10.01.2015р. Б. / Коментар Апостола на Неділю по Різдві

1. Текст

Для кращого розуміння аргументації Павла, слід прочитати уривок Гал 1, 11–19 аж до 24-го вірша включно, оскільки саме там закінчується думка Павла.

11. Звістую вам, брати, що Євангелія, яку я вам пропові-дував, не є за людською мірою; 12. бож я її не прийняв, ані навчився від людини, лише –через об’явлення Ісуса Христа. 13. Ви чули про мою поведінку колись у юдействі, про те, як я несамовито гонив Божу Церкву та руйнував її. 14. Я переви-щував у юдействі багатьох ровесників з мого роду, бувши запеклим прихильником пере-дань моїх предків. 15. Та коли той, хто вибрав мене вже від утроби матері моєї і покликав своєю благодаттю, 16. зволив об’явити в мені Сина свого, щоб я проповідував його між поганами, то я негайно, ні з ким не радившись, 17. ані не подавшися в Єрусалим до тих, що були апостолами передо мною, пішов в Арабію, а потім знову повернувся в Дамаск. 18. По трьох роках по тому пішов я у Єрусалим відвідати Кифу і перебув у нього п’ятнадцять день. 19. А іншого з апостолів я не бачив, крім Якова, брата Господнього. 20. Те, що пишу вам, то ось перед Богом, що не обманюю. 21. Потім пішов у сторони сирійські та кілікійські; 22. на обличчя ж мене не знали Церкви Юдеї, що у Христі. 23. Вони лиш чули, що той, хто колись гонивнас, тепер проповідує ту віру, яку колись руйнував, 24. і прославляли заради мене Бога.

2. Особливості послання до Галатів[i]

Адресати

Галатія розташована в Малій Азії (Анатолія, сучасна Туреччина). В III ст. до Христа цю територію заселили галли. В 25 р. після своєї смерті Амінтас, останній цар Галатії, заповів своє царство Римській імперії. Римляни перетворили її в провінцію, додавши й інші регіони до півдня країни (Пісідію, Ісаврію, Фригію й частину Лікаонії). Поняття «Галатія» може використовуватися у двох значеннях: етнічному й політичному. Звідси виникає неясність: кому було адресовано Павлове послання? Стосовно цього є дві теорії, у кожної з яких у науковому світі є гарячі прихильники.

1) «Північно-галатійська»: адресати – нащадки галлів у північній частині провінції. Якщо вона вірна, то неясно, коли саме Павло здійснював місії на цій території.

2) «Південногалатійська»: адресати – жителі південної частини провінції. Павло здійснював місії на цій території під час першої місійної подорожі разом з Варнавою (Дії 13-14). Мінус цієї теорії полягає в тому, що немає свідчень, що жителі цих територій, які перебували за межами етнічної Галатії, також іменувалися «галатами».

Причина написання

Приводом до написання листа стали тривожні звістки, котрі отримав Павло: галати почали відпадати від благовісті про достатність віри в Ісуса Христа й схилялися до позиції деяких «юдействуючих» агітаторів: «Щоб догодити Богові мало вірити в Ісуса Христа, – потрібно ще й дотримуватися Закону Мойсея; перш ніж одержати право називатися християнином, поганин повинен обрізатися, дотримуватися суботи й інших юдейських свят, споживати тільки кошерну їжу й дотримуватися всіх обрядових заповідей Старого Завіту».

Позиція Павла була інакшою: спасіння тільки вірою. Юдействуючі говорили проспасіння вірою й ділами, під котрими розуміли не етичні вчинки, але головно дотримуванням різних приписів Закону Мойсея.Однак зі свого гіркого досвіду Павло знав: спасіння є вільним даром Бога віруючим в Христа, а не щось таке, що можна заробити шляхом дотримання правил. Криза була настільки серйозна, що Павло дуже незвичайно починає лист: він не дякує Богові на початку листа й не хвалить адресатів (саме так найчастіше він починав усі свої листи), але відразу переходить до енергійного захисту свого апостольського авторитету й правильності свого навчання (1, 1-2, 21); центральну частину послання займає доктрина про оправдання тільки вірою (3, 1-4, 31); щоб хтось не подумав, що така позиція допускає байдужність до моральних питань, Павло завершує лист  практичними висновками (5, 1–6, 18).

Спасіння вірою

Сьогодні триває дискусія про те, що саме мав на увазі Павло, коли писав «про віру Ісуса Христа» (πίστις Ἰησοῦ Χριστοῦ: Гал 2, 16; 2, 20; 3, 22). Цей грецький вислів можна перекласти двояко. Тому сучасні богослови перекладають вислів «віра Ісуса Христа», як:

-суб’єктивний генетив (так думає багато сучасних богословів; на цю тему добре прочитати статті R. Hays)– це т. зв. христологічна інтерпретація, котра передбачає, що ми спасаємося не просто нашою власною вірою, але і вірою Ісуса Христа, котрий був вірний та послушний Богові Отцеві аж до хресної смерті (грецький термін πίστιςможна перекладати не тільки як віра, але і як вірність). Тут йдеться про вірність Ісуса Божому задумові, котра принесла оправдання. Цю вірність Ісус демонструє впродовж цілого свого життя, а зокрема  в часі спокус у пустелі, в Гетсиманії та добровільно приймаючи розп’яття (пор. розповіді євангелистів про розп’яття та, наприклад, Євр 5, 8).

- об’єктивний генетив (серед відомих богословів так вважають наприклад F. F. Bruce та J. Dunn) – це т. зв. антропологічна інтерпретація, котра наголошує, що важливою є віра в Ісуса Христа.

Беручи до уваги вище наведену аргументацію стосовно христологічної інтерпретації, можна глибше розуміти спасенне діло Христа про котре пише Павло:«Вже не я живу, але живе в мені Христос. А що тепер живу в тілі, то живу вірою Сина Божого, який полюбив мене і видав себе за мене» (Гал 2, 20).Ціль цих слів – підкреслити участь Христа в формуванні життя Павла. Трохи далі Павло знову каже:«щоб те, що було обіцяно, могло бути дано через вірність Ісуса Христа (тобто його смерть на хресті за нас, як в 2, 20) віруючим» (Гал 3, 22).

Цей вірш з Гал 3, 22 відповідає Рим 1, 17 (ἐκ πίστεως εἰς πίστιν)  [традиційний переклад «з віри в віру», глибше та зрозуміліше можна перекласти, як з «вірності до віри», тобто від Божої вірності людям впродовж історії спасіння (мається на увазі також і відповідальність Бога за своє створіння), включно з вірністю Ісуса Отцеві, до нашої відповіді віри на цей великий дар спасіння] та  Рим 3, 22 (διὰ πίστεως Ἰησοῦ Χριστοῦ εἰς πάντας τοὺς πιστεύοντας) [«через вірність Ісуса Христа для всіх віруючих»].

«Християни оправдуються тією вірою сутність котрої бере свій початок в жертовному послусі Ісуса; тією вірою, яка спочатку була Його, а тепер стала їхньою»(Williams). «Ось що означає говорити, що праведність Божа відкривається з віри у віру.  В жодному разі це не можна розуміти так ніби християни спасаються своєю геркулесівською вірою чи вірністю (як колись думав Лютер – о. Ю.). Навпаки основний акцент христологічної інтерпретації πίστις Ἰησοῦ Χριστοῦ полягає в тому, що ми спасаємося якраз вірністю Ісуса, а не нашою власною свідомою поведінкою чи конфесійною ортодоксією» (Hays).

Підсумовуючи це питання, відзначимо, що важливо вміти поєднати розуміння обох підходів: ми спасаємося завдяки благодаті Воскреслого Христа (котрий був вірний Богові аж до хресної смерті), однак важливою і потрібною  є також і наша віра, завдяки котрій приймаємо дар спасіння.

Послання до Галатів  називають великим маніфестом християнської свободи. Воно викладає справжню роль Закону Мойсея і його відношення до волі Божої, відкритої в Ісусі Христі. Основна думка: християнське життя засноване на благодаті Божій, а не просто на добрих справах людини (грецькі язичницькі вірування вчили, що ми можемо осягнути спасіння власними силами; наші добрі вчинки, однак, можливі завдяки Божій благодаті та нашій співпраці з нею). Декларація принципів, що червоною лінією проходить через ці шість коротких глав, зробила християнство з юдейської секти світовою релігією.

План послання

Історична частина (Гал 1-2): Павло розповідає про своє навернення і покликання як апостола.

Доктринальна частина (Гал 3-4): апостол доводить, що правильні відносини між людиною й Богом установлює віра, а не Закон Мойсея.

Паренетична частина (Гал 5–6): Павло застерігає проти зловживання його навчанням. Християнську свободу не можна використовувати для задоволення плотських похотей.

Важливі вірші послання

Основна думка послання: оправдання вірою / свобода від приписів закону Мойсея (йдеться не про етичні закони, а про обрізання, святкування Суботи чи кошерну їжу, наприклад). Ціль такого життя чудово представлена в Гал 5 (13. Ви бо, брати, покликані до свободи; аби тільки свобода ваша не стала приводом до тілесности; але любов’ю служіть один одному… 16. Духом ходіте, і тіла пожадливостей не будете чинити… 22-23. А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, 23. тихість, здержливість. На тих то нема закону). Все це стає можливим через благодать, котру дарує Христос. В  Гал 2, 20-21 Павло стверджує: «Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене. 21. Я не відкидаю Божої благодаті: бо коли законом оправдання, то тоді Христос умер даремно».  В Гал 5, 1 Павло наголошує, що «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову».

3. Коментар до тексту Гал 1, 11-24

Свого часу, краще розуміння листів апостола Павла, я отримав завдяки творам, котрі вийшли з під пера Томаcа Райта. Думаю, що серед його численних праць, саме серія  популярних коментарів на Новий Завіт є одним з найкращих інструментів для глибшого розуміння багатства Нового Завіту (головно для початківців). Нижче подаю без змін думки цього великого богослова на текст Павла котрий нас цікавить[ii].

Джон Генрі Ньюмен був однією з найвидатніших постатей в Англії XIX століття. Видатний мислитель і письменник, натхненний проповідник з глибоко чутливоюдушею, котрий залишив Англіканську церкву і приєднався до Католицької в 1845 році. На схилі своєї діяльності, котра змушувала його друзів дивуватися з того, що сталося з колишнім талантом, він був обраний кардиналом.

Багато англійських протестантів так і не змогли пробачити Ньюмену крок, котрий вони розцінили як зраду. Зокрема, один з них, священик Англіканської церкви і письменник-романіст Чарльз Кінгслі, звинуватив Ньюмена в двозначності і нехтуванні  істиною. Ньюмен, виведений з терпіння подібними звинуваченнями, відповів на них у книзі, яка незабаром стала класикою християнської думки XIX століття: Apologia pro Vita Sua (1864). Він розповів історію свого життя, від моменту народження і аж до переходу в лоно Католицької Церкви. Глибина та ясність цієї розповіді справили на читачів сильне враження. Навіть ті люди, які не погоджувалися з позицією котру зайняв Ньюмен, вже не сумнівалися в його щирості і в тому, що його рішення породжене пристрасним прагненням до істини, але аж ніяк не зневагою до неї.

В певному сенсі, Павло перебував, в подібній ситуації. Його противники говорили, що він перекроїв Євангеліє на свій лад, щоб воно подобалося народові. Напевно, вони думали, що Павло не говорить язичникам про необхідність обрізання виключно тому, що ним рухає бажання сподобатися людям, продати їм Євангеліє «задешево». Більшості з нас приємно, коли ми подобаємося людям; прагнучи цього ефекту, багато хто готовий говорити те, що люди хочуть почути.

Перші дев’ять віршів послання показують, що така манера поведінки чужа Павлові. Десятий вірш підтверджує це. Схоже, що ці дев’ять віршів спеціально були написані у відповідній тональності, щоб після них Павло міг перевести подих і з усмішкою запитати: «Отже, ви думали, що я чекаю схвалення людей? Так ви думали?»І слідом за Деметрієм з шекспірівського «Сну в літню ніч»Павло тут міг би сказати сам собі: «Славно рикнув, Лев!»«Після цього він цілком міг пом’якшити тон: «Чи потрібно ще переконувати вас у тому, що я не шукаю схвалення людей?»– Але ні, він каже:«Це не моя справа. Я раб Христа, і лише одне це є важливе».

Потім Павло розповідає про те, як він сам дізнався про Добру новину і чим для нього обернулося знайомство з Євангелієм. Подібно до того, як Ньюмен розповів історію свого життя, щоб змусити замовкнути злорік, Павло пояснює, звідки він взявся, як зустрів воскреслого Ісуса і який вплив справило на нього одкровення Ісуса.

Павло виріс в середовищі, де були свої зразки для наслідування і свої герої. Задовго до того, як з’явилися футбольні зірки і рок-музиканти, такі єврейські хлопчики, як Павло, із захопленням слухали розповіді про юдейських героїв далекого минулого, захоплювалися пророками і мучениками, котрі жили і безстрашно вмирали за свого Бога і Закон. Павло особливо відзначає свою крайню відданість традиції предків. Трепетне ставлення до традиції супроводжувалося застосуванням Закону Мойсея до повсякденного життя. Коротше кажучи, Павло був фарисеєм, і то одним з найбільш строгих. Безумовно, головним зразком для наслідування у таких людей був пророк Ілля.

Ілля був запальною людиною. Він прикликав з неба вогонь, котрий знищив солдат, які прийшли схопити його. Також він прикликав вогонь з неба під час свого протистояння з жерцями Ваала. Його боялися всі ті, котрі шукали компромісу між поклонінням Богові Ізраїлю та ідолопоклонством. Ілля – ось відмінний приклад для юнака на зразок Савла з Тарсу. І Савло дійсно прагнув наслідувати його. Він нищив церкви, що, на жаль, намагаються повторити сьогодні деякі ревнителі віри, зокрема в деяких країнах Африки та Азії. Він бачив себе в ролі Іллі, коли очищав Ізраїль від оман, пов’язаних з особистістю Ісуса з Назарета. Останній ніяк не міг бути Месією, оскільки його розіп’яли. Йому не можна поклонятися, оскільки навіть справжній Месія не має божественної природи.

Але потім – і тут його розповідь про себе ще більш починає скидатися на розповідь про старозавітного пророка– Павло був зупинений на своєму шляху, подібно як і сам Ілля. Ілля, засмучений і пригнічений, відправився до гори Синаю, щоб знову зустрітися з Богом в тихому шепоті, землетрусі, вітрі та вогні. І, схоже, що Савло з Тарсу, теж вирушив на гору Синай (він пише про Аравію, де розташована ця гора), швидше за все для такої ж особистої зустрічі-боротьби з Богом, якому він поклонявся. Цей Бог, на жах і здивування Савла, відкрив йому свого Сина і зробив це для того, щоб Савло, юдей до мозку кісток, міг розповісти язичницьким народам, що Бог Ізраїля любить їх настільки ж сильно, наскільки і свій улюблений Ізраїль, У кого навчився іронізувати Павло? Чи не в самого Бога?

Всі ми різні, і, як казали колись пуритани, «Бог не розбиває всі серця однаковим чином». Але в житті кожного християнина час від часу виникає необхідність ось так потай зустрітися з Богом в особистій зустрічі. І також вкрай важливо, щоб християнські провідники правдиво розповідали свою власну історію життя. У випадку Павла його історія тісно була пов’язана з Божим Одкровенням Ісуса, справжнього Месії, розп’ятого і воскреслого Господа усього світу. Особистість Павла, його покликання і життя були відзначені печаткою євангельського послання. Воістину, він – справжній апостол.

Кілька років тому в Англії на великих рекламних щитах можна було прочитати дивне оголошення: «Вона така. А ви?» Звичайно, мета такої реклами – викликати зацікавлення. Коли кілька тижнів потому стало відомо, про що насправді йдеться, всі вже думали про цю загадку. Йшлося про нову газету Independent. Ця реклама виглядала дешевим трюком, але, тим не менш, спрацювала, оскільки я все ще пам’ятаю про неї, а сама газета продовжує процвітати. Цікаво, що вона стала четвертою найпопулярнішоюгазетою в Англії, приєднавшись до «великої трійки»: The Times, Telegraph і Guardian. Мені важко сказати, чи дійсно вона незалежна (або була незалежною) від впливу різних політичних партій і сил у британському суспільному житті. Але було щось чарівне, щось свіже в самій ідеї появи на громадській арені нового незалежного голосу. Неважко припустити, що три інші газети побачили в цьому загрозудля себе. Чиїх читачів переманить до себе нова газета?

Підводячи підсумки цієї частини послання апостола Павла, ми можемо уявити, що він говорить: «Я такий. А ви?»Ті, котрі після Павла прийшли до Галатії сіяти сумніви і суперечки, заявляли, що Павло– просто пішак серед християн Юдеї, особливо ж серед апостолів. Вони говорили, що Павло – наймолодший з усієї християнської команди мандрівних проповідників. Більше того, він не дуже-то і надійний! Він спотворив послання, передане йому «старшими» апостолами, щоб не євреям було простіше прийняти його. А тому, продовжували ці сіячі розбрату, краще слухайте нас. Ми точно знаємо, що думають апостоли з Юдеї, начальники, ті, хто особисто був знайомий з Ісусом. Ми вам розповімо. Павло відповів детальним описом свого першого візиту в Єрусалим, котрий мав місце після його навернення. Сенс усієї розповіді  можна звести до одного слова: НЕЗАЛЕЖНИЙ. Він не йде, щоб сісти біля ніг Петра, Якова та Івана –Великої Трійки серед апостолів Юдеї. Він не проходив навчання під їх керівництвом і не працював спільно з ними в маленьких церквах. Павло розмовляв з Петром (він використовує арамейське ім’я «Кифа», котре, як і грецьке «Петро», означає «скеля»), і, дійсно, залишався у нього два тижні. Павло зустрічався з Яковом, братом Господнім, який в цей період, як ми знаємо з інших джерел, був близький до того, щоб очолити християнський рух (мається на увазі християн в Єрусалимі), хоча за життя Ісуса не входив до числа віруючих. І, тим не менш, Павло не був учнем Петра або Якова. Вони не призначали його бути апостолом другого рангу під їх керівництвом. Він був … незалежним.

Суть вищесказаного для галатійських християн, які першими почули від Павла Благу звістку, тепер стала ясна: «Павло – той, хто він є. А хто ми?»Чи незалежні галати від апостолів юдеї? Чи незалежні вони, врешті-решт, від самого Павла?

Звичайно, тут Павло чітко означує свою позицію: він переконаний, що в своєму звіщенні Євангелія, котре об’єднує євреїв та язичників в нову родину в Христі, він зберігає вірність Ісусові. Тому він і бажає, щоб галати зберігали вірність баговісті, котру проголошував Павло.  Павло наполягає на тому, щоб вони віддавали перевагу Євангелії котру їм виголосив Павло, навіть перед ним самим (Гал 1, 8).

І, тим не менш, на відміну від випадку з конкуруючими газетами, які нерідко займають відмінну від інших позицію саме для того, щоб відрізнятися, Павло не тримається за свою відмінність від інших апостолів. Він не наголошує на те, що послання котре він перед ними проголошує має інший характер, ніж те, що сповіщають апостоли з Єрусалиму. Єдність Церкви для нього є дуже важлива, але за іронією долі, єдиний спосіб щоб відстоювати цю єдність – це ствердження своєї незалежності. Потім Павло пояснює, що опоненти, котрі приїхали після нього до Галатії й заявили про свої повноваження, котрі нібито отримали в  Єрусалимі, самі все переплутали. Те, що він, Павло, проповідував, будучи незалежним апостолом, становило зміст того ж апостольського послання, яке проголошували церкви Юдеї. Кінець першої глави дуже ясноце показує. Маленькі месіанські спільноти в Юдеї, котрі тільки ставали церквами в більш пізньому розумінні, а на той час були лише християнськими синагогами, ніколи не бачили самого Павла. Що ж вони тоді чули про Павла, який розпочав свою місіонерську подорож в Сирії та Кілікії, а потім відправився проповідувати на північ, в свої рідні місця? Може вони почули, що Павло – «негідник, який проповідує викривлене і розбавлене водою Євангеліє»? Ні, вони почули, що він, «колись переслідував нас, а тепер благовістує віру, яку колись руйнував». Незалежний апостол з таким самим посланням, як і в них! У цьому й вся справа. І тому вони, як пише Павло, «прославляли за мене Бога» (в тексті говоритьсябуквально: «в мені прославили Бога»). Вони аж ніяк не скаржилися Богові на чоловіка, котрий спотворює Благу звістку. Павло міг би сказати: «Вони побачили, що Бог, з яким вони були знайомі через Ісуса і Святого Духа, робить в мені, і тому прославили Бога за цю роботу».

Пройшли століття, але питання про помісність Церков, їх наставників та самостійність Благовісті, різного за формою, але єдиного за змістом продовжують залишатися такими ж гострими, як і в ті дні. Плачевно, але і тепер ми все ще спостерігаємо боротьбу за сфери впливу між різними церквами, котрі гранично ясно відображають расові та культурні протистояння нашого світу. Згадаймо про Балкани чи Північну Ірландію. Все ще є люди, які висувають вимоги за те, що вони (або їх система), володіють верховним авторитетом, а кожен, хто заявив про свою незалежність, повинен повернутися назад в стрій. В якійсь мірі нам втішно знати, що в християнській церкві ці проблеми були присутні постійно, з самого початку. Але куди важливіше, усвідомивши ці проблеми, знайти їх вирішення. Якщо орієнтуватися на апостола Павла, то за перше правило треба взяти наступне: розповісти ясно про ситуацію. Не приховувати обставин, які породили проблему. Навчитися цінувати як незалежність, котра народжується зі свіжого розуміння особистості Ісуса, так і єдність різних способів проповіді Євангелія. І весь час пам’ятати про головну мету – прославляння  Бога. Це тільки основні правила, а не докладна інструкція. Але вони були важливі в першому столітті, важливі вони і зараз.

[i] Ця частина основана на інформації поданій в B. M. METZGER, The New Testament: Its Background Growth and Content(3rd Ed.), Nashville Abingdon Press 2003, 255-258; R. E.BROWN, The Birth of the Messiah. A commentary on the Infancy narratives in Matthew and Luke, New York 1977,  467-470;  477-478;R. HAYS, “PISTIS and Pauline Christology: What Is at Stake?” in E. E. JOHNSON and D. M. HAY(eds.), Pauline Theology, Volume 4: Looking Back, Pressing On. Atlanta:Scholars, 1997, 35-60.

[ii] T.WRIGHT,  Paul for Everyone: Galatians and Thessalonians (New Testament for Everyone) SPCK 2002 Kindle Edition, 6-12.

о. д-р Юрій Щурко, УКУ

Джерело:   Патріарша катехитична комісія

09.01.2015р. Б. / Яків Кротов: я не вважаю Гундяєва, Чапліна та Алфєєва християнами

Відомий російський священик і громадський діяч о. Яків Кротов критично висловився стосовно ситуації, яка складається на Заході в результаті терактів у Франції.

«Мене не захоплює сміливість французів, які вийшли на площу. Французи не виходили на площі ні при Гітлері, ні при Віші, не виходили на площі, коли французькі війська зачищали Малі два роки тому. Їх сміливість і співчуття до чоловіковбиства дуже вибіркові. […]

Варто би було дивитися далі від власного носа. Будівництво в центрі Парижу собору путінської секти - це набагато більша загроза свободі й життю парижан від 10 тис. радикальних ісламістів. Зрозуміло, що парижани не читали зубодробильних проповідей «священика» Дмітрія Смірнова, або «священика» Всєволода Чапліна, не знають про те, що городить на європейських конференціях «митрополит» Алфєєв. Ну що ж… А ці проповіді набагато більш екстремістські і радикальні в нападках на демократію, свободу слова і т.п., ніж будь-які талібанські.Чи розуміють французи, що вже давно Росія в Луганську і Донецьку насаджує режим такого ж духа, який вбив карикатуристів і навіть гіршого? По-людськи я розумію, що загибель своїх французам важливіша від загибелі українців десь там на периферії… Ну тоді вже важайте на себе – ганяючись за меншим злом, ризикуєте стати жертвами більшого. В загальному – менше істерик, а більше здорового глузду.

P.S. Я не вважаю Гундяєва, Смірнова, Чапліна й Алфєєва християнами, не тому, що сумніваюсь у канонічності їхнього хрещення і рукоположення, а тому, що їхня багаторічна праця в царині обґрунтування російського мілітаризму, їх пов’язаність кров’ю, яку проливає путінський режим, змили усяку благодать і всяке хрещення з цих нещасних. Хто в Московській патріархії не трудиться на кривавій ниві - цей для мене православний християнин. Тим не менше, якщо колись зустріну когось з цих панів особисто, буду звертатися до них так, як вони хочуть, щоб до них зверталися. Це принцип мовника, яким я є.» - пише російський священик.

Джерело:    Воїни Христа Царя

09.01.2015р. Б. / Свящ. Гліб Якунін. Історичний шлях православного талібанства. Нарис історії Московської патріархії. Частина 2

Продовження. Початок за посиланням

ЯК ЧУДОТВОРЦІ ІЗ МП, СВЯТІ ТАТІ

ВМІЮТЬ СПРИТНООББИРАТИ РІДНОГО БРАТА

Після того, як в 1988р. генсек КПРС М. С. Горбачов наказав членам митрополітбюро зайнятися "моральним відродженням" рядового складу соцтабору, ідеологам у митрах довелося терміново "перебудовуватися".

У 1990 році на Помісному соборі РПЦ таємним голосуванням патріархом "всея Руси" був обраний Олексій Михайлович Рідігер, причому знову було порушено канонічний порядок, встановлений на Помісному соборі 1917-1918 років. Члени собору 1990 побоялися довірити Богу, "який дивиться не так, як людина ... не на обличчя, а на серце" (II Царств, гл.16), доленосну для Росії справу. Тому єпископат сам собі вибирав начальника із двох "борців з відсталими й ворожими поглядами" (тобто з релігією): митрополитів Алексія (Рідігера) і Володимира (Сабодана),які  виховали не одне покоління радянських пастирів у дусі ленінської моралі й соціалістичного відношення до власності. Митрополит Алексій, який мав більше орденів, почесних знаків і грамот, здобув закономірну перемогу.

Уже в жовтні 1990 року були прийняті союзний і російський закони про свободу віросповідань, що надали Церкві право юридичної особи й необмежену свободу як релігійно-просвітницької, так і видавничої, і виробничо-господарської діяльності.

Як скористалася Московська патріархія цією свободою? Проблема офіційної соціальної доктрини і проповіді церкви в суспільстві (місіонерська діяльність) зацікавила Московську патріархію тільки через чотири роки (!) після здобуття законодавчих прав. Практично всі можливості для цього, що відкрилися завдяки близьким контактам з керівництвом країни в 1991-1994 роках не були реалізовані. Замість цього мали місце лише турбота про одержання всіляких матеріальних пільг, а також масове відкриття зруйнованих храмів і монастирів, навіть якщо в них практично немає віруючих і немає засобів для реставрації - аби вони не дісталися щирим правонаступникам Православної Російської Церкви - церкви катакомбної, з фанатичною завзятістю гнаної КДБ, і церкви синодальної Закордонної - "Білої церкви".

За чотири з половиною роки повної, навіть безконтрольної свободи Московська патріархія всі зусилля зосередила на поліпшенні умов життя адміністративної верхівки церковного управління, а також займалася масованим лобіюванням усіляких пільг для різних комерційних і напівкомерційних структур, які ділилися частиною "тіньового" прибутку з церковними апаратниками. Московська Патріархія, синодальні відділи, члени Синоду виступають співзасновниками, членами правлінь або акціонерами сумнівних банків, підприємств по збуту дорогоцінних металів, нафти, та ін., При цьому не вносячи жодної копійки або роблячи чисто символічний внесок. Податкові пільги для релігійних об'єднань, а також і пролобійовані приватні пільги, спецліцензії на експорт нафти й іншої сировини - це і є частка Московської патріархії в тіньовому бізнесі. Однак прибуток, одержаний за рахунок цієї частки, зникає, коли мова заходить про фінансування духовної освіти, добродійності, соціального служіння, телепередач. На це грошей у Патріархії немає.

Так, Архієрейський Собор в лютому 1997 р оголосив, що річний бюджет Патріархії в 1993-94 роках становив близько 1 мільйона доларів, 1995-96 роках - по 2 млн. доларів. Однак, за офіційними даними, тільки від отруєння населення Росії махоркою - продажу  тютюну, що безмитно ввозиться в 1995 р. - відділ зовнішніх церковних зв’язків отримав 75 млн. доларів, в 1996 - 23 млн.доларів. Ніколо-Угрешській монастир (знаходиться в прямому підпорядкуванні у Патріарха) тільки від споювання населення "зеленим змієм" - реалізації алкоголю - отримав 350 млн. доларів. Факт торгівлі подібною "гуманітарною допомогою" з перерахуванням грошей "тютюновим митрополитам" і "горілчаним монахам" офіційно підтверджений на мій запит прокуратурою.

Тютюн становив 42% від так званої "гуманітарної допомоги", яка при цьому безсоромно продавалася. Після того, як 18.7.1996 пільги всіляким шахраям були скасовані, 12 вересня 1996 Уряд РФ дорученням № ВЧ-П2-3 / 1286 відновив ці пільги для ділків від Російської Православної Церкви.

РАО "Міжнародне економічне співробітництво", де Патріархія - основний засновник, експортувало в 1994-95 рр. 14,7 млн. тон нафти (оборот в 1996 р - 2 мільярда доларів). Поки не відкриті відомості за іншими підприємствами, які торгують нафтою, алмазами, золотом, в якому замішана патріархія.

Алмазні зірки церкви - агенти "Адаманту", - не цураються і діамантового бізнесу. Так, наприклад, АТЗТ "АРТГЕММА", контрольована ВЗЦЗ Московської Патріархії, отримала тільки в 1994 році від Росдрагмета алмазів для переробки та збуту на суму в 6 млн. доларів.

Розглядаючи питання про тіньову діяльность РПЦ, тижневик "Московські новини" (№ 25 від 2000р.), писав: "... чим вище в останні роки політичне значення церкви і її глави ... тим активніше церква вростає в економіку ..." На території СНД церква перетворилася на гігантський офшор з неконтрольованими грошовими потоками. Пародоксально, але добробут РПЦ прямо не залежить ні від кількості прихожан, ні від кількості парафій (зважаючи на астрономічну величину тіньового доходу РПЦ).

Все нове, що намагається пробитися через бетонну плиту сталінсько-брежнєвської ієрархії, піддається гонінням. Священики Олександр Борисов і Георгій Кочетков навернули до Бога по кілька тисяч чоловік, причому, в основному молоді, і ось Указом Патріарха отець Георгій переводиться в маленький храм, де його громада фізично не зможе розміститися. При цьому Патріархія всіляко потурає різним близькоцерковним екстремістам, антисемітам, людям схильним до заперечення свободи вибору й насильства в питаннях віри. Оскільки нічого позитивного патріархія і її служителі сучасному суспільству сказати не можуть, то вся їх "проповідь" зводиться до закликів: "заборонити", "відлучити", "проклясти", і все частіше на підмогу призивається державне насильство. У 1994-95 роках Московська патріархія уклала якісь майже секретні договори з усіма силовими структурами: Міноборони, МВС РФ, прикордонними військами і навіть ФАПСИ (Федеральне агентство урядового зв'язку та інформації). Для чого договір з такою екзотичною організацією як урядовий зв'язок? Адже і так патріарх має прямий зв'язок з Президентом, а також "вертушки" (АТС-1 і АТС-2). Напевно, весь корпус єпископату бажає підключитися до телефонно-номенклатурних благ, а заодно до прослуховування розмов своїх духовних братів. З ФСБ договір укладати потреби немає, оскільки всі агенти КДБ СРСР, що проходили в якості "ієрархів" Патріархії, або залишилися на тих же церковних посадах, або навіть просунулися ще вище. Тому місцева влада і міліція чинять перешкоди канонічним структурам Істинно-Православної Церкви, Російської Православної Вільної Церкви й інших конфесій. Так що "вічні раби" усе більше претендують на зовнішнє панування над рядовими росіянами.

Серед духовенства чекісти з панагіями хочуть бачити бездумних требоісправітелей, "православних шаманів", що заохочують всілякі забобони і магізм, законсервованих на рівні сільського жителя XIX століття.

5 травня 1995р. в церкві "Всіх скорботних радості", в центрі Москви, священик Олег Стеняев разом з благочинним о. Борисом Гузняковим провели середньовічне дійство "вигнання духів", а потім у дворі "чин очищення вогнем", відомий з діяльності католицької інквізиції. На багатті о.Олег спалював неправославну літературу. І це бачила вся країна в "Вістях" РТР.

Поряд з цим процвітають антисемітизм і чорносотенство постійного члена Священного Синоду митрополита Санкт-Петербурзького Іоанна, який закликав до етнічних чисток в системі держустанов на зразок Німеччини 1933 року.

Константинопольський (Вселенський) патріарх Вартоломей 12 липня 1995 писав патріарху Алексію II: "Мати Церква Константинополя з болем стежила протягом сімдесяти років Радянської тиранії за  антиканонічними діями, що вiдбуваються, думаючи, що все це відбувається за диктуванням і примусом ігемонічної тактики атеїстичного режиму, і так як співчувала Вам, то засуджувала це поблажливо ". Але ось сьогодні, в  Росії, що оновлюється, коли, кажучи словами того ж листа патріарха Вартоломія, "вітер Христової свободи подув знову і назавжди", "тривале і нав'язане співжиття з цим режимом перешкоджає" Російській православній церкві відновити канонічний соборний  устрій і бути справді Церквою, здатною служити моральною опорою людям.

ПРОСВІЩАЄ НАС ДУХОВНО НЕ БУДЬ-ХТО -

СЛАВНО-ПРАВОСЛАВНІ ТАЛІБИ.

Як і у вселенському Православ'ї, так і особливо яскраво - в російському проявилися крайні фланги - "ліберал-демократи" з одного боку і їх затяті противники - консервативні радикал-екстремісти, ідейним вождем яких був митрополит Санкт-Петербурзький Іоанн (Сничев) - з іншої . Хоча Митрополит і помер в 1995 році, але його справа живе і перемагає, маючи в рядах прихильників більшість членів Синоду, правлячих архієреїв, парафіяльних священиків і основну масу чернечого корпусу. У той час як нечисленні реформатори в Московській Патріархії гнані (священик А. Мень вбитий, його книги фактично заборонені до продажу в церквах, церковних магазинах і крамницях, за винятком двох-трьох московських храмів), про гоніння на о. Георгія Кочеткова і на його численну паству, які намагалися втілити у своєму парафіяльному житті мінімальні, найбільш назрілі реформи, зокрема проводити богослужіння російською мовою - широко відомі. Єдиний орган інформації, який умовно можна віднести до "помірно-ліберального" напрямку - Християнський церковно-громадський канал на радіо "Софія" отримав на свою адресу в 1997 році грізне попередження Патріарха Алексія II: "Ми вважаємо, що участь членів кліру РПЦ на зазначеному радіо-каналі "Софія" - неприпустимі, як такі, що суперечить духу православної віри".

Потужне ж крило фундаменталістів-фанатиків, які є правлячою переважною більшістю в РПЦ, контролює численні засоби інформації, які виражають їхню ідеологію: радіостанція і газета "Радонеж", суботня релігійна програма митрополита Кирила на ОРТ, газети "Русь православна" і "Русь державна", телепрограма і журнал "Русский дом", спецвкладиш комуністичної газети "Завтра" і найбільш маргінальні - малотиражні "Я - росіянин", "Ми - росіяни", "Наше отечество", "Пульс Тушина", "Дуель" та ін.

Більш помірковані, але такі, що часто містять випади проти інославних і лібералів: "Православна Москва", "Московський церковний вісник". Що ж стосується провінційної преси, то органів місцевого "талібанства" – безмірна кількість! Перелічимо основні принципи "Символу віри" православного "Талібану" Московської Патріархії:

1. Ретроспективність світогляду - зверненість назад, сакралізація минулого. Справжня істина - лише в стародавньому благочесті.

2. Віра в непорушність, істинність лише старого стилю (юліанського календаря). Фундаменталісти - принципові старостильники.

3. Неприйнятність богослужіння на сучасних мовах: для росіян - неприпустимість служіння російською.

4. Заборона статутних богослужбових змін.

5. Прихильність ідеї псковського старця Філофея (XV ст.) - "Москва - Третій Рим". І звідси:

6. Політико-релігійна спрага відновлення в Росії монархії, імперії і церковно-державної симфонії, яка нібито існувала до 1917 року.

7. Войовничий антиекуменізм, вимога виходу РПЦ з Всесвітньої ради церков (слідом за Болгарською та Грузинською Церквами).

8. Крайня ворожість до інославних: католиків, протестантів та ін. Природньо аж до деструктивних сект.

9. Ворожість до Заходу, до його політичного суспільного укладу, до західної культури. Особливо до США і військового союзу НАТО.

10. Неприйняття демократії, демократичних свобод, прав людини і особливо - свободи совісті. На архієрейському соборі РПЦ у серпні 2000 року була прийнята концепція крайнього неприйняття права на свободу совісті: "Затвердження юридичного принципу свободи совісті свідчать про втрату суспільством релігійних цілей і цінностей, про масову апостазію і фактичної індиферентності до справи церкви і перемоги над гріхом".

11. Антисемітизм, впевненість, що у всіх нещастях Росії винні євреї. Духовний вчитель православного "талібанства" митрополит Іоанн (Сничев), натхненник гонінь на прихильників церковних реформ, був переконаним антисемітом, вірив у справжність "протоколів сіонських мудреців", в світову змову проти Росії і Православ'я - оплоту справжньої боротьби проти антихриста і сатани. Так в улюбленій Митрополитом Іоаном "Соврасці" за 14.03.95р. цей ідеолог антисемітизму виклав такі теологічні пошуки з національного питання: "Російська людина бачить тепер єврея і суддею і палачем. Російська людина твердить: Жиди погубили Росію ...". Ліберально-реформаторський напрямок в РПЦ, вважав богоборницьким: "Переконавшись у неможливості зруйнувати церкву шляхом прямого насильства, богоборці роблять ставку на її розкладання зсередини шляхом непомітного "щеплення"до апостольського святоотцівського віровчення Православ'я єретичних поглядів і мудрувань".

Перераховані віровченні "істини" до кінця 90 років все більше стало розділяти церковне керівництво, на чолі з Патріархом Алексієм II і митрополитом Кирилом (Гундяєвим) переходячи на екстремістські консервативні, ультро-націоналістичні позиції.

ОСЬ ТОБІ - ХОЧ ВИКУСИ, ХОЧ ВКУСИ

КЛЕРИКАЛІЗАЦІЯ БЕЗ КАНАЛІЗАЦІЇ

ВСІЄЇ РУСИ

З святкового ювілею тисячоліття хрещення Русі, помпезно відзначеного в 1998 році, Моспатріархія невпинно декларує на весь світ про небувале релігійне відродження Росії. Хоча насправді замість відродження віри серед народу, відбувається підміна: постійно підсилювана клерикалізація держави і суспільства, при активнійпідтримці цього процесу з боку державного бюрократичного апарату, що веде до посилення ролі "служителів культу" і особливо вищої ієрархічного ланки в соціальному та політичному житті держави і суспільства.

Як точно сказав один із сучасних богословів: "Клерикалізація - це явище, при якому жрецька еліта виступає посередником між суспільством і небесами і вимагає від суспільства і навіть держави віри в свою абсолютну винятковість, в ексклюзивність свого права висловлювати істину в останній інстанції". Звідси все частіші успішні спроби незаконного втручання Моспатріархіі в життєдіяльність держави і суспільства.

Росія за Конституцією світська держава, в якій визнається релігійне та ідеологічне розмаїття, свобода переконань. Тим не менш, держава допомагає Московської Патріархії нав'язувати суспільству нову ідеологію (як у минулому - комуністичну) - православну віру у варіанті тлумачень (видань) РПЦ. Що в першу чергу проявилося в проштовхуванні лобістами Моспатріархіі через парламент і президента Б. Єльцина дискримінуючого закону "Про свободу совісті", який набрав чинності у вересні 1997 р., закону, що практично надав значні пільги Моспатріархіі.Заохочувана цим законом РПЦ не тільки успішно намагається приватизувати духовне середовище життя, але й робить замах на громадянські свободи, втручається в діяльність органів влади, впроваджується в державні та громадські структури, виганяючи звідусіль своїх релігійних конкурентів.

На підставі нового закону в правах ущемлюються не тільки так звані "екзотичні" секти, але, спираючись на хибний канонічний постулат, Моспатріархія вимагає особливої ролі по "окормленню" життєвого простору, примушує цивільну владу повсюдно дискримінувати і всі інші конфесії католиків і протестантів.

Одночасно Моспатріархіі безоплатно передаються величезні земельні наділи і всіляка нерухомість, в тому числі і не релігійного призначення, що ніколи не належала Церкві.

Католицька церква багато років безуспішно домагалася повернення костелів: у Москві, Смоленську, Орлі, П'ятигорську, Кисловодську і інших містах. Баптисти, п'ятидесятники, адвентисти отримали відмову в проханні про продаж або здачу в оренду землі та будівель.

Викладання релігійних дисциплін під виглядом "релігієзнавства" священнослужителями Моспатріархіі вводиться у вищих навчальних закладах (навіть у військових академіях).

У деяких регіонах (Смоленська, Курська, Московська області та ін.) введено викладання Закону Божого в рамках загальноосвітньої дисципліни в державних середніх школах.

Відбувається широка клерикалізація армії. Проводяться офіційні церемонії (освітлення прапорів, ракет, кораблів, зокрема солдатів і зброї, що направляються на війну в Чечні), що грубо суперечить чинному закону "Про статус військовослужбовців", який забороняє у військових частинах релігійну діяльність.

Те ж саме можна сказати і про пенітенціарну систему, на території якої будуються виключно православні храми, а з в'язниць і таборів витісняються священнослужителі, що не входять в структуру Моспатріархіі.

Підміна духовного відродження посткомуністичного суспільства зовнішньої православної клерикалізацією неминуче призведе до нової духовної кризи суспільства на тлі сумнівних запевнень, ніби в країні 60-70% населення - православні віруючі. Більш правдива статистика МВС, яка стверджує, що під час церковного свята "Різдва Христового" храми Москви (їх близько п'ятисот) відвідало двісті тисяч чоловік (тобто півтора відсотка населення). Враховуючи, що в це свято багато хто ходить до храмів просто з цікавості, відсоток істинно віруючих реально виявляється ще більш низьким.

Православний клерикалізм, намагаючись загнати країну і суспільство в середньовіччя, крім придушення свободи совісті нерідко загострює і національні суперечності, фактично відносячи російських православних до категорії повноцінних, а не росіян і невіруючих до осіб другого сорту, заохочуючи тим самим духовно-національний апартеїд.

ДАЛІ БУДЕ...

Джерела:  http://portal-credo.ru

Воїни Христа Царя

08.01.2015р. Б. / Папа: Бути матір’ю – це життєвий вибір

«Суспільство без матерів було би нелюдяним суспільством, тому що мами вміють завжди, навіть в найгірших хвилинах, свідчити лагідність, самопосвяту, моральну силу». Свою катехизу під час першої у новому році загальної аудієнції Папа Франциск присвятив матері.

 

«Кожна людська особа завдячує матері своїм життям, і майже завжди — завдячує і подальшим існуванням, загальнолюдським та духовним формуванням», — зауважив Папа, додаючи, що не зважаючи на такі важливі завдання, не зважаючи на те, що мамі присвячено багато поетичних похвал, у щоденному житті трапляється так, що її замало вислуховується, що їй замало допомагається, і часто, «готовність матері посвячуватися дітям використовується для того, щоб «заощаджувати» на соціальних видатках». «Трапляється, — додав він, — що також і в християнській громаді мама не завжди зустрічає справедливе ставлення, вона замало вислуховувана». 

У контексті того, що у центрі життя Церкви перебуває Ісусова Матір, Папа звернув увагу на те, що також матері, які готові на велику жертовність задля своїх дітей, але часто і для інших, повинні би зустрічати більше уваги, більшого розуміння своєї щоденної боротьби і своїх бажань, щоб принести «якнайкращі та автентичні плоди емансипації». 

«Матері є найсильнішою протиотрутою від поширення егоїстичного індивідуалізму. «Індивід» етимологічно означає «неподільний». Матері, натомість, «діляться», починаючи від тієї миті, коли стають притулком для дитини, щоби привести її на світ і виростити. Саме матері найбільше ненавидять війну, яка вбиває їхніх дітей. Часто думаю про тих мам, які отримують листа: «Повідомляю, що Ваш син загинув, захищаючи батьківщину…». Бідні жінки. Які ж це великі страждання для матері!», — сказав Папа. 

У цьому контексті він пригадав повчання архиєпископа Оскара Ромеро, який говорив про існування «материнського мучеництва», навчаючи, що «віддати життя за віру» не означає лише бути вбитим, але також «віддавати його в тиші, сповняючи свої обов’язки, в молитві», подібно до мами, яка «зачинає дитя у своєму лоні, приводить його у світ, годує, ростить та з любов’ю ним опікується». «Бути матір’ю означає не лише народити дитину, це — життєвий вибір, … вибір віддати своє життя», — наголосив Святіший Отець. 

«Матері часто передають найглибший сенс побожності, адже в перших молитвах і жестах побожності, яких навчається дитина, виписана цінність віри у житті людської істоти», — зауважив Папа, додаючи, що це послання, яке «віруючі матері вміють передавати без надмірних пояснень». А ми не є сиротами, тому що «є дітьми Церкви, дітьми Пресвятої Богородиці, дітьми наших матерів». 

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:     КРЕДО  

08.01.2015р. Б. / Як Бог нас слухає

Бог не завжди дає те, про що ми просимо, але завжди — те, чого насправді хочемо.

 

Анекдот. Журналіст розмовляє з юдеєм, який стоїть під Стіною Плачу:

— Ви приходите сюди щодня. Про що ви молитеся?

— Про фінансову успішність, і щоб жінка була добріша, щоб діти були слухняніші… ну, ось таке.

— І що?

— Ви знаєте, інколи я маю враження, що розмовляю зі стіною… 

Жарт жартом, але насправді в людях досить сильно поширене переконання, що Бог ну не дуже цікавиться, як нам ведеться, а коли щось іде добре, то Він радше зашкодить, аніж допоможе. 

Не так давно я писав, що справжнє щастя починається з відмови від щастя запланованого. Частина читачів відреагували гнівом — фактично, на Господа Бога, який нібито знаходить приємність у псуванні наших планів, а нічого доброго з цього не випливає. Бог, на їхню думку, хоч і може нам дати все, що лиш захоче, — то рідко цього хоче. І тому про все потрібно молитися-молитися-молитися, ну хоч і завжди з непевним результатом. Не один такий Божий відвідувач зрештою знеохочується і каже ображено: «Бог мене не вислухав». 

Але з чого це нібито випливає, що неотримання замовленої продукції означає невислуховування? Якщо я вислуховую свою дитину, то це не означає, що я дам їй усе, чого їй забажалося. Я завжди слухаю, але, вислухавши, не раз кажу: «Ні», або ж: «Не зараз». Загалом дітям це не подобається, як і мені не подобалося, коли я був дитиною. Бо хоча малеча вважає відмову кривдою для себе, то однак кожен розсудливий батько знає, що кривди можна завдати саме сповненням цієї забаганки. 

Якщо світ має справу з розбалуваними дітлахами, які виростають у самозакоханих бичків, то це саме тому, що їм ні в чому не відмовляли. Ми це розуміємо — як батьки. Розуміємо, що непотрібно погоджуватися з усім, і це непотрібно саме з любові. Не можна піддаватися тим більше, чим більше малий маніпулятор коверзує, тому що він дійде висновку, що це правильний метод досягати успіху. І якщо ми це розуміємо у стосунках батьки-діти, то звідкіля ці претензії до Бога, що Він «не вислухав», чогось не дав, із чимось зволікав або, може, навіть щось забрав? 

«Бог поводиться з вами, як із дітьми» — запевняє автор Послання до Євреїв (12, 7). Вочевидь така ситуація обурює тих, хто вважає себе дорослими. Але якщо Ісус закликає нас бути як діти — то це тому, що правда саме така: ми діти, тільки що багато хто не приймає цього до відома. І такі люди кривдять себе, точно як ті діти, які плюють на думку батьків. Пхаються в нещастя, бо доконечно повинні мати те, чого захотіли. Ми дорослі тільки відносно тих, хто молодший за нас, але так насправді до ми й на мишачий хвіст не відаємо, що для нас добре, і виграти можемо тільки покладаючись на те, що Отець добрий і знає краще. 

Десь із тиждень тому одна сім’я спізнилася на літак AirAsia. Вони були страшенно розчаровані, бо то мала бути така омріяно-прекрасна подорож. Коли, однак, з’ясувалося, що саме цей літак упав у море, їхня думка змінилася. 

Якщо те, про що ми просимо, для нас насправді добре, то Бог напевно його нам дасть. А якщо не дає — то й за це варто подякувати. Так, як дякувала оця згадана сім’я. 

Францішек Кухарчак, Gość Niedzielny  

Джерело:    КРЕДО

07.01.2015р. Б. / Глава УГКЦ: Хочемо справедливого миру, де б не було країн, які панують і гноблять (+VIDEO)

У святі Різдва Христового цього року молитва про мир, мабуть, є найосновнішим проханням, яке ми, українці, скеровуємо до новонародженого Спасителя. Ми шукаємо цього миру. Але миру справедливого. Миру, який би поважав гідність кожної людини. Де б не було людей першого чи другого сорту, де б не було країн, які панують і гноблять, де б не було людей, які терплять від агресії сусідньої держави.

Про це сказав сьогодні, у день Різдва Христового Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час Архиєрейської Літургії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового, що в Києві.

«І ось сьогодні, – наголосив проповідник, – ангел звіщає нам, що цей мир приходить. Більше того, цей мир народився. Цим миром є новонароджений Христос Господь! Бо як буде мир – буде життя, буде майбутнє. Бо як буде мир – буде все решта, сказав мені один маленький хлопчик».

Блаженніший Святослав пригадав слова апостола Павла, який казав, що Христос є наш мир. Христос приходить, щоб сповістити нам мир, далеким і близьким. «Але ми сьогодні мусимо наслідувати цих мудреців. Мусимо прийти до Князя миру і сповнитися тим даром Божого миру, який він сьогодні в своєму народженні нам приносить. Тому що мир – це, найперше є Божий дар. Мир – це не є лише перемир’я чи лише тимчасове стримання агресії. Сьогодні Священне Писання навчає нас, що, найперше, мир – це повнота життя і примирення людини з Богом. Якщо людина є в миру з Богом, лише тоді людина здатна жити в мирі і з ближніми», – наголосив Глава Церкви. Тому сьогодні, каже він, коли ми молимося за мир, будьмо його носіями. «Прийдімо, – просить Блаженніший, – до цієї стаєнки, припадімо до новонародженого Спасителя. Примирімся з Ним, примирімся з Богом, а відтак будьмо будівничими того миру, який сьогодні сходить на нас з небес».

Архиєрей відзначив, що сьогодні день, коли «ангели і люди єднаються в торжественних піснеспівах вітаючи між нами новонародженого Спасителя».

«Христос народився! – співають небеса. Христос народився! – обновляється земля. Сьогодні відчуваємо, що небеса відкриваються. Божественна радість, світло і мир сходить з небес. Народження Ісуса в надзвичайно убогій стаєнці між тваринами, тому що не було місця між людьми. Спаситель народився у сім’ї біженців і емігрантів, для яких не знайшлося місця між людьми у їхньому домі. Спаситель світу приходить, щоб розділити з людиною її радості й болі. У сьогоднішньому святі ми відчуваємо, як близько для нас є наш Спаситель, як близько до нас є наше з вами спасіння», – сказав проповідник до вірних.

Глава Церкви зазначив, що ми з благовістям миру, з благовістям Різдвяної радості хочемо завітати до кожної нашої родини, яка чекає на мир і на спасіння в Христі Ісусі. Ми сьогодні молитвами линемо до тих, хто, можливо, чує себе самотнім, далеко від дому. Сьогодні молимося особливо за тих, хто захищає мир – за наших воїнів, які святкують Різдво в холодних окопах і бліндажах на лінії фронту. Молимося і благовістуємо Христовий мир тим, хто є далеко від рідного дому і не відчуває родинного тепла, що є природнім контекстом святкування Різдва Христового. Йдемо з Різдвяною колядою до тих, хто сумує через втрату рідних та близьких протягом цього року. До потребуючих, до тих, хто страждає від холоду й голоду.

«Нехай новонароджений Спаситель миром благословить нашу землю, наш народ. Зі святом народження Різдва Христового! Зі святом народження Князя миру, благовісника вселенського єднання!» – побажав Блаженніший Святослав.

Співслужили Верховному Архиєпископу владика Богдан (Дзюрах) та владика Йосиф (Мілян).

Відзначимо також, що помолитися на Літургію прийшов Надзвичайний і повноважний Посол Японії в Україні Сумі Шігекі з дружиною.

Джерела:   Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

06.01.2015р. Б. / Мій дірявий Віфлеєм

Мій Віфлеєм цьогоріч увесь пронизаний дірами, цілісінький його просторочас прошитий наскрізними дірами автоматних і кулеметних черг, уламків мін і гранат, «градів». Куди не глянь — усюди діри: фасади будинків, паркани, огорожі, вікна й дахівки, дерева й автомобілі пронизані дірами. 

 

Цьогоріч мій Віфлеєм із дірявого світу, розташованого десь на межі людського глузду та людського безумства, на грані поміж дійсним і уявним, засіяній незібраними соняхами минулорічного посіву… Сьогодні у Пісках під Донецьком  — жодного натяку на безпеку, жодного сховку від жорстокої продірявленості. Куди не ступи ногою — усюди продірявлена спотвореність розстріляної дійсності: простір сконденсованої деструкції, час смислової дисперсії. Дірявий світ виглядає таким безглуздим!.. 

У моєму Віфлеємі люди мешкають у темних підземеллях. Темрява усюди. Дерев’яні двері у підвальне приміщення зі слідами обстрілів. За ними — темрява. Перед наступними дверима — покривало, аби захистити від вітру та холоду. За дверима — наступна темрява. Потім — знову пара покривал. Далі — знову темрява. Тут світло не мешкає, тут мешкають мої люди: Ворон, Панда і Захар, Апостол і Таксист, Бронік, Студент і Граф, Монах, Бджоляр і Жук, Брюнет і Велетень, мебляр і актор із Києва, юрист із Дзержинська, айтішник із Ковеля, студент із Макіївки, залізничник зі Львова — чоловіки з простреленої темряви. Вони переховуються тут у перерві поміж бойовими чергуваннями від обстрілів та людського безумства, що нишпорить вуличками розстріляного селища. У них місія: не дозволити здоровому глузду та самому життю вислизнути крізь отвори, прострелені у тілі дійсності. 

Моїм людям у підземеллях буває самотньо… і холодно. Десь далеко їх люблять і чекають, а тут їм не лише холодно, а й самотньо. Коли виходить із ладу генератор, запалюють свічку; коли стає самотньо, запалюють теплі спогади. Принаймні, ті з них, у кого вони уже є… Здається, ніби життя переховується тут у тінях погаслих світанків, розвіяних зимовими вітрами просто людських мрій, розстріляних сподівань. А темрява деколи настільки густа, що її хочеться змити під душем. Та у моєму Віфлеємі вода існує лише у колодязях у напівкрижаному стані. Такою холодною водою цієї холодної темряви не змиєш… 

У моєму Віфлеємі, усупереч Арістотелеві, тиша й шум живуть одночасно і в тій самій локації. Не чути дитячого сміху, батьківських настанов, пісень, гудіння транспорту, шепоту сусідських пліток, воркотіння закоханих сердець. Життя тут зійшло у підземелля. А от шум у моєму Віфлеємі дуже шумний. Шум тут жорстокий, звучить на ураження, дірявить простір, ранить час і людські долі. Цей шум уміє пропалювати біло-білий сніг багряними краплями крові. Він гуде, свистить, тріскотить, гримить… і завжди боляче. Постріли лунають, коли прокидаюсь і коли засинаю, зблизька і здалеку, від своїх і від чужих. Це — продірявлений шумом пострілів Віфлеєм… 

Простір і час тут видозмінюються. Сусідній будинок стає наступною бойовою позицією, і дійти до нього без відповідних попереджень та озброєного супроводу не завжди можливо. Кожен крок у моєму Віфлеємі — процес розпізнавання й ретельного аналізу: оглядаєшся, розмірковуєш, приймаєш рішення. Бо ж свистить. І деколи зовсім поруч. Віслюком тут не проїдеш. Доводиться пробиратися вздовж розторощених парканів, інколи — напівприсядки перебігаючи з дистанцією у вісім метрів один від одного, уникаючи знерухомливого погляду чийогось прицілу. Слід дивитися під ноги та не забувати про розтяжки; дивитися навсібіч — і не забувати про снайперів; не стояти на дорозі, аби вітер не задув у плечі дурну кулю. 

Як і в кожному Віфлеємі, у моєму місцева фауна шукає людської дружби. Природа, сконфужена жорстокістю й насильством, холодом і голодом, тягнеться до людини, шукаючи захисту, тепла, людяності. Перелякані й покинуті звірята горнуться одне до одного та гуртуються навколо своїх камуфльованих друзів. На кожній бойовій позиції — свої ясла. 

У мого Віфлеєму, як і годиться, є своя таємниця, прихована від очей сильних і могутніх, незбагненна для мудрих та розумних цього світу, своя дуже людська мрія. Сергій мріє після війни добудувати будинок. Паша-кіборг думає про водійські права для сина. Андрій планує одружитися. Толя сподівається, що зможе повернутися на своє робоче місце. Так, у продірявленій дійсності мого Віфлеєма, у його темних підземеллях і на його спустошених вуличках, окрім холоду та самотньої порожнечі, мешкає вона — надія. Її можна помітити, уважно вдивляючись крізь прострелені діри у напрямку неба. Надія на те, що колись таки зійдуть сніги та скреснуть усі можливі криги і повернеться весна; що цей потворний сюрреалізм доживе до свого фінального акорду, відбринить остання нота, упаде, не досягнувши своєї цілі, остання куля, у світлі нового світанку назавжди згаснуть сутінки людського безумства, і всі мешканці цієї історично-апокаліптичної драми — мої люди — зможуть повернутися по домівках під щирі аплодисменти усенародної вдячності… Живими!!! 

Бог прийшов у зранений злом світ, аби зцілити діри людського серця, зігріти його своєю любов’ю, осяяти світлом надії. Прийшов малим і слабким, убогим і безпритульним. Але прийшов! І прийшов назавжди! У цьому — суть кожного Віфлеєма: з нами Бог! Надія — це завжди виклик, а кожен виклик вимагає відважного серця, аби віра стала дійсністю. Надія потребує відважного серця, аби стати любов’ю, здатною на перемогу… Навіть у розстріляній дійсності може замешкати надія. Крізь діри, навіть від куль, завжди можна побачити небо. Залежить лише, у якому напрямку дивитися… 

З Різдвом Христовим вас, мої люди!!!

о. Андрій Зелінський  

Джерело:   КРЕДО

05.01.2015р. Б. / Папа: будувати мир, починаючи з маленьких жестів

Мир потрібно будувати починаючи з маленьких жестів, в сім'ї або в будь-якому іншому місці і оточенні, зазначив Папа Франциск перед традиційною недільною молитвою "Ангел Господній" на площі св. Петра 4 січня 2015 р.:

Св. Іван говорить в Євангелії, яке ми читали сьогодні: "У ньому було життя, і життя було - світло людей. І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява. Справжнє то було світло - те, що просвітлює кожну людину", - нагадав Папа. - Люди багато говорять про світло, але часто віддають перевагу оманливому спокою темряви. Ми багато говоримо про мир, але часто звертаємося до війни, вибираємо мовчання або не робимо нічого конкретного для творення миру. Правильно каже св. Іван: "Він прийшов до своїх, але свої Його не прийняли. Судження таке: світло - Ісус - прийшло у світ, але люди воліли темряву, бо їхні справи були злими. Кожен, хто чинить зло - ненавидить світло! І не приймає світло, щоб не були відкриті його справи. Так говорить Євангеліє св. Івана. Серце людини може заперечувати світло і віддавати перевагу темряві, бо світло відкриває її злі справи. Робить зло - ненавидить світло! Робить зло - ненавидить мир.

Кілька днів тому ми розпочали новий рік в ім'я Богоматері, святкуючи Всесвітній день миру, який присвячений темі "Уже не раби, але брати". Моє побажання полягає в тому, щоб були подолані будь-які форми експлуатації однієї людини іншою. Ця експлуатація є соціальною раною, яка вбиває міжособистісні відносини і перешкоджає загальному життю заснованому на повазі, справедливості і любові. Кожна людина і кожен народ мають спрагу миру, тому, тим більше необхідно і терміново важливо будувати його!

Мир не є лише відсутністю війни, але загальним станом в якому людська особистість перебуває в гармонії сама з собою, з природою та іншими. Такий мир. Тим не менш, припинення гуркоту зброї і вогнищ війни залишається необхідною умовою для того, щоб дати початок шляху, що веде до досягнення миру в його різних аспектах. Я думаю про конфлікти, які ще заливають кров'ю багато регіонів планети, про напруженість у сім'ях і громадах: у скількох сім'ях, громадах, в тому числі парафіяльних, ведуться війни! Я думаю також про контрасти в наших містах і країнах між групами різного культурного, етнічного та релігійного походження. Ми повинні переконати себе, що незважаючи на те, що може здаватися, згода завжди можлива, на будь-якому рівні і в будь-якій ситуації. Немає майбутнього без мирних намірів і планів! Немає майбутнього без миру!

Бог, в Старому Завіті, дав одну обіцянку. Пророк Ісая говорив: "перекують мечі свої на лемеші, а списи на серпи; Не підійме меча народ на народ, і не будуть більше навчатись воювати "(Іс 2,4). Як це прекрасно! Мир був оголошений, як особливий дар Бога, під час народження Спасителя: "На землі мир людям доброї волі" (Лк 2,14). Цей дар вимагає, щоб про нього невпинно просили в молитві і щодня приймали докладаючи зусиль, в ситуаціях в яких перебуваємо. На початку цього нового року, ми всі покликані знову запалити серця імпульсом надії, який повинен вилитися в конкретні вчинки на благо спокою. "У тебе не добрі стосунки з конкретною людиною?» - «Примирися"; "У будинку?» - «Примирися!"; "У спільноті" - "Примирися!"; "На роботі?» - «Примирися!". Творіть справи миру, умиротворення і братерства. Кожен з нас повинен творити жести братства по відношенню до ближніх, особливо тих, хто підданий випробуванню напруженості в сім'ї або розбіжностей різного роду. Ці маленькі жести мають велику цінність: вони можуть бути зернами, що дають надію, можуть відкривати шляхи та перспективи для миру.

Звернемося тепер до Марії, Цариці миру. Вона, під час свого земного життя, пізнала чимало труднощів, пов'язаних з щоденними життєвими турботами. Але ніколи не втратила спокою в серці - результату довірливого віддання  милосердю Божому. Марію, нашу ніжну Мати, попросимо показати всьому світу надійний шлях любові і миру".

Після молитви Святіший Отець за традицією привітав численні групи паломників, що зібралися на площі св. Петра і побажав провести неділю в мирі і спокої, не забуваючи підтримувати його молитвою.

Джерела:   Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

05.01.2015р. Б. / Тижневий огляд: Папа і Апостольський Престіл (29.12 – 04.01)

Вівторок. Речник Ватикану, о.Федеріко Ломбарді провів підсумок понтифікату Папи Франциска за 2014 рік. За минулий рік Святіший Отець відвідав Святу Землю, Південну Корею, Албанію, Страсбург і Туреччину. Провів канонізацію Йоана Павла ІІ і Йоана ХХІІІ, а також беатифікацію Павла VI. Також Понтфіком було скликано Синод Єпископів про сім’ю і ініційовано реформу Римської Курії.

Середа. Медіа подають інформацію про Папу Франциска вибірково, — звертає увагу теолог і публіцист Джордж Вайґель на шпальтах американського двотижневика «National Catholic Register». На його думку, ЗМІ представляють Папу як радикала, який хоче викинути на смітник історії ті виміри католицизму, які відкидає головна течія західної культури.

Четвер. Першого січня Папа Франциск зустрівся і вірними для спільного проказування молитви «Ангел Господній». У своїй проповіді перед молитвою Понтифік закликав погляд звернути на Марію, яка обдарувала Ісуса своєю любов’ю і своїм людським тілом. Також Папа заохотив кожного католика пригадати день свого Хрещення і подякувати Богові за цю велику Тайну. Святіший Отець зазначив, що у Таїнстві Хрещення ми отримуємо відкуплення і визволення.

П’ятниця. Папа Франциск надіслав бразильському народові відеозвернення, в якому привітав з Новим Роком та 450-річчям заснування міста Ріо-де-Жанейро.

Субота. Святий Престіл вважає, що ні США, ні Росія досі не зробили «жодних конкретних кроків» для захисту переслідуваних християн в Сирії та Іраку. Поки все відбувається на рівні заяв. Постійний представник Святого Престолу при Організації Об'єднаних Націй в Женеві, архиєпископ Сільвано Томазі сказав, що торгівля зброєю і боротьба за вплив є великою перешкодою в побудові миру. Він зазначив, що, хоча в останні місяці була проведена велика гуманітарна робота, однак, участь світу у вирішенні конфліктів на Близькому Сході та в Африці є недостатньою

Неділя. Промовляючи після проказування молитви «Ангел Господній» у неділю, 4 січня, Папа Франциск оголосив імена майбутніх кардиналів, які будуть введені у сан під час Консисторії 14 лютого.

Радимо ознайомитись:

Запрошуємо у своїх молитвах приєднатись до папських молитовних намірень на січень

Апостольський лист Святішого Отця Франциска до усіх богопосвячених осіб з нагоди Року богопосвяченого життя

Підсумок послання Святішого Отця з нагоди Всесвітнього дня хворого

Послання Святішого Отця Франциска на Всесвітній день миру

Джерело:    Воїни Христа Царя

04.01.2015р. Б. / Бог говорить не для того, щоб ми знали, які молитви читати в якому порядку

Бог промовляє до людей. Він говорить до нас не для того, щоб нас переконати у правильності якогось світогляду. І не для того, щоб ми знали, які молитви проказувати і як саме приступати до Причастя — навколішках чи стоячи. Бог говорить, бо хоче, щоб ми увійшли у діалог із Ним, у стосунки.

 

Коли отримую листа від людини, з якою мене єднають узи дружби чи любові, то переказана в ньому інформація не становить єдиної виключної цінності. Найважливішою є людина, яка до мене написала. Для Бога також важливо не те, щоб я, слухаючи, запам’ятовував кожне слово. Він скеровує до мене свої слова, щоб нагадати мені: «Я є», щоб я нарешті почув Його тихий голос: «Я біля тебе». Ці слова не висувають жодних умов у стилі «Я буду біля тебе, якщо…» За ними криється безмірна ніжність Бога, для якого я важливий не тому, що Він бажає розширити коло своїх слуг, а тому, що Він мене любить. Він — мене. Любить! 

Бог найголосніше промовляє через свого Сина. Не через Його слова, а через Його смиренну присутність серед нас. Коли Слово стало Людиною, ми зрозуміли, що не у поглядах на тему Бога міститься правда, а в самій Його присутності. 

Втілюючись, входячи у стосунки любові з грішниками, Бог прагне привернути нас до себе, а не до «поведінки згідно з Його волею». Коли ми помітимо Його ласкаву присутність, нам не будуть потрібні заповіді як такі. Ми просто будемо прагнути бути при Ньому, пізнавати Його, слухати Його і поводитися так, аби ці щирі стосунки підтримувати і поглиблювати. 

Інколи трапляється, що людина з кимсь не розмовляє, бо не хоче мати з ним жодних стосунків. Не раз люди обкидають одне одного словами, як болотом. Це також важко назвати розмовою. В одному і другому випадку спілкування немає. Ми не хочемо його з різних причин: розбіжності поглядів, відмінних уподобань, попередніх ран, недовіри чи страху перед кимсь інакшим. Нам з трудом вдається говорити про питання, які нас ділять, у гімнах і піснях, повних духа, як до цього заохочує нас св. Павло (пор. Еф 5, 19; Кол 3, 16). 

Втілений Бог прагне нам нагадати, щоб ми не прив’язували надмірної уваги до своїх поглядів, думок, амбіцій, але щоб мали добре слово і щирі побажання також і для тих, хто думає зовсім інакше, ніж ми. Хіба для взаємної любові між людьми обов’язково необхідна одностайність у думках? Я певен, що ні. Присутності Бога повністю вистачить. Поставити Бога вище за всі наші погляди — цілком достатньо. Це перший крок до істинного свідчення любові, яке ми, християни, повинні давати світу, зануреному в конфлікти. 

Войцех Жмудзіньскі SJ, deon.pl  

Джерело:   КРЕДО