02.04.2016р. Б. / Преподобних отців, убитих у монастирі св. Сави

Преподобних отців наших в обителі святого Сави убієнних

Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше.

Кондак, глас 4: Земними і тлінними насолоди явно погордивши, преблаженні, пустинного життя зажадали ви, красоти світу і їжу тлінну зненавиділи, тому й сподобились ви царства небесного з ликами мучеників і посників радіючи, тому, пам’ять вашу почитаючи, усильно молимо вас: від бід, отці, ізбавте нас. 

Обитель, або лавра, святого Сави містилася за 32 кілометри від Єрусалиму, над потоком Кедрон, і 13 кілометрів від Вифлеєму. Не можемо точно сказати, коли прийняли мученицьку смерть 20 монахів обителі святого Сави, однак сталося це тоді, коли сарацини захопили Палестину, близько 416 р. Монахи, які проживали в лаврі, довідалися, що сарацини страшно катують християн, однак своє уповання поклали на Господа і не покинули лаври. 13 березня на них напала ватага сарацинів. Вони домагалися грошей, яких у лаврі не було, і поранили стрілами багатьох монахів. Однак раптом побачили, що від Єрусалиму наближається велика сила людей і, гадаючи, що то йде військо, втекли. 

Та вже 20 березня, у Великий четвер, вони вдруге напали на лавру і стали мучити її мешканців. Монах Сергій, котрий заховав дорогоцінні церковні посудини, боячись, щоб у муках не виявити, де їх сховав, хотів утекти, але сарацини його наздогнали і відсікли йому голову. Потім кинулися грабувати келії, а 18 монахів заховалися в печері, де колись жив святий Сава. Однак сарацини знайшли їх. Тоді один з монахів на ім’я Патрикій, щоб спасти братів, добровільно вийшов з печери на смерть, але погани завернули його, розвели перед входом до печери вогонь і там задушили монахів димом. Імен їх не знаємо, крім Патрикія і Йоана, якого ще 13 березня, при першому нападі, було тяжко поранено і волочено по землі, так, що вся його спина була наче одна рана. 

Інших монахів поранили сарацини і залишили напівживими. Увечері, коли грабіжники пішли, монахи, які сховалися, стали допомагати пораненим. Один з мучеників був так покалічений, що невдовзі помер. І так тоді прийняли мученицьку смерть 20 слуг Божих, пам’ять яких свята Церква вшановує сьогодні.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:  ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

***

2 квітня Церква згадує прпп. отців, убитих у монастирі св. Сави

У дні патріярха Єрусалимського Іллі, який був другим цього імени, а святий град Єрусалим був тоді у володінні агарянському (в Царгороді ж Константан та Ірина царювали), піднялася в Палестині між плем’ям агарянським боротьба міжосібна, і велика через війну в краю тому робилася розруха. Варвари-бо, воюючи між собою, спустошували не лише села, але й гради, як же Єлевтерополь, Аскалон, Гази і Скарифію та инші. Нападаючи несподівано, якщо й не вбивали всіх людей, то розграбовували всі маєтки, умертвлювали лише тих, що їм противилися. Засідали ж на всіх народних шляхах, беручи всіх, що мимо йшли, б’ючи, зранюючи і те, що несли, забираючи, аж до хітона, єдине лише мали милосердя, що оголених, побитих і зраненихвідпускали живими. Тоді і святий град Єрусалим був у великому страху, у нього зійшлися з навколишніх градів і сіл люди, стерегли стіни й готувалися протистояти варварам, що нападали розбійницьки. У той час і преславного святого Харитона обитель зруйнували зовсім, і вже ніколи вона не відновилася, а до кінцевого запустіння дійшла, і Лавра преподобного Сави дуже була понищена, у неї ж із різних місць зібралися святі отці, з ігуменом Василієм преподобним постницьким життям угоджали Богові. І в час міжосібної тої агарянської війни і розбійницьких їхніх нападів не виходили з обителі своєї. Хоч-бо і могли, покинувши Лавру, в Єрусалимському граді уникнути варварів, проте святого того місця, в якому ж від початку ярмо Христове прийняли, залишити не хотіли. Але, один раз померши для світу, не зважали на смерть, яка могла найти на них, поклалися-бо на Христа, кажучи: “Сильним є, якщо захоче, Владика наш, легко забрати нас із рук варварських. Якщо і захочеться праведним судьбам Його, щоб ми були віддані варварам на заколення, то, як річ найбільш корисну, хай допустить Господь на нас муки скоро”.

І говорили один до одного: “Приймімо з руки Владики нашого для нас найкорисніше, не повернемося з пустельної безмовности у галас світу через страх перед варварами, аби не бути в очах усіх боязливими ані такими, що не тримаються веління Господа нашого, який казав: “Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж не можуть убити”. Якщо добре бачити тих, що відходять від світу в пустелю і за Христовими слідами ідуть, то наскільки недобре є справді бачити тих, які після короткого часу свого в пустелі життя знову з неї втікають через страх перед людьми і у світ повертаються. Хай не посміється з нас спільний ворог усіх — диявол, який страхом варварським нас із безмовности пустельної виганяє, якого ми багато разів перемагали, і втікав він, наче гнаний зі встидом, — допомагав нам на нього Христос, цар наш. Не маємо стін кам’яних для захисту, але замість стіни непоборної для нас — Христос, для нього ж Давид святий навчив нас співати: “Хай буде мені Бог захисником, і домом прибіжища, і місцем міцним, щоб спасти мене”. Не маємо броні, і шоломів, і щитів, щоб ними відбивати варварські стріли, але маємо зброю духовної любови, і надії броню, щит віри, шолом спасення, ними озброїмося. Нема в нас полків воїнських, які б захищали нас від варварів, але ополчиться ангел Господній навколо тих, хто боїться Господа, і визволить нас. Нам-бо життя — Христос, і смерть — надбання. Ані-бо любов і бажання дочасного життя не переконали нас увійти в пустелю цю. І через що в пустому цьому місці веселимося? Чи не через Христову любов? То якщо тут убиті будемо, Христа ради будемо убиті, заради Нього тут живемо”. Так один одного словами утішали і мужнішими робили. Тіла ж свої з душами вручаючи Богові, перебували у Лаврі. Ще ж й инша значна і благочестива причина стримувала їх, щоб не виходити: сусіди, які навколо них жили, ворогували на те святе місце й нічого більше не хотіли, ніж бачити зруйнованою святого Сави Лавру і місце те бачити порожнім, щоб монахи там не жили. І якщо б на короткий час брати вийшли з Лаври, то зразу ворогуючі, прийшовши, запалили б церкву і келії і цілу обитель із землею зрівняли б. Щоб так не було, перебували отці святі, не виходячи. І не як тростина, яку вітер хитає, але як же стовпи, на камінні поставлені, вітрами і бурею спокус, що находили, непохитні, і не лише через те з Лаври не виходили, що стерегли стін будівлі, але більше задля слави Христа Господа, який на тому місці колись прославився і в їхні дні прославлявся.

Коли так святі отці в Лаврі тій жили, Захисник Вишній, молитвами преподобного отця нашого Сави, з волі своєї святої беріг їх неушкодженими від варварів. Бо хоч і багато разів з Аравії чи звідкілясь-інде полки їхні, до великого свого окопу мимо пустельного того місця ідучи, в обитель повертали, проте ніякого не чинили зла, лише потребували їжі, з гнівом поглядали на ченців, скрегочучи зубами, але Бог їм не допускав, не могли Божих рабів скривдити і, взявши з обителі їжу, скільки знайтися могло, ішли собі, але замість вдячности нахвалялися коли-небудь зруйнувати Лавру і спорожнити те місце. Одного ж разу якесь варварське полчище, хотівши задумане своє погане виконати діло, ішло до Лаври, аби розграбувати і зруйнувати обитель. І випадково зійшлося проти святого Вифлеєма несподівано з воїнством, яке єрусалимці поставили пильнувати від варварського проходу. І сталася бійка, переможені були варвари і прогнані, і заледве котрий живий втік від січі, як же пізніше стало відомо. Але і вдруге инше полчище з таким самим злим наміром з великого свого окопу до Лаври кинулося, і, прийшовши в одне село, що недалеко від Лаври було, знайшли багато вина, під гіллям схованого: напившись, бійку між собою вчинили, і через те, що багато зранених і мервих попадало, зруйнувався їх задум, і полчище розійшлося. Після цього всього захотів Бог, аби прийшло випробування на рабів Його, як же колись на праведного Иова, щоб як золото, в горнилі випробуване, виявилися ті, що достойні Бога. І допустив, аби руки варварські торкнулися святих Його угодників, їм же приготував мученицькі вінці. Почувши-бо про ті два полчища варварські, які напасти на Лавру хотіли, що одне з них вошами єрусалимськими вражене і прогнане, инше ж саме зранилося і розійшлося, преподобні сиділи без страху в келіях своїх, здійснювали святу Чотиридесятницю у звичних постницьких трудах. Тим часом, намовою диявола, зібралося етіопських варварів до шістдесяти мужів, що луки, і стріли, і мечі носили, які погодилися як розбійники напасти на Лавру, сподіваючись знайти в ченців якісь заощадження і багатства. І при закінченні святої Чотиридесятниці, у тиждень перед Квітною неділею, у тринадцятий день місяця березня о другій годині дня напали на пустельне те місце варвари. їхній же прихід відчувши, ченці втекли з поспіхом із пустельних келій у монастир і до церкви, а варвари з оголеними мечами і натягненими луками, як на битві, кричучи, до монастиря прибігли. їхню ж лють вгамувати хотіли деякі з отців, проти них з лагідністю вийшли, благими словами переконуючи їх і говорячи: “Чому, о мужі, так, наче до ворогів, які засмутили вас, до нас, беззбройних і мирних, наче на війну прийшли? Ми до всіх мирно настроєні, ні вас, ані кого иншого не засмутили ніколи, задля того-бо і в пустелі цій, все наше у світі покинувши, живемо, щоб від ворожнечі, сварок, і бійок віддаленими бути, змогти у спокої плакати над гріхами нашими і догодити Богові. І не лише нікого з вас не засмутили, але і благочинствувати, скільки можемо, намагаємося. Багатьох-бо ваших, що сюди приходили, пригостили, спочинок і їжу на дорогу дали. Ви ж не хочете нам віддати злом за добро, але ж більше — маєте дякувати нам за творені вам від нас добродіяння, бо й нині готові поставити перед вами їжу і звичною до подорожніх ласкою дати вам спочинок”. Варвари ж з гнівом закричали: “Не задля їжі ми сюди прийшли, але задля срібла і золота. Одне з двох вибирайте: або дасте нам стільки (число назвали) золота і срібла і живими залишитеся, або, якщо не хочете дати, загинете від рук наших”. Промовили отці: “Повірте, о мужі, що вбогі ми і настільки зубожіли, що ані хліба вдосталь, ані одягу не маємо, золото ж і срібло, якого потребуєте, ані не снилося нам ніколи. Необхідні лише до життя нашого використовуємо трохи речей”. Коли це святі говорили, розгнівалися варвари і випустили стріли, наче дощ, на зібраних ченців, і не перестали стріляти, аж поки не спорожнили свої тули, — і зразу тринадцять отців преподобних смертельно поранили, инших же мало поранили. І, кинувшись до келій, великими каменями розбивали двері і виносили, якщо щось з убогих речей знайти могли. Тоді запалили келії, те саме і з церквою хотіли зробити, але, Божим Провидінням, перш ніж принесли вони гілля і вогонь до церкви, побачили здалеку людей, що йшли, і думавши, що воїнство єрусалимське іде на захист ченців, зразу з поспіхом кинулися бігти, відносячи з собою пограбовані чернечі речі. Авва ж Тома, витягаючи стріли зі зранених братів, омивав їх рани і докладав належне їм лікування: був лікарем майстерним і досвідченим. І було видно рани люті: в одних у грудях, в инших — у плечах, а в инших — на лиці і чолі, а инші камінням мали розбиті глови — усі ж кров’ю, що текла з них, змочувалися, і було для всіх зворушливе видовище і страшне.

Надійшов же празник Квітної неділі, і всеношна відправлялася служба. Сповістив хтось комусь із тих же преподобних отців, що варвари більшу збирають із розбійників дружину, щоб знову напасти на Лавру їхню. І були блаженні ті отці в страху і трепеті великому, проте не втекли, але приготувалися на смерть і, поклавшись на Бога, кінця чекали. Наближався ж день Страстей Великих, настав день і їхнього страждання. У двадцятий-бо день березня у Великий четвер зранку напали вдруге, як розбійники, на Лавру етіопи, у більшій своїй силі, і били преподобних нелюдськи різними видами убивств: одних стрілами стріляючи, инших мечами обезголовлюючи, инших розрубуючи пополовині, иншим же відтинаючи руки і ноги, а инших камінням забивали до смерти. Тих же, що залишилися від убивства живими, зібрали в церкві, хотіли мучити їх, щоб сказали про церковні скарби і монастирські маєтки. Навколо ж оточили обитель і пильнували по горах і горбах, щоб ні один із ченців не утік з рук їхніх. Багато-бо кинулося втікати, але потрапляли в руки ворогів своїх, і ледве хто з них того уникнув. Иоана Блаженного, начальника притулку для подорожніх, юного літами, який кинувся втікати в гори, без милости мучили і жили йому на руках і ногах порізали. Взявши ж за ноги, волочили по камінні з верху гори аж до церкви, і всю шкіру на хребті об гостроту каменів обдерли. Сергій же преподобний, церковний посудохранитель, бачивши муки преподобних отців і боячись, що, не витерпівши мук, розповість, де сховав церковний посуд, утаївшись, утік з монастиря, і вже далеко був, коли взяла його варварська сторожа і до монастиря насильно повернула, хоч він не давався, і відтяли святу голову. Тоді инші деякі отці, уникнувши убивчих рук, сховалися у вертепі, що за монастирем був. Те, що вони туди втекли, варвар один, який на горбі сторожував, побачив, крикнув дружині своїй, показуючи рукою печеру, і про ченців, які туди втекли, сповіщав. І зразу етіоп страшний з оголеним мечем, при вході вертепу ставши, страшним голосом закричав, наказуючи, щоб вийшли. Коли ж тремтіли вони від страху, преподобний Патрикій, який серед них був, сказав пошепки до братів: “Не бійтеся, брати, я за вас один вийду і помру, ви ж сидіть мовчки”. І вийшов до етіопа, готовий душу свою покласти за друзів своїх. Етіоп же питав з погрозами: “Чи є там инші монахи?” Відповідав преподобний, що він один лише був, і повів його етіоп до церкви. Зібрали ж варвари отців святих звідусіль до церкви, сказали до них: “Викупіть себе і церкву вашу чотирма тисячами золотих. Якщо ж ні, то зразу всіх вас мечем уб’ємо і церкву вашу вогнем спалимо”. Святі ж отці покірно відповідали: “Пробачте, задля Бога, о мужі, не проливайте марне невинної нашої крові, ми-бо стільки золота, скільки від нас вимагаєте, не маємо ані не мали ніколи і жодного золотого не знайдеться сьогодні в цілій Лаврі нашій. Якщо ж хочете, візьміть, що бачите на нас, одяг наш і все, що бачите і знайдете, візьміть, — нам же одне життя, хоч і нагим, залиште”. Варвари ж, гніву сповнившись, із сильним криком мечі до ший святих прикладали, наче вже посікти хотіли. Говорили ж: “Дайте нам посуд церковний золотий і срібний, а инші ‘ монастирські скарби покажіть”. Святі ж отці казали, що ніякого скарбу не мають. І сказали варвари: “Скажіть-бо, хто начальники ваші, хто з вас ігумен й инші урядники?” Відповіли преподобні: “Отця нашого ігумена нема нині в Лаврі, через якусь-бо спільну потребу до святого града пішов, ми ж усі рівні”. Була ж в обителі печера преподобного отця нашого Сави, і взяли варвари отців святих всіх, повели в печеру ту, при вході ж у печеру запалили вогонь і, зібравши гілки і гній, дим великий смердючий закурили, і морили тим димом преподобних у печері, щоб про скарб церковний і своїх начальників розповіли. Тоді вивели їх на допит і лютими смертями погрожували, скарбів від них вимагали. Але вже не почули від них ніякої відповіді, лише молитви до Бога. Один-бо взивав: “Господи, прийми в мирі дух мій”. А инший: “Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство своє”, — говорив. І знову в печеру ту вкинули, морили найлютішим димом, і померло від диму вісімнадцять отців преподобних, серед них же вищезгаданий Иоан і Патрикій блаженний. Инших же імена, тих, що димом, мечем й иншими муками померли, сам Бог знає, написав їх у Книги Життя. А тих, що лишилися живими від того катування димом, жорстокі і нелюдські варвари люто ранили, б’ючи, на землю кидаючи і ногами топчучи. І нічого ж не досягли, але більше самі катуванням змучилися, — взяли всі, які змогли знайти, церковні і лаврські речі і, на верблюдів монастирських поклавши, пішли. Тоді брати, що лишилися ледь живі, а инші ж в ущелинах гірських і печерах заховалися, зійшлися пізніше в обитель, тіла отців преподобних, по-різному убитих і димом заморених, зібрали в церкву, яка, Божим захистом, залишилася неспаленою. І провадили ту цілу ніч страстей Спасителя в риданні невтішному, після того чесному похованню передали. А котрі ранені виявилися напівмертвими, але живими, про тих лікарськи старалися з вищезгаданим блаженним Томою-лікарем, який живим залишився, пізніше став ігуменом Лаври, названої Старою. Так преподобні отці в обителі преподобного Сави страдницьки кінець прийняли, а варвари ті після відходу свого з Лаври зразу наглою смертю від Бога були вражені. І впали без меча мертві в пустелях і полях на поїдання псам, і звірам, і птахам. Душі ж їх окаянні оселилися в пеклі, де вогонь не згасає і черви не засинають. Душі ж преподобних отців убієнних опинилися в руках Божих і сподобилися мученицької слави від Христа Бога, Спаса нашого, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

Дмитро Туптало, Житія Святих

Джерело:    Парафія Святих мучеників Бориса і Гліба

01.04.2016р. Б. / Святих мучеників Хрисанта і Дарії

Житіє святих мучеників Хрисанта і Дарії

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи,* у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого.* Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали,* сокрушили і демонів зухвальства безсильні.* їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 3: Гарнішої благості зажадавши, видимі блага пробіг ти, Хризанте блаженний, і привів до Христа воістину золотими словами твоїми Дарію славну, яка страждання потерпіла і мучителя осоромила. З нею всіх нас поминай, які з вірою звершують пам’ять вашу. 

Багатий поганин Полемій прибув з сином своїм Хрисантом з Олександрії до Риму і тут став великим достойником. Син його Хрисант навчався усякої поганської мудрости і випадково взяв у руки святе Євангеліє і, читаючи його, прозрів душею. Він познайомився зі священиком Карпофором і через кілька місяців прийняв святе хрещення. Після того став він прилюдно визнавати Ісуса Христа. Довідався про те батько і злякався, бо знав, що за ісповідування Христової віри чекає люта смерть. Він замкнув сина в пивниці і думав, що голодом змусить його повернутися до поганства. Потім, за намовою інших, хотів розкошами та всяким достатком схилити його до відступництва, оточив його товариством молодих дівчат, але коли те все не подіяло, змусив сина одружитися з прекрасною і в поганських науках дуже второпною дівицею, що звалася Дарія. 

Хрисант зразу після одруження так гаряче промовив до Дарії, що вона охоче прийняла віру Христову і обоє дали обіт жити безгрішно, в чистоті і дівицтві. Коли ж помер його батько Полемій, Хрисант і Дарія стали збирати навколо себе християн для спільної молитви, чим звернули на себе увагу мучителів. Начальник міста Келерин схопив їх і передав на суд трибунові Клавдієві. Однак навіть найстрашніші муки не злякали святих слуг Божих. Їх били жилами, та на тілі не залишалося жодного сліду, потрійні кайдани самі спадали з їхніх рук, а в’язниця, в якій їх тримали, наповнилася незвичайним світлом. Бачачи це, Клавдій навернувся разом з жінкою Іларією і синами Ясоном та Мавром. Келерин наказав Клавдія втопити в морі, а його синів стяти мечем; уникла смерти лиш одна Іларія. А оскільки і багато воїнів та сторожів в’язниці також увірувало в Христа, то і їх мучитель наказав стяти мечем. 

Потім стали мучити різними способами святих Хрисанта і Дарію. А під кінець мучитель наказав закопати їх живцем за містом у печері, що звалася Саларія. І так обоє святих знайшли смерть в одному гробі і разом отримали з рук небесного Судді вінець слави і вічне блаженство. Гріб їхній прославився численними чудами, тож християни тут часто збиралися на молитву. Одного разу в часі такої молитви їх прослідкували погани і засипали камінням вхід до печери, і так усі, хто там молився, серед них священик Діодор і диякон Маріян, знайшли при їхньому гробі мученицьку смерть. 

Згадати тут мусимо ще про Іларію, вдову Клавдія. Вона кожного дня ходила на гріб своїх синів, святих мучеників Ясона і Мавра, і довгі години там молилася. Якось побачили її на молитві воїни і хотіли відвести на суд. Тоді Іларія стала на коліна на гробі, візвала до Бога, а коли воїни хотіли її піднести, вона вже була нежива, Бог покликав її до себе. 

У той самий день

 

Преподобного отця нашого Томи, патріярха Царгородського

 

Святий Тома обійняв патріярший престол у 607 р. і правив Церквою три роки і два місяці. Відзначився він великим благочестям. Коли святий Теодор Сикеот, єпископ Анастазіопольський, провістив, що настають для Церкви Христової важкі часи, повінь єресі заллє Схід, то святий Тома, не бажаючи бачити страждання Церкви, просив святого Теодора, щоб, за його молитвами, Господь призвав до себе свого слугу – і так сталося. Святий Тома помер 20 березня 610 р. Життя його було таке досконале, що Церква зачислила його до лику святих.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

31.03.2016р. Б. / Святого отця нашого Кирила, архиєпископа Єрусалимського

Житіє святого отця нашого Кирила, архиєпископа Єрусалимського

Тропар, глac 4: Правилом віри і образом лагідности,* учителем повздержности явила Тебе Твоєму стаду всіх речей істина.* Ради цього придбав Ти смиренням високе, убогістю – багате,* отче, священноначальнику Кириле.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 1: Язиком твоїм, мудрий, надхненням божественним провістив єси людей твоїх єдину Тройцю почитати, нерозділену єством, а особами. Тому, радуючись, всесвяту пам’ять твою святкуємо, тебе як молитвеника перед Богом ставлячи. 

Великим слугою Божим, учителем Церкви, поборником аріян та ісповідником віри Христової був святий Кирило, пам’ять якого нині вшановуємо. Після смерти не менш ревного подвижника Церкви, єпископа Єрусалимського Максима, якому за оборону Христової віри аріяни викололи одне око і перетяли стегна на нозі, єпископом Єрусалиму став святий Кирило (351 р.). 

Владу над Єрусалимською Церквою захопив був аріянин, єпископ Кесарійський Акакій, а що святий Кирило безстрашно сповідував святу віру, то Акакій почав проти нього ворогувати. 

Сталося так, що в Єрусалимі настав великий голод. Святий Кирило роздав бідним усе, що мав, а коли не залишилося більше грошей, продав деякі меншою мірою потрібні церковні посудини і обдарував тими грошима голодних. З цього скористався Акакій, він скликав зборище аріянських єпископів і звинуватив Кирила у використанні церковних посудин зі святотатською метою. Імператор Констанцій, прихильний до аріян, відправив святого Кирила у вигнання. 

Святий ісповідник подався до Тарсу Киликійського, утвердив тут у вірі єпископа Сильвана й допомагав йому в його пастирській праці. У 359 р. в Селевкії відбувся помісний собор Східної Церкви, на якому було засуджено Акакія, а святому Кирилові наказано повернутися до Єрусалиму. Однак того ж таки року імператор, за намовою Акакія, знову прогнав святого Кирила. 

На престолі сів Юліян Відступник, а святий Кирило повернувся до Єрусалиму. Юліян, ворог святого хреста Христового, покровитель поган і жидів, наказав відбудувати святиню Соломона в Єрусалимі і виділив на це великі гроші. Зрадівши, жиди зі всіх сторін горнулися до Єрусалиму, а дорогою руйнували християнські церкви (в Дамаску, Олександрії та ін.). Було це 362 р. Імператор прислав своїх будівничих, а нагляд за роботою доручив своєму приятелеві Аліпіюсові. Жиди давали гроші, жінки їх жертвували на будову свої дорогоцінності, а всі вони власноруч носили камінь і пісок. Християни зажурилися, але святий Кирило голосно сказав при жидах, що всі їхні наміри до нічого не приведуть і що сповниться те, що сказав Спаситель, вказуючи на святиню Соломона: “Надійдуть дні, коли з усього, що ви бачите, не лишиться камінь на камені, який не був би перевернений” (Лк. 21, 6). І невдовзі жиди самі в тому пересвідчилися. Як оповідає історик поганин Аміян Марцелин, коли жиди звезли дуже багато вапна, гіпсу і піску, тоді зірвався вітер і геть чисто усе розніс. Наступного дня стався великий землетрус і зруйнував рештки фундаментів сплюндрованої римлянами святині. А коли жиди попри те почали закладати фундамент, тоді стався другий землетрус, який звів нанівець їхню роботу, повалив сусідні доми і багато робітників загинуло. З викопаних на будові ровів вилітали вогненні кулі і на одежі жидів випалювали знак святого хреста. А вночі над руїнами сяяв великий світлий хрест як знак перемоги і слави Христа. Жиди і Юліян змушені були відмовитися від подальшої будови, а багато з них повірили і охрестилися. 

За імператора Валента, безбожного аріянина, святого Кирила знову відправили у вигнання (264 р.), і лиш через 10 років, за царя Ґраціяна, він повернувся до Єрусалиму, де в незвичайній святості, в молитві і постах трудився над своїм стадом. У 381 р. він узяв участь у Царгородському соборі. Він збагатив святу Церкву численними посланнями, сповненими Божого натхнення, в яких поборює аріянську єресь, тлумачить Службу Божу, говорить про верховну владу римських папів, про присутність Ісуса Христа у святих таїнствах, про молитви за померлих тощо. Святий керував Єрусалимською Церквою 35 років, а помер 16 березня близько 386 р. 

У той самий день

Святих мучениць Олександри, Клавдії, Євфрасії та інших

 

Мученицьку смерть святі дівиці прийняли 20 березня 237 р. в Амисії Пафлагонійській над Чорним морем (в Миссоні) за імператора Максиміяна. Олександру, Клавдію, Євфрасію, Матрону, Юліянію, Теодосію, Дерфуту і її сестру привели на суд. За наказом мучителя кати били їх жилами, палили свічками, живцем шматували тіло, а під кінець кинули у вогонь. Святі мучениці отримали подвійний вінець – вінець дівицтва і мучеництва, і нині вони моляться за нас Богу, щоб дав нам ласку в безвинності душі стати перед Його судом і спас нас від усякого лукавства, як спас святих мучениць від спокус мучителів. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:      ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

30.03.2016р. Б. / Преподобного отця нашого Олексія, чоловіка Божого

Житіє преподобного отця нашого Олексія, чоловіка Божого

Тропар, глас 4: Возвисившись до чесноти і ум очистивши, бажане і остаточне осягнув єси. Безстрастям же прикрасивши життя своє і піст особливий прийнявши совістю чистою, в молитвах як безплотний перебуваючи, возсіяв єси у світі як сонце, преблаженний Алексіє. 

Кондак, глас 2: Дім батьків своїх як чужий сприймаючи, оселився ти у ньому як жебрак, і після переставлення вінець слави прийнявши, дивним на землі явився єси, Алексіє, чоловіче Божий, ангелів і людей радосте. 

Жив у Римі багатий вельможа Євфиміян, а жінка його звалася Аглаїда. Бог благословив це подружжя, вислухавши їх молитви, і дав їм сина, якого вони назвали Олексій. Дитя зростало в благочесті, а ставши юнаком, Олексій побажав посвятити себе служінню Богові. Він потай носив на собі волосяницю й умертвляв своє тіло. За волею родичів він одружився з дівицею чесною і багатого роду, але зразу ж після вінчання потай залишив свою палату і в убогій одежі поїхав до Лаодикії, а звідти в Месопотамію, до міста Едеси, де поклонився нерукотворному образові Христа Спасителя і як бідний жебрак стояв серед убогих у притворі церкви Пресвятої Богородиці. А в Римі, в його палаті, панував плач і сум’яття. Ніхто не знав, де подівся Олексій; мати плакала, побивалася молода жінка, а батько розіслав усюди слуг на його пошуки. 

Деякі з них були в Едесі, навіть дали йому милостиню, та в убогому жебраку не впізнали свого пана. Через 17 років, які святий Олексій провів у молитві та пості, Бог об’явив людям його святість, а Олексій, щоб уникнути людської похвали, сів на корабель, щоб у Тарсі, при церкві святого Павла, закінчити своє життя. Однак на морі корабель потрапив у бурю, яка прибила його до однієї італійської пристані, поблизу Риму. Святий Олексій побачив у цьому Божу волю і рушив до дому свого батька, якого зустрів, коли в супроводі численних слуг той виходив з дому. Преподобний Олексій став його так просити: “Дозволь мені, бідному і нужденному, стояти в кутку коло брами твоєї палати і годуватися рештками твого столу, і Бог нагородить тебе, а якщо маєш кого в дорозі, то поверне його до твого дому!” 

Пригадав собі Євфиміян при цих словах свого сина Олексія і просльозився. Він наказав влаштувати біля брами кімнатку для жебрака і доручив одному зі слуг приносити йому їжу. А святий Олексій, ніким не впізнаний, прожив тут ще 17 років. Дні і ночі молився, жив лишень хлібом, усяку страву, яку приносили йому з палати, роздавав бідним. Слуги не раз насміхалися з нього, штовхали, били, обливали водою, а він усе зносив терпеливо, без жодного нарікання. У неділю завжди ходив до церкви і приймав святі таїнства. Часто чув також плач матері і жінки, які через стільки років не забули про нього, і пам’ять його обливали рясними слізьми.

А коли Бог об’явив йому, що наближається година його смерти, він записав на папері усе своє життя і в гарячій молитві готувався до смерти. Папою тоді був Інокентій I. Під час Служби Божої, яку папа правив в присутності імператора Гонорія в церкві святих Апостолів, Бог об’явив йому, щоби в домі Євфиміяна шукали чоловіка Божого, святого. Папа і цар поспішили в дім Євфиміяна й запитали його, чи часом серед його слуг немає кого, хто б святістю свого життя перевищив усіх. Тоді слуги звернули увагу на святого Олексія, бо ж, як казали, той жебрак постить, молиться і терпеливо зносить усякі зневаги. Євфиміян побіг до келії слуги Божого і побачив, що той уже лежить неживий, лице його сяє, як сонце ясне, а в руках тримає папір, якого, однак, Євфиміян витягти з-поміж пальців не зміг. Довідавшись про це, цар наказав посеред палати поставити коштовне ложе і на ньому покласти тіло Божого чоловіка. 

Папа, імператор і всі решта припали на коліна, а папа просив, щоб святий дозволив їм пізнати його ім’я. І тоді папір вже легко вийняли з його руки, прочитали і дізналися, що тим святим слугою і чоловіком Божим був син Євфиміяна – Олексій. 

А сивоголовий батько його припав на коліна і з плачем став обнімати святе тіло. І мати його Аглаїда зросила сльозами мощі свого сина, і заплакала жінка преподобного Олексія, яка тепер залишилася вдовою. Народ з усього міста оточив палату, так, що коли папа і цісар несли святе тіло до церкви, не можна було пропхатися, і хоч навмисне кидали посеред натовп гроші, щоб завдяки цьому звільнити дорогу, та ніхто не лакомився на гріш, а всі хотіли побачити святі мощі. 

Впродовж семи днів лежало тіло преподобного у церкві святого Боніфатія, в якій вінчався колись святий Олексій, а потім поховано мощі святого у цій же церкві, в дорогоцінному гробі. Господь прославив св. мощі численними чудами та зціленнями. Святий Олексій помер 17 березня 411 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:     ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

29.03.2016р. Б. / Жива парафія УГКЦ у Фастові: «фішки» від отця Віталія

До парафії Святого Димитрія УГКЦ в місті Фастів ми приїхали в неділю. Це була перша неділя Великого посту, яку ще називають Неділею православ’я.

Піст і милосердя

У центральній Україні після двохсотрічного забуття Греко-Католицька Церква відроджує своє служіння. Тутешні молоді парафії – щирі й активні. Люди приходять до них не просто так, за традицією, бо всі ходять до церкви, а через якийсь власний досвід, особисті переживання.

Греко-католицький храм у Фастові свого часу переробили з лазні. Люди й досі називають це місце лазнею. Проте і зовні, і всередині будова виглядає як повноцінна церква. Навколо храму чисто й охайно.

Літургія починається о 10.00, а перед тим настоятель храму отець Віталій Марцинюк служить Утреню і сповідає охочих. Настоятелеві допомагає отець Олег Лучка.

До десятої до храму набивається стільки людей – справді як у лазні.

– Сьогодні свята Церква відзначає Неділю православ’я, – промовляє священик під час проповіді, – день перемоги правдивої віри над поганством, над усім тим, що вдиралося в Церкву, аби осквернити її науку. Сьогодні ми особливо вшановуємо ікону...

Священик наголошує на важливості підготовки до Великодня.

– Найкраща підготовка – це сповідь. Заохочую також усіх брати участь у церковних молитвах, читати Святе Письмо, щоб цими маленькими кроками дійти до світлого свята Воскресіння. Піст – особливий час, коли ми маємо звертати увагу не на те, що їмо, а на те, що робимо, як говоримо і як думаємо. Ми повинні дбати, щоб усе в нас було добре, відповідно до Божого закону і Божих заповідей. Але найважливіше – наше милосердя.

Протягом Великого посту, каже отець, парафія приділятиме милосердю особливу увагу. Цього тижня о. Віталій з парафіянами відвідували бідні родини, возили гостинці від громади.

– Ми можемо утримуватися від м’яса, – наголошує він, – а хтось не має шматка хліба. Тому поділімося... Це буде найкращий піст у нашому житті.

Говорячи про ікону, священик просить пам’ятати, що найдосконаліша ікона – людина.

– Ми часто можемо шанувати ікону, а людину ні. Часто можемо до ікони молитися, а своїх рідних зневажати, ненавидіти. Задумаймося над цим...

Парафіяни підносять ікони для освячення. Завершивши Літургію, отець освячує їх та благословляє. У храмі залишається спільнота «Матері в молитві». Моляться про своє…

Отець іде займатися з дітьми – проводить катехизацію.

«У цій Церкві є Бог»

Поки священик розповідає малим парафіянам про значення ікони, ми спілкуємося з дорослими… Що їх сюди привело?

– Тут я знайшла спокій у душі, – розповідає пані Лідія Зозуляк, родом з Київщини. – Завжди виходжу з храму зовсім іншою людиною, зі спокоєм. А людина приходить туди, де добре її душі. Я тут слухаю Боже Слово. Чую про своє, українське… Отці озвучують те, що в мене на серці, вони вміють це гарно висловити…

Тамару Смирнову до храму Святого Димитрія привів син.

– Якось хлопець поїхав у літній табір з отцем, а повернувся звідти зовсім іншою людиною, став спокійний, почав співати. У цій Церкві є Бог. Почувши хоча б раз проповідь отця Віталія, ще раз не можеш не прийти, – ділиться пані Тамара.

Її сина можна назвати вихованцем отця Віталія, адже саме завдяки священикові він став одним із перших студентів Київської духовної семінарії. Загалом отець має трьох місцевих вихованців, які вступили до семінарії.

Доглядати за храмом допомагає отцеві пані Тая – корінна росіянка. Спілкується російською мовою. До Греко-Католицької Церкви прийшла ще в 90-х роках. Відтоді є ревною греко-католичкою.

– Тут я отримала благодать, – ділиться жінка. – Дуже люблю цю Церкву. Тут прибираю, вирощую квіти… Приходжу й кажу: Господи, допоможи мені! І в мене все гарно виходить. Спробувала ходити до інших церков, але там багато політики. Мені це не підходить. А тут мій другий дім. Я тут щодня.

Головне – ділитися з ближніми 

Священик працює з дітьми в сусідній кімнаті. Тут різновікова група – від малечі, яка ледве кілька слів знає, до школярів. Отець Віталій підбирає доступну дітям мову, пригощає їх печивом.

– Але поки що не можна їсти. Спершу розмовляємо, – каже він.

Сьогодні мова йде про друзів: що таке дружба, як важливо не зраджувати друга. І найголовніше – найбільшим нашим другом є Ісус Христос. Діти добре орієнтуються, хто такі апостоли, скільки їх було і що Юда – зрадник… Кожен на аркуші паперу записує імена своїх друзів. Отець Віталій грає на гітарі, діти співають. У священика гарний голос. У Київській духовній семінарії він викладає спів.

«Як шукати маю Бога, де Його знайти. Поможи зустріть Ісуса і з Ним разом йти», – лунають слова пісні.

Хтось із дітей написав лише одне ім’я.

– Нічого, Ісус твій друг! Він найкращий друг, який ніколи не зрадить, – каже священик.

Наприкінці він роздає цукерки, але навчає, що треба ділитися. Тож діти беруть цукерки і для себе, і для мами з татом, і для бабусі з дідусем, і песикові з котиком…

– Так Церква може розоритися, – жартує священик.

«Відкриваємо людям свої обійми»

Після катехизації вирушаємо з отцем Віталієм до Фастівського дитячого будинку. Дорогою розмовляємо, що таке жива парафія.

– У моєму розумінні це така парафія, де є місце для кожної людини. У такій парафії люди почуваються потрібними не лише Церкві, а й Богові. У кожної людини свій шлях до Бога. Ці шляхи можуть бути різними. Але наскільки ми можемо прийняти її в спільноті, настільки та людина відкривається і стає живою. Парафія може бути живою в тому плані, що має богослужіння, спільноти… Це все в нас є. Але також важливо, щоб люди в нас були живими, були свідками живого Бога, пережили зустріч із живим Христом і старалися жити Ним.

– Коли людина приходить до спільноти, що ви робите, аби вона залишилася в ній?

– Відкриваємо їй свої обійми й допомагаємо зрозуміти, що Бог її любить… Кожна людина приходить із чимось своїм. Це певний клубочок життя. Багато людей приходять зранені, їхні душі зболені, і вони потребують якоїсь духовної терапії, яку очікують від Бога. Ми, як християни, намагаємося пригорнути їх до себе і вони залишаються в нашій спільноті.

У більшості людей розуміння храму таке, що можна прийти туди, коли є потреба, помолитися, поставити свічку – і піти. А ми хочемо показати, що Церква – це також спільнота.

– Що ви розумієте під спільнотою?

– Ми розробляємо план на весь рік. Потім намагаємося виконати цей план у тому, аби наша парафія діяла як внутрішньо, так і зовнішньо. Наприклад, цього року ми мали коляду, вертеп у Будинку культури Фастова. Ми повністю представляли життя нашої громади… І багато людей для себе відкрили нашу Церкву.

Недавно їздили до Канева на прощу. Разом із нашими парафіянами поїхали просто місцеві. Дорогою ми проспівали багато пісень: повстанських, про маму… Спілкувалися. Люди відчули дух нашої спільноти і цієї неділі до громади вже прийшло двоє нових людей. Ось незабаром у нашій парафії будуть реколекції. Буде соборування: семеро священиків соборуватимуть. Теж прийдуть нові люди.

Раз на рік ми маємо парафіяльний день. Цей день ми ділимо на дві частини. Одна частина – ми кудись їдемо, на прощу чи просто… Торік, скажімо, їздили до Батурина, а цього року плануємо до Чигирина. Друга частина – ідемо до лісу на своєрідний духовний пікнік. Люди беруть із собою дітей. Співаємо пісень, спілкуємося… І це так гарно виходить. Ми вже робимо таке кілька років поспіль.

Постійно проводимо акції милосердя. Ось цього року відвідували малозабезпечені родини в місті і в районі.

– А як ви їх шукали?

– Ми, як громада, уже десять років співпрацюємо з фастівськими соціальними службами, з Карітасом. До малозабезпечених ми не їдемо з порожніми руками, та водночас намагаємося подати їм Боже Слово.

Кожного літа при парафії проводяться веселі канікули з Богом і літні табори. Я це беру на себе, формую духовну програму. Також беру своїх дітей…

Творчість і духовна їжа

…Заходимо в дитячий будинок. Нині тут усього десять дітей. Раніше було більше, та вже повиростали. Деякі з колишніх вихованців уже ходять до храму зі своїми малими.

Сьогодні в дітей «гурток творчості». Отець зав’язує невимушене спілкування. Крім гостинців, дає дітям трохи духовної їжі: розповідає, що сьогодні за день. Наголошує, що Бог їх любить, що Бог милосердний.

Далі запрошує хлопців пограти в один із днів у футбол. Буде одна команда з парафії, вони - друга. Діти з радістю погоджуються.

Від директора дитячого будинку Віталія Сардака дізнаємося, що отець Віталій тут частий гість. Він нерідко запрошує сиріт на якісь святкування, у дитячі табори…

– Діти привчені до спілкування з Церквою, – каже пан Віталій, – але ми їм не нав’язуємо цього. Вони самі хочуть.

У парафії організовують прощі як для дорослих, так і для дітей, на які також запрошують дітей із сиротинця.

…Отець Віталій очолює молодіжну комісію в Київській архиєпархії. Тож активно працює з молоддю. У результаті його виховання троє хлопців пішли вчитися до семінарії, а дві дівчини… вийшли заміж за майбутніх священиків.

– Про що розмовляєте з молоддю?

– Вони мені самі анонсують, що хочуть почути. Багато цікавляться стосунками між хлопцем і дівчиною: що можна, а що ні. Мені на веселих канікулах завжди потрібна допомога. Я намагався виховати молодих так, щоб вони мені допомагали з дітьми. Посилав їх на курси аніматорів, щоб вони хоч трішки чогось навчилися. Коли діти підростають, то стають помічниками аніматорів.

***

Отець Віталій Марцинюк і на офіційному рівні у Фастові представляє УГКЦ. Бере участь у всіх офіційних заходах міста.

З його ініціативи у Фастові перейменували вулицю на честь Андрея Шептицького. Зараз у місті проходитиме виставка, присвячена Митрополитові.

Священик тут служить уже десять років. За кілька років завоював серед людей авторитет.

Однією з «фішок», що сприяють залученню нових парафіян, отець вважає спільні поїздки.

– Уже багато куди їздили з парафіянами – до Італії, Меджугор’я, Ізраїлю. Я завжди беру в поїздку двадцять відсотків людей з-поза парафії. І багато з тих, хто їздив, скажімо, в Італію, потім прийшли до храму.

Оксана Климончук

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

28.03.2016р. Б. / Щоб змінити країну, кожен має чесно працювати на своєму місці, – Любомир Гузар (+VIDEO)

Зміни в Україні відбуваються повільно, або не відбуваються взагалі через те, що багатьом впливовим особам розвиток та процвітання держави є невигідними. Проте якщо українське громадянство усвідомить власну відповідальність за свою країну та змусить владу працювати, то зміни на краще будуть неминучими.

Таку думку під час ексклюзивного інтерв’ю висловив архієпископ-емерит, кардинал Любомир Гузар спеціально для інформаційно-аналітичного проекту «Погляд на тиждень» (щосуботи о 21:00 на телеканалі ZIK).

Любомир Гузар вважає, що головною проблемою України сьогодні є відсутність волі та бажання щось змінювати.

«Корупція – це є шлях доходу для багатьох людей у вищих ешелонах влади, тому їм не вигідно позбуватися такого явища. Також повільно проходить і реформуванняі судової системи. Оскільки якби суди почали незалежно працювати, то багатьом можновладцям це загрожувало б реальним покаранням та притягненням до відповідальності», – наголосив Любомир Гузар.

Кардинал вважає винними у скрутному становищі не тільки владу, а й самих українців. Адже більшість можуть тільки говорити та нарікати на когось, натомість самі для змін нічого не роблять.

«Своєю працею українці можуть змусити владу працювати чесно. Адже якщо кожен на своєму місці буде чесно виконувати свої обов’язки, то влада на це не зможе не реагувати. Вона відчує, що не втримається в такій системі, де всі громадяни працюють чесно та справедливо», – підкреслив кардинал.

Джерела:   zik.ua

Воїни Христа Царя