22.10.2011р. Б. / «Нова глобальна етика» загрожує світові, – вважає професор

 

Світові загрожує «нова глобальна етика», – розповіла сьогодні у Варшаві Maргарита А. Петерс, директор Інституту динаміки міжкультурного діалогу в Брюсселі. Цей тип етики прагне виховувати нові покоління, виключаючи посилання на Бога і релігію. Єдиною силою, здатною зупинити розширення «нової етики» є сім'я, –  вважає професор Пітерс.

 

 

За словами Маргарити Пітерс, після падіння комунізму, Організація Об'єднаних Націй намагається побудувати новий глобальний консенсус і нову етику. Міжнародні документи, нова мова, яка включає в себе такі вирази, як: права дітей, принцип партнерства, демократична участь, репродуктивне здоров'я, гендерна проблематика, глобальне управління і глобальна етика.

 

 

Архиєпископ Хенрік Хосер, який брав участь у конференції, зазначив, що аналіз місіс Пітерс має велике значення у зв'язку із систематичним характером її спостережень, а також проблеми Церкви.
«Я усвідомлюю, що зараз, коли ми покликані до нової євангелізації, абсолютно необхідно мати знання про світ, суспільство, культуру, цивілізацію, без яких ми не зможемо підготувати відповідні дії і відповіді на виклики нашого часу», – сказав Архиєпископ.

 

За матеріалами Radio Watykańskie
 

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

21.10.2011р. Б. / В’язничний капелан про жахи пенітенціарної системи України (каральної системи СССР)

 

Пенітенціарна служба поки що тільки називається пенітенціарною, насправді ж вона є репресивною з огляду на всю систему судочинства і правила застосування законів. Таку думку висловив референт Патріаршої курії УГКЦ з питань душпастирства у пенітенціарній системі України отець Костянтин Пентелей. 

 

На його думку, пенітенціарна система в нашій державі – це як покарання за злочин. Її продовжують застосовувати як репресивний апарат для помсти, аби людина геть втратила свою гідність, а не очистилася, змінилася на краще. 

«Наша судова система виглядає так: якщо в Старому завіті було око за око, зуб за зуб, то тепер йде щелепа за зуб, голова за око. Саме така система покарання існує. Створюється враження, що в нас основний принцип правосуддя – це помста. Ніхто не думає про те, щоб навернути цих людей до правильного життя, аби дати їм можливість виправитися», – вважає отець Костянтин. 

Основною причиною цього, на його думку, є недосконалість судової системи загалом і переповнені слідчі ізолятори зокрема. За даними референта Патріаршої курії УГКЦ з питань душпастирства, зараз у СІЗО перебуває понад 40 тисяч людей. Для порівняння, у 2004 році в СІЗО перебувало 32 тисячі людей. 

За його словами, у нашій країні порушується найважливіший принцип – запобіжний захід застосовується далеко не завжди, коли це необхідно. «Таким чином утримання під вартою є основним способом давання свідчень людини проти самої себе. Це неприпустимо», – наголошує о. Костянтин. 

Він називає лише одну причину, чому людину несправедливо тримають під вартою: «щоб вона підписала всі папери проти себе. Це сучасний метод застосування тортур, бо поки йде судове слідство, яке тягнеться дуже довго, як правило роками, людина настільки виснажується тим чеканням судового вироку, що сама підписує папери, які їй скажуть, тобто погоджується відсидіти ще, скажімо, півроку і зізнатися в злочині». 

«Оскільки тюрми переповнені, виникає така ситуація – фізично тюремна система не здатна відреагувати на потреби всіх затриманих. Бо після потрапляння в СІЗО в усіх, навіть у здорових, через умови утримання погіршується стан здоров’я. Це пов'язано насамперед із тіснотою і тим, що замість двох годин прогулянки, затримані перебувають надворі по 40 хвилин або й взагалі їх не виводять гуляти. Тюремна система має свій ліміт фінансування, тому, наприклад, психічнохворі, які мають отримувати транквілізатори чи інші препарати для заспокоєння нервової системи, не отримують їх. Те саме стосується й інфекційно хворих. Медикам часто доводиться працювати зі жменею пігулок і фізрозчином. Усе! Більше нічого в них нема. Але це не тому, що пенітенціарна служба така погана, навіть якби була в нас європейська судова система, все одно на таку кількість затриманих довелося б витрачати половину бюджету країни. Тому проблему потрібно починати вирішувати саме з того, чому переповнені СІЗО», – завершив о. Костянтин. 

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ 

Джерело:        КРЕДО 

20.10.2011р. Б. / Довга дорога до священства, - інтерв’ю з дияконом Тарасом Жеплинським

 

У Львівській духовній семінарії Святого Духа, вже четвертий рік поспіль діє програма для пізніх покликань. На ній навчаються студенти, які відчули покликання до священства вже у зрілому віці (понад 30 років). Одним з перших випускників програми є диякон Тарас Жеплинський (52 роки).

На свято Преображення Господнього, 19 серпня 2011 р., він отримав дияконські свячення з рук Архиєпископа Львівського, Високопреосвященнішого владики Ігоря. Про свій шлях до священства, викладач Національного університету "Львівська політехніка", диригент парафіяльного хору при Львівському храмі Вознесіння та випускник Львівської духовної семінарії Тарас Жеплинський розповів Прес-службі Львівської архиєпархії.

– Отче-дияконе, чи пам’ятаєте як і коли Ви відчули покликання до священства?

Це довга історія. Мій дідусь був священиком, і коли я приїжджав на вихідні у с. Наконечне Яворівського р-ну, де він з бабусею мешкав, то брав участь у Божественній Літургії та говорив, що також буду священиком. На це бабуся відповідала, що в такому разі вона прибереже дідусеву реверенду (підрясник) для мене.

Після закінчення школи дорога до семінарії для мене була закрита, оскільки мій батько був репресованим. Наслідуючи батька, який був хіміком, я вступив до Львівського політехнічного інституту на хімічний факультет за спеціальністю «Технологія виготовлення скла». Успішно завершив навчання, вступив до аспірантури, захистив кандидатську дисертацію і залишився працювати викладачем у Львівській політехніці.
Так я спокійно жив і працював до 1995 року, думаючи, що все у мене гаразд і я на своєму місці. Але саме в цьому році біля нашого будинку, що на вул. Володимира Великого, почала діяти капличка і сусідка мене запросила до співпраці в ній.

Близько 25 років я співав у хорі «Дударик» і керував ансамблем у Львівській політехніці. Парох каплиці, о. Володимир Фарат, помітив мої здібності і запросив керувати церковним хором. Коли довідався, що я працюю викладачем, то залучив мене до катехизації та організації вертепу в різдвяний. Я разом із товаришем Зиновієм Боровцем взявся за цю роботу.

Трохи згодом о. Володимир запитав мене, чи не хотів би я навчатися в семінарії. Спочатку я цієї пропозиції не сприйняв і два місяці обмірковував таку можливість. Це було у 1996 році. Зрештою я таки зрозумів, що відчуваю покликання до священства і звернувся до нашого єпархіального єпископа Юліана (Ґбура) з проханням допустити мене до вступу в семінарію. Того часу існували курси пришвидшеної підготовки священиків, бо була потреба в душпастирях, але владика порадив мені здобути добру освіту і вступити до Богословської академії або Люблінського католицького університету (Польща). Оскільки мені тоді було більше ніж 30 років, до Богословської академії мене не прийняли. Тоді я вступив на Катехитичні курси, де навчався разом із своєю дружиною, паном Зиновієм Боровцем, сестрою Дарією Ковальчук. Наступного року я подав документи до Люблінського католицького університету.

– Чи отримали Ви стипендію на це навчання?

Ні, тоді плата за навчання становила 300 злотих, це було не дуже багато. Я навчався екстерном. Заняття були лише в суботу. У п’ятницю я виїжджав зі Львова і перебував у Любліні до суботнього вечора. В Польщі у мене з’явилося багато друзів, які допомагали мені з нічлігом і довозили до кордону, бо я не мав власного автомобіля. Я лише платив за автобус від кордону до Львова.

З Божою допомогою я закінчив університет і захистив магістерську роботу про міжнародний рух «Віра і світло». Мені ця тема була близькою, оскільки в дружини був неповносправний брат (він вже помер). Після закінчення навчання, разом з дружиною, допомагав у розвитку спільноти «Віра і світло» в Україні. Згодом був співголовою нашої парафіяльної спільноти при храмі Вознесіння,  пізніше заступником голови  крайової ради «Віра і світло»  в Україні. Весь цей час мене не покидала думка про те, що я хочу бути священиком. Отож, я знову почав шукати можливість реалізувати своє покликання.

Мені повідомили, що диплом Люблінського католицького університету не є достатньою підставою для ієрейських свячень. Тоді я вирішив зробити ще один крок - вступити на ліцензіат до Українського католицького університету. Там я провчився три роки і здобув ще один диплом. Моїм керівником був о. Мирон Бендик, якому я особливо завдячую за навчання східного богослов’я.

– Отож Ви мали можливість досвідчити вплив східного і західного богослов’я на ваше формування…

Так, західне богослов’я навчило мене виваженого підходу до планування своєї праці і робочого часу. На заході не існує компромісів, недоробок, плагіату. Там справді треба було вчитися. Мені подобається такий метод як розмова викладача зі студентом без будь-якої попередньої підготовки: під час такої розмови викладач справді виявляє, що знає студент. Цікавим для мене було читання праць Томи Аквінського. Негативним досвідом навчання в Польщі було те, що під час вивчення філософії студентам давали зрозуміти, що єдиною правильною філософською течією є неотомізм. Неприйнятним для мене є також спроба пояснити все раціонально. Натомість у східному богослов’ї немає таких конкретних рамок. Воно дає більше можливостей віддатися Богу, і віра тут переважає над розумом. Це мені імпонувало.

– Розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю.

Я одружений, у нас є маленька донечка Марія, їй п’ять з половиною років. Коли дівчинці було півроку, ми вдочерили її з дитячого будинку, що на вул. Гвардійській. У нас із дружиною не було власних дітей і після того, як я завершив навчання ми вирішили взяти цю дівчинку до нашої сім’ї.

– Яким чином ви потрапили Львівської духовної семінарії на програму пізніх покликань?

Коли я закінчив ліцензіатське навчання і отримав другий диплом, тоді написав листа Архиєпископу Львівському, владиці Ігорю, про свою дорогу до Бога. Під час візитації нашої парафії я йому віддав цей лист, і через два місяці мені зателефонували з Курії Львівської архиєпархії та запросили на зустріч. Під час зустрічі я дізнався, що крім мене є ще кілька «немолодих» осіб, котрі бажають навчатися в семінарії, тому буде формуватися програма для пізніх покликань. Це був 2007 рік. Я ще рік почекав, поки підростала донечка, і наступного року  вступив до семінарії.

– Як ваша дружина сприймала вашу відсутність під час навчання?

Дружина мене підтримувала, хоч це було важко, навчання на програмі пізніх покликань тривало 3 роки. Звичайно ж, вона хотіла, щоб я був вдома, але розуміла, і я їй за це дуже вдячний.

– Чи давалася взнаки різниця у віці з іншими семінаристами?

Мені було легко спілкуватися з усіма. Звичайно, інші брати розуміли, що я старший від них: з одного боку, це не було панібратство, вони ставилися до мене з певною повагою, а з другого – не цуралися мене, спокійно розмовляли зі мною. Мабуть праця у русі «Віра і світло» також допомогла мені не комплексувати у спілкуванні з молодшими особами.

– Окрім навчання семінаристи виконують чимало різноманітних обов’язків та чергувань…

На кухні я не чергував. Під час літньої практики чергував на семінарійній фірті. Завжди, коли я там сидів, до мене приходили брати-семінаристи і я з ними спілкувався. Найбільш тісні стосунки з хлопцями зав’язалися в мене саме під час цього чергування. Ми спілкувалися на різні теми, це була і музика, і богослов’я, і життя. Звичайно, коли наставала моя черга прибирати кімнату, я сумлінно виконував цей обов’язок.

– Яким було ставлення до Вас з боку викладачів семінарії?

Ставилися з розумінням, але тим не менше поблажок не було жодних. Як і інші, я писав контрольні роботи, приходив на іспити.

– Зрештою цього року Ви завершили навчання у семінарії і отримали дияконські свячення. Що Ви відчували у цей день?

Це, напевно, символічно, що поставлення в диякони відбулося на свято Преображення Господнього, бо для мене це також було певне преображення, перехід в інший духовний стан. Це були приємні відчуття, такі щирі переживання. Мене прийшли привітати багато моїх друзів, у тому числі спільнота «Віра і світло», мої хористи і парафіяни храму Вознесіння. Були присутні також брати-семінаристи, які мене щиро вітали. Дияконат зобов’язує людину до додаткових щоденних обов’язків, до більшого віддання Богові. Разом з тим, розумію, що це перший крок до ієрейських свячень.

– Що б ви побажали своїм наступникам, які навчатимуться на програмі пізніх покликань у семінарії?

Я б побажав їм прислухатися до свого серця, слухати голосу Божого, прагнути відчути, чи Бог справді кличе їх до священства. Ще – не дуже роззиратися довкола, а віддатися Господеві. Старатися йти туди, куди Бог кличе. Більше молитися, пам’ятати, що Господь хоче, щоби ми всі були щасливими, щоб ми були там, де нам найкраще бути. Менше думати, менше планувати, а йти за Богом. 

– Чи збереглася реверенда вашого дідуся, яку бабуся обіцяла приберегти для вас?

Так, вона збереглася, але, на жаль, вона вже не може виконувати свого призначення. Я ще маю ложечку, якою причащав мій дідусь, крім того маю багато дідусевої літератури, яка мені дорога.

– Чи вже готуєтеся до священичого рукоположення?

Не прагну форсувати подій, бо проаналізувавши попередній досвід, розумію, що все так мало бути, як є, зокрема три роки формації в семінарії. Це допомагає мені у дияконському служінні. Ставши біля священика як диякон, я знаю, що маю робити. Звісно, часом помиляюся, адже це тільки початок: саме в тому семінарія мені допомогла. Тому я не дуже поспішаю, щоби потім, коли буду священиком, не робити помилок.

– Який вплив на ваше служіння матиме ваш багатий життєвий досвід?

Усе, що я пройшов, є надзвичайно важливим. Мене не лякає велика аудиторія, я знаю як готувати проповіді, адже постійно готувався до лекцій, знаю, що цікавить молодь, мені відомі проблеми викладачів старшого покоління. Це, безперечно, позитивний досвід. Важливим досвідом є також моє перебування у русі «Віра і світло». Це дає мені навички спілкування з неповносправними особами та їх батьками, допомагає заохочувати інших до підтримки таких осіб.

– Ви продовжуєте викладати у Львівській політехніці. Чи розмовляєте зі своїми студентами на релігійні теми?

Так, я завжди намагався спілкуватися з ними на теми моралі та релігії. Слід згадати, що один із моїх колишніх студентів, Михайло Пазиняк, після закінчення Політехніки також вступив до семінарії і тепер є священиком.
Як, на вашу думку, сьогодні можна вказати молодим людям шлях до Бога?
Насамперед власним прикладом. Викладач, який не бере хабарі, справедливо ставить оцінки, говорить про Бога і мораль – допомагає студентам знаходити шлях до Господа.

– А що необхідно зробити, щоб подолати хабарництво в  українських закладах освіти?

Потрібно працювати з викладачами. Я хотів би розпочати таку роботу саме у Львівській Політехніці, проводити з викладачами щомісячні зустрічі, починаючи з під ставових речей у християнстві і переходячи до хабарництва та інших зловживань, які існують у нашій вищій освіті. Я спілкувався з одним викладачем із Львівського лісотехнічного університету. Він мені заявляв, що брати хабарі – це нормально, а я йому доводив протилежне. Після декількох розмов він змінився, перестав зложивати своїм становищем і зрозумів, що можна прожити на зарплату викладача університету, хоча вона й не є дуже високою.

Розмовляла Віра Ценглевич

Прес-служба Львівської архиєпархії
У матеріалі використано фотографії з приватного архіву диякона Тараса Жеплинського

Джерело: Львівська Архиєпархія УГКЦ

Ваш покірний слуга теж мав таке покликання, але його доля склалася трохи інакше, бо він так і не спромігся себе реалізувати. А тепер, через брак здоров'я, вже й не може навіть сидіти, а не те що стояти і служити біля престолу. Він, колись, ще у 1996р. Б., мав нагоду розмовляти з блаженнішим владикою Любомиром Гузаром (екзархом Києво-Вишгородським)  на тему "пізніх покликань", але Господь, мабуть, вирішив інакше і те покликання реалізував у катехитиці, бо дав можливість від 2002 по 2008рр заочно закінчити КПІ УКУ і далі успішно та й не без допомоги парафіян закопати те все знання в землю...

...все ще катехит парафії Преображення Господнього, негідний р. Б. Леонід.

19.10.2011р. Б. / Делегація руху «Unum Omnes» та дияконське рукоположення у соборі св. Юра

 

У Архикатедральному соборі св. Юра, в неділю, 16 жовтня, Преосвященніший владика Венедикт очолив Архиєрейську Божественну Літургію. В часі богослуження єпископ-помічник Львівський уділив дияконські свячення випускникові Львівської духовної семінарії Святого Духа Сергію Білоконю.

У спільній молитві також взяли участь представники Всесвітньої спілки чоловіків-католиків «Unum Omnes» на чолі з її президентом Найлом Кеннеді. Засідання виконавчого комітету цієї організації відбувається з 15 до 22 жовтня у Львові, в Реколекційно-відпочинковому центрі Львівської архиєпархії.

Розважаючи над недільним Євангельським уривком про покликання апостолів і чудесну ловитву риби. Преосвященніший особливо заакцентував на словах апостола Петра: «На твоє слово закину сіті». Владика зазначив, що апостоли-рибалки, бувши професіоналами своєї справи, послухали Христа всупереч людській логіці та власному досвіду. Цей крок не лише приніс їм незвично великий улов, але й докорінно змінив їхнє життя.

«Так як тоді Господь подбав про тих, хто довірився Його слову, так само подбає про кожну людину, яка з вірою звернеться до Нього. Якщо поглянути в наше життя, в наше минуле, можемо побачити, як в різних моментах, обставинах і ситуаціях ми могли почати жити вірою. Це був певний сплеск, бо вже ні нащо інше ми не могли уповати чи покластися. Але цей сплеск віри спричинявся до того, що в нашому особистому житті, не лише в Євангелії чи у житті святих, Бог творив чудеса. По нашій вірі далося нам», - зазначив Архиєрей.

Після Божественної Літургії владика Венедикт звернувся до новопоставленого диякона Сергія, закликавши його «свідчити своїм служінням живу віру в Бога». Єпископ також привітав гостей з-за кордону і коротко розповів вірним про рух «Unum Omnes»: «Сьогодні з нами на Святій Літургії в Соборі св. Юра присутні християни з Австрії, Білорусії, Ефіопії, Ірландії, Кореї, Литви, Люксембургу, Мадагаскару, Нігерії, Великобританії, Франції, Хорватії. Сердечно вітаємо чисельну делегацію світового руху «Unum Omnes», бажаємо успішних нарад та гарних вражень під час відвідин наших святинь і монастирів».

На завершення, з нагоди дня Прислуговуючого, владика Венедикт вручив пам’ятні ікони членам Вівтарної дружини собору св. Юра, які протягом останніх 20 років прислуговували у храмі.

Довідка:

Всесвітня спілка чоловіків-католиків «Unum Omnes» створена 1948 р., в Люрді, свій осідок має у Ватикані. Метою спілки є допомога людям реалізувати потенціал у житті, як християн, не боятися брати відповідальність у Церкві та суспільстві, підтримувати родину як джерело життя людини, сприяти розвитку відносин з національними та міжнародними організаціями. Представники УГКЦ вперше приєдналися до руху у 80-х рр. XX ст. Архимандрит отців Студитів ієрм. Любомир Гузар, разом із делегацією української діаспори, брав участь у нарадах «Unum Omnes» в Мюнхені. Офіційне членство у спілці чоловіків-католиків Україна відновила у 2000 р., на засіданні в Люксембурзі.

Тарас Бабенчук

Джерело:  Прес-служба Львівської архиєпархії

17.10.2011р. Б. / «Єдина Помісна Церква в Україні може відбутися скоріше, аніж ми думаємо», - Блаженніший Святослав

 

Блаженніший Патріарх Святослав (Шевчук) – один з наймолодших очільників Української греко-католицької церкви. Із його обранням Главою УГКЦ, пов'язують нове дихання Церкви та посилення її впливу на суспільні процеси. Молодість та енергія Блаженнішого дозволяє активніше впроваджувати ідеї й принципи християнського буття не лише в Україні, але й за її межами.

 

Обрання Святослава (Шевчука) Патріархом було неочікуваним, однак прогнозованим. Вірні УГКЦ позитивно та з надією сприйняли молодого Главу Церкви.

 

З Блаженнійшим ми зустрілися у його заміській резиденції у Києві, напередодні візиту до Апостольської столиці. Простий, відвертий та комунікабельний Владика Святослав справляє приємне враження у спілкуванні, а його динамізм й рішучість підкреслюють харизму Глави УГКЦ і вселяють певність майбутнього Церкви.

 

- Ваше Блаженство, найперше вітаю Вас із обрання Главою багатомільйонної УГКЦ. Скажіть, будь-ласка, чи було це для Вас несподіванкою? Чи одразу Ви погодилися очолити Церкву?

 

- Ви не перший, хто ставить мені це запитання. На нього я завжди відповідаю так: для мене, мабуть, як і для Синоду, це обрання стало повною несподіванкою. Я справді готувався повертатися назад до Аргентини і продовжувати розпочаті там справи. Але так вийшло, що Господь Бог розпорядився по-своєму і Владики обрали мене Главою Української греко-католицької Церкви. Це обрання стало для мене несподіваним поворотом у житті.

 

- У своїй першій проповіді як Глава Церкви, Ви заговорили про «весну греко-католицької церкви». Чи означає це суттєве омолодження, деталізуйте, якщо можна?

 

- У своїй проповіді я не сказав нічого нового, а лише привернув увагу до відносно молодої нашої Церкви. Коли мова йде про середній вік духовенства і монашества Української греко-католицької Церкви, а він складає 35 років, то ми, справді, є дуже молодою Церквою. Очевидно, так сталося історично, що сьогодні нашій Церкві десь бракує священнослужителів середнього віку, від 45 до 55 років. Цей проміжок віковий у нас є незаповнений. На це були історичні причини: в контексті життя в Радянському Союзі, коли існували підпільні семінарії і був обмежений доступ до них, цей віковий прошарок у нашій Церкві є недостатнім. Тому я нічого іншого не сказав, лише констатував факти. Очевидно, що сьогодні молоде покоління в УГКЦ все більше перебирає на себе відповідальність за Церкву, як на рівні єпископату, так і на рівні єпархій та релігійних спільнот.

 

- «Стратегія розвитку церкви до 2020 року». Розкажіть про основні засади. Подейкують, що Ви, як молодий Патріарх, проводитимете більш демократичну церковну політику, маю на увазі суспільні процеси, які до недавна засуджувалися чи не сприймалися католицькою церквою? Ви взагалі демократ чи консерватор?

 

- За своїми поглядами, я реаліст. Це означає, що я дійсно намагався пізнати здорову традицію нашої Церкви і передавати її, зокрема, як викладач чи вихователь у семінарії. Церква не є демократичною інституцією, Церква є ієрархічною інституцією. Але ієрархічність не означає авторитарність у вирішенні церковних питань. Я переконаний, те, що не сприймалося Українською греко-католицькою Церквою і надалі визнаватися не буде. А те, що було предметом розвитку Церкви і надалі залишатиметься на чільних позиціях і відповідатиме на ті виклики, які ставить сучасний світ та сучасна культура.

 

- Свій перший візит Ви здійснили до Апостольської столиці, і вперше, на такому рівні заговорили про Патріархат Української греко-католицької Церкви. Наскільки це реально у нинішніх умовах і що стоїть на перешкоді цього процесу?

 

- В останні місяці питання Патріархату УГКЦ стоїть досить гостро і в різних контекстах. Вкотре, хотів би сказати, що цей наш перший візит до Апостольської столиці після виборчого Синоду, мав радше не стільки робочий характер, як був візитом ввічливості. Його мета – у видимий спосіб за маніфестувати нашу єдність з Вселенським Апостольським престолом. Коли мова йде про будівництво нашого Патріархату чи перешкоди, котрі стоять на його шляху, то вони мають не стільки зовнішні, як внутрішні перепони. Можливо, їх причиною є труднощі нашого росту: ми розвиваємося і зростаємо до патріаршої гідності. Кожен наш крок, синод, собор чи будівництво міжєпархіальних структур – це є кроки зростання до повноти патріаршого визнання. Про ці елементи нашого внутріцерковного життя ми говоримо з Апостольською столицею і робимо це в робочому порядку. Я думаю, що усі разом, як діти Української греко-католицької Церкви, повинні активно для неї служити і бути її справжніми живими організмами. Ось тоді ми справді збудуємо наш Патріархат.

 

- Пам’ятаю, що проголошення Патріархату свого часу пов'язували із візитом в Україну Святішого Отця Івана Павла ІІ, але тоді цього не сталося. Чому?

 

- Коли вперше в історії України до нашої держави приїхав Святіший Отець, тоді було дуже багато різних припущень та здогадок: що до нас він із собою привіз і що проголосить. Це стосувалося і питання Патріархату. Однак, мушу сказати, що більшість здогадок – були лише здогадками. Отож, в контексті першого візиту нині Блаженного Івана Павла ІІ не йшла мова про проголошення Патріархату УГКЦ. Метою тодішнього візиту було якнайглибше ознайомлення Папи із діяльністю нашої Церкви, її віковічними традиціями. Ми хотіли, щоб Святіший Отець побачив цей багатомільйонний патріарший збір. Саме з таким завданням ми і укладали візит Глави Католицької Церкви. Це не був візит вимоги, це був візит радості і ми тоді тішилися присутністю наступника престолу Апостола Петра.

 

- Ваше Блаженство, чи передбачається найближчим часом візит Папи Бенедикта XVI?

 

- Наскільки мені відомо, якогось офіційного запрошення від української держави, української влади для Святішого Отця не було. Очевидно, що ми будемо чекати такого візиту у майбутньому, і хочемо, щоб він мав не менший маштаб, аніж приїзд до України Блаженного Івана Павла II. А тому все для цього зробимо.

 

- В одному з перших своїх інтерв’ю, як настоятель УГКЦ, Ви сказали про можливий діалог і зустріч з Патріархом Православної Церкви Кирилом. Про що хотіли б говорити з ним. На що греко-католики готові піти, щоб, м’яко кажучи, припинити неприязнь між двома релігійними громадами?

 

- Про це сьогодні багато говорять і роблять з цього щось надзвичайне. Але ми живемо у такий період, де подібні зустрічі не мають ставати чимось сенсаційним, зустрічами компромісів, здавання чи здобуття позицій. Коли очільники церков не зустрічаються, то це означає, що вони не до кінця ідуть у ногу із сучасним світом. Тому свого часу Блаженний Іван Павло II, а нині і Святіший Отець Бенедикт 16, чимало заявляли про бажання таких зустрічей. На жаль, з боку Московського Патріархату, ми бачимо повну неготовність до таких зустрічей. Коли мова йде по нашу Церкву і про мене особисто, я про це вже багато говорив, думаю, що зустрічі такого маштабу є вкрай необхідні, але не для того, щоб одна із сторін ішла на якісь жертви, тоді вони ніколи не відбудуться. Вважаю, що такі зустрічі якраз і послужать тому, щоб пізнати один одного, усунути певні упередження, що існують як певний стереотип та пережиток минулого. Такі зустрічі вкрай необхідні для того, щоб ми загоїли рани минулого. Без сумніву Українська греко-католицька Церква носить на своєму тілі чимало ран, завданих Львівським псевдособором, внаслідок якого була проголошена ліквідація нашої Церкви сталінським режимом. Якраз цього року ми із сумом обходитимемо 65-річницю цього, я б сказав, братовбивчого акту. Очевидно, такі зустрічі допоможуть нам проторувати шлях до взаємного примирення. А без взаємного примирення, оздоровлення нашої пам’яті, я не бачу здорового і конструктивного майбутнього.

 

- Як плануєте вибудовувати стосунки з владою, яка не вельми прихильно ставиться до Української греко-католицької церкви. Нещодавно на Синоді єпископів УГКЦ, що проходив в Бразилії, була дана жорстка оцінка політичній ситуації в Україні? Чому це питання виникло на такому поважному рівні?

 

- Найперше, історія нашої Церкви показує, що більшість часу нашого існування відбувалася в умовах правління влади, яка не булла прихильною до нашої Церкви. Тому нам не звикати, до неприхильної до нас влади. Протягом своєї історії ми завжди намагалися відстоювати інтереси нашого народу, конструктивно будувати громадянське суспільство і, справді були душею нації. Свої функції щодо суспільної місії Українська греко-католицька Церква вбачає і сьогодні. Коли мова йде про лист, який ми скерували Президентові України в контексті нашого Синоду у Бразилії, то такі листи мають радше протоколярний характер. Завжди під час такого зібрання ми пишемо «Листа єдності» до Святійшого Отця, скеровуємо лист до президента тієї держави, де ми збираємося. Під час останнього Синоду ми скерували лист до пані Президента Бразилії і, звичайно, ми не могли не скерувати листа до нашого Президента, який у кінці жовтня планує відвідати Бразилію. І в листі до керівника України ми просто зобов’язані були говорити правду про ті болючі моменти нашого буття в Україні. Але наші слова не мали на меті щось скартати чи знищити. Навпаки, своїми словами ми хочемо будувати. Це були слова критики, але критики конструктивної. Як душпастирі ми просто не могли не висловити свою стурбованість тими процесами, які відбуваються в Україні. З вуст нашого Президента ми не раз чули аналогічну з нашою стурбованість. Наприклад, він не раз жорстко критикував судову систему в Україні і так далі. Отож, до певної міри, ми відчували обов’язок висловити правду про нашу дійсність, для того, щоб можна було спільно будувати нашу незалежну країну, яка цього року святкує свою 20 річницю.

 

- Нині багато точиться розмов про переслідування Української Церкви. Про це свого часу натякав Блаженніший Любомир, відкрито про це говорить Патріарх УПЦ КП Філарет. Якщо така тенденція стане загрозливою як буде діяти УГКЦ і чи готова Церква до співробітництва з іншими релігійними конфесіями?

 

- Дякувати Богу, про якісь переслідування нашої Церкви в Україні ми говорити не можемо. Таких фактів ми не маємо. Можливо, є певне нерозуміння природи Церкви, її місії в суспільстві, зокрема місії Української греко-католицької Церкви. Так, у певних випадках ми бачимо неоднакове, нерівне ставлення влади до представників різних конфесій. Подекуди відверто фаворизується Українська православна перква Московського Патріархату. Ми про це відкрито говорили і говоримо. Хоча Президент і заявляв про однакове ставлення до усіх церков в Україні, проте, і в своєму листі ми говоримо, що в різних регіонах держави, ця рівність досить порушується. Тому, коли мова йде про діалог з нашою сучасною владою, то ми намагаємося пояснити природу та місію УГКЦ.

 

Коли мова йде про співпрацю з іншими конфесіями, то вона є досить конструктивною, на рівні Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, яка об’єднує близько вісімнадцяти різних релігійних і церковних структур, які діють нині в Україні. До речі, цьогоріч ця Рада відзначає 15 років своєї діяльності. Це є неурядова громадська організація, до якої входять лідери 90 відсотків віруючих України. В контексті такої співпраці ми, направду, можемо будувати міжрелігійний діалог, захищати суспільний мир, зокрема, в релігійному полі. Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій на нині є моральним авторитетом і до неї прислухаються, передовсім, українське суспільство.

 

- Теза про створення в Україні Єдиної Помісної Церкви, про що говорив перед виборами Президент Янукович. Ви її поділяєте, якщо так на яких засадах і під чиєю релігійною юрисдикцією таке утворення можливе?

 

- Коли мова йде про Єдину Помісну Церкву, то, думаю, таким є прагнення усіх християн України, зокрема, спадкоємців Володимирового хрещення, бо поділ між християнами є великою перешкодою для успішної проповіді Христового Євангеліє. Якщо говорити про методи та способи, як досягнути такої єдності, то, очевидно, що питання має розглядатися виключно у духовній і церковній площині, але воно аж ніяк не має бути політичним і бути передвиборчим проектом того чи іншого лідера. Церква не є політичною структурою. Церква – це духовний організм, який має невидимі і видимі складові. Якщо говорити про невидиму складову Христової Церкви, то вона є єдиною і можна казати, що в Україні існує Єдина Помісна Церква. Усі ми сповідуємо єдиний символ віри і молимося: «Вірую в єдину святу соборну апостольську церкву…» Але в цьому людському, чи видимому вимірі, внаслідок тих чи інших історичних обставин, виникли розподіли. І сьогодні ми маємо все зробити, щоб цей невидимий вимір сповна проявився у нашому щоденному бутті. Церковна єдність – мусить вийти з нутра усіх Церков. Вона не може бути накинута зовні тим чи іншим Президентом або ж політичним діячем. Сьогодні ми справді намагаємося будувати конструктивний діалог з нашими православними братами, співпрацюємо у різних акціях. Зі свого боку, ми дійсно прагнемо Єдиної Помісної Церкви, а те, коли ми її збудуємо, залежить не лише від нас, бо це справа не лише людська, це справа Божа. Свого часу я казав, що, коли ми справді хочемо єдності, будемо за неї молитися, будемо її будувати, то Господь Бог може нас усіх здивувати: єдина Помісна Церква може відбутися швидше, аніж ми думаємо.

 

- Якщо вернутися до питань УГКЦ. Досі Церква вважалася сильним монолітом з віковічними традиціями. Однак, сьогодні дедалі частіше лунають розмови про розкол. З’явилися підгорецькі монахи, не виключені і інші релігійні структури. Як будете цього уникати або навіть протистояти?

 

- Впевнено можу сказати, що розколу у нас не існує. Українська Греко-Католицька Церква є монолітом, можливо, навіть набагато сильнішим, ніж це було ще років 20 тому. Сьогодні створюються групи, які маскують себе під греко-Католицьку Церкву, або ж присвоюють собі наше ім'я. Вони називають себе або традиційною греко-католицькою Церквою, або правовірною, а завтра придумають ще якусь «найістиннішу», «найчеснішу» греко-католицьку церкву. Але це не наше. Ми намагаємося зміцнювати свою Церкву, дбати про неї. Повторюся, УГКЦ є монолітною. Хотів би побажати нашим вірним дослухатися до голосу своїх душпастирів, які скажуть де є істинна греко-католицька церква і хто є її членом, а хто просто маскується під її душпастирів.

 

- У розвинутих європейських державах високий комфорт життя, проте низька релігійність. У нас – навпаки. Однак ми прагнемо до Європи. Як Ви вважаєте нам вдасться інтегрувати в Європу християнські цінності, чи навпаки наші храм із підняттям життєвого рівня спорожніють?

 

- Якщо ми говоримо про релігійність, то ми говоримо про дуже глибокий і багатогранний феномен людського буття. Від природи людина є істотою релігійною, тому її релігійність не може зменшуватися чи збільшуватися або видозмінюватися. Коли ми говоримо про Україну, наша релігійна складова відіграє дуже важливу роль у суспільному житті. Натомність, у багатих європейських країнах вважається, що духовне, релігійне життя є чимось абсолютно приватним, яке не повинно впливати на суспільство. Подекуди побутує думка, що говорити про віру не є сьогодні знаком культурної людини. До певної міри, це є феномен сучасної секуляризованої культури, яка намагається усунути зі суспільного життя будь-який релігійний елемент. Але це аж ніяк не зменшує релігійності тих же європейців, які занурюються у глибоко приватне життя.

 

Україна однозначно є європейською державою. Сьогодні ми втілюємо у своє життя ті цінності, які називаються європейськими. Але для нас, як для Церкви, є дуже важливо, аби українське суспільство не піддалося тій секуляризації на яку нині хворіє багата Європа чи Північна Америка. Тому, секуляризм, який, до певної міри, заганяє у глухий кут релігійні потреби людини, не сприяє повноцінному розвитку людської особистості. Коріння того, що сьогодні у західному світі є певна криза, в тому числі, й фінансова прослідковується у духовній, релігійній кризі людини. Думаю, що, будуючи Україну, як інтегральну складову частину європейської сім'ї народів, ми повинні свідчити про важливість духовних, релігійних і християнських джерел тої ж Європи. Тоді ми, направду, внесемо важливу лепту в розбудову справедливої, повноцінної і культурної Європи у майбутньому.

 

- Як часто навідуєтеся в Стрий, звідки Ви родом?

 

- Чесно кажучи, дуже рідко. За останні півроку вдома був всього два рази. Перший раз приїжджав до Стрия на свято ікони Ліської Богородиці. Якщо не помиляюся, це було 10 липня. Як Глава УГКЦ взяв участь у багатотисячній прощі, на яку прийшли не лише стрияни, але й жителі навколишній містечок і сіл. Другий раз я поїхав додому, щоб охрестити свого новонародженого племінника. Це був особливий момент і свято для усієї нашої родини. Мене вдома завжди чекають. Я намагаюся хоча б по телефону підтримувати контакт із батьками, братом та його сім'єю.

 

- Наостанок, що хотіли б сказати вірним своєї Церкви в Галичині і взагалі всім християнам?

 

- Хотів би побажати такі три речі. Найперше, хочу закликати всіх, особливо молодих людей, не соромитися своєї віри, бути справжніми християнами і свято берегти скарб віри, який передали нам наші попередники: діди і прадіди. Цей унікальний скарб має стати наріжним каменем нашого особистого життя і соціального будівництва.

 

Друге побажання. Хотів би закликати усіх любити свою Церкву, довіряти їй. Українська греко-католицька церква – це є церква, яка перейшла горнило мучеництва, що було серйозним випробуванням на правдивість, зрілість і церковну істинність. Сьогодні як справжня Христова Церква, греко-католицька церква возвеличена у всьому світі. Через те, дуже важливо, щоб її любили і цінували рідні діти тут, в Україні.

 

І третє. Ті особи, які нині несуть відповідальність за українське суспільство в органах державної влади, щоб вони виконували свою місію як один з важливих елементів християнського служіння своєму ближньому, а відтак, Господу Богу. Тоді наш народ і наша держава матиме світле майбутнє!

 

- Дякую за розмову.

 

- Дякую Вам і нехай береже вас милостивий Господь!

 

Розмову вів Іван Хас.

Джерела: http://galinfo.com.ua/

Мандрівники Христа Царя

16.10.2011р. Б. / Єпископи УГКЦ закликали українців до повстання проти режиму Януковича?

 

 «Кругом неправда і неволя,
   Народ замучений мовчить»
  (Тарас Шевченко)

Ці слова Кобзаря чи не найкраще описують теперішній стан українського суспільства. Тотальне беззаконня та зневіра простого люду в будь-які зміни на краще, прогресуюча економічна криза, загроза міжнародної ізоляції України, стрімка деградація суспільства – такою є невтішна українська реальність.

Політичні партії перетворились на клоунів у телевізійних шоу, нездатних організувати народні маси до опору беззаконню; громадські організації, без підтримки політичних сил, у своїх акціях приречені на неуспіх своїх протестів. Здається, Україну кинули на пожирання здичавілому режиму, який грубо нехтує будь-якими принципами людяності й цивілізації. Український народ опинився у ситуації без оборонця своїх прав.

Але навіть у цій, здавалося б безвихідній, ситуації українство не втратило свого вічного Трибуна – Українську Греко-Католицьку Церкву. Не дивлячись на загрозу спровокувати своїми виступами ще більші утиски католиків в Україні, український греко-католицький єпископат одностайно став в обороні інтересів українського суспільства.

Буквально кілька днів тому ЗМІ оприлюднили лист Синоду УГКЦ до президента Януковича. Лист, написаний ще 1 жовтня цього року, тому викликає здивування, що його текст потрапив у ЗМІ понад 10 днів після цієї дати.

У всякому випадку лист надзвичайно важливий. Відважусь сказати – історичний. Ніколи ще за 20 років існування незалежної України єпископат УГКЦ не критикував режим так гостро. Єпископат УГКЦ без рукавичок, відкрито назвав політику чинної української влади безвідповідальною та недалекоглядною, перелічивши основні, на його думку, катастрофічні наслідки цієї політики для держави і народу: закриття україномовних шкіл, бездіяльне спостерігання за відтоком висококваліфікованих спеціалістів з держави, нестворення робочих місць, брак поміркованої політики стосовно української еміграції, відсутність нормальних державно-церковних відносин, упереджене ставлення до конфесій, утиски греко-католиків на Півдні та Сході України, переслідування політичних опонентів, вибіркове і несправедливе правосуддя, унеможливлення нормального функціонування Церкви.

Такі звинувачення на адресу теперішнього режиму в Україні практично описують цей режим, як несправедливий, тиранічний, антихристиянський та антинародний.

Насправді для нікого не є таємницею ні в Україні, ні поза її межами, що теперішній режим переслідує опонентів за їхні політичні переконання, що в українських тюрмах у нелюдських умовах сидять тисячі невинних людей, що каральна система є вкрай несправедлива і злочинна, що режим погіршує добробут українських громадян, але активно працює над збагаченням купки олігархів – спонсорів режиму, що в Україні утискають католиків, незалежно від обряду, за їхні релігійні переконання, що режим розплодив небувалу корупцію і хабарництво, що верхівка режиму ніяк не може нажертися «відкатами» з будь-яких державних замовлень чи бізнесових проектів, що у бізнесменів відбирають їхній бізнес, що рейдерство стало нормою провадження економічної діяльності, що своїми діями режим Януковича завдає серйозних збитків інтересам держави. Про це говорять ЗМІ, шепочуть постраждалі, про це інформована міжнародна спільнота: в Україні на кожному кроці порушення основних прав людини.

Можливо, звинувачення у порушенні прав людини сучасного українського режиму є несправедливими?

Якщо поглянемо у список основних, невід’ємних прав людини, як їх розуміє Католицька Церква, то легко можемо побачити, що теперішній режим з великим успіхом порушує і топче їх цілком і повністю.

«…Людина має право на життя, на тілесний інтегритет, на все необхідне для достойного життя: а це в особливий спосіб – їжа, одежа, помешкання, відпочинок, лікування… Окрім цього, людина, згідно природного морального закону, вимагає, щоб їй надавали належну повагу, щоб її цінували, людина має право шукати істину; шануючи мораль і загальне добро, виражати свої переконання, плекати свої здібності, а також бути правдиво інформовано про суспільні події» (енцикліка блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris» – DH 3958 – 3959), окрім цього блаженний Іван ХХІІІ зазначає, що до невід’ємних прав людини належить право на якісну освіту, право на свободу совісті та віросповідання, право на роботу і вільне підприємництво, право на вільну економічну діяльність, право на приватну власність, право на вільну суспільну та політичну діяльність, право проживати на своїй, Богом даній, землі (див. енцикліка блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris» – DH 3960 – 3968). Направду, виникає риторичне запитання: які з цих прав режим Януковича ще не кинув собі під ноги?

Якщо згідно з наукою Католицької Церкви визнаємо, що фізичні та моральні тортури, психологічний тиск, довільні арешти, недостойні умови праці, коли з тими, хто працює, чинять не як з вільними і відповідальними особистостями, а як з простими середниками заробітку, противляться самому життю (див. Gaudium et spes, 27), то мусимо визнати, що теперішній політичний режим в Україні є ворогом людського життя.

І що найгірше – усе це відбувається з повною апатією народу. Деградація українського соціуму досягла страхітливих масштабів. Цілком нормальним і припустимим вважається те, що переходить будь-які рамки здорового глузду і моралі. Розуміючи, що лікар має мізерну платню, вдячні пацієнти пхають йому до кишені гроші. А як же інакше? Щобільше, доведені державою до крайнього зубожіння бюджетники вже самі вимагають хабарів в той чи інший спосіб. «Людська свобода суттєво ослаблюється, коли людина потрапляє у крайнє зубожіння» (Gaudium et spes, 31). Ослаблення  свободи веде до аморальної поведінки. Це зубожіння в нашому суспільстві не лише матеріальне, але й духовне. Аморальність політиків, бізнесменів і простих громадян досягла катастрофічного рівня. Адже у сучасному українському суспільстві:

«Всяк, хто не маже, –
Той дуже скрипить,
Хто не лукавить, –
Той ззаду сидить». (Григорій Сковорода)

Чесним способом осягнути успіх в теперішньому українському суспільства майже неможливо. Якщо за часів Григорія Сковороди стан речей пом’якшувався християнською етикою, системою суспільних та соціальних противаг, то зараз усього цього просто нема. Християнську мораль змів комунізм, і вона поки що не встигла як слід відродитися в Україні. А систему суспільних і соціальних противаг зруйнував Януковичів режим. Греблі, які стримували найнижчі інстинкти властьімущих, просто зруйновані. І суспільство віддане на повне здичавіння.

Влада не лише не бореться проти суспільних лих, але своєю поведінкою їх ще й потенціює і продукує. Своїм особистим прикладом влада показує: бреши, кради, утискай і будеш… успішний. Це не може не впливати на загальний стан суспільної моралі.

Клептоманія сучасної влади перевершила усі подібні «досягнення» усіх її попередників. Красти, красти, красти. І це злодійство режиму і олігархії – серйозна загроза самому існуванню українського суспільства (див. Gaudium et spes, 65). Своєю поведінкою влада не лише не дбає про загальне добро суспільства, але й нищить це загальне добро. Така влада стає не лише непотрібною, але й небезпечною для самого суспільства. Бо коли влада не дбає про загальне добро, то «відбувається розпад суспільства, бунт громадян проти державної влади і така ситуація провокує до протестів, тиску і тероризму» (блаженний Папа Іван Павло ІІ енцикліка «Redemptoris hominis» 17). І тому суспільство, яке за своїм визначенням має бути природнім захистом для людини (див. енцикліка Павла VІ «Divini Redemptoris» – DH 3772), чимраз більше стає в Україні «природнім» ворогом людини.

Суспільство, яке перестає дбати про створення усім своїм громадянам оптимальних норм для життя (енцикліка Лева ХІІІ «Immortale Dei» – DH 3165), перестає бути суспільством, оскільки втрачає основну ознаку людського суспільства. У такому антисуспільстві «свобода, як моральний обов’язок особистості, перетворюється у тиранічне прагнення дати волю своїм інстинктам і бажанням на шкоду іншим. Рівність стає механічним нівелюванням у сіру одноманітність – почуття правдивої честі, особиста активність, повага до традицій, достоїнство особи, одним словом усе, що життю надає його цінності, щезає і зникає. І залишаються з одного боку жертви, обмануті чарами псевдодемократії, а з іншого боку – більша чи менша кількість спекулянтів, які владою грошей чи організованістю зуміли забезпечити собі привілейований статус і владу над іншими» (Папа Пій ХІІ, радіозвернення до усього світу 24.12.1944., І). За такого стану суспільства і держава втрачає свій смисл. Адже господарями держави є невелика група людей, яким не розходиться про загальне добро суспільства.

А «фундаментальний смисл держави, як політичного організму, є в тому, що суспільство, тобто ті, хто творить суспільство, а це – народ, є господарем власної долі» (блаженний Папа Іван Павло ІІ енцикліка «Redemptoris hominis» 17). У нас же ж народ не може протистояти групі політичної олігархії, яка прибрала до рук майже усе національне багатство України і всю політичну, судову, законодавчу, виконавчу владу в країні. Така держав позбавлена самого смислу свого існування не зможе довго існувати. Її просто не буде кому підтримувати.

Католицька Церква завжди навчала, що обов’язком влади є дбати про загальне добро суспільства, тобто, «основним завданням усякої державної влади є захист невід’ємних прав властивих людині» (див. енцикліка блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris» – DH 3982 і 3985).

Лист єпископату УГКЦ до Януковича є свідченням того, що влада не лише не виконує свого прямого обов’язку, але й його прямо і грубо порушує. А як каже св. Тома Аквінець: «Влада стає несправедливою, коли управитель не дбає про загальне добро спільноти, а дбає тільки про власне добро; влада стає більше несправедливою, що більше вона віддаляється від загального добра» (Deregno І, 3). А відповідно до цього, неправедна влада не може вимагати послуху від своїх громадян. Вона не має на це жодного морального права. «Людина настільки мусить коритися світським управителям, на скільки це вимагає праведність. Якщо їхня влада не є праведною, якщо вони узурпували владу, або якщо вони видають несправедливі накази, громадяни їм не мусять коритися» (Summa Theol. II, 2, q.104, 6). Коритися теперішньому режимові в Україні – це те саме, що визнавати законною законопослушність у нацистській Німеччині чи СССРі. Моральним обов’язком громадян за такої влади є спротив цій владі та її повалення.

Теперішній режим дбає лише про власне добро – спільне добро донецького клану і його васалів, топчучи при цьому основні права та свободи людини. Такий режим є з своєї природи тиранічним. А «народ має повне право скидати тиранів, і вся вина за такий стан речей лягає на самого тирана» (Deregno І, 6). Щобільше – у випадку очевидної і постійної тиранії, яка нищить основні права людини, наносить велику шкоду державним інтересам, бунт і насилля проти такої тиранії, тобто революція є дозволеними методами боротьби народу за свої права (див. енцикліка Папи Павла VІ «Populorum progressio», 31 – DH 4453).

У світлі всього сказаного вище, можна би було тлумачити листи українського греко-католицького єпископату до Януковича, як заклик до народу, заклик до революції. Але це вочевидь не було наміром єпископату УГКЦ. Це – трохи наївна, але правдиво християнська пастирська апеляція до совісті того, хто називає себе Президентом України, і хто безбожно узурпував усю владу в країні.

Очікувати, що цю апеляцію почує адресат – марна справа. Якщо Янукович не звертає жодної уваги на гострий тон заяв європейських та московських політиків, якщо всенародне невдоволення – 80% громадян є проти режиму – не є для нього спонукою до перезавантаження, якщо його не лякають передбачення політологів, соціологів та економістів, сподіватися від нього адекватної реакції на цей лист не доводиться.

Тепер, радше, УГКЦ мусить розраховувати не тільки на можливості утисків, а прямого переслідування. Не варто тішити себе баєчкою, що, мовляв, не ті часи. Мало хто передбачав трагедію 1946 року.  Реакція режиму Януковича на публічну критику відома, і вона є одна – переслідування. Не мусимо сподіватися, що влада візьме і заборонить УГКЦ, адже вона не зробила цього навіть проти свого головного опонента БЮТу. Але спроби дискредитації єпископату та клиру, спроби виставити УГКЦ як антиукраїнську та антидержавну силу цілком можливі. Можливі навіть сфабриковані кримінальні справи проти єпископів та священиків. Адже навіть Сталін не виарештував український єпископат за його вірність Христові та Церкві, а за сфабрикованими звинуваченнями у співпраці з нацистами.  Тому виходячи з реалій нашого сьогодення, УГКЦ варто подумати і про такий варіант розвитку подій. Хоча не слід забувати, що ворота пекельні не переможуть Церкву. Католицька Церква і зокрема УГКЦ і далі існуватиме, а режим Януковича відійде у небуття.

Також мусимо збагнути, що боротися проти режиму беззаконними методами означає примножувати беззаконня, співпрацювати з ним. А за тайною беззаконня стоїть не хто інший, як батько усякого беззаконня – сатана. Християн у Римській Імперії 313 року було менше 1%, але вони змусили римську державну машинерію визнати християнство дозволеною релігією і припинити її переслідування. Це донині залишається актуальним викликом і нам, християнам України, і насамперед католикам.

о. Орест-Дмитро Вільчинський 

Джерело: Мандрівники Христа Царя