Святого рівноапостольного великого князя Володимира, у святому хрещенні названого Василієм
Тропар, глас 4: Уподобився ти купцеві, що шукає цінної перли,* славновладний Володимире,* що сидиш на високому престолі матері городів* - богобереженого Києва.* Досліджуючи і посилаючи до царського городу,* щоб пізнати православну віру,* знайшов ти неоціненну перлину – Христа,* що вибрав тебе, як другого Павла,* і отряс сліпоту у святій купелі, разом душевну і тілесну.* Тому празнуємо своє успення ми, люди твої.* Моли, щоб спаслися душі наші.
Кондак, глас 8: Подібний великому апостолові Павлові,* у сивизні, всеславний Володимире,* як молодече мудрування,* ти залишив все дбання про ідолів,* як муж дозрілий прикрасив ти себе багряницею хрещення.* І нині, в радості стоячи перед Спасом Христом,* моли, щоб спаслися душі наші.
На великокняжому престолі в Києві засів Володимир, син Святослава, наймолодший з його синів, онук святої Ольги-Олени. За волею батька дістав він в уділ Новгород;але в крамольній братовбивчій війні загинув його брат Олег, князь Деревлянської землі, убитий був Ярополк, князь Києва, – і тоді всю Русь поєднав у своїх руках Володимир. Він відвоював у Польщі Червону Русь, покарав в’ятичів і радимичів, підкорив ятвягів, взяв данину з ливонців, переміг болгар на берегах Волги і Ками – і сильний, як лев, смілий, як сокіл, повернувся до Києва, приніс жертву поганським ідолам, поклонився Перунові і почав управляти Руссю.
Однак серед безжурного життя, серед бенкетів і двірського гомону йому все одно чогось не вистачало, своїм серцем він відчував, що є якесь інше життя, відмінне, якого не знає. У такі хвилини не раз йому на думку приходили слова бабусі Ольги, яка його виховала;слова, що здавались йому тоді прекрасною билиною про чудесне небо, про рай, повний ангелів, серед яких царствує великий і добрий християнський Бог. Чув князь, що віра, яку сповідує Русь, – не є добра, що нема сили ані в Перуна, ані в Дажбога, ні в інших ідолів;Володимир шукав дороги, та не міг її знайти, бачив, що зійшов на манівці, і нераз вголос казав, що віра руського народу не є добра.
Прийшли болгари з-над Волги і Ками, що визнавали магометанську віру, і почали її прославляти, та не сподобався князеві звичай обрізання. Прийшли німці, але й вони відійшли ні з чим. Наважилися прийти і жиди-хазари, та їх з ганьбою прогнали з княжої палати, бо вони самі визнали, що Бог відкинув їх від себе за гріхи. Усі вони приходили, бо шукали опіки й миру, бо боялися князя, бо пам’ятали силу його батька, великого Святослава, та й самі були свідками перемог Володимира, його славного сина.
Прийшов також грецький філософ. Він показав Володимирові ікону Страшного суду, показав на образі тих, що потрапили на небо, і показав муки тих, що потрапили в пекло, і не бракувало там царів і могутніх князів.
Так само святий апостол слов’ян Методій написав образ Страшного суду в палаті болгарського князя Богориса, і той, подібно, як тепер князь Володимир, глибоко задумався над тим, що буде після смерти. Духом він уже став прихильником християнської віри.
Однак великий князь не хотів накидати народові своєї волі. Був на Русі звичай, що у важливих справах весь народ забирав голос і вирішував, що робити. І тоді, за порадою старшин народу, було вислано десять мудрих, досвідчених мужів у чужі краї, пізнати кожну віру й обряд. Коли ж повернулися, то сказали, що їм сподобалося у греків, що їх богослуження вразило серця посланців, що їм видалося немов це ангели стоять при престолі в церкві в часі богослужіння і радили князеві прийняти віру з Греції. Вони сказали:“Якщо б грецька віра не була добра, то Ольга, прамати твоя, жінка мудріша від всіх людей, не прийняла б її!” Так то порада старшин народу цілком відповіла на бажання князя Володимира – він вирішив прийняти Христову віру східного обряду, що найбільше відповідає руському духові.
Але Русь мала мир з греками, який був укладений у прикру для неї хвилину, після війни, в якій греки взяла гору над геройськими подвигами Святополка. Володимир не вмів коритися і не вмів просити, він пішов походом (988 р.) на Херсон Таврійський (сьогодні Крим), захопив Корсунь, а тодішнім імператорам Василієві II і Костянтинові VIII пригрозив, що піде воювати далі, у грецькі землі, якщо не віддадуть йому своєї сестри Анни за дружину. Анна погодилася на це, але при умові, що Володимир прийме хрещення. І невдовзі вона прибула до Корсуня з величавим двором. Володимир тяжко занедужав на очі, але та хвороба відступила зразу ж після хрещення. У церкві святого апостола Якова, перед цим навчений правд Христової віри, Володимир прийняв хрещення з рук Корсунського єпископа, і водночас нове ім’я – Василій. Сталося це 988 р. Разом з ним охрестилося дуже багато воїнів з його дружини. Після хрещення Володимир-Василій повінчався з Анною, у пам’ять цієї важливої події він наказав побудувати в Корсуні церкву святого Василія, повернув імператорам здобуту землю, взяв зі собою мощі святого папи Климента і його учня святого Фива (які добули з морської глибини святі Кирило і Методій), узяв багатьох священиків і митрополита Михаїла, а крім того ще церковної утварі і святих книг, та вернувся на Русь.
Святий Володимир прийняв Христову віру від греків тоді, коли Церква була єдина, коли ще не було поділів, прийняв, отже, віру з найчистішого джерела, й водночас правдиву верховну владу наступника святого апостола Петра, видимого глави Христової Церкви – папи римського.
Повернувшись до Києва, святий Володимир (святим він став не тому, що охрестився, а завдяки своєму справді святому життю після хрещення) приступив до хрещення цілого народу. За наказом князя, ідол Перуна волокли вулицями міста і кинули в Дніпро. В Києві значна частина народу вже сповідувала християнство. Погани охоче прийняли Христову віру, бо “якщо б вона була зла, то князь і бояри її не прийняли б. І прийшов великий день, день спасенний, коли народ, на місці, що й нині називається «Хрещатик», увійшов у Дніпро, щоб прийняти святе хрещення… У той день, – пише літописець, – земля і небо ликувало”. Народ громадами входив у ріку, і кожну громаду при хрещенні віддавали під опіку якогось святого. А святий Володимир на березі голосно молився до Бога:“Господи Боже, Сотворителю неба і землі, пошли своє просвічення на людей своїх і дай їм спізнати Тебе, Бога істинного, й утверди їх у святій вірі, і мені подай допомогу проти видимих та невидимих ворогів, і прослав на Русі Ім’я своє пресвяте!”
Сталося це 1 серпня 988 р. Охрестивши Київ, святий Володимир став поширювати Христову віру і в інших містах – у Переяславі, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському, Новгороді, Ростові. Він послав до болгар на Волгу монаха Марка, родом з Македонії, і той навернув чотирьох болгарських князів та одного печенізького – усі вони охрестилися в Києві.
Він усюди закладав школи, а руські матері плакали від радости, коли вели дітей на науку. Будував церкви, зокрема Десятинну на честь Пресвятої Богородиці, на тому місці, де стояв Перун. Для цієї церкви він призначив довічно частину княжих доходів і клятвою на святому Євангелії затвердив ту грамоту. Де стояв ідол Тура, там звів храм святого апостола Петра;на місці Волоса – церкву святого Власія;а ще звів церкву святого Григорія. У Василеві, або Василькові, поставив церкву святого Василія і Преображенський храм на пам’ять чудесного спасення від печенігів. Також святий Володимир побудував багато Божих храмів на Волині, зокрема у місті Володимирі-Волинському Успенську церкву і храм святого Василія Великого, в Луцьку – церкву святого Димитрія, в Овручі – храм святого Василія Великого та багато інших.
У Десятинну церкву, після її освячення у 996 р., було перенесено з Миколаївського монастиря нетлінні мощі святої Ольги. А сам Володимир став взірцем благочестя. Довгими годинами він читав Святе Письмо, а милосердя його було таке велике, що навіть злочинців не хотів карати, аж поки єпископи не порадили йому дотримуватися закону, згідно з яким злочин мав бути покараний. Уста його постійно промовляли молитву:“Господи, я був як звір:багато зла зробив у поганстві і жив як худоба. Ти смирив мене, слава Тобі, Господи!”
Щодня у княжому двірці ставили довгі столи, за якими князь, “красне сонечко”, як звав його народ, пригощав убогих, а хворим посилав страву до їх домів. Скільки йому довелося пережити прикрощів від своїх синів, які, попри прохання батька, сварилися та ворогували між собою, навіть йому грозили війною, – це належить до історії. Святий Володимир усе жертвував Богу і в молитві шукав розради. Помер князь 15 липня 1015 р. у Берестові. Злобний Святополк, братанич покійного, перевіз його тіло до Десятинної церкви.
Перший київський митрополит-русин Іларіон (1051-1067), муж великої святости, той самий, що не раз молився у печері, яку сам викопав, і в якій згодом замешкав преподобний Антоній Печерський, в одну з річниць смерти святого Володимира, виголошуючи похвальну промову в його честь, сказав такі слова:“Як тебе похвалити, достойний і славний отче наш, премужественний серед земних владик, Василіє? На тобі направду сповнилися слова Господа нашого Ісуса Христа, сказані Томі:«Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!» (Йо. 20, 29). Тому і ми, зі смиренням та з певністю, називаємо тебе блаженним. Хто висловить багатство твоїх милостинь і щедрот, які ти вдень і вночі виявляв убогим, сиротам, хворим, обтяженим боргами, вдовам і всім, хто просив милости? Ти читав слова, сказані пророком Даниїлом до царя Навуходоносора:«…царю, нехай моя порада буде тобі довподоби:спокутуй твої гріхи милостинею і твої переступи – милосердям до бідних» (Дан. 4, 24);ти чув ці слова, світлоносний отче, і не задовольнився лиш їх знанням, але й на ділі все це чинив:давав милостиню, одягав, годував голодних, посилав усяку поміч і втіху хворим, звільняв невільників. Твої щедроти й милостині і донині згадує народ, а як добре їх пам’ятає Бог і Його ангели! Якщо всеблагий Господь дає нагороду за навернення одного чоловіка (див. Як. 5, 20), то яке блаженство знайшов ти, Василіє, що не одного чоловіка, не десять міст, а весь свій край привів до правди? Якщо той, хто лишень визнає Христа перед людьми, буде Ним визнаний перед Богом-Отцем, то якої похвали гідний ти, що не тільки ісповідував Христа, але й утвердив віру в Нього по всій своїй землі. Як часто ти скликав владик та з великим смиренням питав їх поради, як серед людей, що недавно пізнали Господа, утвердити Його закон! Ти утвердив віру зі своєю бабцею Ольгою, ти приніс хрест із Царгорода й утвердив його на своїй землі. І за це Бог зробив тебе учасником вічної слави і чести в небі, за благовірність, якою освятив ти своє життя”.
Пам’ять святих Володимира, Ольги, Бориса і Гліба Руська Церква почитала вже за князя Ярослава як “прославленних”. Коли ж 15 липня 1240 р. Олександр Невський, за молитвами святого Володимира, побив тевтонців – то відтоді почали вшановувати його як святого. Службу святому Володимиру встановлено у Новгороді тоді, коли весь Київ, зокрема й Десятинна церква, лежав у руїнах після татарської навали. Петро Могила при обновленні Десятинної церкви знайшов частину мощей святого Володимира. Першу згадку про вшанування Володимира як святого знаходимо в Лаврентійському літописі від 1263 р. У 1853 р. в Києві поблизу Золотоверхого Михайлівського монастиря святому Володимирові було зведено пам’ятник. А в Севастополі, поблизу Херсону, на місці, де, згідно з переданням, святий Володимир прийняв хрещення, у 1891 р. в його честь було побудовано величний храм.
У серці ж кожного русина є нерукотворний пам’ятник вдячности цьому просвітителеві Руської землі, за яку він постійно заступається у своїх молитвах. І доки Русь живе, доки Дніпро несе свої води, доти буде слава і поклоніння рівноапостольному князеві – святому Володимирові.
__________
У той самий день
Святих мучеників Кирика і Юліти
Тропар, глас 8: Як лоза многоплідна, Юліто чесна,* принесла ти плід Цареві всіх Богу,* сина твого Кирика славного,* стражданням його багато прикрасивши* і своєю кров’ю нагородивши.* Тому й дарував тобі Всевишній нагороду на небесах,* де радіючи, пом’яніть і нас,* мученики багатотерпеливі.
Кондак, глас 4: Носивши в обіймах Кирика* мучениця Христова Юліта,* мужньо радіючи у подвигу, взивала:* Христос є мучеників похвала.
У часи гонителя християн Диоклетіяна жила в Іконії молода вдова християнка, споріднена з княжими домами, на ім’я Юліта. Мала вона трирічного сина-сироту Кирика. Коли християни стали втікати від мучителів, то втекла і Юліта зі своїм сином і двома служницями до Селевкії Ісаврійської, а потім до Тарсу, головного міста Киликії. Старостою там був жорстокий мучитель Олександр, який вже засудив на смерть понад 400 мучеників. Його посіпаки схопили Юліту і разом з дитиною привели на суд.
“Як називаєшся, звідки ти родом?” – запитав Олександр.
“Я називаюся християнка, а батьківщина моя – небо”, – відповіла свята мучениця.
“Принеси жертву богам, якщо не хочеш померти у страшних муках”.
“Єдиному лиш Богу можу я принести все:і здоров’я, і тіло, і душу у жертву, та твоїм божкам не поклонюся, бо вони є німим образом диявола”.
“То згинеш!” – сказав мучитель.
“Бог – захисник і поміч моя, на Нього я уповаю”, – відповіла свята Юліта.
Мучитель велів покласти її на землю і немилосердно бити воловими жилами. Хлопчик, побачивши це, почав плакати і простягати до матері руки, а Олександр взяв його на коліна і став заспокоювати. Але хлопчик заплакав ще сильніше, а коли його мати під час мук промовляла лиш одне:“Я – християнка”, – то і хлопчик повторював за нею:“Я – християнин”. Почувши це, Олександр штовхнув його так, що малюк покотився по кам’яних сходах додолу, розбив собі голівку і помер на місці. А свята Юліта, бачивши це, славила Господа, що дозволив вінчати на вічне щастя її дитину, і тепер вона спокійно може померти, бо знає, що син її ніколи не зневажить Господа.
Потім староста наказав прив’язати святу слугиню Божу до стовпа, шматувати залізом її тіло, а рани поливати гарячою смолою, а під кінець велів скарати її на смерть мечем. Сталося це 304 р. Тіла святих мучеників викинули за мури міста на поживу псам, але дві служниці, які прибули з Іконії зі святою Юлітою до Тарсу, взяли мощі мучеників і чесно поховали. А коли імператор Костянтин Великий приніс мир Христовій Церкві, тоді служниці показали місце, де поховали тіла матері і дитини. Тіла, які відкопали, виявилися нетлінні, вони поширювали пречудовий аромат. Святі мощі перенесли до Антіохії, а вірні просили в них допомоги і, за молитвами святих мучеників, спасалися.
Святі мученики Кирик і Юліта були у великому почитанні на Русі, особливо призивали їх на допомогу хворим дітям.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
Джерело:
ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР
