16.08.2014р. Б. / КОРОТКО ПРО ПЕРЕКОНАННЯ НОВОГО ГЛАВИ УПЦ МП (спроба упередженого аналізу)

Про нового Предстоятеля "У"ПЦ МП митрополита Онуфрія в українських ЗМІ уже багато різного писано. Спробуймо ж не тільки і не стільки на основі різних суджень, а на основі висловлювань і діяльності самого митрополита Онуфрія запізнати нового очільника однієї з найбільших, якщо не за кількістю парафіян, то за кількістю зареєстрованих парафій, конфесії в Україні.

Митрополит Онуфрій у якості Місцеблюстителя Київського митрополичого престолу "У"ПЦ МП звернувся до Всезарубіжного ХІІІ з’їзду російської православної молоді. У цьому зверненні молодь російської діаспори митрополит називає «наша молодь» і говорить про «нашу історію». Тобто, як випливає з цього звернення, митрополит Онуфрій або вважає український народ частиною російського, або не вважає себе українцем. У цьому контексті зовсім не дивує вислів «наша історія», звернений до російської діаспори. Висловлювання ж самого очільника московського православ’я в Україні дають усі підстави вважати, що новий Предстоятель "У"ПЦ МП митрополит Онуфрій вважає українців і росіян одним народом. В інтерв’ю «Журналу Московской Патриархии», яке опубліковане на сайті «Церковный вестник», а також на офіційному інформаційному ресурсі "У"ПЦ МП, митрополит Онуфрій про український і російський народи сказав наступне: «…Ми не тільки сусіди, але й по суті один єдинокровний і єдиновірний народ…». Цим митрополит Онуфрій не тільки висловив своє переконання у тому, що українці й росіяни – один народ, але й відділив уже й етнічно вірних "У"ПЦ МП від решти українців.

Викликає занепокоєння і ставлення Глави "У"ПЦ МП до української  мови, адже своє вітальне слово до учасників VІІ Всеукраїнської конференції голів і співпрацівників єпархіальних молодіжних відділів "У"ПЦ МП він звернув російською, а не українською, не дивлячись на задекларований всеукраїнський характер цієї конференції. Тобто, виглядає на те, що митрополит Онуфрій надає пріоритет російській мові над українською.

Митрополит Онуфрій не вважає Голодомор геноцидом українського народу, а Божою карою за атеїстичний більшовизм. Цим новий очільник московського православ’я в Україні показує повну нездатність до адекватного сприйняття історичних реалій. Адже в часі Голодомору гинули не більшовики, а прості українські селяни. Хибне тлумачення історичних реалій у контексті Божого Провидіння може бути небезпечним, адже само по собі, воно викривлює Божу Істину. Воно особливо може бути небезпечним, коли такі судження стосуються суспільних питань і оголошуються церковним авторитетом. Адже в такому випадку подібні сентенції можуть викликати серйозні суспільні збурення. 

Цікавим є ставлення теперішнього митрополита Київського "У"ПЦ МП до української національної ідентичності в цілому. Митрополит Онуфрій вважає плекання української національної пам’яті культивуванням «ворожих почуттів, щоб посилити ще більше міжнаціональну ворожнечу і поляризувати погляди в суспільстві». Тим самим Глава "У"ПЦ МП фактично заперечує право українців на свою історичну пам’ять. А оскільки національна історична пам’ять є однією з утворюючих складових національної ідентичності, то тим самим митрополит Київський заперечує право українців на плекання власної національної ідентичності. Така позиція єрарха є щонайменше обурлива та українофобська.

Джерелом же ж усіх достоїнств українців очільник московського православ’я в Україні вважає православ’я. Митрополит Онуфрій вважає, що «всі ті достоїнства, які є в українського народу, вся та велич, яку він нагромадив у своїй історії, мають своє коріння у православії». Цим самим він заперечує величні сторінки розвитку самого київського православ’я, яке створило Києво-Могилянську Академію, беручи за взірець єзуїтські, а отже католицькі, навчальні заклади. Отже, ця кузня української просвіти, на думку митрополита київського, не належить до величних сторінок історії українців. В реальності митрополит Онуфрій заперечив усе, що в українському національному спадку не мало своїм джерелом православ’я: українське вишиття, фарбування крашанок, розмальовування писанок. Він відкинув, як недостойні українські колядки, які своє джерело мають в українському католицизмі, відкинув українські весільні пісні, чиє поетичне багатство сягає поганської давнини. Відкинув багатство української культури, зроджене Магдебурзьким правом, адже його джерело не в православ’ї, відкинув український ренесанс і бароко. Відкинув композиторів Веделя, Бортнянського, Березовського – їх творчий спадок має своє коріння не в православному київському співі, а у західному музичному мистецтві. Відкинув цілу плеяду українських велетів духа, які не мали жодного стосунку до православ’я. Насправді митрополит Онуфрій уподібнився до халіфа Омара Ібн Аль-Хаттаба, який наказав спалити безцінну збірку людської мудрості Олександрійську бібліотеку словами: «Якщо зміст цих книг знаходиться згідно з Кораном, то ми можемо обійтися без них, оскільки книга Аллаха більш, ніж достатня. Якщо, з іншого боку, їх зміст суперечить книзі Аллаха, немає необхідності їх зберігати. Дійте, виходячи з цього, і знищіть їх». Більш варварську позицію церковного лідера годі уявити.  

Новий Київський митрополит заявив свою позицію, яка в українських умовах може бути досить небезпечною для самого суспільства. Митрополит Онуфрій заперечує фундаментальне право на свободу віросповідання та вважає, що в школах має бути «православна наука». У багатоконфесійній країні, якою є Україна, заперечення права на свободу совісті є не чим іншим, як злочином розпалювання міжрелігійної ворожнечі. А накидання «православної науки» усім школярам дуже важко потрактувати інакше, як виразом крайнього мракобісся.

Митрополит Онуфрій вважає контакти з католиками єрессю. Саме цим він оправдовує самовільне проголошення автокефалії Москвою у 1448 році. У цій перспективі на усякій перспективі екуменічного діалогу з "У"ПЦ МП можна уже попередньо ставити дуже масний хрест. 

Ставлення ж нового Предстоятеля "У"ПЦ МП до протестантизму, м’яко кажучи, є доволі дивним. Митрополит Онуфрій вважає, що протестантська проповідь звертається до найнижчих почуттів людини та послуговується гріховними методами. Якщо тільки теперішній очільник московського православ’я в Україні не змінив свого переконання, то Україну, в якій у великих містах різні протестантські деномінації, особливо на Сході й Півдні, становлять значну частку населення, можуть очікувати нові серйозні міжрелігійні конфлікти, майже як після проповідей російського «сєктовєда» Алєксандра Дворкіна.

Теперішній Київський митрополит "У"ПЦ МП уже в якості Місцеблюстителя Київського митрополичого престолу "У"ПЦ МП однозначно висловив своє ставлення до терористів на Донбасі: на думку митрополита Онуфрія, донбаські терористи – це православні ополченці. Тобто, у терористах на Донбасі очільник московського православ’я в Україні бачить православних вірних, а не злочинців, які, прикриваючись ім’ям Божим, вершать жахливі злочинства. Окрім цього сам термін «ополченці» вказує на те, що митрополит Онуфрій вважає донбаський тероризм народним повстанням проти несправедливих утисків.

У якості Місцеблюстителя митрополит Онуфрій закликав українських військових православного віросповідання порушувати військову присягу і не боронити суверенітет і цілісність України та не захищати цивільне населення. Оцінку такій діяльності теперішнього Глави "У"ПЦ МП мали б давати правоохоронні органи.

Київський митрополит Онуфрій вважає, що Україна не має власної суб’єктності, а є лише полем зудару геополітичних інтересів Заходу і Сходу. Попри заяви самого митр. Онуфрія, що він не є політик і не дає політичних оцінок. Це є виразно політична заява. Одним з головних пропагандистів поняття «геополітика» був один з духовних наставників Адольфа Гітлера Карл Гавсгофер (Karl Haushofer). Саме від нього Гітлер почерпнув ідеї про «життєвий простір» (Lebensraum). Так звану геополітику на просторах колишнього СССР розрекламував і пропагує Алєксандр Дуґін – головний ідеолог неоєвразійства – агресивної ідеології, яка стоїть за агресивною сучасною політикою РФ.

У цей же ж час, митрополит Онуфрій не знає хто винен у війні на Донбасі, оскільки, як він сам заявив, він – не політик. Хоча, в той же ж час митрополит Онуфрій недвозначно висловився, що вважає події на Донбасі братнім кровопролиттям, внутрішнім українським конфліктом. Це своє бачення митрополит Онуфрій виклав і у своєму благословенні молитися за припинення «братовбивчого» протистояння. Отож, митрополит Онуфрій не вважає події на Донбасі агресією РФ проти України. Також і в співчутті у зв’язку із загибеллю прот. Павла Жученка митрополит озвучує саме тезу про «братовбивчість» донбаського конфлікту, поширюючи його географію на увесь Схід та Південь України. У цьому контексті доволі цікавою є позиція митрополита Онуфрія, який на початку російської агресії проти України звинуватив і теперішню українську владу, і проросійські сили в агресії, не роблячи жодної різниці між агресивним нападником та жертвою агресії. У непоінформованості митрополита Онуфрія важко запідозрити, оскільки, за власним визнанням, він любить інформуватися про новини з життя суспільства. Звісно, що відкритим залишається питання інформаційних джерел, якими митрополит Онуфрій послуговується.

Новий Глава "У"ПЦ МП демонструє або крайню необізнаність з реаліями життя Церкви, яку він очолив, або крайнє фарисейство, заявляючи, що йому невідомі священики-сепаратисти в "У"ПЦ МП. Заява зроблена на фоні чисельних доказів про сепаратистську та терористичну діяльність священиків "У"ПЦ МП на Донбасі. Знову ж таки, доволі тяжко запідозрити теперішнього Предстоятеля "У"ПЦ МП у непоінформованості.

Теперішній Київський митрополит Онуфрій вважає, що сучасну кризу в Україні спровокував не Янукович В.Ф. та його команда побудовою тоталітарного суспільства в Україні, а питання євроінтеграції.

Симптоматичною є також відсутність реакції митрополита Онуфрія на російську окупацію та згодом анексію Криму. Рівно ж такою симптоматичною є й відсутність реакції "У"ПЦ МП в цілому та митрополита Онуфрія зокрема на фактичну підтримку російської окупації Криму митрополитом Сімферопольським і Кримським Лазарем.  Навіть у своєму листі до В. Путіна від 02.03.2014 р. митрополит Онуфрій жодним словом не згадує кримські події, а лише просить Путіна, як «православного християнина», не робити кроків до «сповзання у провалля». І навіть у цьому листі нема відкритого, бодай прохання, не вводити війська в Україну чи припинити окупацію її території.  

Предстоятель "У"ПЦ МП вважає, що Європа живе без Христа та що Європа пропагує аборти, евтаназію, одностатеві «шлюби», а Росія – це мало не Царство Боже на землі. Тому, Україна мусить тримати єдність з Росією. Ба більше того митрополит Онуфрій вважає, що на Заході панує практичний атеїзм, а християнські цінності замінені іншими, хоча люди і далі вважають себе християнами. Більше того, митрополит Онуфрій характеризує Захід, як джерело духовного розбещення. Важливо зауважити, що митрополит Онуфрій особисто неодноразово бував на «безбожному» Заході.

Дивним, як на християнського єпископа, є ставлення теперішнього Київського митрополита до комуністичного минулого. Митрополит Онуфрій вважає, що цінності, які культивував комуністичний режим, були близькими до християнських цінностей, та що комуністична система використовувала християнські ідеали. Більше того, митрополит возвеличує часи панування безбожного комунізму, вважаючи, що тоді «були моральні ідеали, патріотичні й культурні».

Теперішній очільник московського православ’я в Україні, у якості Місцеблюстителя Київського митрополичого престолу "У"ПЦ МП, звернувся до Президента України Петра Порошенка з листом, у якому звинувачує бійців Нацгвардії у злочинах проти священиків й вірних "У"ПЦ МП. Звинувачення у цьому листі митрополита Онуфрія не підлягають верифікації і тому не можуть вважатися істинними твердженнями. Дуже промовистим є той факт, що московська антиукраїнська пропаганда поставила саме цей лист, як один з головних каменів фундаменту своїх звинувачень проти України, проти української влади, проти УГКЦ та українських немосковських православних.

Митрополит Онуфрій, як Місцеблюститель Київського митрополичого престолу "У"ПЦ МП, підписав звернення Синоду цієї конфесії до Президента України Петра Порошенка, у якому "У"ПЦ МП закликає Президента України закрити рота ЗМІ, щоб вони не критикували "У"ПЦ МП. Доречно згадати, що у цьому листі Синод, а тим самим і митрополит Онуфрій стверджують, що «наші віруючі на Сході вважають, що будь-які протиріччя потрібно вирішувати через діалог та переговори». На фоні заяв митрополита Онуфрія про те, що війну на сході ведуть православні військові проти православних ополченців, виглядає на те, що митрополит Онуфрій стверджує, що терористи на Донбасі прагнуть вирішувати конфлікт через діалог і переговори. Реальність ж є цілком протилежною. Кілька днів пізніше митрополит Онуфрій, уже особистим листом, звертається до Президента Порошенка з черговою вимогою закрити рота ЗМІ. Пікатним також є той факт, що митрополит Онуфрій у якості тимчасового Глави "У"ПЦ МП оприлюднив заяву проти інформаційної політики телеканалу «1+1». Отож, митрополит Онуфрій проявив себе, як людину не здатну до діалогу зі ЗМІ, а тим самим й з українським суспільством. Заява у справі каналу «1+1» дає можливість говорити про митрополита Онуфрія, як людину, яка не здатна адекватно реагувати на суспільні виклики. Глава однієї з найбільших конфесій, які діють в Україні, опускається до базарної перепалки з журналістами! Сам цей факт важко інакше тлумачити, як не здатність до діалогу та хворобливе сприйняття негативних сюжетів у медіапросторі.

Новий Глава московського православ’я в Україні прагне вибудовувати стосунки з РПЦ виключно у контексті «свободи внутрішнього управління». Отож, «зовнішні справи», на його думку, це – справа РПЦ. Тим самим, можливо, навіть не свідомо, він підтримав усі заяви, адресовані світовому православ’ю та світовій громаді, теперішній і майбутні, які РПЦ робить про ситуацію в Україні (оскільки це «зовнішня» справа) і тим самим висловив переконання про відсутність суб’єктності "У"ПЦ МП у міжхристиянському та міжрелігійному діалозі. Також незрозумілим залишаться питання чи митрополит Онуфрій вважає стосунки "У"ПЦ МП з українською державою питанням «зовнішнім» чи «внутрішнім».

Митрополит Онуфрій вважає за недопустиме вірним "У"ПЦ МП бути присутніми на Богослужіннях не тільки УГКЦ, але й УПЦ КП та УАПЦ. Це ставить під питання здатність нового Глави "У"ПЦ МП до діалогу з іншим конфесіями.

Предстоятель "У"ПЦ МП вважає, що немає ніяких духовних аргументів на користь автокефалії "У"ПЦ МП, що більше, він переконаний, що автокефалія "У"ПЦ МП призведе до знищення православ’я в Україні. А змагання за єдину помісну Церкву в Україні митрополит Онуфрій вважає боротьбою «проти Бога та православія».

Загрозливим для української державної єдності є й ставлення теперішнього Глави московського православ’я в Україні до питання русинського промосковського сепаратизму на Закарпатті. Митрополит Онуфрій недвозначно висловив підтримку русинському проросійському сепаратизму на Закарпатті, нагородивши засудженого за сепаратизм священика "У"ПЦ МП Дмитра Сидора.

Митрополит Онуфрій фінансово залежний від спонсорів «русскаго міра» - Вадима Новинського і Віктора Нусенкіса. Про це неодноразово писали українські ЗМІ. Така залежність може значно впливати на усю політику керівництва "У"ПЦ МП.

Теперішній Київський митрополит Онуфрій близький до головного ідеолога міфологем «русскаго міра» патріарха московського Кіріла. Головні Кірілові міфологеми «русскаго міра» - «культурнає єдніства «історічєской Русі»», «Россія, Украіна, Бєларусь – історіческая Русь, святая Русь», протиставлення типу  «безбожний Запад – Святая Русь» і тому подібне. 

 Митрополит Онуфрій своїм підписом, у якості члена постійного Синоду РПЦ, уже засвідчив власну відданість цим міфологемам «русскаго міра».

У цьому контексті надії на українізацію "У"ПЦ МП стають надзвичайно примарними. Існує цілий ряд загроз і для українського суспільства. Проте не варто усю відповідальність складати виключно на митрополита Онуфрія; єпископат, який обирав його Главою "У"ПЦ МП, не міг не знати більшості цих фактів. Предстоятель "У"ПЦ МП може вести аскетичне життя, але це ще не є ознакою того, що він буде здатен, принаймні, не нашкодити молодій українській державі  й міжконфесійному миру. Не варто забувати, що Сталін теж жив доволі аскетично. Якщо найближчим часом погляди і переконання митрополита Онуфрія не зазнають суттєвих змін, він сам може стати великою проблемою як для "У"ПЦ МП, так і для усього українського суспільства. Тим більше, що своїми виступами у якості Місцеблюстителя він вже доказав, що створювати проблеми Україні він великий майстер.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя 

15.08.2014р. Б. / Смирення чи пиха — це питання вибору

Смирення чи пиха — це питання вибору. До неба буде піднесений той, хто себе смиряє, і скинутий на землю буде той, хто виноситься. Тільки смиренні осягнуть мету, з душею і тілом пануватимуть із Богом.

 

«Нині настало спасіння і сила і царство Бога нашого і влада Христа його» (Одкр 12, 10).

 

Ми живемо в часи Божої перемоги, яка усунула всілякі перешкоди зі шляху ощасливлення людини. Ця перемога — смиренна, так само як її смиренним знаком є Внебовзята Матір, відображення цілої Церкви. 

Всупереч гадкам, то не Марія перебуває в центрі сьогоднішніх читань, про що свідчить хоч би Її гімн із Євангелія. Марія вказує на Бога, Його славить, а не себе. І саме це рятівне, спасенне діяння Бога у Христі ми сьогодні святкуємо. Дякуємо Богу, що Він здійснює свій віковічний план попри колоди, які Йому кидає під ноги Його власне створіння, обдароване свободою… 

Який це план? Куди ми прямуємо? Мету нашої мандрівки видно в Пресвятій Марії, на Небо взятій. Святий Іриней Ліонський, борючись словом із тими, хто прирік би більшість людей на знищення, тобто з гностиками, уперто повторював, що «Бог створив Адама не тому, що Йому були потрібні люди, а щоби мати когось, у кому можна би покласти свої добродійства». На його переконання, мета Бога одна: обоження, тобто вчинення всіх людей, створінь тілесно-духовних, богами. Щось по-людськи неймовірне, навіть блюзнірське. Тому ця мета мала бути об’явлена, а її осягнення людьми — уможливлене через Сина, який став людиною. 

Якщо ми добре заглибимося в сьогоднішні читання і не перескочимо на звичні рейки, то можемо трохи здивуватися. У них немає ані найменшої згадки про Внебовзяття ані про квіточки чи ідилію, яка супроводжує гарне марійне свято. Натомість ідеться про боротьбу, змагання з вражаючим змієм, силами, владами, неприятелями й ворогами, з пихатими і пустими володарями. Але водночас є проголошення космічної перемоги, настання ери панування Бога, переказування всього Отцю, остаточне подолання зла і всіх його наслідків. Тому ми сьогодні святкуємо не побожну солоденьку радість, а таку, яка становить плід звитяжної битви. 

Одкровення св. Йоана представляє цю правду з допомогою барвистих і динамічних образів, а конкретно кажучи, двох знаків. Перший, званий «великим», із Жінкою в головній ролі, та другий, уже не великий, а «інший», який стосується Змія. Здається, ніби ці образи походять із зовсім різних казок, що не мають нічого спільного із Внебовзяттям. Однак силою контрасту вони символізують дві дороги, два способи існування: пиху, яка є імітацією божественності, й смирення, властиве Божій всемогутності. Ось тільки саме другий шлях провадить до осягнення повноти людського щастя. 

Погляньмо на «великий знак». Жінка стоїть вся у світлі, у сяйві сонця, оточена місяцем і зірками. Насамперед це весь Ізраїль, Наречена Ягве, з якої за тілом вийшов Христос. Можна вбачати в цій Жінці Єву, матір усіх живих, яку мав дістати змій, щоби вкусити її в п’яту. Отці Церкви співвідносять цю Жінку одночасно з Марією і з Церквою. Для них Марія і Церква це майже одне. 

Погляньмо тепер на змія, який стоїть навпроти Жінки. Певно, ніхто би не хотів потрапити у його пазурі й пащу. Він палає «великим гнівом», усвідомлюючи, що «мало часу» (Одкр 12, 12). Він як вогонь — палає прагненням нищити. Має сім голів: створює враження, що його важко знищити. Убрався у сім діадем і десять рогів — символи влади. Агнець, тобто Христос, раніше описаний як той, хто має «тільки» п’ять рогів. Змій вважає, що він щонайменше удвічі сильніший. Сам себе робить богом і гадає, ніби всемогутність полягає в насильстві. Автор Одкровення пише, що йдеться про сатану, батька брехні. Оскільки змій знає, що його дні вже пораховано, то можна вважати, що і його гнів та пишання видимістю своєї всемогутності становить прояв не сили, а слабкості, повільної втрати впливу. 

Жінка втекла від змія в пустелю. І тут закінчується сьогоднішнє читання. Але ця історія має дальший хід, надзвичайно повчальний. Настає боротьба. Михаїл скидає змія і його ангелів на землю. Однак змій не здається. Він переслідує Жінку в пустелі, аби на неї напасти. Однак Жінка, ні з того ні з сього, раптом отримує орлині крила і втікає він ворога. Змій не зупиняється у своїй розлюченості. Пробує ще раз. Випускає з горлянки величезну ріку, щоби втопити Жінку, але земля раптом розступається і поглинає весь цей струмінь. Жінка залишається неушкодженою, а всі вбивчі зусилля змія завершуються нічим. 

Ні Марія, ні Церква безпосередньо не борються зі змієм. То радше Хтось інший бореться від імені Марії та Церкви, і захищає їх від ударів нібито грізного змія. Бореться, але не нищить. Долає, але не силою. Все сотворене перебуває під владою Бога і служить людині. Зло зачіпає нас, але неспроможне повністю подолати. 

Марія народжує дитину в загоні для худоби, за гнітючих обставин. Потім Вона змушена втікати від Ірода до Єгипту. Далі Вона бачить, як Її Сина відкидають ізраїльтяни, і зрештою переживає Його смерть. Тоді здавалося, що змій виграв — може, так хтось і гадав. Але помилявся. Христос постав із мертвих. У Марії, невидатній жінці, з якої народився Син Божий, сам Бог переміг, без армії, без розголосу, тобто смиренно. 

Святий Людовік Гріньйон де Монфор писав, що «сатана, будучи гордим, безконечно більше страждає через те, що переможений і покараний малою і смиренною служебницею Господньою, в якій смирення принижує його більше, ніж могутність Бога». 

Смирення чи пиха — це питання вибору. До Неба буде піднесений той, хто принизиться, і повалений буде той, хто виноситься. Тільки смиренні осягнуть мету і пануватимуть із Богом. 

Даріуш Пюрковскі SJ, deon.pl

Джерело:   КРЕДО

14.08.2014р. Б. / Що спільного між митрополитом Онуфрієм і Брежнєвим

"Ситуація в "У"ПЦ МП найближчим часом буде нагадувати ситуацію у пізньорадянському суспільстві. Коли стареньке Політбюро було не в стані реагувати на нові виклики і продовжувало годувати народ ідеологемами, що втратили сенс, а народ намагався вижити, як міг, і вже не дуже зважав на уряд" - вважає відома українська журналістка, яка часто пише на теми пов'язані з "У"ПЦ МП Катерина Щоткіна, лауреат премії ім. Кароля Войтили. Її аналіз майбутнього розвитку подій в УПЦ МП після обрання Предстоятелем цієї конфесії митрополита Онуфрія (Березовського) публікує "Деловая столица". 

Архиєрейський собор "У"ПЦ МП обрав новим предстоятелем, митрополитом Київським, чинного місцеблюстителя - митрополита Онуфрія (Березовского). Окрім нього, до фінального списку потрапили керуючий справами митрополії митрополит Антоній (Паканич) та митрополит Вінницький Симеон. Для останнього це непоганий результат - адже ще зовсім недавно він був всього лише одним з митрополитів "У"ПЦ МП. І ніхто не розглядав його як можливого кандидата на Київську кафедру. А от митрополит Антоній черговий раз втратив шанс. Вже вдруге - після того, як не отримав посаду місцеблюстителя у березні.

Тоді здавалося, що митрополит Онуфрій на цій посаді - це тимчасове рішення, яке дасть можливість зорієнтуватися. Провести роботу серед єпископату і на виборах вивести на посаду предстоятеля митрополита Антонія - людину молоду, енергійну і, що особливо важливо для такої посади, відносно гнучку. Навіть сьогодні, коли до соцмереж почали просочуватися перші чутки щодо списків, обговорювалася можливість того, що митрополит Онуфрій зніме свою кандидатуру. Можливо, навіть на користь митрополита Антонія. Але митрополитові Антонію, судячи з усього, доведеться поки що залишатися "другою особою" в "У"ПЦ МП.

Загалом, такий результат виборів був цілком прогнозований. Єпископи і мали обрати людину, яка не вдасться до різких рухів і взагалі будь-яких змін. А митрополит Онуфрій зовсім не реформатор. Він цілком влаштовує власний єпископат і Москву. А всі решта залишаються при власних інтересах.

Всі решта - це паства і клір "У"ПЦ МП, українське суспільство і українська влада. Паства і священники потерпають від негативного ставлення з боку решти співгромадян - просто тому, що належать до "московської церкви". А митрополитОнуфрій - зовсім не та людина, яка стане дистанціюватися від Москви. Радше навпаки - він з готовністю грає по московським сценаріям, як стало зрозуміло після його інтерв'ю та листа до Президента України. Його ставлення до "братовбивчої війни" на Сході - також цілком узгоджується з баченням Московської патріархії. Його відраза перед Заходом і впевненість (цілком щира) у "світлі зі Сходу" - також неприховані.

Можна тільки дивуватися тому, що єпископи у час військової агресії з боку Росії (про що їм нагадали і президент, і прем'єр у листах привітання) обрали цілком промосковського архієрея на Київську митрополичу кафедру.

Це можна пояснити тільки в один спосіб - іншим претендентам вони не довіряли ще більше. Не довіряли у багатьох питаннях. Власної єпархіальної вольниці, до якої звикли і якою поступатися зовсім не хочуть. У тому, що будь-яка інша "нова мітла" почне по-новому мести, зводити рахунки, змінювати "податкові ставки" і взагалі піднімати забагато зайвої пилюки. В той час як митрополит Онуфрій не стане втручатися у єпархіальне життя і, головне, в кадрові питання. Хіба що введе на посади Київської митрополії побільше монахів-аскетів, схожих на нього самого. Сумління, знову таки, чисте - адже митрополит Онуфрій справжній монах-молитовник. А це для церкви чеснота абсолютна. Хоча до якостей управлінця не має жодного стосунку. Так він і не управленець. І це, мабуть, також виглядає аргументом на його користь в очах обережного єпископату - принаймні дров не наламає. Взагалі, його цілковита передбачуваність на руку всім - і єпископату, і владі, і Москві.

Тим не менш, влада навряд чи буде задоволена таким вибором. Адже побажання Президента і прем'єра щодо предстоятеля - "патріота України" і "церковного єднання" в результаті виборів не враховані жодним чином. Втім, єпископи можуть сподіватися на те, що митрополит Онуфрій, як справжній представник російського православ'я, намагатиметься знаходити якийсь баланс між візантійським ідеалом державно-церковної "симфонії" і забаганками московського начальства. Кінець кінцем влада сама залишила єпископат сам на сам з проблемою вибору. Адже цього разу влада - чи не вперше в історії України - не втручалася, принаймні прямо, у доленосні рішення церкви. Як не намагалися окремі церковні діячі заручитися підтримкою з боку Адміністрації Президента чи Кабміну, залякуючи "церковним сепаратизмом" та іншими жахливими речами, влада від виборів предстоятеля "У"ПЦ МП самоусунулася. І це, мабуть, було мудре рішення. Під ногами "У"ПЦ МП наразі горить українська земля, її вірним постійно доводиться виправдовуватися за свою приналежність до МП. Церква потребує радикальних рішень і то швидко. І якщо рішення єпископів призведе до руйнації цієї конфесії - а такий варіант теж є цілком ймовірним - то в цьому будуть винні тільки архієреї "У"ПЦ МП, а не Петро Порошенко чи Арсеній Яценюк.    

Натомість Москва, треба думати, радо затвердить митрополита Онуфрія на посаді. Адже саме він, швидше за все, і був "їхнім кандидатом". Інакше, цілком можливо, він, як і обіцяв у березні, звільнив би Київську кафедру для когось іншого, взявши самовідвід. Адже він направду людина не властолюбна. Але дуже дисциплінована - якщо скажуть "треба", він зробить. 

Ситуація в "У"ПЦ МП найближчим часом буде нагадувати ситуацію у пізньорадянському суспільстві. Коли стареньке Політбюро було не в стані реагувати на нові виклики і продовжувало годувати народ ідеологемами, що втратили сенс, а народ намагався вижити, як міг, і вже не дуже зважав на уряд. Київська митрополія стає такою самою далекою від православних українців. Які, власне, і є церквою. Але думку яких щодо подальшої долі церкви вирішили не питати.

Катерина Щоткіна

Джерело:   Воїни Христа Царя

14.08.2014р. Б. / Блаженніший Святослав: «Не маємо права звикнути до вбивства»

Патріарх УГКЦ Святослав Шевчук переконаний, що сьогодні церква перебуває в епіцентрі подій, бо люди шукають Бога та потребують її присутності. Про те, як змінилася церква під впливом останніх буремних подій в Україні, Блаженніший Святослав розповів в інтерв’ю «Галицькому  кореспонденту».

- Україна прагне в ЄС. Які напрацювання у цій площині має Українська греко-католицька церква? Чи відбуваються спроби укласти конкордат (договір держави з Папою Римським), аби мати ще один дієвий фактор стримування загрози для віруючих? Адже Естонія, Латвія та Чорногорія з Ватиканом підписали таку угоду. 

Події, які переживає світ, зокрема християни, непередбачувані. Доля народу лежить в його руках, і він є джерелом життя. Зважаючи на події останніх місяців, дивимося в наше майбутнє лише з надією. Про конкордат із Українською державою мова не ведеться.  Сподіваюся, що в майбутньому більшість внутрішніх питань України буде вирішено, тоді, можливо, до цього питання повернемося. Але сьогодні всі церкви на рівні Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій хочуть вибудовувати з державою стосунки на партнерській основі, тобто ми хочемо бути невіддільною частиною громадянського суспільства. Усе для того, аби ми разом могли збудувати сильну, міцну державу, а вже пізніше з нею укладати ті чи інші конкордати.

- Окрім того, що в Крилосі Ви провели традиційну Патріаршу прощу, Ваш приїзд  дарував Івано-Франківській архієпархії ще один здобуток…

Наша церква і, зокрема, Івано-Франківська архієпархія отримала нового єпископа. Цей рік є дуже врожайним на Божі дари єпископських хіротоній, адже за кілька тижнів відбудеться ще одна єпископська хіротонія у Дрогобичі. Очевидно, що церковне життя на рівні парафіяльному чи єпархіальному – це, перш за все, справа Духа Святого. Церква є душею народу, якщо вона живе та діє, тоді вона непереможна. Тиждень тому я повернувся з Бразилії, де була утворена ще одна митрополія, тобто в нашої церкви сьогодні є вісім митрополій, і це безпрецедентний момент розвитку церкви.

На прощі в Галичі люди молилися за примирення непримиренних, недопущення конфлікту та кровопролиття на нашій землі. З іншого боку, проща в Крилосі – це повернення до коріння. Це означає, що не лише київські, а й галицькі корені не просто живі, вони сьогодні плодоносять.

- Два роки тому, перебуваючи в Івано-Франківську, Ви говорили про єдину Помісну Українську Церкву. В лютому цього року мовилося про ймовірне возз’єднання православних церков, але знову не склалося. Що зараз відбувається в цьому напрямку?

Події, що відбулися в Україні взимку, та ті, що тривають зараз, мають важливу духовно-релігійну складову. Сьогодні запит українців на єдину Помісну Українську Церкву дуже потужний, і очевидно, що він буде реалізовуватися тривалий час. Перш за все, ми повинні дбати про внутрішню єдність кожної церкви, і за це відповідає глава церкви. Найбільш поділена православна частина української церкви. Якщо вони робитимуть кроки до подолання наявних розколів, якщо в Україні православ’я буде об’єднане, тоді екуменічний діалог між католицькою і православною церквами буде значно простішим.

- В час, коли люди вмирають на передовій, чи змінилося Ваше звернення до священиків, а святих отців до вірян? Які слова для них Ви знаходите сьогодні?

Найперше ми звертаємося зі словами надії, бо дуже багато людей розгублені, адже це вперше в повоєнних роках ми зустрілися з ситуацією, коли потрібно віддавати життя та проливати кров за незалежність Батьківщини. У таких обставинах люди відчувають страх, непевність, вони не знають, що завтра з ними трапиться: чи конфлікт буде згасати, чи ситуація буде погіршуватися. Тому сьогодні наша церква несе слово надії. Я говорю, що той народ, який надіється на Бога, – непереможний, і лише народ здатен захистити свою державу.

Нині наше духовенство поруч з військом. У зону АТО кожна єпархія відправила військових капеланів. Кожен із священнослужителів поруч з солдатами перебуває понад місяць, разом з ними ризикує життям, аби там підтримати бійців.

- Зона бойових дій на Сході – випробування для всіх. Перед тим, як поїхати туди, військові капелани проходять спеціальну програму чи адаптацію?

Окремий капеланський відділ у нас діє роками, протягом 20 років ми, відповідно до міжнародних норм, вишколили десятки капеланів. У першу чергу, таку місію мають ті, хто служив в армії. Вони знають, що таке військовий характер. Духовно і психологічно колишні солдати, а нині – священики, вони краще підготовлені для того, аби бути разом із армією. Очевидно, що тепер, в надзвичайних військових обставинах, вони повинні служити.

Також ми просимо, щоб українці не боялися захищати свою Батьківщину, бо знаємо, що оголошена часткова мобілізація людьми була сприйнята по-різному. Але ми мусимо це робити і маємо зрозуміти, що, окрім нас, Україну ніхто не захистить.

Ще одна проблема, з якою ми вперше стикнулися, – це проблема біженців. Нині ми маємо їх приймати як братів і сестер, не маємо права ділити Україну на східняків і західняків, не повинні говорити про те, хто більше, а хто менше має захищати Україну. На ці обставини ми повинні дивитися очима християнської солідарності, бо лише в такий спосіб зможемо подолати виклики, які стоять перед нами.

- Зрештою, самі солдати кажуть, що їх на Сході підтримують і православні, й католики… 

Допомога біженцям, капеланське служіння, збори коштів та засобів на підтримку військовослужбовців, гуманітарна допомога різного типу – всі ці служіння християни України виконують абсолютно разом, жодних конфесійних поділів немає. Очевидно, що кожна церква має різні ресурси, але щодо ініціативності, відчуття необхідності торкають найглибші християнські струни душі кожного віруючого, і ми абсолютно єдині в тому служінні.

- В Україні вже є сотні сиріт, вдів, тисячі біженців, і невідомо, коли ця війна закінчиться. У зв’язку з такими реаліями, чи не виникає потреба доповнити стратегію церкви? 

Ми завжди відповідатимемо на виклики, що стоять перед нами. Ніхто з нас не міг передбачити події кількамісячної давності, і тому сьогодні намагаємося ефективно реагувати, вивчаючи і запозичуючи досвід служіння церкви в інших країнах.

У червні у Ватикані обговорювали феномен біженців. Допомога полягає не лише в тому, аби прийняти тих, хто полишив свій дім, постає також низка інших соціальних проблем. За місяць розпочнеться навчальний рік, хто тих дітей буде вчити, до якої школи вони підуть, якою мовою вони будуть навчатися? Також виникає проблема із працевлаштуванням, інтегруванням людей у нові обставини. Питаннями біженців опікується Організація Об’єднаних Націй, але вони забувають, що такі втікачі потребують духовної опіки, і церковна специфіка служіння цим людям виражається по-особливому. Це питання, на які ми шукаємо відповідь.

А ще кожна людина – і ви, і я – страждаємо від постмайданівського синдрому. Звечора та вранці ми засинаємо та прокидаємося, вивчаючи новини. Це острах, яким вражене наше суспільство, і тому ми місяцями проводимо вишколи наших духівників для того, аби вони допомагали людям пережити ці обставини, звільнитися від психічної рани, яку українці отримали. Багато людей не підуть до психолога, аби говорити з ним про свої страхи, біди, болі і переживання, але вони підуть до сповідника, і тому він повинен бути підготовленим допомогти пережити психологічні проблеми. Це і є душпастирське порадництво. Нині УГКЦ шукає нові способи, методи, навіть нові мови, аби нести Боже слово.

- Ваш погляд на події, що відбуваються на Сході, та Ваші очікування?

Це велика трагедія. Кожного дня ми чуємо про нові жертви, ми не маємо права звикнути до вбивства, не маємо права сприймати повідомлення про смерть через призму статистики, адже за кожною вбитою особою – чи це військовослужбовець, чи мирний житель – стоїть родинна драма, горе рідних і близьких. Тому ми не маємо права складати руки і спокійно сприймати повідомлення про смерті, ми маємо робити все, аби зупинити кровопролиття.

На складні питання немає простих відповідей, але як християни ми виконуємо два основних обов’язки: молитва до Бога і служіння ближньому.

- Чи очікували Ви, владико, що 25-ліття євангелізації церкви будете святкувати за  таких подій? 

Як каже, «немає нічого нового під сонцем». Тільки ми до кінця не знаємо, з якою циклічністю історія буде повторюватися. Днями ми згадували сторіччя з початку Першої світової війни, бачили, в яких умовах тоді перебувала Європа, і можемо провести багато паралелей з сьогоднішнім часом. Нам не потрібно сидіти і чекати, за нас ніхто не збудує країну, ніхто не напише майбутнє – ми творці історії України.

Розмовляла Ірина ТИМЧИШИН

Джерела:   http://gk-press.if.ua

Воїни Христа Царя

13.08.2014р. Б. / Бути свідком Христа у полоні терористів

Перебуваючи у полоні бойовиків о. Віктор Вонсович переживав найбільші реколекції за все своє життя. Також священик служив людям, з якими був у полоні, катехизуючи їх та вділяючи Таїнство Покаяння. Духовні розмови о. Віктор провадив навіть з терористами.

«Дуже дякую всім людям, які молилися за мене і підтримували мене в цій ситуації. Я відчував підтримку», — каже о. Віктор. Він розповів, що перед полоном роздумував про реколекції, вирішував, куди б поїхати на духовні вправи. «І коли мене затримали, це був час молитви моєї і відчування молитви людей, які за мене молилися. Цей час був роздуму з Богом. Це було найбільшим пережиттям. Єдине, що не вистачало, це Євхаристії. Молився різними молитвами. Але основна молитва була така: «Господи, дай мені відчути, що Ти хочеш від мене». 

Про 11 днів у полоні священик розповів у програмі «Знаки часу» в ефірі Радіо Марія. 

Потрапивши до полону, священик запитував: «Господи, що ти від мене хочеш в цій ситуації, чому так сталося?». І за його словами, вже на другий день перебування там  внутрішній голос сказав: «Не переживай, все буде добре. Рано чи пізно ти звідти вийдеш». 

Свій полон у терористів о. Віктор сприйняв як випробування віри та зміцнення священицького покликання. 

«Після звільнення дякував Господу за те, що зміг пережити щось подібне як переживали Апостоли, коли їх ув’язнювали», — розповів о. Вонсович. 

На його думку, затримання відбулося випадково. Того дня на блокпосту терористів проводилася незвично ретельна перевірка. 

«Я там їздив щодня. Завжди був в сутанні. І місцеві люди, які себе вважають ополченцями, знали, що я священик. Але того дня провіряли всіх підряд. Коли я повертався  з Донецька до Горлівки, мене затримали. Вони бачили, що я священик, що я їду в рясі, що маю посвідчення священика, але попросили пред’явити паспорт. У паспорті вони побачили місце народження і прописку. Побачили, що я народжений в Житомирській області, а приписаний у Харківській. Тоді вони сказали: Не переживайте, ми зараз вас просто відвеземо в одне місце, провіримо і відпустимо. Але відпустили через 11 діб. Як потім вже пізніше вони мені сказали: Запам’ятайте, що ви тут сиділи, тому що українська армія руйнує православні храми і вбиває православних людей.» 

«Для них нема різниці чи римо-католицький священик, чи греко-католицький — як вони говорять, для них одна віра — це руська православна і все», — каже о. Віктор. 

«Спочатку мене відвезли на вулицю Горького у Горлівці. Я не знав що це за будинок. Закрили мене в одній з кімнат. Я там був не сам. Коли прийшли вже на другий день із запитанням хто я такий, я відповів, що я римо-католицький священик, працюю в Горлівці, Єнакієво, Артемівську і Макіївці. Вони відразу не повірили. Казали, що рясу самим можна вдягнути. Відібрали в мене телефон. Не захотіли розмовляти з владикою. Але через деякий час зверталися до мене «падре». Напевно що, повірили».

Про умови перебування в полоні о. Віктор говорить небагато. «Це була кімната 12 квадратних метрів. Нас там було від чотирьох до десяти осіб. Люди постійно змінювалися. За 11 днів пройшло більше 50 осіб через цю кімнату. Не було вікна. Невідомо було: день чи ніч. Там було спекотно. Не було хорошої вентиляції. Інших людей змушували до різної праці,їх  возили на відбудову барикад та копати окопи. Мене до роботи не примушували, більшість часу сидів у кімнаті.» 

Отець Віктор розповідає, що у полоні старався бути свідком Христа і давати Ісуса людям:

«Через 15 хвилин після того як мене привели, до мене підійшли перші люди, один з них каже:

— Ви священик?

— Так, я священик Римо-Католицької Церкви. Якщо у вас є будь-які питання, ви можете підходити, — відповів я тоді. 

Пізніше мене чоловік попросив посповідатися. Він вважав себе православним, але ніколи в житті не сповідався. Проте тоді в тих умовах для нього не було різниці, що я католицький священик. В очах він бачив смерть, перебував перед загрозою смерті. Я зробив катехизацію з підготування до Таїнства Покаяння. Її послухали всі, які перебували з нами в кімнаті. Зробили разом іспит совісті. І через якийсь час чоловік попросив мене про Таїнство сповіді. Я йому вділив відпущення гріхів». 

Люди ставили різні питання, пов’язані з духовністю, — розповідає о. Віктор. Катехизи він проводив неодноразово. І за 11 днів посповідав двох людей. 

Люди, які утримували о. Віктора, не всі були місцевими донеччанами. За його словами, там було багато приїжджих. «Один мені сказав, що він чеченець, мусульманин, і йому нема різниці священик я чи не священик.» Але й серед терористів були люди, які турбувалися про о. Віктора. Питали, чи потрібна їжа, пригощали чаєм, водили помитися. Деколи підходили з різними питаннями, наприклад, що означає свастика тощо. 

Чотири рази священика виводили на розстріл. «Перший раз був вночі. Мене вивели надвір. І коли 15 чи 20 хвилин я стояв перед стіною, чекаючи коли будуть стріляти, то молився: Господи, якщо Ти хочеш цього, то я готовий віддати своє життя заради Тебе і тих людей, які там перебувають.» Але коли розстрілу не сталося, то наступні рази, розповідає священик, він був впевнений, що вийде з полону живим. І наступні три рази не боявся виходити на т.зв. розстріл. «Чи це був жарт, чи психологічний тиск, чи хотіли побачити як я буду поводитися, невідомо. А я навіть жартував з ними, казав: Мали би ще одного заступника в Небі», — розповідає о. Віктор. 

Отець Віктор розповідає, що його мали відпустити на четвертий день, але після того як збили Боїнг, вирішили ще трохи потримати. Спочатку терористи обіцяли повернути машину та всі документи, але пізніше вирішили все це залишити собі, а о. Віктора «обміняти». Отець Віктор не знає на що його міняли, чи просто взяли за нього викуп. 

«У день звільнення мене посадили до машини, вивезли в місто. Домовилися з о. Миколою з Донецька. Мене віддали в його руки. Я сів у його машину і поїхали на Харків.» 

Джерело:   КРЕДО

12.08.2014р. Б. / Отець Юрій грав хеві-метал та був капеланом Дмитра Яроша

Фото: Отець Юрій Кролевський з сином Максимом

Голова Полтавської греко-католицької парафії отець Юрій Кролевський був колись рок-музикантом, а сьогодні віддано несе обов’язок священника.

 

Біля в’їзду в село Гожули стоїть невеличка капличка, в якій веде службу отець Юрій. Він має цікаву історію життя, яку ми вирішили вам розповісти. 

Народився він у Кам’янець-Подільському. В тому старому місті, де середньовічна архітектура та творчі вулиці. З малих років хлопчик цікавився мистецтвом. Вивчав гру на гітарі, в 14 років став бас-гітаристом рок-гурту «Київська Русь», яка грала хеві-метал. Гурт був дуже популярним на Західних теренах України, це був чи не найперший рок українською мовою. Згодом Юрій зайнявся бізнесом. Він придбав ксерокс «Ера» та копіював для людей потрібні документи. Це було вигідною справою, оскільки була потреба у копіюванні документів, приватних ксероксів тоді майже не було, а типографічні видання друкували тільки великими накладами. 

Молодість Юрія проходила в 80-ті, в час перебудови і культурної революції в Радянському Союзі. Протестна хвиля наростала, а репресії продовжувалися. В Кам’янець-Подільському була купа арештів, але для Західних областей України це була звична річ. Юрій, як багато інших націоналістів, знаходився постійно під наглядом КДБ. Його концерти часто зривалися, і не один раз його арештовували за організацію протестних мітингів. Однак за ґратами Юрій не сидів, бо репресивна машина уже стала слабшою. 

— В місті було повно дисидентів, арешти звична річ. Конспірація була з дитинства, знали хто стукач, що можна було говорити, а що ні. 

Невдовзі Україна отримала незалежність. У нашому місті був один начальник міліції, який говорив, що скоро прийде час і ми вас бандер на ліхтарях будемо вішати. А через деякий час він приїхав до нас від демократичної партії з націоналістичними лозунгами. Мені це було тоді досить дивно бачити. Коли проголосили незалежність України люди були здивовані. Була радість, але не було ейфорії. Розумів, що багато хто голосував, щоб з Росією ковбасою не ділитися. Відчував, що попереду ще проллється багато крові, і Україні прийдеться відстоювати свою незалежність. Ми є прикордонники Європи, знаходимося між двома стихіями, тому повинні бути готові до боротьби. З Росією треба тримати кордон, як Ізраїль з Палестиною. Але переконаний, що Україна стане однією з найуспішніших і наймогутніших держав світу.

 

Стати священиком Юрій вирішив у 27 років. Ніхто в його сім’ї священиком не був, а Юрія на таке рішення підштовхнув випадок. Чоловік мав художній талан і художню освіту. І йому вдалося створити шедевр. Мистецтвознавці і художники запевняли, що його картина справжнє мистецтво. 

— Намалювавши ту картину я пережив велику радість, але після того я отримав велику турботу. Кращої картини я вже не міг намалювати, і жити без того відчуття натхнення і щастя також не міг. Є такі моменти коли художник перестає малювати, бо йому більше нічого сказати. Я шукав щастя в живописі, музиці. Мистецтво дає до певної міри це щастя, але коли я доходжу до певної стелі, йде одне й те ж саме і я тужу за тим щастям. З часом я познайомився із греко-католицьким священиком і почав практикувати релігію, і знову пережив ту радість, бо релігія робить людину щасливою. Зрозумів що треба покинути всі минулі справи і служити людям та Богу. 

Греко-Католицька церква в 90-х поширювала свою службу на Схід України. 1997 році отець Юрій приїхав у Дніпродзержинськ, де "виконував функції бойового капелана" (.?!) в громадській організації «Тризуб». Там він зустрівся з Дмитром Ярошем. 

— Дмитро Ярош людина із простої сім’ї, дуже скромна. З усіх кандидатів в президенти я думаю він один в принципі не вміє красти. Справжній християнин, не дав натовпу розправитися з ВВ-шниками в Києві. 

На Полтавщину отець Юрій приїхав з 98 року, мешкав в селі Білики. Полтавщина мала 6 парафій в області, і Юрію приходилося цілими днями переїжджати з місця на місце в холодних вагонах потягів. В саму Полтаву отець Юрій прибув 2004 році де відкрилася греко-католицька парафія, і вже десять років в ній він веде службу. 

Стати священиком вирішив також син Юрія Максим. Максим навчався в Івано-Франківській семінарії, і після закінчення за рекомендацією ректорату продовжив навчання в Римі. Знає латину, італійську, англійську та грецьку мови. А зараз разом з батьком веде службу. 

Микола Лисогор, poltava.pl.ua 

Джерело:   КРЕДО 

11.08.2014р. Б. / Запрошення Блаженнішого Святослава на прощу до Патріаршого собору у Києві (ВІДЕО)

Напередодні свята Преображення Господнього, УГКЦ буде святкувати першу річницю освячення цього собору. Таким чином, відповідно до рішення Синоду Єпископів УГКЦ, відбудеться проща до цього храму.

«Будемо літургійно святкувати це свято оновлення нашого храму. З цієї нагоди запрошую усіх вірних і тих, хто відчуває себе духовно пов’язаним із цим осердям українського світу, прибути сюди і відчути, як б’ється серце нашої Церкви у Києві на берегах Дніпра», – сказав Блаженніший Святослав.

Як повідомляв Християнський портал КІРІОС, 16-17 серпня 2014 року відбудеться II Всецерковна проща до Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві. Програма паломництва цього разу розпочнеться з відкриття у крипті собору виставки, присвяченої 25-річчю виходу УГКЦ з підпілля. Завершиться проща у неділю, 17 серпня, Архиєрейською Божественною Літургією, яку очолить Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав. Після цього освятять воду в Дніпрі.

Джерело:   КІРІОС 

11.08.2014р. Б. / Німецький філософ закликав не шукати альтернативу вченню Ісуса у справах сім'ї

Не тільки єпископи готуються до Синоду сім'ї. У передсинодальній дискусії також беруть участь миряни. Роберт Спаеманн, один із найвідоміших християнських філософів сьогодення у статті, опублікованій в журналі «First Things», згадав про позицію Церкви щодо осіб, які живуть у несакраментальному зв’язку.

Спаеманн зазначає, що Церква на Заході стає щораз більше контркультурою. В цьому випадку, Її майбутнє залежить від того, чи залишиться Вона далі сіллю землі. Краса вчення Церкви може сяяти в усій повноті тільки тоді, коли воно не буде розмитим, – пише німецький філософ. Він нагадує, що вчення Ісуса про шлюб було непопулярним, викликало опозицію навіть серед його учнів. Сьогодні, на його думку, багато священнослужителів, єпископів і кардиналів, замість говорити про красу нерозривності шлюбу, розглядають ще один варіант, що становить альтернативу вчення Ісуса.

Спаеманн ретельно протистоїть аргументам прихильників змін в церковному вченні. Він говорить водночас і про складність ситуацій людей, які уклали повторні зв’язки, і визнає, що ситуацію не можна вирішити без болю, який може стати частиною покаяння.

Німецький філософ застерігає і Церкву не забувати жертв, покинутих дружин і дітей. На його думку, Церква, яка сьогодні визнає, що не достатньо приділяла уваги жертвам сексуального насильства, тепер вчиняє подібну помилку в обговоренні розлучених. Чи хтось згадає про їхніх жертв? Покинута жінка повинна дивитися, як Церква погоджується на новий зв’язок і благословляє його, – пише німецький філософ.

Джерела:   Радіо Ватикан

 

Воїни Христа Царя