25.06.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.1,7–12:  «Віра ваша славиться у всьому світі»

Хто такий християнин? Це той, який повірив у проповідь Христа, той, який повірив у воскресення Христове, той, який своєю вірою ділиться з іншими. Не досить десь і щось почути про Бога. Ми багато чули усяких теорій. Але чи ми віруємо в Ісуса Христа і приймаємо ту Добру новину яку Він приніс? Ми багато знаємо, що інші говорять про це, але чи ми віруємо в це? 

Наше життя завжди показує, наскільки наша віра міцна, наскільки ми її реалізовуємо, наскільки наша віра завжди виявляється у наших вчинках. Саме власною вірою та власним життям ми стаємось свідками Ісуса Христа для всього світу і для кожної людини, яку стрічаємо. 

* * *

Мт.5,42-48:  «Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий»

Нас часто непокоять наші недоліки та гріхи, які чинимо в житті. Тоді йдемо до сповіді, стараємося пильнувати молитву, ходити до храму. Але дуже рідко ми у своєму серці носимо бажання досконалості, святості. Хоч цей наказ ми отримали від самого Господа: «Будьте досконалі». Христос не каже: «Бажано, щоб ви були досконалі, було б непогано, щоб ви були досконалі», але дає чітку вказівку бути досконалими. Через наші невдачі й падіння ми розчаровуємося в тому, що можемо бути бездоганними, але Господь певний, що ми спроможні досягти досконалості. Тож ці слова є звернені до кожного з нас: «Будьте досконалі».

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

25.06.2016р. Б. / Преподобного Онуфрія Великого та Преподобного Петра Атонського

Преподобного отця нашого Онуфрія Великого
 

Тропар, глас 1: Бажанням духовним дістався ти на пустиню, богомудрий Онуфріє і якби без тіла на ній через многі літа боровся невсипущо, наслідував пророків Ілію і Хрестителя та з руки ангельської споживав Божі тайни, тепер ураз із ними веселишся в світлі святої Тройці. Моли, щоби спаслися ми, які твою память почитають. 

Кондак, глас 3: Блеском пресвятого Духа просвітився ти, богомудрий, лишив марноти життя і дістався на пустиню, праведний отче, і врадував того, що над усіми Бога і Сотворителя. Задля того тебе прославляє, Блаженний, Христос, великий давець дарів. 

Житіє святого Онуфрія описав пустельник Пафнутій Єгипетський. Він вирушив далеко в пустелю в тій надії, що, може, зустріне там якогось слугу Божого, попросить про молитви і благословення та побачить, як то живуть інші самітники, як вони спасаються. Через кілька днів у нього не залишилося хліба, він дуже підупав у силі. А коли став думати про смерть, враз побачив дуже старого мужа, волосся і борода якого сягали аж до землі. Преподобний Пафнутій злякався, та старець привітав його Іменем Христа Спасителя. Тоді Пафнутій припав йому до ніг, і вони разом молилися, а потім святий Онуфрій, а це був він, розповів Пафнутію про своє життя. 

Ще малим, 10-літнім, хлопцем він пішов з монастиря єрмополитської пустелі в Тиваїді, де виховувався. А пішов тому, що часто чув розповіді монахів про подвиги в пустелі святого пророка Іллі і про життя святого Йоана Хрестителя. І його дитяче серце запалало спрагою служити Богові на самоті. З монастиря він пішов потай, однак біля воріт на нього чекав світлий юнак, ангел хоронитель, який завів його на сім миль (за іншого джерелами – на шістдесят сім) у найглибшу пущу, до якоїсь печери. Тут ангел його залишив. У печері жив старенький пустельник; він прийняв хлопця і залишив його біля себе: навчив, як жити на самоті і як боротися зі спокусами. А коли побачив, що в молодому тілі преподобного Онуфрія є велика душа, відвів його в найдальшу і найдикішу пустелю, до окремої печери, пробув там з ним тридцять днів і повернувся назад, на своє місце. Кожного року, однак, він навідував Онуфрія. Та одного разу старий пустельник, після спільної молитви, віддав Богові свого духа – і преподобний Онуфрій залишився сам, на довгих сімдесят років. 

І почалося життя, повне боротьби з ворогом нашого спасіння – з дияволом – і спокусами, що він підсував, і повне нечуваної строгости, постів, молитви, голоду, холоду, спеки та інших труднощів. Та Бог не покинув святого пустинножителя; біля його печери виросла пальма, овочі якої були йому поживою, і витікало джерело студеної водиці. Кожної суботи і неділі ангел Божий приносив Онуфрієві святе причастя – і впродовж цих двох днів його уста були сповнені дивною солодкістю, а душа незвичайною радістю. Згодом Бог, через свого ангела, посилав святому щоденно хліб насущний. 

Закінчивши свою розповідь, преподобний Онуфрій повів Пафнутія до своєї печери і тут обидва стали молитися. Наступного дня Пафнутій побачив, що лице святого дуже змінилося, і той сказав йому: “Бог послав тебе сюди, щоб ти поховав моє тіло. А коли це зробиш, повертайся до людей і скажи їм, що Господь усім, хто принесе будь-яку жертву в мою пам’ять, дасть силу побороти спокуси, чесно жити і спастися. А хто не може принести жодної жертви, ані подати вбогому милостині, нехай благочестиво на честь Пресвятої Тройці відмовить тричі «Отче наш» і «Вірую»”. Потім він поблагословив святого Пафнутія, дав йому багато спасенних наук, а далі, припавши на коліна, став голосно молитися і закінчив свою молитву словами: “Господи, в руки Твої передаю душу мою!” В ту хвилю ясність небесна освітила його тіло, почувся ангельській спів, і душа його вознеслася до неба. 

Заплакав Пафнутій і, роздерши на собі одяг, вкрив ним мощі святого та поховав поблизу печери у гробі, який, мабуть, чудом знайшовся готовий, і накрив могилу каменем. А коли закінчив роботу, печера, в якій жив преподобний Онуфрій, завалилася сама собою, пальма всохла, а джерело висохло. З цього Пафнутій зрозумів, що не відповідає Божій волі йому залишатися тут. Він повернувся до монастиря у Скиті, де розповів про життя преподобного Онуфрія. 

Смерть цього великого пустинножителя, в пам’ять якого посвячено багато монастирів святого Василія Великого, припадає на 370 р. До житія преподобного Онуфрія долучилося багато легенд, тобто оповідань, які виникли дуже давно, проте не конче є вірогідними. 

Так, згідно з одним із тих оповідань, преподобний Онуфрій був сином царя Персії Нарзеса (цар з таким іменем правив у Персії в 293-303 рр.). Нарзес наказав, за підшептом чорта, кинути маленького Онуфрія, щойно народженого, у вогонь, але дитині нічого не сталося. Тоді Божий ангел велів відвезти дитину до монастиря, поблизу Єрмополя, де дитя те росло. До третього року життя годувала його лань. Хлопчик завжди ставав у церкві перед іконою Пречистої, що тримала на руках Ісуса Дитятка. Малий Онуфрій, коли монах-економ давав йому хліба, йшов до церкви, ставав перед іконою і казав: “Ти, маленький Ісусе, не маєш хліба, поділімося двоє!” – і Дитятко Ісус простягало руку і брало хліб. Це побачили монахи. Коли Онуфрій прийшов знову просити хліба, вони сказали йому, щоби йшов по хліб до Того, з ким він завжди ділиться. Святий Онуфрій став перед іконою, попросив Ісуса, і Він дав йому прекрасний і великий коровай білого хліба. Ми не мусимо вірити в це передання, але який в ньому гарний зміст. Христос не покине того, хто про Нього пам’ятає, Він сторицею винагородить те, що ми зробимо для Нього або для одного з наших ближніх. Однак про любов до ближнього світ забуває дедалі більше і більше. 

У той самий день

Преподобного отця нашого Петра Атонського

 

У в’язниці міста Самара, що над рікою Євфратом, у тяжкій сарацинській неволі довгі літа страждав грек на ім’я Петро. Ще 667 р. потрапив він у полон, і ось так минали його літа з кайданами на руках. Однак він не впадав у розпуку, сильна була його віра, він не раз роздумував, чи не кара це за те, що не пішов за голосом свого серця і не вступив ще до війни у монастир. Петро щирим серцем день і ніч молився до святого Миколая Чудотворця, славив його словами: “Радуйся, Миколає, великий Чудотворче”, – та зі сльозами просив у нього допомоги. 

І ось однієї ночі явився йому святий Миколай і сказав, щоб він також просив допомоги у святого Симеона Богоприємця, – тоді молитва його буде вислухана. Через кілька днів обидва ці святі явилися Петру і сказали, щоб решту життя він цілковито посвятив служінню Богові. Святий Симеон діткнувся його кайданів і вони впали, а святий Миколай вивів його з в’язниці. Петро став вільний. Однак додому він уже не вертався, а вирушив у дорогу, просто до Риму, щоб там поклонитися мощам святих Верховних апостолів і прийняти монаший постриг. Бог щасливо привів його до мети, і преподобний Петро прийняв чернечу рясу; тоді він вирішив повернутися до Греції. 

Вже на кораблі він привернув увагу всіх мореплавців великою святістю свого життя. Тут преподобний побачив у сні Пречисту Діву і святого Миколая. Пресвята Богородиця сповістила йому, що на одній горі, яка заходить глибоко в море, він буде спасатися. Коли корабель прибув на острів Крит, святий Петро своїми молитвами оздоровив одну родину, що лежала в тяжкій хворобі. Потім корабель пустився в дорогу далі, та одного дня зупинився посеред моря і вже не рушав з місця. Подивився святий Петро, а перед ним врізається в Егейське море македонський півострів з високою горою Атон (згодом її назвуть Свята гора). Пізнав преподобний Божу волю, сказав причалити до берега, і поселився в печері на цілком пустій горі. Святий прожив тут усе своє життя. Було це 681 р. 

Ворог нашого спасіння не давав спокою святому самітнику. Нападав на нього з цілою зграєю злих духів, прибирав вигляд світлого ангела, намагався заволодіти душею преподобного Петра, підкидаючи йому зерна гордости, – та все намарно. Святий просив допомоги в Пречистої Діви, молився до святого Миколая і поборов диявола. Пізніше Бог годував його манною небесною, а слуга Божий дні і ночі перебував на молитві, просив Господа про прощення своїх гріхів і про мир для Його Церкви. Так минуло 52 роки. Одного разу до Святої гори причалив стрілець і побачив чоловіка, геть усього зарослого волоссям. Він злякався і хотів утекти. Але святий Петро, а був це він, лагідно покликав його до себе і, поблагословивши, розповів йому про своє життя. Стрілець став ревно просити, щоб преподобний Петро дозволив йому залишитися з ним, однак той порадив стрільцю повернутися додому і впродовж року молитися за пізнання Божої волі. А коли після року такої молитви він буде мати щиру волю прийняти пустельне життя, тоді нехай продасть свій маєток і, роздавши гроші вбогим, прийде на цю гору. 

Минув рік і стрілець прибув разом з двома монахами і своїм братом, який багато страждав від злого духа. Та коли вони прийшли до печери преподобного Петра, побачили лишень бездушне тіло святого, його душа вже вознеслася до неба по небесну нагороду. Тіло перевезли до одного з монастирів, і численні чуда прославили святі мощі. Так, брат того стрільця був звільнений від злого духа. Помер преподобний Петро 734 р., на горі Атон він прожив 53 роки. У 969 р. його мощі перенесено було до Фотоками, в Тракії. 

Так преподобний Петро став первоначальником монашого життя на горі Атон, де невдовзі вже було понад 300 монастирів і 5000 монахів, і де до нині зберігається правило “неусипаючих монахів”. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.06.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.2,14–29:  «Через вас ім’я Боже зневажається між поганами»

 

Часто невоцерковлені особи згіршуються негідними вчинками християн, оскільки сприймають їх як тих людей, які б мали жити чесно, справедливо, досконало. Всі хочуть мати взірець, щоб побачити, що життя у святості – реальне. Однак часто бачимо, що і християни можуть поводитись гірше від невіруючих. Тоді постає у них сумнів щодо суті християнства як такого, якщо християни знають, як треба чинити, вчать цього інших, а самі так не живуть. 

Напевно найбільша трудність сучасного християнства, що ми, християни, говоримо правильні слова, але наше життя не відповідає цим словам. Бачимо, що сила й міць апостолів, учнів і перших християн була в тому, що їхні слова збігалися із вчинками. У народі не даремно кажуть, що слово промовляє, а вчинок потягає. Саме їхні вчинки були потягальними для інших і їхнє життя навертало людей. Живімо згідно з тим, у що ми віруємо, що проповідуємо, інакше не лише інших, яких мали привести до Нього, відштовхнемо своїм лицемірством, а й самі не зможемо потрапити до Божого Царства!

 

* * *

Мт.5,33-41:  «А я кажу вам не клястися зовсім: ні небом, бо це престол Бога; ні землею, бо це підніжок стіп Його; ні Єрусалимом, бо це місто великого царя»

 

У своєму житті ми дуже часто беремо на себе чимало зобов'язань, багато обіцяємо іншим. Однак знаємо з досвіду, як нелегко потім цього дотримуватися. Згадаймо, як це часто буває: захопившись кимось або чимось, під впливом емоцій після прочитання якоїсь книжки чи перегляду телевізійної програми ми приймаємо рішення. Тому Господь каже нам не клястися, адже ми не можемо бути категоричні, певні своїх рішень у тому чи іншому. Передусім треба мати добрий намір. Коли хочемо досягнути чогось у майбутньому, завжди краще будувати це на своїх намірах: бажаю досягнути цього чи того. 

Коли ж робимо категоричні рішення чи постанови, а потім цього не дотримуємося, то глибоко розчаровуємося. Деколи диявол підмовляє нас прийняти певні рішення, а коли ми їх не виконуємо, тоді вже підсуває знеохоту, а то й депресію. Маємо завжди носити в собі бажання, прагнення досягти великих речей. Коли плекаємо в собі ці наміри, то з часом вони можуть стати реальністю.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.06.2016р. Б. / Святого апостола Вартоломея та Святого апостола Варнави

Тропар, глас 1: Вогнеподібний язик у силі Духа прийнявши,* Слово, що прийшло у плоті, ви всюди проповідували;* Його ради той – у главу усічений, а той – камінням побитий,* і ви є апостольського лику окраса, Вартоломею й Варнаво.* Тому пам’ять вашу почитаємо й просимо:* Моліть Христа Бога,* щоб ми прийняли гріхів відпущення.

Кондак Вартоломея, глас 4: Явився Ти, як велике сонце, вселенній,* сяянням учень і чудес великих,* світло проводячи тих, що Тебе почитають,* Вартоломею, апостоле.

Кондак Варнави, глас 3: Господній був Ти істинний служитель,* із сімдесяти апостолів явився Ти першим,* осяяв Ти з Павлом проповідь твою, усім звіщаючи Христа Спаса.* Ради цього піснеспівами божественну пам’ять твою, Варнаво, творимо.

Святого апостола Вартоломея
 
У житії святого Натанаїла ми вже говорили, що деякі письменники вважають Натанаїла і Вартоломея однією і тією ж особою. Однак насправді це різні особи. Та через плутанину імен ми не можемо з певністю сказати, кого привів святий Филип до Ісуса: Натанаїла, як стверджують святий Августин та святий Йоан Золотоустий, одного з 70 апостолів, чи апостола Вартоломея. Так само не можемо з певністю стверджувати, чи в Єраполі зі святим Филипом (його пам’ять вшановуємо 14 листопада) трудився апостол Вартоломей, чи це був Натанаїл, син Толомея. Тому цю частину подвигу подамо в житії святого Филипа, а з житія святого Вартоломея подаємо те, що з певністю приписується саме йому.

Після зіслання Святого Духа святий Вартоломей трудився в південній Аравії та в Етіопії, де (як стверджує святий Єроним та інші письменники Церкви) залишив Євангеліє від Матея гебрейською мовою. Його знайшов Пантеній, засновник і вчитель школи катехитів в Олександрії, що згодом проповідував Боже слово в південній Аравії (близько 190 р.).

Чи проповідував Вартоломей Христову науку і в індійських землях, доказу цього нема, бо, як слушно пише святий Йоан Золотоустий, про життя апостола Вартоломея ми знаємо дуже мало. Всі письменники сходяться на тому, що святий апостол постраждав за Христову віру у великій Вірменії, в місті, що звалося Еровандашет (Арванополь). Згідно з одними джерелами, його забили до смерти палицями, згідно з іншими – здерли з голови шкіру і повісили стрімголов на хресті, а під кінець стяли голову. Мощі святого Вартоломея спочивали в Нефергерді, а за імператора Анастасія І (491-518) були перенесені до міста Дара (обидва міста лежать у Месопотамії). Коли перський король Хозрой здобув Дару і пограбував місто, то, згідно з переданням, котре повторив святий Теодор Студит і святий Йосиф Піснеспівець, мощі святого Вартоломея і ще чотирьох інших мучеників у домовинах викинули в море. Всі домовини, осяяні ясним світлом, попливли ген аж до берегів Італії та Сицилії і прибилися до острова Липари, де домовина святого Вартоломея зупинилася, а інші поплили далі. Єпископ того краю Агатон, за Божим об’явленням, знав, чиї це мощі прибило до берега. Хресним ходом весь народ вийшов на берег і поховав мощі святого, при цьому сталося багато чуд. Святі мощі тут спочивали аж до 838 р. Сарацини, захопивши острів, забрали дорогоцінну домовину, а святі мощі розкидали, однак їх знайшов, зібрав і склав у нову домовину один монах. У 839 р. їх перевезено було до Беневенту, а 983 р. – до Риму. Пам’ять перенесення святих мощей з Липари до міста Беневенту Христова Церква вшановує 25 серпня.

У той самий день
Святого апостола Варнави
 
Після зіслання Святого Духа число тих, що повірили в Христа Спасителя і з рук апостолів і вірних прийняли святе хрещення, росло щораз то більше. Весь вірний народ мав одне серце й одну душу, і ніхто не мав жодного маєтку, бо все було спільне, а ті, що володіли селами чи будинками, все продавали і гроші віддавали в руки апостолів, щоб вони допомагали всім потребуючим. “А Йосиф, якого апостоли прозвали Варнавою, що значить син утіхи, левіт, родом з Кипру, мав поле; продавши його, він приніс гроші й поклав у ногах апостолів” (Ді. 4, 36-37).

Це перша згадка у Святому Письмі про святого апостола Варнаву. Син багатих батьків, що мали маєток на Кипрі і в Єрусалимі на ім’я Йосія, або Йосиф, з єврейського роду левітів, який, згідно з переданням, був учений у Письмі і товаришував у науках Савлу (обидва вчилися у школі Гамалиїла), що згодом став зватися Павлом, учителем і апостолом вселенної, Варнава продає село і віддає гроші апостолам, до яких вже віддавна належав духом. Апостоли назвали його Варнава, тобто син утіхи, “бо він був чоловік добрий, повний Святого Духа та віри” (Ді. 11, 24), а назвали його так, щоб відрізнити його від іншого “Йосифа, що зветься Варсавою, на прізвище Юст” (Ді. 1, 23), одного з 70 апостолів.

І сталося дуже велике чудо – найбільший гонитель Христової Церкви, учений в законі і затятий у ненависті до Ісуса Савло навертається та стає ревним проповідником святої віри. Він приходить до Єрусалиму і хоче долучитися до учнів, але всі боялися його, бо не вірили, що він навернувся. “Тоді Варнава взяв його, привів до апостолів” (Ді. 9, 27). І прийшов час, що не лишень жиди приймали Христову віру, в Антіохії учні стали проповідувати слово Боже грекам. “Рука Господня була з ними, і велике число було тих, що увірували й навернулись до Господа. Чутка про це дійшла до вух Церкви, що в Єрусалимі, і вони вислали Варнаву в Антіохію” (Ді. 11, 21-22). А він прийшов туди, побачив благодать Божу і зрадів серцем, бо “пристало багато людей до Господа” (Ді. 11, 24). І, мабуть, багаті були жнива, бо святий Варнава пішов до Тарсу, до святого Савла, а потім обидва вернулися до Антіохії і цілий рік тут навчали. Зросла вельми тут громада вірних, і тоді “в Антіохії вперше учнів називано християнами” (Ді. 11, 26).

Прийшли до Антіохії з Єрусалиму деякі пророки і провістили, що в усьому світі настане голод, а вірні Антіохії вирішили послати допомогу, хто що мав, братам в Юдеї, “пославши її старшим через руки Варнави і Савла” (Ді. 11, 30). Там, в Єрусалимі, вони перебували тоді, коли ангел Господній у чудесний спосіб вивів святого Петра з в’язниці, і бачили, що слово Господнє росте і шириться. Виконавши доручення антіохійської громади і забравши з собою молодого Йоана, названого Марком, “Варнава ж та Савло… повернулися з Єрусалиму” (Ді. 12, 25). Тут Дух Святий об’явив учителям Антіохійської Церкви, щоб вони послали Варнаву і Савла на діло, яке Він їм призначив. “Тоді вони, попостивши й помолившися, поклали на них руки і відпустили” (Ді. 13, 3). Через покладення рук вони прийняли єпископську гідність і, взявши зі собою згаданого Йоана Марка (його пам’ять вшановуємо 30 жовтня), розпочали свою подорож з метою навернення поган. Тривалий час діяльність святого Варнави тісно пов’язана з життям святого Павла. Вони разом були в Селевкії, потім на Кипрі, проповідували Христа розіп’ятого в Саламині і пройшли весь острів, аж до Пафосу, і прибули в Пергію Памфілійську. Тут від них пішов Йоан Марко, бо, боячись майбутніх трудів, повернувся до Єрусалиму. Апостоли ж вирушили до Антіохії Пісідійської, тут проповідували в божниці і серед поган, тут жиди вигнали їх з міста. “Вони ж, обтрясши на них порох з ніг у себе, пішли в Іконію” (Ді. 13, 51).

 Злобні жиди хотіли їх каменувати, бо своїм навчанням вони навернули багато жидів і греків. Пройшли святі апостоли Ликаонські міста, Лістру і Дербу та їхні околиці; в Лістрі погани хотіли віддати їм честь як богам і голосили: “«Боги в людській подобі зійшли до нас». І назвали Варнаву Зевсом, а Павла Гермесом, бо цей мав провід у слові” (Ді. 14, 11-12). Тоді Павло і Варнава роздерли одяг на собі і стали навчати. Тут жиди каменували святого Павла, тож наступного дня обидва апостоли повернулися в Дербу, Лістру, Іконію й Антіохію Пісідійську, всюди навчаючи і настановляючи старших і священиків, пройшли Пісідію, Памфілію і Атталію, “а звідтіля відпливли в Антіохію, звідкіль були віддані ласці Божій на діло, яке довершили” (Ді. 14, 26). Так закінчилася їх перша подорож, сповнена трудів і страждань, й водночас чудес, Божої благодаті і тисяч навернень до правдивої віри.

Коли в Антіохії почався спір про обрізання, конечне воно є чи ні, вірні послали Павла і Варнаву до Єрусалиму, щоб разом з іншими апостолами вирішили цю справу. Йшли вони через Фінікію і Самарію, навертаючи поган, а в Єрусалимі на першому Соборі, на якому “зібралися апостоли та старші” (Ді. 15, 6), вирішили, що обрізання не зобов’язує християн. На цьому ж зібранні “вся громада… почала слухати Варнаву та Павла, як вони розповідали про ті знаки та чуда, що їх Бог учинив був через них між поганами” (Ді. 15, 12). Потім до всіх церков розіслали рішення Собору. В Антіохію з Павлом і Варнавою послали також Юду, названого Варсава, і Силу з листом, який дає найкращі рекомендації Павлові і Варнаві. “Ми й постановили однодушно вибрати мужів і їх до вас послати разом з любим нам Варнавою та Павлом, людьми, що душі свої віддали за ім’я Господа нашого Ісуса Христа” (Ді. 15, 25-26). Коли святі апостоли прибули в Антіохію, радість усіх була велика. А вони продовжили навчати тут народ. Невдовзі Павло запропонував Варнаві знову відвідати міста, в яких вони проповідували Боже слово. Святий Варнава хотів взяти з собою Йоана Марка, а святий Павло був проти того.

Тож святі апостоли вирішили, задля більшої користи для поган розійтися. “Варнава взяв із собою Марка й відплив до Кипру” (Ді. 15, 39). Завдяки книзі Діяннь апостолів ми стисло розповіли про дотеперішні подвиги святого Варнави. На цьому закінчується історична частина його життя. У Святому Письмі знаходимо ще лиш одну згадку про Варнаву, у Першому посланні святого Павла до коринтян: “Чи може один я і Варнава не маємо права не працювати?” (1 Кор. 9, 6). Вона свідчить лиш про те, що в час, коли був написаний лист, а це близько 57 р., Варнава ще жив. Згідно з переданням, святий Варнава згодом навчав у Римі і в Медіолані, де був єпископом і заснував церкву; а ще передання стверджує, що Варнава знову зустрівся з Павлом і той послав його до Коринту. Однак у Святому Письмі про це жодної згадки нема. Знаємо, що він навчав з Йоаном Марком на Кипрі. Святий Варнава помер мученицькою смертю в Саламині. Погани, підбурені сирійськими жидами, схопили святого апостола, його мучили і врешті-решт каменували. Тіло святого поховав Йоан Марко, а на груди святого Варнави поклав Євангеліє від Матея, яке покійний сам переписав. Цю книгу апостол завжди носив зі собою і заповів покласти її у свій гріб як знак того, що Христова наука понад усе була йому дорога. З часом гріб святого апостола пішов у небуття. Щойно 478 р. на тому місці почали діятися численні чуда; хворі тут оздоровлювалися, тому це місце названо було названо “Місцем здоров’я”, однак ніхто не знав, в чому причина такої його великої зціляючої сили. Єпископом Саламини тоді був Антимій. Йому тричі об’явився св. Варнава і сказав, що на “Місці здоров’я” лежать його мощі, а ще він доручив єпископові боронити Христову віру, бо єретики напосілися забрати саламинську церкву. Єпископ пішов хресним ходом на згадане місце і в землі там знайшли цілком неушкоджене тіло святого апостола з Євангелієм на грудях. Імператор Зенон (474-491) побудував у Саламині величну церкву святого Варнави, а Господь прославив гріб апостола численними чудами.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.06.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.1,28–2,9:  «Бог видав їх ледачому розумові чинити негодяще»

Часто ми кажемо, що згрішили неочікувано для себе, зробили вчинок, якого не планували, що сталося щось випадково. Однак немає випадкового гріха, бо будь-який наш недобрий вчинок завжди починається з якоїсь думки. І це правда, що ми радше зауважуємо вже сам вчинок, аніж ту думку, те рішення згрішити, з якого наш гріх почався. А вже коли часто грішимо – з’являється звичка, пристрасть грішити. Тоді такі пристрасті вже керують людиною, яка не може над ними запанувати, бо не до кінця гидує тим гріхом, щоб його повністю відкинути зі свого життя. 

Знаємо з життя святих, що вони найбільшу боротьбу мали зі собою, з своїми думками і пристрастями. Вони розуміли, що гріх починається з внутрішньої згоди прийняти цю спокусу, тому головне – вчасно відкинути всі думки, зробити чітку постанову їм не піддатися. Лише тоді ми стаємо більше відкриті на Господа, на Його допомогу, бо лише тоді Бог може підтримати людину в спокусі, коли вона того прагне. Задумаймось над своїм життям: наскільки рішуче я відкидаю спокуси і гріховні думки, наскільки я даю Богові можливість вести мене, наскільки сам хочу не грішити. 

* * *

Мт.5,27-32:  «І коли твоє праве око тебе спокушає, вирви його й кинь геть від себе»

З одного боку, нам видається неможливим так радикально виконувати настанови Христа: вирвати око, відрубати правицю. Але чому ж Спаситель промовляє так категорично, чому вживає такий підхід? 

Напевно, щоб показати нам, наскільки маємо бути безкомпромісними у своєму житті. Бо ж признаймося, що нам бракує саме вірності в малому. Адже не раз заспокоюємо себе: це не страшний гріх, то невелика провина, усі так роблять. Не забуваймо, що саме з цих малих, незначних речей постають великі проблеми та великі гріхи. Категоричність потрібна для того, щоб ми були вірні Богові спочатку в малому й незначному – тоді є надія, що й у великому будемо вірні. Уміймо категорично відкидати недобрі думки, лихі наміри, недобрі бажання. Будьмо принципові в тому, щоб бути вірними Богові. Цією категоричністю в малих ділах будується праведне і святе життя.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.06.2016р. Б. / Святого священномученика Тимотея, єпископа Пруського та Святих мучеників Олександра і Антоніни

Тропар, глас 1: Веселиться Вселенна світло нині,* і вірних зібрання радіє у пам’яті твоїй.* З ними ж і ми торжествуємо, кличучи:* Спаси нас молитвами Твоїми від усіх бід,* Тимотею, мученику священний.

Кондак, глас 5: Напоєний хмарою крові, священномученику Господній Тимотеє,* приніс плід у землі твого серця,* невичерпну поживу, яку прийняв ти від Бога.* Тому молимо Тебе, щоб визволилися від бід ми,* що творимо пам’ять твою.

На межі Мисії і Фриґії, біля гори Олімп, стояло місто Пруси, єпископом якого був святий Тимотей, муж великого благочестя і ревности у Христовій вірі. Бог наділив його даром творити чуда. Так, він убив лютого змія, що чинив велику шкоду, а вбив його, кинувши у нього хустину, в якій ніс призначені для церкви хліби. Слава про його благочестя поширилася дуже далеко. Про чуда, які чинив святий, почув окаянний Юліян Відступник і наказав кинути його до в’язниці. Але й там святий єпископ не припиняв навчати і прославляти Господа та виступати проти відступництва. За це імператор наказав його стяти у в’язниці мечем. Так святий Тимотей 26-го травня 362 р. прийняв мученицьку смерть. Бог прославив його гріб численними чудесними оздоровленнями.

У той самий день
Святих мучеників Олександра та Антоніни

Свята Антоніна була родом з міста Кродамни в Малій Азії. Своє життя вона провадила в молитві і чистоті, бо своє дівицтво посвятила Господу Богу. В часі переслідування християн її схопили і привели до мучителя Фиста. Жодні вмовляння та обіцянки не допомогли; свята діва прилюдно віддала честь Спасителеві, а поганських божків назвала чортами. Тоді Фист став насміхатися з неї, що вона покланяється Богу, який помер на хресті. А свята Антоніна відповіла йому так: “Це правда, що задля нашого спасіння Ісус Христос помер на хресті, як також правда і те, що третього дня Він воскрес у славі і нині сидить по правиці Отця небесного”.

Фист наказав бити святу діву по лиці і кинути до в’язниці, а сторожеві велів усякими способами намовляти святу Антоніну до відступництва. Але жодні підшепти не допомогли; свята мучениця три дні і три ночі перебула в молитві і Бог скріпив її в силі так, що вона радо стала перед судом. “Чого посміхаєшся?” – запитав її мучитель. “Бо бачу перемогу правди над гріхом! Слухай, престол, на якому ти, Фисте, сидиш, твоїм буде вже не довго, ти змарнуєш своє життя, а твої божки зведуть душу твою до пекла”.

Щойно свята діва це сказала, як Фист велів віддати її на бичування, а потім кинути до в’язниці, поки не придумає для неї нових мук. Один з воїнів, 23-літній Олександр, побачивши відвагу святої дівиці, повірив у Христа Спасителя, накрив мученицю своїм плащем і сказав їй втікати, бо Фист хотів віддати її воякам на безчестя. У тому плащі свята Антоніна вийшла непоміченою з в’язниці, а Олександр залишився на її місці. Довідавшись про це, Фист наказав жорстоко побити вояка бичами, а потім зраненого і скривавленого кинути до в’язниці. Через кілька днів святого Олександра знову привели до мучителя, а свята Антоніна сама прийшла до мучителя і стала поряд з воїном-мучеником. Фист, побачивши, що їх не вдасться намовити до відступництва, наказав бити їх по всьому тілі жилами, припікати боки, відтяти руки, – а святі мученики все це мужньо терпіли і голосно прославляли Христа Спасителя. Під кінець Фист наказав викопати глибоку яму, розпалити в ній великий вогонь, вкинути туди святих Антоніну та Олександра, а зверху насипати багато смоли, а коли тіла і кості їх згорять, засипати яму землею, щоб навіть рештки їх костей християни не могли поховати. Сталося це 3 травня 313 р.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.06.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.1,18–27:  «Бо гнів Божий відкривається з неба на всяку безбожність і несправедливість людей»

Для нас видається дивним, що Бог, який є Любов’ю, може ненавидіти. Господь, що віддав своє життя за всіх, навіть за тих, які були ще грішниками, водночас ненавидить цих грішних людей. Звичайно, коли апостол вживає слово «ненавидить», він має на увазі, що Бог не хоче «видіти» такої постави людини, яка відкривається на гріх замість відкритися на добро. 

Бог не змушує нас любити Його, жити свято і праведно, не кличе насилу до Неба. Бо ж у реальному житті як ми хочемо, так і живемо. Але водночас Бог ніколи не погоджується на наш гріх. Господу боляче, коли ми грішимо, не лише тому, що наш гріх Його ображає, а тому, що віддаляє нас від Нього, від Любові. Господь зі своєї любові до нас віддав своє життя, Він хоче нашого освячення і спасення як найбільшого можливого добра для кожної душі! 

* * *

Мт.5,20-26:  «Мирися з твоїм противником швидко, коли ти ще з ним у дорозі»

Цей противник – це наша совість. Маємо жити в мирі з нашим сумлінням. Наша совість, наше сумління – це голос Божий. Це те, через що Бог промовляє до нас. Тож вслухаймося, будьмо уважні. Бог не кладе на нашу совість невимовних тягарів, неможливих для виконання. Господь через совість делікатно і спокійно вказує, на що ми здатні й що можемо зробити. Що більше будемо вслухатися в голос Божий, а значить, у совість, то все більше будемо чутливі до нього, отримаємо здатність розрізняти його. А що більше будемо йти всупереч своїй совісті, то більше вона ставатиме «грубшою» і черствішою. І ми не зможемо почути цього Божого голосу, який промовляє безпосередньо до кожного з нас. Тож завжди вслухаймося в наше сумління і живімо в мирі з ним.

+ВЕНЕДИКТ 

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.06.2016р. Б. / Святого Кирила, архиєпископа Олександрійського та Святих мучениць Теклі, Марти, Марії, Маріянни та Енеїм

Во святих отця нашого Кирила, архиєпископа Олександрійського

 

Тропар, глас 3: Істинними словами показав Ти простір знання церковного, як скарб,* і Несторієве богохульство зруйнував Ти,* і прославу Богородиці пояснив Ти, святителю Кириле.* Моли Христа Бога, щоб дарував нам велику милість. 

Кондак, глас 6: Із джерел Спасових виточив ти нам безодню богословського вчення, блаженний Кириле.* Вона потопляє єресі, і стадо неушкодженим від хвилювань зберігає.* Ти для всіх країн є наставником, Преподобний,* бо являєш божественне. 

Святий Кирило, “оборонець чистої і непорочної віри”, як називають його Отці Халкедонського собору, “муж правдиво апостольський”, як про нього говорить святий папа Целестин, вступив на патріярший престол Олександрії 412 р., після смерти Теофіла, якому був братаничем і який сам призначив його своїм наступником. В Олександрії тоді ширилася єресь новаціян, які навчали, що не можна сповідати і розрішати того, хто після прийняття святого хрещення тяжко згрішив, хіба що вдасться охрестити другий раз і таким чином відзискати освячуючу ласку. 

Християн, що приставали до їхньої єресі, хрестили наново, а всі таїнства, уділені священиками, що не належали до єресі, вважали неважними. Ця єресь зародилася в Римі близько 250 р., за папи Корнилія (251-253); вигадав її священик Новаціян. На Першому Вселенському соборі в Нікеї представник новаціянів Ацетій навернувся і склав ісповідь правдивої віри, однак та єресь ще деякий час, до середини VI століття, поширювалася, хоч дуже слабо. В Олександрії вона була доволі сильна, та святий Кирило прогнав єретиків з міста, разом з їхнім єпископом Теотемптом. 

Друге нещастя, від якого тут вірні страждали з незапам’ятних часів, і то дуже тяжко, – це були жиди. Їм добре велося в Олександрії, тим більше, що, за своїм звичаєм, зуміли підкупити старосту міста Ореста. Вони серед білого дня нападали на християн і убивали їх, навіть наважувалися безчестити церкви. Святий Кирило покликав до себе їх старшину і впоминав, щоб не непокоїли християн, та коли жиди, як на глум, стали ще гірше нападати на християн, тоді святий патріярх не міг уже стримати розгніваного народу, який прогнав жидів з Олександрії, тим більше, що вони замучили одного християнського хлопця. Тоді було зруйновано жидівську божницю та їхні доми. За жидів заступився їх прихильник, староста Орест, і почав переслідувати за це свояків і приятелів святого Кирила. Справа потрапила аж до імператора Теодосія. Врешті-решт жидівські ворохобники були покарані; жидам заборонено жити в Олександрії, а їх приятель Орест утратив свою посаду. Було це 415 р. 

Та вже насувалося нове горе, і не тільки на Олександрію, а на всю Східну Церкву. Патріярх Царгорода Несторій (428-431) почав проповідувати нову єресь, згідно з якою Христос не народився як Бог, а як звичайний чоловік, і щойно пізніше друга природа, природа Божа, появилася в Ньому. Тому Матір Божа, згідно з Несторієм, була не Богородицею, а лишень Христородицею. Багато монахів, особливо в Єгипті та Сирії, прийняли цю хибну науку. Святий Кирило став в обороні Пресвятої Богородиці і написав листа до Несторія, в якому викривав його облудну науку і просив, щоб він прийняв науку Христової Церкви. Також патріярх Кирило написав у цій справі до імператора Теодосія і його сестри Пульхерії. Однак Несторій не зрікся єресі, тим більше, що за ним стояв Йоан, патріярх Антіохії, кілька єпископів і частина царського двору. Тоді патріярх Кирило скликав синод до Олександрії, на якому вирішили цю справу передати папі Целестину. Папа скликав до Риму синод, який засудив науку Несторія. Тоді святий Кирило послав Несторієві на підпис ісповідь віри, що складалася з 12 пунктів, кожен з яких закінчувався застереженням, що хто не вірує так, як тут написано, на того нехай впаде клятва, “анатема”. Несторій у відповідь, не підкорившись правді, написав іншого єретичного листа. Тому патріарх Кирило спонукав імператора скликати до Ефесу у 431 р. Третій Вселенський собор. Папа послав на цей Собор своїх трьох представників, а властивим його заступником був патріярх Кирило. У зібранні взяло участь понад 200 Отців. Несторій приїхав до Ефесу, де його підтримував царській намісник Кандидіян. Патріярх Антіохії Йоан, єретик, повідомив, що ані він, ані підвладні йому єпископи участі в Соборі не візьмуть. 

Наради Собору почалися 22 червня, і з першого дня Отці почали вивчати справу Несторія. Натовп людей оточив церкву і до пізньої ночі чекав, що вирішить Собор. А коли поширилася вістка, що Собор засудив і викляв єресь Несторія, усе місто стало радіти, всюди велегласно прославляли Пресвяту Богородицю, у всіх будинках світилося, церкви були переповнені, Отців Собору зі смолоскипами супроводжували до їхніх помешкань, а найславніші родом жінки сипали їм під ноги квіти і кадило. Наступного дня у церквах було публічно проголошено і прибито на письмі клятву на Несторія і його прихильників. Однак злоба єретиків бодай на хвилю мала взяти гору. На п’ятий день роботи Собору до Ефесу приїхав патріярх Антіохії Йоан, зібрав кількадесят своїх прихильників і викляв на зборищі патріярха Кирила. Кандидіян, царський намісник, перехопив листи, вислані Собором до імператора, а послав фальшиве повідомлення, через що цар наказав йому ув’язнити патріярха Кирила і єпископа Мемнона. Єретики торжествували, коли побачили святого Кирила в оковах. Та тут зворохобилося усе місто: Отці Собору послали до імператора чесних мужів, ті представили правдиво справу і цар наказав звільнити святого ісповідника, а Несторія засудив на вигнання, спочатку до одного монастиря в Антіохії, а опісля до єгипетської оази Ібіс, де він 440 р. помер, упавши з коня. Та перед смертю, ще за життя, черви розточили його язик, яким він богохульно зневажав Пречисту Богородицю. Несторіянська єресь не вигасла ще до нині; її прихильники є в Персії, Сирії та Індії. Коли після Собору святий Кирило повернувся до Олександрії, народ вітав його з невимовною радістю. А патріарх цілковито посвятився своєму стаду, навчав словами, добрим прикладом, зводив церкви, був добрим батьком для вдів і сиріт, усе, що мав, роздавав бідним, писав мудрі послання, які поставили його в ряд учителів Христової Церкви, славив Пресвяту Богородицю і помер у великій святості 444 р., на 32-му році свого патріяршого душпастирства.

У той самий день

Святих мучениць Теклі, Марти, Марії, Маріянни та Енеїм

 

Відбувалося це в часі переслідувань християн перським королем Сапором ІІ. У містечку Аси жив дуже багатий і скупий християнин, священик на ім’я Павло. При церкві, в якій він служив, було п’ять дів, що посвятилися служінню Господеві. Називалися вони Текля, Марта, Марія, Маріянна й Енеїм. Коли почалося переслідування християн, один з мучителів злакомився майном Павла і наказав священика та п’ять дів віддати на суд. Святі діви вголос стали визнавати Христа Спасителя і готові були прийняти смерть заради Нього; а той захланний священик, щоб спасти своє майно, зрікся Христової віри, приніс жертву божкам і ще й став намовляти до відступництва святих дівиць. Але ті лиш наплювали йому в очі. Мучитель конче хотів забрати майно відступника і наказав йому, щоб власноруч стяв голови святим мученицям. Та він і на це погодився: той, хто мав провадити інших до вічного життя, став катом-убивцею. Святі діви радісно прийняли вістку про смерть; боліло їх лиш те, що їх пастир став вовком стада, і провістили відступнику, що його чекає неминуча розплата – смерть Юди, мотузка. Прославляючи Господа, вони прийняли мученицьку смерть. Не довго довелося чекати відступникові Павлові на відплату: мучитель тієї ж ночі велів його задушити, а наступного дня сказав, що Павло сам повісився, і забрав усе його майно собі. Труп плюгавого відступника він наказав кинути на пожирання псам. Сталося це 315 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.06.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рим.1,1–7,13–17:  «Бо я не соромлюся Євангелія: вона бо сила Божа на спасення кожному»

Маємо щоразу більше вчитися, читаючи Євангеліє, Послання апостолів, і сприймати, як слово Боже, яким Господь промовляє особисто до мене. Так, Він промовив це до своїх учнів, апостолів, так, апостоли промовляли до інших людей і для їхніх сучасників, але Бог також промовляє через своє записане слово і до кожного з нас. 

Переважно, що більше ми читаємо Євангеліє, то більше сповнюємось тією силою, яка провадить нас до спасення, чіткіше чуємо голос Божий, який повсякчас наполегливо промовляє до нас. Стараймося, щоб Євангеліє щодня було в наших руках, щоб наш спосіб думання і поступування формувався відповідно до Божого. 

* * *

Мт.4,25–5,13:  «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі»

Це Євангеліє відкриває перед нами блаженства. Шануючи Божий авторитет, ми приймаємо те, що говорить Господь. Але, коли будемо відверті з собою, то признаємося собі в тому, як нам важко сприйняти ці слова, що щасливі ті, які голодні та спраглі, щасливі переслідувані, що щасливі ті, яких будуть зневажати. У нашому життя кожен з нас уникає терпіння, страждань, незручностей. Але саме це Бог дає нам, щоб провадити нас до себе. Божі шляхи незвідані, незрозумілі, Бог провадить кожного своїми дорогами. Усі шляхи в Божому промислі важливі й цінні. 

Дуже важливо, щоб за цими проблемами, труднощами, клопотами, які приходять у наше життя, ми побачили Господа, що провадить нас. Провадить, щоб освятити і спасти. Провадить, щоб наблизити нас до себе, щоб нас перемінити. Уміймо приймати ці труднощі як добру нагоду наблизитися до Нього. Труднощі, біда, проблеми, з одного боку, можуть віддалити нас від Бога, коли будемо їх не сприймати, а нарікати. А з іншого боку, вони можуть бути доброю нагодою до нашої переміни. Уміймо всім, що стається в нашому житті, користуватися як нагодою наблизитися до Господа, стати учасниками Царства Божого.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.06.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Еф.5,9–19:  «Проказуйте між собою вголос псалми й гимни та духовні пісні, співайте та прославляйте у серцях ваших Господа»

Ми створені на образ і подобу Божу. Цей образ Божий у нас перебуває, хоча й затьмарений первородним гріхом, як також маємо цю подібність до Господа в собі все більше розвивати. Апостол Павло вказує, що важливо промовляти псалми, гимни та пісні духовні, бо ми через це більше уподібнюємось до Господа, коли перебуваємо з Ним. 

Погляньмо на наше життя. Скільки багато зусиль, часу, старань ми докладаємо до всього земного, що змінюється і зникає, а скільки часу ми приділяємо Господеві. Тож ніколи не шкодуймо часу для Бога. Бо тільки так ми проводимо час із користю для себе, тільки так можемо більше перемінюватись й уподібнитись до Господа.

* * *

Мт.18,10-20: «Коли хтось має сто овець і одна з них заблудить, – чи він не кине дев’ятдесят дев’ять у горах і не піде шукати ту, що заблукала?»

На перший погляд може видатися, що для Господа дев’ятдесят дев’ять овець не такі важливі, як та одна. Проте для Бога немає більш важливих чи менш важливих людей, для Нього всі однаково важливі, усі цінні. Але ця розповідь з Євангелія, ця притча показує іншу річ. Богові важлива кожна людина, для Нього важливе навернення кожного, отже, Йому важливий кожен з нас. Можливо, з боку людей ми не відчуваємо своєї цінності, важливості, але не так є з боку Бога. Люди нас забувають, не звертають на нас уваги, але для Бога ми завжди цінні, і навіть тоді лишаємось цінні, коли робимо зло чи гріх. А ще більше цінні, коли навертаємося, усвідомлюємо своє становище. Тож яку важливість і цінність ми маємо в очах Господа – такої не маємо навіть у своїх очах.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.06.2016р. Б. / Святого мученика Теодота Анкирського

Святого мученика Теодота Анкирського

Тропар, гл. 4: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти,* знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння.* Задля того слово істини справляючи,* і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Теодоте, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.

Кондак, гл. 1: Зорею многосвітлою, яка даруваннями чудесними і стражданнями священними творіння озоряє, Теодоте блаженний, був ти воістину, тому днесь пам’ять твою звершуючи, радістю серця Христа величаємо.

Тропар, гл. 4: Мученики Твої, Господи, * у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * їх молитвами спаси душі наші.

Кондак, глас 2: Як страждалець подвизався ти добре із співстраждальцями твоїми, Теодоте, і вінки почестей прийняли ви із дівами-страстотерпицями. Тому Христа Бога моліть за всіх нас.

У місті Анкирі, в Галатії, в часи мучителя Диоклетіяна жив побожний християнин Теодот, який, згідно з одними джерелами, був єпископом, а згідно з іншими – продавав вино. В часі переслідування, яке в Анкирі чинив мучитель Теотекн, багато християн переховувалися у лісах і дебрах. Святий Теодот постачав їжу втікачам, утішав ув’язнених за віру Христову і ховав тіла замучених, що вважалося великим злочином і каралося смертю.

В Анкирі мешкало семеро дів, уже в літах, які провадили боговгодне життя під проводом Текуси, 70-літньої стариці, тітки Теодота. Ще замолоду вони присвятили своє життя служінню Богові, а ось тепер мучитель велів їх схопити і привести на суд. Вони вголос стали визнавати Христа Спасителя і за це їх стали бичувати жилами по всьому тілі. Потім мучитель велів їм іти до ріки і мити поганських ідолів, що саме в той час кожного року робили погани. Але святі дівиці відмовилися, сказавши, що ніколи добровільно не торкнуться божків, а коли їм, згідно з поганським звичаєм, принесли білі одежі і вінки на голову, – вони все те потоптали ногами. Розлючений Теотекн наказав кожній діві прив’язати на шию камінь і втопити у морі, а на березі поставити сторожу, щоб християни не дістали тіл святих мучениць.

Саме тоді, коли мучитель оголосив присуд, святий Теодот повернувся зі села Маль, де ходив ховати одного мученика. Повернувшись до Анкири, він не пішов до свого дому, а завітав до господи убогого християнина Теохарида, що мешкав поблизу церкви святих Патріярхів, яку зачинили погани. Обидва стали гаряче молитися, щоб дівиці витримали у своєму подвизі до кінця. Невдовзі до них приєднався ще третій християнин, свояк Теодота, Поліхроній. Коли ж вони молилися, прийшла жінка Теохарида і розповіла, що святі діви мужньо прийняли смерть, та показала місце, де їх утопили. Святий Теодот подякував Господеві, що не покинув мучениць у тяжку годину, та став гадати, яким чином дістати тіла святих і чесно поховати.

Він заохотив до цього своїх товаришів і після спільної молитви вони вночі попрямували на берег моря. Ніч була темна, до того ж почалася буря, і воїни, що стерегли берег, утекли перед хмарою, а святий Теодот підійшов до самої води. Бог у чудесний спосіб вказав місце, де лежали тіла святих дів, і благочестиві християни їх дістали і чесно поховали.

Наступного дня мучитель довідався, що християни поховали тіла святих. Розлючений, він наказав покарати сторожів бичами, а всіх християн, які потраплять в руки, хапати і вести на суд. Поліхроній, переодягнувшись селянином, вийшов у місто, але його впізнали, схопили і привели до мучителя. Злякавшись мук, він признався, що тіла мучениць поховав разом з Теодотом. Мучитель наказав знайти святого Теодота, а коли той довідався про це, то, не зважаючи на вмовляння приятелів, добровільно став перед судом, бо не хотів, щоб через нього страждали інші. Він не лишень сміливо визнав Христа Спасителя своїм Господом, а ще почав упоминати поган, щоб зреклися ідолів та пізнали Христа і Його доброту. Теотекн наказав повісити святого на дереві та шматувати тіло залізними гаками, палити вогнем, рани поливати оцтом і посипати сіллю, вибити йому зуби олов’яними кулями і повибивати щелепи, а потім велів кинути його у в’язницю. А святий мученик у стражданнях благословив Господа й у в’язниці співав псалми, готуючись до останнього бою з ворогом нашого спасіння – дияволом.

Через 5 днів (за іншими джерелами – через 15) мучитель велів поставити слугу Божого перед себе, бо гадав, що той, ледь живий після мук, тепер уже охоче принесе жертву поганським богам. Однак святий готовий був витерпіти ще більші муки, щоб лиш засвідчити свою правдиву віру. І він знову потрапив у руки катів, які шматували гаками його тіло, волокли по розпечених черепках – а під кінець мучитель наказав стяти його мечем. На місці страти святий мученик голосно молився за Христову Церкву, простив своїм катам й у молитві нахилив свою голову під меч. Сталося це 7 червня 303 р. Тіло святого мученика, попри сторожу, забрав священик Фронтон і поховав в одній з печер села Маль, над якою згодом в його пам’ять було зведено величаву церкву.

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.06.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм (+VIDEO)

Ді.2,1–11:  «Зійшлась велика юрба і хвилювалася, бо кожен чув, що вони говорили його мовою»

 

Через сходження Святого Духа апостоли стали здатними промовляти людям, кожному народові, і кожній конкретній людині так, щоб вона почула Євангеліє. Апостоли стали здатні нести Євангеліє до кожної особи, яку їм Господь посилає. І це важливий приклад для нас, християн, які через хрещення споріднились з Ісусом Христом, через миропомазання сповнилися Дарами Святого Духа. Важливо щоб ми могли зрозуміти, що коли Бог ставить нас у ситуацію з якоюсь людиною, то робить нас спроможними цій людині допомогти і промовити. 

Потрібно завжди мати переконаність і віру, що Бог нас не залишить без підтримки. Так, може, ми не завжди готові почути голос Божий, може, ми не завжди готові промовити кожній людині, але ми цю здатність завжди у собі посідаємо. Її потрібно розвивати через молитву, через наше вслухання в Господа, бо дари Святого Духа ми вже отримали в таїнстві миропомазання, але маємо ці дари в собі розвивати й ними жити. 

 

* * *

Йо.7,37-52; 8,12:  «Хто вірує в мене, як Писання каже, то ріки води живої з нутра його потечуть!»

 

Наша віра дає нам сопричастя з Богом. І все те, чим володіє Господь, починаємо мати й ми – як діти свого Батька. Незважаючи на те, що кожен з нас у певних обставинах життя стикається зі своєю обмеженістю і слабкістю, може навіть впадати у відчай чи сумніви, Бог залишається незмінним і завжди переймається нашими проблемами. 

Коли наближаємося до Господа, то багато неможливих для здійснення речей, стають можливими. І тоді відчуваємо щодо себе знамениті слова апостола Павла: «Все можу в Тому, хто укріплює мене». Головне – не переставати уповати на Нього, мати за свою кріпость і опору тільки Його. 

Святкуємо Зіслання Святого Духа, бо апостоли почали діяли не своєю силою, а Божою, оскільки Дух Святий сповнив їх. Діяти Божою силою може кожен, хто отримав таїнства Хрещення і Миропомазання, через які ми, смертні люди, стаємо здатними до великих речей. Це свято пригадує нам і наголошує, що людина здатна здійснювати величні вчинки, коли дозволяє Господеві, Святому Духові діяти в собі. Це свято торжества, перемоги великої сили Божої, яка може виявитися лише тоді, коли ми цього забажаємо, коли ми цього спраглі; і Дух Святий, так само, як зійшов тоді на апостолів, сходить і скріплює кожного з нас у кожній миті нашого життя.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

Неділя Зіслання Святого Духа 2016. Роздуми над Євангелієм

19.06.2016р. Б. / Преподобного Висаріона, чудотворця та преподобного Іларіона Нового, Далматського

Преподобного отця нашого Висаріона, чудотворця

Тропар, глас 4: Боже отців наших,* що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості,* не віддали милости Твоєї від нас,* але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, гл. 2: Вишні сили наслідуючи, преподобний, як птах життя своє прожив, дочасне у забутті відклавши, безустанним бажанням покликаний до небесних доброт Христа Царя, аж поки й осягнув єси їх, Висаріоне, тож моли неустанно за всіх нас. 

Опис життя святого Висаріона дуже подібний до життя святого Серапіона Синдоніта, пам’ять якого вшановуємо 7 квітня. Народився преподобний Висаріон у Єгипті, жив при кінці ІV століття. Замолоду він присвятив себе служінню Богові, з благоговінням відвідав святі місця в Єрусалимі і довший час подвизався у преподобного Герасима, над Йорданом. Повернувшись у рідні околиці, він не мав постійного осідку, а ходив з місця на місце, рідко коли мав нічліг під дахом, а зазвичай ставав під дверима монастирів, де молився цілими ночами. Впродовж сорока років преподобний Висаріон спав стоячи, або сидячи, строго постив по кілька днів, а одного разу простояв у молитві серед колючого терня сорок днів, без жодної їжі. Бог дав йому ласку сліз, якими святий змивав не свої гріхи, бо провадив справжнє ангельське життя. І дав йому Бог ласку творити чуда. Так, він мимоволі торкнувся одного прокаженого і той став цілком здоровий. А коли його учень Дул умлівав від спраги, святий Висаріон перемінив солону морську воду на солодку. Іншим разом сонце, за його молитвою, світило довше, ніж зазвичай, аж поки слуга Божий не дійшов до мети своєї подорожі. Також він переходив сухою ногою через воду. Мав лиш один одяг, той, що носив на собі, але й ним прикрив нагого чоловіка. Подібно, як святий Серапіон, продав своє Євангеліє, щоб допомогти якомусь бідаку. Помер у глибокій старості. 

У той самий день

Житіє преподобного Іларіона Нового, ігумена обителі Далматської

Тропар, глас 4: Боже отців наших,* що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості,* не віддали милости Твоєї від нас,* але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, гл. 2: В огорожі життєносної паші твоєї, як пастир стадо зберіг ти і явився єси величним висотою діл твоїх, святий Іларіоне, за благочестям мук багато і скорбот прийняв, тому у життя всерадісне Сіону вишнього вселився єси, моли за нас, преподобний. 

Святий піснепівець і творець канонів Йосиф називає святого Іларіона знаменитим монахом, якого Бог за життя і після смерти прославив численними чудами. Народився преподобний Іларіон в Кападокії (775 р.). Його батько називався Петро, був він пекарем на царському дворі, а мати звалася Теодосія. На 20 році життя Іларіон пішов в Ісихійський монастир поблизу Царгорода, а потім перебрався в Далматський (заклав його святий ісповідник Ісаакій, його пам’ять вшановуємо 3 серпня). Тоді у цьому монастирі подвизався святий Григорій Декаполіт. У монастирі преподобний Іларіон часто читав житіє свого тезки, святого Іларіона Великого (пам’ять вшановуємо 21 жовтня), і наслідував його, тому й названо святого Іларіона – Новим. Днями й ночами перебував він у мовчанні й пості, бувало, що впродовж п’яти днів нічого не їв, спав завжди стоячи або сидячи. Після смерти преподобного Григорія Декаполіта ігумен монастиря велів Іларіонові прийняти священство, а коли і цей ігумен помер, то святий Іларіон, дізнавшись, що братія хоче поставити його ігуменом, утік в Малу Азію. Але монахи Далматського монастиря звернулися до патріярха Никифора, і той під послухом наказав Іларіонові прийняти ігуменство. Він вісім років провадив своїм монастирем, до 815 р., аж поки імператор Лев Вірменин не прогнав святого Никифора, єпископів і священиків засудив на вигнання та мучив у в’язницях, а святі ікони наказав з церков викидати і палити. Тоді прийшов час і преподобного Іларіона. Викликаний до імператора, він став в обороні святих ікон, за що його було жорстоко бичовано, а потім кинено до в’язниці, де преподобного морили голодом. Згодом його перевели до одного монастиря, де ігумен-єретик замкнув його до в’язниці і мучив голодом. Через пів року його знову привели до імператора, він знову витерпів тяжкі муки, і тоді його кинули до в’язниці в іншому монастирі, де тримали його в кайданах, у голоді і холоді. 

Після смерти Лева Вірменина преподобного Іларіона випустили з в’язниці, однак до свого монастиря він повернувся значно пізніше. Замешкав він в одному саду, де мав маленьку комірчину, – там сім років святий перебував у молитві. Бог дозволив йому побачити душу преподобного Теодора Студита, яку ангели возносили на небеса. 

За правління імператора Теофіла (829-842) преподобний Іларіон за почитання святих ікон витерпів нові муки – він отримав 170 ударів бичами – і був висланий на острів Афусія. Умови тут були значно кращі, його не тримали в кайданах і він мав окрему печеру. Після смерти імператора його дружина й опікунка неповнолітнього сина Михаїла III припинила всякі переслідування християн, і лиш тоді святий Іларіон повернувся до свого Далматського монастиря, де прожив ще три роки і помер 845 р., на 70 році свого благочестивого, ісповідницького життя. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР