«Вчитель завжди повинен бути в стані любові, себто - в стані Христа», – переконана Анна Зварич, директор Колегіуму-інтернату «Знамення» с. Зарваниця
Коли було започатковано ваш навчальний заклад і що цьому сприяло?
Колегіум-інтернат «Знамення» створено 2006 року, а вже 2008 року ми почали навчання. Також я - співзасновник і перший директор християнського колегіуму Патріарха Йосипа Сліпого. Сьогодні молоде покоління потребує доброго, здорового, морального стержня. Часто людині важко розібратися в житті – світ вабить багатьма спокусами в кольорових, гарних обгортках. Тож юнь іноді не знає правильного вибору, їй бракує досвіду, щоб утвердитися, зберегти свою чистоту, ідентичність. Можливо це брак виховання в сім’ї або брутальне середовище, в якому доводилось мужніти. Проте існує частина дітей, яка прагне іншого. Тож ми розмірковували над ідеєю створення відповідного навчального закладу. Наш, нині покійний, владика Михайло Сабрига (ЧНІ) мріяв, щоб в Зарваниці постала жіноча гімназія, бо це найкраще місце для виховання юнки, дружини, матері оскільки взірцем є Пресвята Богородиця. 2005 року ми створили ініціативну групу мирян, в склад якої входив начальник обласного управління освіти, й почали працювати над документами. А вже 2006-го зареєстрували статут цього абсолютно нового навчального закладу, з поглибленим вивченням предметів духовно-просвітницького спрямування.
Чому саме таку назву носить колегіум?
Це символічно. Існує відома ікона Богородиці Знамення. Також наші учениці мають форму і значки, де написано «Знамення – світло моєї душі». У нас навчаються виключно дівчатка 10-11 класів. Хлопці мають подібну школу в Бучачі. Взагалі, за радянських часів Зарваниця – найгірше село, в якому не було сільської ради і не існувало школи. Тепер же все змінила присутність тут Пресвятої Богородиці.
Скільки у вас навчається дітей і як популяризуєте заклад?
Нині в стінах колегіуму здобуває освіту 20 учениць з різних регіонів України. Набираємо їх після навчання в загальноосвітній школі. Інформацію про заклад подаємо через церковні структури, газети, радіо… Пригадую, під час першого набору було тисячі телефонних дзвінків від батьків. І перше питання, яке ставили: «Кажуть, що ви готуєте дівчаток до вступу в монастир?» Мене це дивувало, бо здавалося, що сучасні батьки радше готові закрити очі на гріх дитини, лиш би вона не присвятила своє життя Богові. Можу запевнити – наш навчальний заклад не надто відрізняється від державного, в колегіумі виконується основна освітня програма і після закінчення учні отримують атестат державного зразку, який дає їм право вступати у будь-який інший навчальний заклад. Різниця полягає лише в тому, що тут додатково вивчають такі предмети, як етика християнського і подружнього життя, основи християнської психології тощо.
Як вам вдається виховувати християнську мораль в молодих людях, які перебувають в досить небезпечно-бунтівному віковому проміжку?
Діти є дуже різні, хоча мене передовсім вражає їхня чистота і шляхетність. Зазвичай десятий клас – це вже той зрілий вік, коли мама може сміливо відпустити доньку з дому. Водночас це, як ви слушно кажете, справді небезпечний період. Ми стараємось забезпечити ученицям духовний розвиток - у нашому навчальному закладі предмет християнської етики викладає сестра-черниця. Є також священик-духівник, тож за бажанням свій приватний час дівчата використовують на розмову та молитву. Але вже саме перебування упродовж двох років в Зарваниці, у цьому святому місці, змінює особу, бо тут у невидимий спосіб Господь так діє, що людська мова заслабка, щоб це передати і пояснити.
Раніше ви працювали у вищому навчальному закладі м. Тернополя, тому можете порівняти - що варто для покращання освіти перебрати у держави, а чого позбутися?
Не треба категорично розділяти державу й Церкву, тому що обидві займаються однією справою – людиною. Різниця лише в тому, що держава повинна дбати здебільшого про соціально-суспільні аспекти людського буття, а Церква передовсім стоїть на сторожі моралі. Однак в державних структурах бракує поваги до гідності людини як творіння Божого. Я своїм викладачам кажу, що вчитель завжди повинен бути в стані любові, себто - в стані Христа. І на кожну дитину дивитися, як на ікону Божу. Можливо вона трошки деформована, запилена, пошкоджена. Та попри це відносини між учнями й викладачами мають носити партнерський характер. Так, вчитель вимогливий, строгий, виховує у дітей почуття відповідальності. Проте ми всі рівні, бо всі ми передовсім – люди. Натомість в державних школах дуже відчувається дисонанс – вчитель є чимось вищим, а учень – нижчим. І це не правильно. У нас дуже не пошанована людина, як і роль вчителя в суспільстві, а цей брак поваги відбивається на житті цілого народу.
Існує такий стереотип, що християнську освіту мали б викладати богопосвячені особи (монахи та монахині). Вам, як світській людині, не важко займатися цим?
Працюючи з 2002 року в Комісії у справах мирян Тернопільської єпархії УГКЦ, можу стверджувати, що серед світських осіб є багато гарних, практикуючих християн. Я маю дуже велику пошану до духовних осіб і вважаю, що нашу школу повинна була б очолити сестра-монахиня, але коли людина дійсно живе християнськими цінностями, перебуває у постійній молитві, бере участь в Літургії і часто приймає Святі Тайни, її поведінка стає глибоко духовною. Взагалі, наша Церква надзвичайно багата на добрих, щирих людей. До прикладу, зараз у нас йде підготовка учнів до зовнішнього незалежного оцінювання. Її здійснює дуже серйозний, фаховий український філолог. Вона щедро ділиться своїми знаннями з нашими дівчатами, і запевняє, що працювати в колегіумі дуже легко, бо, за її словами, тут благодатні діти.
Ви казали, що працюєте в Комісії у справах мирян, а також берете участь в діяльності Комісії у справах шкільництва. Наскільки необхідні такі церковні структури?
Уже впродовж п’яти років наша Комісія УГКЦ у справах мирян проводить професійні прощі до Зарваниці – до дев’яти прощ упродовж року. І я бачу, що коли люди, об’єднані роботою, збираються на спільну молитву, діється щось надзвичайне. Так само шкільництво – в кожному регіоні є декілька шкіл, тож коли ми збираємося разом, відчуваємо силу, стаємо голосом Церкви, почуваємося не самотніми. До речі, присутність християнських шкіл у тому чи іншому регіоні, у невидимий спосіб змінює працівників обласного управління освіти. Вони пізнають інші аспекти, бачать зовсім відмінний підхід до навчання і це їх надихає.
Чи можна термін «елітний» вважати синонімом до слова «християнський»?
Пріоритетом має бути гармонійний розвиток особи і нації в цілому. А це закладається в родині і залежить передовсім від матері. Все духовне добро дитина черпає з материнських настанов. Не дарма в народі кажуть - виховуючи хлопця, виховуєш чоловіка, а виховуючи дівчину, виховуєш майбутнє народу.
«Сучасну молодь переконує не теорія, а добрий приклад», – твердить директор Івано-Франківської школи Св. Василія Великого с. Йосипа Кіяк (ЧСВВ)
Розкажіть, будь ласка, історію заснування школи?
Фактично цей, зведений 1912 року навчальний заклад, відродився 2002-го, бо раніше, ще до війни тут функціонувала жіноча гімназія-інтернат. Вона, на відміну від більшості українських шкіл, була визнана тодішньою польською владою і отримала так зване «право прилюдності». Тобто, кажучи сучасною мовою, ліцензію. Монастир складається з трьох корпусів: у найбільшому розташована школа, в інших - монастирська церква та кляузура, келії сестер. Так було заплановано відразу, щоб сестри-черниці мали змогу вести освітньо-виховну діяльність. Тож коли 1993 року, після розпаду СРСР, нам повернули приміщення, ми опинилися в ситуації, коли силою факту повинні були продовжувати справу попередниць – провадити школу. Зараз вирішуємо проблему з вмістимістю закладу, бо розпочинаючи роботу думали, що це буде суто початкова школа першого ступеня. Але батьки наших учнів виявили бажання, щоб їхні діти продовжували навчання тут аж до отримання атестату, тобто до 11 класу. Тоді постало питання – де? Шкільний будинок розрахований максимум на 200-240 осіб, маємо 365. Будувати сьогодні додаткові споруди дуже складно. Вихід знайшли – в Івано-Франківську є приміщення, яке раніше було власністю УГКЦ, колишня семінарія. Зараз споруда належить МВС, там розташований військовий комісаріат. Нині триває процес виселення військовиків, який іде дуже повільно, тому що зумовлений браком коштів. Але проблема уже частково вирішена.
Яку кількість дітей здатна прийняти школа?
Згідно з нашою ліцензією ми можемо набирати в перший клас до 60 учнів. Бажаючих у різні роки орієнтовно є в межах 90-100 осіб. Процес відбору виглядає так – в березні ми проводимо нараду з батьками, які хочуть, щоб їхні діти навчалися в школі Св. Василія Великого. Однак на зустрічі ми розповідаємо не лише про наші досягнення, але й попереджаємо про труднощі, які можуть виникати під час навчально-виховного процесу. Бо батьківська уява схильна малювати ідеальну картину. Наприклад, бабуся приводить онуку, мати якої на заробітках. Літня жінка, котрій важко самій виховувати малечу, прагне віддати чадо в Божі руки: дитя з ранку до вечора під опікою, не голодне, задбане, адже кількість учнів у класі не більше 18 осіб й увага кожному забезпечена… Проте у процесі виховання повинні брати участь передовсім рідні люди, а вже допомагати їм в цій справі покликані викладачі. Тож після обговорення ситуації дехто сам йде від нас, вибираючи інші пріоритети. Часто батьки не розуміють, що в нашому навчальному закладі християнські цінності стоять на першому місці. Не кожен з них готовий переступити через власні переконання, щоб співпраця була повною, а результат добрим. Якщо ж позиція батьків і наша різниться, то кривду зазнає передовсім дитина, яка у школі чує одне, вдома інше, і врешті не знає, де істина. Тоді краще шукати інших шляхів… В разі ж порозуміння, наступний крок – співбесіда із дитиною. На початку червня ми зустрічаємося з потенційними учнями і у формі логічних запитань визначаємо рівень розвитку кожного. На основі цього робимо відбір. Він є складним, бо п’ятирічне маля розкривається не відразу. Загалом перевага надається діткам з особливими потребами, сиротам, напівсиротам або ж з багатодітних родин. На сьогодні в нашій школі навчається 12 інвалідів, в яких дійсно є серйозні проблеми із здоров’ям.
Чи для вас – богопосвяченої особи, не важко займатися суто мирськими справами, як то адміністрування, навчання дітей, облаштування приміщення школи?
В принципі не легко, тому що треба поєднати два світи – щоденне богопосвячене життя, до якого людина свідомо й добровільно зобов’язалася своїми обітами, та служіння, до якого кличе Господь. За фахом я – вчитель історії. Серед викладачів нашої школи більша частина – монахині. Фактично 12 сестер Чину Святого Василія Великого щодня проводять в школі майже весь свій час.
Наскільки сучасній молоді потрібне християнське виховання?
Необхідне, і то дуже. Нашу молодь переконує не теорія, а добрий приклад. Звісно, це вимагає більше зусиль і часу, розуміння й витривалості. Відтак ті батьки, які нині приводять дітей, це колишні учні, що не так давно самі сиділи за партами. Коли вони бачать, яким насправді може і повинно бути реальне християнське життя, змінюються. Приводячи своїх дітей до школи, переступаючи поріг нашого монастиря, дорослі починають цікавитися чернечим побутом, молитвою, глибше пізнавати Бога. Зрештою, раз у місяць ми проводимо так звану «шкільну» Літургію для дітей та їхніх батьків. Учні беруть в ній безпосередню участь, співають в хорі й фактично самі провадять Богослужіння. Для батьків це добра нагода переконатися, що внутрішня духовність закладена в серці кожного дитятка і християнська школа тільки допомагає розкрити її. Нічого не потрібно нав’язувати – діти лише розвивають те, що в них є.
А як у вашому навчальному закладі ставляться до такого педагогічного методу, як покарання?
Ми застосовуємо ті ж критерії оцінювання, які діють в загальноосвітніх школах. Звісно є похвали, заохочування, але іноді мусимо зреагувати, коли малеча бешкетує, чинить щось погане. Й тут недостатньо констатувати факт нечемності, а треба докласти чимало зусиль, щоб дитина збагнула, у чому проблема. Коли вона усвідомить свій вчинок, змінить ставлення до нього. Хоча за час існування школи кількох дітей таки довелося відчислити, запропонувавши їм навчання в державному закладі. Але цей процес був насправді дуже складним і надзвичайно болючим. Йому передували сумніви, пояснення, розмови з батьками, які, на жаль, нічого не дали. Звісно, це прикро, бо починаєш картати себе - чи до кінця виконала місію з перевиховання. Але згодом міцніє переконання, що на це була Господня воля, аби та дитина з непростої ситуації винесла конкретні враження, зробила потрібні висновки. Можливо для її кращої реалізації просто необхідні більш жорсткі вимоги, строгіша атмосфера. Тож відчислення не варто сприймати як катастрофу чи трагедію. Дуже часто ми хочемо бачити плоди вже. А вони визріють тоді, коли ці діти приведуть своїх дітей до школи. Так що все щойно починається…
Що дає участь в роботі Комісії УГКЦ у справах шкільництва?
Можливість бачити наші загальні досягнення, аналізувати труднощі. Коли 2002 року починалося відродження школи Василія Великого, Комісії як такої не існувало. Тож викладачі, що працювали в християнській освіті, намагались гуртуватися між собою. Відтак, коли є церковна структура, яка займається шкільництвом, люди, до яких можна звернутися із будь-якими пропозиціями та потребами, це дуже допомагає. У ході спільного обговорення питань народжуються нові ідеї. Тоді навіть труднощі спільно долати набагато простіше. Відповідно, можна вийти на якісно новий щабель діяльності і побачити у цих труднощах позитиви розвитку.
Підготувала Маріанна Кузан
Джерела:
Департамент інформації УГКЦ
Мандрівники Христа Царя
