 284.) 

__________
о. Роман Тереховський  (детальніше)
 
__________
У той самий день

Святого пророка Йоіла

Тропар пророка, глас 2: Ти, що передбачив Боже пришестя у плоті,* і зшестя Святого Духа, і майбутній суд, пророче Йоіле,* спасай молитвами твоїми від усяких скорбот* тих, що вшановують тебе.

Кондак пророка, глас 2: Богомовний пророче, що сповнився натхненням Утішителя,* розповів ти про осяяння народів, що сповнилося в останні часи.* Тому нині благоговійно тебе вихваляємо* і, твою пам’ять звершуючи, співаємо тобі:* Моли Христа Бога за душі наші.

Святий пророк Йоіл, син Петуїла, жив у 800-х літах до Різдва Христового. Його пророцтво входить до Святого Письма Старого Завіту і складається з чотирьох глав. Господь Бог устами свого пророка погрожує невдячному вибраному народові своїми карами, але й водночас у своїй невимовній доброті закликає їх до покаяння: “Але ще й тепер, – слово Господнє, – поверніться до мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі. Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу, і поверніться до Господа, Бога вашого, бо Він благий і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий, – і уболіває над нещастям” (Йоіл 2, 12-13).

Тим, хто покається, Господь обіцяє спасіння (через зіслання Месії) “Ви зрозумієте, що я посеред Ізраїля і що я – Господь, Бог ваш, і іншого немає. Народ мій не зазнає сорому повіки. А після цього я виллю мій дух на всяке тіло. Ваші сини й ваші дочки будуть пророкувати, вашим старим сни будуть снитись, і ваші юнаки будуть бачити видіння” (Йоіл 2, 27 – 3, 1).

І подібно, як сповнилося Зішестя Святого Духа, так сповниться і страшний суд, який Господь провіщає у третій главі пророцтва святого Йоіла і який відбудеться в долині Йосафата. А станеться це так: “Сонце й місяць почорніли, світло зір гасне. І загримить Господь із Сіону, дасть голос свій почути з Єрусалиму, і затремтить земля й небо! Але Господь буде прибіжищем для свого люду, і кріпостю для дітей Ізраїля” (Йоіл 4, 15-16).

Ім’я Йоіл – означає “Господній Божий”.

__________
У той самий день

Святого мученика Уара

Тропар мученика, глас 4: Бачивши воїнство святих страстотерпців, що постраждали за законом,* показав ти мужньо кріпость свою,* і постраждав добровільно, бажаючи померти за Христа,* від Якого прийняв ти почесть перемоги твого страждання, Уаре.* Тому моли, щоб спастися душам нашим.

Кондак мученика, глас 4: Христа наслідуючи та випивши Його чашу,* мученику Уаре,* вінцем мучеництва був увінчаний ти,* і з Ангелами радіючи,* неустанно молись за душі наші.

Святий Уар (Вар) був начальником військової сотні і служив у Єгипті. Коли почалося страшне переслідування християн за імператора Максиміяна, тоді Уар, будучи християнином, ночами таємно ходив до в’язниці, де страждали християни, обмивав їх рани, годував і молився разом з ними. Одного дня він довідався, що у в’язниці страждає семеро християн, і що вони вже вісім днів нічого не їли, а наступного дня їх віддадуть на муки і вб’ють. Підкупивши сторожу, Уар вночі відвідав святих мучеників і попросив їх, щоб вони йому випросили у Бога ласку постраждати за Христову віру і витримати всі муки, бо сам він боїться своєї слабкості.

На спільній молитві і в побожній розмові вони так скріпили його у вірі, що він готовий був хоча б уже зараз постраждати за Христа Спасителя. Він так і не покинув в’язниці, там застали його воїни, що прийшли забрати святих слуг Божих. Вони дуже здивувалися, коли довідалися, що він християнин, і радили йому не признаватися в цьому, бо не тільки втратить посаду, але й накладе своєю головою. Один із сімох святих мучеників помер у в’язниці на очах воїнів і вони повели шістьох, не зауваживши, що Уар іде за ними.

Коли ж суддя запитав, куди подівся сьомий християн, тоді святий Уар сам виступив наперед і сказав: “Я християнин; той, сьомий, уже отримав вічну нагороду в небі, а на його місце стаю я і голосно віддаю честь одному Богу, Ісусу Христу”.

Почувши те, суддя наказав їх усіх жорстоко побити, потім шістьох відіслав до в’язниці, а святого Уара віддав на найтяжчі муки. З хребта йому дерли шкіру, його тіло різали бритвами, припікали вогнем і били його по животі доти, доки святий мученик не віддав свою душу в руки небесного Отця. Його тіло мучитель велів викинути за місто, у чисте поле, на пожирання диким звірам. Наступного дня, після страшних мук, кати стяли мечем і решту шість мучеників.

Одна побожна християнка Клеопатра, вдова по воїні (родом була вона з Палестини, і мала одного сина Йоана), бачила страсті святого Уара. Вона викупила його тіло у воїнів і чесно поховала у себе вдома. Сталося це у 304 р. Через кілька літ, коли вийшов перший указ, що дозволяв християнам вільно визнавати свою віру, вона забрала мощі святого мученика Уара та повернулася в Палестину, у своє рідне села Едру (що за неподалік від південно-західного берега Генезаретського озера), і там чесно їх поховала. На його гробі вдова часто молилася і світила свічки. За її прикладом пішли й інші християни. Згодом Клеопатра над мощами святого мученика побудувала церкву, яку посвятив єпископ при великому здвизі народу. Під час того посвячення Клеопатра молилася до святого Уара, щоб він випросив Божої опіки для її сина Йоана, бо вона задумала послати юнака на царській двір, щоб там, ставши воїном, він здобув високе становище.

Однак у той же день, увечері, Йоан несподівано захворів; його кинуло в гарячку і за кілька годин він помер. Коли ж прибита горем мати стала плакати і побиватися, то враз явився їй святий Уар, який тримав за руку її сина. Вони обоє були у світлих одежах; святий мученик упімнув Клеопатру, щоб упокорилася Божій волі, бо Бог прийняв її сина до своєї служби і дарував йому вічне блаженство.

Клеопатра решту свого життя посвятила молитві і добрим ділам, а через сім літ Бог прийняв її душу до своєї слави.

__________
У той самий день

Святого священномученика Садота

Житіє святого Садота, або Садока, ми вже описали 5 березня (20 лютого). Мученицьку смерть він прийняв близько 343 р. Під час страждань священномученика Садота навернулося 1270 осіб, усі вони також отримали вінець мучеників. Це число мучеників не видасться нам надто велике, якщо зважимо на те, що за правління Сапора II прийняло мученицьку смерть близько шістнадцять тисяч християн, не враховуючи тих, які були замучені посіпаками царя по всіх околицях, і пам’ять про яких геть-чисто стерта. Однак навіть море невинно пролитої крови не затопило Христової віри, бо чим більше християн гинуло від мук, тим більше поган наверталося до правди і славило Христа Спасителя, якому нехай буде безконечна честь і слава й Ім’я Його нехай прославлене буде по всі кінці вселенної.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

31.10.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Кл.2,20–3,3:  «Думайте про горішнє, а не про земне»

Коли оцінити роки, місяці, дні, години нашого життя, можемо зауважити, скільки свого часу, старань і зусиль ми приділяємо земному. Погляньмо навколо нас: гарні будинки, різні мистецькі речі, різні витвори людських рук, це часто робота тих людей, яких уже давно немає разом із нами. Це показує нам у що ми вкладаємо щодня свої зусилля і старання. 

Звичайно, ми, які живемо на землі, неминуче мусимо вкладати свої зусилля в земне, однак маємо завжди пам’ятаючи про небесне. У Євангелії читаємо, що де наш скарб, там буде і наше серце. Що це означає: земне триватиме декілька десятків років, а небесне – вічно. Якщо будемо дбати більше про збирання скарбів довкола нас тут, на землі, то якоїсь мить усе залишимо, скоріше чи пізніше. Якщо ж дбатимемо про те, щоб здобути Царство Небесне, матимемо той Скарб усю вічність. 

Де ми збираємо собі скарби – на небі чи на землі? До чого ми докладаємо найбільше своїх зусиль і старань, на що витрачаємо свій дорогоцінний час? І хай наші скарби на Небі примножуються щодня!

*** 

Лк.9,23-27:  «Коли хто хоче йти за мною, хай себе зречеться»

Кожен із нас має свої плани, міркує, що робити, щоб почуватися щасливим. І навіть якщо ми до кінця не певні, чи те, чого ми хочемо, справді зробить нас щасливими, все одно постійно чогось прагнемо. 

Для справжнього ж щастя треба, аби початком і кінцем усього в нашому житті була Божа воля. Бог є альфа й омега, початок і кінець. Тому важливо цю Божу волю пізнавати. 

І якраз відречення від себе – це шукання не того, що я хочу, а того, в чому є Божа воля. Божа воля – це найкраще добро для нас, адже лише Бог знає, що є істинним добром для нас. Пригадаймо: коли Христос молився, то спершу висловив свою позицію, а тоді сказав: «Хай буде Божа воля!» Отож, у кожній життєвій ситуації маємо право на свою думку, на своє бажання, але остаточним добром для нас мав би бути пошук Божої волі.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

31.10.2017р. Б. / Святого апостола і євангелиста Луки

Святого апостола і євангелиста Луки

Тропар, глас 5: Апостольських діянь оповісника і євангелія Христового світлого списателя,* Луку преславного, неописанного в Христовій Церкві,* піснями священними святого апостола похвалім як лікаря,* що зціляє людські немочі, природні недуги і душевні язі,* і того, що молиться неперестанно за душі наші. 

Кондак, глас 2: Правдивого благочестя проповідника і несказанних таїн провісника,* звізду церковну, Луку божественного, звеличаймо,* бо Слово вибрало його з мудрим Павлом, учителем народів,* – єдин, що знає тайни серця. 

Святий апостол і євангелист Лука походив з Антіохії Сирійської. Чоловіком він був дуже ученим, добре знав лікарську справу (про це згадує апостол Павло у Посланні до колосян (4, 14): “Вітає вас Лука, любий лікар”). Згідно з переданням, яке збереглося у греків і знайшло своє відображення у їхніх Мінеях, а звідти перейшло і до наших церковних книг, святий Лука був одним із сімдесяти учнів. Це йому і Клеопі дорогою до Емауса об’явився Христос Спаситель після свого Воскресення. Однак святий Лука у своєму Євангелії каже, що описує все так, “як то нам передали ті, що були від початку наочними свідками й слугами слова” (Лк. 1, 2), тобто інші апостоли. Якщо він писав Євангеліє на основі того, що передали йому інші, то сам, очевидно, не міг бути самовидцем життя, чуд, проповідей, страстей, смерти і Воскресення Христового. 

Тому єдине вірне передання, що святий Лука пізнав Христову віру з проповідей апостолів, а найпевніше є те, що охрестив його святий Павло, якого він був невідступним товаришем, аж до кончини апостола. Вірогідним є і те, що святий Лука мав дуже добре знати Пресвяту Богородицю, бо у своєму Євангелії він якнайточніше описує такі великі і святі події, як Благовіщення, зустріч зі святою Єлисаветою, Різдво Ісуса Христа, Обрізання, Стрітення. Мимоволі приходить думка, що він почув усе це від самої Богородиці. Одне з найдавніших передань каже, що святий Лука також був малярем, і він на кипарисовій дошці намалював ікону Пречистої Діви та ікони Спасителя (певно, згідно з описом Пречистої), а також святих апостолів Петра і Павла.

Святий Лука був, як вже ми сказали, невідступним товаришем апостола Павла. А святий Йоан Золотоустий пише, що був він поставлений священиком і єпископом, сам бо апостол Павло у Другому посланні до коринтян про святого Луку говорить так: “Ми з ним послали брата, якого за Євангелію усі Церкви хвалять і який, крім того, був вибраний Церквами як наш супутник у цій добродійній справі, якій ми служимо на славу самого Господа й на відраду нашу” (2 Кор. 8, 18-19). Так ділили вони всі труди і переслідування, голод і холод – усе порівну. А незадовго до смерти, у Другому посланні до Тимотея, апостол Павло каже: “Один Лука зі мною” (2 Тим. 4, 11). Близько 58 р. святий Лука написав своє Євангеліє, яке є доповненням Євангелій святих Матея і Марка. У своєму Євангелії він особливо звертає увагу на все, що свідчить про велике Боже милосердя. Так, мов для розради грішникам, що каються, переповідає притчі про блудного сина, про доброго пастиря, про митаря і фарисея, про самарянина, про навернення розбійника на хресті та інші. Святий Лука написав також і книгу Діянь апостолів, де, як каже святий Йоан Золотоустий, “в особливий спосіб описано події з життя апостола Павла, який потрудився найбільше від усіх, а описано їх так широко, бо ж автор цієї книги був учнем святого Павла, і то таким добрим і чесним учнем, що до кінця не залишав свого учителя”. 

Діяння апостолів закінчуються другим роком першого побуту апостола Павла у Римі. “А якщо спитає хто, чому святий Лука не описав подальші події, – каже святий Йоан Золотоустий, – то я скажу, що й того досить є для кожного, хто розуміє, що апостоли завжди були зайняті важливими ділами, а головним їх завданням було голосити слово Боже, а не писати книги, тим більше, що вони так багато залишили нам через усне передання”. А про книгу Діянь апостолів святий Йоан Золотоустий пише так: “У цій книзі святий Лука описує сповнення багатьох важливих провіщень Христа, як Зішестя Святого Духа і ту дивну зміну, яка в тій хвилі відбулася в серцях апостолів. З цієї книги ми пізнаємо, яке досконале було життя перших вірних, що, з’єднані Христовою любов’ю, мали в собі наче б одне серце і одну душу, подібно, як мали одну віру і в однакові зодягалися чесноти. З цієї книги дізнаємося про чудесні навернення поган і про заснування святої Церкви, яка є сильною і тривкою опорою правди, проти якої жоден блуд ніколи нічого не вдіє. І в книзі тій ми не мусимо шукати чуд, які творили апостоли, а маємо пізнавати їх діла, пізнавати і наслідувати”.

Діяння апостолів написані, вірогідно, близько 63 р. Вони є неоціненні і з того огляду, що розбивають усякі фальшиві казки про життя і діла святих Апостолів, які стали поширюватися вже у перші роки їх душпастирської праці. І Євангеліє, і Діяння апостолів було написано прекрасною грецькою мовою і присвячені одному знаменитому християнинові на ім’я Теофіл, згідно з переданням, тодішньому начальнику Ахаї. Після смерти святого апостола Павла святий Лука, як свідчить святий Епіфаній, проповідував у Далматії, Італії і Македонії. Де помер євангелист Лука – достеменно не знаємо. Згідно з одними джерелами, він помер природною смертю у вісімдесят років у Тивах Виотійських. Святий Григорій Богослов наполягає, що євангелист Лука закінчив свій подвиг мученицькою смертю в Патрах Ахайських. Ще одне передання стверджує, що його повішено на оливнім дереві. 

Мощі святого євангелиста Луки за правління Констанція, сина святого Костянтина Великого, було перенесено до Царгорода і поховано в церкві святих Апостолів, згідно з одними джерелами у 357 р, а згідно з іншими – у 360 р. Під час їх перенесення сталося багато чудес, серед інших зцілився один тяжко хворий на ім’я Анатолій. На іконах біля святого Луки зображають сидячого вола. Причина цього сюжету криється у початку Bід святого Луки. Воно починається подією, коли архангел благовістить святому Захарії у храмі Єрусалиму про різдво Йоана Предтечі. А оскільки святий Захарія був священиком, тому, щоб увіковічнити початок Євангелія, біля святого Луки зображають жертвенного вола. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

30.10.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Кл.2,13–20:  «І вас, що були мертві гріхами й вашим необрізанням тілесним, – Він оживив вас із Ним, простивши нам усі провини»

Бог простив нам усі провини. На хресті Господь простив кожен людський гріх. Наші провини, які ми вчинили в минулому, тепер, чи які вчинимо в майбутньому вже прощені? Чи в людському житті хтось із людей нам може прощати так багато, до того ж, наперед сказати: я тобі прощу будь-що, що ти зробиш? 

Яка безмежна Божественна любов! Бо ж Бог не залежно від того, чи ми грішні, чи святі, любить нас і кличе до святості. Бо святість – не є якась догода Богові, через наше досконале життя. Це відповідь на невимовний дар, який ми отримали через смерть і воскресення Ісуса Христа, які зробили нас свобідними, вільними від гріха. 

Великий дар ми отримали в особі Ісуса Христа і в усьому, що Він зробив для нас. Прагнім святости – для якої всі ми створені та призначені!

*** 

Лк.9,18-22:  «А ви, – спитав їх Ісус, – що скажете про мене? Хто я?»

Без сумніву, кожен із нас чув багато проповідей про Ісуса Христа, читав багато книг про Спасителя, знає від інших людей про досвід Його пізнання. Однак цього замало. Питання, яке ставить Ісус Христос до апостолів, Він ставить до кожного з нас. Але чи маємо на нього відповідь? 

Ким є Ісус Христос для мене? Дуже важливо запитати себе самого саме це. Чи моє життя змінилося б, якби не було Ісуса Христа? Наскільки особа Спасителя впливає на моє життя? 

Тому це саме питання Ісуса звернене до кожного з нас: «Що ти скажеш? Ким я є для тебе?» 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

30.10.2017р. Б. / Святого пророка Осії; Св. препмуч. Андрея Критського

Святого пророка Осії

Тропар, глас 2: Пророка Твого Осії пам’ять, Господи, святкуємо. * Тому молимо Тебе: Спаси душі наші. 

Кондак, глас 2: Правими стежками слідуючи за заповідями Господа Твого, пророче Осіє, сповнився ти Духа Святого і, прийнявши дар пророцтва, провістив єси Ізраїлю Христове пришестя, яке мало статися в останні часи, ти викривав заблуканих з шляху правого людей і наставляв на путь, яка веде в Вишній Єрусалим, де нині предстоячи, молися неустанно за всіх нас. 

Святий пророк Осія, син Беері, жив у часи правління юдейського царя Уззїї та ізраїльського царя Сровоама II, вісімсот літ до Різдва Христового. Книга пророцтв св. Осії входить до Святого Письма Старого Завіту і має чотирнадцять глав. 

Пророк іменем Божим погрожує жидам різними карами, заповідає, що щезнуть царства Юди та Ізраїля і прийде час, коли жиди не матимуть ні царя, ні святині, ні жертовника, ні жертви. Про прихід Месії пророк згадує, що Господь малим покличе Його з Єгипту, і що Месія зітре диявола та смерть. Пророцтво закінчується обітницею, що Господь помилує тих, які покаються і повернуться до Нього. Про самого пророка, про його життя і смерть не знаємо нічого. 

__________
У той самий день

Святого преподобномученика Андрея Критського

Тропар, глас 4: Як постиник подвизався на горі, умних ворогів напади зброєю Хреста погубив єси, всеблаженний, відтак же у страдництво мужньо одягся єси, убивши Копроніма мечем віри, і через обидва увінчався єси від Бога, преподобномучениче Андреє, приснопамятний. 

Кондак, глас 3: Святкує днесь місто царське свято пресвітле світлоносної Твоєї пам’яті, закликаючи до святкування усі міста і країни. Радується, бо має скарб великий, многостраждальне твоє тіло, Андреє мучениче, Православія світильниче. 

Церква багата на двох святих Андреїв Критських: святого Андрея архиєпископа, пам’ять якого обходимо 4 липня, і святого мученика Андрея, світлий подвиг якого вшановуємо сьогодні. Походив він з місцевости Кастр, на острові Крит, і був монахом. Коли за безбожного іконоборця імператора Костянтина свята Церква палала вогнем, а кров вірних плила струмками, коли найліпші сини Церкви Христової гинули в страшних муках, а єпископів і священиків мучили гірше, як останніх душогубців, тоді преподобний Андрей покинув свою тиху обитель і пішов до Царгорода. Там, у церкві святого мученика Маманта, він став перед імператором єретиком і прилюдно запитав його, як сміє він, імператор, називати себе християнином, коли безчестить ікони, що представляють вірним Христа? 

Кинулися царські підлабузники на преподобного Андрея, витягнули його з церкви на майдан і стали жорстоко бити. Вийшов сам імператор і запитав його, як посмів він зневажити царське достоїнство? Преподобний сміливо й голосно вказав імператорові на його злобу і пригрозив йому страшним Божим судом. 

Розлючений, імператор наказав нещадно побити його, так, що тіло шматками відлітало, а потім поставити перед собою. Та святий Андрей ще сильніше, ще могутніше виступив проти єретичної злоби мучителя, тоді імператор велів бити слугу Божого камінням по вустах, поламати йому щоки і кинути до в’язниці. Через кілька днів імператор вдруге наказав поставити преподобного Андрея перед собою і велів побити його воловими жилами, а потім зачепити мотузкою за ноги і волочити його через місто на те місце, де карали смертю душогубців. Коли єретики з насмішками затягнули преподобного на площу, що звалася “Площа вола,” то враз один з рибаків вискочив із сокирою в руках і відтяв святому Андрею одну ногу. Святий мученик на тому ж місці віддав свою душу Тому, хто його створив. 

Тіло святого мученика викинули туди, куди кидали на пожирання псам і крукам тіла злочинців. Пролежало воно там дванадцять днів. Як свідчить передання, кілька біснуватих взяли те тіло і поховали його на місці, що звалося Кризис, за це їх було звільнено від злого духа. Преподобний Андрей постраждав 767 р. У каноні, який через сто років написав на честь святого мученика святий Йосиф Піснеписець, сказано, що мощі преподобного Андрея прославилися численними чудами. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР