14.10.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над святом Покрови Пресвятої Богородиці

Покров Пресвятої Богородиці

Від самих початків, від часу, коли наші землі прийняли християнство, свято Покрову Богородиці завжди вшановували з великою відданістю. «Ще не чувано ніколи, щоби ти не помогла», – співаємо в пісні-похвалі Марії. 

У світському житті ми чудово знаємо, як шукати чийогось заступництва. Коли маємо якісь потреби чи складні ситуації, то звертаємося до осіб, які займають високі посади, мають владу в цьому світі, щоб вони нам допомогли. Погляньмо, кого маємо в особі Богородиці. Марія, яка дала життя Богові, одночасно є людиною, тобто їй відомі всі наші життєві труднощі. 

Вона багато всього пережила, знесла у своєму серці. Марія була такою близькою до Ісуса, як ніхто інший, такою близькою вона є до Нього й зараз, у Небесному Царстві. Саме тому Спаситель дав нам її за матір, покровительку, заступницю, до якої можемо прибігати по допомогу, звертатися з нашими просьбами та благаннями.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

14.10.2017р. Б. / Покров Пресвятої Богородиці; Святого апостола Ананії; Преподобного Романа Сладкопівця

Покров Пресвятої Богородиці

Тропар, глас 4: Днесь, благовірні люди, світло святкуємо,* отінювані Твоїм, Богомати, пришестям,* і, спозираючи на Твій пречистий образ, покірно мовимо:* Покрий нас чесним Твоїм покровом* і ізбав нас від усякого зла,* молячи Сина Твого, Христа Бога нашого,* спасти душі наші. 

Кондак, глас 3: Діва днесь предстоїть у церкві* і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу.* Ангели з архиєреями поклоняються,* апостоли з пророками ликують,* бо ради нас молить Богородиця превічного Бога. 

Як велика і багатостраждальна Руська земля, так далеко поширюється гаряча, щира й сердечна молитва до Пресвятої Богородиці, якої святий Покров нині прославляємо. І сотні літ тому, в найтяжчу годину для народу, коли люта орда клала трупом руське поле, на попелищах руських міст і сіл катувала синів і дочок нашого бідного народу, забирала в полон на чужину, коли народ мусив муром стояти за свою долю і волю, він завжди з великою надією звертався до святого Твого Покрову, Прене- порочна Діво Маріє. Він плакав, молився і простягав свої руки і сильною була його віра, бо знав, що Ти покриєш його омофором своєї ласки. 

Не один порок тяжить на душі нашого народу; грішить він, як і грішив раніше, браком народної згоди і любови. Однак милосердя Господа постійно є над нами, наче б у нагороду за те, що ми з синівською любов’ю щиро, гаряче, не про людське око, а з потреби серця постійно звертаємося до Пресвятої Богородиці. Є народи, які проголосили, що віддають себе під опіку Пречистої, називають Її своєю королевою і золотом прикрашають Її образи. У нас немає золота, у нас небагато красних слів, натомість маємо просте, щире і гаряче серце, віддане Пречистій нашій Матері, багате вірою, багате любов’ю і надією на Її поміч. 

І доки сяє сонце, доти не ослабне наша любов до Пресвятої Богородиці. Хай безвірники повного жменею сіють зерно своєї брехливої науки, хай ідуть в народ зі своєю диявольською службою – не треба їх боятися. Віри в Бога і любови до Його Матері вони не зможуть відібрати у народу; скоріше висохнуть всі руські ріки, скоріше вода до каменя змиє Карпати, однак народ залишиться завжди такий самий, завжди правдиво побожний, правдиво відданий Пречистій. 

Та одного нам треба боятися. Наші прапрадіди гинули на палях, а в нестерпних муках і з останнім подихом молилися до Пречистої. У поганських тюрмах їх жива плоть відпадала від костей, та не зреклися вони любови до Заступниці християнського роду. Але горе тому, хто наважився злобним словом виступити проти Неї. Як сльоза дитини, така чиста, ціломудра, така нескверна була душа і думка народу; на широкій Русі не знайшлося ніколи нечестивця, який би наважився навіть у найпотаємніших думках образити Ту, яка була захисницею, поміччю і відрадою Руси. 

Нині все інакше. Нині часто-густо чути хулу, і хоч віра в народі непохитна, та, однак, нема вже тої ревности, яка на покарання повинна вести кожного, хто сміє її послаблювати, хто сміє видирати в народу любов до Христа Спасителя, любов до Його Пречистої Матері, якої Покрову – як в минулі віки, так і нині та в майбутні віки – ми потребуємо.

Ніхто за нас не заступиться, ніхто нас не спасе, не помилує, ніхто нас не приведе до воскресення і свободи, якщо Пресвята Богородиця нас залишить. Пам’ятаймо, що чим більше слабшає в народі віра, тим більше заникає надія на здобуття волі і долі. 

Тому спішімо нині до церкви просити, молити і благати Пречисту Діву про Її Покров. Спішімо з давньою вірою і з давнім упованням. Усі покинули нас, лиш Бог один і Покров Його Матері не покине нас ніколи!

Сталося це за правління імператора Лева Премудрого на початку X ст. Гнів Божий навис над Царгородом, всюди лютувала страшна пошесть, від якої люди падали трупом. Тоді весь народ став у церквах вимолювати Божого помилування, зрошував сльозами підніжжя хреста, призивав допомоги Пресвятої Богородиці. А хто взиває про допомогу до Пречистої, той напевно буде вислуханий, того Вона не позбавить своєї допомоги, як не позбавила й тих, які в Цар- городі простягали до Неї свої руки. 

А що сталося далі, те читаємо в житії святого Андрея, Христа ради юродивого (його пам’ять вшановуємо 2 жовтня, тобто завтра): “Однієї ночі, під час всенічного славослов’я в церкві у Влахернах (ми вже згадували про цю церкву, свою назву вона отримала від Влахернської морської протоки, розташованої поблизу), в якій зберігалася риза Богоматері з омофором і частиною пояса, на молитву прийшов святий Андрей. Був там і учень його Епіфаній та один його слуга. Андрей, як зазвичай, пробув у церкві аж до ранку. Вранці, о четвертій годині, Андрей побачив величаву жінку, що йшла від царських воріт у супроводі численних осіб; святі Йоан Предтеча і Йоан Богослов підтримували Її під руки, багато святих у білих одежах ішли перед Нею, а інші за Нею, співаючи гимни і духовні пісні. Коли Вона наблизилася до амвона, то Андрей підійшов до Епіфанія і запитав його:

«Чи бачиш ти Владичицю і Царицю світу?»

«Бачу, отче мій духовний», – відповів Епіфаній.

І стали вони спостерігати далі. Вона ж приклонила коліна і молилася якийсь час, обмиваючи сльозами своє Боговидне і Пречисте лице. Закінчивши там молитву, Вона підійшла до престолу і біля нього також молилася за предстоячий народ. Після молитви Богородиця зняла з себе світлий блискучий покров, що вкривав Її голову, й, урочисто тримаючи його своїми пречистими руками, розпростерла над цілим народом. Обидва самовидці, святі Андрей та Епіфаній, тривалий час дивилися на той розпростертий над народом покров. Доки там стояла Пресвята Богородиця, доти було видно і той покров. Щойно Вона відійшла, як він також зник. Та, взявши його зі собою, Богородиця залишила благодать усім, що були там присутні”. 

З тої хвилини пошесть у Царгороді припинилася; святі Андрей і Епіфаній розповіли про з’яву, свідками якої удостоїлися бути, і весь народ став величати Покров Пречистої Діви. Видіння святого Андрея було змальоване на великій іконі, яка зберігається у Влахернській церкві. Святий Андрей був слов’янином. Слов’янські народи, а особливо Руська земля, з великим богоміллям почитають Покров Пречистої Богоматері, якому на Русі присвячено дуже багато церков. Пам’ять Покрову Пресвятої Богородиці на Русі почали відзначати у XII ст. 

__________
У той самий день

Святого апостола Ананії

Тропар, глас 3: Апостоле святий Ананіє, моли Милостивого Бога, щоб прогрішень відпущення подав душам нашим. 

Кондак, глас 2: В молитвах теплий заступниче і тим, які просять вислухання скоре, прийми моління, Ананіє, наше і Христа моли, щоб помилував нас, Єдиного, який у святих спочиває. 

Щойно Христова віра стала ширитися, як проти неї виступили юдеї, з усією своєю затятістю. Мало було фарисеям того, що вони розіп’яли Сина Божого на хресті, тепер вони стали переслідувати Його апостолів і всіх вірних. Серед тих гонителів був і Савло, який вибрався до Дамаску, щоб там ув’язнити і доставити до Єрусалиму на суд усіх ісповідників Христової віри, чоловіків і жінок. Однак дороги Божі невідомі; той Савло мав стати вибраною посудиною Божої благодаті. Осліплених! світлом з неба, він упав з коня, і тоді, вже не опираючись Божій ласці, питає: “Хто Ти, Господи?” (Ді. 9, 5) 

А Господь до нього: “Встань же, та йди в місто, і тобі скажуть, що маєш робити” (Ді. 9, 6). А далі Діяння апостолів оповідають таке: “А був у Дамаску один учень, на ім’я Ананія. Господь сказав до нього у видінні: «Ананіє!» Той озвався: «Ось я, Господи». Тоді Господь до нього: «Встань та йди на вулицю, що зветься Простою, і шукай у домі Юди Савла, на ім’я Тарсянина: ось він молиться». І бачив (Савло) у видінні чоловіка, на ім’я Ананія, як він увійшов і поклав на нього руки, щоб прозрів знову. Ананія ж відповів: «Господи, чув я від багатьох про того чоловіка, скільки він зла заподіяв Твоїм святим в Єрусалимі. Та й тут він має владу від архиєреїв в’язати всіх, що прикликають Твоє Ім’я». Але Господь сказав до нього: «Іди, бо він для мене вибране знаряддя, щоб занести моє ім’я перед поган, царів і синів Ізраїля. Я бо йому покажу, скільки він має витерпіти за моє ім’я». Відійшов Ананія і, увійшовши в дім та поклавши на Савла руки, мовив: «Савле, брате! Господь послав мене, Ісус, що з’явився тобі в дорозі, якою ти йшов, щоб ти прозрів знову і сповнився Святим Духом»” (Ді. 9, 10-17). 

Цього Ананія, який охрестив Савла, свята Церква сьогодні вшановує пам’ять. Він був, імовірно, одним з сімдесяти апостолів, вибраних Ісусом, і поставлений єпископом у Дамаску. З Дамаску він пішов до Єлевтерополя (місто в Юдеї) і там голосив Христову віру юдеям та поганам, за що його було поставлено на суд старости Лукіяна. Той змушував Ананію поклонитися божкам, але мученик став сміливо славити перед ним Христа Спасителя. Мучитель наказав його побити, потім велів шматувати його тіло гаками, а рани припалювати свічками. А коли святий Ананія у тих муках і далі вголос молився до Христа Ісуса, тоді староста видав його в руки народу і велів вивести за місто та каменувати.

Тіло святого мученика вірні перенесли до Дамаску і там чесно поховали. 

__________
У той самий день

Преподобного отця Романа Сладкопівця

Тропар, гл. 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ,* бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом* і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає,* а дбати про душу – єство безсмертне.* Тим-то з ангелами разом радується,* преподобний Романе, дух твій. 

Кондак, глас 8: Божественними чеснотам духа змолоду прикрасився, Романе премудрий, Церкви Христової пречесною окрасою був єси: співом бо прекрасним прикрасив ти її, блаженний. Тому молимо тебе: подай тим, які прагнуть Божественного дару твого, щоб співати тобі: радуйся, отче преблаженний, окрасо церковна. 

Преподобний Роман народився в Емесі, в Сирії. З молодих літ він присвятив себе служінню Богові, жив у чистоті і в молитві. Невчений, він не вмів навіть читати, а був паламарем у Вириті. Невдовзі святий пішов до Царгорода і там цілими днями молився і служив при церкві Пресвятої Богородиці в Кирах. Кожного вечора він ішов за місто, до Влахернської церкви, і часто проводив там у молитві цілу ніч. Було це за правління імператора Анастасія І (491-518), а патріярхом тоді був Свтимій (490-504). ІІатріярх поставив Романа паламарем храму святої Софії. А оскільки полюбив благочестивого юнака, то давав йому з церковних доходів таку саму частку, що й клирикам, які співали в клиросі. 

Клирики через це вважали себе скривдженими і насміхалися з бідного Романа, який гасив свічки і замітав церкву. Одного разу в навечір’я Різдва Христового, коли у храмі був сам імператор, клирики стали силоміць тягнути Романа до клироса, кажучи, що він бере таку саму частку, як і вони, то нехай і співає разом з ними. Преподобний, публічно осоромлений, упокорився Богу, і коли повернувся додому, упав хрестом на землю і довго-довго молився до Пресвятої Богородиці. 

Прийшла ніч. Святий Роман відпочивав на своєму твердому ліжку, а може, і на голій землі. Аж ось уві сні він бачить, як Пресвята Богородиця стала над ним і дає йому шматок паперу, кажучи тихим голосом: “Візьми і з’їж це!” 

Послухав Її святий, і видіння зникло. Коли він прокинувся, то почув невимовну душевну радість, бо пізнав, що розуміє всі найглибші тайни святої віри, що Пресвята Богородиця подала йому дар Святого Духа – премудрість. І знову припав він на коліна і молився зі сльозами до Неньки небесної і до Її Сина. Вранці храм наповнився народом; імператор і бідняк, усі спішили поклонитися святому Різдву Христовому. А коли мали співати кондак празника, тоді преподобний Роман, за Божим натхненням, вийшов на амвон (кондак співав завжди один клирик) і чудесним, милозвучним, ангельським голосом заспівав пісню, яку сам у цю ж хвилю уклав і яку нині знає кожен з нас: “Діва днесь преістотного родить і земля вертеп неприступному приносить. Ангели з пастирями славословлять, а волхви зо звіздою подорожують, бо ради нас родилося дитя мале – превічний Бог”. 

І дивувалися всі, чуючи такий чудесний голос і таку красну пісню. А коли патріярх запитав преподобного, хто навчив його такої пісні, то він у смиренні розповів усе, що сталося. Патріярх висвятив Романа на диякона, а той уклав понад тисячу тропарів, кондаків, стихир та інших церковних пісень. За це святого й назвали Сладкопівець. Бо пісні його такі милозвучні, такі зворушливі, що проникають до самих глибин серця. 

Преподобний Роман помер близько 556 р. Похований у храмі в Кирах. Його пісні донині співає Христова Церква, прославляючи Господа нашого Ісуса Христа і Преиепорочну Його Матір.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

13.10.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.1,27–2,4:  «…бо ж вам дана ласка Христа: не тільки вірувати в нього, але за нього також і страждати»

Часто в житті є так, що наше внутрішнє життя – одне, а в щоденному житті ми – інші. Тим більше складні, кризові ситуації допомагають нам пізнати самих себе, інколи це те, чого ми не знали і не підозрювали про себе. 

Якщо говорити про свідчення Ісуса Христа, то саме тому в ранній Церкві було цінне мучеництво. Бо мученики – це ті, які переживали трудні обставини, часто перебували на межі життя і смерті. І їхня віра виявилась саме в цих обставинах. Так само з життям кожного. Складні обставини – це нагода свідчити про Бога. Легко бути християнином в ідеальних обставинах. Але правдиве християнство показується тоді, коли треба виявити певну жертву, певну терпеливість, тоді являється наше свідчення. Тому Бог і дає нам такі труднощі, де маємо нагоду свідчити про Господа.

*** 

Лк.6,17-23:  «Радійте того дня і веселіться, бо ваша нагорода велика в небі»

На перший погляд таке висловлювання Господа може видатися дивним. Як Ісус Христос може називати блаженними, або щасливими, вбогих, голодних, тих, кого ненавидять, тих, хто плаче… Відтак каже ще й радіти з цього. Ми, люди, хочемо мати достаток, бути щасливими, мати певність у житті. Однак Божі дороги для кожного з нас не раз є інакші. 

Так, людина завжди прагне мати стабільність у житті, щастя, радість. Але мусимо визнати, що саме наші життєві труднощі й клопоти правдиво показують, ким ми є, яке наше духовне життя і які наші стосунки з Богом. Коли будуємо своє існування лише на земному фундаменті, то вся будівля «завалиться» в час нашої смерті. Лише в того, хто живе з Богом, смерть не може нічого забрати. Тому не раз саме наші проблеми наближають нас до Бога, показуючи непевність усього земного. Так часто трапляється, що саме ці труднощі є для нас доброю нагодою наблизитися до Господа і з’єднатися з Ним.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

13.10.2017р. Б. / Святого священномученика Григорія, єпископа Великої Вірменії

Святого священномученика Григорія, єпископа Великої Вірменії

Тропар, глас 4: Днесь незахідного світла світильник, святитель превеликий, і многостраждальний пастир, подвижників і страдників образ, церкви вірменської світла окраса, на красний спів вірних збирає, щоб зійшовшись пам’ять його з любов’ю прославили. І ми ублажім похвалами мученицькою славою прикрашеного Григорія богомудрого.

Кондак, глас 2: Благославного і священноначальника всі, як страдника за істину, днесь вірні в піснях і піснеспівах возхвалімо, чуйного пастиря і учителя Григорія, всесвітнього світильника і поборника, бо він Христу молиться, щоб спастися нам. 

Святий Григорій походив із Персії. Його батько Анак був родичем королів Вірменії і Персії. Він брав участь у замаху на короля Вірменії, під час якого і сам загинув, з усієї його родини залишився лиш син Григорій. Приятелі його батька вивезли хлопця до Кесарії Кападокійської, де він прийняв Христову віру, з часом одружився, а коли став удівцем, покинув двох своїх синів, один з яких був священиком, і повернувся до Вірменії, де служив при дворі короля Тиридата, батька якого вбив батько Григорія. 

Коли Тиридат довідався, що Григорій християнин, до того ж є сином убивці його батька, то наказав віддати його на найстрашніші муки, а потім кинути до в’язниці, де святий страждав чотирнадцять років. 

Так сталося, що до Вірменії утекла від переслідування свята і Богу посвячена діва Рипсимія, а з нею тридцять шість дів монахинь. Тиридат, довідавшись про це, велів поставити їх перед собою, а побачивши незвичайну красу святої Рипсимії, запалав до неї нечистою любов’ю. Коли свята діва зганьбила його грішні наміри, то, після тяжких мук, була, разом з іншими святими дівицями, стята мечем. Але Бог покарав злобу Тиридата, він з’їхав з глузду і заблукав у горах. І тоді його сестра ві сні почула голос, що короля, її брата, може зцілити св. Григорій, який страждає у в’язниці. І справді, Тиридат, за його молитвами, був оздоровлений, і тоді король з усім двором навернувся до Христової віри. За його наказом святий Григорій поїхав до Кесарії, де був висвячений на священика, а потім на єпископа. Після цього, взявши з Кесарії свого сина священика Аристага, повернувся до Вірменії і майже весь край навернув до Христової віри. Тиридат спровадив з Греції учених людей, закладав школи, будував церкви і монастирі. На місці, де поховано мощі святих Рипсимії і тридцяти шести дів, святий Григорій звів (поблизу Єревану) славний Ечміядзинський монастир. Святий Григорій проповідував Христову науку серед диких племен Каспійського побережжя і на Кавказі. У Вірменії єпископом замість себе поставив свого сина, який пізніше брав участь у Вселенському соборі в Нікеї (325 р.). Сам святий Григорій решту життя перебував на самоті і помер близько 326 р. 30 вересня пастухи знайшли його тіло, і тому в цей день Церква святкує його пам’ять.

Згідно з вірменським переданням, мощі святого Григорія за імператора Зенона було перенесено до Царгорода, а у Вірменії зосталася лишень його права рука. У Вірменії донині зберігаються тексти двадцяти трьох проповідей святого Григорія, в яких він пояснював Христову віру королеві і народові. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

12.10.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.1,20–27:  «Тягне бо мене на обидва боки… для мене бо життя – Христос, а смерть прибуток»

Бачимо це роздвоєння у святого Павла, апостола народів. Коли він, пізнавши Господа, навернувшись, так прагне Його, що бажає повної злуки, зустрічі з Ісусом Христом, яка стається, як ми знаємо, цілковито тільки після смерті. Цей приклад може стати у нагоді всім нам, бо вказує, наскільки цінним є Господь для тих, хто Його запізнав. 

Лиш тоді, коли ми самі досвідчимо Бога, пізнаємо Його, будемо прагнути Його понад усе, лише тоді станемо спроможними передавати Його іншим. Бо лише те, що ми маємо і посідаємо, можемо дати іншим людям.

*** 

Лк.6,12-19:  «Покликав своїх учнів і вибрав з них дванадцятьох, яких назвав апостолами»

Кожен із нас може оповісти історію свого життя, своїх стосунків з Богом, своєї дороги до Бога. Може назвати тих чи інших осіб, які впливали на вирішальні ситуації в духовному формуванні. І це, звичайно, правда, однак неповна, бо все в нашому житті дав Бог: обставини, як також і тих осіб, які нам допомогли. 

Те саме маємо сказати про апостолів: то не вони вибрали Бога, а саме Господь їх вибрав і покликав. Це велика таємниця Божого покликання. Тому кожного з нас Бог кличе йти за собою в унікальний і неповторний спосіб. Бог дає нам цю можливість і сили, кожен до цього здатний. Але варто побачити всі ці події в нашому житті не як набір випадковостей, у цьому всьому є Боже Провидіння: Бог нас вибирає, готує і робить спроможними йти за Ним саме в тих обставинах, де ми живемо, і серед тих людей, які є навколо нас.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

12.10.2017р. Б. / Преподобного Киріяка, самітника

Преподобного отця нашого Киріяка, самітника

Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом,* і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Киріяче.* Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши,* зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе.* Слава Тому, що дав Тобі кріпость,* слава Тому, що вінчав Тебе,* слава Тому, що діє тобою всім зцілення. 

Кондак, глас 2: Чистотою душевною божественно озброївшись і неустанну молитву, як спис, взявши міцно, посік єси демонські напади, Киріяче, отче наш, молися неустанно за всіх нас. 

Преподобний Киріяк був родом з Коринту. Його батько Йоан був священиком, він служив у соборовому храмі. Мати називалася Євдоксією. Єпископ Коринту Петро був їх родичем. Побачивши глибоке благочестя юнака (Киріяк народився при кінці правління Теодосія Молодшого), він поставив його читцем у церкві. Та Киріяк, хоч і був молодий літами, зростав у чеснотах і постійно думав про монаше життя. Одного разу, почувши в церкві слова святого Євангелія: “Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною” (Мр. 8, 34), вийшов з храму й, нікому нічого не сказавши, пішов на пристань, сів на корабель і подався до Єрусалиму поклонитися святим місцям. З Єрусалиму він пішов до лаври святого Євтимія Великого, і той постриг його на монаше життя й послав на Йордан, до Лаври, де ігуменом був святий Герасим. 

Святий Герасим пізнав у Киріякові одного з вибраних Богом подвижників і дуже полюбив його, і кожного року в часі Великого посту брав його зі собою в глибоку пустелю. Після смерти преподобних Євтимія і Герасима Киріяк повернувся до євтимієвої лаври, але коли побачив, що там слабшає первісна любов, то перебрався до лаври Сукійської, що її заклав преподобний Харитон (його житіє читали вчора). Тут він від початку пройшов усі етапи монашого життя. Упродовж кількох літ прислуговував братам, доглядав хворих, невдовзі був поставлений дияконом, а на сороковому році життя його висвятили на священика. 

Життя, яке він тут провадив, годі описати. Досить лиш навести слова святого, що сонце не бачило, щоб він їв і щоб гнівався. Увечері, аж до півночі, преподобний Киріяк читав псалми, потім служив полуношиицю, і лиш після цього прилягав трішки поспати. Але й таке життя видалося йому занадто розкішним, тому на сімдесятому році життя він узяв зі собою одного учня і поселився в дикій пустелі Натуфа. Кирило, монах лаври святого Євтимія Великого, описуючи життя преподобного Киріяка, каже, що в тій пустелі не було чим прохарчуватися, росло там лиш дуже гірке зілля, до їди непридатне. Однак Киріяк велів учневі варити те зілля і воно ставало добре і солодке. Один благочестивий чоловік з міста Фекуї, довідавшись про побут преподобного в пустелі, привіз йому багато буханців хліба. А наступного дня, коли учень, як звичайно, зварив зілля, і вони стали їсти, то воно виявилося геть гірким. Тоді святий Киріяк поучав його, що Бог тільки в потребі чинить чуда, а їсти варену страву, маючи хліб, було б лакомством. Коли хліб закінчився, тоді вони знову стали варити гірке зілля і воно їм добре смакувало. 

Прожив він там чотири роки, але коли люди і тут стали горнутися до нього і просити про молитви та оздоровлення (Бог наділив його силою творити чуда, проганяти бісів і зцілювати хворих), тоді преподобний Киріяк пішов у пустелю Рува, де подвизався п’ять років; а потім він ще сім років мешкав у скелястій місцині, що називалася Сусаким. Після цього святий повернувся до Сукійської лаври й оселився в печері преподобного Харитона, але не затримався тут на довго. Дев’яностодев’ятилітній старець знову подався до Сусакиму і прожив там, у найбільшій глушині, ще сім років. За переданням, він жив в одній печері з левом, який був лагідний, як ягня, і жодному з монахів, що навідували преподобного, не зробив нічого злого. 

За два роки до смерти, зваживши на прохання монахів, святий Киріяк повернувся до Сукійської лаври. І тут на сто дев’ятому році життя (близько 553 р.) з молитвою на вустах закінчив своє святе життя. За описом монаха Кирила, був він міцної статури і високий зростом. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

11.10.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.1,12–20:  «…чи то сповидно, чи по правді, Христос проповідується, і я тому радий…»

Апостол вказує, що дехто проповідує Христа із заздрощів та суперництва, нещиро, але більшість таких, які проповідують із правдивих мотивів, щоб ділитись з іншими Доброю новиною. Апостол Павло, попри те, що розумів різні мотиви проповіді, міг прийняти цих людей однаково. Поза всім побачити їхню потрібність і давав їм право так жити і проповідувати. Знаючи, що Бог діє не зважаючи на людські комбінування, хитрощі, крутійства, він прагнув, щоб ця Добра новина звучала незалежно від причини, через яку її проповідують. 

Так і ми маємо чинити у нашому житті. Замість звертати увагу на те, як та людина живе, перше маємо вслухатися, що через її слова чи поведінку Бог хоче промовити до нас. Бо Господь завжди «проповідується» через інших людей, хоч нерідко самі вони не є прикладом для наслідування. Досконалим прикладом є лише Ісус Христос, однак стараймось побачити Його, який діє через всіх людей: добрих, милих, недобрих, святих, грішників…

*** 

Лк.5,33-39:  «Прийдуть дні, коли візьмуть від них молодого, тоді будуть постити в ті дні»

Як відомо, в Церкві існують певні обмеження. Для прикладу, пости, а маємо їх аж чотири на рік, серед яких Великий піст – строгіший за інші. Сучасній людини може здаватися, що піст не особливо важливий для духовного життя. Тоді виникає питання: для чого взагалі постити?

Однак піст – дуже суттєвий елемент релігійного життя, ми це бачимо в Старому і Новому Завітах і в цілій історії Церкви. Адже піст – це не лише те, що мене обмежує в чомусь. Радше навпаки – усуває все те, що не дає мені бути з Богом, адже кожен з нас має якісь свої прив’язання. Тому кожному з нас є від чого «постити», обмежувати себе в чомусь, від чого ми залежні. 

Піст важливо розпочинати з малого, обмежувати себе в тому чи іншому, що нам під силу. Не варто накладати на себе зразу великих обмежень. Краще постійність у малих речах, ніж великі подвиги, проте лише час від часу.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

11.10.2017р. Б. / Преподобного отця нашого й ісповідника Харитона; Святого пророка Варуха; Святого князя В'ячеслава Чеського

Преподобного отця нашого й ісповідника Харитона

Тропар, глас 8: До джерела сліз твоїх потоки ісповідання злучив Ти* і купіль духовну вчинив Ти, Харитоне преподобний,* і в ній умиваєш прогрішення,* і чистими представляєш Владиці Богу всіх тих, що з вірою творять пам’ять твою.* Тому моли Христа Бога,* щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 2: Насолодившись, богомудрий, повздержністю* і плоті Твоєї пожадливість приборкавши,* явився Ти як той, що виростає вірою,* і, як дерево жизні посеред раю, процвів Ти, Харитоне всеблаженний, священніший. 

Преподобний Харитон був родом з Іконії, міста, що лежить в Ликаонській стороні. У часи Ліцинія його поставили перед судом, Де він сміливо визнав Христа Спасителя. За це його немилосердно побили, аж тіло відпадало від костей, а потім кинули до в’язниці, де преподобний страждав аж до хвилі, коли було оголошено свободу для християн. Тоді святий Харитон, зі знаками перенесених мук на тілі, вийшов із в’язниці. Щоб подякувати Господу за всі Його ласки, він вирушив на прощу до Єрусалиму. За кілька миль до міста на нього напали розбійники і зв’язаного залишили у своїй печері, а самі пішли шукати ще іншої здобичі. За переказом, до печери заповзла ядовита змія і почала пити з коновки вино. Коли розбійники вернулися до печери і напилися того вина, то в лютих муках усі померли, бо вино було отруєне зміїною отрутою. І так преподобний Харитон врятувався, а що знайшов він у розбійників величезні скарби, то все роздав убогим і церквам, а сам біля печери розбійників побудував лавру, що звалася Фаре, Була вона розміщена від Єрусалиму на шість миль, У самій печері облаштували церкву, яку близько 380 р. посвятив тодішній патріярх Єрусалиму святий Макарій.

У лаврі преподобного Харитона зібралося багато самітників, які проводили час у молитві і праці. Святий Харитон призначив їм ігумена, а сам перебрався до іншої печери, поблизу Єрихону. Однак і сюди дуже скоро стали горнутися монахи, і невдовзі тут постала нова лавра, яку згодом розширив Елпідій, учень преподобного. Тоді святий Харитон пішов глибоко в пустелю в бік міста Фекуї, але й там змушений був заснувати третю лавру, яку названо “Сукійською”, що в перекладі означає “стара лавра”. Не залишився і в ній жити преподобний Харитон, а перебрався на високу гору, де на самоті прожив аж до смерти. Господь Бог не випускав зі своєї опіки вірного слугу, а коли святий старець вже не мав сил ходити по воду, то, за волею Божою, поблизу його печери зі скали потекло джерело здорової води. 

Перед смертю святий слуга Божий зібрав у монастирі Фаре монахів з трьох монастирів, які він заснував, дав їм останню науку, благословив і повний чесноти передав свою душу в руки Творця. Свята Церква зачислила до лику мучеників ще одного Харитона, який постраждав за віру Христову в часи імператора Аврелія. Він був убитий мечем. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

_________
У цей же день 

Святого пророка Варуха

Святий пророк Варух був невідлучним супутником, учнем, другом і писарем великого пророка Єремії. Він записав цілий сувій його пророчих промов і прочитав їх народу в Єрусалимському храмі. Разом з учителем, святий Варух гірко оплакував руйнування Єрусалиму Навуходоносором, вчив і викривав юдеїв і терпів від них ненависть і гоніння. Він був свідком того, як святого пророка Єремію побили камінням, і поховав його тіло.

Після мученицької кончини пророка Єремії святий Варух жив недовго і помер у Єгипті, в VI столітті до Різдва Христового. Святий пророк Варух пророчив про повернення юдеїв з полону вавилонського і запустіння Вавилона, пророкував про пришестя на землю Сина Божого, Який мав "жити з людьми", його пророцтво починається словами: "Цей є Бог наш, і ніхто інший не зрівняється з Ним"(Вар. 3, 36-38; 4, 1-5).

Джерело: Воїни Христа Царя

_________
У цей же день

Святого князя В'ячеслава Чеського

Святий Вацлав (святий князь В'ячеслав Чеський  бл. 907 – 28 вересень 935 або 936) – чеський князь з роду Пржемисловичів, святий, шанований як католиками, так і православними, патрон Чехії. Правив з 924 року по 935 або 936 рік.

Вацлав був сином князя Вратіслава I і стодорянскої язичниці Драгоміри. У 13 років залишившись без батька, Вацлав був вихований своєю бабусею (матір'ю батька), святою Людмилою, у християнській вірі. Його мати Драгомира була дуже незадоволена впливом свекрухи на сина і переслідувала її, так що Людмилі довелося віддалитися в замок Тетін. Тим не менш, матері не вдалося повернути Вацлава до язичницьких вірувань. З дитинства він відрізнявся релігійністю.

Ставши князем, Вацлав ревно вводив християнство в Чехії в західній (католицькій) формі. Був дружний з німецьким імператором Генріхом Птахоловом, якого визнавав своїм сюзереном. У Празі побудував церкву на честь св. Віта.

Молодший брат Болеслав був вихований матір'ю і був близький до язичництва. Бажаючи захопити престол, він організував змову проти Вацлава і, скориставшись підтримкою комитів – знатних вельмож, багато з яких залишалися язичниками – вчинив братовбивство. Слід зазначити, що в ту пору  подібний спосіб сходження на трон був широко поширений. Вацлав був вбитий Болеславом і його союзниками під час бенкету (за іншою версією – біля входу до церкви). Цікаво, що згодом Болеслав каявся у скоєному і, так як в день вбивства у нього народився син, назвав його Страхквасом, що означало «страшний бенкет». Болеслав також дав обітницю присвятити сина служінню Богові.

Вацлав користувався великою любов'ю свого народу, і після смерті був канонізований церквою і став патроном Чехії. Могила св. Вацлава в соборі св. Віта в Празі стала об'єктом паломництва. Його рештки, шолом, меч і панцир шануються як святині. День загибелі св. Вацлава відзначається в Чехії на державному рівні.

Джерело: Воїни Христа Царя

10.10.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.1,8–14:  «…мої кайдани додали сміливості в Господі, ще більш набрати відваги безстрашно проголошувати слово Боже» 

Будьмо чесні зі собою: коли виникають труднощі, випробування, проблеми в нашому житті, ми стараємось швидше їх позбутись. Молимось Богові, щоб скоріше вони нас покинули. Але коли ми свідомі, що навіть найгірші випробування, переслідування, кайдани, все це посилає нам Господь, що Він потребує і очікує, щоб ми в цих обставинах свідчили про Нього. І Він певний того, що ми можемо це зробити. Якщо ми у кожній ситуації зберігаємо християнську поставу, то чинимо це не тільки заради себе, а й заради інших людей. Своїм прикладом ми вчимо інших, якою б мала бути людина, християнин, якою б мала бути людська, а тим паче християнська поведінка. Тож приймаймо, які не були би труднощі та «кайдани», як нагоду свідчення християнства!

*** 

Лк.5,12-16:  «Господи, якщо хочеш, можеш мене зробити чистим»

Якщо проаналізуємо наші молитви, може, навіть найщиріші, то зауважимо, що в них дуже часто ми висловлюємо Богові якісь наші прохання, благання. Часто сумуємо, коли Бог не дає нам того чи іншого, і ми не до кінця вдоволені цим. Однак Господь найкраще знає, що для нас є справжнім добром, що для нас дійсно є корисним і потрібним. Часто те, що ми просимо і до чого прагнемо, може навіть і близько не бути для нас правдивим добром. 

Тому дуже варта нашої уваги молитва цього чоловіка, хворого на проказу, який казав до Господа у своїй потребі: «Якщо хочеш, можеш мене очистити». А Бог може хотіти лише того, що є для нас справжнім добром. Тому в наших проханнях ми мали б завжди додавати «якщо хочеш», «якщо така буде Твоя воля», «якщо це є справжнім добром для нас». Маємо висловити, і це дуже важливо, Богові своє прохання, але завжди варто додати: «Якщо це є корисне, добре для нас, якщо це Твоя воля, якщо Ти цього хочеш».

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

10.10.2017р. Б. / Святого мученика Калістрата і дружини його

Святого мученика Калістрата і дружини його

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи,* у страданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * Їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Різноманітні рани перетерпівши, і вінки від Бога явно прийнявши, за нас молітеся блаженнії Христу, які пам’ять вашу всесвященну звершуємо, величний Калістрате із співстрадниками твоїми, щоб умирити стадо і людей: Він бо – вірних утвердження. 

Святий мученик Калістрат був воїном і служив під началом Персентина. Його відділ стояв у Візантії, а Калістрат був родом з Халкедону. Родина Калістрата з давніх-давен була християнською, бо прадід, а може, і його прапрадід на ім’я Неокор був воїном у Римі при Пилаті, він бачив страсті Христа Спасителя і всі чуда, які збулися на Голготі. Тоді він увірував у Христа і з рук апостолів прийняв святе хрещення. 

Коли настало люте переслідування християн за імператора Диоклетіяна, то товариші оскаржили Калістрата, що він ночами молиться і призиває Ім’я Ісуса. За це поставили його перед судом, де він сміливо визнав, що є і залишиться вірним християнському Богу. Мучитель наказав його безпощадно бити, а під кінець зашили його в шкіряний мішок і кинути в море. За Божою волею, мішок зачепився за гострий виступ скали, розпоровся, і святий мученик живий доплив до берега. Це бачили його товариші вояки і сорок дев’ять з них навернулося до Христової віри. Усіх цих вояків кинули до в’язниці, де святий Калістрат охрестив їх. 

Наступного дня вони стали перед судом, перетерпіли тяжкі муки, а під кінець усіх їх стяли мечем. Імен тих вояків, окрім одного, що звався Гимназій, не знаємо. Бачачи їх терпеливість та уповання на Бога, з якими вони переносили всі муки, тоді навернулося ще сто тридцять п’ять вояків. Та мучитель не наважився їх судити, бо з цілого полку ніхто не залишився б живий. Тіла святих мучеників чесно поховали, а над їх могилою було зведено церкву. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

09.10.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.1,1–7:  «Дякую Богові моєму щоразу… за участь вашу в Євангелії від першого дня і досі»

Наше християнське життя починається тоді, коли ми для себе усвідомимо важливість Доброї новини, цього Євангелія, яке приніс Ісус Христос своїм приходом на землю. І все наше християнське життя – це відповідь на цю Божу пропозицію, яку Він дає нам у Добрій новині. Не лише одноразова наша відповідь, не один раз пережите нами покаяння, а відповідь через усе наше життя, у кожній його хвилі. 

Кожен наш вчинок, кожне наше слово, навіть кожна наша думка – має нас провадити до участі в житті Євангелієм. Так ми стаємо причасниками цієї Доброї новини, так ми щохвилини вибираємо: бути далі з Богом, чи ні. Тому в кожній хвилині нашого життя ми або стаємо учасниками цієї Доброї новини, або ні. Прагнім бути витривати, щоб ні на хвилину не охолонути, не забути ті перші наші кроки до Господа, а одночасно з щораз більшою любов’ю до Нього казати «так»!

*** 

Лк.4,37-44:  «Я маю й іншим містам звіщати Добру Новину про Царство Боже»

Наше християнство дуже часто є індивідуальне: я маю особисті стосунки з Богом, ходжу до сповіді, молюся… Однак чи ми усвідомлюємо, що Бог є для всіх нас Отцем? Ми ж є Його діти, і кожна людина, яка живе на землі, є Божою дитиною. Моє християнське життя не є лише моїм особистим – воно стосується мого ближнього, мого брата й сестри в Христі. Ми відповідальні за те, щоб навчати про Отця і звіщати Добру Новину кожній людині. 

Погляньмо кожен на своє життя: чи багато ми говоримо про Бога в наших щоденних життєвих обставинах? Якраз навпаки: ми соромимося, вважаємо, що не випадає якось про це розмовляти, хвилюємося і переймаємося, що про нас подумають. Але ж найперше варто було б подумати, що ці люди, які нас оточують, наші в Бозі браття і сестри, не знають про свого Отця і, може, підсвідомо очікують, що ми звістимо їм про їхнього Небесного Батька. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

09.10.2017р. Б. / Переставлення святого апостола і євангелиста Йоана Богослова

Переставлення святого апостола і євангелиста Йоана Богослова

Тропар, глас 2: Апостоле Христа Бога возлюблений,* поспіши ізбавити людей безодвітних;* приймає Тебе, що припадаєш, той, хто прийняв Тебе, як Ти припав до грудей.* Моли Його, Богослове, щоб розігнав хмару поган, що налягає,* і проси для нас миру і великої милости. 

Кондак, глас 2: Величні діла твої, дівственнику, хто оповість?* Даруєш бо чудеса і розливаєш оздоровлення,* і молишся за душі наші як богослов і друг Христовий. 

Святий апостол і євангелист Йоан був сином Зеведея і Саломії та братом святого апостола Якова. Обоє вони, як і їх батько, були невченими рибалками. Коли Христос, побачивши їх у човні, покликав, “вони зараз же, кинувши човна і свого батька, пішли слідом за Ним” (Мт. 4, 22). Йоан був тоді молодий літами. Він з дитинства вірно служив Богу в добровільному дівицтві, і, як кажуть святі Єронім і Августин, за чесноту чистоти став гідним незвичайних дарів Христа Спасителя. 

Коли через кілька місяців Ісус Христос зі своїх учнів вибрав дванадцять апостолів, то серед них виявилися брати Йоан і Яків, “й дав їм ім’я Воанергес, у перекладі – Сини грому” (Мр. 3, 17). Ісус назвав їх Синами грому тому, що як грім чути далеко, так і чути було їх проповідь слова Божого серед народів. Святий Йоан був одним з трьох вибраних учнів, яких Ісус всюди брав зі собою. Так, Петро, Яків і Йоан були при оздоровленні тещі святого Петра, при воскресенні дочки Яїра, при всеславнім Преображенні Христа, а потім і при останній перед страстями молитві в Гетсиманії. Петра і Йоана Господь послав, щоб приготували Останню вечерю. А під час тої вечері Йоан сидів найближче до Христа Спасителя і “схилився йому на груди” (Йо. 21, 20). А святий Йоан Золотоустий каже: “На грудях Христа Йоан почерпнув таку мудрість, якої не вдалося почерпнути нікому зі смертних”. Святого Йоана в Євангелії кілька разів названо “возлюбленим” учнем Ісуса, що святий Григорій Ниський тлумачить так: “Ісус любив його, бо Йоан завдяки своїй великій чистоті став гідний тої вищої і більшої любови. На запитання Йоана, хто з апостолів передасть Спасителя мучителям, Христос сказав, що є ним той, кому Він подасть змочений хліб, “...і вмочив кусень, і подав його Юді Іскаріотському, синові Симона. І ввійшов тоді за куснем у и:ього сатана” (Йо. 13, 26-27). 

Коли воїни в Гетсиманії зв’язали руки Ісуса, а всі апостоли розбіглися, коли навіть Петро зрікся Його в притворі архиєрейської палати, тоді один лиш Йоан перебував при Ньому; він стояв під хрестом і сам Спаситель довірив йому найбільший скарб – Пресвяту Богородицю: “Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовить до матері: «Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось матір твоя». І від тієї хвилі учень узяв її до себе” (Йо. 19, 26-27). “Христос на хресті зробив заповіт, – каже святий Амвросій, – і той заповіт неначе підписав апостол Йоан, гідний свідок такого діла”. 

А коли Марія Магдалина “прибігає до Симона Петра й до іншого учня, якого Ісус любив, та й каже їм: «Забрали Господа з гробниці й не знаємо, де покладено Його!»” (Йо. 20, 2), тоді побігли вони обидва до гробу, але святий Йоан, “той інший учень біг швидше за Петра, тим і прибув до гробниці першим” (Йо. 20, 4). Це любов до Спасителя підганяла його, він прийшов до гробу “і побачив, і увірував” (Йо. 20, 8). А коли під час ловлі риб на Тиверіядському озері Христос явився апостолам, то Йоан перший впізнав Його і “каже тоді отой учень, що його любив Ісус, до Петра: «То – Господь!»” (Йо. 21, 7). 

Разом з іншими апостолами був він свідком Вознесення Господнього, а після Зішестя Святого Духа став разом з Петром проповідувати в Єрусалимі “Христа розп’ятого”. Він був свідком:, як святий Петро уздоровив кривого; обох їх ув’язнили, тримали цілу ніч у в’язниці, а наступного дня на суді фарисеї заборонили їм проповідувати Христа Спасителя, але св. апостоли запитали їх: “Чи воно справедливо перед Богом вас більше слухати, ніж Бога, – розсудіть!” (Ді. 4, 19). Вони обидва пішли до Самарії, щоб покласти руки на тих, кого навернув до віри і охрестив диякон Филип. А після Собору апостол Йоан навчав в Малій Азії, засновуючи в Ефесі та інших містах християнські громади. В Ефесі він пробув до 95 р., коли імператор Домитіян почав переслідування християн. Апостола Йоана перевезли з Ефесу до Риму і тут його бичували, а потім кинули в котел з киплячою олією. Однак, за волею Божою, та олія не завдала апостолу жодної шкоди, а імператор не посмів його далі мучити. Він засудив святого Йоана на вигнання на острів Патмос, поблизу берегів Малої Азії, в Егейськоиу морі.

На тому острові святий Йоан написав книгу своїх об’явлень, яка називається Одкровення. За словами святого Єроніма, вона містить у собі стільки тайн, скільки там є слів. Сам святий Йоан каже, що одної неділі сам Господь наказав йому записати все, що він побачить, і надіслати це сімом Церквам, які є в Азії. У перших трьох главах Одкровень містяться поради і застереження для цих Церков та їх єпископів. У наступних сімнадцяти главах подано об’явлення про майбутню долю Христової Церкви, про переслідування, які на неї чекають, та всупереч яким вона, після зруйнування Римської держави, буде поширюватися і міцніти. Двадцята глава описує боротьбу, яку Церква провадитиме з антихристом та його прихильниками і яка збудеться при кінці світу й закінчиться перемогою Церкви. А в останніх двох главах описано блиск і красу Христового царства і тих, хто це царство успадкує. Вони за добрі діла отримають вічне небо, тоді як грішних чекає вічне пекло. 

У 96 р. замість убитого Домитіяна на престолі сів добрий імператор Нерва, який дав свободу всім засудженим за Христову віру. Тоді апостол Йоан повернувся в Малу Азію, де управляв Церквою. Життя його було дуже строге, він не їв м’яса, не пив вина й одежу носив бідну. Вже в ті часи почали зароджуватися всякі єресі, що заперечували Божество Христа Спасителя. Тому апостол Йоан, після тривалих молитов і постів, написав святе Євангеліє, в якому найбільше наголошує на Божество Христа Спасителя (всі інші Євангелія більше говорять про людську природу Ісуса Христа). Воно починається словами: “Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог” (Йо. 1, 1). Святий Августин каже, що євангелиста Йоана сміливо можна порівняти з орлом, бо він, немов орел на сонце, звернув око своє на вічне сонце Божества. Також святий Иоан написав три послання, котрі входять до Нового Завіту. 

Не можна його інакше назвати, як апостолом любови. Бо не лишень сам виявляв до всіх найбільшу любов, але й на кожному кроці цю любов проповідував. Ось кілька фрагментів з його послань: “Хто ж любить брата свого, той у світлі перебуває, і в ньому нема причини до падіння. Хто ж ненавидить брата свого, той у темряві, і в темряві він ходить, і куди йде не знає бо темрява у нього засліпила очі” (1 Йо. 2, 10-11); “Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми дітьми Божими звалися. Ми і є ними. І тому світ нас не знає, бо він Його не спізнав. Любі! Ми тепер – діти Божі, і ще не виявилося, чим будемо. Та знаємо, що коли виявиться, ми будемо до Нього подібні, бо ми побачимо Його, як є” (1 Йо. З, 1-2); “Ми знаємо що ми перейшли від смерти до життя, бо любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває (1 Йо. 3, 14); “Кожен, хто ненавидить брата свого, – душогубець, а ви знаєте, що ніякий душогубець не має в собі життя вічного, що в ньому перебувало б” (1 Йо. 3, 15); “Дітоньки, не любімо словом, ані язиком, лише – ділом і правдою” (1 Йо. 3, 18). “Любі, любім один одного бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог – любов” (1 Йо. 4, 7-8). “Бога ніхто ніколи не бачив. Коли ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, і Його любов у нас досконала” (1 Йо. 4, 12). “Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від Нього: «Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого»” (1 Йо. 4, 20-21).

То ж чи не слушно назвати святого Йоана апостолом любови? Передання розповідає таке про нього: В одному місті, поблизу Ефесу, святий Йоан зустрів вродливого юнака і довірив його опіці місцевого єпископа, щоб той привів хлопця до Бога. Через якийсь час, повертаючись з апостольської подорожі, апостол завітав до того міста і запитав у єпископа, де той юнак. Єпископ зі сльозами відповів, що юнак став на злу дорогу, нині він є ватажком розбійників які промишляють в сусідніх лісах. Святий Йоан, не зважаючи на небезпеку, вирушив до лісу де розбійники його схопили і привели до свого ватажка. А той, побачивши Йоана, став утікати. 

Сину мій, – сказав святий апостол, – чому втікаєш від мене, свого отця? Я ж прецінь беззброиний старець. Стій, сину, і не бійся. Є ще надія. Я буду перед Христом відповідати за тебе. Якщо буде потреба, я радий померти за тебе, як Христос помер за нас, за твою душу я віддам свою. Стій і вір, що Христос послав мене!” 

А коли юнак залився сльозами, то святий Йоан обійняв його, втішив, вивів з лісу, вивів з грішного життя і спас його душу. І була ця любов не словом, а ділом. В останні роки свого життя, коли йому було вже близько ста літ і він вже не мав сили говорити довгих проповідей, то повторював учням своїм усе ті ж слова: “Діти мої, любіть брат брата!” 

А коли вони запитали його, чому він повторює постійно те саме, то святий Йоан відповів їм так: “Це заповідь Господа, а якщо б крім неї не було іншої, то й цієї досить було б для спасіння світу!”

Про смерть святого апостола Йоана знаємо, що наступила вона, коли йому виповнилося сто літ. Відчуваючи близький кінець свого життя, святий Йоан велів приготувати собі гріб, попрощався з учнями і мирно закінчив своє життя. Коли через якийсь час після його смерти християни відкрили могилу, то не знайшли тіла, а з могили підносився легенький порошок, який вірні збирали і зцілювали ним хворих. Пам’ять відкриття гробу Христова Церква вшановує 8 травня. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

08.10.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.9,6–11:  «Нехай дає кожний, як дозволяє серце»

Майже всі ми, коли час до часу задумуємось, що я можу зробити у цьому світі, як я можу перемінити когось, як я можу змінити моральну, політичну чи економічну ситуацію, почуваємось безпорадними. Святі давно дали нам відповідь як це робити, а саме що ми маємо найперше змінювати себе, і тоді все навколо нас зміниться. Як також через зміну себе усвідомимо й те, чого Бог від нас хоче у тій чи тій життєвій ситуації. 

У кожній ситуації ми щось здатні зробити, як дозволяє серце. Кожен може зробити щось, що є в його силах, а тоді Бог це помножить. Тому не турбуймося про великі речі. Дивімось, що ми можемо зробити в конкретній ситуації, з конкретною людиною. А ми завжди щось можемо і на щось здатні. Коли зробимо хоч щось, то Бог зуміє це помножити. Стараймось робити малі речі, бо з них неминуче вийдуть великі справи!

*** 

Лк.5,1-11:  «На Твоє слово закину сіті»

У житті, буває, настають хвилини зневіри, відчаю, коли опускаються руки. Часто, коли зустрічаємо людей у відчаї, нам здається, що ми нічого не можемо для них зробити. І, з людського погляду, це часто буває правдою. 

Апостоли не зловили риби, це їм не вдалося, однак, замість зневіритись і впасти у відчай, апостол Петро на слово Ісуса Христа знову закидає сіті. Тобто він іде супроти того, що підказує йому людська логіка, а чинить за вірою, довірою до Спасителя. Ми також маємо жити вірою в наших реальних обставинах, навіть якщо ця реальність виглядає безнадійною. І як апостоли довірили цю ситуацію Христові й кинули сіті, тому й зловили багато риби, так і в нашому житті: якщо будемо діяти всупереч обставинам і довіряти Богові, то здобудемо багато!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

08.10.2017р. Б. / Преподобної Євфросинії

Преподобної матері нашої Євфросинії

Тропар, гл. 8: В Тобі, мати, дбайливо зберігся образ,* бо, прийнявши хрест, Ти пішла слідом за Христом* і ділом навчала Ти погорджувати тілом, бо воно проминає,* а дбати про душу – єство безсмертне.* Тим-то з ангелами разом радується,* преподобна Євфросиніє, дух твій. 

Кондак, глас 2: Вишнє життя отримати зажадавши, низькі принади полишила єси усильно, і сама оселилась серед мужів, прекрасна, бо задля Христа - Жениха твого, не дбала ти за обручника дочасного. 

В Олександрії жив чоловік знатного роду на ім’я Пафнутій. Був він багатий і давав великі пожертви на церкви і монастирі, допомагав бідним і провадив правдиво святе життя, лиш одна журба була у нього і його жінки, що Господь не дав їм діточок. І вислухав Господь молитву праведних, дав їм дочку. У святому хрещенні отримала вона ім’я Свфросинія, що означає – радісна. Коли дівчині було дванадцять років, померла її матір. Пафнутій сам виховував дочку, а вона своїм розумом і знанням Святого Письма дивувала всіх, хто її знав. Відома річ, де батьки святі, там і діти будуть такими. Коли Євфросинії виповнилося вісімнадцять років, батько заручив її з одним дуже чесним юнаком. Однак дівиця вже тривалий час виношувала думку покинути цей світ й у святій чистоті жити для Ісуса. Однак вона боялася, щоб не спротивився цьому батько, бо не хотіла його непокоїти і завдати йому болю. Однак, після розмов з досвідченими монахами, Євфросинія вирішила, що ліпше тут перенести коротку розлуку, натомість у небі тішитися великою нагородою, і тому вирішила іти за голосом свого покликання. Коли батько на кілька днів поїхав до одного монастиря, тоді Євфросинія, приготувавши себе довгою молитвою, зодяглася в чоловічий одяг і пішла до одного монастиря, де назвалася Ізмарагдом і стала проситися до монастиря. Ігумен задовольнив її прохання, бо не знав, що це дівиця, прийняв її в монастир і віддав під опіку одному старенькому монахові Агапітові. Так монах Ізмарагд почав життя, посвячене Богу. І вже невдовзі братія стала дивуватися з його строгого життя і пізнала, що цей юнак, який обійшов чеснотами старих літами затворників, вибраний Богом. Ігумен дозволив йому жити на самоті, так що Ізмарагд (а властиво, Євфросинія) з ні-ким, крім старця Агапіта, не сходився. 

Тимчасом батько, переживаючи велику журбу і біль, усюди шукав свою Євфросинію і не знав, що сталося з його дочкою. Він роздавав майно монастирям і просив, щоб усі благали Господа Бога, аби дозволив йому дізнатися, де його дитина, чи живе вона, чи, може, впала жертвою якого злочину. Сам їздив по монастирях і цілими днями перебував на молитві, не втрачаючи надії на Боже милосердя. Одного разу приїхав до того монастиря, де проживала свята Євфросинія, й розповів ігуменові про свою велику журбу. Ігумен сказав йому, що тут, в монастирі, є святий, молодий літами, та досвідчений чеснотами монах Ізмарагд, і повів Пафнутія до нього, щоб спільно помолилися і щоб батько знайшов утіху в словах святого затворника. Преподобна Євфросинія, побачивши батька, заслонила каптуром своє лице, а було воно так висушене сльозами і постами, що Пафнутій все одно не впізнав би її. Після спільної молитви Ізмарагд утішив Пафнутія, що Бог напевно не залишить його доньки, що його втішить і з’єднає їх на вічну радість у небі. І Пафнутій відійшов з великою відрадою в серці. 

Минуло тридцять вісім років. Старенький Пафнутій часто навідувався до того монастиря, й одного разу йому сказали, що монах Ізмарагд умирає. Пафнутій поспішив до його келії, а вмираючий попросив його, щоб він три дні залишався біля нього. І так вони молилися разом, а сили Ізмарагда все слабшали і згасали. Коли ж смерть ось-ось мала до нього прийти, він промовив до Пафнутія: “Як Господь Бог по багатьох роках дозволив патріярху Якову побачити свого сина Йосифа, так і ти, батьку, утішся – я Євфросинія, дочка твоя”. 

Це були останні слова святої діви. Скрикнув старець і з плачем припав до ніг святої. Збіглися монахи і стали славословити Господа, який так дивний є у святих своїх. Лиш тепер засяяли повним блиском усі чесноти преподобної Євфросинії. Один сліпий монах попросив, щоб його провели поцілувати мощі святої, і лиш він це зробив, як зразу ж прозрів. 

Після похорону святої дівиці її батько роздав усе майно бідним і церквам, сам прийняв монаший постриг і в тій самій келії, де померла преподобна Євфросинія, прожив ще літ десять. 

І прожив їх так свято, що Церква зачислила його до лику святих і вшановує пам’ять святого Пафнутія 15 лютого. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР