Мій Віфлеєм цьогоріч увесь пронизаний дірами, цілісінький його
просторочас прошитий наскрізними дірами автоматних і кулеметних черг,
уламків мін і гранат, «градів». Куди не глянь — усюди діри: фасади
будинків, паркани, огорожі, вікна й дахівки, дерева й автомобілі
пронизані дірами.
Цьогоріч мій Віфлеєм із дірявого світу, розташованого десь на межі
людського глузду та людського безумства, на грані поміж дійсним і
уявним, засіяній незібраними соняхами минулорічного посіву… Сьогодні у
Пісках під Донецьком — жодного натяку на безпеку, жодного сховку від
жорстокої продірявленості. Куди не ступи ногою — усюди продірявлена
спотвореність розстріляної дійсності: простір сконденсованої деструкції,
час смислової дисперсії. Дірявий світ виглядає таким безглуздим!..
У моєму Віфлеємі люди мешкають у темних підземеллях. Темрява усюди.
Дерев’яні двері у підвальне приміщення зі слідами обстрілів. За ними —
темрява. Перед наступними дверима — покривало, аби захистити від вітру
та холоду. За дверима — наступна темрява. Потім — знову пара покривал.
Далі — знову темрява. Тут світло не мешкає, тут мешкають мої люди:
Ворон, Панда і Захар, Апостол і Таксист, Бронік, Студент і Граф, Монах,
Бджоляр і Жук, Брюнет і Велетень, мебляр і актор із Києва, юрист із
Дзержинська, айтішник із Ковеля, студент із Макіївки, залізничник зі
Львова — чоловіки з простреленої темряви. Вони переховуються тут у
перерві поміж бойовими чергуваннями від обстрілів та людського
безумства, що нишпорить вуличками розстріляного селища. У них місія: не
дозволити здоровому глузду та самому життю вислизнути крізь отвори,
прострелені у тілі дійсності.
Моїм людям у підземеллях буває самотньо… і холодно. Десь далеко їх
люблять і чекають, а тут їм не лише холодно, а й самотньо. Коли виходить
із ладу генератор, запалюють свічку; коли стає самотньо, запалюють
теплі спогади. Принаймні, ті з них, у кого вони уже є… Здається, ніби
життя переховується тут у тінях погаслих світанків, розвіяних зимовими
вітрами просто людських мрій, розстріляних сподівань. А темрява деколи
настільки густа, що її хочеться змити під душем. Та у моєму Віфлеємі
вода існує лише у колодязях у напівкрижаному стані. Такою холодною водою
цієї холодної темряви не змиєш…
У моєму Віфлеємі, усупереч Арістотелеві, тиша й шум живуть одночасно і в
тій самій локації. Не чути дитячого сміху, батьківських настанов,
пісень, гудіння транспорту, шепоту сусідських пліток, воркотіння
закоханих сердець. Життя тут зійшло у підземелля. А от шум у моєму
Віфлеємі дуже шумний. Шум тут жорстокий, звучить на ураження, дірявить
простір, ранить час і людські долі. Цей шум уміє пропалювати біло-білий
сніг багряними краплями крові. Він гуде, свистить, тріскотить, гримить…
і завжди боляче. Постріли лунають, коли прокидаюсь і коли засинаю,
зблизька і здалеку, від своїх і від чужих. Це — продірявлений шумом
пострілів Віфлеєм…
Простір і час тут видозмінюються. Сусідній будинок стає наступною
бойовою позицією, і дійти до нього без відповідних попереджень та
озброєного супроводу не завжди можливо. Кожен крок у моєму Віфлеємі —
процес розпізнавання й ретельного аналізу: оглядаєшся, розмірковуєш,
приймаєш рішення. Бо ж свистить. І деколи зовсім поруч. Віслюком тут не
проїдеш. Доводиться пробиратися вздовж розторощених парканів, інколи —
напівприсядки перебігаючи з дистанцією у вісім метрів один від одного,
уникаючи знерухомливого погляду чийогось прицілу. Слід дивитися під ноги
та не забувати про розтяжки; дивитися навсібіч — і не забувати про
снайперів; не стояти на дорозі, аби вітер не задув у плечі дурну кулю.
Як і в кожному Віфлеємі, у моєму місцева фауна шукає людської дружби.
Природа, сконфужена жорстокістю й насильством, холодом і голодом,
тягнеться до людини, шукаючи захисту, тепла, людяності. Перелякані й
покинуті звірята горнуться одне до одного та гуртуються навколо своїх
камуфльованих друзів. На кожній бойовій позиції — свої ясла.
У мого Віфлеєму, як і годиться, є своя таємниця, прихована від очей
сильних і могутніх, незбагненна для мудрих та розумних цього світу, своя
дуже людська мрія. Сергій мріє після війни добудувати будинок.
Паша-кіборг думає про водійські права для сина. Андрій планує
одружитися. Толя сподівається, що зможе повернутися на своє робоче
місце. Так, у продірявленій дійсності мого Віфлеєма, у його темних
підземеллях і на його спустошених вуличках, окрім холоду та самотньої
порожнечі, мешкає вона — надія. Її можна помітити, уважно вдивляючись
крізь прострелені діри у напрямку неба. Надія на те, що колись таки
зійдуть сніги та скреснуть усі можливі криги і повернеться весна; що цей
потворний сюрреалізм доживе до свого фінального акорду, відбринить
остання нота, упаде, не досягнувши своєї цілі, остання куля, у світлі
нового світанку назавжди згаснуть сутінки людського безумства, і всі
мешканці цієї історично-апокаліптичної драми — мої люди — зможуть
повернутися по домівках під щирі аплодисменти усенародної вдячності…
Живими!!!
Бог прийшов у зранений злом світ, аби зцілити діри людського серця,
зігріти його своєю любов’ю, осяяти світлом надії. Прийшов малим і
слабким, убогим і безпритульним. Але прийшов! І прийшов назавжди!
У цьому — суть кожного Віфлеєма: з нами Бог! Надія — це завжди виклик, а
кожен виклик вимагає відважного серця, аби віра стала дійсністю. Надія
потребує відважного серця, аби стати любов’ю, здатною на перемогу…
Навіть у розстріляній дійсності може замешкати надія. Крізь діри, навіть
від куль, завжди можна побачити небо. Залежить лише, у якому напрямку
дивитися…
З Різдвом Христовим вас, мої люди!!!
Джерело: КРЕДО
Немає коментарів:
Дописати коментар