ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

суботу, 30 липня 2011 р.

30.07.2011р. Б. / Ювілей Софійського собору -- не лише для Московського Патріархату: Блаженніший Святослав звернувся із листом до української влади

Патріарх
Глава Української Греко Католицької Церкви Блаженніший Святослав Шевчук надіслав лист прем'єр-міністрові України Миколі Азарову, звертаючись до нього з проханням включити вірних УГКЦ в програму святкування з нагоди тисячоліття катедрального собору Святої Софії в Києві, запланованого на 21 вересня. Таке ж прохання було скероване і до першого заступника міністра регіонального розвитку і будівництва України Миколи Сороки, голови ювілейного оргкомітету.

Блаженніший Святослав передає стурбованість єпископів тим фактом, що святкування «надає перевагу лише одній конфесії», а саме Московському Патріархату.
«Всі традиційні конфесії, що походять від єдиного кореня нашої київської християнської традиції, мають однакове право і обов’язок брати участь в запланованому святкуванні» -- підкреслює Його Блаженство Святослав Шевчук, зауважуючи, що собор Святої Софії, що знаходиться в списку культурної спадщини ЮНЕСКО, є «втіленням загального християнського коріння всього українського народу».
Ювілейне святкування включатиме міжнародну наукову конференцію, ряд виставок, радіо- і телепередач, презентацію книг, присвячених історії і художній спадщині собору.

За матеріалами Радіо Ватикан
Джерела:

"...святкування «надає перевагу лише одній конфесії», а саме Московському Патріархату..."
Чи не абсурдом виглядає у самому факті ця перевага владної бидлоеліти України конфесії, яка має чи не найменше відношення до української святині, Собору Святої Софії?!
І це все відбувається не десь у глухій провінції Москви, а таки в нас, у Києві, на 20-му році "так званої" незалежності України, на наших з вами очах і... Що далі? Адже ми з вами добре знаємо, що переговори з ворогом ведуть до зради, а боротьба до перемоги! Бо кому з вас потрібні ще якісь докази того, що ми живемо на нашій, не своїй землі, де чужинці "...панують над нашими тілами й над нашим товаром за своєю волею, а ми у великій нужді..." (Неем.9,34-37) Чи потрібно ще комусь з вас, раби сліпі, додаткових доказів того, що ЙДЕ ВІЙНА? Того, що ми, всі українці, є заручниками ворожої влади і живемо у часі внутрішньої окупації України?
То ж чи не пора нам всім "...громадою обух сталить та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить хиренну волю..." (Т. Шевченко)?!
"...бо ліпше нам в бою вмерти, ніж споглядати на злидні нашого народу і нашої святині. Яка б не була воля неба, нехай вона станеться!" (ІМак.3,59-60).

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

пʼятницю, 29 липня 2011 р.

29.07.2011р. Б. / Папа Іван Павло ІІ про святого Володимира Великого та Хрищення Руси-України

суд
Сьогодні, повертаючись до рубрики, яку ми започаткували з нагоди беатифікації Папи Івана Павла ІІ та 10-ої річниці його візиту в Україну, хочемо пригадати його слова про Хрищення Руси-України та святого Володимира Великого, виголошені під час Служби Божої в латинському обряді, яку він відправив у Києві 24 червня 2001 року. Слід згадати, що протягом усього свого понтифікату блаженний Іван Павло ІІ багато разів звертався до цієї теми, зокрема під час святкувань хрищення Руси-України, які проходили в Римі у липні 1988 року. А 14 лютого 1988 року було оприлюднене окреме Послання Святішого Отця Івана Павла ІІ «Великий дар Хрищення», написане до українців-католиків з нагоди Тисячоліття Хрищення Київської Русі.

Ось слова Папи Івана Павла ІІ, виголошені ним під час Служби Божої у Києві:
Тут, на цьому місці, відбулося хрищення Русі. З Києва почало розквітати те християнське життя, що його виростило Євангеліє спершу на землях древньої Русі, відтак на територіях Східної Європи, а згодом, за Уралом, на просторах Азії. Отже, також і Київ, у певному значенні, відіграв роль “Господнього предтечі” між численними народами, до яких, виходячи звідси, пізніше дійшла благовість спасіння.
Святий Володимир і мешканці Русі отримали Хрищення від місіонерів, які прийшли з Константинополя, найбільшого центру християнства на Сході, і таким чином молода Церква увійшла у сферу багатої спадщини віри і культури візантійської Церкви. Це було наприкінці першого тисячоліття. Хоч Константинопольська і Римська Церкви тоді жили за двома окремими традиціями, однак вони ще перебували у повній єдності. В Апостольському Листі Euntes in mundum – Ідіть у світ я написав таке: “Ми повинні спільно дякувати Господеві за ту подію, яка сьогодні є побажанням і надією. Бог хотів, щоб Мати Церква, видимо з’єднана, прийняла у своє лоно, вже тоді багате націями та народами, і то у часи місіонерської експансії як на Заході, так і на Сході, цю свою нову дочку на берегах Дніпра”.

Якщо сьогодні відправляємо Євхаристію згідно з римською традицією, то цим пригадуємо той момент, який так глибоко пов’язаний з візантійською традицією, - а з ним є спогад про єдину купіль Хрищення. Ми робимо це з вдячністю, а також з бажанням, щоб пам’ять про неї допомогла віднайти ту обставину сопричастя, в якій різниця традицій не перешкоджала єдності у вірі та у церковному житті.
З Хрищенням, яке відбулось тут, у Києві, почалась 1000-літня історія християнства на територіях нинішньої України і цілого регіону. Сьогодні, маючи оту благодать зупинитись на цьому історичному місці, мій погляд витає над більше ніж десятьма століттями, впродовж яких ласка першого Хрещення продовжувала переливатися на наступні покоління синів і дочок цього Народу. О, який розквіт духовного, літургійного та церковного життя розпочався від зустрічі відмінних культур і релігійних традицій! Ця чудова спадщина тепер довірена вам, дорогі брати й сестри. У ці дні, коли я, як прочанин, відвідую вашу Землю, молю Бога разом із вами, щоб це ваше покоління на початку нового тисячоліття було на висоті славних традицій минулого.

Народе Божий, що віриш, надієшся і любиш на українській землі, наново у радості втішайся даром святого Євангелія, що ти його отримав понад 1000 років тому!

Джерела:
Радіо Ватикан
Мандрівники Христа Царя

КОЛАБОРАНТИ

КОЛАБОРАНТИ
Василь ШПІЦЕР

Про колабораціонізм українських націоналістів (часто маючи на увазі всіх українців) з нацистами багато говорили й говорять радянські, польські і навіть декотрі сьогоднішні українські історики. Останнім часом ця тема набула якогось нездорового наполегливо-стверджувального характеру. Вона постійно фігурує у виступах та промовах російських і проросійськи налаштованих українських політиків, польських журналістів і громадських діячів, розглядалася і підтримана у Європарламенті. Для прикладу подаю цитату з статті польського журналіста Міхала Кацевича від 13 лютого 2011 р. під назвою «Українські націоналісти хочуть нам відібрати Підкарпаття»: «Уявіть собі матч турніру Євро-2012 у Львові. Новий, гарний стадіон побудовано в останню мить. Спортивні кореспонденти зі всього світу повторюють, що зустріч відбудеться на стадіоні імені Степана Бандери і пояснюють, що патрон був лідером українського підпілля з часів II світової війни і колаборував з гітлерівцями».
Долучився до антиукраїнського хору і львівський історик Василь Расевич, який у статті «Хто ви, вороги України?» від 4 квітня 2011 р. пише: «…українські націоналісти на цей час (4 липня 1941 р. — В.Ш.) не були ворогами німців, вони якраз з ними тісно колаборували». Можна згадати й зініційовану польськими та російськими представниками Резолюцію Європарламенту від 25 лютого 2010 р., яка стосується присвоєння звання Героя України Степанові Бандері — жертві польських та німецьких репресій, в'язню польських та німецьких концентраційних таборів, вбитому у Німеччині агентом КДБ.
Радо підтримали цю брудну кампанію й німці: взялися судити українця Івана Дем'янюка, вини котрого не довели ні ізраїльський, ні американський суди, за злочини, нібито вчинені у німецькому концтаборі. Але ж ці жахливі злочини творилися з волі і за наказом німецьких офіцерів-нацистів, багато-хто з яких сьогодні у спокої доживає свого віку у тій же Німеччині. А німецький народ не тільки не чинив супротив діям гітлерівської машини, яку сам привів до влади, але залюбки користувався працею полонених та примусово вивезених до Німеччини українських юнаків і дівчат. Нащадки нацистів мабуть сподіваються, що, засудивши українця, змиють з рук своїх батьків і дідів кров мільйонів невинно убієнних українців, росіян, поляків, євреїв, циган та представників інших народів.
КОЛАБОРАНТИ
Тим самим у суспільній свідомості європейців (і не тільки) формується думка, що найбільшими колаборантами, а, відповідно, і найбільшими ворогами людства у роки Другої світової війни були українці. Разом з тим названі вище хулителі українців немов у рот води набрали, коли йдеться про співпрацю інших держав і народів з гітлерівським режимом. У цій статті, підготовленій на базі матеріалів, поширених у доступних джерелах інформації, я постараюся відхилити ширму з написом «український колабораціонізм» і показати приховані за нею деякі відомі, але старанно замовчувані факти співпраці з нацистами.
Отже, що таке колабораціонізм у сьогоднішньому трактуванні? В українській історичній і науковій літературі визначення колабораціонізму таке:

Продовження статті читайте за цим посиланням:

середу, 27 липня 2011 р.

27.07.2011р. Б. / «Для єдності Церков мусить бути чисте бажання, нічим не обтяжене», - Блаженніший Любомир (Гузар)

Л.Гузар
«Ми, люди, можемо прогрішитися проти єдності, але не можемо легковажити Божого Закону», - про це Блаженніший Любомир сказав у програмі «Наша свобода» на радіо «Свобода» щодо питання єдності Церков.

На думку Блаженнішого, ми маємо старатися з нашого боку робити все, щоби Божий дар єдності могли прийняти. Завданням для цього, за словами Блаженнішого, є вміння підготувати свої серця.
Відповідаючи на запитання ведучої ефіру, скільки часу потрібно для осягнення цієї єдності, Блаженніший сказав, що «мусимо бути свідомими, що ми «загнались» дуже далеко, дуже багато зробили в напрямі роз’єднання», - і звернув увагу, що уміння подолати ці різниці, які закоренилися у нас, залежить саме від нас. Це, на його думку, може статися дуже швидко, якщо цього будемо бажати та будемо готовими на жертву.
Коментуючи слова Патріарха Кирила щодо єдності трьох братських народів, відповідає, що всі керівники держав хочуть миру, але, водночас, усі держави продукують і продають зброю. «Так і ми: всі говоримо про єдність, але наскільки ми працюємо в цьому напрямі - це питання». Для цієї єдності, за словами Блаженнішого, мусить бути чисте і нічим не обтяжене бажання.
«Це не означає іти на компроміси щодо змісту віри, але є багато елементів, яких ми мусимо позбутися, щоби могти щиро, відкрито почати розмови», - зазначає екс-глава УГКЦ і звертає увагу на толерантне ставлення один до одного, яке є конкретним кроком у напрямі порозуміння і зближення.
Крім того, звертає увагу на поставу Церков і говорить, що «якщо в будь-якій Церкві почуєте, що хтось говорить проти ближніх, то там Святого Духа немає», - додає Блаженніший Любомир.
Щодо осередку, навколо котрого мала б відбутись єдність Церков, говорить про особу Ісуса Христа. «Наскільки щиро визнаємо Ісуса Христа як Голову Церкви, Того, хто прийшов нас спасти, - настільки кожна гілка Церкви буде старатися бути християнською, настільки ми будемо мати і плекати надію на справжнє повне християнське об’єднання», - зазначає Владика Любомир.
Відповідаючи на запитання щодо допомоги українських Церков в діаспорі із ситуацією єдності в Україні, сказав, що «кожна має бути собою, плекати свою релігійну ідентичність, бо ми є однією Церквою, навіть якщо і розділеною по всьому світі», - наголошує Блаженніший Любомир.

Джерело:

"...«кожна має бути собою, плекати свою релігійну ідентичність, бо ми є однією Церквою, навіть якщо і розділеною по всьому світі»..."
Важко не погодитися з думкою блаженнішого Любомира Гузара щодо церковної єдності, до якої запрошується всіх нез'єдинених, адже в цьому запрошенні виконується Божа воля: "Щоби всі були одно..."
Але, найголовніше в цьому запрошенні те, що всіх нез'єдинених не тягнеться "воловими шнурами" до одної халупи з мішаниною мов, релігійних світоглядів, обрядів, адміністративних устроїв. Кому така каша потрібна? Їх запрошено приєднатися до одної і єдиної Христової Церкви, побудованої Господом нашим на апостолі Петрі і через СОПРИЧАСТЯ прийняти ЛЮБОВ БОГА і БЛИЖНЬОГО, щоб таким чином через Святого Духа - Духа Любові, прийти до повного розуміння правди і волі Творця.
Дяка Богові Святому, що нас багато і ми різні, бо саме в обрядовій та мовно-культурній різності - правдива краса і багатство Христової Церкви.
Дяка Богові Святому, що нас багато, ми різні і у вірних Христа є багатий вибір до якої конфесії піти, щоб вповні самовиразати унікальність божої дитини і наситити спраглу душу духовними дарами і ласками.
Дяка Богові Святому за те, що в нашій Церкві не поширений гріх симонії, але в інших конфесіях, де певним народам через сукупність культурних та світоглядних традицій більше підходить саме така система відносин та адміністрування, ніж наша... то ж вони можуть і надалі залишатися у своїх вподобаннях.
Врешті решт, всім не з'єдиненим Церквам пропонується бути "З" Римом, а не "ПІД" і саме тому через їхню гординю нема їм виправдання аж до аду...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

понеділок, 25 липня 2011 р.

25.07.2011р. Б. / Фундація «Справа Патріарха Йосифа» презентувала аудіо версію його «Заповіту»

Патріарх Йосип
Презентація відбулася під час прес-конференції в управлінні Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ.  Аудіо версія «Заповіту» - спільний проект фундації «Справа Патріарха Йосифа», управління Тернопільсько-Зборівської єпархії та мультимедійної студії «Свічадо». Створена завдяки спонсорській допомозі меценатів Романа Заставного та української греко-католицької парафії свв. Володимира та Ольги в Чикаго (США).
Голова фундації о. Андрій Романків зазначив, що аудіо версія «Заповіту» є одним із проектів, якими Тернопільсько-Зборівська єпархія готується вшанувати пам'ять Патріарха Йосифа Сліпого у 2012 році з нагоди 120-ї річниці від дня його народження. «Найближчим часом хочемо звернутися з відповідним проханням до міської ради про присвоєння Патріарху Йосифу Сліпому звання почесного мешканця м. Тернополя (посмертно)», - зазначає голова фундації. За словами о. Андрія Романківа, заплановано також запис та тиражування аудіо диску для дітей початкових класів з розповіддю про життєвий шлях Патріарха Йосифа та духовними піснями, проведення академій пам’яті Патріарха Йосифа Сліпого на усіх парафіях Тернопільсько-Зборівської єпархії, круглих столів приурочених постаті Патріарха Йосифа для інтелігенції краю.
Також буде продовжена традиція проведення у загальноосвітніх школах міста Тернополя та Тернопільської області уроку, приуроченого постаті видатного земляка, ісповідника віри, науковця світового значення, патріота Патріарха Йосифа Сліпого.
Священик закликав вірних пропонувати власні ідеї, взяти участь, а меценатів посприяти в організації усіх заходів (див. додаток 1) ювілейних святкувань.
Джерела: www.tze.org.ua
http://catholicnews.org.ua/fundatsiya-%C2%ABsprava-patriarkha-iosifa%C2%BB-prezentuvala-audio-ver#point

25.07.2011р. Б. / Праця митрополита Андрея Шептицького про предстоятеля УГКЦ Йосифа Рутського стане своєрідним відкриттям

суд

Четвертий том завершить серію пастирських праць митрополита Андрея Шептицького. У попередніх трьох збірниках опубліковані всі декретові послання за довголітнє перебування Андрея Шептицького на престолі.
В останній том увійдуть документи, які раніше не публікувались. А це катехизм, написаний митрополитом Шептицьким з 1902 до 1904 років, духовні вправи – наука для священиків (два документи 1917 і 1932 років), повчання для монахинь та багато інших богословських праць Шептицького.
Найважливішим у четвертому томі пастирських послань, за визначенням єпископа УГКЦ, укладача збірника Михаїла Гринчишина, є праця митрополита Андрея Шептицького про єпископа Києво-Галицької митрополії Йосифа Велямина Рутського.
Митрополит Рутський розбудовував Святотроїцький монастир, дбав про розвиток чернецтва, реформував чин василіян УГКЦ, працював над реорганізацією Церкви і освітою за західними зразками.
Шептицький із великою пошаною ставився до митрополита Рутського
Предстоятель УГКЦ Йосиф Рутський – один із найвизначніших діячів церкви за всю її історію, але донині через недостатність архівних джерел його діяльність належно не висвітлена науковцями, наголосив в інтерв’ю Радіо Свобода владика Михаїл Гринчишин.
«Цей період в історії церкви ХVІІ–ХVIII століття недосліджений і неопрацьований. Берестейська Унія 1596 року була проголошена, але почались великі труднощі і проблеми, тривало напруження, і це завершилось тим, що у 1623 році замордували архиєпископа Святого Йосафата Кунцевича. Йосафат Кунцевич і Йосиф Рутський разом вчились, були ровесниками, багато працювали над реформуванням Церкви, рятували її та монастирі. Це був тяжкий і сумний період в історії Церкви. На жаль, про цей період історики мало пишуть. Митрополит Андрей Шептицький із великою пошаною і пієтизмом ставився до Рутського і написав велику працю про нього та його діяльність. Тому сподіваюсь, що цей життєпис стане важливим документом для науковців, щоб глибше досліджувати цей період в історії церкви. Праця Андрея Шептицького стане своєрідним відкриттям», – зазначив єпископ Михаїл Гринчишин.
Четвертий том пастирських послань побачить світ на початку наступного року. Наразі збирають архівні матеріали та опрацьовують їх.
Владика Михаїл Гринчишин зауважує, що спадщина митрополита Шептицького надзвичайно велика, і вже давно виникла необхідність створити у Львові при архиєпархії УГКЦ дослідницький інститут імені Андрея Шептицького. Бо сьогодні зацікавлення до постаті митрополита Шептицького зростає не лише в Україні, але й у світі, наголосив в інтерв’ю Радіо Свобода єпископ УГКЦ Михаїл Гринчишин.

Галина Терещук
Джерело: Радіо Свобода

неділю, 24 липня 2011 р.

24.07.2011р. Б. / Патріарх Кіріл – як уособлення духовної деградації Росії

Кіріл з бодуна
Володимир Даниленко відомий сучасний український прозаїк, автор книжок «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа», «Лісоруб у пустелі», «Газелі бідного Ремзі», «Кохання в стилі бароко», «Капелюх Сікорського». Його книжки неодноразово одержували літературні нагороди та лідирували у національних книжкових рейтингах. У багатьох своїх творах письменник торкається духовної кризи людини і кризи суспільства. Сьогоднішня розмова з письменником - про кризу церкви.

МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ – ПОТУЖНА БІЗНЕС-ІМПЕРІЯ

Володимир Даниленко
Пане Володимире, у вашому містичному романі «Кохання в стилі бароко» диявол приїжджає в гості до настоятеля Києво-Печерської лаври, бо відчуває себе комфортно в цій святині серед близьких йому за духом людей. Ви хочете сказати, що хвороби суспільства безпосередньо пов’язані з кризою церкви?
Володимир Даниленко: Насправді криза суспільства пов’язана з кризою віри. А церква –відображення того, що робиться в суспільстві, яке все більше стає меркантильним і все менше переймається такими речами, як віра, совість, християнські ідеали.
Сучасну церкву роз’їдають розбещеність і гроші. Ви подивіться, як почастішали в Україну візити патріарха Російської православної церкви Кирила, одержимого пронафталіненою візантійською ідеєю. Як кожен російський діяч зі старосвітськими комплексами, він – «собиратель земель», який менш за все переймається проблемами спасіння душі своєї пастви. А в Україні в нього доволі меркантильні інтереси – гроші.
Ще за Алексія ІІ Кирило був замішаний у скандалі, пов’язаному з торгівлею тютюну, який потряс російське суспільство. Про це писало багато російських видань. Назву лише такі, як «Московский комсомолец», «Ленинградская правда», сайт науково-популярного журналу «Просветление знанием» тощо. Без митних зборів пан Гундяєв провозив через кордон як гуманітарну допомогу великі партії сигарет фірми «Філіп Морис», які поступали в Данилів монастир. У митних документах було зазначено, що продавцем сигарет є Московська патріархія.
До тютюнового бізнесу притягнута й рідня нинішнього патріарха. Його сестра Лідія Леонова має близько 300 тютюнових структур. Під опікою патріарха також макаронна фабрика в Смоленську. Московська патріархія має комерційний банк «Пересвєт», який зосередив величезні капітали. А жоден зі 140 з гаком російських єпархіальних архієреїв публічно не підтвердив, що ці кошти були спрямовані на відбудову напізруйнованих храмів і монастирів. У відомстві паріарха Кирила є завод, що випускає воду “Святой источник”. Гроші від продажу води надходять у той же банк «Пересвєт». Свого часу пан Гундяєв підписав угоду з компанією «АРТГЕММА» про створення спільного підприємства з обробки й торгівлі алмазів.
На сьогодні Московська патріархія – потужна бізнесова імперія, що займається торгівлею тютюну, алкоголю, алмазів, нерухомістю, туристичним і готельним бізнесом. Комерційна структура Московської патріархії придбала в Москві супермаркет «Скобелевський», а потім продала його за два мільярди рублів. Це лише невелика частина того, чим насправді займається патріарх Кирило, якому цих грошей панічно не вистачає, тож він уже давно носиться з ідеєю законодавчо закріпити церковні збори з кожного громадянина Російської Федерації.
І коли я бачу на вулицях Києва служителів Московського патріархату з жирними немитими головами і бідно одягнених фанатичних жіночок, які щотижня здійснюють магічні обходи навколо Верховної Ради, мені стає шкода цих задурених людей, які насправді не знають, чим займаються їхні пастирі-мільйонери.

ЯК ГУНДЯЄВА ПІЙМАЛИ НА БРЕХНІ
До речі, а як ви прокоментуєте останній приїзд патріарха Кирила до Харкова?
Якщо ви маєте на увазі фотографію з харківської площі Свободи, яка з’явилася на сайті «Фотолітопис Української православної церкави» й відразу зникла після того, як було виявлено, що кількість людей з бюджетних організацій, зігнаних харківською владою, була збільшена фотошопом, то скажу, що містифікації – одна з технологій РПЦ.
Кіріл. Харків
Кіріл. Харків
Патріарх Кирил – людина епохи постмодернізму, для якої немає моралі, а є життєві інтереси. Для людей такого типу cлово існує не для молитви, сповіді чи відкриття істин, а для піару.
Під час поїздки патріарха Кирила на Сахалін у вересні 2010 року він на прийомі, організованому губернатором Сахалінської області Олександром Хорошавіним, зізнався, що особисто добре знав Мартіна Лютера Кінга. А за рік до цього зробив ще більше одкровення, яке коментувалося в російських Інтернет-виданнях – мовляв, у 1968 році він зустрічався з Мартіном Лютером Кінгом, і той йому сказав: «У мене є мрія…» Якщо зіставити ці факти, то виходить, що Володимир Гундяєв був пострижений у монахи й одержав ім’я Кирило в 1969 році, у 1970 закінчив Ленінградську духовну академію, уперше за кордоном він побував у 1979 році. А Мартін Лютер Кінг був застрелений у Мемфісі 4 квітня 1968 року. Коли Кінг виголошував свою знамениту промову «У мене є мрія», пану Гундяєву було 17 років, він працював техніком-картографом у Карелії в Північно-Західному геологічному управлінні. Як міг нікому не відомий сімнадцятирічний хлопець, що за життя Мартіна Лютера Кінга ніколи не виїжджав з Радянського Союзу, зустрітися з ним, для багатьох досі залишається загадкою.

АГЕНТСЬКА КЛИЧКА – МИХАЙЛОВ
МИХАЙЛОВ
У романі «Кохання в стилі бароко» є такий пасаж: диявол приїжджає в гості до настоятеля Києво-Печерської лаври, де «сплять сповиті в савани мумії печерських святих, а їх охороняють офіцери ФСБ в чорних сутанах». Чому ви вдалися до такої фантасмагорії?

Володимир Даниленко: Насправді реальне життя перевершує всі фантасмагорії. На початку дев’яностих років у Росії вибухнув скандал, пов’язаний з архівами КДБ. Як з’ясувалося, більшість єпископів Російської православної церкви були активними співробітниками КДБ. Здавали інформацію про своїх віруючих, одержану на сповіді, розповідали про висловлювання й особисте життя священиків, про те, хто з радянських людей хрестив дітей.
У 1992 році Архієрейський собор створив комісію, яку очолив єписком костромський і галицький Олександр. Вивченням архівів займалися тодішні депутати, священики Гліб Якунін і Лев Пономарьов. Тоді в ЗМІ просочилася інформація, що Кирило, який уже був митрополитом, теж пов’язаний з КДБ і мав псевдо Михайлов. Кирило почав скуповувати архіви КДБ. Зібравши компромат на верхні ешелони кліру, він маніпулював документами, залякував своїх ворогів серед єпископів, а коли Алексій ІІ намагався вплинути на нього, то в ЗМІ відразу з’являвся копромат на тодішнього патріарха Російської православної церкви. Особливо жорстко використав куплену в спецслужб інформацію Кирило на Архієрейському соборі під час виборів патріарха.
Основні конкуренти Кирила брати Капаліни, митрополит калузький Климент і архиєпископ тобольський Дмитро, стали жертвами його чорного піару. Залякавши компроматом неугодних йому вищих церковних чиновників, Кирило став патріархом Російської церкви.
Виходить, патріарх Кирило “порішав” у Росії всі свої питання й нарешті взявся за Україну. Невже в РФ церква вже все зробила, що треба було для її пастви?
6 квітня 2010 року білоруська «Народная газета» опублікувала матеріал «Деградація Росії при Путіні відображена цифрами, перед якими тьмяніють усі казки про наступаюче благоденство, які поширюють повністю пригнічені владою засоби масової інформації».
Ось лише деякі факти з цієї публікації. За показниками репресивно-правоохоронної системи, Росія займає перше місце в світі за кількістю ув’язнених (один мільйон осіб), чотири мільйони росіян бомжує, три мільйони жебракує, у країні три мільйони вуличних повій, один мільйон наркоманів. Щодня в Російській Федерації робиться десять тисяч абортів. Здійснюється понад 80 тисяч убивств на рік. У Росії випивають чотирнадцять літрів умовного спирту на душу населення (за іншими даними – 18). Вважається, що з вісьмох літрів починається фізична деградація нації. Кирило має рятувати душі своїх одноплемінників, але його женуть в Україну жадібність і хворобливі імперські комплекси.
У російському суспільстві зростає недовіра до церкви. 31 березня 2011 року три священики Іжевської та Удмуртської єпархій РПЦ Сергій Кондаков, Михайло Карпеєв та Олександр Малих припинили поминати в своїх храмах патріарха Московського та всія Русі Кирила, написавши йому листа, який поширили в блогосфері.
«Росії загрожує загибель, головною причиною якої є духовно-моральна катастрофа, – написали автори звернення. – І чи не тому не сталося разом із відродженням православних храмів відродження російської державності, армії, культури, сім’ї, оскільки в самому цервовному житті не були поборені пороки, пов’язані з 70-літнім більшовицьким полоном?» Після звернення всі троє священики були відсторонені від служби.

У РОСІЯН НЕМАЄ МРІЇ

Але хіба тільки церква винна в кризі суспільства? А як же влада?
За часів керівництва Володимира Путіна Росія стала країною з найгіршими життєвими та економічними показниками. Згадувана білоруська газета навела дані, за якими за останні роки виробництво вантажних автомобілів у Росії досягнуло рівня 1937 року, комбайнів – 1933-го, тракторів – 1931-го, вагонів – 1910-го, взуття – 1900 року. Але потужна пропагандистська машина переконує, що насправді все добре. Країна стала економічно недорозвинутою, а зростання економіки забезпечується виключно газом і нафтою. Та Російська православна церква завжди потурала владі й ніколи не була до влади в опозиції. В Україні хоч основа суспільства знає, чого хоче: свободи, європейських стандартів, саморозвитку, достатку, сімейних цінностей. У них навіть немає нормальної мрії. Колись у Росії була мрія побудови світлого комуністичного майбутнього, у яку вірили мільйони людей. А після розвалу Радянського Союзу єдина мрія, яку їм пропонує церква і влада, – це де хитрістю, а де силою затягнути колишні радянські країни в новий Радянський Союз. Інших мрій російська еліта на сьогодні не має.
У дискусії в мережі з саратовським священиком оглядачка газети «Известия» Олена Ямпольська дуже просто пояснила обізленість і розпач російського суспільства. Відправте людей в пустелю, пише вона, а потім, коли вони заблукають, скажіть, що кінцевої мети їхньої мандрівки немає, треба допити воду й доїсти фініки. І тоді побачите, що з ними буде і скільки у них з’явиться зла. Ось той глухий духовний кут, у який завели країну її лідери з благословення церкви.
Про якість церкви можна судити за якістю народу, якому вона служить. Я був на книжковому ярмарку в містечку Миколаєві на Львівщині, і розпорядниця ярмарку відрядила двох хлопчаків, щоб вони показали мені їхню каплицю. Підлітки завели мене на гору, де стояла невеличка церква без замків. Кожен подорожній міг зайти до неї і помолитися. Вся церква – в іконах і килимах. І я подумав: скільки часу побули б у цій церкві без замків ікони й килими, якби вона стояла десь у Боярці чи Макіївці? Я подивився з гори вниз. У долині розкинулося містечко з котеджами й чепурними будиночками. Ніде я не бачив п’яних чи написів на парканах і будинках. Біля церкви було людно.

ЧОМУ ВОЛОДИМИР БОЇТЬСЯ КИРИЛА

Як ви розцінюєте можливості самостійної політики "Української" православної церкви МП? І які найбільші загрози несе експансія РПЦ?
Якось, блукаючи територією Києво-Печерської Лаври, я відчув що опинився на фронті. Усі прилеглі мури були заклеєні листівками з двоголовими орлами і закликами до злиття з Росією, які хтось дбайливо здирав і обписував єхидними і злими репліками. Я побачив жорстоку інформаційну війну, джерелом якої була сама лавра. Звісно, серед священиків Української православної церкви Московського патріархату є прихильники церковної автономії, але в цій церкві немає демократії.
Московський патріархат – останній оплот тоталітаризму. Це троянський кінь духовно збанкрутілої зарубіжної церкви. Там кожен священик боїться, що його виженуть з церкви або відправлять у якесь глухе поліське село за найменший натяк на інакомислення. І патріарх Володимир теж цього боїться. Перед Великоднем на Хрещатику був вивішений величезний рекламний щит патріарха Володимира з вітальним словом. Але перед приїздом Кирила в Україну цей щит укоротили так, що залишився тільки портрет і обірвана фраза. Очевидно, український патріарх злякався, аби російський гість, бува, не подумав, ніби не він тут головний.
Добре знаючи, на що здатний Кирило, патріарх Володимир хоче спокійно дожити без репресій і анафеми.
А якщо говорити про Київський патріархат і автокефальну православну церкву, то Кирило через російських агентів впливу в Україні, які мають зв’язки з владою, може вчинити з ними те, що вже зробив у Росії з Російською православною автономною церквою. Через суди всі її храми були відібрані й передані Російській православній церкві.
В Україні Кирил теж може піти за цим сценарієм. У деяких областях він навіть пробує його реалізувати. Усе ускладнюється російськими президенськими виборами 2012 року, до яких кожен кандидат захоче по-своєму насолити “братньому” українському народові, щоб зробити приємно собі і своїм виборцям. Українське суспільство, яке у своїй більшості є прихильником Київського патріархату, має бути готовим до того, що одного дня всі церкви Київського патріархату й автокефальної церкви опломбують пожежники, санстанція, навколо стоятимуть загони спецназу й братва біля джипів, а в пред’явлених судових рішеннях буде зазначено, що Володимирський собор стоїть не в тому місці, де мав стояти, документи про власника собору оформлені з порушенням чинного законодавства, а будівля заважає підземним комунікаціям, наприклад, до Євро-2012, тому її треба негайно передати більш надійній церкві. І про це відразу повідомлять усі російські телеканали, а голові Верховної Ради Володимиру Литвину в Москві почеплять ще один орден.

А ви до церкви ходите?
Так, ходжу. До Володимирського собору. Не так часто, як того хотілося б, але не рідше, ніж це робить будь-яка сучасна людина, що веде активний спосіб життя.

ПОКИ СУСПІЛЬСТВО НЕ ПОРВЕ ЗІ СТАРИМ ЗЛОМ, ВОНО ПРАВИТИМЕ ЛЮДЬМИ

Володимир Даниленко
Яка, на вашу думку, головна духовна проблема пострадянських країн, що ніяк не виборсаються із соціальних негараздів, корупції, політичних конфліктів?
Володимир Даниленко У фільмі грузинського режисера Тенгіза Абуладзе «Спокута» закладено художню ідею, яка є ключем до розв’язання головної духовної проблеми пострадянського простору. Доки суспільство не порве із старим злом, доти зло вилазитиме з могили й правитиме суспільством. І герой фільму викидає з могили свого батька, який за життя був політичним злочинцем.
Не може церква, яка багато років служила владі й грошам, врятувати людину від духовної кризи.
В Україні вистачає храмів, де можна молитися Господу, а не слухати застарілі ідеологічні проповіді духовних банкрутів. Московський патріархат – церква, з якою в України немає майбутнього. Та й Росії з цією церквою немає майбутнього. Якщо російський народ хоче духовно вижити, а не далі деградувати, то має вигнати торгашів зі своїх храмів, як це зробив колись Ісус. Православ’я і Московська патріархія – далеко не одне й те саме.
А служителі Української православної церкви Московського патріархату, які знайдуть у собі сили порвати з тією церквою, як це зробили три сміливі священики Іжевської та Удмуртської єпархій, мають пам’ятати, що служінням злу вони назавжди втратять себе і свій шлях до спасіння. То чи варто чіплятися за таку згубну і неблагородну справу?

Розмовляв Віктор Загоруйко
Джерело:
УНІАН