22.04.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.3,11–16:  «Чому ви дивитесь на нас, немов би ми вчинили власною силою і (нашим) благочестям те, що оцей ходить?»

Ми часом захоплюємося іншими особами, їхнім життям чи їхніми вчинками, здібностями. Кожний із нас знає осіб, яких ми стараємось наслідувати і з яких беремо приклад. Однак маємо повсякчас усвідомлювати, що якою б людина не була, є хтось, Хто її обдарував, Хтось дав їй ці здібності й таланти. 

Так само і ми, які б не мали обдарування, досягнення, позитивні риси, але все це ми від Когось отримали. Тож погляньмо, який добрий і люблячий є Бог, які щедрі дари Він дав кожному з нас!

*** 

Йо.3,22-33:  «Йому треба рости, мені ж – маліти»

Слова Йоана Предтечі вказують на його місію: готувати народ до приходу Месії. Йоан був справжнім пророком – він не допускав, щоб людська увага зосереджувалася на ньому, своєю проповіддю і всім своїм буттям він вказував на Особу Господа, робив усе, щоб якомога більше людей Його пізнали. 

Подібно і в нашому житті: кожен з нас має якісь свої плани, прагнення, думки, наміри. Важливо не те, чи вони здійснюються, а те – чи вони співзвучні з Божою волею щодо нашого життя. Тому, окрім того, що маємо право мати свою думку, мусимо ще й завжди питати Бога: «Що є правдивим добром для мене й інших, яка Твоя воля?» А остаточна Божа воля – те, що Бог у своїй Божественній любові приготував для нас, і це – для нас найкраще. 

Хай нашою життєвою позицією буде позиція Йоана: «Йому треба рости, мені ж – маліти», аби ми щоразу більше жили не своїми ідеями чи планами, а пробували пізнавати Божу волю, яка остаточно є найбільшим добром і найбільшою радістю для кожного з нас!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.04.2017р. Б. / Святого мученика Євпсихія

Святого мученика Євпсихія

Тропар, глас 4: Мученик Твій, Господи, Євпсихій, * у страданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав, * сокрушив і демонів зухвальства безсильні. * Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 1: Вправно звершивши добрий подвиг, переміг ти ворога супостата, Мученику, почесті й чудеса від Бога прийнявши. Тому Церква всіх вірних тебе прославляє у цей день, славно вшановуючи. 

Діялося це 362 р., за правління Юліяна Відступника. Уся Кесарія Кападокійська була християнська, та все ще залишалися останні осередки поган. Дві поганські божниці християни зруйнували ще перед Юліяном Відступником. Залишилася лиш одна, божниця Фортуни. Жив у Кесарії юнак знаменитого роду, багатий і дуже побожний на ім’я Євпсихій. Так сталося, що в день поганського свята на честь богині щастя Фортуни Євпсихій справляв своє весілля. Запрошені гості, християни, забавлялися побожними розмовами, а не пиятикою і розпусними співами та сміхами, як це у нас часто буває. А коли через вікно побачили поган, що, осмілілі через опіку імператора відступника, явно справляли на вулицях свої поганські забобони, тоді серце святого Євпсихія загорілося любов’ю до Бога; він заохотив своїх гостей і, забуваючи про те, що це день його весілля, повів їх до божниці Фортуни, де вони розбили ідолів, а святиню зруйнували. 

Про це донесли Юліянові, і той запалав страшним гнівом. Євпсихія та інших християн кинули у в’язницю, багатьох жителів Кесарії замучили до смерти, багатьох прогнали, церковні маєтки розграбували, священиків і клириків забрали до війська. А святого Євпсихія, що не хотів навіть слухати їх вмовлянь зректися Христа, взяли на муки, живцем рвали його тіло, палили свічками йому боки, а під кінець стяли мечем. Та поганство вже не піднеслося в Кесарії, не відновилася божниця, загинув клятий Юліян, а віра Христова пригорнула до себе світ. Над гробом святого було зведено величаву святиню. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.04.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.3,1–8:  «Що ж маю, те тобі даю»

Бачимо, що цей бідний чоловік, кривий від лона матері, не міг дати собі ради сам, не міг працювати, тому його приносили до дверей храму, щоб він збирав милостиню. Він був упокорений своїм фізичним станом, бо залежав від інших людей, просив на прожиття… Апостол Петро, бачачи його фізичне каліцтво, не дає йому матеріальних речей, а дає щось значно більше. І не лише, як би це нам здавалося, що дає йому просто здоров’я, ні, дає те, чого він дійсно потребує. 

Ми часто просимо щось, звертаємось до Бога, і Він дає нам згідно з нашої нужди і потреби. Маємо також розуміти, що як Бог дає нам те, що нам правдиво потрібне для нашого добра, так і ми маємо давати людям щось більше, ніж лише матеріальне. Треба допомагати, звичайно, іншим людям і в матеріальних справах, але пам’ятати, що людина хоче більшого. Людина хоче Бога, спрагла за духовним життям, хоче жити у правді й мирі, то ж найголовніше стараймося «давати» людям Бога.

*** 

Йо.2,12-22:  «Зруйнуйте храм цей, а я його за три дні поставлю»

Знаємо, що Господь говорить не про храм як споруду, а про своє воскресення: люди Його вб’ють, але Він воскресне. Бачимо, що Ісус поступово відкривав цей спасительний Божий задум своїм учням. Бо, незважаючи на своє особливе покликання, вони були людьми, які мали свої страхи та слабкості. Тому потрібна була благодать Святого Духа, щоб вони зрозуміли й прийняли таку страшну подію. І навіть більше – потім і самі сміливо йшли на смерть, свідчачи про Радісну Новину. 

Погляньмо на наше життя. Як часто маємо страх навіть перед тими, що завдають нам якихось кривд, несправедливо до нас ставляться, ображають, обманюють, уже не кажучи про страх перед смертю за свою віру. Як нам непросто переносити щоденні труднощі! 

Але Святе Писання нам каже: «Хто з Христом не терпів, той з Христом не воскресне». Так само Господь деколи допускає, щоб ми переходили через терпіння, страждання, невигоди, труднощі, проблеми нашого життя, бо саме вони провадять нас до перемін, остаточно до переображення, до воскресення з Христом! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.04.2017р. Б. / Святих апостолів Іродіона, Агава, Руфа, Асинкрита, Флегонта, Герма та інших, що з ними; Преподобного Целестина, папи Римського

Святих апостолів Іродіона, Агава, Руфа, Асинкрита, Флегонта, Герма та інших, що з ними

Тропар, глас 3: Апостоли святі, моліть милостивого Бога, * щоб відпущення прогрішень подав душам нашим. 

Кондак, глас 2: Ви стали Христовими учнями і всечесними апостолами, Іродіоне славний, Агаве й Руфе, Асинкріте, Флегонте і Єрмо. Завжди моліться до Господа, щоб подав прощення прогрішень нам, що оспівуємо вас. 

Святий Іродіон був родом з Тарсу, в Киликії, і, за словами апостола Павла: “Вітайте Іродіона, родича мого” (Рим. 16, 11), – був він свояком цього великого просвітителя народів. Апостол Петро настановив Іродіона єпископом Нових Патр в Ахаї, де той перетерпів від жидів тяжкі муки, – його напівживого кати викинули за місто. Однак Бог скріпив його сили і святий пішов до Риму. Тут він помер від меча того самого дня, коли святий апостол Петро закінчив свій подвиг на хресті. Святий апостол Агав був сповнений пророчого духа. Зі Святого Письма знаємо, що він провістив голод в Антіохії, який справді настав 42 р., за імператора Клавдія. “Прибули ж тими днями в Антіохію пророки з Єрусалиму. Один з них, Агав на ім’я, встав і прорік Духом, що на всім світі має бути велика голоднеча, яка й настала за Клавдія” (Ді. 11, 27-28). А коли святий Павло в часі своєї третьої подорожі знову прийшов до Кесарії, до дому Филипа благовісника, “одного з сімох”, тоді “…якийсь пророк, Агав на ім’я, прибув з Юдеї. Він прийшов до нас і, взявши пояс Павла, зв’язав собі руки й ноги та й мовив: «Святий Дух каже це: Отак юдеї зв’яжуть в Єрусалимі того чоловіка, що йому належить цей пояс, і видадуть в руки поган»” (Ді. 21, 10-11). І тоді святий Павло, коли вірні з плачем благали його, щоб не йшов до Єрусалиму, сказав такі слова: “Таж я готовий не тільки бути зв’язаний, але й життя своє покласти в Єрусалимі за ім’я Господа Ісуса” (Ді. 21, 13). Й усі на це відповіли: “Нехай буде воля Господня” (Ді. 21, 14). Святий Агав загинув від меча разом зі святим Іродіоном та іншими, про яких скажемо нижче. 

Святий Павло називає святого Руфа “вибраним”. Це найліпша похвала для нього. Був він єпископом в Тивах, в грецькій Елладі. Святий Асинкрит був єпископом в Ірканії, в Азії, святий Флегонт був єпископом Маратона в Тракії, Герма був єпископом в Далмації. Усіх їх поминає святий апостол Павло, коли пише: “Вітайте Асинкрита, Флегонта, Гермеса, Патроваса, Герму і братів, що з ними” (Рим. 16, 14). Усі вони належать до тих 70 апостолів, яких Спаситель послав проповідувати святу віру і які всі разом постраждали за Христа в Римі. Тіла їх поховав святий Климентій, учень святого апостола Петра. 

__________
У той самий день

Преподобного Целестина, папи Римського

Святий Целестин I вступив на престол святого Петра 422 р. після папи Боніфатія (418-422). Був він сином Прискія, дияконом, і відзначався глибокими знаннями і святістю життя, тому й покликано було його на папську, найбільшу в світі гідність. Уже папою він рішуче виступив проти пелагіянської єресі, яка поширювалася в Італії та Англії. Він різко засудив Несторія і його лженауку. Несторій був царгородським патріярхом. Він став навчати, що в Ісусі Христі є дві різні природи, Божа і людська, і таким чином є дві особи, відмінні одна від одної, а Пречиста Діва – лишень Христородиця, а не Богородиця. Проти цієї науки виступив святий Кирило Олександрійській (його пам’ять Церква вшановує 9 червня), а коли Несторій продовжував поширювати свою єресь, Кирило апелював у цій справі до папи Целестина, як видимого глави святої Церкви. 

Папа Целестин у 430 р. скликав до Риму синод. І на синоді засудив науку Несторія та його самого. Та Несторій не скорився, тому папа Целестин, разом з імператором Теодосієм ІІ Молодшим, скликав до Ефесу Третій Вселенський собор (431 р.), на якому представником папи Целестина і головою Собору був святий Кирило Олександрійській. Собор викляв Несторія, а імператор засудив його на вигнання. Через рік (432 р.) папа Целестин, муж надзвичайної святости, помер. Тіло його 817 р. перенесено з цвинтаря Присцили до церкви святої Пракседи в Римі. Ім’я Целестин – означає “небесний”. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.04.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.2,38–43:  «Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах»

Ми чуємо дуже важливу річ для нас християн: заклик мати постійність. Зі свого життя бачимо скільки багато мали й маємо різних намірів, ідей, захоплень. Але бачимо, як не легко витримати в постійності. У духовному світі один із найважливіших чинників – це постійність. Може, не багато, може, невеликі кроки чи подвиги, але чинити їх стало і повсякчас. 

Читаємо з Діянь апостолів, що апостоли постійно перебували в апостольській науці, пізнавали про Бога, постійно перебували у спільноті. Отже, не самі лише пізнавали, а й ділились. Постійно взаємно обмінювались досвідом про Бога, який вони здобули. Коли в наше життя прийде постійність, результат неминуче виявиться у духовному житті, пізніше чи раніше. А як не буде постійності, годі сподіватись на якийсь результат.

*** 

Йо.3,1-15:  «Що народжується від тіла – тіло, а що народжується від Духа – дух»

Коли подивимося на батьків і дітей, часто побачимо не тільки подібні фізичні риси, а й навіть те, що вони подібні характерами. Діти беруть від батьків багато, переймають людське. І це нормально й закономірно. Часто в стосунках одні з одними, коли говоримо про когось – Степан, Василь, Анна, Олена, – ми цю особу ідентифікуємо з її тілом. Але ж знаємо, що це лише фізичне тіло особи. Тілесно ми народжуємося від наших батьків, Господь же кличе нас, щоб ми народжувались і жили духовним життям – в Дусі, з Богом. 

Саме тому маємо все більше пізнавати в собі духовний бік нашої особи. Розуміти, що наше тіло – це лише частина нашого буття. Є сфера нашого буття, яка, можливо, і не розвинута, і мало нам знайома, – це сфера нашого духа. Цю сферу маємо щораз більше пізнавати й відкривати. Коли будемо відкривати наше духовне «я», то будемо відкривати нашу здатність до життя в Дусі, до народження, до життя в Небесному Царстві.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.04.2017р. Б. / Преподобного Георгія (Юрія), єпископа Митилинського; Преподобного Серапіона, монаха

Преподобного отця нашого Георгія, єпископа Митилинського

Тропар, глас 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом * і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобний Юріє, дух твій. 

Кондак, глас 4: Будучи славним висотою смирення й хоробрістю, жертви ворога винищив ти. І був щедрий на діла милосердя, Отче преподобний: голодних годував ти, тому по смерті успадкував ти нетлінну поживу, радіючи навіки, Юріє, ієрарху блаженний. Моли Христа Бога, щоб дарував відпущення прогрішень тим, які з любов’ю святкують святу пам’ять твою. 

Багатство, славу, почесть – усе це покинув святий Георгій і посвятився цілковито служінню Богові. За часів імператора Лева Ісавра він став єпископом Митилини, на острові Лезвії. Тут засяяв він усіма чеснотами і святістю життя, а Бог дав йому ласку оздоровляти хворих і проганяти злих духів. Коли ж настали часи переслідувань християн за іконоборця Лева Вірменина, в митилинську церкву увірвався вепр і вискочив на горне сідалище. Це був знак, що для святої Церкви приходять тяжкі часи. І вони прийшли. Святого Георгія разом з іншими християнами кинули до в’язниці, а потім заслали до Херсону. Тут у великій святості, в молитвах, в постах, сильний вірою, багатий надією і повний Божої любови він помер у 816 р. На його місце єпископом Митилини поставили єретика, що, як скверний вепр, плюгавив Христове стадо. Гріб святого Георгія Господь Бог прославив багатьма чудами. 

__________
У той самий день

Преподобного отця нашого Серапіона, монаха

Жив у Єгипті в третьому столітті монах на ім’я Серапіон. Він скитався з місця на місце, спав на голій землі, де ніч його застала, а наступного дня йшов далі. Де міг, там навчав і навертав до Бога, що давалося йому легко, бо Святе Письмо знав напам’ять. Своє тіло він вкривав лишень полотняною свитою, що звалася синдон, і тому називають цього святого Серапіон Синдоніт. Усім його маєтком було Євангеліє, книга, що в ті часи коштувала доволі великі гроші, бо друкованих книг ще не було, лишень писані від руки. Якось святий Серапіон ішов дорогою і побачив хворого й нагого чоловіка. Довго не роздумуючи, він зняв з себе останню одежу і накрив нещасного. А коли перехожі спитали святого, хто його оголив, на це він, показуючи Євангеліє, промовив: “Ось ця книга мене оголила”. Та навіть і це Євангеліє він продав, віддавши за виручені гроші борг за одного бідака. 

Щоби навернути одного єретика, Серапіон запродався йому в неволю, тяжко працював на нього два роки, але таки навернув свого пана до Христової віри. Подібно він запродався на два роки одному комедіянтові, служив йому і також навернув його до християнства й охрестив. Через два роки повернув гроші, які взяв сам за себе, і пішов далі спасати грішників. Цей великий святий, сповнений найславніших євангельських чеснот, помер у глибокій старості в Єгипті. Він повірив в обітницю Бога, що хто задля Нього все покине, нагороду отримає сторицею, і не схибив, бо отримав вінець вічної слави і зачислений до лику Божих святих. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.04.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.2,22–36:  «Оцього Ісуса Бог воскресив, – ми всі цьому свідки»

Апостоли, які отримали цей свій безпосередній досвід Бога, цю Добру вістку - Євангеліє, понесли її Вселеною. Куди б вони не приходили, вони навертали людей до Бога. Навертали, бо несли в собі цю певність і переконаність, бо були свідками чогось. І в нашому житті ми бачимо, що велике враження на нас справляє той, хто дає свідчення, свідчить про щось, що сталось у його житті. Ми одразу вловлюємо, коли хтось говорить з досвіду, свідчить те, що пережив. 

Наше завдання дуже просте, подібно до того завдання, що було в апостолів – досвідчити Бога, пізнати Бога, а потім цей досвід передавати іншим. Тому маємо самі пізнавати Господа щораз більше і глибше. Лише досвідчивши Господа, стаємо здатні це передавати іншим людям.

*** 

Йо.1,35-51:  «Ходіть та подивіться!» і «Прийди та подивися!»

Два рази в цьому євангельському читанні Христос звертається подібно: «Прийди!» Це запрошення стосується кожного з нас, хто у своєму житті намагається боротися зі своїми недоліками, вадами, проблемами, пристрастями, прагне пізнати себе. У якийсь момент нам, може, видається, що ми побороли наші пристрасті, пізнали себе, та знову, немов хвиля, накочується щось нове. Нагору виходять інші проблеми. 

Ми ніколи не зможемо самі себе повністю пізнати й не можемо бути певні за себе. Це спонукання Христа: «Ходіть та подивіться!» – означає запрошення прийти такими, як ми є, до Господа. Бо як Христос проходив через замкнені двері, так Він може пройти через замкнені двері нашої душі, через усі наші проблеми, кризи, труднощі, зранення… Прийти – й оздоровити нас! Тому маймо відвагу завжди приходити до Господа й будьмо певні: саме зустріч з Ним змінює кожного з нас! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.04.2017р. Б. / Святого Євтихія, архиєпископа Царгородського

Святого отця нашого Євтихія, архиєпископа Царгородського

Тропар, глас 4: Правилом віри і образом лагідности, * учителем повздержности * явила Тебе Твоєму стаду всіх речей істина. * Ради цього придбав Ти смиренням високе, * убогістю – багате, * отче, священноначальнику Євтихіє, * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 8: Справді божественного Євтихія оспівуючи, всі люди, з любов’ю прославмо, як великого пастиря, служителя і вчителя премудрого, і гонителя єресей. Бо він молиться до Господа за всіх нас. 

Було це у Фриґії. В одній місцевості хлопці ровесники писали на стіні свої імена. Один з них написав таке: “Євтихій, патріярх”. Хто ж був той хлопець? Був він сином славного воїна з легіону великого витязя Велизара. Батько його називався Олександр, а мати – Синезія, донька дуже побожного священика, також Євтихія. У 512 р. у них народився син і назвали його Євтихій, що означає “щасливий”. Початкову освіту дав йому дід, саме він засіяв у серці дитини зерно святости, яке видало дуже обильний плід. Продовжив освіту Євтихій в одній зі шкіл Царгорода, набуваючи всякої мудрости, зростаючи літами, усякими чеснотами і в страху Божому. 

У 30 років Євтихій став священиком і тоді вирішив зректися світу та вступити до монастиря в Амасії. У монастирі він дивував усіх святістю життя і невдовзі став архимандритом амасійських монастирів. А коли імператор Юстиніян I (527-565) скликав П’ятий Вселенський собор у Царгороді, на нього прибув святий Євтихій замість хворого митрополита амасійського. 

Патріярх святий Мина (пам’ять його вшановуємо 25 серпня) не міг надивуватися чеснотам Євтихія, і сам імператор побачив у ньому Божого мужа. А коли невдовзі після прибуття до Царгорода святого Євтихія помер святий Мина, імператор поставив його на патріярший престол. Так сповнилося те, що дитиною він написав про себе на стіні.

На П’ятому Вселенському (Другому Царгородському) соборі (553 р.) святіший патріярх Євтихій був головою. Та після Собору імператор Юстиніян пристав до єресі, котра навчала, нібито тіло Ісуса Христа через поєднання двох природ, Божественної і людської, було відмінне від нашого тіла і не страждало від болю. Коли святий Євтихій виступив проти єресі і царя, за це його заслали на вигнання до його давнього монастиря в Амасії, а патріярший престол у Царгороді зайняв Йоан Схоластик. На вигнанні святий Євтихій посвятився побожному життю, постам і молитві, а Бог наділив його силою творити чуда. І так оздоровляв він біснуватих, у чудесний спосіб помножив збіжжя і хліб у монастирі, оздоровив глухонімого, а Юстинові і Тиберієві, наступним імператорам, провістив, що вони будуть царювати. Після смерти Йоана Схоластика св. Євтихій повернувся на патріярший престол, а народ з невимовною радістю вітав свого пастиря, котрий ще деякий час управляв своїм стадом, – простий звичаями, мудрий в словах, а наймудріший змислом, муж великих дарів тіла і духа. А в Томину неділю, 5 квітня 582 р., у віці 70 років, уділивши всім благословення, передав свого духа в руки Господа. Мощі його поховано в церкві святих Апостолів, а в 1246 р. перенесено до Венеції. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.04.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.2,14–21:  «Я виллю мого Духа на всяке тіло»

Життєві обставини показують, що ми в одних ситуаціях можемо дати собі раду, в інших – не можемо. В одних ситуаціях тримаємося заповідей Божих, а в інших безпомічно падаємо. Скільки разів ми робили різні постанови, наміри щось змінити, досягнути, але бачимо, як нам це не є легко. А все тому, що часто ми уповаємо лише на себе, на свої сили й ще собі не усвідомили, що «без Бога – ні до порога». 

Без Божої помочі, без сповнення силою Духа Святого не можемо творити чогось доброго, чогось божественного. Тому завжди звертаймось до Господа, щоб давав нам Духа Святого, молімося, щоб сповняв нас Ним. І тоді в Бозі нічого не є неможливим. Бо ж Дух Святий сповнює людину силою і міццю до великих речей, які, на перший погляд, здавалися б неможливими.

*** 

Лк.24,12-35:  «Чи не палало наше серце в нас у грудях, коли Він промовляв до нас..?»

Бачимо, що подія воскресення так вплинула на всіх, що вони були приголомшені й повністю перейнялися тим, що сталося. Двоє учнів, які йшли до Емаусу, саме так емоційно це обговорювали. Що ж відбулося? Їхні емоції настільки «затуляли» їм очі, що вони не зуміли впізнати Христа, який прийшов до них. 

Як це подібно на кожного з нас! Коли стається якась подія в нашому житті, якась ситуація в Церкві, в суспільстві, тоді ми починаємо говорити: «Чи ти бачив, як то було, як це сталося, як він сказав, як він повівся?» Як емоційно ми це переживаємо! Саме тому ми не готові побачити Господа, який стоїть за тим. Дуже важливо придивитися й запитати себе: «Що цією подією, цією ситуацією Бог хотів сказати мені, Церкві?» Адже Бог промовляє до нас кожною ситуацією і кожною подією в нашому житті. Спробуймо вгамовувати наші емоції і вслухатися, що Бог говорить нам через це. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.04.2017р. Б. / Святих мучеників Теодула, Агатопода і тих, що з ними

Святих мучеників Теодула, Агатопода і тих, що з ними

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи* у страданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * Їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 8: Ви були братією за благодаттю Духа, Святі, і мали спільні звичаї у благочестивій вірі, вельми славні, у молитвах і постах життя провадячи, прихилили людей до божественного пізнання. Тому й ви, хоробрі воїни, спокусу мужньо полонивши, і за це постраждавши, отримали вінці. Моліть Христа Бога, щоб дарував відпущення прогрішень тим, які з любов’ю святкують святу пам’ять вашу. 

Було це 303 р. за гонителя Диоклетіяна. По всіх усюдах переслідували християн, потоками лилася кров невинних, число замучених за правду і віру виросло в сотні тисяч. У місті Солуні, в Македонії, на суд старости Фавстина привели, серед інших, читця Теодула і диякона Агатопода. Теодул – означає “слуга Божий”, а Агатопод – “той, що має добрі ноги”. Агатопод був уже старцем, а Теодул – юнаком, що походив з відомої християнської родини, ревний у дбанні про славу Божу. Він читав вірним Святе Письмо. Бог дав йому силу зцілювати в чудесний спосіб хворих. Коли ж настали часи переслідувань, обидва святі своїми проповідями скріплювали вірних у Христовій вірі, свідомі того, що кожної миті їх чекала мученицька смерть. 

Коли святих привели на суд мучителя Фавстина, він став облесливими словами намовляти святого Теодула зректися Христової віри, бо ж життя ліпше, як смерть. 

“Так, ліпше життя, як смерть, – сказав святий, – і тому я хочу жити в Христі, а не помирати в блудах поганства!” 

Так само і святий Агатопод явно визнав Христа і не повірив словам Фавстина, котрий і його хотів звести. Тоді їх кинули до в’язниці. Обидва святі мученики стали там голосно молитися і навернули багатьох в’язнів, що чекали на свій засуд. Також багато поган стало горнутися до в’язниці, вони навіть виважили двері, щоб послухати навчання святих слуг Божих. Про це донесли Фавстові, бо ж число вірних росло з кожною годиною. Той наказав знову привести святих на суд. На його чергові вмовляння вони відповіли тим, що стали його навчати про Ісуса Христа. 

Фавстин велів привести християн відступників, які зі страху зреклися Христа. Заплакали над тими нещасними обидва святі мученики і голосно молили Бога, щоб дав усім вірним кріпости витривати в добрі. Мучитель, переконавшись, що жодні вмовляння не допоможуть, віддав їх у руки катам. Святі перенесли усі муки і славили Господа, задля Імени якого удостоїлися страждати. Їх, закованих, знову кинули у в’язницю, і там вони мали однакове видіння: немовби пливуть вони кораблем, а буря реве, хвилі заливають човен, усі люди вмирають зі страху, деякі в розпуці кидаються у море, і лиш вони обидва спокійні, прибиваються до берега й у світлих одежах виходять на високу гору, все вище і вище, ген аж до неба. Вранці вони розповіли один одному видіння і обнялися, бо знали, що вже наближається радісна для них година, година смерти і вічної нагороди. 

Вранці привели їх на суд. Дарма, що знайомі плакали, жаліючи їх: вони радісно вислухали вирок – смерть через утоплення в морі. Зв’язаних, святих посадили в човен, а погани до останньої миті намовляли їх до відступництва. Та вони очима душі вже бачили Христа Спасителя, до Нього спішили і в Його руки передали свої душі. Море розірвало мотузки, якими вони були зв’язані і винесло їх тіла на берег, а християни віддали честь святим, чесно поховавши. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

17.04.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.1,12–17, 21–26:  «Всі вони пильно й однодушно перебували на молитві»

Читаючи Євангеліє і твори Отців, Катехизм, ми для себе відкрили багато про Господа і це дуже важливо для нас. Але ще важливіше не тільки знати про Бога, але самому пізнавати Бога. А це відбувається лише в нашій молитві. 

Святе Євангеліє, твори Отців чи Катехизм – це розповідь когось про Господа, це їхній досвід Бога, який вони передають нам. Молитва – це місце, де ми самі з Ним зустрічаємось, де ми здобуваємо свій досвід Господа. Якщо молитва перебуває на гідному місці, цей досвід Бога ми будемо мати. Якщо ж ми занедбуємо молитву, скільки книжок ми б не читали, скільки не чули б лекцій на богословські теми, але ми будемо лише знати про Бога, але не знатимемо Його.

*** 

Йо.1,18-28:  «Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, – Той об’явив»

Напевно, нам, християнам, до кінця годі усвідомити цю подію, яка сталася через народження Ісуса Христа. Бог являє себе людям. І те прагнення Бога, пошук Бога, який завжди був і є в кожній людині, може втамувати лише особиста зустріч з особою Христа. 

В особі Христа Бог показує себе, являє себе. Показує, яким Він був відвічно і який Він тепер. Тому особа Христа – єдина, яка нас провадить до Бога, показує Його нам. Якщо зустрічаємося з Христом – зустрічаємося з нашим Господом. І ми, як християни, мусимо усвідомлювати, що Бог нам подарував, що ми вже маємо, що ми отримали. Ми отримали самого Господа в людському тілі!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

17.04.2017р. Б. / Преподобних Йосифа Піснеписця і Георгія, що з Малеї; Преподобного Платона, ігумена Студійського

Преподобних отців наших Йосифа Піснеписця і Георгія, що з Малеї

Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак Йосифові, глас 4: Невичерпним джерелом покаяння, безконечної втіхи подателем, морем співчуття ти єси, Йосифе. Подай нам сльози божественного покаяння, якими тут плачучи, знайдемо втіху від Бога, просячи твоєї помочі, Святий. 

Кондак Георгієві, глас 3: Жениха прекрасного забажав ти, і тілесні пристрасті зненавидів, Юріє, живучи на землі ангельським життям. Тому твоє святе успення вшановуємо, кличучи: моли Христа Бога, щоб дарував нам велику милість. 

Святий Йосиф народився на Сицилії. Батько його – Плотій, а матір – Агафія. З дитинства він прагнув до Бога; тихий, смиренний, завжди говорив про святі речі, а душа його виривалася з молодого тіла і линула до Бога, до Пречистої, яку особливо почитав у своїх молитвах. Коли Сицилію завоювали сарацини, батьки забрали Йосифа і втекли до Пелепонесу. Щойно юнакові виповнилося 15 років, як він постригся у ченці в монастирі в Солуні. І лиш тут його душа знайшла неземний спокій; зажив він життям ангельським, а суворістю життя, постами, молитвою дивував усіх, навіть найстаріших монахів. Близько 814 р. його висвятили на священика. В той час навідався до монастиря святий Григорій Декаполіт (його пам’ять вшановуємо 20 листопада) і, дізнавшись про чесноти преподобного Йосифа, взяв його з собою до Царгорода, де лютувала іконоборська єресь, а імператор Лев Вірменин жорстоко мучив вірних християн. У Царгороді вони осіли у церкві святих Сергія і Вакха (7 жовтня). Обидва святі рішуче виступали проти єретиків, навертали заблуканих і скріплювали вірних у вірі Христовій. Коли ж переслідування стало ще жорстокішим, святий Григорій вирішив послати святого Йосифа до Риму, до папи Лева III (795-816), щоб той став в обороні Христової Церкви. Однак в останню мить, на кораблі, єретики схопили преподобного Йосифа і відправили його на острів Крит, де, закованого в тяжкі кайдани, кинули у в’язницю, в якій уже страждали інші ісповідники. 

Ангелом розради і втіхи став для них святий Йосиф. Він вливав нові сили в серця страждальців, скріпляв їх і запалював любов’ю до Христа так, що багато з них стійко перетерпіли всі муки (а муки ті були ще страшніші, ніж у поганські часи) і радо віддавали життя за Христа Спасителя. Шість років, аж до смерти Лева Вірменина, мучився преподобний Йосиф у в’язниці. 

І ось, як свідчить передання, вночі явився ісповідникові святий Миколай Чудотворець і сказав йому, що гонитель Церкви Христової загинув, він вивів преподобного Йосифа з темниці і в чудесний спосіб переніс його до Царгорода. Учень поспішив до свого учителя, святого Григорія, але той уже не жив. І залишився Йосиф при церкві святого Йоана Золотоустого, де упокоїлися були мощі святого Григорія. Невдовзі до нього стали горнутися учні, і він звів монастир та церкву, віддавши під опіку святого апостола Вартоломея, частина мощей якого зберігалася в тій церкві. Бог дав святому Йосифові талант укладати чудові пісні, однак слуга Божий, у своєму смиренні, боявся їх записувати. Аж якось, в навечір’я празника святого Вартоломея, явився Йосифові цей святий апостол, поклав Євангеліє йому в руки і заохотив його писати пісні. 

Преподобний Йосиф залишив нащадкам понад 300 канонів, тобто пречудесних пісень, складених на честь Пресвятої Богородиці і Божих святих. Тому й називаємо його “Піснеписцем”. Та не довго втішалася спокоєм Христова Церква. За імператора Теофіла іконоборська єресь знов набрала сили. Святого Йосифа відправили у вигнання до Херсону, де він перебував аж до смерти царя-гонителя (842 р.). Преподобний Йосиф знову повернувся до свого монастиря, а святий Ігнатій, патріярх Царгородський (пам’ять його вшановуємо 23 листопада), призначив його посудохранителем церкви святої Софії. Та вже 857 р. їх обидвох знову заслали у вигнання, бо вони виступили проти Варда, безбожного вельможі, брата цариці Теодори, який покинув законну жінку і оженився з другою. Після смерти Михаїла III, за правління Василія Македона, у 867 р. вони повернулися до Царгорода. У незвичайному благочесті і святості, повен віри, надії і любови до Бога, провістивши власну смерть, святий Йосиф помер у Світлий четвер 883 р., у понад столітньому віці. А Пресвята Богородиця і святі, яких він прославив своїми канонами, прийняли душу його і відвели перед престол Спаса нашого Ісуса Христа, Сотворителя і Відкупителя. 

Про життя святого Георгія з Малеї знаємо дуже мало. Жив він у кінці V на початку VI століття в Лаконії, на Пелепонесі, біля гори Малеї. Він цілком виправдав своє ім’я Георгій – “землероб”, бо ниву свого серця він обробляв дуже старанно і приносив Господеві численні плоди святих чеснот. До похвал, якими вінчає його Христова Церква, долучімо наші молитви, щоби повні віри, надії і любови ми також могли вірно служити Господеві, а згодом знайти в Ньому свій спочинок. 

__________
У той самий день

Преподобного Платона, ігумена Студійського

Святий Платон народився 735 р. у Царгороді. Щойно минуло йому дванадцять років, як через пошесть, що тисячами убивала людей, померли його батьки. Сиротою заопікувався свояк, і Платон міг вирости до високого становища, якби ще в молодості не пізнав усю марноту світського життя. Він покинув Царгород і пішов на гору Олімп, що возносилася на межі Витинії, Фриґії і Мисії. Тут, ставши перед ігуменом монастиря на Символах святим Теоктистом, просив прийняти його до спільноти. 

“Я не в змозі творити чуда, – сказав юнак, – можу лиш бути слухняним”. 

А послух – це матір усіх чеснот, якими преподобний Платон так засяяв, що по смерти Теоктиста його обрали ігуменом (770 р.). За цариці Ірини святіший патріярх Тарасій хотів поставити Платона єпископом Никомидії, але преподобний у своєму смиренні не пристав на це. Він покинув монастир на Символах і, разом зі своїм племінником святим Теодором (пам’ять його вшановуємо 11 листопада), заснував монастир у Саккудіоні. П’ять років потому святий Платон брав участь у Сьомому Вселенському соборі в Нікеї. Через хворобу, у 794 р., передав ігуменство преподобному Теодору, а сам посвятився життю самітника. Але коли Костянтин VI, син Ірини, силоміць помістив свою жінку Марію в монастир, а сам одружився зі своячкою святого Платона Теодотією, як про це писали ми в житії святого Тарасія, тоді Платон публічно виступив проти царя, за що той кинув його у в’язницю, де святий страждав аж до 797 р., до смерти безбожного імператора, якого скинула з престолу і наказала осліпити його мати Ірина. 

Преподобний Платон повернувся до свого монастиря в Саккудіоні. Але коли сарацини захопили той край, він зі святим Теодором і братією перебрався до Царгорода, у монастир, який заклав 462 р. багатий і благочестивий римлянин Йоан Студій. У церкві святого Йоана Хрестителя, що належала до монастиря, монахи день і ніч, без перерви, правили богослуження, і тому звалися «неусипаючими». Ігуменство у тому монастирі Платон віддав Теодору, якого згодом стали називати святим Теодором Студитом. Сам преподобний Платон замкнувся в тісній келії, наклав на себе тяжкий ланцюг і жив у великих постах та в безнастанному поклонінню Богові, Спасителеві нашому. 

Та вже 803 р. почалося нове переслідування святого Платона і його монахів за те, що вони, проти волі імператора Никифора, не хотіли визнати священика Йосифа, того, який безбожно повінчав Костянтина VI з Теодотією і якого за це викляв святий Тарасій. Преподобних Платона і Теодора вночі схопили воїни і кинули у в’язницю, а згодом вивезли на один з островів поблизу Царгорода і там замкнули у в’язниці. Аж щойно 811 р. святого Платона, вимученого тяжкою хворобою, відпущено було на волю. Він повернувся до монастиря, де прожив ще три роки. Бог наділив його багатьма ласками, а сам він духом проживав уже не на землі, а наче б у небі. Господь дав йому пізнати годину власної смерти. Великий слуга й ісповідник Христової Церкви помер у Лазареву суботу 14 березня 814 р. повен віри і надії на Бога, якому духом і життям своїм покланявся весь свій 79-літній вік. Його життя описав преподобний Теодор Студит. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.04.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та святом Воскресення Христового

Ді.1,1–8:  «Будете моїми свідками»

Все, що стається в бутті людства, житті кожного з нас, стається тому, що Бог любить кожну людину. Так і в події воскресення Господь хоче добра кожній людині, хоче, щоб ми стали учасниками життя вічного. Однак Він не тільки хоче, щоб ми були учасниками життя вічного, а й щоб були свідками цього вічного життя для інших людей. Усі ми одні для одних маємо бути свідками Бога. 

Кожен із нас час до часу переживає трудні хвилі, але одні одних маємо підтримувати й вказувати шлях до вічности. Наше покликання – свідчити про Бога, про воскреслого Ісуса Христа для кожної людини, яку Господь посилає у життя кожного з нас.

***

Воскресення Христове. Пасха

У часі Воскресення ми завершуємо спів Воскресного тропаря словами: «…і нам дарував життя вічне!» Ці слова повторюємо з року в рік, але чи ми віримо в те, що Господь нам ДАРУВАВ життя вічне? Що воно нам вже ПОДАРОВАНЕ, воно вже є наше? 

І тепер цей дар вічного життя ми маємо лише прийняти і ним жити. Якщо ми цього не зробили, то, напевно, головна причина в тому, що ми надто заглибилися в наші земні справи, проблеми, бажання, пошуки, здобутки... Що ми цілковито не усвідомлюємо того, що маємо найважливіший дар, який на нас чекає, – життя вічне. 

Вічне життя – це не лише той момент, який настає після смерті. Кожна молитва і читання Євангелія – це зустріч із Богом, кожне святе Причастя – це початок вічного життя, початок Божого Царства. І наша біда в тому, що ми цього не усвідомлюємо. Але якщо усвідомимо, то здобудемо здатність ставати учасниками Божого Царства не тільки в молитві чи в таїнствах Церкви – ставатимемо причасниками цього життя вічного кожної миті нашого життя. 

Якщо ми зустрічаємося з Богом, то вже стаємо причасниками цієї вічності, яка на всіх нас чекає і якою Бог вже нас обдарував.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.04.2017р. Б. / СВІТЛИЙ ПРАЗНИК ПАСХИ; Преподобного Микити Ісповідника, ігумена Мидикійської обителі; Святої мучениці Теодосії

СВІТЛИЙ ПРАЗНИК ПАСХИ

“Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував” (Тропар Пасхи).

З усіх великих празників нашого церковного року найбільш давній, урочистий і радісний — це світлий празник Христового Воскресення. Він, як сказано в ірмосі 8 пісні пасхального канону утрені: “Цар і Господь, празників празник і торжество торжеств”. 

Святі Отці Церкви особливо підкреслюють значення і велич цього празника. “Пасха в нас, — каже святий Григорій Богослов у своєму пасхальному слові, — це празників празник і торжество торжеств, яке настільки перевищує всі инші торжества, не тільки людські, але і Христові, що в його честь відбуваються, наскільки сонце перевищує звізди”. А святий Йоан Золотоустий у проповіді на Пасху так звеличує Христове Воскресення: “Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога? Воскрес Христос і ти провалився. Воскрес Христос і впали демони. Воскрес Христос і радіють ангели. Воскрес Христос і життя панує. Воскрес Христос і нема ні одного мерця в гробі, бо Христос воскрес із мертвих і став первістком померлих”. 

Тож у світлому й радісному дні Христового Воскресення свята Церква закликає небо й землю до святої Божої радости: “Хай небеса достойно веселяться, хай радіє земля, хай празнує увесь світ видимий і невидимий, бо Христос устав, радість вічна” (Тропар 1 пісні канона). 

Щоб краще зрозуміти велич, значення і дух празника Пасхи, погляньмо на його історію, богослуження і значення для нас. 

ІСТОРІЯ ПРАЗНИКА ПАСХИ

 

Празник Христового Воскресення у наших богослужбових книгах має такі назви: Свята й велика неділя Пасхи, День святої Пасхи, або Свята Пасха. Наш народ на означення празника Пасхи має ще слово “Великдень”, що означає Великий День, бо він великий своєю подією, своїм значенням і своєю радістю. Слово “пасха” походить з єврейського “песах”, що значить “перехід”. Тут мова про перехід Господнього ангела, який одної ночі вбив усіх єгипетських первенців, коли фараон не хотів відпустити ізраїльський народ, а перейшов повз (по-єврейськи “песах”) доми ізраїльтян, одвірки домів яких були помазані кров’ю однорічного ягняти. Слово “пасха” у жидів означало також ягня, якого заколювали на Пасху, а потім і сам день свята на згадку про визволення з Єгипту дістав назву Пасхи. 

Для апостолів і перших християн ПАСХА-ПЕРЕХІД стала символом иншого переходу — подвійного переходу Ісуса Христа: від життя до смерти і від смерти до життя. Перший перехід дав основу для хресної, а другий для воскресної і радісної Пасхи. Апостоли й перші християни святкували разом із жидами свою християнську Пасху, але не радісну, а сумну і з постом, бо вона була для них річницею Христових мук і смерти. 

Пасхальний агнець євреїв став для християн прообразом Ісуса Христа, Який, наче невинне ягня, приніс себе в жертву за гріхи цілого світу. Звідси в богослуженні його називають пасхальним агнцем або коротко Пасхою. “Бо Пасха наша, — каже святий апостол Павло, — Христос, принесений у жертву” (1 Кор. 5, 7). 

У II ст. разом із хресною Пасхою починає також входити в практику і радісна Пасха на честь Христового Воскресення, яку святкують у неділю після жидівської Пасхи. У зв’язку з тим подвійним святкуванням хресної і воскресної Пасхи між християнами почалася тривала і завзята суперечка про сам день святкування Пасхи. Виникла суперечка, бо щораз більше почав змінюватися погляд на саме свято. Первісно Пасху вважали днем смутку й посту на честь Христової смерти, а тепер хотіли злучити з нею радісну річницю Його світлого Воскресення, що не сумісне зі смутком, ані з постом. Загал християн став святкувати Пасху Христового Воскресення в неділю, але деякі християнські громади, передусім у Малій Азії, вперто празнували Пасху разом із жидами 14 Нісана, першого весняного місяця. Від 14 Нісана ті громади названо “квартодецімані”, що значить “чотирнадцятники”. 

Собор у Нікеї (325) припинив ці тривалі і болісні суперечки. Він вирішив, що всі християни мають святкувати празник Пасхи того самого дня: що не можна йти за жидівським звичаєм, а треба празнувати Пасху в неділю, після першої повені місяця, після весняного рівнодення. 

У IV-V ст. святкування празника Пасхи продовжується з одного дня на цілий тиждень, який зветься “світлим тижнем” на противагу до тижня перед Великоднем, що має назву “Великого”, або “Страсного”. 

У збірнику церковних законів під назвою Апостольські постанови, які були написані в Сирії близько 380 року, але мали б походити з апостольських часів, про світлу седмицю кажуть так: “Через цілий великий і наступний по нім тиждень хай слуги не працюють, бо той — це тиждень мук, а цей — це тиждень Воскресення, і треба слухати наук” (VIII, 33). 

Цісар Теодосій Великий († 395) скасував ведення судових розправ, а цісар Теодосій Молодший († 450) заборонив театральні й циркові вистави на час усієї світлої седмиці. В Єрусалимі найбільш урочисті були перші три дні Пасхи, що Східна Церква практикує і сьогодні. 

Шостий Вселенський Собор (691) у справі святкування світлого тижня вирішив: “Від святого дня Воскресення Христа нашого Бога до нової неділі (тобто до Томиної неділі) вірні повинні цілий тиждень безнастанно перебувати у святих церквах, у псалмах, і співах, і піснях духовних, радіти й торжествувати в Христі, уважно слухати читання Святого Письма та брати участь у святих Тайнах, бо таким способом разом з Христом воскреснемо й разом прославимося. Тому в цих днях не можна влаштовувати ні кінських перегонів, ані инших публічних видовищ” (Правило 66). 

ПАСХАЛЬНА УТРЕНЯ

З богослужень празника Христового Воскресення на особливу увагу заслуговує пасхальна утреня, яку можна б назвати величним гимном прослави Христа-Переможця. її авторство приписують великому богослову Східної Церкви й великому мистцеві слова — святому Йоану Дамаскину (к. 676 — к. 749). Ймовірно, що вона укладена на основі пасхальних проповідей святих Отців — Григорія Богослова, Григорія Ниського й Йоана Золотоустого. Зміст воскресної утрені глибоко-догматичний, форма високо-поетична, тон дуже радісний і переможний. 

Тропар Пасхи Христос воскрес із мертвих…, який стільки разів співаємо у воскресний час, охоплює ввесь зміст, суть і значення празника. Осередок воскресної утрені творить канон. В ірмосах, тропарях і стихирах канона виступає перед нами Христос як обіцяний Месія, як Бог у маєстаті й силі, як Спаситель і Відкупитель, як Переможець над смертю, адом і гріхом. 

Щодо своєї форми пасхальна утреня це вершина поезії й унікальне явище в церковній літературі Східної Церкви. У ній багатство гарних поетичних зворотів, образів, порівнянь і символів. Над глибоким змістом і поетичною формою великодньої утрені ввесь час домінує тріюмфально-переможний тон святої, неземної і вічної радости, що випромінює на нас з кожного ірмоса, тропаря чи стихири. Тут переживаємо ту повноту радости з Христового Воскресення, що її святий Григорій Богослов у своїй пасхальній бесіді так описує: “Вчора я розпинався з Христом, сьогодні прославляюся з Ним. Вчора я вмирав з Ним, сьогодні оживаю з Ним. Вчора я погребався з Ним, сьогодні воскресаю з Ним”. У Христовій перемозі все бере участь: небо, і земля, і ад. Усе закликає нас до радости. Та небесна радість охоплює усю людину й усі її почування. 

Воскресна радість сягає вершини у стихирах Пасхи. Вони творять один могутній гимн радости на честь воскреслого Христа — новозавітньої Пасхи. Та радість уділяється всім і всіх обіймає, навіть наших ворогів. “Воскресення день, — співаємо в останній стихирі, — і просвітімся торжеством, і друг друга обіймім! Промовмо: Браття — і тим, що ненавидять нас; простім усе з воскресенням і так заспіваймо: “Христос воскрес із мертвих… “. 

ЗНАЧЕННЯ ХРИСТОВОГО ВОСКРЕСЕННЯ ДЛЯ НАС

Христове Воскресення дає нам незаперечний доказ його божества. Коли фарисеї і книжники домагалися від Христа знаку, що Він Божий Син, то Він їм відповів, що не дістануть иншого знаку, як знак пророка Йони: “Як Йона був у нутрі кита три дні і три ночі, так буде Син Чоловічий у лоні землі три дні і три ночі” (Мт. 12, 40). І так сталося. Третього дня після Його смерти наступило світле Воскресення. 

Христове Воскресення — це фундамент нашої віри. Яке б значення мала Христова наука, якщо б так часто Ним передбачене воскресення не сповнилося? Апостоли, проповідуючи святе Євангеліє, часто покликуються на Христове Воскресення, як на найсильніший доказ правдивости науки Христа. “А коли Христос не воскрес, — каже святий Павло, — то марна проповідь наша, то марна й віра ваша… Але ж Христос таки справді воскрес із мертвих, первісток померлих” (1 Кор. 15, 14 і 20). Тому правда про Христове Воскресення і християнська релігія є нерозривними.

Христове Воскресення — це певна запорука нашого воскресення для щасливого вічного життя. Як Христос воскрес, так і ми колись воскреснемо для нового світлого й вічного життя. Сам Христос запевняє нас: “Бо надходить час, коли всі, хто у гробах, голос Його [Сина Божого] вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресення життя. А ті, що зло чинили, — воскреснуть на суд… Така бо воля мого Отця, щоб кожен, хто Сина бачить і вірує в Нього, жив життям вічним і щоб я воскресив його останнього дня” (Йо. 5, 28-29 і 6, 40). 

ЦЕРКОВНО-ОБРЯДОВІ ЗВИЧАЇ ВЕЛИКОДНЯ

“Це день, що його створив Господь, возрадуймося і возвеселімося в нім”
(Прокімен Пасхи)

Празник Христового Воскресення багатий не тільки на величні богослуження, маєстатичні співи і глибокосимволічні обряди, але він багатий також на прегарні церковно-обрядові й народні звичаї. Деякі з тих звичаїв — це вплив християнського культу, а инші походять ще з передхристиянських часів, коли наш народ у той самий час відзначав свято привітання весни й весняного сонця. Християнська релігія багато з тих прадавніх народних звичаїв освятила, надала їм християнського значення і символіки та визнала своїми. 

Професор Степан Килимник, описуючи великодню ніч, так каже про звичаї Великодня: “Коли б сьогоднішня людина спроможна була заглянути на мить у чисту душу дитини й відчути ту радість, безмежну радість, коли насправді душа дитини витала в імперіях казково-феєричної радости в очікуванні завтрашнього дня — Великодня, — то людина зрозуміла б і відчула б той невидимий тисячолітній зв’язок, поєднання її душі з душею далеких-далеких прапращурів, прародителів, поєднання нинішньої християнської культури з тисячолітньою високою культурою наших прадідів… Людина вважала б ці звичаї, традиції українського народу, за святиню й велич, хоронила б їх, зберігала б та дотримувалась їх і передавала б своїм нащадкам, як дорогоцінний скарб, із роду в рід!” (Український рік у народних звичаях. Т. III, с. 82). 

Далі хочемо вказати найважливіші особливості богослужбово-обрядового характеру празника Пасхи, а відтак звернути увагу на деякі народні звичаї, пов’язані з Великоднем. 

БОГОСЛУЖБОВІ ОСОБЛИВОСТІ

Христове Воскресення відбулося дуже рано в неділю третього дня після Його смерти. З того часу в Церкві існує дуже давній звичай, який нагадує, що пасхальний піст закінчується в суботу вночі, а воскресні торжества починаються опівночі, невдовзі після неї, або на світанку. Через те, що не було одної практики по всіх Церквах, Шостий Вселенський Собор (691) постановив: “Вірні, що проводять дні спасенних страстей у пості, молитві і скрусі серця, мають закінчувати піст посеред ночі після Великої суботи, тому що божественні євангелисти Матей і Лука, перший словами “після вечора суботи” (28, 1), а другий словами “рано-вранці” (24, 1) вказують на глибоку ніч” (Правило 89). 

Воскресні торжества починаються обходом довкола церкви під супровід дзвонів. Цей обхід є символом ходу жінок-мироносиць вранці у неділю до Господнього гробу. Типик о. Дольницького зауважує, що під час обходу не треба нести плащаниці, бо цю практику заборонив кардинал Сембратович, який вважав, що це несумісно з радістю Воскресення. Зате треба нести ікону Воскресення. Инші устави говорять ще про святе Євангеліє, ікону Божої Матері й инші ікони. “Про несення святих Тайн у процесії, — каже о. Дольницький, — наші устави не говорять, і того звичаю не мають ані греки, ані римляни, тільки місцеві латинські церкви наших сторін, тобто польські. Як у Велику п’ятницю символом Христа є плащаниця, так тепер символом Христа є ікона Воскресення, тому й тут немає місця на виставлення святих Тайн”. 

Після обходу, перед зачиненими дверима церкви, наче перед запечатаним Божим гробом, починається воскресна утреня. Тут перший раз чуємо радісне: “Христос воскрес із мертвих… “, — і при співі тієї ж пісні священик хрестом відчиняє двері церкви на знак, що Христова смерть відчинила нам двері до неба. 

У найдавніших наших уставах сказано, що в кінці воскресної утрені під час співу стихир Пасхи при словах “і друг друга обіймім” відбувалося взаємне цілування, яке в нас називали “христосуванням”. Устав о. Дольницького каже, що в нас нема звичаю взаємного цілування в церкві, а вірні підходять до священиків і цілують святий хрест, святе Євангеліє, артос з іконою Воскресення й инші ікони, причому взаємно вітаються: “Христос воскрес! — Воістину воскрес!”.

Великодній привіт “Христос воскрес” перший раз злетів з уст ангела до жінок-мироносиць при Господньому гробі. Цей радісний привіт уже сотні-сотні років живе у нашому народі впродовж цілого пасхального часу. Цим привітом ми висловлюємо великодню радість і визнаємо нашу віру в Христове й наше воскресення. 

Святу Літургію в день Пасхи служать дуже урочисто. У Євангелії того дня сказано про Христову божественність, бо якраз Христове Воскресення є найкращим доказом Його божественности. Коли є більше священиків, то Євангеліє читають кількома мовами. Зазвичай єврейською, грецькою і латинською мовами, бо тими мовами було написано на хресті Ісуса, а також і народною мовою. Читання Євангелія різними мовами означає, що Христова наука голоситься всіма мовами та поміж усіма народами. Коли припиняють читати Євангеліє, чути дзвонення на дзвіниці, що є символом голошення Христового благовістя всьому створінню. 

Упродовж цілого Світлого тижня святі двері в іконостасі зостаються увесь час відчиненими на знак того, що Христос своїм Воскресенням відчинив нам двері Божого Царства, як це співаємо в пасхальному каноні: “… Отворив Ти нам райські двері” (Шоста пісня). 

У день Пасхи на святій Літургії, після заамвонної молитви, відбувається благословення артоса. Артос з грецької означає “хліб”, — і є символом хліба вічного життя — Господа нашого Ісуса Христа. На артосі видно ікону Воскресення. Артос цілий Світлий тиждень стоїть на престолі або на тетраподі. У Світлу суботу після спеціяльної молитви його роздроблюють і роздають вірним у Томину неділю.

У період П’ятдесятниці, а саме від празника Пасхи аж до празника Зіслання Святого Духа, на знак воскресної радости не робимо поклонів, не стаємо на коліна. Нікейський Собор (325 р. ) проголосив: “Тому що деякі стають на коліна в дні Господнім і в днях П’ятдесятниці, то для однообразности у всіх єпархіях, ухвалив Собор, щоб у тому часі приносити Богові молитви стоячи” (Правило 20). Подібне рішення має також Шостий Вселенський Собор у 90 правилі. 

Під час святкування Пасхи, а подекуди й упродовж цілого Світлого тижня, буває цілоденне дзвонення на знак перемоги Ісуса Христа над смертю і над адом. 

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ

У нашого народу є звичай на Великдень благословляти їжу. Після довгого посту свята Церква дозволяє усяку їду, для того щоб вірні разом із духовною радістю мали під час великодніх свят і радість від земних дарів. Тому вона їх благословить і звільняє від посту на цілий Світлий тиждень. Благословення пасхальної поживи відбувається урочисто звичайно після святої Літургії на церковному подвір’ї. 

Шкаралупу зі свячених яєць, кришки чи кістки в нас не викидали на сміття, а закопували або в городі, або на полі, щоб і землі дати свяченого. Подекуди в Галичині шкаралупи зі свячених яєць кидали на стріху хати. 

З благословенням великодніх пасок пов’язані наші славні крашанки й писанки, які мають давнє походження. У давніх народів був звичай, за яким перед особою, що займала високе становище в суспільстві, не можна було з’являтися перший раз без дару. Побожне передання каже, що Марія Магдалина, проповідуючи Христову науку, зайшла у двір римського цісаря Тиверія, дала йому в дар червону крашанку зі словами: “Христос воскрес!”, і лише тоді почала свою проповідь. За її прикладом пішли инші християни й почали в день празника Пасхи обдаровувати один одного крашанками чи писанками. 

Отже, яйце відіграє таку роль у великодніх звичаях тому, що воно стало символом Христового Воскресення. Як з мертвої шкаралупи яйця родиться нове життя, так і Ісус Христос вийшов із гробу до нового життя. Червона крашанка є символом нашого спасення через Кров Ісуса Христа. З крашанками й писанками пов’язані різні забави дітей та дорослих на Великдень. 

Особливим виявом великодньої радости в селах України були гагілки й різні ігри на майдані коло церкви. “Дивним є, — каже проф. С. Килимник, — що веснянки-гагілки, створені нашими прабабками ще в IV-VI сторіччі (а може й раніше) за часів Антської держави, що крізь морок тисячоліть, через століття великих негод, війн, наїздів, поневолення — вони дійшли до нас, затримавши свою провідну думку, головну ідею, свій зміст, замінено лише слова стародавні на нові… Веснянки-гагілки — це дорогоцінний скарб ранньої культури наших прапрадідів як високомистецькі, а навіть неперевершені поетичні твори, як історичний документ про життя, ідеали, психологію, віру та вірування, розуміння природи, прагнення до пізнання явищ природи наших пращурів” (Український рік у народних звичаях. Т. III, с. 106-107). 

У деяких місцевостях України був звичай родиною йти у Великдень на цвинтар, до могил своїх рідних, щоб поділитися з ними воскресною радістю та привітати великоднім привітом. У Києво-Печерській Лаврі після воскресного богослуження монахи й вірні сходили до підземних печер, щоб померлим монахам принести вістку про Христове Воскресення. 

Колись давно у нас був звичай розкладати вогні у великодню ніч, щоб привітати весну й весняне сонце. За християнською релігією вони були символом вогнів, що їх розкладали жовніри, які стерегли Божий гріб, та символом привітання Сонця Правди — Воскреслого Христа. 

З багатющого скарбу нашої релігійної й культурної традиції ми згадали тільки дещо, але уже це свідчить про глибоку віру, любов до свого обряду, традиції та про високу культуру духа нашого народу. “Багатство й цінність наших обрядових звичаїв, — каже проф. С. Килимник, — нашого фольклору є велетенське. Нам можуть позаздрити найкультурніші народи світу. Ці скарби високої культури нашого минулого віддзеркалюють наше національне обличчя і є справжніми свідками споконвічного прагнення нашого народу до волі, удосконалення, краси й сонця” (цит. твір, с. 97).

__________
о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”

__________
У той самий день

Преподобного отця нашого Микити Ісповідника, ігумена Мидикійської обителі

Тропар, глас 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом * і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобний Микито, дух твій. 

Кондак, глас 2: Небесний ум і життя здобувши, сяєш ясно як сонце, світлом діл просвітлюєш тих, що у темряві житейській, отче Микито, і приводиш всіх до Бога. Молись неустанно за всіх нас.

Мати покинула Микиту восьмиденним сиротою. Батько його, Філарет, мешканець міста Кесарії, у Витинії, віддав свого сина під опіку своєї матері, а сам вступив до монастиря. Хлопець ріс, та вже з дитинства усе поспішав до церкви і там таки залишився серед церковної прислуги. Згодом він став учнем пустельника Стефана, що жив поблизу їх міста, а той, побачивши, що юнак має покликання до прослави Божого Імени, порадив йому вступити до Мидикійського монастиря, де через сім років, сповнених чеснот і досконалости, патріярх святий Тарасій (пам’ять його вшановуємо 25 лютого) висвятив Микиту на священика. Згодом, за наступника Тарасія, патріярха святого Никифора, преподобний Микита став ігуменом монастиря (814 р.). Він завів у святій обителі суворий порядок, сам навчав братів-монахів, яких зібралося в монастирі понад сто чоловік, постійно нагадуючи їм, що життя минає, та смерть і суд не омине нікого. 

Настали часи клятого єретика Лева Вірменина. Він відправив у вигнання Царгородського патріярха святого Никифора та деяких владик: святого Еміліяна з Кизика, святого Теофілакта з Никомидії, святого Петра з Нікеї, святого Євтимія з Сардії, святого Теодора Студита та інших. Патріярший престол у Царгороді зайняв єретик-іконоборець Теодот. Єресь іконоборства, яку засудив і викляв Сьомий Вселенський собор (другий Нікейський 787 р.) піднесла голову, бо за нею стояв сам імператор. Ігуменів відоміших монастирів він наказав кинути у в’язницю і морити голодом. Серед них був і преподобний Микита. Імператор прогнав його до міста Масалеон; сторожа немилосердно підганяла святого старця, а через п’ять днів дороги, коли він уже цілком падав з сил, його завернули назад до Царгорода і кинули до в’язниці, переповненої монахами-ісповідниками. Та невдовзі його відпустили на волю, і тоді він став прилюдно ганити іконоборську єресь, а цареві витикати його злобу. 

Тож його знову кинули у в’язницю; на щастя, старшим тут був один праведний християнин Захарія, тож преподобний Микита бодай не зазнав мук і голоду. Але вже невдовзі імператор засудив його на вигнання на острів святої Гликерії (пам’ять її вшановуємо 13 травня), і там його знову кинули до в’язниці. Начальником там був єретик Антим, він мучив святого Микиту в усякий можливий спосіб. Та не зігнувся святий ісповідник, хоч кілька літ просидів в в’язниці, а прославляв Господа, за якого отримав ласку страждати. І Господь винагородив його за це ще більшими ласками. За його молитвою було звільнено з полону Захарію, начальника в’язниці, про якого ми вже згадували, куди він потрапив у Тракії, а Бог чудесним способом об’явив святому хвилину звільнення праведного Захарії. 

Після смерти лютого і жорстокого імператора Лева Вірменина, за царя Михаїла Заїки, ісповідники вийшли на волю, а святий Микита осів поблизу Царгорода, в самітній місцині. Тут засяяв він усім блиском чеснот, тут молився день і ніч словами: “Господи, навчи мене творити волю Твою!” Тут він прославився багатьма чудами, тут у святості передав душу свою в руки Господа. Сталося це 3 квітня 824 р. Тіло його, серед плачу народу і серед багатьох, за ласкою Бога, здійснених чудес, перевезено до Мидикійського монастиря. 

__________
У той самий день

Святої мучениці Теодосії

Діялося це в часи гонителя християн Максиміяна. В Кесарії Палестинській Христові вірні по закутках і пивницях святкують празник Христового Воскресення. А перед палатою старости Урвана невелика громада християн, закованих у кайдани, чекає на суд. Вина їхня в тому, що увірували в правду, що полюбили всім серцем Бога і ближнього, що віддали Богові те, що Боже, а кесареві – кесареве. І ось до в’язнів підходить молода, вісімнадцятирічна, дівиця Теодосія і вітає їх словами: “Мир вам, Христос воскрес!” 

Вони знають її; знають, що ця діва – взірець безстрашности, що вона сміливо іде до в’язниць, утішає святих мучеників, цілує їх окови, несе їм поміч, не боїться гонителя, бо боїться лиш одного Бога, і немає сили, котра б утримала її від сповнення заповідей християнської любови. І ось нині, на самий “празник празників”, хапають її кати і ведуть до Урвана. 

“Ти хто така?” – питає мучитель.

“Я слуга Ісуса Христа, єдиного правдивого Бога і мого Спасителя!” – відповідає свята дівиця. 

Слідство закінчене, починаються муки. Кати немилосердно її б’ють, палять вогнем, залізом шматують дівочі груди, а замість зойку і стогону, з уст святої чують лиш похвальний гимн у честь Того, який “смертю смерть подолав.” Під кінець Урван велів кинути святу мученицю в море, і там душа покинула тіло і полетіла до неба, щоб прославляти Того, який “дарував нам життя вічне”. Утихомирилися морські хвилі, легенько винесли на берег дівоче тіло, а християни його поховали. Згодом мощі святої Теодосії дівомучениці було перенесено до Царгорода. Мученицьку смерть прийняла вона 308 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР