ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

суботу, 1 липня 2017 р.

01.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.6,11–17:  «Вважайте себе за мертвих для гріха, а за живих для Бога, в Христі Ісусі»

У житті ми завжди маємо вибір. Чи йти за нашими пристрастями і пожаданнями, які часто накидаються на нас, штовхають нас до того чи іншого і примушують робити погані вибори. Чи піддатись Божому Духові, жити в Господі, який нас кличе до добра, терпеливості, молитви, прощення.

І бачимо, коли ми живемо у гріхові, гріх вимучує людину, він не дає їй правдивого добра і щастя. А коли людина живе в Господі, вона відчуває радість життя, смак, цілісність. Не існує третього стану: або ми – з Богом, або без Нього, або ми живемо у гріху, або ми мертві для гріха й живемо для Бога!

***
Мт.8,14–23:  «Зцілив усіх недужих»

Життя Ісуса Христа свідчить про велику Божу любов, яку Господь має до кожної людини від віків. Бог послав свого Сина, бо дуже любив людей і вболівав про їхнє спасення.

Так само й тепер Господь у кожній ситуації виявляє милосердя до кожної конкретної людини. Як Ісус приходить до Петра і зцілює від гарячки його тещу, оздоровляє також недужих, біснуватих, втішає сумних і навертає грішників – так і зараз Він приходить до кожного з нас і простягає свою руку.

Святе Письмо нагадує нам, що «зцілив усіх недужих», тобто – не оминув своєю увагою нікого. Уміймо й ми виявляти милосердя до кожної людини, яку Господь посилає нам на нашій життєвій дорозі!


+ВЕНЕДИКТ


Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

01.07.2017р. Б. / Святих мучеників Леонтія, Іпатія і Теодула

Святих мучеників Леонтія, Іпатія і Теодула

Тропар (г.4): Мученик твій, Господи, Леонтій, у своїм стражданні прийняв нетлінний вінок від тебе, Бога нашого; мавши бо твою силу, він переміг мучителів і подолав нікчемне зухвальство демонів; його молитвами спаси душі наші.

Кондак (г.2): Мучителів лукаві підступи посоромим єси і еллінів служіння безбожне викрив, возсіяв єси богорозуміння всім людям навчанням благочестя, богомудрий мучениче. Тому память твою почитаємо з любов’ю, премудрий Леонтіє.

Було це в часи правління римського імператора Веспасіяна (69-79). Адріян, призначений старостою Фінікії, випросив в імператора дозволу переслідувати християн. Прибувши до Фінікії, він дізнався, що в місті Триполіс начальником війська є грек Леонтій, муж великої хоробрости, надзвичайно милосердний до бідних, чесний і християнин. Останнє власне і було провиною в ті часи. Адріян вислав поперед себе сотника Іпатія з відділом війська, щоб той ув’язнив Леонтія і тримав у в’язниці аж до приїзду самого Адріяна. Дорогою Іпатій тяжко захворів. Та вночі явився йому ангел у вигляді світлого молодця і сказав: “Поклич тричі на поміч того Бога, якому поклоняється Леонтій, – і будеш здоровий”.

Іпатій оповів вранці свій сон іншому сотникові, Теодулові, і, за його порадою, зробив так, як йому велів ангел: тричі візвав до Леонтієвого Бога – і здоровий устав з ліжка. Тепер уже обидва сотники мали велику охоту якнайшвидше зустрітися з мужем, який вірує в такого могутнього Бога. А коли прийшли до Триполіса, назустріч їм вийшов Леонтій. Вони, не знаючи його, спитали: “Де тут живе Леонтій, муж чесний, до якого послав нас сам староста Адріян, бо хоче з Леонтієм зустрітися і віддати йому шану?”

Слуга Божий відповів: “Ходімо, я відведу вас до нього”.

Іпатій і Теодул пішли за ним, а святий Леонтій привів їх до свого дому, погостив їх красненько, а потім каже: “Я Леонтій, тепер можете мене ув’язнити!”

Обидва сотники були здивовані добротою цього мужа і, спізнавши Божу ласку, припали до його ніг та стали просити, щоб допоміг їм пізнати правдивого Бога, який чинить великі чуда, а сповідники Його живуть так свято, як Леонтій. Він навчив їх правд Христової віри й охрестив. Адріян, довідавшись про це, негайно прибув до Триполіса і наказав усіх трьох кинути до в’язниці, а наступного дня поставив їх перед судом.

Святі мученики сміливо стали перед своїм мучителем, вони прилюдно визнали Христову віру, не слухали намов, не злякалися погроз, лиш голосно призивали Ім’я Христа Спасителя. Адріян наказав святого Леонтія жорстоко бичувати жилами, а потім кинути до в’язниці. Обох сотників також спочатку бичували, потім припікали їх вогнем, а під кінець сокирою відрубали їм голови. Наступного дня Адріян велів поставити перед собою Леонтія і запитав його, чи надумав принести жертву богам.

“Нічого надумувати мені не треба, – відповів святий мученик, – ліпше ти надумайся і охрестися, щоб спастися!”

А мучитель з насмішкою запитав: “Яке ж то спасіння, чи не те часом, якого зазнали Іпатій і Теодул?”

На це святий Леонтій сказав так: “Смерть, до якої ти їх засудив, для них є спасінням і початком вічного життя, але вас, що не віруєте у Христа, чекає смерть тіла і душі – і вічні муки пекла!” Адріян наказав припікати святого вогнем, а під кінець прив’язати його до чотирьох стовпів і забити до смерти. У таких муках з молитвою на устах і з надією в серці святий Леонтій закінчив свій земний подвиг 73 р.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятницю, 30 червня 2017 р.

30.06.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.11,25–36:  «Все бо від Нього, через Нього і для Нього»

Наше життя дуже коротке, у когось менше – у когось більше, але все одно – декілька десятків років, це небагато. І було б великою помилкою той короткий час витратити на марні прив’язання до земних речей, які лишаться на землі, коли ми помремо.

Якщо б люди пам’ятали, що ми всі вийшли від Господа, то б не забували, що треба саме для Нього жити і все до Нього прямувати. Тому найліпше для кожної людини – намагатися виконувати Божу волю і своїм життям прямувати до Його Царства, а не прив’язуватись до скороминучих речей.

***
Мт.12,1-8:  «Я милосердя хочу, а не жертви»

Кожен із нас дізнається про Бога все більше й більше, але жодне наше знання про Бога не замінить нам особистих стосунків з нашим Творцем. Бо лише через особисте пізнання Господа ми зможемо чинити те, що Йому миле в кожній конкретній ситуації.

Господь вказує, що хоче милосердя, – це те, на що ми здатні і що в наших силах. Це не лише дотримуватися тих чи інших законів, традицій, обов’язків, але насамперед виявляти милосердя до кожної людини, яку Господь послав нам у конкретних обставинах нашого життя.

Маємо завжди пам’ятати, що все, чим володіємо в нашому житті, і те, що Господь нам обіцяє у вічному житті, було б неможливим без Божого милосердя. Будьмо, отже, милосердними, як наш Небесний Отець!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

30.06.2017р. Б. / Святих мучеників Мануїла, Савела та Ісмаїла; Святих мучеників Ісавра, Василія, Інокентія, Єрмія та інших

Святих мучеників Мануїла, Савела та Ісмаїла

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи,* у страданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * Їх молитвами спаси душі наші.

Кондак, глас 2: Вірою Христовою уражені, Всеблаженні,* і вірно випивши її чашу,* перські служіння і нахабство зруйнували, рівночисленні Тройці,* і молитеся за всіх нас.

З незапам’ятних часів існував звичай, що коли одна держава посилала до іншої своїх послів, навіть під час жорстокої війни, ці посли були недоторканні. Цей звичай шанували навіть дикуни, однак не шанував його окаянний Юліян Відступник. Та й не дивно: хто не шанував Божого права, хто зрікся Христової віри, той напевно не пошанує і людських установ.

Цар персів, бажаючи укласти з імператором Юліяном мир, відправив до нього послів, серед яких були три брати-християни: Мануїл, Савел та Ісмаїл. Імператор прийняв їх у місті Витинії і тут, склавши своїм богам жертви, запросив їх на поганський, на честь богів влаштований обід.

Звісно, святі юнаки не прийняли цього запрошення. За це Юліян наказав їх ув’язнити і наступного дня поставив їх перед своїм судом, звинувативши у тому, що вони гордують його богами. Усі троє сміливо стали перед Відступником і сказали йому в очі те, що він сам знав добре, – боги його – це звичайні чорти. Розлючений Юліян наказав жорстоко бити святих жилами, припалювати їх боки свічками, запихати голки під нігті рук і ніг, забивати в голову цвяхи, а під кінець велів стяти їх мечем.

Та кара Божа не дала на себе довго чекати. Перси, розлючені нечуваним зневаженням послів, пішли на нього війною, під час якої Юліян Відступник загинув. Святі Мануїл, Савел та Ісмаїл прийняли мученицьку смерть 362 р.

__________
У той самий день
Святих мучеників Ісавра, Василія, Інокентія, Єрмія та інших

Святий Ісавр, диякон, Василій та Інокентій були родом з Атен. Вони прийшли до міста Аполонії, де зустріли Єрмія, Фелікса і Перегрина, і разом прославляли Господа. Мучитель Трифонтій віддав їх на тяжкі муки, під час яких Бог прославив їх багатьма чудами. Вкінці мучитель велів стяти святих мечем. Мученицьку смерть вони прийняли у IV столітті.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 29 червня 2017 р.

29.06.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.11,13–24:  «А коли вихваляєшся, то знай, що не ти носиш корінь, а корінь тебе»

У своєму житті ми щось здобуваємо і осягаємо. Щось завжди маємо, про що можемо сказати іншим, що ми цього досягнули. І живемо у свідомості та переконанні, що це наша заслуга, наше досягнення. Ніхто цього в нас не відбирає і не відкидає. Але погляньмо, що було б, коли б були в нас інші обставини, інші батьки, середовище, то ми не мали б того, що маємо, і не знати, ким ми б були.

Якщо час до часу роздумуватимемо над тим, що все дає нам Господь, тоді побачимо, що справді нема нічого, чого б ми одержали випадково. Господь стоїть за усім нашим буттям, за кожною ситуацією у нашому житті. Бог дає сенс кожній миті нашого перебування на землі. Вміймо за нашим життя і всім, що в ньому діється, розпізнати Господа.

***
Мт.11,27-30:  «Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим»

У своєму житті ми завжди прагнемо різних змін, хочемо досягати нових вершин у кар’єрі, навчанні, добробуті, що б чогось досягнути. І часто не можемо повірити, що те, що Господь уже послав у наше життя, і є тим найкращим для мене.

Найважче це усвідомити, коли настають різні труднощі, проблеми й клопоти. Саме про це говорить Господь: взяти своє ярмо на себе – значить прийняти життєву ситуацію, прийняти людину, прийняти подію, яку Господь послав. Прийняти – це повірити, що її дав нам Господь.

Якщо усвідомимо, що все стається не випадково, а за всім у нашому житті стоїть Господь, тоді будемо готові чинити його волю у кожній хвилині свого життя. Коли зуміємо все це приймати, брати це ярмо на себе, то в нашому серці запанує мир.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

29.06.2017р. Б. / Святого чудотворця Тихона, єпископа Аматунського

Святого чудотворця Тихона, єпископа Аматунського

Тропар, глас 4: Добровільно ставши убогим,* розп’явся ти для світу, Преблаженний,* і як істинний пастир за стадо твоє поклав Ти душу твою,* збагативши її чудесами,* і був ти світильником пресвітлим Церкви Аматунської,* яку просвітив і від темряви облудної визволив, Тихоне, отче наш.* І нас просвіти молитвами Твоїми,* що сьогодні пам’ять твою вшановуємо.

Кондак, глас 3: Перебувавши у боговгодному пості, Святий,* прийняв ти Силу Утішителя з висоти,* щоб подолати ідолів оману,* людей спасти, демонів відігнати, недуги зціляти.* Тому й вшановуємо Тебе, як Божого друга, Тихоне блаженний.

У місті Аматунті, на острові Кипрі, жили вбогі міщани, а Бог їм дав побожного сина на ім’я Тихон (Тихон означає – “щасливий”). Уже з молодих літ юнак відзначався своїм милосердям.

Його батько був пекарем, то ж Тихон потай роздавав убогим хліб, призначений на продаж. Бог поблагословив добре діло побожного юнака, бо одного разу чудесним способом помножив пшеницю в їх коморі. А крім того, Тихон дуже ретельно вивчав богословські науки, і невдовзі Аматунський єпископ Мнимоній висвятив його на диякона, а згодом на священика. Коли Мнимоній помер, тоді духовенство і народ однодушно вибрали Тихона єпископом, а до цього вибору найбільше спричинився святий Епіфаній, єпископ Саламини. Святий Тихон навернув до Христової віри багатьох поган, а жив він так чесно, що Бог за життя і після смерти прославив його багатьма чудами. Помер 425 р.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середу, 28 червня 2017 р.

28.06.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рим.11,2–12:  «Отак і нині є останок, вибраний за благодаттю»

В історії Старого Завіту часто бачимо, як вибраний народ відходив від віри в єдиного Бога. Небагато залишались вірними Йому. Сучасний світ також для нас часто виглядає агресивним, зматеріалізованим, прагматичним, і на цьому тлі ми не можемо усвідомити собі, що у світі є багато віруючих людей на різних становищах. Є бідні, є багаті, є люди, які, незалежно від соціального статусу, живуть вірою.

Будьмо певні, що доки існуватиме світ, Вселена, доти люди житимуть вірою в Бога. Ніколи не звертаймо уваги на обставини, які є навколо нас. Бо обставини – такі, які є. Але будьмо свідомі того, що як в історії Церкви завжди були свідки віри, що у будь-яких обставинах завжди жили вірою, завжди уповали на Господа, то і в нас ніякі обставини цієї можливості не заберуть.

***
Мт.11,20-26:  «Ти затаїв це від мудрих та розумних і відкрив це немовлятам»

Може видатися дивним, як Господь може затаїти щось від когось, адже Він хоче кожну людину привести до свого Царства, кожній особі відкрити правду про себе.

Причина ж у тому, що дуже часто людина почувається самодостатньою, вважає, що сама може собі зарадити, і Господь тоді ніяк не може втрутитися в її життя, щоб допомогти. Лише коли людина почувається безпомічною, слабкою і шукає допомоги, просить Бога про заступництво, пускає Його у своє життя – тоді Він може допомогти.

Скільки разів у своєму житті ми мали багато проблем, труднощів, багато невдач, скільки разів ми старалися якось собі зарадити, змінити щось. Але знову усвідомлювали, наскільки ми безпомічні й слабкі. І саме в такі хвилі важливо відчути, що ти безпомічний, слабкий, що ти наче немовля, яке нічого не може зробити, а залежить від когось іншого.

Якщо ми уповаємо на Бога, який може все зробити, та віддаємо себе під Його повну опіку, то вибираємо найпевніший вихід з будь-якої ситуації.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

28.06.2017р. Б. / Святого пророка Амоса; Преподобного Єроніма

Святого пророка Амоса

Тропар, глас 2: Пророка Твого Амоса пам’ять, Господи, празнуємо. * Тому молимо Тебе: Спаси душі наші.

Кондак, глас 4: Очистивши Духом твоє світлосяйне серце, Пророче,* і дар пророцтва з висоти прийнявши, славний Амосе,* звістив ти велегласно у всіх сторонах:* Цей Бог наш, і немає подібного до Нього.

У VIII ст. до Різдва Христового у місцевості Текоа, що лежала між Єрусалимом та Вифлеємом, жив чоловік на ім’я Амос. Він описує своє покликання на пророка так: “Я не був ні пророком, ані сином пророка не був я. Я пастухом був і порав сикомори. Та Господь узяв мене від отари і сказав до мене: Іди, пророкуй моєму народові Ізраїлеві” (Ам. 7, 14-15). Пророцтво його налічує 9 глав, в яких він провіщає Божий гнів і кари, які впадуть на Юдею та Ізраїль і всіх жидів, що мешкали в інших містах, в Дамаску, Тирі і т.д. “За те, що відкинули закон Господній і постанов Його не пильнували; що брехні їхні звели їх на манівці, брехні, що за ними їхні батьки ходили. Я пошлю вогонь на Юду, що пожере палаци в Єрусалимі” (Ам. 2, 4-5). В місті Бетелі жиди приносили жертви божкам, а пророк Амос став посеред цього міста і провіщав гнів Божий, що навис над безбожним народом і його царем.

Був у Бетелі поганський жрець Амасія. Почувши слова пророка, він фальшиво оскаржив Амоса перед царем, що той бунтує проти нього народ. Однак цар не зважав на наклеп і обмову Амасії. Тоді Амасія сам став проганяти святого Амоса з Бетелу, і пророк провістив йому: “Жінка твоя стане блудницею у місті, сини твої та дочки від меча поляжуть; поле твоє поділять шворкою, і ти помреш у краю нечистім. Ізраїль же напевно піде в полон, геть із свого краю” (Ам. 7, 17). Й усією силою слова став погрожувати грішному народові словами Господа: “Настав кінець моєму народові Ізраїлеві: я не прощу йому вже більше” (Ам. 8, 2). І прийде день гніву Божого: “І станеться в той день, – слово Господа Бога, – я сонцю заповім заходити опівдні, нашлю серед ясного дня пітьму на землю. Оберну ваші свята в смуток, усі ваші пісні в лемент. Я наведу на кожен стан вереття, на кожну голову – лисину. Наведу плач, немов по синові одинакові: так воно буде до кінця, немов гіркий день. Ось дні надходять, – слово Господа Бога, – і я пошлю на землю голод; не голод за хлібом, не спрагу за водою, лише за слуханням слова Господнього” (Ам. 8, 9-11).

В останній, дев’ятій, главі Бог дає обітницю, що прийде час, коли Він відновить кивот Давида (тобто пошле Того, хто вдосконалить закон, – Ісуса Христа). Це буде царство віруючих у Господа, царство Його вибраних, про яких Господь каже так: “Я посаджу їх на землі їхній, і їх не вирвуть уже з земі їхньої, що я їм дав” (Ам. 9, 15). Цими словами і закінчується пророцтво святого Амоса.

Про смерть пророка розповідає святий Епіфаній: Амасія і син його Осія побили святого Амоса так тяжко, що ледь живого перенесли його до рідного міста Текоа. Через кілька днів святий пророк там помер.

______________
У той самий день
Преподобного Єроніма

Тропар, глас 8: Православія наставнику, благочестя учителю і чистоти вселенної світильнику, * архиєреїв (монахів) богонатхненна прикрасо, Єроніме премудрий, * ученням твоїм Ти все просвітив, сопілко духовна. * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.

Кондак, глас 3: Ти насолодився богомудрий повздержністю* і похіть тіла свого по¬гамував* і показався сіяючим вірою* і, ніби дерево посеред раю, зацвів ти, Єроніме, отче святий.

Преподобний Єронім народився близько 340 р. у чесній, поважаній і багатій родині в місті Стридоні, на кордоні Далматії і теперішньої Угорщини, тоді Панонії. Батько його називався Євсевій. Юнаком він навчався в Римі у відомого філософа Донатія, дуже добре знав латинську і грецьку мови. У часі навчання він назбирав велику і цінну збірку книг. Вже тоді його можна було назвати світилом учености; однак при цьому він не дуже дбав про благочестиве життя і підпадав багатьом блудам і гріхам, властивим молодому зіпсованому вікові. Та Бог, який вибрав цього юнака на одного з учителів Христової Церкви, вивів його на дорогу чесноти. Єронім, за тодішнім звичаєм, ще не був охрещений. Пізнавши в Римі, що й найбільша наука не замінить невинности душі, навернувся з блудної дороги, прийняв святе хрещення і цілковито посвятив себе служінню Богові. В неділі і свята поспішав він до підземних християнських цвинтарів, т. зв. катакомб, молився на гробах святих мучеників і, розважаючи про їхнє життя, ще більше заохочував себе до наслідування їхніх чеснот.

Згодом з Риму він поїхав до міста Трир, де прочитав багато святих книги, а відтак повернувся до рідного міста. Однак на довго тут не затримався; довкола себе він бачив людей, що ганялися лишень за зиском і за втіхами тіла. Він подався до Аквилеї, де єпископом був святий Валерій, а після нього святий Хромантій. Заприязнившись з обома, тут він також познайомився зі святим Гелюдором, єпископом Альтини, і зі святим Микитою, згодом єпископом та апостолом Дакії. У їхньому товаристві він багато розважав над Святим Письмом, ділячи час на науку і молитву. Чому він покинув Аквилею, ми не знаємо, але 373 р. Єронім подався до Антіохії. Тут він тяжко перехворів, після чого припинив подальше вивчення світської філософії, посвятившись цілковито вивченню Святого Письма і слухаючи навчання ученого Аполінарія, єпископа Лаодікеї, який пізніше, на жаль, впав у єресь. Звідси святий Єронім пішов у пустелю Халкис, що лежить між Сирією і Аравією, де багато монахів провадили суворе аскетичне життя. І тут він почав своє життя найбільшого каяника. Піст, молитва, неспання, розважання над правдами Христової віри, і при цьому жорстока боротьба зі спокусами – ось образ того життя, про яке святий Єронім пише так: “Як часто серед тої глухої і далекої пустелі, де сонце пекло мене спекою, мені здавалося, що я перебуваю серед забав і розкошів Риму. Я плакав і стогнав день та ніч, а коли сон зморив мене проти моєї волі, я опускав свої члени скривавленого тіла на тверду землю більше для муки, як для спочинку. Я нічого вже не кажу про їжу і пиття, бо монахи цієї пустелі навіть у хворобі п’ють лишень воду, а їсти варену страву – для них це лакомство. Та, однак, я, що зі страху перед Божим судом і перед муками пекла добровільно прийняв на себе цю в’язницю і що не знав іншого товариства, як товариство диких звірів і скорпіонів, я своїми думками та уявою, здавалося, був серед римських веселощів і в товаристві гулящих жінок. Лице моє було бліде і висохле від постів, а спрага серця рвалася до недозволених утіх, і в зимнім та майже мертвім тілі спалахнуло полум’я нечистоти. В такому сумному становищі я припадав до ніг Спасителя, вмивав святий хрест сльозами і витирав своїм волоссям, а тіло через неспання і піст підкоряв владі духа. Я пригадую собі, що молився днями й ночами, не припиняючи бити себе в груди, аж милосердний Господь повернув мені спокій душевний. Якщо тіло наше веде таку страшну боротьбу проти того, хто його морить, це що буде з тими, які піддаються своєму тілу і ведуть розпусне життя серед радощів і розкошів?” Так писав про себе святий Єронім.

Подвизаючись у пустелі, преподобний вивчив єврейську мову від одного монаха, охрещеного жида. Спочатку було дуже важко, та врешті-решт він так вивчив мову, що пізніше міг взятися за переклад Святого Письма з єврейської на латину. Згодом він залишив пустельне життя, повернувся до Антіохії, і 379 р. його висвятили на священика. Священство він прийняв тільки під послухом єпископу; однак святий Єронім вважав себе недостойним такої гідности і ніколи не правив Служби Божої сам. Це були часи, коли в Царгороді навчав святий Григорій Богослов. Святий Єронім поспішив до нього, щоби слухати науки цього великого мудрістю і чеснотами святого. Він тривалий час перебував біля святого Григорія і, як сам потім скаже, щойно у нього навчився належного розуміння Святого Письма. У 383 р., на прохання папи Дамасія I (366-384), святий Єронім прибув до Риму і тут приступив до великої справи. Він перевірив переклад Нового Завіту з єврейської мови на латину, а також виправив переклад Псалтиря. Якщо в богословських справах виникали якісь сумніви, для з’ясування яких єпископи зверталися до Риму, то саме святий Єронім мав усе це вирішувати, бо завдяки своїм глибоким знанням з богослов’я, а особливо розумінню Святого Письма він мав велику довіру у папи.

При цьому святий провадив життя так, ніби перебував у пустелі: на самоті, у тиші, і лиш тоді, коли йшлося про навчання Христової Церкви, він рішуче піднімав свій голос. Як це було, наприклад, тоді, коли єретик Гельветій посмів виступити проти Пресвятої Богородиці: святий Єронім так рішуче, ясно і переконливо викрив його безбожне навчання, що зразу підрубав корінь єресі і вона не прийнялася.

Приклад преподобного Єроніма спонукав кількох дуже благочестивих жінок з найбагатших родів Риму відмовитися від усіх втіх світу і провадити чисто монаше життя. Серед них були свята Маркелія, свята Меланія і свята Павла з дочками Блезилею, Павлиною і Євстахією. Слід сказати, що преподобний Єронім був надзвичайним почитателем святої чистоти й усюди підносив цю чесноту, через що впав у немилість значної частини тодішнього римського духовенства, яке жило серед усяких вигод. Святий Єронім різко виступав проти такого життя, тож знайшлися наклепники, які стали його очорнювати і звинувачувати у зарозумілості, ба, навіть у єресі, та в інших нечуваних гріхах. Наклепи не припинялися, а святий Єронім терпів усе задля правди. Духовний суд викликав (без прохання про це з боку Єроніма) наклепників на переслуховування, і вони, упокорені, визнали свою провину; однак після цього зводили ще більші наклепи. Святість життя, чистота звичаїв преподобного була для грішників мов скалка в оці – вони хотіли позбутися його з Риму.

Після смерти папи Дамасія наклепники стали ще сміливішими, а святий Єронім, щоб не допустити образи Бога, у серпні 386 р. покинув Рим. Разом зі своїм молодшим братом Павлиніяном він подався до Антіохії, а звідти до Олександрії, де якийсь час слухав виклади славного сліпого учителя Дидима, що навчав тлумачення Святого Письма. Врешті він зупинився у Вифлеємі. Прибула сюди і свята Павла зі своєю донькою Євстахією. Вона побудувала два монастирі, один чоловічий, а другий жіночій, – обидва 35 років були під духовним проводом преподобного Єроніма. У Вифлеємі святий Єронім закінчив найбільший свій труд – він переклав з єврейської мови на латину Старий Завіт, який був затверджений Церквою, і отримав назву “Вульґата”. Тут написав він також свої коментарі, або пояснення до Святого Письма, а також житія багатьох святих. Якщо лиш десь з’являлася нова єресь, св. Єронім викривав її своїми писаннями. Так, він виступив проти єресі Йовиніяна, який вважав непотрібними піст, чування і всяку покуту і принижував значення чистоти; потім єресь Вигилантія, який виступав проти почитання святих мучеників і їх мощей. Також він поборював єресь Пелагія, котрий відкидав необхідність освячуючої ласки для спасіння, а остаточне подолання цієї єресі залишив святому Августинові, з яким часто листувався. Виступив святий Єронім також проти Руфина, ученого письменника й церковного історика, який впав у блуд Оригена. А в Римі наклепи на святого Єроніма не припинялися, бо завжди знаходилися такі, яких дратувала його глибока ученість. Коли ж деякі з тих наклепників стали фальшиво тлумачити його писання, тоді святий Єронім змушений був стати в обороні своєї честі, бо боявся, щоб наклепи злих людей не привели до хибного розуміння його писань, що могло зашкодити загальній церковній справі.

У Вифлеємі ж не припинялися напасті з боку пелагіян, які одного разу напали на обидва монастирі і знищили або розграбували усе їх майно, а монахів калічили і навіть убивали. Святий Єронім тоді лиш чудом врятувався. До того ж ще й тяжкі хвороби його не оминали. А преподобний сприймав страждання як Божу благодать і молився словами: “Нехай діється Твоя воля, Господи! Яке я маю право жалітися на свої страждання? Чи хвороба не може бути так само ділом Бога, як і здоров’я? Бог досвідчує й оздоровляє, він відбирає і дає життя. Біль, який я терплю, кожної хвилі пригадує мені мою нікчемність. Тож страждаймо стільки, скільки це буде до вподоби Богу. Для мене щастям буде, якщо Господь захоче зарахувати мої страждання як покаяння за гріхи”.

Так само терпеливо зносив він напасті з боку своїх противників: “Нехай цілий світ ганить мене, – писав він, – лиш би Христу були вгодні мої діла. Помиляється той, хто думає, що християнин може жити без переслідувань. Нічого не треба боятися так, як тривалого спокою. Під час бурі чоловік бережеться і робить усе, що може, аби спасти своє судно”. А коли він тяжко захворів і прийшли приятелі, щоб попрощатися з ним, святий Єронім сказав до них так: “Мої дорогі, ви прийшли мені сказати, що вже прийшов час мого відходу! Бог заплатить вам за добру новину. Тіштеся разом зі мною, бо наближається цінна година, яка зробить мене на віки вільним! О смерте, як приємна ти, як несправедливо чинять люди, що так тебе страшно описують. Справді, ти страшна, але лишень для грішників. Я іду за тобою, хоч би ти мала мене настигнути серед найбільших мук, бо з тобою здійсниться надія вічного спасіння! Браття, моліть Ісуса над усе, чувайте... і пізнаєте, як це солодко вмирати, якщо чесно вміли жити”.

Святий Єронім помер 30 вересня 420 р. Його тіло було поховано у Вифлеємі, навпроти тієї печери, де народився Христос Спаситель. У ХІІІ ст. мощі святого було перенесено до Риму і зложено у церкві Санта Марія Маджоре. Святий Августин так пише про святого Єроніма: “Святий Єронім світив як смолоскип, подібний до сонця, зі сходу аж до заходу. Він прочитав усе, або майже все, що до нього було написано про Христову віру. Усе своє життя він прожив на святих місцях й у Святому Письмі”.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 27 червня 2017 р.

27.06.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рим.10,11–11,2:  «Тож віра із слухання»

Бачимо, як горстка Христових учнів, Його апостолів, через свою проповідь розповсюдили Євангеліє так, що за 2000 років передавалось Слово Боже. Звичайно не всі це Слово приймали, не всі, як читаємо у Святому Євангелії, хотіли слухати апостолів, але до багатьох це слово падало, як зерно, і проростало.

Напевно, і тоді, і тепер, нікого й ніколи не можемо насильно привести до Бога, примусити перемінитись і покаятись. Але якщо ми не свідчимо, то теж не робимо того, що очікує від нас Господь і потребують люди. Тому наше завдання – свідчити про Бога в будь-яких обставинах, говорити про Бога – актуально повсякчас, не залежно від того, чи всі з нами погоджуються!

***
Мт.11,16-20:  «Тоді Ісус почав докоряти тим містам, у яких відбулося найбільше Його чуд, за те, що не покаялись»

На прикладі багатьох людей, які не прийняли Ісуса, можемо побачити, що не всі й не завжди можуть розпізнати Божу присутність, Божі знаки, Божі чуда. Хоча Господь намагається об’явити себе людям різними способами. Він посилає перед собою Йоана Хрестителя, котрий був пустельником, аскетом, не їв, не пив, одягався не як усі, – але люди його не прийняли. Прийшов Ісус Христос, котрий мав інший стиль життя, перебував з людьми, їв, пив, – і вони також Його не сприймали.

Господь постійно посилає різні події в нашому житті, дає тих чи інших людей, але ми не завжди розпізнаємо Його присутність за цим. Бог промовляє через позитивні ситуації і через негативні. Він завжди до нас говорить – лиш би ми могли почути Його.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.06.2017р. Б. / Свмуч. єпископа Миколая Чарнецького та інших новомучеників УГКЦ; Святого пророка Єлисея; Святого Методія, патріярха Царгородського

Священномученик єпископ Миколай Чарнецький та інші мученики

Тропар, глас 4: Як посланець найвищого престолу і послідовник Мироотця одноіменного,* Ти був апостолом об'єднання впродовж усього свого життя* і задля його визнання постраждав в темниці.* Прожив побожно серед святителів, як пастир розсіяних овець,* сам-один таємно захищав Ти зболену Церкву.* Вилікуй наші болі молитвою за нас, Миколає найсмиренніший.

Кондак, глас 3: 3 убозтва і низького стану виніс Тебе Христос* і посадив між князями свого люду.* Спочатку розкрив Твій розум на Божі речі* і спрямував Тебе Спаситель на стежки строгих чеснот* у Своєму чині, яснопромінний Миколає.* Моли Його через роздавання багатьох чудес* прославити багатство Божої благодаті.

Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських новомучеників. Празник священномученика єп. Миколая Чарнецького і двадцяти чотирьох співмучеників та священномученика Омеляна Ковча призначено святкувати 14 червня (за григоріянським стилем — 27).

Почитання святих — це справді неоціненний скарб і багатство Христової Церкви. І ствердження святости тих чи инших її членів є ще одним видимим знаком славної та сповненої могутности Божої присутности серед людей. Адже ми віримо в Бога, Який не тільки створив світ з нічого і премудро облаштував його, але стверджуємо також і те, що у Своїй силі й розумі Він ніколи не перестає піклуватися Своїм творінням. Ми віримо в те, що Господь, одного разу ставши людиною для нашого відкуплення і визволення від гріха, продовжує і сьогодні вирівнювати стежки цілого людства тими чудесами і знаками, які Він чинить через тих, на кому видимо спочиває Його величне уподобання.

Ми живемо в час, коли вірі, яку ми сприйняли як сини і дочки Української Греко-Католицької Церкви, загрожує велика небезпека. Чужий духові християнства, сповнений ненависти і ворожости світ, такий привабливий динамікою своєї калейдоскопічно-невтомної мінливости, напористо вривається до наших спраглих Божого миру і лагідности сердець, сіючи розбрат, підозру, сумніви, непевність, брехню та зраду.

Як вистояти серед усього цього безладу, як не піддатися спокусі, як затримати у своїх безсмертних душах думку про Бога та віру в Його безконечне милосердя і справедливість? Це питання повинен ставити собі справжній християнин сьогодення, який серйозно замислюється над власною відповідальністю перед Богом за долю майбутніх поколінь. І відповідь на нього, як це нерідко буває, самому важко відшукати. Будучи тільки людьми, ми відчуваємо часом повну безпорадність, а думки чи волі Бога нам часто не дозволяє пізнати та прірва, яка відділяє нас, немічні творіння, від нашого Творця. Чисто по-людськи, ми хочемо навчитися та утвердитися, перебороти власну нерішучість та набратися відваги, підкріплені прикладом та свідченням схожих на нас людей. Схожих своєю неміччю, але які є прикладом у поведінці — силою духа Божого, що його зуміли виробити за допомогою Господньої благодаті.

Таких людей — сотні, тисячі, десятки й сотні тисяч. Незалежно від того, знаємо ми їх особисто чи ні, незалежно від нації і народу, до яких вони належать, незалежно від того особистого, чим вирізнялися вони за свого земного життя перш, аніж Господь з'єднав їх з собою воєдино, вони радо відгукуються на наші до них прохання про заступництво, бо саме на це і настановив їх перед Своїм престолом Всемогутній. Але не менш цінним є для нас і свідчення їхнього життя, сповненого Розп'ятим і Воскреслим Христом.

Тому особливо близькими до нашого духа, є ті, хто ще вчора, живучи серед нас, на нашій-таки землі, приніс це свідчення на наших очах або очах наших батьків, які на рівні з апостолом, можуть сказати нам: "Очима нашими бачили ми і вух наших дотикалися мовлені ними слова" . Особливим є і їхнє заступництво — адже просять вони за рідну для них землю, за тих, кого залишили ще зовсім недавно. Саме про таких людей згадуємо, святкуючи сьогодні пам'ять блаженних мучеників української землі.

1. Миколай Чарнецький — наш український чудотворець. Взірцевий аскет, невтомний трудівник на Христовій ниві, горливий щодо спасення ввірених його опіці душ єпископ, правдомовний і справедливий, простий і щирий навіть перед обличчям лукавого і підступного ворога, смиренний і богобоязливий у ставленні до Бога. Його не зламали ні тортури допитів, ні суворість життя у таборах, ні зрада побратимів. Вміння милосердно, по-Христовому прощати своїм кривдникам — таким є світло його зорі в небозводі Божого Царства .

2. Григорій Хомишин — яскравий приклад ревного пастирського служіння і радикальної категоричности у цілковитому несприйнятті гріха, прямолінійність і простота у всьому, що стосується Божих справ, незворушна твердість у вірі, принциповість у слідуванні за голосом Господнього покликання, що відлунює в найпотаємніших куточках власного сумління, — він для нас дороговказ на шляху осягнення християнської досконалости.

3. Йосафат Коциловський — шляхетність його постави і доброта, яку випромінював погляд його очей, не дозволили безбожнику-кату жодного разу піднести на нього руку. Неначе велетенська хвиля, що безплідно розбивається об могутню прибережну скелю, так злоба на послідовників Христового вчення, що наростала у душі ката, відступала перед строгою добродушністю старця. До релігійних переконань та світогляду цього католицького єпископа виявляли повагу і черниці жіночого православного монастиря, що містився неподалік місця славного мученицького подвигу і блаженного переставлення до вічности єпископа.

4. Микита Будка. "Можу все в Тому, Хто укріплює мене" , — саме ці слова, напевно, були життєвим кредо цього великого подвижника віри, а терпеливість, працелюбність і величезне уповання на Бога — знаряддями для осягнення найвищої мети, що нею є спасення душі. Він вздовж і впоперек сходив безкрайні канадські простори, щедро засіваючи їх сім'ям Божого Слова, яке ще треба було ретельно зростити і, вберігши від диявольського кукілю, скласти в Господню комору. Його руки знають чи не кожен камінчик, дбайливо укладений ним у підвалини славного відпустового місця — Зарваниці. Але серце його ніколи — ні перед несправедливими наклепами, ні перед ошуканством, а то і просто грубим насильством — не зазнало й тіні озлоблення, вберігши чистою його душу навіть тоді, коли разом з немічним тілом злягло у мерзлу землю карагандинського степу.

5. Григорій Лакота. Мабуть, не один господар рясно скроплених кров'ю невинних жертв мурів радянських катівень відчував душевне сум'яття, знущаючись над тим, очам якого ніколи не вдалося би приховати ніжної душі непоправного ідеаліста, а поступування якого незмінно видавало ту приязність і доброту, що її таїло велике серце розумного і розважливого душпастиря. Ці ж самі очі, о диво, одночасно випромінювали і стійку впевненість у правоті сповідуваних переконань, і непідкупність, і відразу до зради. Воістину блаженні ті, чий зір звик споглядати Божественне...

6. Симеон Лукач. На його долю випало витримати тягар ноші єпископа Церкви, яку переслідували. Це був час, коли голубину простодушність і незлобивість, як ніколи, треба було помножувати на воістину зміїну — мудру, але не лукаву — хитрість. Слово Боже, яке живим полум'ям палахкотіло в нього всередині і яке він без боязни голосив по всіх-усюдах повіреним його душпастирській опіці вірним, очистило і його слова: "Моє священиче сумління не дозволяє мені зрадити імена тих, хто звертався до мене за духовною послугою... " , — і зробило його уста закритими для фальші, зради чи неправдомовства.

7. Іван Слезюк — символ воднораз благости у вірі та незламности, вироблених протягом усього життя, дякуючи діянню невидимої Божої благодати, яку відчував усім своїм єством, та "завдяки" морозному клімату азійського Сибіру, в умовах якого, стараннями безбожницького режиму, упродовж десяти років мав змогу вдосконалювати свою волю — справжній зразок Христового апостола, що, доповнюючи власними стражданнями страждання Богочоловіка і Його Церкви , переможно все витерпів до кінця, щоб прийняти вінець перемоги.

8. Василь Величковський. Тільки велике смирення перед Богом і незмірне уповання на Його всемогутність дозволяло цьому чоловікові так сміливо обороняти Божі правди і громадянські права своїх вірних — загнаних радянською владою у підпілля греко-католиків Галичини. А те почитання й пошанівок, що їх — як віруюча людина — віддавав Божій Матері, є справді прикладом і гідним усілякого подиву. Місіонер до скону, лишився ним до кінця, свідчачи в далекому від рідної домівки краї сумну і славну правду про Христа, Який умер і воскрес, і Його Церкву, що її не в силах здолати пекельні брами .

9. Петро Вергун. Господь гармонійно поєднував у ньому почуття обов'язку з усвідомленням відповідальности за вчинені ним дії, а тому свою пастирську вірність у ставленні до повірених його пастирській турботі людей він не проміняв на звабливу можливість затишного життя на вигнанні, вирішивши розділити долю своєї четвертованої комуністичною владою Церкви... Після довгих допитів, тортур, принижень і гірких невільницьких років життя його дух знайшов спокій у гущавині могутніх сибірських кедрів, але наперекір диявольському замислу його тлінний прах став-таки основою віри багатьох греко-католиків сьогодення.

10. Климентій Шептицький. Непересічна розважливість і великий досвід у вирішенні багатьох питань світського життя та ще й шляхетне походження, здавалося, змагалися з ним у справі реалізації його життєвого покликання. Світ лоскотав його слух силою-силенною принадливих перспектив. Але голос Бога, що линув з глибин його серця... Тож коли його внутрішнє вухо почуло Господнє: "Жнива великі, та робітників мало", — то відразу зникли всі сумніви, а його уста рішуче промовили: "Ось я, Господи". Ці ж слова прозвучать іще не раз на його довгій, сповненій умертвлень і зречень життєвій дорозі, але це будуть завжди лише умертвлення себе для гріха, ніколи ж — зречення Бога, аж до моменту, коли вони знову пролунають, аби залишитися у вічності на знак принесення себе в цілопальну жертву за гріхи багатьох.

11. Леонід Фьодоров — безборонна жертва атеїстичного молоха, первісток серед тих, хто чекав на прославу на престолах воюючої Христової Церкви із числа російських католиків східного обряду. Сповнений благородних поривів і усім своїм єством бажаючи відновлення Церковної єдности, злетів він на крилах духа до вершин богослов'я, славлячи Бога в лоні Святої Апостольської Церкви, що від моря — до моря і від країв землі — аж до її країв. Наслідуючи Єдиного, він і сам сподобився благодаті стати "тим, хто з'єднує", щоби віднайти для Христа тих, хто, втративши Дорогу, Правду і Життя , ще блукають десь там, на манівцях спасення, не вірячи в можливість торжества Господньої справедливости. Його засів ще не доспів, але віримо, прийде час, коли його дух возрадується в Бозі, бачачи рясний плід і обильне жниво Чоловіколюбця!

12. Микола Конрад — науковець, педагог і душпастир. Учений, творчий доробок якого і сьогодні є цінним для тих, хто прагне осягнути основи тієї мудрости, що допроваджує до Бога; педагогприятель учнівської молоді та студентства — вірних синів своєї Церкви і народу, які своєю кров'ю й потом позбавили його, невільника ще вчора, кайданів рабства і неволі; священик, який "душу поклав за брата свого", бо ворожа куля перервала його життя в час служіння ближньому.

13. Андрій Іщак. У своєму служінні людям він зумів вдало поєднати професорську катедру і багатоголосі академічні аудиторії зі скромною проповідальницею сільської церковці, ущерть наповненої добрими та роботящими простолюдинами, вірним яким залишився аж до смерти. Сьогодні в залах університетів — його численні учні учнів, а на місці невеличкого парохіяльного храму — велична новозбудована споруда золотоверхого собору. Воістину, "кров мучеників — насіння християн" .

14. Олексій Зарицький. Упродовж цілого свого життя він ревно працював над тим, щоби його брати і сестри з плоті і крови його рідного народу міцно стояли при вірі, переданій їм їхніми батьками, Господь же увінчав його старання, вчинивши його духовним батьком і наставником іноплеменних, з якими поріднили його недоля й гіркота далекої чужини. Його апостолат злагіднював болі найтяжчих душевних ран — українці, росіяни, поляки, казахи, німці... Скільки їх — тих, для яких його постать — чи то серед українських полів, чи в сибірській тайзі, чи у середньоазійських степах — була знаком примирення і взаємного прощення в утвердженні торжества безграничного Божого милосердя.

15. Омелян Ковч — Божий післанець для тих, хто ще під "тінню Мойсеевого закону", в часах страшного воєнного лихоліття. Де вона, та віднайдена драхма, заблукана вівця, дорогоцінна перлина? І хоча за плечима дружина і діти, брати і сестри, родина і друзі, а перед очима ґрати, каторжні роботи і, вкінець, крематорій Майданеку, за ними — радісний усміх ангелів і все та ж родина, діти і друзі, друзі, друзі... — брати і сестри Божого Царства.

16. Роман Лиско — енергійність і запал, працелюбність і жертвенність, порядність і побожність... Чи не діяння це мудрости від Бога, яка і "молодому за сивий волос править"? Її ніколи не перекреслив поставлений знесиленою від перенесених в застінках НКВС-івських катівень тортур рукою підпис під переходом на "казьонне православіє". І хоч серце вірного свідка Христового воскресіння перестало битися серед мертвої тиші в'язничного коридору, воно все ж таки б'ється... спочиваючи в Господніх руках у затінку дерев раю!

17. Микола Цегельський — віра сильніша від тріскучих сибірських морозів, вона далеко сильніша за привабливий вигляд "благоденствія" ціною в сумління, сильніша вона і за біль розлуки з людиною, котру кохаєш, і дітьми, що їх породив. Що таке віра? Важко її окреслити словами, але вона стає зрозумілою, коли її пояснюють такі вчителі, які цінять її вище за власне життя.

18. Зенон Ковалик — веселий вдачею, він обрав своїм дороговказом служіння людям в проповіді Слова і суворій монашій аскезі. Непоправний жартівник, він ніколи не тратив сили духа навіть у найскладніших життєвих обставинах. Неначе заграючи з підступним ворогом, йому не раз вдавалося врятувати життя ближнього, буквально вириваючи його з лабет неминучої смерти. Тільки от себе не вберіг... І так же радо віддав власне життя, на взір Розп'ятого, в Отцеві руки, в утвердження у вірі багатьох.

19. Іван Зятик — харизма монашого згромадження, в якому він, йдучи за голосом Божого покликання, присвятив своє життя до останку справі спасення душ, — місійна діяльність в голошенні Божого Слова, щоби донести його до спраглих Бога і потребуючих його милосердя. Його проповіді збирали маси людей, а його заклики до твердости і витривалости у вірі, збуджували у їхніх серцях відвагу й безстрашність перед правлінням безбожницького режиму. Ледь живого після побоїв, його облили водою і залишили помирати на морозі у Велику п'ятницю, але холод нелюдської злоби і черства бездушність катів так і не змогли перетворити на лід пломеніюче любов'ю до Христа і людей серце мученика.

20. Северіян Бараник — хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерти , так і тепер безбожник явив світові правду про славного звитяжця — Того, за Ким ішов від юних літ, Кому обітував свою молодість в тишині монастирської келії, Кого голосно вістував на спасення инших, не зрадив, не відрікся, понісши хрест Його страждань на власну Голготу.

21. Яким Сеньківський — людина спокійної вдачі і лагідного усміху, друг і приятель грішників і рішучий противник гріха. Вроджений інтелігент духа, він, здається, ніколи не зміг би скрити від людського ока цього великого Божого дару, який, неначе магнітом, притягував до нього молодь, так що навіть високим монастирським мурам, серед яких знаходив наснагу й надхнення, було не під силу вирвати його з самої гущі спраглих його проводу духовних синів і дочок. Це доконала смерть — дика, насильницька, повна наруги й жахіття, — але й вона не змогла викорінити з сердець вдячних духовних дітей надії на те, що, ведені прикладом життя їх наставника та за допомогою його святих молитов, вони колись будуть знову разом у щасливій вічності, цього разу — назавжди.

22. Віталій Байрак — Світло служить для того, аби світити в темряві , а свічник ніколи не ставлять долі — лише вгорі, щоби освічував тьму . Саме тому так ненависні князеві тьми слова правди, що несе просвічення. Усі сили зла було кинуто для того, щоби задути, згасити, знищити цей свічник спасительного Божого Слова і правдомовний голосник Святого Духа, але намарно, бо суд історії - правдивий суд Божий — вже виніс свій справедливий вирок для тих, хто ще вчора владно і жорстоко карав синів світла.

23. Тарсикія Мацьків — квітку її життя, сповнену пахощів чеснот і барв духовної втіхи, безжалісна смерть несподівано скосила в одну мить, але постріл гвинтівки не перервав її, наче птаха, злету до висот вічности. Те, що було постійною її думкою і найпотаємнішим прагненням її серця, здійснив Господь, єдиний відатель тайн людської душі. Жертву прийнято, тепер на черзі — сповнення обітниці .

24. Олімпія Біда — яке життя, така і смерть, а яка смерть — така і вічність. Саме тому благу смерть, без нарікань і образ, скарг і зневаг — бо за Христа і Його Церкву, — хоча і посеред нестатків і труднощів життя у спецпоселенні на висилці в дрімучій сибірській тайзі, ми і звемо блаженним переставленням або зродженням у славі Божого Царства. Постійна готовність до смерти, терпеливість довжиною в життя, свідчення протяжністю у вічність — ось що значить "благодарити за все Бога".

25. Лаврентія Герасимів — якого притулку повинен шукати той, кого прибіжищем і захистом є Сам Господь, в якого лікаря, окрім Нього, треба просити про зцілення тілесних ран і недуг і який порадник дасть спасеннішу від Нього раду...? "Христос — моя сила, Бог і Господь" , — разом з усією Вселенською Церквою промовляла нескорена ідолом безбожництва мучениця на далекій чужині, посеред царства непролазних боліт і надокучливої комашні, з бажанням досягти омріяного Царства живого Бога.

26. Володимир Прийма — безкорисливе служіння своєму ближньому і посвята виконанню свого обов'язку якнайкраще характеризували поставу перед Богом цього славного мученика. Відповідальність та дбайливість в речах Церкви були справжньою окрасою його душі. Непевний час міг би виправдати його нерішучість та бездіяльність, а дійсна небезпека і реальна загроза його життю стали б чи не найкращими адвокатами на суді власного сумління, коли б він просто відмовився супроводжувати свого пароха в його, як виявилося, останній дорозі до спраглого Господа вмираючого брата у Христі. Але навіть багнетами не вдалося безбожникам виколоти того Бога, якого він носив у своєму серці — Єдиного Праведного Суддю, Який кожному віддає по справедливості за ділами його.

27 червня 2001 року увесь світ облетіли імена цих людей. Звершилося велике діло торжества Господньої справедливости — від імени сотень і тисяч відомих і невідомих нам свідків віри, що впали від меча найбільшої в XX столітті безбожницької комуністичної тиранії на території колишньої радянської імперії, вони вперше стали перед усім людством на суд із своїми мучителями. Цього разу, віримо, не на оскарження, а на спасення багатьох. Тому сьогодні, подивляючи їхню терпеливість та витривалість у вірі, просимо їх, таких милих Спасителеві: "Моліться до Господа, щоб спаслися душі наші!"

о. Роман Тереховський

ДЕТАЛЬНІШЕ про Святих Новомучеників УГКЦ

__________
У той самий день
Святого пророка Єлисея

Тропар, глас 4: У тілі ангел, пророків основа, * другий предтеча пришестя Христового – Ілля славний, * з висоти зіслав Єлисеєві благодать * недуги відганяти і прокажених очищати. * Тому й на тих, що почитають його, зливає зціління.

Кондак, глас 2: Явився ти Божим пророком,* прийнявши щедру благодать, якої воістину удостоївся, Блаженний,* бо був ти співмешканцем Іллі.* З ним же молися до Христа Бога неустанно за всіх нас.

Син Сафата, з покоління Рувима, з міста Авел-Махоли, Єлисей “орав дванадцятьма парами волів; сам він був при дванадцятій. Ілля пройшов попри нього й кинув на нього свій плащ. Єлисей же, покинувши волів, побіг слідом за Іллею й сказав: «Дозволь мені поцілувати батька й матір, тоді піду за тобою». Той відповів йому: «Іди і повертайся назад, бо що належало до мене, те я зробив тобі». Єлисей лишив його, взяв пару волів і зарізав їх, а спаливши плуг, зварив воловину та й роздав людям, щоб їли. Тоді встав і пішов за Іллею й служив йому” (1 Цар. 19, 19-21). Так Господь покликав Єлисея на свого пророка. А коли Бог мав взяти святого Іллю живого до неба, Єлисей став просити пророка, щоб його дух подвійно зійшов на Єлисея, аби він отримав дар пророцтва і ласку творити чуда. І побачив Єлисей, як на вогненній колісниці пророк Ілля вознісся на небо, і роздер свій одяг з жалю, що вже не побачить свого учителя, підняв з землі плащ святого Іллі, вдарив ним об хвилі Йордану і вони розійшлися, а він сухою ногою перейшов ріку і став проповідувати слово Боже, і був пророком упродовж 57 років (896-839 до Р. X.).

Зразу ж у Єрихоні він прославив чудом Ім’я Боже. Місто це було красиве і багате, лишень доброї води тут не було до пиття і земля не була плодоносна. Тоді Єлисей велів дати йому нову коновку, наповнив її сіллю і висипав ту сіль в джерело і, “за словом, що сказав Єлисей” (2 Цар. 2, 22), вода стала здорова і плодоносною була земля. Далі святий Єлисей рушив до міста Бетел. Коли він прямував дорогою, діти жидів, що проживали в поганстві, стали дражнити його: “Ось, лисий іде!” І Бог покарав їх: з лісу вибігли дві ведмедиці і роздерли сорок двох дітей.

Через гору Кармель пророк пішов до Самарії. Ізраїлем тоді правив Йорам, син безбожного царя Ахава і сам безбожник. Моавський цар Меса не хотів більше платити Йорамові річної данини, тоді той домовився з юдейським царем Йосафатом та з царем едомським, і разом вони пішли війною на моавитян. Посеред едомської пустелі не стало води й усе військо так ослабло, що якби на них напав ворог, то вигубив би їх усіх геть до ноги. З військом тим ішов пророк Єлисей, й усі три царі стали просити його, щоб той вимолив у Господа дощу. А святий пророк сміливо відповів безбожному Йорамові, щоб він звертався до поганських пророків свого батька й матері, і що він, пророк, навіть слова не мовив би до Йорама через його безбожність і відступництво від правдивого Бога, якби не присутність царя Йосафата. А потім святий Єлисей об’явив їм Божу волю й велів викопали два рови – і вода сама наповнила ті рови. Усе військо вгамувало спрагу і здобуло над моавитянами одну з найславніших перемог.

Наступне чудо святого пророка – це діло милосердя над убогою вдовицею, побожний чоловік якої помер і залишив борги, за котрі позичальники хотіли продати в неволю її двох синів.

Бідна вдовиця стала просити у пророка про допомогу. А він велів їй позичити у сусідів, скільки знайде посудин, і поналивати у них на дно потроху олії. Вдова так зробила, а Господь Бог помножив олію – всі посудини стали повні. Тоді пророк Єлисей сказав до неї: “Іди, продай олію й заплати твою позичку, а з останку житимеш сама й твої сини” (2 Цар. 4, 7).

Потім святий Єлисей воскресив сина однієї побожної жінки, яка разом зі своїм чоловіком, побачивши святе та вбоге життя пророка, облаштувала йому в своєму домі у Сомані кімнатку, щоб мав де молитися Богу і мешкати, коли прибуде в їхні околиці. У Гілгалі, під часі великого голоду, учні пророка зварили юшку з плодів, та не знали вони, що ті плоди отруйні, і спожили юшку. Тоді святий пророк велів кинути в страву пригорщу муки, й усі далі їли цю страву, та вона вже не зашкодила їм. Іншого разу Єлисей помножив у чудесний спосіб хліб та овочі, усі наїлися, ще й залишилося.

Слава про чуда святого пророка поширилася аж у чужі краї. Був у Сирії воєвода Нааман, чоловік хоробрий і славний, та проказа точила його тіло. Від своєї служниці, невільниці з жидівської землі, довідався він про чуда Єлисея і поїхав до нього, взявши з собою десять талантів срібла і 6000 золотих монет і десять змін одягу, дуже дорогого. І прибув Нааман до помешкання пророка, а той вислав до нього свого слугу і велів іти до Йордану та скупатися в ньому сім раз. Воєвода сирійський почував себе приниженим, бо гадав, що сам пророк вийде до нього: “Я був певний, що він сам до мене вийде, стане передо мною, призове Ім’я Господа, Бога свого, помахає рукою над хворим місцем і вигоїть проказу” (2 Цар. 5, 11). Та слуги вмовили Наамана виконати вказівку пророка, той скупався сім разів у Йордані і стало його тіло, як у малої дитини – він одужав. Тоді прийшов він до святого пророка і голосно сказав: “Тепер я зрозумів, що нема Бога на всій землі, тільки в Ізраїлі” (2 Цар. 5, 15), і дав клятву, що відтепер не принесе жертви іншому богу, тільки єдиному Господеві. Пророк не прийняв ані золота, ані срібла, ані дорогої одежі, та злакомився на майно слуга його Гехазі, наздогнав Наамана, що повертався додому, і від імени пророка сказав: “Саме оце тепер прийшли до мене з Ефраїм-гори два хлопці з пророчих учнів. Тож дай для них, будь ласка, один талант срібла та дві переміни одежі” (2 Цар. 5, 22). Нааман радо дав удвоє більше. Але того таки вечора покликав святий Єлисей Гехазі і сказав йому: “Хіба мій дух не був при тому, коли той чоловік зійшов із своєї колісниці тобі назустріч? Оце ти забрав гроші: візьми також городи, оливні сади, виноградники, овець, волів, слуг і слугинь; але й проказа Наамана вчепиться до тебе й до твоїх потомків назавжди” (2 Цар. 5, 26-27). Страшно карає Господь за брехню і захланність.

Так святий Єлисей через чуда виявляв силу Господа, якому вірно служив. Він відкрив таємні наміри сирійського царя, який потай готував напад на Ізраїльське царство. Сирійський цар, щоб помститися, послав ціле військо, аби облягти місто Дотані, де перебував тоді пророк, і схопити його або вбити. Але Бог не покинув свого слугу, Він оточив святого Єлисея цілим полком небесного воїнства, і кинув сліпоту на ворогів. Єлисей завів їх у руки ізраїльського царя, але просив не вбивати їх, а відпустити на волю. І знову сирійській цар взяв в облогу Самарію, серед жидів настав такий голод, що люди їли своїх дітей. Народ голосно кричав до Йорама, свого царя, щоб дав їм їсти. А цар усю вину поклав на святого Єлисея, бо ж це через нього вороги оточили місто, вони хочуть убити пророка. Але той провістив, що завтра біля воріт міста міра пшеничної муки буде продаватися за один гріш. Уночі на ворогів напав страх, їм здавалося, що якесь велике військо йде жидам на поміч, й усе військо вороже втекло, залишивши табір з усім добром.

Пророцтво святого Єлисея сповнилося: міра пшениці наступного дня коштувала один гріш. Жінці, сина якої воскресив, святий пророк сказав, щоб вона йшли на чужину, бо ось настане нечуваний голод і триватиме сім літ – так і сталося. А на 12 році правління безбожного Йорама святий Єлисей послав одного зі своїх учнів до міста Рамота Гілеадського, щоб там намастив на царя над Ізраїлем Єгу, сина Йосафата. А потім Єгу розбив війська Йорама, безбожний Йорам загинув, а Єзавель, його безчесну матір, викинули з вікна, і пси лизали її кров, як це провістив пророк Ілля. Після Єгу правив його син Йоахаз, а опісля Йоас, син Йоахаза. За його правління св. Єлисей занедужав. Йоасові святий Єлисей провістив, що він тричі розіб’є сирійські війська.

Святий Єлисей помер, однак і після смерти Господь прославив мощі святого пророка. Коли жиди ховали одного зі своїх, побачили ватагу моавитян, що напали на їхню землю, вони злякалися і кинули тіло покійника до гробу Єлисея. Та щойно те тіло торкнулося до мощей святого пророка, як небіжчик враз ожив і встав на ноги.

__________
У той самий день
Во святих отця нашого Методія, патріярха Царгородського

Тропар, глас 4: Розпалився ти ревністю заради ікон, Премудрий,* і сміливо викрив царське злочестя,* і перетерпів ти перебування в темниці.* Тому унаслідував просторі оселі.* Звідти не забудь нас, що оспівуємо твою пам’ять,* Методіє, пастирю блаженніший.

Кондак, глас 2: На землі ти подвизався, як безтілесний,* і небеса успадкував Ти, Методіє,* бо пояснив у всіх кінцях поклоніння Іконам.* Перебуваючи в багатьох трудах і недугах,* не відступив Ти зі сміливістю викривати Тих,* що відкидають Ікони Христові.

Святий Методій народився на острові Сицилія, у місті Сиракузах. Він прийняв монаший постриг тоді, коли був при патріярхові Никифорі в Царгороді. Молодий монах відзначався великою мудрістю і глибоким знанням святих книг. Коли безчесний Лев Вірменин заслав святого Никифора на острів Проконис, патріярх-ісповідник послав святого Методія до Риму з листами для папи Лева III (795-816). У Римі святий Методій пробув аж до смерти Лева Вірменина, а коли на царському престолі сів Михаїл Бальб, папа Пасхалій І (817-824) послав до нього з листами святого Методія. Папа просив імператора відновити мир у Божих церквах. Та гордий цар-іконоборець висміяв листи, а святого Методія велів публічно бичувати, а потім кинути до в’язниці на одному з островів поблизу Босфору. У муках і стражданнях святий Методій прожив сім літ. Коли імператор Михаїл помер, його наступником став Теофіл (829-842). Одного разу імператор читав мудру книгу і не міг зрозуміти деяких важких фрагментів. Один з придворних під час розмови сказав, що є один дуже вчений муж, але він за почитання святих ікон уже багато років страждає у в’язниці. Імператор, зацікавившись особою святого Методія, велів його випустити на волю і прийняв у своїх палатах. І хоч святий ісповідник з першого ж дня став проповідувати по церквах почитання ікон і мощей, однак імператор тривалий час не забороняв йому того, хоч сам був іконоборцем.

Коли почалася війна з арабами, імператор, вибираючись у похід, взяв зі собою і святого Методія, бо боявся, щоб він за той час не навернув весь Царгород до почитання ікон. Війна закінчилася для нього невдало, а всю вину за поразку він звалив на православних – за всіх потерпів святий Методій. Він дістав 500 ударів і, закованого, його кинули у страшну в’язницю на острові Антигоні. Тут сидів він разом з двома розбійниками у підземному льосі, а один з рибаків мав їм приносити хліб і воду. Коли один з розбійників помер, його тіло тут таки цілком зігнило, бо не було кому його винести. Святий втратив у в’язниці всі зуби і щоки його спорохнявіли, так, що згодом до кінця життя мусив підв’язувати своє лице хустинкою. Та прийшов час Божого помилування. Помер Теофіл, а оскільки його син Михаїл ІІІ був ще неповнолітній, державою стала правити вдова Теодора. Вона повернула честь іконам, лжепатріярха Йоанія вигнала з Царгорода, а на патріяршому престолі настановила ісповідника Методія. Після довгих 120 років для Церкви настав час спокою та миру. Патріярх Методій був таким пастирем, якого потребувала багатостраждальна Христова Церква. У перший рік свого душпастирства (842 р.) він скликав до Царгорода місцевий собор єпископів, на якому, відповідно до рішень Сьомого Вселенського собору (787 р.), було засуджено і виклято іконоборську єресь. Понад двадцять тисяч священиків, що були прийняли єресь, він усунув від престолу, хоч багатьом єпископам це видавалося дуже жорсткою карою. Та насправді, чи може бути щось гірше, коли священик, який задля користи та щоб сподобатися людям, торгує Христовою вірою і стає відступником? Якщо священик так робить, то що тоді говорити про вірних? У пам’ять про відновлення почитання святих ікон цей собор вирішив першу неділю Великого посту назвати неділею торжества Православ’я.

Тяжко працюючи над відновленням давнього ладу у своєму патріярхаті, святий Методій провадив дуже аскетичне життя; ослаблений багатолітнім ув’язненням, він, однак, у часі Великого посту, крім суботи і неділі, нічого не їв, а день і ніч проводив у молитві. Але злоба єретиків його не обійшла. За великі гроші вони підкупили одну жінку, і то знатного роду, яка перед імператрицею оскаржила святого Методія у дуже тяжкому гріху. Невинність святого засяяла у невимовному блиску, а налякана муками грішниця визнала, що зробити наклеп на святого намовили її єретики. Святий Методій попросив царицю, аби винуватців не карали смертю; а присудити їм, щоб кожної неділі Православ’я вони несли свічки перед патріярхом Методієм і слухали, як Христова Церква кидає анатему на закаменілих єретиків. Лжепатріярх Йоаній, якого прогнала цариця Теодора, допустився тяжкого святотатства, на одній іконі він виколов очі, за що цариця наказала дати безбожникові двісті палиць. Так єретикові довелося пізнати, як прикрим є біль, про який він не пам’ятав тоді, коли тисячі вірних за почитання святих ікон на його очах терпіли найстрашніші муки і смерть.

Патріярх Методій урочисто переніс до Царгорода мощі святого Никифора і святого Теодора Студита. І сам, повен Божої благодаті, помер 14 червня 846 року.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 26 червня 2017 р.

26.06.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рим.9,18–33:  «Їх назвуть синами Бога живого»

Останніми часами для людей стає популярно і важливо досліджувати свій родовід, шукати свої коріння. Але погляньмо, ким ми є в Ісусі Христі. Ми є синами і доньками Бога живого. Всі ми називаємо Бога своїм Отцем щоразу, коли промовляємо молитву «Отче наш». А чи ми справді віримо в те, що Бог є нашим Отцем, а ми – Його діти, а між собою – брати і сестри?

Будьмо свідомі й уважні, що ми промовляємо в цій молитві і чиїми ми є дітьми. Це – найважливіше знати, бо якщо Бог – наш Батько, отже, нам належить усе, що Він посідає. І найцінніше з того усього – життя вічне в Його Царстві Небеснім!

***
Мт.11,2-15:  «Царство Небесне здобувається силою»

У своєму земному житті ми усвідомлюємо: аби чогось досягти, мусимо неабияк працювати. Щоб здобути знання, щоб збудувати будинок, щоб досягти якогось професійного рівня, завжди потрібно докладати зусиль. Але коли йдеться про життя духовне, то нам здається, що все має бути легко. Помолився вранці – і відразу все вирішилося, прийшов до церкви, посповідався, запричащався – і все стало на свої місця. До всього земного потрібно докласти праці, а до духовного поступу, певно, ще більше, аніж до матеріального.

У народі кажуть, що молитва і труд все перетруть, тобто потрібні зусилля, а через молитву Господь посилає нам свою допомогу. Звичайно, Бог може змінити нас в один момент, бо для Нього нема нічого неможливого, але ми до цього не здатні, і тому до Царства Небесного треба йти, докладаючи зусиль, крок за кроком.

Ісус сказав нам, що здобувати Небесне Царство треба нашими зусиллями, тож трудімося – і дасться нам.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.06.2017р. Б. / Святої мучениці Акилини; Святого Трифилія, єпископа Левкусії Кипрської

Святої мучениці Акилини

Тропар, глас 4: Агниця Твоя, Ісусе, Акилина * кличе великим голосом: * Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страдаю, * і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм, * і терплю ради Тебе, щоб і царствувати в Тобі, * і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою, * та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі. * її молитвами як милостивий спаси душі наші.

Кондак, глас 2: Очистивши душу твою благами дівицтва,* уразившись любов’ю жениха Твого Христа* піднеслася на висоту мучеництвом твоїм, Акилино всечесна.* Стоячи перед Ним разом з ангелами, радієш.* З ними не переставай молитися за всіх нас.

Свята Акилина постраждала в Біблосі, у Фінікії, у своєму рідному місті, на 12 році свого життя. Вихована у християнській вірі, вона намовляла своїх ровесниць навернутися до Христа Спасителя. За це її поставили перед судом лютого старости Волусіяна. Свята діва не слухала намов старости і не хотіла зректися Ісуса, тож мучитель, розлючений, наказав бити її жилами аж до крови, а залізними дротами пробити вуха. Під час тих мук свята Акилина впала немов мертва, а Волусіян велів викинути її тіло за мури міста на пожирання псам. Але вночі ангел Господній оздоровив святу дівицю, і вранці, здорова, вона знову стала перед судилищем мучителя і сказала: “Великий у чудах своїх наш Бог християнський!” Переляканий мучитель вирішив, що лишень чари могли спасти святу діву, і наказав стяти її мечем. Коли прийшли на те місце, де її голова мала впасти під мечем, свята Акилина вклякла і стала вголос молитися; у тій молитві її душа вознеслась до неба, так, що кат відтяв їй голову вже неживій. Мощі святої мучениці поховано в Біблосі, згодом їх частину було перенесено до Царгорода, де в її честь зведено величну церкву. Свята Акилина, згідно з Часословом, прийняла мученицьку смерть за правління Траяна, у 110 р. Інші джерела стверджують, що постраждала вона в часи переслідування християн Диоклетіяном, 293 р.

_____________
У той самий день
Святого Трифилія, єпископа Левкусії Кипрської

Тропар, глас 4: Правилом віри і образом лагідности, * учителем повздержности * явила Тебе Твоєму стаду всіх речей істина. * Ради цього придбав Ти смиренням високе, * убогістю – багате, * отче, священноначальнику Трифиліє, * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.

Кондак, глас 8: Подвигом життя чистоту дівицтва прийняв Трофиліє,* був ти першим на престолі Левкусії,* і став ти наставником богорозумним.* Тому радісно взиваємо до тебе:* радуйся, святителів окрасо.

Святий Трифилій народився в Царгороді. Його батько був високим царським достойником.

Після смерти батька мати Трифилія перебралася до Єрусалиму. Він навчався у Вириті, а згодом став учнем святого Спиридона, єпископа Тримитунського, на острові Кипр. Під наглядом святого Спиридона (його пам’ять вшановуємо 12 грудня) святий Трифилій здобув глибоку богословську мудрість, а також досяг великої досконалости в чеснотах. Невдовзі він став єпископом Калиникії, а потім Левкусії, найбільшого міста на Кипрі. Майно, яке залишилося йому після батька, роздав убогим і побудував жіночий монастир, в якому у благочесті доживала віку його мати. Сам святий жив у великій убогості, бо всі свої доходи віддавав на потреби бідних. Він відзначався своїми прекрасними проповідями та доступним тлумаченням Святого Письма та житій святих. В Левкусії святий Трифилій побудував прекрасний катедральний храм, у якому й спочив після тривалого святого життя, близько 340 р.

Через двісті років, близько 550 р., агаряни, що захопили Кипр, викинули його тіло, яке було цілком свіже і поширювало прекрасний аромат з домовини, та відтяли голову. Тоді Бог учинив ще одне чудо: з голови потекла тепла, жива кров. Тоді святе тіло кинули у вогонь, і частина мощей згоріла. Це оповідає самовидець, який записав був життя святого Трифилія.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР