СВІТЛИЙ ПРАЗНИК ПАСХИ
З усіх великих празників нашого церковного року найбільш давній,
урочистий і радісний — це світлий празник Христового Воскресення. Він,
як сказано в ірмосі 8 пісні пасхального канону утрені: “Цар і Господь,
празників празник і торжество торжеств”.
Святі Отці Церкви особливо підкреслюють значення і велич цього
празника. “Пасха в нас, — каже святий Григорій Богослов у своєму
пасхальному слові, — це празників празник і торжество торжеств, яке
настільки перевищує всі инші торжества, не тільки людські, але і
Христові, що в його честь відбуваються, наскільки сонце перевищує
звізди”. А святий Йоан Золотоустий у проповіді на Пасху так звеличує
Христове Воскресення: “Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога?
Воскрес Христос і ти провалився. Воскрес Христос і впали демони. Воскрес
Христос і радіють ангели. Воскрес Христос і життя панує. Воскрес
Христос і нема ні одного мерця в гробі, бо Христос воскрес із мертвих і
став первістком померлих”.
Тож у світлому й радісному дні Христового Воскресення свята
Церква закликає небо й землю до святої Божої радости: “Хай небеса
достойно веселяться, хай радіє земля, хай празнує увесь світ видимий і
невидимий, бо Христос устав, радість вічна” (Тропар 1 пісні канона).
Щоб краще зрозуміти велич, значення і дух празника Пасхи, погляньмо на його історію, богослуження і значення для нас.
ІСТОРІЯ ПРАЗНИКА ПАСХИ
Празник Христового Воскресення у наших богослужбових книгах має
такі назви: Свята й велика неділя Пасхи, День святої Пасхи, або Свята
Пасха. Наш народ на означення празника Пасхи має ще слово “Великдень”,
що означає Великий День, бо він великий своєю подією, своїм значенням і
своєю радістю. Слово “пасха” походить з єврейського “песах”, що значить
“перехід”. Тут мова про перехід Господнього ангела, який одної ночі вбив
усіх єгипетських первенців, коли фараон не хотів відпустити
ізраїльський народ, а перейшов повз (по-єврейськи “песах”) доми
ізраїльтян, одвірки домів яких були помазані кров’ю однорічного ягняти.
Слово “пасха” у жидів означало також ягня, якого заколювали на Пасху, а
потім і сам день свята на згадку про визволення з Єгипту дістав назву
Пасхи.
Для апостолів і перших християн ПАСХА-ПЕРЕХІД стала символом
иншого переходу — подвійного переходу Ісуса Христа: від життя до смерти і
від смерти до життя. Перший перехід дав основу для хресної, а другий
для воскресної і радісної Пасхи. Апостоли й перші християни святкували
разом із жидами свою християнську Пасху, але не радісну, а сумну і з
постом, бо вона була для них річницею Христових мук і смерти.
Пасхальний агнець євреїв став для християн прообразом Ісуса
Христа, Який, наче невинне ягня, приніс себе в жертву за гріхи цілого
світу. Звідси в богослуженні його називають пасхальним агнцем або
коротко Пасхою. “Бо Пасха наша, — каже святий апостол Павло, — Христос,
принесений у жертву” (1 Кор. 5, 7).
У II ст. разом із хресною Пасхою починає також входити в практику
і радісна Пасха на честь Христового Воскресення, яку святкують у неділю
після жидівської Пасхи. У зв’язку з тим подвійним святкуванням хресної і
воскресної Пасхи між християнами почалася тривала і завзята суперечка
про сам день святкування Пасхи. Виникла суперечка, бо щораз більше почав
змінюватися погляд на саме свято. Первісно Пасху вважали днем смутку й
посту на честь Христової смерти, а тепер хотіли злучити з нею радісну
річницю Його світлого Воскресення, що не сумісне зі смутком, ані з
постом. Загал християн став святкувати Пасху Христового Воскресення в
неділю, але деякі християнські громади, передусім у Малій Азії, вперто
празнували Пасху разом із жидами 14 Нісана, першого весняного місяця.
Від 14 Нісана ті громади названо “квартодецімані”, що значить
“чотирнадцятники”.
Собор у Нікеї (325) припинив ці тривалі і болісні суперечки. Він
вирішив, що всі християни мають святкувати празник Пасхи того самого
дня: що не можна йти за жидівським звичаєм, а треба празнувати Пасху в
неділю, після першої повені місяця, після весняного рівнодення.
У IV-V ст. святкування празника Пасхи продовжується з одного дня
на цілий тиждень, який зветься “світлим тижнем” на противагу до тижня
перед Великоднем, що має назву “Великого”, або “Страсного”.
У збірнику церковних законів під назвою Апостольські постанови,
які були написані в Сирії близько 380 року, але мали б походити з
апостольських часів, про світлу седмицю кажуть так: “Через цілий великий
і наступний по нім тиждень хай слуги не працюють, бо той — це тиждень
мук, а цей — це тиждень Воскресення, і треба слухати наук” (VIII, 33).
Цісар Теодосій Великий († 395) скасував ведення судових розправ, а
цісар Теодосій Молодший († 450) заборонив театральні й циркові вистави
на час усієї світлої седмиці. В Єрусалимі найбільш урочисті були перші
три дні Пасхи, що Східна Церква практикує і сьогодні.
Шостий Вселенський Собор (691) у справі святкування світлого
тижня вирішив: “Від святого дня Воскресення Христа нашого Бога до нової
неділі (тобто до Томиної неділі) вірні повинні цілий тиждень безнастанно
перебувати у святих церквах, у псалмах, і співах, і піснях духовних,
радіти й торжествувати в Христі, уважно слухати читання Святого Письма
та брати участь у святих Тайнах, бо таким способом разом з Христом
воскреснемо й разом прославимося. Тому в цих днях не можна влаштовувати
ні кінських перегонів, ані инших публічних видовищ” (Правило 66).
ПАСХАЛЬНА УТРЕНЯ
З богослужень празника Христового Воскресення на особливу увагу
заслуговує пасхальна утреня, яку можна б назвати величним гимном
прослави Христа-Переможця. її авторство приписують великому богослову
Східної Церкви й великому мистцеві слова — святому Йоану Дамаскину (к.
676 — к. 749). Ймовірно, що вона укладена на основі пасхальних
проповідей святих Отців — Григорія Богослова, Григорія Ниського й Йоана
Золотоустого. Зміст воскресної утрені глибоко-догматичний, форма
високо-поетична, тон дуже радісний і переможний.
Тропар Пасхи Христос воскрес із мертвих…, який стільки разів
співаємо у воскресний час, охоплює ввесь зміст, суть і значення
празника. Осередок воскресної утрені творить канон. В ірмосах, тропарях і
стихирах канона виступає перед нами Христос як обіцяний Месія, як Бог у
маєстаті й силі, як Спаситель і Відкупитель, як Переможець над смертю,
адом і гріхом.
Щодо своєї форми пасхальна утреня це вершина поезії й унікальне
явище в церковній літературі Східної Церкви. У ній багатство гарних
поетичних зворотів, образів, порівнянь і символів. Над глибоким змістом і
поетичною формою великодньої утрені ввесь час домінує
тріюмфально-переможний тон святої, неземної і вічної радости, що
випромінює на нас з кожного ірмоса, тропаря чи стихири. Тут переживаємо
ту повноту радости з Христового Воскресення, що її святий Григорій
Богослов у своїй пасхальній бесіді так описує: “Вчора я розпинався з
Христом, сьогодні прославляюся з Ним. Вчора я вмирав з Ним, сьогодні
оживаю з Ним. Вчора я погребався з Ним, сьогодні воскресаю з Ним”. У
Христовій перемозі все бере участь: небо, і земля, і ад. Усе закликає
нас до радости. Та небесна радість охоплює усю людину й усі її
почування.
Воскресна радість сягає вершини у стихирах Пасхи. Вони творять
один могутній гимн радости на честь воскреслого Христа — новозавітньої
Пасхи. Та радість уділяється всім і всіх обіймає, навіть наших ворогів.
“Воскресення день, — співаємо в останній стихирі, — і просвітімся
торжеством, і друг друга обіймім! Промовмо: Браття — і тим, що
ненавидять нас; простім усе з воскресенням і так заспіваймо: “Христос
воскрес із мертвих… “.
ЗНАЧЕННЯ ХРИСТОВОГО ВОСКРЕСЕННЯ ДЛЯ НАС
Христове Воскресення дає нам незаперечний доказ його божества.
Коли фарисеї і книжники домагалися від Христа знаку, що Він Божий Син,
то Він їм відповів, що не дістануть иншого знаку, як знак пророка Йони:
“Як Йона був у нутрі кита три дні і три ночі, так буде Син Чоловічий у
лоні землі три дні і три ночі” (Мт. 12, 40). І так сталося. Третього дня
після Його смерти наступило світле Воскресення.
Христове Воскресення — це фундамент нашої віри. Яке б значення
мала Христова наука, якщо б так часто Ним передбачене воскресення не
сповнилося? Апостоли, проповідуючи святе Євангеліє, часто покликуються
на Христове Воскресення, як на найсильніший доказ правдивости науки
Христа. “А коли Христос не воскрес, — каже святий Павло, — то марна
проповідь наша, то марна й віра ваша… Але ж Христос таки справді воскрес
із мертвих, первісток померлих” (1 Кор. 15, 14 і 20). Тому правда про
Христове Воскресення і християнська релігія є нерозривними.
Христове Воскресення — це певна запорука нашого воскресення для
щасливого вічного життя. Як Христос воскрес, так і ми колись воскреснемо
для нового світлого й вічного життя. Сам Христос запевняє нас: “Бо
надходить час, коли всі, хто у гробах, голос Його [Сина Божого] вчують, і
вийдуть ті, що чинили добро, на воскресення життя. А ті, що зло чинили,
— воскреснуть на суд… Така бо воля мого Отця, щоб кожен, хто Сина
бачить і вірує в Нього, жив життям вічним і щоб я воскресив його
останнього дня” (Йо. 5, 28-29 і 6, 40).
ЦЕРКОВНО-ОБРЯДОВІ ЗВИЧАЇ ВЕЛИКОДНЯ
“Це день, що його створив Господь, возрадуймося і возвеселімося в нім”
(Прокімен Пасхи)
(Прокімен Пасхи)
Празник Христового Воскресення багатий не тільки на величні
богослуження, маєстатичні співи і глибокосимволічні обряди, але він
багатий також на прегарні церковно-обрядові й народні звичаї. Деякі з
тих звичаїв — це вплив християнського культу, а инші походять ще з
передхристиянських часів, коли наш народ у той самий час відзначав свято
привітання весни й весняного сонця. Християнська релігія багато з тих
прадавніх народних звичаїв освятила, надала їм християнського значення і
символіки та визнала своїми.
Професор Степан Килимник, описуючи великодню ніч, так каже про
звичаї Великодня: “Коли б сьогоднішня людина спроможна була заглянути на
мить у чисту душу дитини й відчути ту радість, безмежну радість, коли
насправді душа дитини витала в імперіях казково-феєричної радости в
очікуванні завтрашнього дня — Великодня, — то людина зрозуміла б і
відчула б той невидимий тисячолітній зв’язок, поєднання її душі з душею
далеких-далеких прапращурів, прародителів, поєднання нинішньої
християнської культури з тисячолітньою високою культурою наших прадідів…
Людина вважала б ці звичаї, традиції українського народу, за святиню й
велич, хоронила б їх, зберігала б та дотримувалась їх і передавала б
своїм нащадкам, як дорогоцінний скарб, із роду в рід!” (Український рік у
народних звичаях. Т. III, с. 82).
Далі хочемо вказати найважливіші особливості
богослужбово-обрядового характеру празника Пасхи, а відтак звернути
увагу на деякі народні звичаї, пов’язані з Великоднем.
БОГОСЛУЖБОВІ ОСОБЛИВОСТІ
Христове Воскресення відбулося дуже рано в неділю третього дня
після Його смерти. З того часу в Церкві існує дуже давній звичай, який
нагадує, що пасхальний піст закінчується в суботу вночі, а воскресні
торжества починаються опівночі, невдовзі після неї, або на світанку.
Через те, що не було одної практики по всіх Церквах, Шостий Вселенський
Собор (691) постановив: “Вірні, що проводять дні спасенних страстей у
пості, молитві і скрусі серця, мають закінчувати піст посеред ночі після
Великої суботи, тому що божественні євангелисти Матей і Лука, перший
словами “після вечора суботи” (28, 1), а другий словами “рано-вранці”
(24, 1) вказують на глибоку ніч” (Правило 89).
Воскресні торжества починаються обходом довкола церкви під
супровід дзвонів. Цей обхід є символом ходу жінок-мироносиць вранці у
неділю до Господнього гробу. Типик о. Дольницького зауважує, що під час
обходу не треба нести плащаниці, бо цю практику заборонив кардинал
Сембратович, який вважав, що це несумісно з радістю Воскресення. Зате
треба нести ікону Воскресення. Инші устави говорять ще про святе
Євангеліє, ікону Божої Матері й инші ікони. “Про несення святих Тайн у
процесії, — каже о. Дольницький, — наші устави не говорять, і того
звичаю не мають ані греки, ані римляни, тільки місцеві латинські церкви
наших сторін, тобто польські. Як у Велику п’ятницю символом Христа є
плащаниця, так тепер символом Христа є ікона Воскресення, тому й тут
немає місця на виставлення святих Тайн”.
Після обходу, перед зачиненими дверима церкви, наче перед
запечатаним Божим гробом, починається воскресна утреня. Тут перший раз
чуємо радісне: “Христос воскрес із мертвих… “, — і при співі тієї ж
пісні священик хрестом відчиняє двері церкви на знак, що Христова смерть
відчинила нам двері до неба.
У найдавніших наших уставах сказано, що в кінці воскресної утрені
під час співу стихир Пасхи при словах “і друг друга обіймім”
відбувалося взаємне цілування, яке в нас називали “христосуванням”.
Устав о. Дольницького каже, що в нас нема звичаю взаємного цілування в
церкві, а вірні підходять до священиків і цілують святий хрест, святе
Євангеліє, артос з іконою Воскресення й инші ікони, причому взаємно
вітаються: “Христос воскрес! — Воістину воскрес!”.
Великодній привіт “Христос воскрес” перший раз злетів з уст
ангела до жінок-мироносиць при Господньому гробі. Цей радісний привіт
уже сотні-сотні років живе у нашому народі впродовж цілого пасхального
часу. Цим привітом ми висловлюємо великодню радість і визнаємо нашу віру
в Христове й наше воскресення.
Святу Літургію в день Пасхи служать дуже урочисто. У Євангелії
того дня сказано про Христову божественність, бо якраз Христове
Воскресення є найкращим доказом Його божественности. Коли є більше
священиків, то Євангеліє читають кількома мовами. Зазвичай єврейською,
грецькою і латинською мовами, бо тими мовами було написано на хресті
Ісуса, а також і народною мовою. Читання Євангелія різними мовами
означає, що Христова наука голоситься всіма мовами та поміж усіма
народами. Коли припиняють читати Євангеліє, чути дзвонення на дзвіниці,
що є символом голошення Христового благовістя всьому створінню.
Упродовж цілого Світлого тижня святі двері в іконостасі
зостаються увесь час відчиненими на знак того, що Христос своїм
Воскресенням відчинив нам двері Божого Царства, як це співаємо в
пасхальному каноні: “… Отворив Ти нам райські двері” (Шоста пісня).
У день Пасхи на святій Літургії, після заамвонної молитви,
відбувається благословення артоса. Артос з грецької означає “хліб”, — і є
символом хліба вічного життя — Господа нашого Ісуса Христа. На артосі
видно ікону Воскресення. Артос цілий Світлий тиждень стоїть на престолі
або на тетраподі. У Світлу суботу після спеціяльної молитви його
роздроблюють і роздають вірним у Томину неділю.
У період П’ятдесятниці, а саме від празника Пасхи аж до празника
Зіслання Святого Духа, на знак воскресної радости не робимо поклонів, не
стаємо на коліна. Нікейський Собор (325 р. ) проголосив: “Тому що деякі
стають на коліна в дні Господнім і в днях П’ятдесятниці, то для
однообразности у всіх єпархіях, ухвалив Собор, щоб у тому часі приносити
Богові молитви стоячи” (Правило 20). Подібне рішення має також Шостий
Вселенський Собор у 90 правилі.
Під час святкування Пасхи, а подекуди й упродовж цілого Світлого
тижня, буває цілоденне дзвонення на знак перемоги Ісуса Христа над
смертю і над адом.
НАРОДНІ ЗВИЧАЇ
У нашого народу є звичай на Великдень благословляти їжу. Після
довгого посту свята Церква дозволяє усяку їду, для того щоб вірні разом
із духовною радістю мали під час великодніх свят і радість від земних
дарів. Тому вона їх благословить і звільняє від посту на цілий Світлий
тиждень. Благословення пасхальної поживи відбувається урочисто звичайно
після святої Літургії на церковному подвір’ї.
Шкаралупу зі свячених яєць, кришки чи кістки в нас не викидали на
сміття, а закопували або в городі, або на полі, щоб і землі дати
свяченого. Подекуди в Галичині шкаралупи зі свячених яєць кидали на
стріху хати.
З благословенням великодніх пасок пов’язані наші славні крашанки й
писанки, які мають давнє походження. У давніх народів був звичай, за
яким перед особою, що займала високе становище в суспільстві, не можна
було з’являтися перший раз без дару. Побожне передання каже, що Марія
Магдалина, проповідуючи Христову науку, зайшла у двір римського цісаря
Тиверія, дала йому в дар червону крашанку зі словами: “Христос
воскрес!”, і лише тоді почала свою проповідь. За її прикладом пішли инші
християни й почали в день празника Пасхи обдаровувати один одного
крашанками чи писанками.
Отже, яйце відіграє таку роль у великодніх звичаях тому, що воно
стало символом Христового Воскресення. Як з мертвої шкаралупи яйця
родиться нове життя, так і Ісус Христос вийшов із гробу до нового життя.
Червона крашанка є символом нашого спасення через Кров Ісуса Христа. З
крашанками й писанками пов’язані різні забави дітей та дорослих на
Великдень.
Особливим виявом великодньої радости в селах України були гагілки
й різні ігри на майдані коло церкви. “Дивним є, — каже проф. С.
Килимник, — що веснянки-гагілки, створені нашими прабабками ще в IV-VI
сторіччі (а може й раніше) за часів Антської держави, що крізь морок
тисячоліть, через століття великих негод, війн, наїздів, поневолення —
вони дійшли до нас, затримавши свою провідну думку, головну ідею, свій
зміст, замінено лише слова стародавні на нові… Веснянки-гагілки — це
дорогоцінний скарб ранньої культури наших прапрадідів як
високомистецькі, а навіть неперевершені поетичні твори, як історичний
документ про життя, ідеали, психологію, віру та вірування, розуміння
природи, прагнення до пізнання явищ природи наших пращурів” (Український
рік у народних звичаях. Т. III, с. 106-107).
У деяких місцевостях України був звичай родиною йти у Великдень
на цвинтар, до могил своїх рідних, щоб поділитися з ними воскресною
радістю та привітати великоднім привітом. У Києво-Печерській Лаврі після
воскресного богослуження монахи й вірні сходили до підземних печер, щоб
померлим монахам принести вістку про Христове Воскресення.
Колись давно у нас був звичай розкладати вогні у великодню ніч,
щоб привітати весну й весняне сонце. За християнською релігією вони були
символом вогнів, що їх розкладали жовніри, які стерегли Божий гріб, та
символом привітання Сонця Правди — Воскреслого Христа.
З багатющого скарбу нашої релігійної й культурної традиції ми
згадали тільки дещо, але уже це свідчить про глибоку віру, любов до
свого обряду, традиції та про високу культуру духа нашого народу.
“Багатство й цінність наших обрядових звичаїв, — каже проф. С. Килимник,
— нашого фольклору є велетенське. Нам можуть позаздрити найкультурніші
народи світу. Ці скарби високої культури нашого минулого віддзеркалюють
наше національне обличчя і є справжніми свідками споконвічного прагнення
нашого народу до волі, удосконалення, краси й сонця” (цит. твір, с.
97).
__________
о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”
__________
У той самий день
Преподобного отця нашого Микити Ісповідника, ігумена Мидикійської обителі
Тропар, глас 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ, *
бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом * і ділом навчав Ти
погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство
безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобний Микито,
дух твій.
Кондак, глас 2: Небесний ум і життя здобувши, сяєш ясно
як сонце, світлом діл просвітлюєш тих, що у темряві житейській, отче
Микито, і приводиш всіх до Бога. Молись неустанно за всіх нас.
Мати покинула Микиту восьмиденним сиротою. Батько його, Філарет,
мешканець міста Кесарії, у Витинії, віддав свого сина під опіку своєї
матері, а сам вступив до монастиря. Хлопець ріс, та вже з дитинства усе
поспішав до церкви і там таки залишився серед церковної прислуги. Згодом
він став учнем пустельника Стефана, що жив поблизу їх міста, а той,
побачивши, що юнак має покликання до прослави Божого Імени, порадив йому
вступити до Мидикійського монастиря, де через сім років, сповнених
чеснот і досконалости, патріярх святий Тарасій (пам’ять його вшановуємо
25 лютого) висвятив Микиту на священика. Згодом, за наступника Тарасія,
патріярха святого Никифора, преподобний Микита став ігуменом монастиря
(814 р.). Він завів у святій обителі суворий порядок, сам навчав
братів-монахів, яких зібралося в монастирі понад сто чоловік, постійно
нагадуючи їм, що життя минає, та смерть і суд не омине нікого.
Настали часи клятого єретика Лева Вірменина. Він відправив у
вигнання Царгородського патріярха святого Никифора та деяких владик:
святого Еміліяна з Кизика, святого Теофілакта з Никомидії, святого Петра
з Нікеї, святого Євтимія з Сардії, святого Теодора Студита та інших.
Патріярший престол у Царгороді зайняв єретик-іконоборець Теодот. Єресь
іконоборства, яку засудив і викляв Сьомий Вселенський собор (другий
Нікейський 787 р.) піднесла голову, бо за нею стояв сам імператор.
Ігуменів відоміших монастирів він наказав кинути у в’язницю і морити
голодом. Серед них був і преподобний Микита. Імператор прогнав його до
міста Масалеон; сторожа немилосердно підганяла святого старця, а через
п’ять днів дороги, коли він уже цілком падав з сил, його завернули назад
до Царгорода і кинули до в’язниці, переповненої монахами-ісповідниками.
Та невдовзі його відпустили на волю, і тоді він став прилюдно ганити
іконоборську єресь, а цареві витикати його злобу.
Тож його знову кинули у в’язницю; на щастя, старшим тут був один
праведний християнин Захарія, тож преподобний Микита бодай не зазнав мук
і голоду. Але вже невдовзі імператор засудив його на вигнання на острів
святої Гликерії (пам’ять її вшановуємо 13 травня), і там його знову
кинули до в’язниці. Начальником там був єретик Антим, він мучив святого
Микиту в усякий можливий спосіб. Та не зігнувся святий ісповідник, хоч
кілька літ просидів в в’язниці, а прославляв Господа, за якого отримав
ласку страждати. І Господь винагородив його за це ще більшими ласками.
За його молитвою було звільнено з полону Захарію, начальника в’язниці,
про якого ми вже згадували, куди він потрапив у Тракії, а Бог чудесним
способом об’явив святому хвилину звільнення праведного Захарії.
Після смерти лютого і жорстокого імператора Лева Вірменина, за
царя Михаїла Заїки, ісповідники вийшли на волю, а святий Микита осів
поблизу Царгорода, в самітній місцині. Тут засяяв він усім блиском
чеснот, тут молився день і ніч словами: “Господи, навчи мене творити
волю Твою!” Тут він прославився багатьма чудами, тут у святості передав
душу свою в руки Господа. Сталося це 3 квітня 824 р. Тіло його, серед
плачу народу і серед багатьох, за ласкою Бога, здійснених чудес,
перевезено до Мидикійського монастиря.
У той самий день
Святої мучениці Теодосії
Діялося це в часи гонителя християн Максиміяна. В Кесарії
Палестинській Христові вірні по закутках і пивницях святкують празник
Христового Воскресення. А перед палатою старости Урвана невелика громада
християн, закованих у кайдани, чекає на суд. Вина їхня в тому, що
увірували в правду, що полюбили всім серцем Бога і ближнього, що віддали
Богові те, що Боже, а кесареві – кесареве. І ось до в’язнів підходить
молода, вісімнадцятирічна, дівиця Теодосія і вітає їх словами: “Мир вам,
Христос воскрес!”
Вони знають її; знають, що ця діва – взірець безстрашности, що
вона сміливо іде до в’язниць, утішає святих мучеників, цілує їх окови,
несе їм поміч, не боїться гонителя, бо боїться лиш одного Бога, і немає
сили, котра б утримала її від сповнення заповідей християнської любови. І
ось нині, на самий “празник празників”, хапають її кати і ведуть до
Урвана.
“Ти хто така?” – питає мучитель.
“Я слуга Ісуса Христа, єдиного правдивого Бога і мого Спасителя!” – відповідає свята дівиця.
Слідство закінчене, починаються муки. Кати немилосердно її б’ють,
палять вогнем, залізом шматують дівочі груди, а замість зойку і
стогону, з уст святої чують лиш похвальний гимн у честь Того, який
“смертю смерть подолав.” Під кінець Урван велів кинути святу мученицю в
море, і там душа покинула тіло і полетіла до неба, щоб прославляти Того,
який “дарував нам життя вічне”. Утихомирилися морські хвилі, легенько
винесли на берег дівоче тіло, а християни його поховали. Згодом мощі
святої Теодосії дівомучениці було перенесено до Царгорода. Мученицьку
смерть прийняла вона 308 р.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська
Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів,
Видавництво «Свічадо», 2013
Немає коментарів:
Дописати коментар