10.02.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.10,23–28:  «Усе дозволене, але не все корисне»

Людський світ має різні закони, одна держава – одні, друга – інші. Невиконання законів у кожній державі карають різними покараннями, можуть позбавити волі, а в деяких країнах і життя. Будь-яка людська система завжди обмежує свободу людини, людина завжди перебуває в певних рамках. Але ми рідко про це говоримо, сприймаємо як належне. Хоча обмеження, які нам встановив Бог, значно частіше викликають незадоволення. 

Однак у стосунках із Богом якраз все відбувається навпаки: хоч Господь дав нам Заповіді, дав нам Святе Письмо, але ми завжди вільні. Вільні ухвалювати рішення, вільні жити чи не жити за Євангелієм. Бачимо, у тій свободі Бог завжди любить людину, як би вона не жила, як би не чинила. 

Задумаймось над тим, що Бог все мені дозволяє, я маю свободу, але, як каже сьогодні апостол: «Чи це мені корисно?» Погляньмо на своє життя, придивімося до тих проблем, які маємо. Дуже часто вони виникають тому, що у своїй свободі ми робимо неправильні вчинки, яких ніколи б не зробили, слухаючи Бога!

***

Лк.21,8-9; 25-27; 33-36:  «Зважайте на самих себе, щоб часом серця ваші не обтяжилися обжирством, пияцтвом та життєвими клопотами»

Часто обставини, в яких ми живемо, події, навіть несподівані ситуації є для нас дуже важливими, бо в них можемо побачити, ким ми є насправді і яке місце в нашому житті займає Бог. Господь застерігає, щоб ми не обважніли від обжирства, пияцтва та життєвих клопотів, – значить, щоб не перейнялися буденністю, бо все це може зайняти Його місце в нашому серці. 

Звичайно, людина, поки живе тут, на землі, не може зовсім віддалитися від щоденних справ, бо мусить ходити на роботу, їсти, одягатися, дбати про здоров’я, але коли все це стає метою життя, а не засобами, тоді особа втрачає глибину свого буття – життя в Бозі. 

Тому не важить, які обставини є навколо нас, вони завжди є тільки тлом, лише наші особисті рішення можуть нас віддаляти від Бога або наближати до Нього. Не даймо собі перейнятися будь-чим настільки, щоб воно заволоділо нашим серцем, нашими думками, завжди стараймося понад усе жити в Бозі!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

10.02.2018р. Б. / Преподобного Єфрема Сирина

Преподобного Єфрема Сирина

Тропар, гл. 8: Потоками сліз твоїх Ти неродючу пустиню управив * і з глибини зітханнями Ти в трудах приніс стократні плоди, * і був Ти світильником вселенної, сіяючи чудесами, Саво, отче наш. * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 2: Час судний завжди бачучи, ридав ти гірко, Єфреме, як любитель безмовності, діяльністю ж був ти учителем діл, преподобний, тому, отче всесвітній, лінивих заохочуєш до покаяння. 

Церква зачисляє святого Єфрема до найславніших пустинножителів і до найбільших своїх світил і учителів. Народився він близько 338 р. в Нисибії, в Месопотамії. Батьки його були люди бідні, однак дуже глибокої віри, за яку багато страждали за часів гонителя Діоклетіана. Святий Григорій Ніський оповідає, що преподобний Єфрем вже з дитинства відзначався великим благочестям. Сам святий Єфрем про своїх молодечі літа пише так: “Від предків моїх хліборобів я навчився пізнавати Христа, а батьки мої залишили мені в спадок страх Господній. Я бачив сусідів, що жили дуже побожно. Я чув про багатьох, що постраждали за Христа. Отці при мені визнавали Ісуса перед судами – я свояк мучеників”. 

Його учителем був святий Яків, єпископ Нисибії (пам’ять його вшановуємо 31 жовтня). З молодих літ звик святий Єфрем до постів, спання на голій землі, до убожества, так, що ніколи не мав нічого власного, зате зростав у чеснотах, зокрема у смиренні, милосерді і доброті, а ще він відзначався надзвичайним знанням Святого Письма. Ще в дитинстві він бачив видіння: з його язика виросла виноградна лоза, а на ній повно китиць плодів. Прилітали птахи і ті ягоди їли, а натомість виростали нові. Було то знаком незвичайних дарів, які малися сповнити у ньому. 

У 18 років Єфрем пішов у пустелю, де віддався цілковито молитві і розважанню про смерть і суд, при згадці про який потоки сліз лилися з його очей. “Плакати для Єфрема, – пише святий Григорій Ниський, – було те саме, що для інших вдихати повітря, день і ніч в його очах були сльози”. Однак не менше було й уповання його на Бога, у всіх ділах і думках з його серця виривалися слова псалма: “На нього уповає серце моє!” От що читаємо в його письмах: “Коли вкладаюся я на відпочинок, любов Твоя до людей, о Господи, приходить мені на думку, і я встаю посеред ночі, щоб дякувати Тобі. Однак згадка про гріхи мене лякає і я починаю проливати сльози, готовий навіть упасти духом, якщо б не поспішили укріпити мене, напівмертвого, розбійник, митар, блудниця, жінка ханаанянка, самарянка та інші!”

А в іншому місці він пише так: “Одного разу, вставши дуже рано, возніс я очі на небо, котре, подібне на чисте дзеркало, зі славою осявало зірками землю. І я з подивом сказав: якщо зірки сяють з такою славою, то чи не ще більше засяють невимовним світлом Спасителя праведні і святі, які творять Божу волю; засіяють вони тоді, коли прийде Господь? Та лиш згадав я про той страшний прихід Господа, як стряслися мої кості, душа і тіло затрепетали, я заплакав у серці і сказав з тихим зітханням: яким стану я, грішний, в той страшний час? Як предстану перед престолом страшного Судді? Як мені стати біля досконалих? Як мені безплідному ставати в ряди тих, котрі принесли плоди правди? Що мені робити, коли святі в небесній оселі будуть впізнавати один одного? Хто мене впізнає? Мученики покажуть свої рани, подвижники покажуть свої чесноти, а я що покажу, крім лінивства і недбальства?” Якби-то всі християни так думали!

Згодом, коли слава про його святість рознеслася дуже широко, одного разу, розважаючи про смерть і суд, він розплакався і сказав до своїх учнів: “Дуже боюся, браття мої, щоб ті, які нині називають мене блаженним, колись не сміялися з мене, як побачать мене у вічному вогні. Я бо знаю свою лінь!” Смирення його було таке велике, що коли хотіли зробити його єпископом, він навмисне вдавав розумово неповносправного, щоб лишень мати погорду серед людей. 

Пробувши тривалий час у пустелі, вирушив він до міста Едеси, щоб поклонитися мощам святого апостола Томи (пам’ять його вшановуємо 6 жовтня). Тут сталося таке: навпроти його вікна зупинилася одна грішна жінка і спитала його, чого йому не вистачає? “Мені бракує цегли і вапна, щоб замурувати це вікно, аби не дивитися на тебе”, – відповів святий.

В Едесі єпископ висвятив святого Єфрема на диякона, і він почав проповідувати слово Боже з такою ревністю, що наверталися найбільші грішники, а віра Христова скріплювалася так, що навіть імператор Юліян Відступник не наважувався тут переслідувати когось за віру і намовляти до відступництва. А єретиків поборював він не тільки науками, виголошеними у церквах, писав він проти них мудрі листи і прекрасні вірші, якими утверджував Христову віру. 

Так на ділі сповнилося його видіння, яке він мав у дитинстві. Чувши багато про святого Василія, Єфрем пішов до Кесарії, аби послухати його науку. Одного разу він побачив у церкві голуба, що сидів під час проповіді святого Василія на його рамені, і стовп вогненний, що возносився над проповідником, що означало дар Святого Духа, премудрість, якою відзначався великий пастир Кесарії. Святий Василій висвятив преподобного Єфрема на священика; той, однак, в покорі своїй ніколи не наважився правити Службу Божу. Повернувся святий Єфрем до Едеси, а коли тут настав великий голод, своїми проповідями зворушив серця багачів так, що ті свої статки передавали в його руки, щоб він роздав бідним. Коли ж після голоду настав врожайний рік, то святий Єфрем залишив місто і повернувся до монастиря, де через місяць помер. Перед смертю він попросив, щоб поховали його там, де хоронять чужинців, бо грішник не вартий величавого похорону. Натомість просив про молитви, а тих, котрі мали причинитися до його похорону, просив, щоб замість цього пам’ятали про бідних. Помер близько 373 р.

Заслуги преподобного Єфрема вдалося стисло висловити святому Григорію Ниському в таких словах: “Годиться прославляти того, хто живе в устах всіх християн, – Єфрема Сирина, того Єфрема, життя якого і науки сяють на цілий світ”. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

09.02.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Йо.1,1–13:  «Любімо одні одних!»

Дивно, що таку заповідь ми отримуємо від Бога, таку вказівку, щоб ми любили одні одних. З одного боку, це цілком логічно, а з іншого – ми часто сприймаємо, що любити ближніх – наше право, бажання чи не бажання, і не свідомі того, що це нам доручив сам Господь.

Кожен із нас прагне й очікує любові від інших, але рідше замислюємось про те, чи ми любимо інших. Але любити іншого, воістину, значно більше, ніж тільки бажання, це наша місія! Люблячи когось, даруючи комусь любов, ми обдаровуємо його Богом, бо Бог є Любов, так ми уприсутнюємо Бога.

Бог закликає нас, щоб ми любили одні одних, щоб уприсутнювали Його в нашому житті, у наших стосунках. Уявімо собі, коли б любов завжди була присутня у всіх стосунках та ситуаціях, наскільки іншим став би цей світ! Бог перебував би серед нас, саме Бог сприяв би і допомагав нам та іншій особі, саме Бог просвітлював би наше розуміння, як ми маємо жити і чинити.

***

Мр.15,22-25. 35-41:  «І з беззаконними полічено Його»

Коли ми приходимо до храму, то все там виглядає благоговійно, мило, у храмі порядок, чистота, лине мелодійний спів, між парафіянами панує повага. Через обряди і традиції ми здобуваємо досвід присутності Бога. Зовсім не так було, коли жив Ісус Христос і апостоли, чи, тим паче, в останні години Ісусового життя. Бичування, кров, терпіння, муки, несправедливість, біль, емоції, людські пристрасті – тоді все змішалося настільки, що годі було побачити Бога чи божественність. Усе захлиснуло надто людське, надто приземлене, надто емоційне, пристрасне… але бачимо, що саме в такому людському бруді приходить наше спасення.

У «бруді» нашого життя, якщо так можна сказати, посеред наших проблем, наших падінь, наших невдач водночас приходить і наше спасення. Будьмо впевнені, що крізь наші падіння, невдачі та помилки простягається шлях до нашого спасення. Якщо ми прагнемо пройти через усе з Богом, то, знаючи це, Він обдаровує нас спасенням й освячує навіть у тих обставинах, у яких ми своїм людським розумінням не можемо на це сподіватися.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

09.02.2018р. Б. / Перенесення мощей святого Йоана Золотоустого

Перенесення мощей святого Йоана Золотоустого

Тропар, гл. 8: Ликує божественна Церква і вся вселенна празнує світло* перенесення Твоїх чудесних мощів, святителю преподобний, Йоане Золотоустий,* між святителями благочесно пожив Ти і мучеником добровільно став Ти.* Тому співаємо Тобі, страдальче, і страстотерпче, і святителів співпрестольнику:* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 1: Возвеселилася таїнственно чесна Церква* поверненням чесних твоїх мощів* і, скривши їх, як золото багатоцінне,* тим, що оспівують Тебе, подає невичерпно благодать зціління* – молитвами твоїми, Йоане Золотоустий. 

Пам’ять цього великого святителя Церква вшановує 13 листопада і в цей день подано його житіє. Сьогодні Церква вшановує пам’ять перенесення мощей святого учителя, ісповідника і слуги Христового. Перенесення це відбулося так: святий Йоан Золотоустий, засланий імператором Аркадієм на вигнання, помер 14 вересня 407 р. в понтійськім місті Комани. Імператор Аркадій помер на 7 місяців пізніше (408 р.). У 434 р. царгородський патріярший престіл зайняв святий Прокл (пам’ять його вшановуємо 20 листопада). На п’ятому році свого владицтва звернувся він разом з цілим народом до імператора Теодосія Молодшого з проханням, щоб перенести мощі святого Йоана до Царгорода. Імператор погодився на це і наказав послати в Комани знатних вельмож зі срібною домовиною.

Та при мощах святого сталося чудо: стали вони такі тяжкі, що не можна було їх зрушити з місця. Повідомлений про це, імператор написав листа, в якому просить святого, щоб дозволив перенести свої мощі до Царгорода. Лист той поклали на домовині святого; і мощі враз стали такі легкі, що без труду поклали їх у домовину, привезену з Царгорода. В супроводі плачу команців, биття дзвонів і побожних співів повезено її до Царгорода. Коли похід прибув до Халкедону, що лежав на протилежному від Царгорода березі морської протоки, тут вже на святі мощі чекали патріярх і імператор зі своїм двором і численний натовп вірних. Домовину перевезли на царському кораблі на другий берег, внесли до міста, спочатку до набережної церкви святої Ірини, а потім на царськім возі до церкви святих Апостолів. Тут склали мощі на патріярший престол. Коли домовину відчинили, то мощі знайшли нетлінними, і церкву наповнив пречудесний аромат. Імператор зняв із себе плащ і накрив ним мощі, а потім, припавши на коліна, голосно молився і просив прощення для свого батька і матері, бо вона особливо переслідувала Христову Церкву і святого Йоана. Цар і патріярх, святий Прокл, побожно поцілували мощі, а народ з плачем голосив: “Прийми назад, отче, престол свій”. І тоді святий Прокл побачив, що святий Йоан відкрив уста і, мов живий, промовив: “Мир вам!” А під час Служби Божої сталося багато чудес, велика кількість хворих були оздоровлені. Святі мощі зложено у великому престолі. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

08.02.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Йо.4,20–5,21:  «Коли хтось каже: “Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той не правдомовець»

Так різко й категорично вказує нам Ісус Христос, щоб ми зрозуміли й усвідомили, що наші стосунки з ближніми цілковито будуються на наших взаєминах із Богом. Коли ми вірні Богові, маємо глибокі взаємини з Богом, то так само маємо вірні, правильні, глибокі стосунки з нашими ближніми. 

Коли ми не маємо щирих взаємин із Господом, то ми ніколи не побудуємо щирих стосунків з людьми. Можемо лише намагатися будувати, вдавати такі стосунки, але в будь-яких непередбачуваних ситуаціях вони можуть дуже похитнутись. Саме це наше життя, буття з Богом дає нам бачення і спроможність правильно будувати наше життя-буття з ближніми. 

Тому намагаймося вкоренитися в Господі. Тільки так зможемо змінюватися та змінювати свої стосунки з іншими і світ довкола себе!

*** 

Мр.15,1-15:  «А вони ще гірше кричали: "Розіпни Його!" Тоді Пилат, бажаючи догодити юрбі, відпустив їм Варавву, Ісуса ж, убичувавши, видав, щоб Його розіп’яли»

Бачимо, наскільки емоції, а точніше, пристрасті, охопили тих людей, що вони хотіли розіп’яти Ісуса Христа. Жодна людська логіка, жодне людське розуміння, жоден раціональний підхід не зміг би на них вплинути в той час. 

Дуже часто в житті нами керують емоції, тоді ми не вдумуємося, що робимо, чому це робимо, які від цього будуть наслідки. З іншого боку – дуже часто ми залежні від обставин, від вчинків інших, від власного непрощення. А як часто ми потрапляємо під вплив думки інших, робимо щось, бо інші «теж так роблять». Як непросто бути самим собою, бути в Бозі, мати свою позицію. І, напевно, одним із критеріїв рівня нашого духовного життя є те, наскільки ми вільні від зовнішніх обставин, наскільки спроможні встояти на своїй позиції, щоб ці обставини не тиснули на нас, наскільки ми вільні жити й діяти в Бозі. Маємо повсякчас чувати: що більше перебуваємо під впливом обставин, то більше віддаляємося від Бога!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

08.02.2018р. Б. / Преподобного Ксенофонта, його дружини Марії і синів Аркадія та Йоана

Преподобного Ксенофонта, його дружини Марії і синів Аркадія та Йоана

Тропар, гл. 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше.

Кондак, гл. 4: Житейського моря уникнувши, Ксенофонт праведний із подругою чесною на небі разом із дітьми радіють, Христа величаючи. 

Святий Ксенофонт був великим достойником у Царгороді, чоловіком багатим на всякі достатки, а ще багатшим на чесноти. Дружина його звалася Марія, а два сини – Аркадій і Йоан – з дитинства відзначалися великим благочестям. Була це справжня християнська родина. Коли ж сини подалися на навчання до фінікійського міста Вирит, їх корабель потрапив у бурю, яка його розтрощила. Обидвом юнакам і їхнім слугам вдалося спасти своє життя, але море викинуло їх в різні місця: Йоана – в Малмефетан, Аркадія – в Тетрапургію. Кожен думав, що спасся лиш він один, а решта всі загинули. І так у великому жалю Йоан і Аркадій і всі їхні слуги, не знаючи нічого один про одного, вступили до різних монастирів.

Занепокоєні родичі, не маючи жодної вістки від синів, послали до міста Вирит вірного слугу, і той довідався, що корабель затонув і їх сини загинули в морі. Упали бідні батьки на коліна і поклалися на Божу волю; Йому жертвували вони свою печаль і своє сирітство. А потім, за Божим об’явленням, поїхали до Єрусалиму поклонитися святим місцям, де страждав Спаситель світу. І тут, за допустом Бога, з допомогою одного старого монаха вони знайшли обох синів, які також прибули до Єрусалиму. Хто в змозі описати ту зустріч, хто змалює їх радість? І, віддавши честь Богові, всі вони посвятилися монашому життю: обидва сини пішли в пустелю, святий Ксенофонт роздав своє майно убогим і став монахом затворником, а жінка його Марія вступила до жіночого монастиря. Ще за життя вони обидвоє вдостоїлися великої Божої ласки творити чуда, проганяти бісів і оздоровляти хворих. Жили вони в п’ятому столітті. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

07.02.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Йо.3,21–4,6:  «І що б ми не просили, одержуємо від Нього» 

Знаємо, що Святе Письмо є Богом натхненне. І бачимо, що Ісус Христос не говорив високих слів, які б не стосувалися реального життя, а навпаки – давав нам точні вказівки на конкретні ситуації простими словами. Господь говорив слова правди. І коли Господь вказує, що все, що попросимо, отримаємо від Нього, Він говорить правду. Чому ж ми просимо і не отримуємо? Найперше – самі не віримо, що Бог це може вчинити. А коли не віримо, то не є витривалі. Раз попросимо і якщо не отримаємо, то відступаємо. А це свідчить, що нам не дуже про це йшлося. Якщо хтось чогось бажає, то наполегливий і впевнений. Чому ми не отримуємо? Бо зле просимо, бо самі не віруємо, про що просимо. Тож просімо і чого б тільки ми не попросили, все отримаємо від Господа!

*** 

Мр.14,43–15,1:  «Та Він мовчав і нічого не відповідав»

З цього уривку видно, як починаються страждання Ісуса Христа, його Хресна дорога, Голгота. Бачимо, як фарисеї, садукеї, книжники хотіли хоч якось спровокувати Господа, спіймати Його на слові. І тут маємо добрий приклад Христової мовчанки, який для нас є взірцем властивої поведінки в таких обставинах. 

Адже дуже часто наше життя якраз будується на тому, що ми реагуємо на подразники, чиїсь слова, вчинки, появу, відсутність. Хтось щось сказав – ми відгукнулися; хтось якось повівся – ми знову відреагували… Але ж ми створені, щоб жити, а не реагувати. Жити, незважаючи на обставини. Жити, розуміючи, що обставини дав нам Бог, значить, Він хоче, щоб ми в цих обставинах являли Його. Отже, не просто жили від реакції до реакції, а не залежали від подразників, тобто мали повноту життя в Ньому. 

Навчімося незалежно від обставин жити так, як цього від нас чекає Бог, – у Ньому і для Нього!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

07.02.2018р. Б. / Святого Григорія Богослова, архиєпископа Константинограда

Святого Григорія Богослова, архиєпископа Константинограда

Тропар, гл. 1: Пастирська сопілка твого богословія перемогла труби красномовців,* бо Тобі, що дослідив глибини духа,* була додана і краса віщування.* Моли ото Христа Бога, отче Григоріє,* щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 3: Богословним твоїм язиком Ти розрушив видумки красномовців, славний;* православія одежою, з висоти тканою, Ти Церкву украсив,* яку і носить, і з нами, твоїми дітьми, кличе:* Радуйся, отче, богословія розуме найвищий. 

Праведного путь з похвалами – каже Святе Письмо. А пам’ять праведного вічна буде. Томуто доки світу – доти всі будуть почитати і славити пам’ять святого Григорія Богослова, світильника Церкви Христової і взірця великої святости. Житіє святого подаємо на основі опису, який залишив учень його Григорій, а також багато беремо з листів самого святого Григорія. Глибоке смирення, незмірна любов до Бога і ближнього, ангельська доброта, сяюча мов зірка любов, послух і пошана до батьків, тяжкі покути за гріхи, яких він не чинив, а насамперед глибока як море відданість Христовій Церкві, крім того, запальна красномовна бесіда, глибока мудрість, знання богослов’я і філософії, ясний, найбільші тайни виявляючий і доступний спосіб писання, а при цьому любов і ще раз любов – це і є святий Григорій. Пречистої Богоматері поміч і сила нехай дозволить мені слабкою і невмілою рукою описати життя Її великого слуги. 

Народився святий Григорій близько 320 р. в селі Аріянз, біля міста Назіянзу (римляни те місто називали Діокесарія) в Кападокії. Його батько прийняв св. хрещення в уже старшому віці, а з ним ім’я Григорій, а згодом як чоловіка чеснотливого його вибрали єпископом Назіянзу. Мати звалася Нона. Була це невіста, котру можна назвати взірцем досконалости. Вона випросила собі у Бога сина, щоб посвятити його на службу Йому, а коли він був ще дитиною, давала йому торкатися святих книг, щоб змалку дитина шукала святої забави. Крім Григорія, мали вони ще дочку Горгонію, котра опісля одружилася, і сина Кесарія, який був придворним цісарським лікарем і великим достойником. Про батьків святого Григорія досить сказати одне: вони, як і їх діти, є святими. Більшої похвали не треба; кращий взірець християнської родини годі знайти. Свята Нона була так милосердною, що говорила: “Я хотіла б продати себе і своїх дітей, щоб ті гроші роздати вбогим”. Коли молодому Григорієві вона подарувала перше святе Євангеліє, то сказала йому такі слова: “Пам’ятай, що я випросила тебе у Бога, і хочу лишень одного, щоб ти був досконалим”. 

І запалало серце юнака великою любов’ю до Бога і спрагою до кожної чесноти, та наймиліша була йому чеснота чистоти. “Я не прийняв на себе узів супружества, – пише він, – а старався належати до тих, що вибрали вічне дівицтво. І подібно, як той, хто, раз скуштувавши солодкого меду, не хоче дивитися на інші страви, так і я, пізнавши розкоші святої чистоти і дівицтва, не міг би рішитися скуштувати гірких плодів змисловости. Тому-то не тішили мене ані славні обіди, ані багатий одяг, ані накручений волос, ані пусті розмови, я уникав полювання та інших молодечих розваг, а оскільки не знаходив я смаку в щасливості буденного життя, то цілком віддався чистоті й поміркованості, щоб завдяки їм прийти до Христа”.

Закінчивши школу в Назіянзі, своє навчання продовжив у Кесарії, в Олександрії, а згодом в Атенах. Коли добирався до того міста морем, то корабель їх потрапив у дуже сильну бурю, і лиш чудесній Божій помочі святий Григорій міг завдячувати своє спасіння. А тоді – відповідно до звичаю тих часів – він не був ще охрещений. Ось як сам святий описує ту подорож: “Час для плавання був найбільш невідповідний, але мене гнала пристрасть до наук, і додавало впевнености те, що корабельники були свої люди. Однак вже на початку подорожі ми потрапили в таку бурю, що корабельники здавна не пам’ятали подібної. Двадцять днів і ночей умирали ми, а я навколішках взивав про допомогу царствуючого в небі Бога. Перед лицем неминучої смерти всіх охопила тривога, але я, бідний, боявся найбільше за всіх, боявся за свою душу, бо опинився в небезпеці померти нехрещеним, і посеред згубних хвиль морських бажав я води духовної. Тож просив і молив я у Бога хоч би найменшої відстрочки. Так страждав я, а зі мною страждали і мої батьки, бо в нічному видінні побачили, в яку я потрапив небезпеку. Вони з суші подали мені поміч своєю молитвою, про що я пізніше довідався. І море стало втихомирюватися. А тоді я прирік, що якщо спасуся, то посвячу себе цілковито на службу Богові, і через приречення те я спасся”. 

В Атенах святий Григорій подружився зі святим Василієм Великим. Яка то була дружба, ми описали в житії святого Василія зі слів самого святого Григорія. Тут вони дали обіцянку жити самітницьким життям, тут дивували всіх чеснотою і мудрістю, тут понад всяку мудрість підносили читання Святого Письма. Тоді в Атенах учився також Юліян, який згодом став імператором і відомий під прізвиськом “Відступник”. Уже тоді святий Григорій спізнав, що нелюд той стане гонителем Христа, і вже тоді написав про нього такі слова: “О яке велике нещастя виховує собі Греція!” Закінчивши навчання, він нетривалий час був в Атенах професором красномовности, а потім повернувся до батьків. У ті часи був звичай, що чоловіки приймали святе хрещення, коли їм виповниться 30 років життя. Тож і святий Григорій лиш тепер прийняв це велике таїнство. При тій нагоді він пожертвував Богові все: свої сили, життя, здоров’я, знання, маєток. “Я все віддав Тому, котрий мене сотворив, відкупив і утримує. Йому посвятив я своє майно, свою честь, своє здоров’я і свій дар слова”.

Думка про те, щоб у пустелі, на самоті, служити Богові, його не полишала. “Та, однак, – пише святий, – після почитання, яке ми винні Господу Богу, першим нашим обов’язком є почитати тих, які дали нам життя і які навчили нас почитати Бога”. Тож святий Григорій мусив відкласти пустельне життя на пізніше, а самому залишатися підпорою своїх старих батьків. Та при першій-ліпшій нагоді він на якийсь час покидав Назіянз, і радісно поспішав до свого друга Василія, який у пустелі, біля Понту, постом, трудом, молитвою, розважанням Святого Письма готувався до виконання свого посланництва. Не мені описати, яке святе, невинне, ангельське життя провадили обидва святі, про це ми вже згадували в житії святого Василія. Однак невдовзі отець-єпископ покликав святого Григорія до себе і, в ім’я послуху, святий Григорій мусив прийняти з його рук священство, якого не вважав себе гідним. Він сам пише, що “під тягарем такого великого обов’язку забув я про все, про приятелів, родичів, і, як віл під’яремний, утік до Понту, щоб там у свого приятеля знайти розраду і поміч”. Стривожений, він поспішив до святого Василія, тут скріпив своє серце, але знову мусив повертатися до свого батька. Священство він уважав чимось найдосконалішим, бо знав, що священик має владу, якої не мають навіть ангели. У своїй першій проповіді, яку проголосив на Великдень 362 р., святий Григорій сказав таке: “Не гідний бути священиком, пастирем і провідником духовним той, хто чеснотами своїми не підноситься понад усіх. Священик має бути вільний від усяких блудів, бо те, що у звичайного чоловіка вважається дрібницею, у священика є дуже небезпечне. Народ-бо швидше наслідує його блуди, як його чесноти. Хто хоче бути посередником між Богом і людьми, яким є священик, той мусить упокорити свої пристрасті. Його серце має горіти вогнем Божого слова, йому мають бути відкриті найвищі тайни віри Христової”. Як священик він став ревним помічником свого батька і гарячим проповідником Божого слова. Після смерти злощасного імператора Юліяна Відступника (363 р.), за порадою святого Василія, він написав дві бесіди, в яких з незрівнянною красою описує перемогу християнства над поганством. У 369 р. помер брат святого Григорія Кесарій, муж, який серед розкошів цісарського двору, в часи найбільшого гоніння, єресей і поганства провадив якнайсвятіше життя й удостоївся вінця слави, був визнаний святим. А його батьки свій жаль і чисто людський біль жертвували Богу; свята Нона на поминальному богослуженні і похвальному слові святого Григорія стояла не в жалобних, а в світлих одежах, бо смерть для християн – це не кінець, а початок вічного життя, не смуток, а радість для тих, які сприймають її крізь призму віри. Невдовзі померла і їх дочка свята Горгонія, над якою святий Григорій також виголосив надгробне слово. 

На владичий престол у Кесарії сів святий Василій Великий, він, використовуючи свій вплив на Григорія, наказав йому стати єпископом Сазиму, місцевости, розміщеної на дорозі до Царгорода. Там святий Василій установив нове єпископство. Григорій уже був зібрався в дорогу (372 р.), як цьому спротивився Антим, архиєпископ Тіяни, і святий залишився в Назіянзі. У 374 р. помер його батько, святий Григорій, а невдовзі і його мати, свята Нона. Упродовж певного часу Григорій опікувався осиротілою церквою в Назіянзі, та через тяжку хворобу пішов до монастиря святої Теклі в Ісаврійський Селевкії, де провадив покаянне затворницьке життя. 

Саме тут, коли тяжка хвороба прикувала його до ліжка, прийшла до нього вістка про смерть святого Василія Великого (1 січня 379 р.). Так-то вся його родина і найщиріший друг вже отримали свій вінець слави, а святий Григорій залишився сам. Бог мав свої плани щодо нього, на святого чекали великі діла. Церква Христова тяжко страждала від аріян, які за своєю спиною мали імператорів, усе пекло і злобу цього світу. Дійшло до того, що єретики в самому Царгороді зайняли всі до одної церкви. Тоді-то святий Григорій пішов до Царгорода і став апостолом Церкви Христової, поборником віри, свідченням правди. Він сам один, старий роками, знищений хворобами, знесилений постами, в старій, бідній і протертій одежі, стає супроти могутніх єретиків, за якими було все: сила, майно, імператор, військо, – все, крім Бога і правди.

У Царгороді св. Григорій постарався про те, щоб один дім, який був власністю Алипіяни, дочки його сестри Горгонії, було облаштовано на каплицю і названо каплицею Анастасії (воскресіння), бо тут мала немовби воскреснути для Царгорода Христова віра, яку злоба єретиків упродовж 40 літ гонила і переслідувала, яку позбавила всіх церков, а вірних її переслідувала і убивала. І тут почав проповідувати святий Григорій, і слова його творили чудеса, вони були громом для єретиків і джерелом любови для каяників. Той слабий лисий чоловік, нуждар-єпископ притягав до себе тисячі, притягав своєю наукою, своєю святістю, своїми чудесами, бо, як сам пише, Бог дав йому силу оздоровляти недужих. 

Тож аріяни казилися, вся їх злоба і ненависть впали на святого. Вони кидали в нього камінням, нападали на нього на вулиці, били його, висміювали, волікли перед суд, а він усе зносив, молився за них, навчав, проповідував і далі спонукав усіх до любови Христа і до виправлення життя. Цілі ночі він чував у молитві і співанні псалмів, його стравою були корінці і ярина, він опікувався хворими, допомагав бідним, готовий був зняти з себе останній одяг і віддати убогому. В тому часі він написав п’ять наук про Пресвяту Тройцю. Ці науки такі глибокі, так сповнені Святого Духа, що свята Церква назвала їх автора Богословом. До нього так називали тільки одного чоловіка – святого Йоана Євангелиста. 

І поширилася на сотні миль слава про святого Григорія. Святий Єронім залишає пустелю, щоб послухати його науки. Згодом він написав, що лиш від святого Григорія навчився він розуміти Святе Письмо. Та слава та для самого св. Григорія була обтяжлива, його більше тішили переслідування аріян, які мусив зносити, він жалівся, що каміння, яке кидали в нього, лишень поранило його, а не вбило, а він так охоче переніс би смерть за віру Христову! В кінці аріяни намовили одного молодого чоловіка і той прийшов до святого Григорія, щоб убити його ножем. Та коли глянув в лице святого, ніж випав йому з руки, і він припав до ніг святого і просив про помилування. “Я тобі прощаю, бо те наказує мені Божа доброта, яка мене спасла! А прошу і молю тебе про одне: покинь єресь, навернися до Бога!” Так сказав святий Григорій тому, хто мав його убити. Так учинити міг лишень святий! 

Та прийшли кращі часи для Христової Церкви. На престолі сів імператор Теодосій, який у 380 р. прибув до Царгорода і прогнав аріян з усіх церков, а святого Григорія возвів (всупереч його волі) на царгородський патріярший престол. 381 р. у Царгороді зібрався Другий Вселенський собор. Деякі єпископи Єгипту піддали сумніву канонічність вибору святого Григорія на патріярха, бо його було висвячено на єпископ Сазиму, а перед возведенням на патріярхат він не був звільнений із Сазимського владичого престолу. Тоді святий Григорій сам, добровільно, задля згоди, звільнив патріярший престол, попри те, що всі зі сльозами в очах просили його залишитися. Згода єпископів, єдність святої Церкви йому була важливіша. Хто опише той плач, коли патріярх в церкві святої Софії, в присутності всіх учасників Собору, прощався зі своєю паствою? І як убогий та покірний прийшов він до Царгорода, такий же вбогий, в одній протертій рясі повернувся до Назіянзу, де заопікувався церквою, аж доки єпископом для неї не висвячено (383 р.) Євлалія. Тоді на остаток життя повернувся святий у своє рідне село Аріянз. Святий сам описав, як він там жив: “Я живу серед скель і диких звірів. Помешкання моє – яскиня, тут я завжди на самоті, не маю нічого, крім одної одежі, чобіт не потребую, вогню мені не треба. Сплю на соломі, вкриваюся волосяницею, подушка моя завжди мокра від сліз, бо вони постійно течуть з моїх очей”.

Саме тут, серед такого життя укладав він свої пречудесні вірші, в яких описав своє життя, не задля гордості – бо яка ж гордість могла бути в тому джерелі смиренності, яким було серце його, – а на славу Бога, задля утвердження Христової віри, задля навчання, користі і спасіння людей усіх віків, аж до кінця світу.

Помер святий близько 390 р. у віці 80 років. Його тіло поховано в Назіянзі біля могили батька. У 950 р., за правління імператора Костянтина Багрянородного, нетлінні мощі святого Григорія перенесено до Царгорода і покладено в церкві святих Апостолів, біля мощей святого Йоана Золотоустого (його пам’ять вшановуємо 13 листопада і 27 січня), а частину згодом було перевезено до Риму, де донині спочивають на престолі базиліки святого Петра у Ватикані. Церква називає святого Григорія “вселенським учителем”.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

06.02.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Йо.3,10–20:  «Не любімо словом, ані язиком, лише – ділом і правдою»

У міру того, як ми живемо в суспільстві, ми все більше навчаємось певних суспільних норм, правил, етикету, поведінки. Але часто бачимо, що це не є фундаментом буття, що це не є основою нашого життя. Бо якась трудна ситуація нам не раз показує, що ми не можемо заховати миру, любові, доброзичливості, привітності, ґрунтуючись на цих правилах. 

Все зовнішнє і завчене, можливо, якийсь час буде нам допомагати, але якщо така поведінка не йде з нашого нутра, то настане ситуація, коли ні правила етикету, ні добре виховання не стримають нас від того, щоб виявити справжніх себе. 

Тому Господь вказує нам, щоб наше життя не було лише зовнішнім, тобто не на словах, а на ділі. Щоби в будь-яких життєвих обставинах, чи нам хтось робить прикро чи добре, чи нас любить чи не любить, чи нам близький чи далекий, щоб ми кожній людині чинили добро, кожну людину любили, кожному прагнули допомогти. Бо за нашими вчинками, за нашим життям показується якою є наша віра, якими є наші взаємини з Богом.

***

Мр.14,10-42:  «Чувайте ж, моліться, щоб не ввійти в спокусу»

Коли йдеться про спокуси, то бачимо, що наша людська природа дуже крихка й тендітна. Нерідко можемо злякатися того, як за якихось обставин у нас зароджуються дуже різні бажання, думки, стремління, про які ми ніколи б навіть не думали, не сподівалися, що щось подібне могло в нас таїтися. Людина зі своєї гріховної природи здатна на великі злочини. Пригадаймо собі німецькі концтабори, радянські ГУЛАГи, не такі далекі від нас. У тих концтаборах, крім людей, які робили диявольські вчинки, були особи великої святості, великої праведності, стільки великих святих, прославлених у нашій Церкві. 

Отже, можемо дійти висновку, що є ситуації, в яких можна і досягти святості, і зробити великий гріх, – усе залежить від того, чи будемо чувати й молитися, щоб не впасти в спокусу, чи піддамося спокусі й згрішимо. Ситуація, сама собою, не зробить нас ні святими, ні грішними, у ній лише можемо виявити, що в нас переважає: велич Божої дитини чи наша гріховність.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

06.02.2018р. Б. / Преподобної Ксенії (Євсевії)

Преподобної Ксенії (Євсевії)

Тропар, гл, 8: В Тобі, мати, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішла слідом за Христом * і ділом навчала Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобна Ксеніє, дух твій.

Кондак, гл. 2: Твою подивугідну, Ксеніє, пам’ять звершуючи, з любов’ю почитаючи тебе, оспівуємо Христа, який у всьому тобі дарував силу зцілення, Йому завжди молися за нас. 

Свята Євсевія, донька багатого і славного римського достойника, не дбала про молодість, про розкіш і багатство, бо всю себе посвятила небесному Нареченому, Спасителю своєму і Богу. А коли батько заручив її з багатим юнаком знатного роду, Євсевія за день до весілля намовила двох своїх служниць, щоб, за її прикладом, погордили світом і шукали не земного, а небесного, вічного щастя. Усі три переодяглися в чоловічий одяг, Євсевія взяла частину своїх дорогоцінностей та грошей і сіли на корабель, що відпливав до Олександрії. Висадилися вони на острові Коа (Кос), поблизу карійського міста Аликарнас. Тут, одягнувши жіночий одяг, найняли собі невеличкий дім і цілковито посвятилися службі Богові. Свята Євсевія взяла собі нове ім’я – Ксенія, тобто чужа, і просила своїх подруг, щоби нікому не говорили, хто вона і звідки. 

Сталося так, що про них довідався Павло, ігумен монастиря святого Андрея в карійськім місті Миласі, і їх відвідав. Побачивши, що вони не мають ніякого духовного проводу, взяв їх до Миласа, де Ксенія купила дім і зробила з нього монастир, до котрого невдовзі стали приходити інші дівиці. А що прибула вона з острова Коа, то й монастир люди назвали “Коа”. Тут провадила вона правдиво ангельське життя, їла один раз на кілька днів або й на тиждень, і то лишень хліб, зрошений сльозами і посипаний попелом з кадильниці. Цілими ночами свята клячала, простягаючи руки до неба. Була вона надзвичайно лагідна, тиха, повна любови і мовчазлива. Коли ігумена Павла поставили єпископом Миласа, то він висвятив святу Ксенію дияконісою.

Життя святої не було довге, бо Господь свою обручницю хотів призвати до неба, де її чекала вічна нагорода. Вона провістила день своєї смерти, попрощалася з сестрами інокинями, дала їм настанову, поблагословила і, після останнього цілування, попросила, щоб залишили її саму. Тоді хрестом упала на поміст у церкві і стала гаряче молитися. Нараз небесне світло осяяло церкву і наповнило чудесним ароматом – то душа святої дівиці пішла до неба. 

В ту хвилину в повітрі над монастирем появився вінець з блискучим хрестом посередині. Єпископ Павло повертався процесією з сусіднього Левкійського села, і коли побачив той вінець, сказав голосно: “Ігуменя Ксенія померла”. На прохання побожного народу, тіло святої у відкритій домовині пронесли через ціле місто, а вінець той постійно ширяв над нею. Цілу ніч з суботи на неділю вірні молилися при мощах святої, а в неділю вранці тіло поховали на місці, що звалося Сикиніє, як заповіла свята Ксенія. Під час похорону і після нього сталося багато чуд. Через кілька днів померли обидві товаришки преподобної Ксенії, що разом з нею покинули світ, і одна з них перед смертю розповіла, з якого роду походила свята дівиця. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

05.02.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Йо.2,18–3,10:  «Ви ж маєте помазання від Святого й все знаєте»

Коли ми читаємо Святе Письмо, деякі слова пропускаємо повз вуха, але якби ми були уважними, то могли б відкрити багато речей і знайти відповіді на запитання які постають перед нами. До прикладу, Господь каже, що ми все знаємо. Можемо здивуватись, адже є багато обставин, де ми не готові знайти правильного рішення, відповіді, робимо хибні кроки. Це – правда, але все відбувається лише тому, що ми перебуваємо під впливом своїх емоцій, пережиттів, думок, пристрастей. 

Коли б ми були з Господом і Господь перебував із нами, то ми завжди приймали б правильні рішення. Саме це наше перебування без Господа створює ситуацію, коли ми зважуємось на хибні, грішні рішення. Тому важливо пам’ятати ці слова, що відповідь ми завжди маємо в собі. Лише потрібно через свою молитву, через своє бажання шукати її, тоді обов’язково ми її знайдемо – Бог нам її відкриє.

*** 

Мр.11,1-11:  «Осанна! Благословен, хто приходить в ім’я Господнє!» 

Якщо проаналізувати те, як ми молимося, то побачимо, що, крім щоденних молитов, найбільше звертаємося до Бога, коли в нас є якісь потреби, коли маємо якусь біду, коли шукаємо в Нього допомоги. Дуже рідко пам’ятаємо про те, щоб прийти до Господа з подячною молитвою, молитвою прослави. 

Це Євангеліє вказує на прославу Бога, яка потрібна не Йому, а нам, адже, прославляючи Господа, ми згадуємо, ким Він є і що Він зробив для тих, які Йому вірили, отже – і самі зростаємо у вірі. Навчімося починати нашу молитву з прослави Бога за те, що Він зробив у житті людства, у житті мого народу, у моєму житті, благословляти Бога за те, що Він діяв і діє, що завжди присутній. І лише тоді з вірою у Його всемогутність, справедливість і велику любов до нас можемо приступати з проханнями. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

05.02.2018р. Б. / Св. свмуч. Климента і св. муч. Агатангела

Святого священномученика Климента і святого мученика Агатангела

Тропар, гл. 4: Лоза преподобності і пагін страдництва, цвіт священніший і плід благодатний вірним, всесвященний, вічноквітучим дарований був ти. То ж як співстрадник мучеників і співпрестольник священноначальників, моли Христа, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 4: Лози чесної був ти пагоном Христовим, многостраждальний Клименте всехвальний явившись із страждальцями ж взивав ти: Ти, Христе – мучеників радість світла. 

Не день, не два, а двадцять вісім років тривало мучеництво святого Климентія, якого разом зі святим Агатангелом вибрав Господь, щоб дав свідчення Його науці, і щоби муки їх і чуда, які над ними творив Він, навернули багатьох до Христової віри. 

Святий Климент народився близько 250 р. у місті Анкирі в Галатії. Батько його був поганин і помер дуже скоро, а коли святому виповнилося 12 літ, то померла його побожна мати Євфросинія. Сиротою заопікувалася багата і побожна невіста Софія. Коли Климент мав 20 років, то його, з огляду на надзвичайне благочестя і глибоке знання Святого Письма і богословських наук, було висвячено, за Божою волею, на єпископа. А коли почалося переслідування християн за Диоклетіяна, староста тієї околиці Домитіян велів привести до себе єпископа і мучити за те, що він не відступається від Христової віри. Кати шматували його тіло залізними гаками аж до костей, били його камінням, а потім кинули до в’язниці. Згодом Домитіян відправив святого Климента до Риму, до Диоклетіяна. Той наказав прив’язати святого до великого колеса, що було прикріплене на невеликій відстані від землі. І стали те колесо обертати: коли тіло було на горі, били по ньому залізними прутами, а коли в долині, то об землю ламалися його кості і здиралися недавно загоєні рани. І Бог вчинив чудо, бо колесо враз розсипалося, а святий став на ноги цілком здоровий. Багато з поган, побачивши це, приходили до в’язниці, де тримали святого, і приймали з його рук святе хрещення. Усіх їх імператор наказав за це стяти мечем, окрім юнака Агатангела. Його вкинули до тієї темниці, де тримали святого. 

А коли нові катування – бичування жилами і шматування тіла гаками – не злякали святого, то Диоклетіян відправив обох мучеників до Никомидії, до мучителя Максиміяна, і написав листа, де повідомив, що посилає йому чоловіка незвичайного, якого жодні муки не можуть присмирити. Максиміян віддав їх в руки ката Агрипина, а той наказав бити їх різками і жилами, а потім велів кинути їх до диких левів, однак ті навіть не торкнулися слуг Божих. Тоді розжарили до червона тонкі залізні прути і стали дірявити ними тіла святих. Цього вже було забагато і для самим поган, і вони почали кидати каміння в Агрипина, і той мусив утекти з судилища. За це він наказав поламати мученикам кості, зав’язати обох в міхи і кинути з високої скелястої гори в море. Однак християни знайшли їх в морі живими і здоровими, а вони, замість утікати, пішли на базар і там прославляли Бога й зцілювали багато хворих. Вістка про це дійшла до Максиміяна. Він наказав схопити їх і відіслати до Анкири, рідного міста святого Климента, де мучителем був лютий Курикій. Той наказав припікати їх розпеченими бляхами, а святому Клименту велів накласти на голову розжарений шолом, однак, це чудо Боже, вогонь той не завдав їм жодної шкоди. Тоді обох святих мучеників кати відіслали до міста Аміс, коло Синопії, до Домитія. Той наказав кинути їх у негашене вапно, але наступного дня їх знайшли здоровими, а два вояки, вражені цим чудом, увірували в Христа. За це їх закатували, розіп’явши на хресті. Одного звали Фенгон, а другого – Євкарпій. 

Потім святим мученикам вирізали пояси з живого тіла, сильно били, а під кінець прикували ланцюгами до залізних ліжок, під якими розклали великий вогонь. Святі на тих ліжках заснули, а коли вогонь згас, їх знайшли здоровими – вони спокійно собі спали. Домитій тоді знову відіслав їх до Максиміяна, до Тарсу, а дорогою обидва святі, попри страждання, були веселі, молилися і зцілювали хворих. Максиміян наказав кинути їх у величезну розпалену піч, де вони пробули день і ніч, і жоден волос на їх голові не згорів. Тоді їх закрили у в’язниці і тримали там чотири роки; потім Максиміян віддав їх у руки одного поганського жерця. Той наказав бити їх так, щоб тіло відпадало від костей, – однак вони і далі жили. Взяв їх на муки інший поганин, Максим, той наказав забити в землю багато гострих гаків, покласти на них святого Климента і бити його буками, а святому Агатангелу лити на голову розплавлене олово. А святі і далі жили і молилися Богу, який творив над ними такі чуда. І в черговий раз їх кинули до в’язниці, де вони навернули багатьох до віри Христової. Невдовзі мучеників знову відправили до Анкири, де на них чекав новий мучитель Лукій. Той наказав кинути їх закованих у темний льох. Через кілька днів привели до нього св. Агатангела, йому до вух стали прикладати розпечене залізо, припікати йому боки, а він молився і славив Господа. Під кінець Лукій наказав стяти його мечем. А святому Климентові наказав щодня давати по 150 ударів буком і сікти голову ножем. Щодня стіни в’язниці зрошувалися його кров’ю, та наступного дня святий знову був здоровий.

Перед празником Богоявлення християнам вдалося вивести святого Климента з в’язниці. Кілька днів він утішався свободою, та коли одного разу єпископ під час Служби Божої причащав вірних, у церкву вдерся начальник міста Олександр з вояками і наказав стяти святому голову, а Найсвятіші Дари погани потоптали ногами. При цьому мученицькою смертю загинули також два диякони, Харитон і Христофор. Тіла святих Климента, Агатангела і обох дияконів поховано в цьому ж храмі. Македонець Василій побудував у Царгороді церкву, де поклав голову святого Климента, яку хрестоносці опісля перевезли до Франції. Згідно з одними даними, смерть святого Климента припадає на 309 р., а згідно з іншими – на 312 р. Ім’я Климент означає “винограду парость”, а Агатангел – “великий ангел”. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

04.02.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.6,12–20:  «Тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною!»

Знаємо, що коли щось нам задарма дістається, то ми це мало цінуємо. А коли ж натрудимось, і докладемо зусиль, щоб це отримати, тоді більше розуміємо цінність своїх здобутків. Напевно, так само ми не усвідомлюємо цінності вічного життя, бо за дармо отримали наше спасення, дароване Богом. 

Пам’ятаймо, що ми обдаровані можливістю жити вічно, це нам Бог дає як дар. Він дуже дорого за це заплатив своїми терпіннями, стражданнями, бичуваннями, муками, розп’яттям, своєю смертю на хресті. 

З великого Божого милосердя ми є причасниками вічності, але наскільки ми свідомі того, як дорого Ісус Христос за це заплатив?

*** 

Лк.15,11-32:  «Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватись твоїм сином»

У цій притчі, з ким би кожен із нас себе в ній не ототожнював – чи то з батьком, чи зі старшим братом, чи з молодшим, – звернімо увагу на одну річ – на те, що дало молодшому синові відвагу повернутися до батька. Переконаний, що причиною цього було те, що свого часу він відчув усю глибину батьківської любові. І саме пам’ять про досвід цієї любові, незважаючи на гіркі падіння й тяжкі гріхи, збудила в ньому віру, що батько прийме його назад. 

Кожному з нас важливо про це пам’ятати не лише в контексті того, що, незважаючи на свої гріхи, ми завжди можемо прийти до нашого Отця з покаянням, а й у стосунках з нашими ближніми, яким, незалежно від їхньої поведінки, ми завжди маємо дарувати любов. За Йоаном Богословом, любов – це Бог, отже, дарувати іншим любов означає дарувати їм Бога. Тоді можемо бути певні, що цей досвід Бога, свідомо чи несвідомо, вони відчують, а пізніше, можливо, усвідомлять і зможуть вернутися до Отця, як блудний син. Даваймо іншим людям любов, любімо їх – і ця наша любов неминуче колись проросте, дасть свої плоди!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР