14.09.2013р. Б. / «Не буває невинного пустослів’я». Папа прирівняв обмову до вбивства

Хто погано говорить про свого ближнього, той лицемір, який не має «сміливості поглянути на свої власні вади», – наголосив Папа Франциск у проповіді під час Служби Божої 13 вересня у резиденції Святої Марти у Ватикані. Пустослів’я має «злочинний вимір», бо кожного разу, як погано говоримо про наших ближніх, наслідуємо злочинний вчинок Каїна, – наголосив Папа.

 

На початку проповіді Святіший Отець повторив запитання Ісуса з нинішньої Євангелії: «Чому дивишся на скалку в оці твого брата, колоди ж у власному оці не відчуваєш?» Папа пригадав, що також і апостол Йоан у своєму першому посланні повчає: «Хто ненавидить брата свого, той у темряві, і в темряві він ходить». Хто судить брата свого, той крокує дорогою темряви. 

Святіший Отець підкреслив, що кожного разу, коли у своєму серці осуджуємо наших братів та сестер, або, ще гірше, коли погано про них говоримо з іншими, то стаємо християнами-людиновбивцями. «Коли ти погано говориш про твого брата, то вбиваєш його», – наголосив Папа, додавши, що у наш час, коли говоримо про війни і просимо миру, необхідною є поведінка навернення. Балаканина завжди має вимір злочинності; немає невинного пустослів’я. Наш язик створений, щоб прославляти Господа, а коли ми його використовуємо, щоб погано говорити про наших братів чи сестер, то, тим самим, ми його вживаємо для того, щоб вбивати Бога, Його образ у нашому ближньому. 

Єпископ Риму наголосив, що краще молитись за нашого ближнього чи розпочати якусь покутну практику в його намірі, потім можна й поговорити з особою, яка чимось провинилася, бажаючи їй допомогти, але в жодному разі не можна дозволити собі на пусті балачки про неї, на те, щоб говорити про неї погано перед іншими. «Просімо для нас, для усієї Церкви, благодаті навернення від злочинності балачок до любові, до поблажливості, до лагідності, до великодушної любові до ближнього», – сказав на закінчення Папа. 

За матеріалами: Радіо Ватикану 

Джерело:   КРЕДО 

14.09.2013р. Б. / Лицарі Святого Гробу Господнього приїхали до Рима

Сьогодні, 13 вересня, розпочалася проща до Рима рдену Святого Гробу Господнього. З нагоди Року Віри до Рима прибуло 3 тисячі кавалерів та дам Лицарського Ордену Святого Гробу Господнього в Єрусалимі.

 

Сьогодні вранці Великий Магістр Ордену кардинал Едвін О’Браєн відслужив для прочан Святу Месу в папській базиліці Santa Maria Maggiore. Ввечері в залі ім. Павла VI члени Ордену вислухають конференцію архиєпископа Ріно Фізікелли, Президента Папської Ради сприяння новій євангелізації, після чого матимуть зустріч з Папою Франциском. Паломництво закінчиться у неділю, 15 вересня, Службою Божою в папській базиліці Святого Павла. Члени Лицарського Ордену Святого Гробу Господнього в Єрусалимі також візьмуть участь у молитві «Ангел Господній» зі Святішим Отцем на площі Святого Петра. 

Паломництво цього Папського Ордену було випереджене іншою важливою подією, а саме Консультою (Радою), на яку кожні 5 років збираються члени Великого Магістрату – головного органу управління, як також провідники з 35-ти країн світу, в яких існують місцеві організації. Темою зустрічі, що відбувалася від 10 до 13 вересня, був перегляд статуту, деяких його норм, з метою його кращого пристосування до еклезіологічної ситуації, що розвинулася після Другого Ватиканського Собору, та до потреб часу. 

Лицарський Орден Святого Гробу Господнього в Єрусалимі, який своїм походженням сягає часів Середньовіччя та христових походів, був відновлений Папою Пієм ІХ у 1847 році, як мирянська організація, завданням якої є духовне зростання членів та підтримка Церкви у Святій Землі в широкому значення цього слова. Підпорядкований Апостольській Столиці, на сьогодні він нараховує близько 30 тисяч членів, поділених на Намісництва та Делегатури у 35-ти країнах світу. Хоч організація є мирянською, приблизно десяту частину її членів становлять духовні особи. Орденом управляє призначений Святішим Отцем Великий Магістр, а допомагає йому в цьому Магістрат та Рада Ордену. Варто зазначити, що протягом останнього десятиріччя члени ордену надали коло 100 мільйонів американських доларів для потреб Латинського Патріархату в Єрусалимі. Ці пожертви служать для відновлення та спорудження нових храмів, шкіл, лікарень, для підтримки родинних підприємств місцевих християн, щоб заохотити їх залишатися на батьківщині. 

За матеріалами: Радіо Ватикану 

Джерело:   КРЕДО 

13.09.2013р. Б. / Папа: споглядання Господніх Страстей — запорука любові

Сьогодні зранку, в четвер 12 вересня 2013 року, під час Святої Меси у римо-католицьких храмах читався уривок з Євангелія від святого апостола Луки, у якому Ісус Христос закликає тих, що Його слухають, любити своїх ворогів, чинити добро усім, молитися за тих, які нас зневажають, підставляти другу щоку.

 

За словами Святішого Отця, цей євангельський уривок вимагає від християнина «великих речей»: здатності прощати, великодушності, любові до ворогів… Є лише один спосіб виконати ці слова Ісуса: вдивлятись у Страсті Ісуса, в Його «покутну людяність», і наслідувати поведінку Пресвятої Богородиці. 

Саме Пречистій Діві Марії, з нагоди спомину — колись свята — Її Пресвятого Імені, Папа Франциск присвятив першу частину своєї проповіді. Він нагадав, що спершу це свято мало назву «Найсолодшого імені Марії», але з плином часу назва змінилася, хоча «солодкість» Її імені збереглася в молитвах. Папа підкреслив, що сьогодні ми потребуємо цієї «солодкості» Марії, аби зрозуміти науку Її Сина, який від нас вимагає важких речей: зокрема, любити наших ворогів, робити безвідплатне добро, позичати, не очікуючи назад нічого, підставляти другу щоку… Усе це у своєму житті пережила Пресвята Діва Марія, зазначив Святіший Отець, бо Вона мала «благодать лагідності, благодать смирення». Він підкреслив, що й святий Павло в уривку з Послання до Колосян запрошує християн одягнутись «у серце спочутливе, доброту, смиренність, лагідність, довготерпеливість» і прощення. 

Але як навчитися так поводитися, так жити? Святіший Отець наголосив: «Ми не можемо цього осягнути своїми силами… Це може у нас здійснити лише благодать». А ця благодать приходить до нас через споглядання Ісуса. «Тільки через роздумування про Христа, — підкреслив Папа. — Коли наші серця і розум з Ісусом-переможцем, який подолав смерть, гріх, сатану, все — тоді можемо робити те, про що нас просить Ісус і апостол Павло: бути смиренними, скромними, добрими, довготерпеливими, великодушними. Коли не дивимося на Ісуса, не перебуваємо з Ним, не можемо цього зробити. Це благодать — благодать, яка приходить від споглядання Ісуса». Нам необхідно постійно вдивлятися в Ісуса, бути з Ним, бо без Нього ми не здатні жити такою любов’ю. Це єдиний шлях осягнення такого ставлення до наших ближніх, а також до наших ворогів. В особливий спосіб ми повинні вдивлятись у Спасителя стражденного, роздумувати над Його смиренним мовчанням. На переконання Вселенського Архиєрея, таке споглядання є силою для християнина. Тільки так, завдяки нашому прихованому життю з Ісусом, можемо досягнути чеснот, про які Господь нас просить. «Іншого шляху нема». А все інше зробить сам Христос: Він доповнить усе те, чого нам бракує для життя в любові, до якої Він нас запрошує. «Думати про Його смиренне мовчання — нехай це буде твоїм прагненням. Він зробить усе решту. Він здійснить те, чого бракує. Але ти повинен робити так, щоби зберегти своє життя з Богом у Христі. Це робиться через споглядання людства Христа, його покутної людяності». 

Два полюси: «покутна людяність» Христа і «солодкість» Марії — ось орієнтири для життя християнина, аби жити так, як того від нас вимагає Євангеліє, сказав Папа під час відправлення Меси у Домі св. Марти. На переконання Папи, споглядання страстей Христових робить людину по-справжньою смиренною, тихою, доброю, великодушною і навіть ніжною.

 
За матеріалами: Радіо Ватикану , Ватыканскае Радыё 

Джерело:   КРЕДО 

12.09.2013р. Б. / Хто вірить в Бога, але не вірить в Церкву, той не вірить у себе самого

Образ матері є одним із найпромовистіших, які Другий Ватиканський Собор використав для того, щоб краще пояснити сутність Церкви. Що ж означає, що Церква є нашою матір’ю? Своїми думками на цю тему Папа Франциск поділився з учасниками загальної аудієнції, які у середу, 11 вересня, заповнили площу Святого Петра.

 

Святіший Отець виокремив три характеристики. Насамперед, мама народжує до життя. Так само й Церква, діянням Святого Духа, народжує нас у вірі. Очевидно, акт віри є персональним актом, особистою відповіддю Богові, але віру кожен з нас одержує від інших: в родині, в громаді. «Християнин не є островом! Ми не стаємо християнами в лабораторії, ми не стаємо християнами самі, завдяки власним силам, віра – це Божий дар, даний нам у Церкві та через Церкву», – сказав Папа, пояснюючи, що Церква передає нам цей дар у Хрещенні. Крім того, «наша приналежність до Церкви не є зовнішнім і формальним фактором», а – внутрішнім і життєвим. «До Церкви, – додав він, – не належимо, як належиться до якогось товариства, партії чи будь-якої іншої організації. Цей зв’язок є життєвим, таким, як з власною мамою».

У цьому контексті Святіший Отець заохотив присутніх відповісти на запитання про те, чи ми вдячні батькам за дар життя, а Церкві – за те, що породила нас у вірі через Хрещення? І чи любимо Церкву так, як любиться маму, вміючи зрозуміти також і її недоліки та допомагаючи ставати кращою? А також запитав учасників зустрічі, хто з них пам’ятає про день свого Хрещення? «А тепер, – сказав Папа, – домашнє завдання: коли повернетеся додому, постарайтеся визначити дату свого Хрещення. Це добра нагода, щоб її відзначати, дякувати Богові за цей дар. Чи зробите це?», – запитав він, на що присутні хором дали ствердну відповідь. 

Наступним елементом, який виокремив Святіший Отець, є те, що мама не обмежується лише даванням життя, але також з великою турботою допомагає дітям зростати, годує їх, навчає, супроводжує своєю любов’ю навіть тоді, коли вони вже дорослі. Це означає також вміти виправляти, прощати, розуміти, бути близькою у стражданнях. Добра мама допомагає дітям вийти у світ, а не тримає їх під своїми крилами, як квочка курчат. І Церква робить те саме для нашого зростання у вірі: передає нам Боже слово, уділяє Святі Тайни, живить Пресвятою Євхаристією, приносить прощення у Сповіді, скріплює в стражданнях через Єлеопомазання. То ж чи відчуваю Церкву, як матір, яка допомагає мені зростати по-християнськи? 

Третім аспектом, на який звернув увагу Папа, є те, що у перших віках християнства було зрозуміло, що «Церква, будучи матір’ю християн, так би мовити, “роблячи” християн, одночасно, “зроблена” з них». Він підкреслив, що вона не є чимось відмінним від нас самих, кожен з нас є частинкою Церкви, а тому кожен повинен переживати її материнство. Зазначивши, що він іноді чув слова: «Вірю в Бога, але не в Церкву… Я чув, що Церква каже… Священики кажуть…», – Святіший Отець наголосив: «Священики – це одна річ, але Церква – це не лише священики: Церква – це всі ми. І якщо ти кажеш, що віриш у Бога, а не віриш в Церкву, то тим самим кажеш, що не віриш у себе самого. А це – протиріччя». А те, що всі, від новоохрещеної дитини до Папи, є «Церквою і є однаковими в Божих очах» означає, що всі «покликані співпрацювати в народженні у вірі нових християн, бути вихователями у вірі, звіщати Євангеліє». У цьому контексті Папа Франциск заохотив кожного відповісти в серці на запитання про те, що роблю для того, щоб інші могли прийняти віру, чи я плідний у своїй вірі, якою є моя участь у материнстві Церкви? 

За матеріалами: Радіо Ватикану  

Джерело:   КРЕДО

12.09.2013р. Б. / Безпрецедентно: Папа написав до газети

В опублікованому сьогодні, в середу, листі до італійської щоденної газети «La Repubblica» Папа Франциск написав: настав час, аби почати провадити відкритий і вільний від упереджень діалог на тему віри. Також він підкреслив, що невіруючий грішить тоді, коли не слухає свого сумління.

 

У безпрецедентному листі Папа послався на питання, поставлені йому раніше засновником газети «лівих», Еудженіо Скальфарі, у реакції на проголошену в липні енцикліку «Lumen fidei» (Світло віри). Цей документ, розпочатий і значною мірою відредагований Бенедиктом XVI, закінчив і видав Папа Франциск. 

У листі до п. Скальфарі, який декларує себе невіруючим, Папа висловив переконання, що у нинішній суспільній ситуації діалог на тему віри — дуже важливий. 

Папа Франциск звернув увагу на парадокс, яким, на його думку, є те, що християнська віра, символом якої є світло, часто представлена як «темрява марновірства», суперечна світлові розуму. 

«Таким ось чином поміж Церквою і культурою християнських коренів, з одного боку, та сучасною культурою з родоводу Просвітництва, з іншого боку, дійшло до браку можливості порозумітися», — написав Папа. 

«Віра народилася для мене із зустрічі з Ісусом, особистої зустрічі, яка торкнулася мого серця і надала мені нового спрямування, і нового сенсу — моєму життю», — зазначив Святіший Отець. Така зустріч, сказав він, була можливою завдяки спільноті віри. 

Тому, підкреслив він, звертаючись до італійського публіциста, «без Церкви, прошу мені повірити, я не міг би зустріти Ісуса, попри усвідомлення, що цей великий дар, яким є віра, зберігається у глиняних посудинах нашого людства». 

Звертаючи увагу на суттєве розрізнення між релігійною та публічною сферами,  Папа нагадав, що місія Церкви — сіяти «закваску і сіль» Євангелія, тобто любов і милосердя Боже. 

«А громадянське суспільство і політика мають складне завдання виражати і втілювати, в дусі справедливості й солідарності, закону і миру, щораз то більш людське життя», — вказав Папа. «Для того, хто живе християнською вірою, це означає не втечу від світу ані шукання якоїсь гегемонії, а служіння людині, кожній зокрема і всім разом». 

Святіший Отець згадав також про свою дружбу з юдеями у рідній Аргентині та визнав, що багато разів під час молитви замислювався над питанням «страхітливого досвіду Шоа». «Серед страшних випробувань минулих століть юдеї зберегли свою віру в Бога. І за це ніколи не буде достатньо нашої подяки як Церкви, але як людства», — додав Франциск. 

Він визнав, що не є прихильником визначення «абсолютна істина», оскільки, на його переконання, «абсолютним» є щось, що «відірване», позбавлене будь-яких співвідношень. Тоді як — визначив Папа — правда, пов’язана з любов’ю, «вимагає смирення та відкритості». 

Пасаж із папського листа, присвячений розумінню абсолютної істини, був невдало підхоплений пресою. «La Reppublica» зробила з цього висновок, що Папа каже, ніби «правда ніколи не є абсолютною», а агенція РАР у скороченні подала, що також для віруючого правда не є «абсолютна». 

Тому цитуємо згаданий уривок у своєму перекладі: «В іншому місці [журналіст — прим. пер.] запитує мене, чи є помилкою або гріхом думка, згідно з якою не існує жодного абсолюту, а отже, і жодної абсолютної істини, а є тільки шерег відносних і суб’єктивних істин. По-перше, я б не казав, навіть віруючому, про правду «абсолютну» в сенсі відірваному та наявному поза усіма зв’язками. Істина, згідно з християнською вірою, є любов’ю Бога до нас в Ісусі Христі. Таким чином, істина є зв’язком (relatio)! Вочевидь кожен з нас приймає її, істину, і виражає її, починаючи від себе: від своєї історії та культури, ситуації, в якій живе, і т. д. Що не означає, ніби правда змінна і суб’єктивна, зовсім навпаки,; але це означає, що вона дається нам завжди і тільки як дорога і життя. Хіба ж Ісус сам не сказав: «Я — дорога, істина і життя»? Іншими словами, істина, остаточно будучи одним цілим з любов’ю, вимагає смирення і відкритості, аби її шукати, приймати її та виражати. Однак потрібно добре розуміти поняття, і, можливо, вийти з тісняви «абсолютного» уявлення, поставити проблему глибше. На мою думку, сьогодні є абсолютно необхідним обов’язково провадити цей спокійний і конструктивний діалог, що було моїм наміром від початку висловлювання». 

Папа Франциск також зазначив, що Бог то не «ідея» чи плід мислення людини. «І коли завершується земне життя, людина теж не перестає існувати», — підкреслив він. 

«Церква, прошу мені вірити, попри всю свою повільність, невірність, помилки та гріхи, яких могла допуститися, і які ще можуть скоїти ті, хто її творять, — не має іншого сенсу і мети, ніж та, щоб жити й проголошувати свідчення Христа», — додав Святіший Отець.

 
За матеріалами: wiara.pl 

Джерело:   КРЕДО 

11.09.2013р. Б. / Тижневий огляд: Папа і Апостольський Престіл (2 – 8 вересня)

Понеділок. Закінчилась відпустка Святішого Отця Франциска і з 2 вересня відновились щоденні ранкові Літургії за участю Папи та загальні аудієнції. У понеділок, під час проповіді, Понтифік наголосив, що там, де перебуває Бог, там відсутні ненависть, заздрощі, завидування, там відсутні балачки, які «вбивають ближніх». «Щоб у спільноті, в сім’ї, в країні, у світі був мир, – підсумував Папа, – ми повинні розпочати від того, щоб перебувати з Богом.»

2 вересня Папа Франциск прийняв на приватній аудієнції Рональда Лаудера, главу Всесвітнього Конгресу Юдеїв. Під час зустрічі серед іншого співрозмовники розмовляли про напружену ситуацію в Сирії, виступаючи за спільну участь на користь повернення миру. Окрім того було засуджено антихристиянські напади, що відбуваються в Єгипті.

2 вересня через соцмережу Твіттер світ облетів короткий заклик Папи: «Нехай ніколи більше не буде війни! Нехай ніколи більше не буде війни!» По обіді на аккаунті Святішого Отця з’явилося повідомлення: «Ми бажаємо мирного світу, прагнемо бути чоловіками і жінками миру». Увечері Папа ще раз висловив свій біль з приводу страждань у світі. «Скільки-ж то страждань, руйнувань, скільки болю принесло та приносить застосування зброї».

5 вересня в Ватикані відбулася зустріч між секретарем з відносин з державами архиєпископом Домініком Мамберті і послами країн акредитованих при Святому Престолі. У ній взяли участь більше 70 дипломатів. Під час зустрічі архиєпископ Мамберті пояснив позицію Святого Престолу щодо сирійського конфлікту, а також розповів про мету і значення Дня молитви і посту за мир у Сирії, на Близькому Сході і в усьому світі.

Вівторок. Під час Літургії у вівторок Папа говорив про розрізнення між «лагідним світлом» Ісуса, яке промовляє до нашого серця, та «штучним світлом» світу, яке вчиняє нас зарозумілими і гордими. Святіший Отець додав, що Христове світло не діє напоказ, воно приходить до серця. «Там, де є Ісус, там завжди є покора, лагідність, любов та хрест», – наголосив він.

У вівторок у Твіттері Святіший Отець опублікував нове повідомлення: «Ісус, приходячи до нас, перемінює наше життя. У Ньому бачимо що Бог є любов’ю, вірністю та життям, яке нам дається».

Середа. У середу, 4 вересня, відбулась перша після відпустки загальна аудієнція. У проповіді Папа Римський Франциск пригадав свою подорож до Ріо-де-Жанейро на ВДМ. Понтифік охарактеризував цей Всесвітній День Молоді трьома словами: гостинність – готовність бразилійці прийняти усіх паломників, свято – свято любові та братерства, місія – «Ідіть і навчіть всі народи!». «Ми чули слово Ісуса: це місія, яку Він дає всім! Це заповідь Воскреслого Христа Своїм учням: «Ідіть», виходьте з себе, з всякої замкнутості, щоб нести світло і любов Євангелія всім, до найвіддаленіших околиць життя!», - сказав Святіший Отець. Папа заохотив молодь прийняти цей виклик і, будучи злученими з Христом, нести світло його Воскресіння у світ, бути надією для світу. Наприкінці загальної аудієнції Папа закликав римлян взяти участь у молитовному чуванні на площі Святого Петра, а всю Церкву – 7 вересня пережити день посту і молитви за мир.

Четвер. Проповідуючи під час Святої Меси в каплиці ватиканської резиденції «Дім Святої Марти», Папа Франциск говорив про способи об’явлення Христа в житті християнина. Коментуючи євангельський уривок про чудесну риболовлю, він виокремив три аспекти: обітниця, яка втішає, прохання про великодушність та місія, яку слід сповнити. Святіший Отець пригадав, що ці три моменти – обітниця, прохання та місія – стосуються не лише активного життя, але також молитви. Молитва без Ісусового слова, без довіри й обітниці не є доброю молитвою.

Папа Франциск написав листа до президента Росії Владіміра Путіна. У ньому, з нагоди початку саміту «Великої двадцятки», Святіший Отець просить п. Путіна, котрий цього року очолює групу 20 найвпливовіших країн світу,знайти мирне розв’язання ситуації в Сирії.

5 вересня Ватикані Папа Франциск прийняв на приватній аудієнції Його Святість Морана Базеліоса Мартому Павла ІІ, Католікоса Сиро-Маланкарської Православної Церкви.

З 2 по 21 вересня у Римі проходить Генеральної капітули монашої  громади кармелітів. З цієї нагоди Папа Франциск направив послання на ім’я пріора Чину Братів Пресвятої Діви Марії з Гори Кармель о. Фернандо Мілана Ромераля. У ньому Папа сказав, що збереження вірності Христу, молитві та місії приведе членів Кармелітського чину до повної реалізації їхнього покликання і допомагає при сході на «гору досконалості».

П’ятниця. Християнин повинен бути веселим, таким, як у час весільної гостини, – на цьому наголосив Папа Франциск у проповіді під час ранкової Літургії у п’ятницю. «Поки молодий з гостями, не можна постити та бути сумними», - сказав Понтифік. Папа підкреслив, що Спаситель часто використовував цей образ «нареченого», щоб вказати на стосунок між Ним та Церквою.

У п’ятницю, 6 вересня, Папа Франциск прийняв Президента Болівії Хуана Ево Моралеса Айму, який також пізніше зустрівся з Державним Секретарем Апостольської Столиці кардиналом Тарчізіо Бертоне та Секретарем у справах стосунків з іншими державами архиєпископом Доменіком Мамберті.

Протягом кількох днів прес-служба Святого Престолу неодноразово заперечувала поширену деякими ЗМІ інформацію щодо приватних телефонних дзвінків Папи Франциска. Отець Федеріко Ломбарді категорично заперечив чутки, що Папа Франциск розмовляв із президентом Сирії Башару Асаду та 25-річним практикуючим католиком гомосексуальної орієнтації з Тулузи.

Субота. 7 вересня, під час Служби Божої у каплиці резиденції Святої Марти Папа Франциск, коментуючи біблійний уривок, наголосив на тому, що фарисеї ставили у центрі свого життя не Господа, а численні заповіді. Також і сьогодні, підкреслив Папа Франциск, «якщо у центрі не є Ісус, то там будуть інші речі». Тому, у наш час часто можна зустріти християн без Ісуса, християн, у житті яких немає Христа. Папа також пригадав, що є й такі християни, які шукають лише побожних практик. «Якщо твоя побожність веде тебе до Ісуса, то це добре, але, якщо ти залишаєшся там (у твоїх побожних практиках), то щось не так», – наголосив Святіший Отець, додавши, що є ще й інші християни, які шукають якихось рідкісних особливих вражень, нових духовних відчуттів, йдучи за різними приватними об’явленнями, хоча об’явлення про Ісуса Христа закінчилось з Новим Завітом. На закінчення Папа заохотив до молитви-адорації, щоб Господь дав нам зрозуміти, що Він є центром усього.

Суботнього вечора на площі св. Петра зібралось більше 100 тисяч молільників, які відгукнулись на заклик Папи, щоб молитись за мир у Сирії. На початку чувань Святіший Отець та вірні промовили молитву на вервиці. Тоді Папа Франциск звернувся до зібраних людей. У проповіді Понтифік сказав, що у «Божому серці та задумі є «домом гармонії і миру», є місцем, в якому всі можуть знайти своє місце і почуватися «вдома».». Але коли людина думає лише про себе саму, захоплюється ідолом влади, ставить себе на місце Бога, то руйнує усе й відчиняє двері для насильства. І саме в цьому хаосі Бог промовляє до сумління людини: «Каїне, де твій брат Авель?» – на що той відповідає: «Не знаю. Хіба я є сторожем брата мого?» За словами Папи, це запитання звернене також і до нас, а відповідь на нього наступна: «Так, ти є сторожем свого брата! Бути людською особою означає бути сторожами одні одних!» «Моя християнська віра, – вів далі Єпископ Риму, – спонукає мене дивитися на хрест. Як би мені хотілося, щоб на мить усі люди доброї волі поглянули на хрест! Там можна прочитати відповідь Бога: там, на насильство Він не відповідав насильством... У тиші хреста змовкає гуркіт зброї та промовляє мова примирення, прощення, діалогу, миру». Святіший Отець закликав кожного прислухатися до голосу сумління, який каже вийти із замкненості у власних інтересах, подолати байдужість, відкинути рації смерті, відкриваючись на діалог, поглянути на біль брата і не помножувати його. Після проповіді розпочалася Євхаристійна адорація, яка завершилася зворушливим майже півгодинним молитовним мовчанням перед Найсвятішими Тайнами, якими Святіший Отець, закінчуючи чування, поблагословив його учасників, подякувавши за те, що вони відгукнулися на його заклик і заохочуючи не переставати молитися за мир. Тут можна переглянути повний запис молитовних чувань з Папою за мир у Сирії.

Неділя. В неділю опівдні, перед проказуванням молитви «Ангел Господній» Святіший Отець Франциск знову повернувся до теми миру та війни. Папа сказав, що протягом історії відбулось безліч воєн, але людям завжди бракує відваги розв’язати найважливішу війну – глибоку війну проти зла. «Ця війна проти зла дозволяє нам сказати «ні» братовбивчої ненависті і брехні, яку вона використовує, сказати «ні» насильству у всіх його формах; сказати «ні» розповсюдженню зброї та незаконній торгівлі нею», - додав Понтифік. Після молитви Папа подякував усім, хто приєднався до посту та молитви за мир у Сирії, а також закликав і надалі молитись у цьому наміренні, бо «пошук миру є довгим процесом і вимагає терпіння та витривалості! Продовжуймо молитися за це!»

Джерело:   Воїни Христа Царя

10.09.2013р. Б. / Українська діаспора – це місток не лише до позитивного, але й негативного?

Вірні українських греко-католицьких душпастирств Бельгії 8 вересня здійснили спільну прощу до «Матері Вбогих» у селищі Банну поблизу Льєжа. Там за переказом 80 років тому Божа Матір явилася перед 12-річною дівчинкою з бідної багатодітної родини. У 1988 році в Банну був встановлений пам’ятний хрест і плита на честь тисячоліття хрещення Русі-України. Цьогорічне паломництво, в якому також взяли участь українські осередки Німеччини та Нідерландів, очолив єпарх українців Франції, Бенілюксу та Швейцарії Борис Ґудзяк. Він відповів на декілька питань Радіо Свобода.

– Кожна така проща є для нас нагодою задуматися над своїм духовним життям, над примиренням, над тим, що тяжить над нами, що нас принижує та піднімає. Наш народ, який тепер святкує 1025-ліття хрещення, має велику традицію, є й немало пороків, проблем. Вже сини князя Володимира воювали між собою: Святополк убив Бориса і Гліба. Вони стали першомучениками ще за тисячу років до Мартіна Лютера Кінга. Вони виявили страстотерпимість, як Христос, вони прийняли страсті, щоб не мститися. І ця проща є для того, щоб ми прощали одне одному. Щоб Бог нам прощав, а він це робить, бо себе віддав за нас. Ми, українці, повинні простити одне одному, ми повинні співпрацювати, ми повинні єднатися.

– Український народ, як відомо, дуже поділений і політично, і релігійно, і мовно. Який вихід із цього становища, як єднатися?

– Вихід навряд чи буде якимось магічним. Це не буде лотерея чи «Нескафе» – порошок, кип’яток і – задоволення. Справа у тому, чи я особисто є готовий миритися з моїм сусідом, чи я готовий жити з моїми батьками, дітьми, чоловіком чи жінкою в мирі. А мир – це як вишивка. Він складається з окремих хрестиків. Кропіткою духовною роботою треба лікувати його травми. Ці токсичні травми, завдані насиллям, тоталітаризмом, ідеологією, яка перекреслювала гідність людини. Гадаю, ми вже пройшли певний шлях. Ми вже вийшли з тієї тюрми народів, але як ізраїльський біблійний нарід ішов два покоління, так і ми йтимемо два покоління до більшого спокою, миру і злагоди. Кожному слід подивитися: де я можу знайти і створити мир у своєму житті? Чи я можу витиснути зі свого серця  ці квенькання, нарікання та проклинання? Чи можу я перестати осуджувати й обмовляти?

– Яку роль може відігравати українська діаспора у цьому об’єднавчому процесі?

– Діаспора, особливо молода, має особливий шанс. Вона може подивитися на український народ із перспективи порівняння з прикладами інших народів. У нас є дуже багато позитивів, є відчуття святого, є ще така літургійність і експліцитна (чітка) духовність. Але в інших народів є системи, є здорові процеси, які забезпечують мир у житті. Гадаю, ми до цього приглядаючись, можемо вчитися. І діаспора може бути для нас мостиком певних позитивних речей. Дай боже, щоб вона не стала мостиком негативу, бо Європа є в глибокій демографічній кризі. Вона не хоче дітей, бо діти в подружжі стають дискомфортом, невигодою, тягарем. Вона відмовляється від того, що дає життя. Тому через якихось 25-50 років ми можемо побачити зовсім іншу Європу – арабську чи китайську Європу. Це є констатація факту. Бог любить усіх людей, всі народи і кольори. Але ми всі повинні усвідомлювати, що життя і життєдайність – це труд, подвиг, це вірність у подружжі, це дітонародження, це праця над вихованням дітей. Деякі народи тепер дивляться на Європу і вважають, що європейці малосерйозні. Вони вигідні, вони відносно багаті, але вони забувають основне: забувають родинну любов, дітонародження та виховання дітей, а без цього майбутнього не буде. 

Віталій Єреміца, Радіо Свобода

Джерело:   КРЕДО 

09.09.2013р. Б. / Блаженніший Святослав: «Християнин – той, хто своїм прощенням ділиться з ближнім»

У цей Рік віри християнам важливо розуміти, що коли ми віримо в Бога – отримуємо прощення всього того, що ми перед Ним завинили.

На цьому сьогодні, 8 вересня, в одинадцяту неділю після Зіслання Святого Духа, наголосив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав Шевчук під час проповіді в монастирі Згромадження сестер служебниць у Львові.

Проповідник відзначив, що ми часто вповні навіть не усвідомлюємо ціни того прощення, яке нам дарує Небесний Отець.

«Саме свідомість того, що перше ми з вами отримали прощення і ця прощальна ініціатива походить від Бога, обумовлює спосіб стосунку віруючого до свого ближнього. Немає такої вини, яку завинив мені мій ближній, яку можна було б зіставити з тією виною, що я завинив перед Господом Богом», – пояснив проповідник.

Предстоятель зауважує, що той, хто не вміє прощати, просто не здатний прийняти прощення від Бога. Саме наш ближній є тим, кого нам посилає наш Небесний Отець, щоб із ним ми поділилися прощенням.

«Християнин – не тільки той, що вірить у прощення. Християнин – той, хто тим прощенням ділиться з іншим. Той, хто першим був прощений, повинен бути здатний прощати свого ближнього», – переконаний Блаженніший Святослав.

Глава Церкви просить подякувати Господу за всі дари, які ми маємо, а найбільше за дар віри в прощення. «Ми мусимо бути здатними той дар удержувати», – каже Глава УГКЦ.

Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

08.09.2013р. Б. / Неділя 11-та після Зісланні Святого Духа. Біблійний коментар

Неділя 11-та після Зісланні Святого Духа

Євангеліє від Матея 18,23-36

23 “Тому Царство Небесне схоже на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми. 24 Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що винен був десять тисяч талантів. 25 А що не мав той чим віддати, то пан і звелів його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав, і віддати. 26 Тоді слуга, впавши йому в ноги, поклонився лицем до землі й каже: Потерпи мені, пане, все тобі поверну. 27 І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той. 28 Вийшовши той слуга, здибав одного з своїх співслуг, який винен був йому сто динаріїв, схопив його й заходився душити його, кажучи: Віддай, що винен. 29. Тож співслуга його впав йому в ноги й почав його просити: Потерпи мені, я тобі зверну. 30 Та той не хотів, а пішов і кинув його в темницю, аж поки не поверне борг. 31 Якже побачили товариші його, що сталося, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про все сподіяне. 32 Тоді його пан покликав його і сказав до нього: Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. 33 Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою? 34 І розгнівавшись його пан, передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу. 35 Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого.”

Притча про немилосердного позикодавця (Мт 18,23-35) завершує і підсумовує звернуті до учнів повчання Ісуса (гл. 18), темою яких є внутрішнє життя Церкви як закваски та передсмаку Божого Царства, тобто якими мають бути і чим повинні бути позначені стосунки у спільноті учнів. Саме тому ці повчання прийнято називати „церковною промовою”, що є четвертою з п’ятьох великих промов Ісуса в єв. Матея.

Ця промова Ісуса слідує за великим розділом 13,53 - 17,27, який відображає новий етап, певну зміну служіння Ісуса: неприйнятий на батьківщині (у Назареті: 13,53-58), після смерті Івана Хрестителя (14,3-12), серед зростаючої ворожнечі книжників та фарисеїв (глл. 15-16), Ісус віддаляється від натовпів та міст, і  починає навчати своїх учнів на самоті. Після заклику стерегтися фарисейської і садукейської закваски (16,5-15) та віровизнання Петрового (16,13-20), лунає пророцтво про церкву: „¹⁸ Тож і я тобі заявляю, що ти - Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. ¹⁹ Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі.” Це предвіщення починає сповнюватись у подальшій розповіді, а саму 18 главу можна вважати певною кульмінацією виховання Церкви, промовою про її євангельську закваску: як стосунки в Церкві повинні бути відображенням Царства Небесного, нових стосунків (Союзу) з Богом і як вони віддзеркалюються у вічності.

Ці слова звернути як до учнів, яким довірено „в’язати і розв’язувати” (в. 18), так і до всіх християн, нагадуючи про нашу відповідальність один за одного.

Розпочинається ця промова із запитання учнів «Хто найбільший у Небеснім Царстві?» (в.1). Це запитання видає, що учні ще сприймають Ісуса як переможного царя і національного визволителя, і відповідно цього сприйняття уявляють Його царство, в єрархічній структурі якого вони мріють зайняти певне «більше» місце. На яких критеріях будується ця єрархія, що робить «більшім» у Царстві небеснім? Цим природнім, земним  уявам про велич та владу Ісус протиставить беззахисність, вразливість та залежність дитини: «Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (в.3). Тут йдеться не про дитячу невинність чи простоту, але про те, що дитина залежна від батьків, безпорадна, найменша у соціальній єрархії. Щоб увійти у Царство Небесне, треба «умалитись», стати «малим», уподібнюючись до Христа, котрий «⁶ існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, ⁷ а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини». А це вимагає радикальної переміни людини та цінностей, що визначають її життя, - навернення, проте:

Саме про таких «малих» йдеться у подальших віршах – застерігається від їх згіршення (про спокуси (6-9)) та говориться про велику любов та турботу Отця Небесного, який шукає заблуканих і радіє знайденому (про заблукану вівцю вв. 12-14). І цю любов і турботу учні покликані наслідувати (в.10: «Глядіть, щоб ви ніким з оцих малих не гордували…»). Зневажливе ставлення чи байдужість до слабких, бідних, беззахисних, менш успішних в житті та заблуканих є зневагою самого Бога («кажу бо вам, що ангели їхні на небі повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця.»)

Слова про братерське напімнення (18,15-20) є продовженням та застосуванням притчі про заблукану вівцю (вв.12-14) у житті спільноти (слова «супроти тебе» в.15 є, ймовірно, пізнішим додатком і них не йдеться про особисті образи): як брата, що грішить, і тим віддаляє себе від спільноти, слід віднайти. Навіть виключення зі спільноти (в. 17: «коли ж не схоче слухати й Церкви, нехай буде для тебе як поганин і митар») не має бути покаранням, але має на меті виправлення брата та охорону спільноти від згіршення (спокус, вв.5-9). Учні мають таке право і відповідальність ( «Усе, що ви зв'яжете на землі, буде зв'язане на небі, і все, що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі» в. 18, пор. (16,19)), і мають її сповнювати в дусі поваги, терпеливості та справедливості.

Церква є спільнотою (зібранням євр. Qahal, гр. Ekklêsia) Нового Завіту, досвідом нових стосунків з Богом, усиновленням в Христі Ісусі. отож «¹⁹ … Коли двоє з вас згодиться на землі просити що б там не було, воно буде дано їм моїм Отцем Небесним; ²⁰ бо де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них.». Це стосується також і молитви за брата, що перебуває в грісі, але є також запевненням турботи, опіки та підтримки Небесним Отцем своїх дітей.

У віршах 21–35 вже йдеться про прощення особистих образ. Очевидно, що слід вибачати, але скільки? І хоча Петрове припущення про сім разів (зокрема, на тлі «справедливих» трьох разів) виглядає досить шляхетно, Господь вказує, що наше прощення не може бути обмежене підрахунками, що просто відкладають помсту, але бути безмежним та безумовним («до сімдесяти раз по сім», натяк на помсту за Ламеха (Бт 4,24). Ми не просто повинні терпіти до певного часу, але прощення повинно бути виявом любові, яка є неможливою без смирення. Притча про немилосердного позикодавця пояснює цю вимогу, пригадуючи нам про наші провини, про прощення яких ми щодня просимо: «Прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим» (Мт 6,12). Наші стосунки з Богом, що прощає нам безмірно великі провини ((10 000 талантів = прибл. 60 -100 мільйонів денних заробітків), повинні відображатися на наших стосунках з ближніми (100 динаріїв сума заробітку за 100 днів праці).

Церковна промова (гл.18) перегукується з Блаженствами (5,3-12): так само розпочинається з вбогих духом, тихих та засмучених (=малих), але, водночас, завершення притчі про немилосердного позикодавця є певною антитезою до «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя».

²³  «Тому Царство Небесне схоже на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми.

 ²⁴ Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що винен був десять тисяч талантів. ²⁵ А що не мав той чим віддати, то пан і звелів його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав, і віддати. ²⁶ Тоді слуга, впавши йому в ноги, поклонився лицем до землі й каже: Потерпи мені, пане, все тобі поверну. ²⁷ І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той.

²⁸ Вийшовши той слуга, здибав одного з своїх співслуг, який винен був йому сто динаріїв, схопив його й заходився душити його, кажучи: Віддай, що винен. ²⁹ Тож співслуга його впав йому в ноги й почав його просити: Потерпи мені, я тобі зверну. ³⁰ Та той не хотів, а пішов і кинув його в темницю, аж поки не поверне борг.

³¹ Якже побачили товариші його, що сталося, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про все сподіяне. ³² Тоді його пан покликав його і сказав до нього: Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. ³³ Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою? ³⁴ І розгнівавшись його пан, передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу.

³⁵ Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого.»

Структура уривку.

в.23 Вступ. Цар, що хоче звести рахунки.

вв.24-27 Цар і слуга, якому прощається борг, що не можливо віддати

            в.24 Неймовірно великий боржник (десять тисяч талантів)

                               в.25 реакція на борг: засуд (його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав)

в.26. прохання потерпіти і почекати

               в.27 І змилосердився пан …, відпустив його й подарував йому борг той.

вв.28 -30 Прощений слуга, що не хоче простити свому співслузі меньший борг

                в.28а Боржник, що винен 100 динаріїв

                               в.28б реакція на борг: почав його душити, вимагаючи борг

                                               в.29. прохання потерпіти і почекати

                                                               в.30 Небажання потерпіти, кинув у вязницю аж поки не поверне борг

вв.31-34 Цар і прощений боржник, якого засуджено за брак милосердя

в.31 друзі все розповідають Цареві.

в.32 Цар кличе немилоседного боржника і нагадує йому про милосердя   

в.33 Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?          

в.34.Покарання: передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу                           

в.35 Висновок: Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого

Притча має свій вступ (в.23) та висновок (в.35), що увиразнює основну думку притчи, та складається з трьох сцен. Перші дві є симетричні між собою підкреслюючи контраст між милосердям Царя, що прощає неймовірно великий борг своєму слузі (вв. 24-27) та черствістю вже прщеного слугі, що відмовляє в прощені свому співслузі (вв. 28-30. Третя сцена, в якій знову зустрічаємось з Царем та немилосердним слугою, дзеркально симетрична першій і завершується засудом цього боржника.

²³  «Тому Царство Небесне схоже на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми. Під слугами царя (букв. рабами – δουλος) розуміються його наближені, його оточення, ймовірно, правителі провінцій. Царі могли дозволяти таким слугам мати певну вигоду при збиранні податків для царської скарбниці з певної території, проте вимагаючи з них встановленої відповідно неї суми податків.

²⁴ Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що винен був десять тисяч талантів.

Хоча збір податків викликав спротив з боку народу (пор. Мт 22,16нн), це не звільняло збирачів податків від обовязку внести в царську скарбницю встановлену суму, яку він був винен цареві. Ймовірно, саме про такий борг йдеться, проте відразу тодішних слухачів вразив його розмір -  10 тисяч талантів! Талант срібла дорівнював 6 тисячам  драхм або динаріїв, тоді як драхма або динарій – це денний заробіток звичайного працівника у Палестині. 10 тисяч талантів, отож, мали б відповідати близько 60 млн. денних заробітків (за іншими підрахунками — 100 млн.). Для порівняння: юдейський історик Йосиф Флафій повідомляє, що Архелай сплачував зі свого царства (Юдея,Самарія, Ідумея) 600 талантів, а Ірода Антипа (Галилея та Перея) - 200 талантів в рік, тож 10 000 талантів слід розуміти як образ безмірно великого боргу, який і не можливо віддати. Водночас ця сума вказує на ще більше невичерпне багатство - як такий борг можна було не помітити та не збідніти!

В юдаїзмі гріхи часто сприймались як борги перед Богом (як власне і в Отче Наш Мт 6,12: «Прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим[1]»). Дуже важливий аспект: гріх – це провина не стільки в тому, було зроблене не так супроти когось, але найперше в тому, що мало бути зроблене, проте було занедбане; власне, гріх – як борг, що полягає у занедбаних обовязках чи у браці милосердя та співчуття. Равіни казали, що судного дня Бог буде судити своїх вірних не потому, скільки вони зробили зла, але по тому, скільки вони не зробили добрих діл, які вони мали або могли створити (пор. розповідь про Страшний Суд в Мт 25,31-46: „усе, що ви зробили ... те, чого ви не зробили”).

²⁵ А що не мав той чим віддати, то пан і звелів його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав, і віддати.

А що не мав той чим віддати: В Євангелії згадується про те, що вартніше за всі скарби світу – „Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?” (Мт 16,26).

Всі піддані царя, незалежно від їх статусу, вважались його рабами. За язичницькими законами того часу (у юдеїв вони були дещо м’якішими[2]), що не враховували жодних пом’якшуючих обставин, за несплату боргу в рабство забирали членів родини. Для порівняння: середня ціна раба в той час складала від 500 до 2 тис динаріїв, тож навіть продаж всієї родини цього боржника та його самого не змогла ь компенсувати цареві і тисячної частки його втрат.

 Гріхи, що непомітно накопичуються та зростають як борг, який від певного моменту вже і не можливо контролювати, приводять людини до втрати свободи, вона перестає належати сама собі, а її рабство та неміч щораз то більше стають безнадійними. Це стан людини після гріхопадіння: закон був даний на порятунок від гріха, проте він став причиною спотикання, осуду за переступ, і, як наслідок, ще більшого рабства гріхові: „⁷ Що ж скажемо? Що закон - гріх? Борони, Боже! Але я не знав гріха, як тільки через закон: бож я не знав би пожадливості, коли б закон не наказав: «Не пожадай!» ⁸ Гріх же, взявши привід від заповіді, підняв у мені всяку пожадливість, бо без закону гріх - мертвий. ⁹ І я колись жив без закону. Та коли прийшла заповідь, гріх ожив,¹⁰ а я умер; так то заповідь, що мала б бути мені на життя, стала мені на смерть. ¹¹ Бо гріх, узявши привід від заповіді, звів мене і вбив нею. ¹² Все ж таки закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра. ¹³ Значить, те, що добре, принесло мені смерть? Ніколи! Але гріх, щоб показати себе, що він гріх, послуговуючись добром, завдав мені смерть, щоб гріх, завдяки заповіді, виявив свою надмірно грішну силу. ¹⁴ Адже знаємо, що закон духовий, а я тілесний, запроданий під гріх.¹⁵ Бо, що роблю, не розумію: я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю. ¹⁶ Коли ж роблю те, чого не хочу, то я згоджуюсь із законом, що він добрий. ¹⁷ Тепер же то не я те чиню, а гріх, що живе в мені. ¹⁸ Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то - ні; ¹⁹ бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. ²⁰ Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені. ²¹ Отож знаходжу (такий) закон, що, коли я хочу робити добро, зло мені накидається; ²² мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, ²³ але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах. ²⁴ Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерти? ²⁵ Дяка хай буде Богові через Ісуса Христа, Господа нашого!» (Рм 7,7-25).

²⁶ Тоді слуга, впавши йому в ноги, поклонився лицем до землі й каже: Потерпи мені, пане, все тобі поверну. ²⁷ І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той. 

В словах слуги можна побачити його сліпу гордість, оскільки він обіцяє повернути те, що сплатити не можливо. Проте, хоча слуга просить тільки терпіння та відстрочки, що його й так би не врятували та хиба ще більше ускладнили його становище,  одержує ж він повне прощення, що є виявом милосердя: „²⁰ бо ніхто не оправдається перед ним ділами закону: законом бо гріх пізнається. ²¹ Тепер же без закону з'явилася Божа справедливість, засвідчена законом і пророками; ²² справедливість Божа через віру в Ісуса Христа для всіх, хто вірує, бо нема різниці. ²³ Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, ²⁴ і оправдуються даром його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі: ²⁵ якого видав Бог як жертву примирення, в його крові, через віру, щоби виявити свою справедливість відпущенням гріхів колишніх” (Рм 3,20-25).

Для багатьох віруючих протиріччям, що його не можливо розв’язати, є запитання: Бог є справедливий чи милосердний? В цьому уривку Мт та послання апостола Павла цей парадокс розривається: Справедливість Бога, який знає наші борги і нашу неміч їх віддати, виявляється у Його прощенні, що є знаком його милосердя. Цей великий борг, що повністю дарується, стає виявом безмежної щедрості та благості Царя.

²⁸ Вийшовши той слуга, здибав одного з своїх співслуг, який винен був йому сто динаріїв, схопив його й заходився душити його, кажучи: Віддай, що винен. ²⁹ Тож співслуга його впав йому в ноги й почав його просити: Потерпи мені, я тобі зверну. ³⁰ Та той не хотів, а пішов і кинув його в темницю, аж поки не поверне борг.

Вийшовши: Слово вказує, що попередня подія відбувалась в палатах царя та за його присутності, про якого швидко забув прощений боржник, випадково зустрівши свого співтовариша. Сто динаріїв було середнім заробітком за сто днів праці, тобто сумою, яку можна було відробити та компенсувати. на тлі 10 тис. талантів, до того ж дарованих, вона все ж була мала бути майже непомітною.

„Ось якою великою є різниця між гріхами проти Бога та гріхами проти чоловіка! Настільки ж великою, як між десятьма тисячами талантів та сотнею динаріїв, і навіть ще більшою. Причина цього полягає як різниця між особами, так і безперестанному повторенні гріхів. Перед очима людськими ми стримуємось і стараємось не грішити, але на Бога, хоча Він на нас щоденно дивиться, ми не вважаємо, не стидаємось, - навпаки, і робимо все, і говоримо про все без страху. І не тільки від цього залежить важкість гріхів, але ще й від тих благодіянь та честі, котрими ми пошановані від Бога” (свт. Іван Златоустий).

Слова співслуги майже дослівно повторюють слова позикодавця, проте з протилежним наслідком: останній прохаючи потерпіти одержав прощення, першому ж відмовляється у можливості відробити борг.

Поведінка немилосердного позикодавця разюче відрізняється від милосердної поведінки царя, до того ж позначена гнів та жорстокістю (заходився душити його), викликаними жадібністю та грошолюбством. Саме гордість, в чому б вона не виявлялась - в грошолюбстві, гніві, самолюбстві, - не дозволяє нам вибачити, дарувати нашим ближнім провин чи образ, навіть коли вони нас про це просять, тоді як легко знаходимо виправдання для своїх значно більших переступів.

„Отож ... згадавши про безліч талантів, стараймося хоча б тому прощати ближньому нечисленні та неважкі образи. Ми повинні дати звіт за виконання приписаних нам заповідей, але ми не в змозі виконати усього, щоб ми не робили. Тому Бог і дав нам легкий та зручний засіб для повної спати усіх наших боргів –тобто забуття образ” (свт. Іван Златоустий).

³¹ Як же побачили товариші його, що сталося, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про все сподіяне.

Перебуваючи у в’язниці людина не могла заробити і отож сплатити боргу, хиба що за допомогою друзів та близьких. Вони і пішли шукати справедливості у царя.

³² Тоді його пан покликав його і сказав до нього: Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. ³³ Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?

Чи не слід було...: Наші стосунки з Богом повинні відображатися на стосунках з ближніми і навпаки: прощення та відпущення наших провин повинно відзеркалюватись у співчутті, терпеливості, готовності простити нашого ближнього.  „А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших - ви мені зробили.” (Мт 25,40).

Отож, вимога Спасителя подвійна: щоб ми відчували свої гріхи, та щоб прощали іншим. Відчувати свої гріхи потрібно для того, щоб зручніше було прощати їх іншим (оскільки той, що роздумує про свої гріхи, буває вирозумілішим до інших). Прощати ж іншим ми повинні не словами тільки, але від чистого серця. Не будемо, отож, обертати проти самих себе меча своїм злопам’ятством. Чим і чи в такій же мірі завдасть тобі зла той, що образив тебе, скільки сам ти собі завдаєш, живлячи у собі гнів та підпадаючи за це Божого осуду? … Якщо ж будеш ображатись та обурюватись, то сам постраждаєш - не від нього, але від себе самого” (свт. Іван Златоустий).

³⁴ І розгнівавшись його пан, передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу. ³⁵ Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого.»

За юдейськими законами катування були заборонені, проте вони були поширені серед язичників, а також застосовувалися за Ірода. Велич боргу немилосердного слуги робила його становище безнадійним.

Боже милосердя та дар прощення є не відкличними, проте людина, яка не вміє вибачати, не зможе також і їх прийняти і сама замикає себе у в’язниці свого враженого самолюбства, будучи катована своїми ж образами.

„Слухайте, лихварі, безжалісні та жорстокі! Ви жорстокі не для інших, але для самих себе. Коли носиш злобу, знай, що носиш її сам до себе, а не до іншого, себе самого обтяжуєш гріхами, а не ближнього...

Якщо благодіяння не зробило тебе кращим, то залишається виправляти тебе покаранням. Хоча благодіяння і дари Божі незмінні, проте злоба так посилилась, що порушила і цей закон”. (свт. Іван Златоустий).

 

---

[1] Так в перекладі Хоменка, проте в літургійному перекладі читаємо „провини наші”.

[2] Наприклад, якщо хтось був винен грошима чи іншим, його майно могло були частково забране або описане, проте завжди залишалась частка, необхідна для прожитку та для праці, якою міг відробити борг.

 Джерела: http://pcc.ugcc.org.ua/

Воїни Христа Царя