ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

суботу, 12 березня 2011 р.

12.03.2011р. Б. / Відбулася екуменічна молитва з нагоди 150-х роковин від дня смерті Тараса Шевченка

молитва

10 березня, біля пам’ятника Тарасові Шевченку у Львові, відбулася екуменічна молитва з нагоди 150-их роковин від дня смерті цього видатного письменника, генія думки, прозаїка, драматурга, художника, політичного і громадського діяча.

У панахиді взяли участь голова ЛОР Олег Панькевич, міський голова Львова Андрій Садовий та радник голови ЛОДА Ігор Держко, а також представники усіх конфесій Львова.

Від Української Греко-Католицької Церкви участь у молитві взяли преосвященніший владика Венедикт, єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ, ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа о. Миколай Фредина та семінаристи, які співом вшанували пам’ять кобзаря.

Серед присутніх на молитві був і лауреат Шевченківської премії письменник Роман Лубківський, який звертаючись до усіх присутніх наголосив на тому, що: «Ми сьогодні стоїмо перед ним з цією великою відповідальністю за те, що кожен має гідно і заслужено почуватися в сім’ї великій вольній новій». Згідно слів письменника, кожне слово розуміння тієї Шевченкової сім’ї, української родини, свободи, може бути підтверджене лише зусиллями, працею, жертовністю, самопосвятою, коли сприйматимемо їх, як заповіт і священний обов’язок.

Варто пригадати, що у Львові 9-10 березня проходять Шевченківські дні. Зокрема, масштабне літературне дійство “Тарасова ніч”, коли з 18:00 до 20:00, при світлі смолоскипів свої і Шевченкові вірші читають поети різних поколінь.

Також сьогодні, 10 березня о 19:00 в концертному залі ім.С.Людкевича Львівської обласної філармонії, відбудеться концерт присвячений 150-й річниці Великого Кобзаря. У концерті прозвучить вокальна музика Т.Г.Шевченка і симфонія-кантата «Кавказ» для мішаного хору та оркестру.

о. Павло Дроздяк, прес-секретар Львівської архиєпархії

Джерела:

ФОТОРЕПОРТАЖ


Воїни Христа Царя



«Ми сьогодні стоїмо перед ним з цією великою відповідальністю за те, що кожен має гідно і заслужено почуватися в сім’ї великій вольній новій»

Так, дійсно, біда з нами українцями, оскільки ми є "родом впертим і бунтівливим" проти свого Творця та через це не спроможні слухати й чути своїх пророків даних нам Богом, щоби впоминали нас непокірних та нагадували нам про те, що й до нині ми не виконали Заповіту одного з найбільших пророків Тараса Шевченка і, як наслідок, - живемо на нашій - не своїй землі і, вороги наші панують над нами та нашим добром за своєю волею, а ми у великій нужді... (Неемія 9,36-37)

Колишній парафіяльний сторож р.Б. Леонід.

пʼятницю, 11 березня 2011 р.

11.03.2011р. Б. / 65 років тому в СРСР заборонили УГКЦ

Гузар

65 років тому була заборонена Українська Греко-католицька церква. 8-9 березня 1946 року на Львівському соборі, який ще називають псевдособор, було ухвалено рішення про перехід греко-католиків в лоно Російської православної церкви.

Ті, хто відмовився, були репресовані. Тисячі священиків- греко-католиків опинилися в радянському концентраційному таборі ГУЛАГ. Серед них і провідник УГКЦ Йосип Сліпий, який керував церквою з заслання 18 років її підпільного становища. Заборона була знята з церкви у 1990 році.

Бі-Бі-Сі запитала викладача Львівського університету та Православної семінарії Андрія Юраша, чому Львівський собор, який 65 років тому оголосив про саморозпуск Греко-католицької церкви, часто називають "псевдособором"?

А. Юраш: По-перше, на той час, коли був скликаний цей собор, вся ієрархія УГКЦ була репресована, ув’язнена. Тобто, церква вже залишилася без свого проводу, який єдиний, згідно з церковними традиціями і канонами, є правосильний і чинний скликати собори свого рівня. Друга загальна і зрозуміла обставина – це втручання державних органів влади, НКВС, ради у справах російської православної церкви при Раднаркомі СРСР, які, звичайно, докладали зусиль, щоб максимально легітимізувати це зібрання духівництва і показати його правочинність.

Бі-Бі-Сі: Але, здається, запрошення на собор були розіслані також і деяким керівникам УГКЦ. Чи це було просто своєрідним прикриттям і створенням видимості легітимності?

А. Юраш: Мені здається, що такого вже не могло бути на той час, тому що до часу проведення собору вже вся верхівка ієрархічна УГКЦ була в ув’язненні. Ще у квітні 45-го року практично всі єпископи, кілька чільних настоятелів монастирів уже були у катівнях НКВС. Тобто, запрошення їм в принципі не могли надсилати. Звичайно, запрошення розсилалися усім священикам, деканам, тобто, це вже середня і нижче середньої ланки. Вищої ланки УГКЦ на той час вже не було на волі. Тобто, уже, відповідно, і запрошення вони не могли ні приймати, ні заперечувати. Коли зрозуміли, що практично ніхто з єпископів, ніхто з чільних керівників монаших спільнот УГКЦ не готовий і не бажає співпрацювати з органами радянської влади щодо переходу у православ’я, вони були насильницьки усунуті з самого процесу.

Бі-Бі-Сі: Чому Сталіну потрібно було ліквідовувати УГКЦ?

А. Юраш: Питання УГКЦ треба розглядати у двох площинах, на мій погляд. По-перше, це була загальна стратегія Радянського Союзу в той час стосовно Ватикану, який сприймався як один із головних ворогів і опонентів ідеологічних, і відповідно, УГКЦ, яка безпосередньо підпорядковувалася Ватикану і виглядала як один із найбільш згуртованих своєрідних загонів Ватикану, існування якого на теренах Радянського Союзу ніхто не міг допустити. По-друге, на той час налагодилася вже стратегічна співпраця між радянською атеїстичною державою і верхівкою православної церкви, яка з 1943 року після історичної зустрічі зі Сталіним трьох митрополитів – тогочасних лідерів російського православ’я - отримала сприяння на всіх рівнях, включилася і стала частиною ідеологічної машини Радянського Союзу, і відповідно, яка зі свого боку демонструвала максимальне бажання опанувати релігійний простір Радянському Союзу, долучивши до себе обрядово дуже близьких греко-католиків. Звісно, про реальні наслідки, про реальні пріоритети віруючих цієї спільноти ніхто не питав і не збирався цікавитися.

Бі-Бі-Сі: Як вдалося греко-католикам пережити десятиліття заборони в радянські часи? От інколи, говорячи про церкву тих часів, люди називають її катакомбною. Чи не є це перебільшенням?

А. Юраш: Це аж ніяк не є перебільшенням, бо церква існувала лише як нелегальна структура, в підпільному вигляді. Не можна казати, що церква мала можливості існувати в повному своєму розмаху, як це було в довоєнні часи. Існували окремі спільноти. І тільки нараховувалось 300 або 400 осередків, де було зафіксовано відносно регулярне життя як первинних структур. Звичайно, це все були нелегального характеру, підпільного штибу спільноти. Абсолютно зрозуміло, що і віруючі колишні УГКЦ, і, до речі, треба визнати, що значна більшість і парафіяльного духовенства греко-католицького погодилася на запропоновану реформу адміністративну, тобто, приєднання до російської церкви. Погодилась, маючи перед собою кілька таких стратегічних завдань, зокрема, вижити за будь-яких умов і донести духовну місію до народу за неможливості плекання цієї традиції, яка історично була утверджена в регіоні, тобто, в православній формі. І по-друге, маючи на увазі потребу зберегти хоч у будь-якій формі структури церковні на цих теренах, які традиційно були дуже релігійними і які максимально в собі несли заряд не лише того духовного, але й національного змісту, без чого сприйняти греко-католицьку церкву абсолютно неможливо.

З Андрієм Юрашом розмовляв Фідель Павленко.

Джерела:

BBC Ukrainian


Мандрівники Христа Царя



"...треба визнати, що значна більшість і парафіяльного духовенства греко-католицького погодилася на запропоновану реформу адміністративну, тобто, приєднання до російської церкви..."

Як бачимо, у вірян і священиків завжди був, є і буде вибір та й ніхто, жодна ніяка сила не спроможна відібрати це право вільного вибору, а тільки і лише наша совість, з якою нам потім доведеться жити, вмирати і ставати на Суд Божий. Хотів би я помилятися, але дивлячись на нинішнє молоде покоління наших священиків маю переконання, що більшість із них (як і 1946) пішли би служити до московської "казьонної" церкви аби лише не на страждання разом з Христом і своїм народом. Так, дійсно, в нас завжди є ціла низка (вчасно підкинутих сатаною) різних виправдань свого неправильного чи помилкового вибору, але ХТО, КОЛИ і ЯК далеко від себе втік..? Їм наперед можна щиро поспівчувати, бо як вони потім будуть з тією совістю жити..? І чи буде коли-небудь в їхніх серцях мир Христовий..?

Колишній парафіяльний сторож р.Б. Леонід

четвер, 10 березня 2011 р.

10.03.2011р. Б. / Особливості шкільництва в УГКЦ

Зарваниця

«Вчитель завжди повинен бути в стані любові, себто - в стані Христа», – переконана Анна Зварич, директор Колегіуму-інтернату «Знамення» с. Зарваниця

Коли було започатковано ваш навчальний заклад і що цьому сприяло?

Колегіум-інтернат «Знамення» створено 2006 року, а вже 2008 року ми почали навчання. Також я - співзасновник і перший директор християнського колегіуму Патріарха Йосипа Сліпого. Сьогодні молоде покоління потребує доброго, здорового, морального стержня. Часто людині важко розібратися в житті – світ вабить багатьма спокусами в кольорових, гарних обгортках. Тож юнь іноді не знає правильного вибору, їй бракує досвіду, щоб утвердитися, зберегти свою чистоту, ідентичність. Можливо це брак виховання в сім’ї або брутальне середовище, в якому доводилось мужніти. Проте існує частина дітей, яка прагне іншого. Тож ми розмірковували над ідеєю створення відповідного навчального закладу. Наш, нині покійний, владика Михайло Сабрига (ЧНІ) мріяв, щоб в Зарваниці постала жіноча гімназія, бо це найкраще місце для виховання юнки, дружини, матері оскільки взірцем є Пресвята Богородиця. 2005 року ми створили ініціативну групу мирян, в склад якої входив начальник обласного управління освіти, й почали працювати над документами. А вже 2006-го зареєстрували статут цього абсолютно нового навчального закладу, з поглибленим вивченням предметів духовно-просвітницького спрямування.

Чому саме таку назву носить колегіум?

Це символічно. Існує відома ікона Богородиці Знамення. Також наші учениці мають форму і значки, де написано «Знамення – світло моєї душі». У нас навчаються виключно дівчатка 10-11 класів. Хлопці мають подібну школу в Бучачі. Взагалі, за радянських часів Зарваниця – найгірше село, в якому не було сільської ради і не існувало школи. Тепер же все змінила присутність тут Пресвятої Богородиці.

Зварич

Скільки у вас навчається дітей і як популяризуєте заклад?

Нині в стінах колегіуму здобуває освіту 20 учениць з різних регіонів України. Набираємо їх після навчання в загальноосвітній школі. Інформацію про заклад подаємо через церковні структури, газети, радіо… Пригадую, під час першого набору було тисячі телефонних дзвінків від батьків. І перше питання, яке ставили: «Кажуть, що ви готуєте дівчаток до вступу в монастир?» Мене це дивувало, бо здавалося, що сучасні батьки радше готові закрити очі на гріх дитини, лиш би вона не присвятила своє життя Богові. Можу запевнити – наш навчальний заклад не надто відрізняється від державного, в колегіумі виконується основна освітня програма і після закінчення учні отримують атестат державного зразку, який дає їм право вступати у будь-який інший навчальний заклад. Різниця полягає лише в тому, що тут додатково вивчають такі предмети, як етика християнського і подружнього життя, основи християнської психології тощо.

Як вам вдається виховувати християнську мораль в молодих людях, які перебувають в досить небезпечно-бунтівному віковому проміжку?

Діти є дуже різні, хоча мене передовсім вражає їхня чистота і шляхетність. Зазвичай десятий клас – це вже той зрілий вік, коли мама може сміливо відпустити доньку з дому. Водночас це, як ви слушно кажете, справді небезпечний період. Ми стараємось забезпечити ученицям духовний розвиток - у нашому навчальному закладі предмет християнської етики викладає сестра-черниця. Є також священик-духівник, тож за бажанням свій приватний час дівчата використовують на розмову та молитву. Але вже саме перебування упродовж двох років в Зарваниці, у цьому святому місці, змінює особу, бо тут у невидимий спосіб Господь так діє, що людська мова заслабка, щоб це передати і пояснити.

Раніше ви працювали у вищому навчальному закладі м. Тернополя, тому можете порівняти - що варто для покращання освіти перебрати у держави, а чого позбутися?

Не треба категорично розділяти державу й Церкву, тому що обидві займаються однією справою – людиною. Різниця лише в тому, що держава повинна дбати здебільшого про соціально-суспільні аспекти людського буття, а Церква передовсім стоїть на сторожі моралі. Однак в державних структурах бракує поваги до гідності людини як творіння Божого. Я своїм викладачам кажу, що вчитель завжди повинен бути в стані любові, себто - в стані Христа. І на кожну дитину дивитися, як на ікону Божу. Можливо вона трошки деформована, запилена, пошкоджена. Та попри це відносини між учнями й викладачами мають носити партнерський характер. Так, вчитель вимогливий, строгий, виховує у дітей почуття відповідальності. Проте ми всі рівні, бо всі ми передовсім – люди. Натомість в державних школах дуже відчувається дисонанс – вчитель є чимось вищим, а учень – нижчим. І це не правильно. У нас дуже не пошанована людина, як і роль вчителя в суспільстві, а цей брак поваги відбивається на житті цілого народу.

Існує такий стереотип, що християнську освіту мали б викладати богопосвячені особи (монахи та монахині). Вам, як світській людині, не важко займатися цим?

Працюючи з 2002 року в Комісії у справах мирян Тернопільської єпархії УГКЦ, можу стверджувати, що серед світських осіб є багато гарних, практикуючих християн. Я маю дуже велику пошану до духовних осіб і вважаю, що нашу школу повинна була б очолити сестра-монахиня, але коли людина дійсно живе християнськими цінностями, перебуває у постійній молитві, бере участь в Літургії і часто приймає Святі Тайни, її поведінка стає глибоко духовною. Взагалі, наша Церква надзвичайно багата на добрих, щирих людей. До прикладу, зараз у нас йде підготовка учнів до зовнішнього незалежного оцінювання. Її здійснює дуже серйозний, фаховий український філолог. Вона щедро ділиться своїми знаннями з нашими дівчатами, і запевняє, що працювати в колегіумі дуже легко, бо, за її словами, тут благодатні діти.

Ви казали, що працюєте в Комісії у справах мирян, а також берете участь в діяльності Комісії у справах шкільництва. Наскільки необхідні такі церковні структури?

Уже впродовж п’яти років наша Комісія УГКЦ у справах мирян проводить професійні прощі до Зарваниці – до дев’яти прощ упродовж року. І я бачу, що коли люди, об’єднані роботою, збираються на спільну молитву, діється щось надзвичайне. Так само шкільництво – в кожному регіоні є декілька шкіл, тож коли ми збираємося разом, відчуваємо силу, стаємо голосом Церкви, почуваємося не самотніми. До речі, присутність християнських шкіл у тому чи іншому регіоні, у невидимий спосіб змінює працівників обласного управління освіти. Вони пізнають інші аспекти, бачать зовсім відмінний підхід до навчання і це їх надихає.

Чи можна термін «елітний» вважати синонімом до слова «християнський»?

Пріоритетом має бути гармонійний розвиток особи і нації в цілому. А це закладається в родині і залежить передовсім від матері. Все духовне добро дитина черпає з материнських настанов. Не дарма в народі кажуть - виховуючи хлопця, виховуєш чоловіка, а виховуючи дівчину, виховуєш майбутнє народу.


Кияк

«Сучасну молодь переконує не теорія, а добрий приклад», – твердить директор Івано-Франківської школи Св. Василія Великого с. Йосипа Кіяк (ЧСВВ)

Розкажіть, будь ласка, історію заснування школи?

Фактично цей, зведений 1912 року навчальний заклад, відродився 2002-го, бо раніше, ще до війни тут функціонувала жіноча гімназія-інтернат. Вона, на відміну від більшості українських шкіл, була визнана тодішньою польською владою і отримала так зване «право прилюдності». Тобто, кажучи сучасною мовою, ліцензію. Монастир складається з трьох корпусів: у найбільшому розташована школа, в інших - монастирська церква та кляузура, келії сестер. Так було заплановано відразу, щоб сестри-черниці мали змогу вести освітньо-виховну діяльність. Тож коли 1993 року, після розпаду СРСР, нам повернули приміщення, ми опинилися в ситуації, коли силою факту повинні були продовжувати справу попередниць – провадити школу. Зараз вирішуємо проблему з вмістимістю закладу, бо розпочинаючи роботу думали, що це буде суто початкова школа першого ступеня. Але батьки наших учнів виявили бажання, щоб їхні діти продовжували навчання тут аж до отримання атестату, тобто до 11 класу. Тоді постало питання – де? Шкільний будинок розрахований максимум на 200-240 осіб, маємо 365. Будувати сьогодні додаткові споруди дуже складно. Вихід знайшли – в Івано-Франківську є приміщення, яке раніше було власністю УГКЦ, колишня семінарія. Зараз споруда належить МВС, там розташований військовий комісаріат. Нині триває процес виселення військовиків, який іде дуже повільно, тому що зумовлений браком коштів. Але проблема уже частково вирішена.

Яку кількість дітей здатна прийняти школа?

Згідно з нашою ліцензією ми можемо набирати в перший клас до 60 учнів. Бажаючих у різні роки орієнтовно є в межах 90-100 осіб. Процес відбору виглядає так – в березні ми проводимо нараду з батьками, які хочуть, щоб їхні діти навчалися в школі Св. Василія Великого. Однак на зустрічі ми розповідаємо не лише про наші досягнення, але й попереджаємо про труднощі, які можуть виникати під час навчально-виховного процесу. Бо батьківська уява схильна малювати ідеальну картину. Наприклад, бабуся приводить онуку, мати якої на заробітках. Літня жінка, котрій важко самій виховувати малечу, прагне віддати чадо в Божі руки: дитя з ранку до вечора під опікою, не голодне, задбане, адже кількість учнів у класі не більше 18 осіб й увага кожному забезпечена… Проте у процесі виховання повинні брати участь передовсім рідні люди, а вже допомагати їм в цій справі покликані викладачі. Тож після обговорення ситуації дехто сам йде від нас, вибираючи інші пріоритети. Часто батьки не розуміють, що в нашому навчальному закладі християнські цінності стоять на першому місці. Не кожен з них готовий переступити через власні переконання, щоб співпраця була повною, а результат добрим. Якщо ж позиція батьків і наша різниться, то кривду зазнає передовсім дитина, яка у школі чує одне, вдома інше, і врешті не знає, де істина. Тоді краще шукати інших шляхів… В разі ж порозуміння, наступний крок – співбесіда із дитиною. На початку червня ми зустрічаємося з потенційними учнями і у формі логічних запитань визначаємо рівень розвитку кожного. На основі цього робимо відбір. Він є складним, бо п’ятирічне маля розкривається не відразу. Загалом перевага надається діткам з особливими потребами, сиротам, напівсиротам або ж з багатодітних родин. На сьогодні в нашій школі навчається 12 інвалідів, в яких дійсно є серйозні проблеми із здоров’ям.

Чи для вас – богопосвяченої особи, не важко займатися суто мирськими справами, як то адміністрування, навчання дітей, облаштування приміщення школи?

В принципі не легко, тому що треба поєднати два світи – щоденне богопосвячене життя, до якого людина свідомо й добровільно зобов’язалася своїми обітами, та служіння, до якого кличе Господь. За фахом я – вчитель історії. Серед викладачів нашої школи більша частина – монахині. Фактично 12 сестер Чину Святого Василія Великого щодня проводять в школі майже весь свій час.

Наскільки сучасній молоді потрібне християнське виховання?

Необхідне, і то дуже. Нашу молодь переконує не теорія, а добрий приклад. Звісно, це вимагає більше зусиль і часу, розуміння й витривалості. Відтак ті батьки, які нині приводять дітей, це колишні учні, що не так давно самі сиділи за партами. Коли вони бачать, яким насправді може і повинно бути реальне християнське життя, змінюються. Приводячи своїх дітей до школи, переступаючи поріг нашого монастиря, дорослі починають цікавитися чернечим побутом, молитвою, глибше пізнавати Бога. Зрештою, раз у місяць ми проводимо так звану «шкільну» Літургію для дітей та їхніх батьків. Учні беруть в ній безпосередню участь, співають в хорі й фактично самі провадять Богослужіння. Для батьків це добра нагода переконатися, що внутрішня духовність закладена в серці кожного дитятка і християнська школа тільки допомагає розкрити її. Нічого не потрібно нав’язувати – діти лише розвивають те, що в них є.

А як у вашому навчальному закладі ставляться до такого педагогічного методу, як покарання?

Ми застосовуємо ті ж критерії оцінювання, які діють в загальноосвітніх школах. Звісно є похвали, заохочування, але іноді мусимо зреагувати, коли малеча бешкетує, чинить щось погане. Й тут недостатньо констатувати факт нечемності, а треба докласти чимало зусиль, щоб дитина збагнула, у чому проблема. Коли вона усвідомить свій вчинок, змінить ставлення до нього. Хоча за час існування школи кількох дітей таки довелося відчислити, запропонувавши їм навчання в державному закладі. Але цей процес був насправді дуже складним і надзвичайно болючим. Йому передували сумніви, пояснення, розмови з батьками, які, на жаль, нічого не дали. Звісно, це прикро, бо починаєш картати себе - чи до кінця виконала місію з перевиховання. Але згодом міцніє переконання, що на це була Господня воля, аби та дитина з непростої ситуації винесла конкретні враження, зробила потрібні висновки. Можливо для її кращої реалізації просто необхідні більш жорсткі вимоги, строгіша атмосфера. Тож відчислення не варто сприймати як катастрофу чи трагедію. Дуже часто ми хочемо бачити плоди вже. А вони визріють тоді, коли ці діти приведуть своїх дітей до школи. Так що все щойно починається…

Що дає участь в роботі Комісії УГКЦ у справах шкільництва?

Можливість бачити наші загальні досягнення, аналізувати труднощі. Коли 2002 року починалося відродження школи Василія Великого, Комісії як такої не існувало. Тож викладачі, що працювали в християнській освіті, намагались гуртуватися між собою. Відтак, коли є церковна структура, яка займається шкільництвом, люди, до яких можна звернутися із будь-якими пропозиціями та потребами, це дуже допомагає. У ході спільного обговорення питань народжуються нові ідеї. Тоді навіть труднощі спільно долати набагато простіше. Відповідно, можна вийти на якісно новий щабель діяльності і побачити у цих труднощах позитиви розвитку.

Підготувала Маріанна Кузан

Джерела:

Департамент інформації УГКЦ


Мандрівники Христа Царя

середу, 9 березня 2011 р.

09.03.2011р. Б. / ДО ОНОВЛЕНОЇ ЗЕМЛІ: ВІЗІЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Шевченко

“І на оновленій землі / Врага не буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі”. Так за рік до смерті в поезії “І Архімед, і Галілей…” сформулював Тарас Шевченко візію українського майбутнього. Щасливого майбутнього, коли національно-визвольна боротьба буде успішно завершена, будь-яка окупація зникне й українці заживуть повноцінним людським життям. Але у 1859 р. в переспіві “Осія. Глава XIV” він прозрівав і щось жахливе: “Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане й знаку на землі, / А ти пишалося колись / В добрі і розкоші! Вкраїно!”. Оновлена українська земля, світ вільних сина і матері, і світ без України, земля загиблих “лукавих чад” – ці дві можливості мабутнього постійно супроводжують нашу націю.

Але Т.Шевченко не лише по-батьківськи надихає чи остерігає, він у літературній формі ще й пропонує національну ідеологію, націоналістичний суспільний світогляд та буттєво-історичний, національно-екзистенціальний тип мислення – мислення у категоріях захисту, відтворення та розвитку нації. Саме ці світогляд і мислення формують новий – шевченківський! – тип української людини, саме вони покликані забезпечити тривання українців та їх Батьківщини у часі й просторі. З яких найважливіших компонентів складаються ці світогляд і мислення?

Насамперед Кобзар пропонує три найосновніші національні ідеали, три найголовніші цінності, що повинні б визначати орієнтири життя й окремої людини, і цілого народу. Йдеться про Бога, Україну, Свободу. Передусім життя українця – це життя з християнським Богом, Творцем всього сущого, Батьком правди і волі. Шевченко, як справжній пророк, нерідко веде дискусію з Господом, бачачи невимовні страждання своїх земляків, але утверджує все ж усепереможну віру в Нього як, наприклад, у поемі “Кавказ”:

Ми віруєм Твоїй силі

І духу живому!

Встане правда! встане воля!

І Тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

Другий ідеал випливає із закоріненості життя кожної справжньої людини у Батьківщину. Але це закорінення вимагає осмислення і дії: слід бути відповідальним за Україну перед Богом, предками і нащадками. Тому у медитації “Мені однаково, чи буду…” читаємо:

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Нормальне буття людини і народу неможливе без свободи. Імперіалізм, рабство, неволя, окупації зовнішні та внутрішні спустошують кожного індивіда, деформують усі природні суспільні зв’язки, тому третій ідеал утверджує цінність Свободи. Українець і Україна можуть належним чином існувати у Божому світі лише політично, духовно, економічно вільними. Звідси і заклик до земляків у “Заповіті”:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Окрім трьох ідеалів, ми бачимо в поезії Т.Шевченка велику кількість категоричних імперативів, наказів, що регулюють триб українського буття і мислення шевченківської людини. Серед них центральне місце займає імператив національний, найбільш чітко виражений у поемі “Сон” (“Гори мої високії…”). Саме там ліричний герой-християннин висловлює вражаючу готовність пожертвувати найдорожчим – спасінням свої душі – задля ще більш дорогого – врятування буття своєї нації, своєї Батьківщини, фактично, задля врятування душ своїх земляків:

...Я Богу помолюсь...

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Цю ж жертовність мали б усвідомлювати і ми, озвучуючи слова державного гімну: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу…”. Але чи усвідомлюємо? Чи пам’ятаємо цей шевченківський наказ так, як пам’ятали його наші предки – січові стрільці, воїни УНР, наддніпрянські повстанці, бойовики УВО та ОУН, партизани УПА?

Усі озвучені й не озвучені ідеали та імперативи Шевченка органічно включені у його художньо виражену націософію – філософію національної ідеї. Стрижневим елементом цієї ідеї була й залишається ідея національної державності, показана Кобзарем через наскрізний образ “хати”. Що ж, як не національна держава, повноцінно і на всіх рівнях захищає націю та її буття? Де ще, як не у цій символічній “хаті”, народ стає справжнім господарем своєї долі на своїй власній землі? Де ще, як не в Українській Соборній Самостійній Державі, можуть існувати українські правда сила і воля? Про це йдеться у “Посланії”:

Подивіться на рай тихий

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Саме Т.Шевченко, його ідеали, імперативи, його животворна національна ідея спонукають замислитися на нашим сучасним життям і запитати себе наступне. Так за чиїми зразками й підказками, за якими цінностями й ідеалами будуємо Україну? Шевченковими? Навряд чи. Так чий категоричний імператив утілюємо в життя? Шевченків? Не віриться. Так чи українську національну державу, свою державу-“хату”, державу українського народу ось уже вісімнадцять років будуємо? Шевченкову? Неправда. А якщо так, то чого дивуємося, що й далі перебуваємо рабами “на нашій – не своїй землі”, що й далі нас визискують і чужинці, і їхні місцеві підпанки-манкурти – “донощики і фарисеї”, що незмінно ведуть нас різноманітні шахраї від політики у чаді запозичних “з чужого поля” псевдовартостей у прірву небуття?.. Ось уже й на наших очах здійснюєтся апокаліптичне пророцтво генія: “Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане й знаку на землі…”. Але порятунок ще можливий. Достатньо лише відважитися на національно-визвольну боротьбу – “Борітеся – поборете!” – і формувати себе, своє мислення і світогляд, формувати державне майбутнє своєї країни відповідно до національних ідеалів, настанов та ідей нашого духовного батька – Тараса Шевченка. Лише тоді – переможемо! Лише тоді нас чекатиме інше майбутнє, напророковане іншою його візією. i<“І на оновленій землі / Врага не буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі”.

Петро ІВАНИШИН,

доктор філологічних наук, професор,

Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

9 березня 2009р.

Джерела:

БАНДЕРІВЕЦЬ

неділю, 6 березня 2011 р.

06.03.2011р. Б. / Послання Святішого Отця Бенедикта ХVІ на Великий Піст 2011 року

УКУ

“З Христом ви поховані у Хрищенні, з ним ви і воскресли” (пор. Кол 2,12)

Дорогі брати й сестри,

Чотиридесятниця, яка веде нас до святкування свята Пасхи, є для Церкви дуже цінним та важливим літургічним часом, у зв’язку з яким я з радістю хочу звернутися до вас з особливим словом, щоб пережити цей час з належною старанністю. Спрямовуючи погляд на остаточну зустріч зі своїм Нареченим у вічній Пасці, церковна спільнота, постійна в молитві та дієвій любові, посилює свій шлях очищення в дусі, щоб якнайповніше зачерпнути з повноти таїнства відкуплення нового життя у Христі Господі (пор. Перша Префація Великого Посту).

1. Саме це життя вже було нам передане в день нашого Хрищення, коли «ставши учасниками смерті та воскресіння Христа», ми розпочали «радісний та натхненний шлях учня» (Проповідь з нагоди свята Хрищення Господнього 2010). У своїх посланнях святий Павло постійно наголошує на особливій єдності з Божим Сином, здійсненій у купелі Хрищення. Той факт, що у більшості випадків Хрищення отримується дітьми, підкреслює, що тут йдеться про Божий дар: ніхто своїми силами не заслуговує на вічне життя. Боже милосердя, яке скасовує гріх та дозволяє переживати у власному житті «ті ж почуття, що і в Христі Ісусі» (Фил 2,5), дається людині безкорисливо.

У Посланні до Филип’ян Апостол Народів виражає сенс переміни, яка здійснюється в людині через участь у Христових смерті та воскресінні, вказуючи на її мету: щоб «я міг спізнати Його й силу Його воскресіння і участь в його муках, уподібнюючись Йому у смерті, в надії осягнути воскресіння з мертвих» (Фил 3,10-11). Отже, Хрищення не є обрядом з минулого, але зустріччю з Христом, яка формує усе життя охрищеного, дарує йому божественне життя та кличе його до щирого навернення, започаткованого та підтримуваного Божою благодаттю, що веде його до осягнення повного зросту повноти Христа.

Особливий зв’язок єднає Хрищення з Великим Постом, як сприятливим моментом для того, щоб зазнати спасенної Благодаті. Отці Другого Ватиканського Собору закликали всіх пастирів Церкви якнайбільше застосовувати «елементи Хрищення, властиві великопосній літургії» (Sacrosanctum Concilium, 109). У дійсності, Церква завжди поєднувала Пасхальне чування із звершенням Хрищення: у цій Святій Тайні здійснюється це велике таїнство, у якому людина вмирає для гріха, стає учасником нового життя у Воскреслому Христі та отримує того самого Божого Духа, який воскресив Ісуса з мертвих (пор Рим 8,11). Цей безкорисливий дар кожен з нас повинен наново оживляти в собі і Великий Піст пропонує нам шлях, подібний до катехуменату, який для християн давньої Церкви, як і для сучасних катехуменів, є незамінною школою віри та християнського життя: вони насправді переживають Хрищення як вирішальний акт всього свого існування.

2. Що ж може бути найвідповіднішим для того, щоб серйозно розпочати шлях до Пасхи та приготуватися до святкування Господнього Воскресіння – найрадіснішого та найурочистішого празника цілого Літургічного року – як не те, щоб дозволити, щоб нас вело Боже Слово? Саме тому Церква, через євангельські тексти неділь Чотиридесятниці, веде нас до особливо насиченої зустрічі з Господом, даючи нам нагоду ще раз перейти етапи шляху християнського втаємничення: для катехуменів –у перспективі отримання Святої Тайни відродження, для охрищених –маючи на увазі на нові та рішучі кроки в наслідуванні Христа та в повнішому даруванні себе Йому.

Перша неділя великопосної мандрівки показує наш людський стан на цій землі. Переможна битва з спокусами, якими розпочинається Христова місія, є запрошенням усвідомити свою слабкість для того, щоб прийняти Благодать, яка визволяє від гріха і вливає нову силу у Христі – дорозі, істині та житті (пор. Чин Християнського Втаємничення Дорослих, 25). Це – рішучий заклик пам’ятати про те, що християнська віра, за прикладом Ісуса та у єдності з Ним, включає боротьбу «проти правителів цього світу темряви» (Еф 6,12), у якому діє диявол і не перестає, також і сьогодні, спокушати людину, яка прагне наблизитися до Господа: Христос вийшов з цього змагання переможцем, щоб також і наше серце відкрити на надію та вести нас до перемоги над спокусами зла.

Євангеліє Преображення ставить перед нашими очима Христову славу, яка передвіщає воскресіння та провіщає обожествлення людини. Християнська спільнота усвідомлює, що її, як і апостолів Петра, Якова та Івана, приведено «окремо на вершину гори» (Мт 17,1), щоб знову, як діти в Сині, прийняти у Христі дар Божої благодаті: «Це – мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте» (Мт 17,5). Це – запрошення віддалитися від шуму щоденності, щоб зануритися у Божу присутність: Він хоче щодня передавати нам Слово, яке пронизує глибини нашого духа, де розпізнає добро і зло (пор. Єв 4,12) та зміцнює бажання іти за Господом.

Ісусове прохання до самарянки: «Дай мені напитися» (Ів 4,7), яке представлене у літургії третьої неділі, виражає переживання Бога за кожну людину та хоче пробудити у нашому серці прагнення дару «води, що струменить у життя вічне» (Ів 4,14): це – дар Святого Духа, який вчиняє християн «правдивими визнавцями», здатними молитися Отцеві «у дусі та істині» (Ів 4,23). Лише ця вода може заспокоїти нашу спрагу добра, істини та краси! Лише ця вода, дарована нам Сином, зволожує пустелі неспокійної та незадоволеної душі, «аж поки не спочине в Бозі», згідно з відомими словами святого Августина.

«Неділя сліпонародженого» представляє Христа, як світло для світу. Євангеліє запитує кожного з нас: «Ти віруєш в Сина чоловічого?» «Вірю, Господи!» (Ів 9,35.38), – з радістю стверджує сліпонароджений, стаючи речником кожного віруючого. Чудо зцілення є знаком того, що Христос, разом із зором, хоче відкрити також і наш внутрішній погляд, щоб наша віра ставала дедалі глибшою і щоб ми могли розпізнати у Ньому єдиного Спасителя. Він освітлює кожну темряву життя та веде людину до життя як «дитини світла».

Коли у п’яту неділю проголошується воскресіння Лазаря, ми опиняємось перед останнім таїнством нашого існування: «Я – воскресіння і життя… Віруєш цьому?» (Ів 11,25-26). Для християнської громади це час, щоб разом з Мартою ще раз щиро покласти усю надію на Ісуса з Назарету: «Так, Господи, вірую, що Христос єси, Божий Син, який гряде у світ цей» (Ів 11,27). Сопричастя з Христом у цьому життя приготовляє нас до подолання границь смерті, щоб безмежно жити у Ньому. Віра у воскресіння мертвих та надія вічного життя відкривають наш погляд на остаточний сенс нашого існування: Бог створив людину для воскресіння та життя, і ця істина надає автентичний та остаточний вимір історії людства, особистому існуванню людей та їхньому суспільному життю, культурі, політиці, економіці. Позбавлений світла віри всесвіт залишається замкненим у гробниці, без майбутнього, без надії.

Великопосний шлях осягає свої звершення у Пасхальному Триденні, особливо – у Великому Чуванні (Вігілії) Святої Ночі: відновлюючи обітниці Хрищення, ми наново стверджуємо, що Христос є Паном нашого життя, того життя, яке нам передав Бог, коли ми відродилися «з води та Святого Духа», а також ще раз підтверджуємо наше рішуче зобов’язання відповісти на діяння Благодаті, щоб бути Його учнями.

3. Наше занурення у Христові смерть та воскресіння через Святу Тайну Хрищення кожного дня спонукує нас до того, щоб визволити наше серце від тягаря матеріальних речей, від егоїстичного прив’язання до «землі», яке нас збіднює та стоїть на перешкоді тому, щоб бути готовими та відкритими для Бога і для ближнього. У Христі Бог об’явився як Любов (пор. 1 Ів 4,7-10). Христовий хрест, «слово Хреста» показує спасенну могутність Бога (пор. 1 Кор 1,18), який дарує Себе, щоб підняти людину та дати їй спасіння – любов у її найрадикальнішій формі (пор. Енцикліка Deus caritas est, 12). Через традиційні практики посту, милостині та молитви, що є вираженням зусиль на шляху навернення, Чотиридесятниця навчає дедалі радикальніше жити любов’ю Христа. Піст, який може мати різні спонуки, для християнина набуває глибоко релігійного значення: прибіднюючи нашу трапезу, вчимось долати егоїзм, щоб керуватися логікою дару та любові; переносячи позбавлення чогось, і не лише те, що нам надмірне, навчаємось відривати погляд від нашого «я», щоб відкрити Когось поруч з нами і розпізнати Бога в обличчях багатьох наших ближніх. Для християнина піст не викликає замкненості у собі, але ще більше відкриває на Бога та на потреби людей, та вчиняє так, що любов до Бога стає також любов’ю до ближнього.

На нашій дорозі знаходимось також перед спокусою володіти, жадобою грошей, що посягає на першість Бога у нашому житті. Пристрасть володіння викликає насилля, зловживання, смерть; саме тому Церква, особливо у великопосний час, закликає до практикування милостині, тобто, до вміння ділитися. Ідолопоклонство благ, натомість, не лише віддаляє людину від ближнього, але й збіднює людину, вчиняє її нещасною, обманює, вводить в ілюзію, не здійснюючи те, що обіцяє, тому ставить матеріальні речі на місце Бога, єдиного джерела життя. Як можна зрозуміти Божу батьківську доброту, якщо серце переповнене собою та власними проектами, якими вводимо себе в ілюзію, що ніби ними можемо забезпечити наше майбутнє? Спокуса полягає в тому, щоб думати, як той багач із притчі: «Душе моя! Маєш добра багато в запасі на багато років…» Ми знаємо Господнє судження: «Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе…» (Лк 12,19-20). Практика милостині є пригадуванням першості Бога та уважності до іншого, щоб наново відкрити нашого доброго Отця та отримати Його милосердя.

Протягом усього великопосного періоду Церква з особливою щедрістю пропонує Боже слово. Роздумуючи над ним та його засвоюючи, щоб ним щоденно жити, навчаємось цінної та незамінної форми молитви, бо уважне слухання Бога, Який не перестає промовляти до нашого серця, живить дорогу віри, яку ми розпочали у день Хрищення. Молитва дозволяє нам також набути нового сприйняття часу: в дійсності, без перспективи вічності та трансцендентності, він лише обраховує наші кроки до горизонтів, позбавлених майбутнього. В молитві, натомість, ми знаходимо час для Бога, щоб визнати, що «слова Його не проминуть» (пор. Мк 13,31), щоб увійти в таку внутрішню єдність з Ним, «щоб ніхто не зміг нас відірвати» (пор. Ів 16,22), яка відкриває нас на надію, яка не розчаровує, відкриває на вічне життя.

У підсумку, великопосний шлях, який запрошує нас споглядати Таїнство Хреста, означає «уподібнитися до Христової смерті» (Фил 3,10), здійснити глибоке навернення нашого життя: дозволити, щоб нас перемінила дія Святого Духа, як це сталось із святим Павлом на дорозі до Дамаску; рішуче зорієнтувати наше життя згідно з Божою волею; визволитися від власного егоїзму, долаючи інстинкт панування над іншими та відкриваючись на Христову милосердну любов. Період Чотиридесятниці є сприятливим часом для того, щоб визнати свою слабкість, щиро переглянувши життя, прийняти оновлюючу благодать Святої Тайни Покаяння та рішуче прямувати до Христа.

Дорогі брати й сестри, через особисту зустріч з нашим Відкупителем та через піст, молитву та милостиню, шлях навернення назустріч Пасці веде нас до поновного відкриття нашого Хрищення. Оновімо під час цього Великого Посту наше прийняття тієї благодаті, яку Бог дарував нам у тій хвилині, щоб вона освітлювала та керувала усіма нашими вчинками. Через дедалі автентичніше та великодушніше слідування за Христом ми покликання щодня жити тим, що ця Свята Тайна означає та здійснює. На цьому нашому шляху ввіряймося Пречистій Діві Марії, Яка породила Боже Слово у вірі та тілі, щоб як і Вона, зануритися в смерть та воскресіння Її Сина Ісуса та мати вічне життя.

(переклад української редакції Радіо Ватикану)

Джерела:

Радіо Ватикан


Мандрівники Христа Царя