13.10.2018р. Б. / Томос і ситуація постсекулярності

Вірні УПЦ КП, УАПЦ і, якоюсь мірою, УПЦ МП мають чимало підстав для "Te Deum laudamus". Свої причини подякувати Богові мають і католики та протестанти. Для католиків природно радіти з того приводу, що їхні східні брати, які не перебувають у повноцінній єдності зі Вселенською Церквою, шукають єдності принаймні поміж собою. Протестанти можуть мати своє розуміння християнської єдності і радіти нинішнім процесам. Окрім суто релігійних причин для радості існують законні світсько-політичні причини. Під цим кутом зору останнім новинам можуть втішитися і релігійно індиферентні люди.

Утім, тотальність і градус ентузіазму занепокоює окремих християн. І мова йде не лише про "Кагор на Майдані" та "Tomos Welcome Party" в одному з нічних клубів столиці. "Атеїсти Київського патріархату" – це більш, ніж відчутна тенденція. Сьогодні патетичні вигуки про томос і автокефалію можуть належати людям, які агресивно реагують на елементарне дисидентство стосовно ЛГБТ-ідеології, кричать про "релігійне мракобісся", коли хтось підіймає тему захисту ненароджених дітей, і болісно ставляться до того, що в західних регіонах батьки задоволені уроками християнської етики. Ми стали свідками ситуації, коли релігійне питання вплітається у без того химерний дискурс, побудований шляхом гібридизації націоналістичних та ліво-ліберальних елементів. Те, що стосується у першу чергу самих християн, турбує тих, хто керується гаслом "Геть від Москви!", наділяючи його особливими сенсами: Геть від Москви = Давайте будемо ближчими до західного глобалізму і ліво-ліберальної соціальної інженерії.

Ситуація по-своєму прикра. Але вона не дивує, якщо усвідомлювати глобальні тенденції релігійного життя. Найлаконічніше ці тенденції можна схопити поняттям постсекулярності. На зміну прямолінійним процесам секуляризації прийшло творення постсекулярного простору. Релігії, яка раніше витіснялася з публічного простору, ніби дозволяють повернутися. Але повернутися у фрагментарному вигляді, пристосовуючись до реалій, виплеканих попередніми етапами дехристиянізації.

Протестантські спільноти з "єпископинями"-лесбійками, які наказують прибрати з храмів хрести, аби не образити мусульманських мігрантів, є зразковими носіями постсекулярної релігійності. Така релігійність усіляко вітається. Католикам, які бережуть моральну ортодоксію, доводиться тяжче. Втім, мімікрія католицького загалу добре помітна, і чим більше католики пристосовуються, тим меншим стає антикатолицький тиск.

В Росії склалася своя версія постсекулярності. Там християнство мусить пристосовуватися до реалій "культурного сталінізму". Церква позиціонується як певна патріотична цінність поруч із насліддям радянського минулого. Процерковна позиція державної влади сусідить зі збереженням низки лаїцистських та ультраліберальних норм законодавства.

В Україні продовжує зазнавати трансформацій власна модель постсекулярності. Наразі вона виглядає так: культ "єдиної помісної Церкви", яка мала б відповідати патріотичним запитам і одночасно ніяк не протидіяти ліво-ліберальним ініціативам влади та "громадськості". Дивуватися немає чому. Ми є свідками місцевого прояву глобальних процесів. Потрібно усвідомити цю обставину і йти далі, відштовхуючись від наявного стану речей (не сприймати його за щось легітимне, а просто тверезо усвідомлювати).

У світлі сказаного корисно пригадати гасло Папи Пія X "Відновити все у Христі!", яким також виразно керувалися інші понтифіки першої половини минулого століття. Сьогодні немає особливих підстав сподіватися на успіх у найближчому часі якихось сміливих контрсекуляристських стратегій. Одначе "Відновити все у Христі!" звучить з новою актуальністю. Це гасло закликає до віднайдення християнами внутрішньої цілісності та послідовності як відповіді на спокуси постсекулярності.

Для українських християн "Відновити все у Христі!" означає, зокрема, чітко розставити пріоритети і добре усвідомити, де Боже, де кесареве (у нашому випадку національне), а де – всього лиш мерехтливі постмодерні (і постсекулярні) симулякри.

Ігор Загребельний    Авторська колонка

Джерело:       Воїни Христа Царя

12.10.2018р. Б. / Глава УГКЦ: «Українська молодь ставить перед собою високі пріоритети» (+AUDIO)

Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, ділиться думками про Синод Єпископів у Ватикані, підготовку УГКЦ до участі в ньому та українську молодь і її пріоритети.

Від 3 до 28 жовтня у Ватикані триває Синод Єпископів на тему «Молодь, віра та розпізнавання покликання». У ньому беруть участь представники усіх єпископатів Вселенської Церкви та інші запрошені делегати. Українську Греко-Католицьку Церкви на цьогорічній Загальній асамблеї Синоду Єпископів представляють Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, та владика Браян (Байда), Єпарх Саскатунської єпархії (Канада).

У четвер, 10 жовтня 2018 року, у Ватикані оголошено про створення спеціальної комісії, яка працюватиме над заключним документом цьогорічної Загальної асамблеї Синоду Єпископів, що буде підсумком усіх виступів учасників Синоду та пропозицією його учасників для Святішого Отця. До складу цієї комісії, окрім чотирьох представників з уряду, ввійшли п’ятеро членів, яких обрали з-поміж синодальних отців шляхом голосування, і троє, яких призначив Святіший Отець. Блаженніший Святослав є одним із тих трьох, кому Вселенський Архиєрей особисто довірив узяти участь у праці над заключним документом.

Про роль і завдання цієї комісії, а також про тему Синоду Єпископів, про підсумок першого тижня робочих засідань, про те, як УГКЦ готувалася до участі у ватиканському Синоді Єпископів, прислухаючись до голосу української молоді, про високі ідеали та пріоритети української молоді Блаженніший Святослав розповів 10 жовтня в інтерв’ю для VaticanNews, яке пропонуємо вашій увазі:

о. д-р Теодосій Р. Грень, ЧСВВ
www.vaticannews.va/uk/church/

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

11.10.2018р. Б. / Божественна Літургія на руїнах храму Івана Богослова у луцькому замку Любарта

У день переставлення апостола та євангелиста Івана Богослова вірні УГКЦ відслужили Божественну Літургію на території замку Любарта, де розташована найдавніша в нашому краї християнська культова споруда.

Церква Івана Богослова, яка у ХVІ-ХVІІІ століттях була катедральним храмом уніатів, не вперше збирає вірних УГКЦ на спільну молитву. 9 жовтня, у день, коли християни відзначають переставлення Івана Богослова, Службу Божу на історичному місці звершив екзарх Луцький, єпископ УГКЦ Йосафат Говера.

Іван Богослов — один із 12 апостолів, яких покликав Ісус Христос. Разом з апостолами Петром та Яковом він належав до улюблених учнів Господа. Іван написав Євангеліє, три апостольських Послання та єдину новозавітну пророчу книгу — Одкровення. Він  —  єдиний з учнів Ісуса Христа, який помер своєю смертю, відійшовши у Вічність у віці понад сто років, набагато переживши всіх інших, хто бачив Господа, і надовго залишаючись єдиним живим свідком земного шляху Спасителя.

— Сьогоднішня Літургія у колишньому катедральному храмі дає змогу доторкнутися до історії, побачити, яке велике насліддя має Українська Греко-Католицька Церква, — сказав владика Йосафат Говера після читання Євангелія. — Його нам залишили предки, котрі любили Бога, пережили різні випробування, але не боялися труднощів. Крім того, ми вшановуємо пам’ять визначного апостола Івана Богослова. Він не мав змоги вчитися, був простим рибалкою, але залишив нам одне з чотирьох Євангелій, напрочуд глибоке. Євангеліє від Івана передає не стільки хронологію подій,​ скільки сам образ Ісуса Христа. Допомагає зрозуміти, ким Він є для кожного з нас. Апостол Іван Богослов чи не найбільше говорив про любов. Для нього це основна прикмета християнина. Хто не перебуває в любові, той не є учнем Христа. Бо Господь прийшов на землю і віддав своє життя з любові до нас, щоб прийняти на себе всі наші гріхи.

Повідомила: Тамара Трофимчук

Джерело:       Прес-служба Луцького екзархату УГКЦ

10.10.2018р. Б. / Складні запитання: знеболюючі та вакцини

Чи правда, що до недавнього часу Католицька Церква забороняла вакцинацію і знеболюючі наркотичні засоби? Чи існують якісь офіційні документи Церкви щодо цього?

Не існує жодного документа Учительства Церкви, що свідчить про такі заборони. Що стосується щеплень, то можна звернутися до Словника морального богослов'я випуску 1955 року. У ньому стверджується, що, незважаючи на можливі побічні явища, іноді досить важкі (наприклад, випадки енцефаліту після щеплень проти віспи), медична статистика свідчить про корисність щеплень. Таким чином, йдеться у статті богословського словника, «неправі лікарі, які заявляють про марність щеплень. За допомогою таких тверджень вони спричиняють відмови від вакцинації, сприяючи цим повернення або подальший розвиток небезпечних епідемічних вогнищ».

Позитивне судження про програми вакцинації та пошук нових вакцин висловив Папа Бенедикт XVI у 2007 році в промові до міністрів фінансів.

Що стосується знеболюючих препаратів, то існує документ Папи Пія XII, в якому він стверджує про моральну допустимість як для лікаря, так і для пацієнта, використання наркотичних засобів для полегшення болю в разі наближення смерті, навіть якщо відомо, що ці препарати прискорять настання смерті. Бо в такому разі, пояснює Папа Пій XII, йдеться «не про жадання смерті та прагненні до неї, хоча ризик смерті з обґрунтованих причин допускається, але тільки про бажання пом'якшити біль застосуванням анестезуючих засобів, створених медициною». Документ називається «Відповідь на 3 питання, поставлених Італійським товариством анестезіології».

У «Декларації про евтаназію» Конгрегація віровчення також стверджує, що «в цьому випадку не йдеться про сприяння настанню смерті». Папа Іван Павло II в енцикліці «Evangelium Vitae» пише, що пацієнт, який добровільно відмовляється від знеболювання, щоб свідомо брати участь у стражданнях Господа, заслуговує на похвалу, але така героїчна поведінка не є обов'язковою для всіх (EV 65).

У цьому ж параграфі Папа Іван Павло II додає: «Не варто віднімати свідомість у вмираючого без серйозних причин: на порозі смерті люди повинні бути в змозі виконати свої моральні та сімейні обов'язки, а головне – мати можливість свідомо приготуватися до остаточної зустрічі з Богом». Неприпустимо практикувати наркоз пацієнта проти його волі, коли він у змозі її висловити.

Джерело:    Воїни Христа Царя

10.10.2018р. Б. / Складні запитання: авторське право

Чи гріх користуватися неліцензійним програмним забезпеченням?

Порушення авторського права сьогодні значною мірою пов'язане з поширенням Інтернету, який дозволяє з легкістю знайти, завантажити і поширити безліч матеріалів.

Порушення авторських прав, тобто недотримання умов використання матеріалів, висунутих автором або власником прав, має дві сторони: це дії тих, хто незаконно надає в розпорядження інших матеріал, що охороняється авторським правом, і дії користувачів – тобто тих, хто незаконно їх завантажує.

Як християнин має розцінювати ці дії?

Останніми роками Католицька Церква оприлюднила кілька офіційних документів, що стосуються нових технологій. Першим втручанням у це питання можна назвати апостольське послання Папи Івана Павла II «Стрімкий розвиток». У ньому Папа «благословляє» використання нових технологій як засобу набуття знань і передачі інформації. При цьому, безумовно, віруюча людина зобов'язана дотримуватися чинних законів. Доступність матеріалу для завантаження або копіювання не означає, що ці дії морально допустимі. Свідоме використання неліцензійних програм – це гріх. При оцінці тяжкості цього гріха, звичайно, потрібно враховувати безліч обставин. Наприклад, якщо хтось незаконно і регулярно використовує програми для отримання прибутку, для заробляння грошей, – безсумнівно, цей гріх важчий, ніж гріх підлітка, що скачав собі комп'ютерну гру. До того ж питання авторських прав сьогодні дуже ускладнилося саме доступністю матеріалів, а в багатьох випадках власники авторських прав мають у розпорядженні достатньо коштів для захисту своєї продукції. Тому використання неліцензійного програмного забезпечення варто зараховувати, в більшості випадків, до звичайних гріхів, а коли це стає засобом наживи і завдає серйозної шкоди іншим людям, йдеться про тяжкий гріх.

Джерело:    Воїни Христа Царя

09.10.2018р. Б. / «Екуменізм потрібно забрати з рук дипломатів», — Глава УГКЦ

Учора в італомовному виданні «ACIstampa» було опубліковано інтерв’ю з Блаженнішим Святославом. У розмові з відомим ватиканістом Andrea Gagliarducci він говорить про актуальні проблеми з життя УГКЦ та Вселенської Церкви.

На запитання журналіста про сучасний стан екуменічного діалогу та його ефективність, Блаженніший Святослав відповів, що «найперше екуменізм потрібно забрати з рук дипломатів». «Дуже часто, особливо в Європі, екуменізм сприймається як синонім дипломатичного діалогу. Таким чином він перетворюється в серію дипломатичних зустрічей на високому рівні, які жодним чином не впливають на життя конкретних людей. Я переконаний, що солідарність між людьми різних конфесій, волонтерський рух допомагають відроджувати віру, і тому можуть стати фундаментом справжнього екуменічного руху», — пояснив Предстоятель УГКЦ.

У цьому контексті сіврозмовник Глави УГКЦ поцікавився ситуацією в Україні навколо теми надання автокефалії Українській Православній Церкві. Блаженніший Святослав пояснив позицію УГКЦ: «Ми позитивно оцінюємо процеси, спрямовані на об’єднання українського православ’я, однак не є їх учасниками. УГКЦ вважає ці процеси внутрішньою справою Православної Церкви і молиться за наших православних братів на їх шляху до об’єднання».

Відповідаючи на запитання про те, якою є місія УГКЦ в сучасній Європі, Блаженніший Святослав висловив думку, що, можливо, «завданням нашої Церкви є допомогти європейцям знову відкрити для себе європейські цінності».

«Концепція Європи як спільного дому для різних націй — це проект миру. Ми повинні пам’ятати, що в кожній будівлі є свої наріжні камені. Соціальна доктрина Церкви говорить нам про чотири таких основи: людську гідність, спільне благо, солідарність та субсидіарність. Я переконаний, що ці чотири принципи побудови європейського суспільства є рідними для українського суспільства. Дуже часто «стара Європа», де ці християнські цінності забуваються, дивується, як вони сьогодні проявляються в Україні. Я би сказав, що це і є місією Східної Європи, яка зберігає живу пам’ять про своє християнське коріння», — сказав Блаженніший Святослав.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

08.10.2018р. Б. / О. Юстин Бойко: Люди, які поставлять собі за ціль досконало наслідувати Ісуса Христа, завжди будуть потрібні

Люди, які у своєму житті поставлять собі за ціль досконало наслідувати Ісуса Христа, будуть завжди потрібні і Церкві, і народу, і світу. Про це заявив експерт ПМВ ієромонах Юстин Бойко під час виступу на II Форумі мігрантів УГКЦ Центральної та Західної Європи, який ПМВ проводить у Римі. Цьогоріч Форум присвячений молоді.

«Сьогодні молода людина стає перед вибором, вибором свого покликання. Це один з найтяжчих моментів, від якого ми в житті не втечемо. І переважно кожен думає про покликання подружнє. І якщо комусь сказати, що твоє місце в монастирі, то він йде за принципом: я за те щоби хтось, але не я», - зазначив отець Юстин.

Він відзначив, що сьогодні дуже часто у дітей і молоді викривлене уявлення про монахів і монахинь як таких. «Колись я мав місію у селі Космач. Це найбільше село на Гуцульщині. Прийшов у школу для дітей у селі і ми зайшли до 9-го класу. Я запитав дітей: а хто такий монах? Один хлопець несміливо тягне руку і каже: я знаю. Він дивиться на мене і каже: це людина, яка ходить у чорному вбранні, в чорній сорочці, чорних мештах, не їсть… Таке понаговорював, що монах немов би пам’ятник. Якщо так уявляти монашество - воно автоматично належить до минулого», - зауважив ієромонах.

Він відзначив, що саме слово монах означає єдиний, один. «У I столітті так і уявляли монахів, що монах - це той, хто живе один поза суспільством. У IV столітті Василій Великий шукав досконалого життя, він написав монаші правила, але уникав терміну монах. Він каже, що природа людини - не монаша, адже людина за своєю природою не є одинока, її природа – суспільна. І монах є монахом тоді, коли живе у спільноті. Таким чином появилися спільнотові монастирі», - зазначив експерт ПМВ.

Отець Юстин підкреслив, що ченці - це люди, які наслідують Ісуса Христа. А щоби стати монахом, потрібно мати покликання. І тут важливо почути Бога, який кличе, і відповісти. «У підпіллі мене отці вчили: якщо думка про монашество не зникає у тебе протягом трьох місяців, застановися, чи вона не є від Бога?» - зазначив ієромонах.

Він також зауважив, що важливим є і середовище – сім’я, парафія, спільнота. І додав, що на сьогодні суспільство, світське середовище, не до кінця розуміє важливість присутності монашества. «Але люди, які у своєму житті поставлять собі за ціль досконало наслідування Ісуса Христа, будуть завжди потрібні і Церкві, і народу, і світу», - наголосив о. Юстин Бойко.

Джерела:     pmv.ugcc.org.ua

Воїни Христа Царя

07.10.2018р. Б. / Не шипіть на вовка в церкві

Став вовк християнином, ходить і говорить всім:
— Простіть, благословіть.

Йде повз нього заєць, він йому:
— Привіт, заєць.
— Привіт, вовк.
— Ти, прости мене заєць, я тебе раніше кривдив, не правий був.
— Бог тебе простить, вовче.

Йде далі, назустріч йому гусак, вовк каже:
— Ти мене прости, гусак, я інколи не правий був, близьких твоїх кривдив.

Гусак йому:
— Ш-ш-ш.

Вовк йому каже:
— Гусак, ну ти не гнівайся, я все-таки каюся, прости мене, я тепер інший став.

А гусак знову:
— Ш-ш-ш.

Вовк взяв його і з’їв.

Йому кажуть:
— Ти що, вовк, ти ж християнином став? — а той:
— А чого він на святого шипить?

Так, а дійсно, чого він на святого шипить? З цього анекдоту можна було би посміятися, але насправді він далеко не смішний. Навіть, як видається на перший погляд, дещо невдалий бо який з вовка, хижого звіра може бути християнин? Особливо той ідеальний святий християнин якого ми собі його уявляємо.

А взагалі-то, чи задумувались ви над тим яким має бути ідеальний християнин і наскільки взагалі реальна така особа? В першому тисячолітті образом ідеального християнина був образ монаха, того хто чи то на пустині чи в монастирі, цілковито посвячував себе служінню Творцеві. Це переконання було настільки пануючим, що протягом багатьох століть, мало хто й гадку допускав про те, що святим може стати одружений, сімейний чоловік чи жінка. З бігом часу, така думка втратила право на монополію і на сьогодні, посеред численного сонмища святих, ми знаходимо імена чоловіків та жінок які прожили святе життя невіддільно від життя своїх родин.

Щоправда, треба визнати, що серед святих трапляються  різні люди. З різними уподобаннями, з різним, інколи й важким характером, святі які бувало робили життя оточуючих - нестерпним. Як каже народна мудрість: у святої жінки чоловік мученик. Буває й таке.

Але якщо брати історії з нашого щоденного життя то прийдемо до висновку, що здебільшого, ми оцінюємо інших чисто суб’єктивно, не по характеру, не по тому чи та особа добра чи погана, а насамперед чи подобається чи не подобається вона мені. А причина неприязні може бути зовсім банальна, наприклад, звичайна заздрість чи просто психологічна несумісність. І ось уже таке власне, далеко не об’єктивне бачення, ми перекидаємо й на саму особу, супроводжуючи це коментарем: “Та що він (вона) за людина така, а до церкви ходить, до Причастя.” Напевно, що багатьом із нас, доводилось чути чи й промовляти ці слова, а може хто чув їх у свою адресу. Звучать вони досить образливо та претензійно: дивись, мовляв, який побожний, а сам нічим не кращий від якось там сміття. Ради справедливості треба визнати, що, як правило, в таких випадках і Церква і так звана святість тієї особи притягнуті тут, як кажуть, за вуха. І навіть той, хто говорить, навіть він сам у них не вірить, але ж уколоти хочеться то й б’є по найболючішому.

Та бувають складніші ситуації. Відносно недавня розмова з однією парафіянкою яка тільки намагається пізнати Бога, Церкву і себе в цій Церкві. Прийшла з болем, що їй зробили прикрість люди які вже довгі роки вважають себе ревно віруючими і практикуючими і ось з гіркотою запитує: «чого воно так має бути?» Бо від кого від кого, а від них цього не чекала. На превеликий жаль, не тільки ця особа, але й кожен із нас стикався з ситуацією коли про порядність у окремих християн взагалі не йдеться. Прямо класика якась: “Порядність? Ні не чули.” Інколи при цьому ми віджартовуємось, що на жаль зараз в Церкві святих нема чи їх мало чи відповідаємо іншими загальними фразами. Але які б не були ті відповіді, питання все одно залишається відкритим: чому так бракує порядності серед людей які трактують себе як віруючі? Інколи людина, яка «зі сторони» входить у Церкву, настільки буває шокована таким відкриттям, що взагалі задається питанням: чи я там де хотів бути чи може помилився дверима?

Володимир Соловйов, не той, котрий Рудольфович і відомий як телеведучий і рупор Кремля-Путіна, а інший, знаменитий богослов і філософ, писав, що в Росії легше знайти святого як порядного. І виглядає на те, що така ситуація мало що змінилася як в Росії, так і в Україні не тільки за останнє, а й за два попередніх століття, коли писав Федір Достоєвський: “Все, що росіяни взяли від православ'я – перехреститись перед тим, як зарубати тебе сокирою”.

Хоча все таки видається, що тут ми плутаємо поняття побожності, релігійності і святості, духовності. Як не прикро, але можна бути побожним, можна бути глибоко релігійним і одночасно непорядним, фальшивим. На превеликий жаль, віра автоматично не робить хоч певно і не повинна робити нас ідеальними.  Формальне, навіть дуже дотошне дотримування релігійних приписів та правил, не вчинить людину духовно здоровою. Бо щоби вилікуватись, треба насамперед бути свідомим своєї недуги. Треба поставити правильний діагноз, а вже відходячи від нього, можна приступати до лікування. А якщо людина несвідома чи не хоче розуміти свою духовну чи моральну ущербність, вона ніколи не захоче змінюватися. Вона буде казати як той чоловік з притчі, що прийшов на весільну гостину без святкової одежі: ти мене запросив і я прийшов, а те, що я не такий яким ти мене хочеш бачити то це не мої, а твої проблеми.  

 Інколи виглядає на те, що порядними чи непорядними люди народжуються. Не те, щоби чесноти були закладені в нашому ДНК - ні, але все ж таки добру частину цієї внутрішньої інтеліґентності ми якось отримуємо або не отримуємо від наших предків. Частину освоюємо від того родинного соціуму в якому виростаємо бо як пише: “солонець води солодкої не може дати” (Як.3, 12). Але, все таки, найбільша відповідальність лежить на кожному з нас особисто. Ледь не з перших днів життя маленька людина починає розуміти, що таке добре, що таке погане. Тому питання порядності чи непорядності, поняття добра чи зла - це те, що ми розуміємо кожен і кожен відповідає за свої вчинки сам. Кожен має дар і можливості для того, щоби очистити своє духовне джерело від сміття та бруду. А якщо не дуже порядна, але віруюча людина живе в самообмані, що якимись посиленими молитовними чи фінансовими пожертвами вона компенсує перед Богом брак своєї порядності то на превеликий жаль, вона не тільки отруює щоденне життя своїх близьких, а й свою майбутню долю творить сумною.

А, взагалі-то, ідеалу не існує. Навіть Ісус Христос не був ідеальним у тому трактуванні  ідеального християнина яким ми собі уявляємо. Він, говорячи про свою вірність Отцеві, порушував суботу, установлюючи нові правила. Стверджуючи через апостола Павла, що всяка влада від Бога і, що кесарю належить кесареве, сам провокував цю владу. Він, який навчав підставляти праву щоку коли б’ють по лівій, брав бич і розганяв торговище у стін єрусалимського храму. Він, що закликав до любові, не зважав на особи і не боявся називати фарисеїв побіленими гробами. Він, той який говорив про Царство Божого миру, в той же час наголошував на тому, що "Не думайте, що я прийшов принести на землю мир; я прийшов принести не мир, а меч" (Мт. 10,4). Він не був тим солодким та милим Ісусиком яким, за два тисячоліття, створили його у своїй уяві люди. І він таким не був і тим більше не були такими його найближчі приятелі. Це були тверді, побитті життям, гарячі східні чоловіки які не вагалися при потребі хапати в руки меч і захищати свого Учителя. З іншої сторони, будучи протягом трьох років біля нього свідками численних чудес, слухачами його дивовижної науки, як виявилося, ходили вони за ним не з чистої любові, а з власних, меркантильних міркувань. Мріяли посісти високі урядові посади в Царстві Месії і кожен хотів сидіти вище за іншого. Один же з них, Юда Іскаріот, як стверджують, взагалі був нечесним на руку, а в кінці виявився зрадником. Та й одинадцятка показала себе не набагато краще. Після того як Учителя схопили, вони як і Юда повтікали, тільки той зі стиду і болю повісився, а ці поховалися, щоби ніхто їх не знайшов. І навіть після П’ятидесятниці, після вилиття на них Духа Святого, пізнавши правду яка визволила їхні душі, тілом і почуттями вони залишалися людьми зі своїми немочами. Ради справедливості треба визнати, що все таки був серед дванадцятки один, якого Господь вважав найулюбленішим, а Церква називає апостолом любові, святий Іван, наймолодший серед них. Він в Євангелії зображений таким яким ми би хотіли бачити християнина, на Тайній Вечері, Іван переповнений любов’ю схиляє голову на груди Учителя і єдиний з усіх супроводить його до Голготи. І саме йому Ісус залишає найдорожче, що в нього залишалося - свою матір. Але все таки не Іванові, такому по дитячому щирому, відданому, довіряє Христос свою Церквою, не йому, а Симонові, такому недосконалому і як виглядає нестійкому, Господь довіряє пасти його - Христове стадо і нарікає його Петром - Скелею, на якій збудує свою Церкву бо саме Симон є тим прирученим, одомашненим, оцерковленим вовком який без вагання покладе своє життя за Божу отару.

Але повернемося до нашої історії чи то анекдоту чи то притчі. Не можемо не визнати, що стати добрим християнином для “вовка” багато важче як для “зайця”. “Вовк” народився хижим. Йому дуже важко поставити своє християнство вище вродженого інстинкту і не з’їсти “гусака”. “Зайцеві” стати добрим, за людськими мірками християнином багато простіше. Він радше жертва ніж мисливець. Він народився травоїдним і жив там де щоденним кормом була трава та капуста, зрештою, якщо би дійшло до конфлікту той “гусак” був би сильнішим від нього. Тому в більшості випадків порядність “зайця” - це не чеснота, а просто спосіб життя, іншого він просто не уявляє. Для “вовка” сказати: “прости заєць” - це вже подвиг.

Тому коли бачимо людину яка народилася і виросла у “вовчій зграї” і в якийсь момент свого життя, схилила коліна в молитві це вже причина  щоби їй невидимо поаплодувати. Коли бачимо у Церкві людину яка має важкий характер і вона прийшла, шукаючи відповіді на питання які тривожать її, маємо змусити себе зрозуміти, що не в Церкві вона такою стала. Цей крок який вона зробила, прагнучи миру для своєї душі - це є справжнє упокорення яке далось їй надзвичайно важко. Інколи ми навіть уявити не можемо, якої сили смерчі та урагани рвали її душу, змушуючи відкрити двері до храму.  Не чекайте відразу дива, не ждіть, що вовк на другий день, місяць, рік свого перебування в Церкві, стане їсти виключно капусту. Він може набереться духу й скаже один раз, другий, третій: “прости мене заяць, прости мене гусак”, та коли у відповідь буде чути лише: “ш-ш-ш-ш”, - то немає гарантії, що не зірветься і не з’їсть. І навіть коли все буде спокійно, навіть тоді коли все буде так як писав Ісайя: “І замешкає вовк із вівцею, і буде лежати пантера з козлям, і будуть разом телятко й левчук, та теля відгодоване, а дитина мала їх водитиме! А корова й ведмідь будуть пастися разом, разом будуть лежати їхні діти, і лев буде їсти солому, немов та худоба!” (Ісая 11:6,7), навіть тоді вовк інстинктивно буде час від часу принюхуватись і нашорошувати свої вуха.

Все це написане зовсім не для того, щоби оправдати гріх. Лише для того, щоби вкотре змусити нас задуматись над тим, що ми й так знаємо - ідеалу не існує. Кожен падає і питання не в тому чи ми впадемо, питання в тому коли це станеться? Питання в тому чи знайдемо в собі сили встати, питання в тому чи протягнемо руку для того, щоби підняти того, хто впав біля нас?

А в Христі Ісусі, зовсім немає значення хто ти: вовк, гусак чи заєць. Головне щоби ми навчилися не шипіти один на одного.

Василь Ткачук     Авторська колонка

Джерело:  Воїни Христа Царя