11.06.2011р. Б. / Одеська єпархія УПЦ плутається в спростуванні резонансних висловлювань митр. Агафангела (ВІДЕО)

У зв'язку з виступом в прямому ефірі головного редактора радіостанції "Ехо Москви" Олексія Венедиктова, який повідомив, зокрема, що на зустрічі з митрополитом Одеським Агафангелом (УПЦ МП) дізнався від останнього, що той залишає без благословення вірних, що голосували за обрання Президентом Віктора Ющенка («Скажи дякую, що не проклену»), прес-служба Одеської єпархії УПЦ виступила із заявою.

У ній стверджується, що «ні в ході приватної бесіди з паном Венедиктовим, ні в інший час Високопреосвященнійший Митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел не повідомляв про згаданий журналістом епізод. Даний епізод не лише не мав місця, але і не міг відбутися в принципі, оскільки Владика Агафангел ніколи ні словами, ні діями нікому не погрожував жодними "прокльонами" за що б то не було».

Більш того, митрополит Агафангел, пише прес-служба, «є авторитетним архіпастирем Української Православної Церкви, який нікого не проклинає, але здійснює молитву за людей різних поглядів і політичних переконань».

Тим часом О. Венедиктов є далеко не першою людиною, хто повідомив про «прокльони за Ющенко». Зокрема, в своїй нотатці «Про брехунів в церкві і політичні симпатії» один з авторів порталу «Релігія в Україні» Володимир Мельник наводив слова владики Агафангела, цитуючи ресурси його ж підопічних. Зокрема, «Ті, хто не прийде на виборчі дільниці, — сказав він з амвону, — і не проголосує за Віктора Януковича, повинен буде згодом покаятися в цьому у свого духівника». У 2004 році владика Агафангел також заявляв кореспондентам православних ЗМІ в Одесі, що «в православної України не може бути сумнівів за кого голосувати на майбутніх виборах, звичайно ж за того, кого благословила Сама Цариця Небесна», тобто за В. Януковича.

Крім того, ще свіжі в пам'яті заклики керівництва Одеської єпархії молитися про «напоумлення» журналісток «хворобами» - за простий репортаж про вартість церковних послуг в одеських храмах.

Примітно також, що спростування прес-служба дала лише по одній фразі з інтерв'ю О. Венедиктова, залишивши без коментарів інші резонансні заяви митрополита Агафангела - про те, що «Львів - наша Чечня», про готовність йти проти Собору і церковних рішень і так далі.

Джерела:
Релігія в Україні
Мандрівники Христа Царя

10.06.2011р. Б. / Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства про книговидання

Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства про книговидання

Всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям, преподобним ченцям та черницям, улюбленим у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церкви

Дорогі у Христі!

Для утвердження Божого Царства, до якого покликана кожна людина, Ісус Христос вибрав дванадцятьох апостолів та, заснувавши свою Церкву, наділив її місією проповідувати Євангеліє: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28, 19−20). Отримавши у П’ятдесятниці дар Святого Духа, апостоли «пішли і проповідували всюди, а Господь допомагав їм та стверджував слово чудесами, які його супроводили» (Мр. 16, 20). Христова Церква непомильно зберігає прийнятий від апостолів дар віри та використовує різні засоби, щоби краще представити і захистити чистоту євангельського вчення, аби воно ставало більш доступним не тільки для християн, а й для всіх людей доброї волі. Саме це прагнення зберегти Христову Благовість цілісною і живою становить суть Вчительського служіння Церкви, яке проявляється у передаванні та поясненні Божого Об’явлення.

У здійсненні свого Вчительського служіння Церква не може залишити поза увагою сучасні комунікаційні засоби і активно використовує для проповідування Божого Слова книжкові та електронні видання, радіо- та телеефір, можливості Інтернету та ін. У цьому пастирському зверненні хочемо особливо наголосити на важливості використання всіх цих засобів для поширення та пояснення Господньої науки, а також звернути увагу на деякі небезпеки, які можуть бути з цим пов’язані.

Завдання релігійних публікацій є надзвичайно важливим. Його добре виражають слова, котрими євангелист Іван завершує свою розповідь: «Все це написано, щоб увірували ви, що Ісус − Христос, Син Божий, а увірувавши, щоб мали життя в його ім'я» (Ів. 20, 31). У Святому Письмі Старого Заповіту знаходимо розповідь про те, як читання однієї книги стало причиною до покаяння та навернення. Це подія, коли цар Йосія і весь вибраний народ після віднайдення Книги Божого Закону зобов’язалися «ходити слідом за Господом і пильнувати його заповіді, накази і його установи з усього серця й з усієї душі» (ІІ Цар. 23, 2). Ось яка велика сила натхненого книжного слова!

Сфера впливу друкованого слова набагато ширша від усної проповіді, і тому в нинішніх умовах церковний автор має набагато більші місіонерські можливості, ніж навіть дуже здібний добрий проповідник. Релігійні публікації − це також невичерпна скарбниця духовногодосвіду християнського життя, бо вони покликані розбудити у вірних глибоке християнське благочестя, збагатити їх духовним досвідом. Користь від читання релігійної літератури є надзвичайно великою і тому, що без неї дуже важко піднести рівень богословської обізнаності у церковному середовищі і поза ним, а це на сьогодні є одним із пріоритетних завдань нашої Церкви.

Дякувати Богу, сьогодні поступово зростає кількість книжок, виданих на релігійну тематику, збільшується число церковних видавництв. Спрямування та зміст цієї літератури є різноманітними; не однаковою є і їхня якість. Тут доречно згадати Христову притчу про чоловіка, який посіяв на своєму полі добре зерно, але прийшов ворог і засіяв кукіль поміж пшеницю (Мт. 13, 24−30). Дуже прикро, що навіть на полицях церковних книжкових крамниць деколи можна натрапити на видання, які містять догматичні й богословські помилки та наповнені псевдохристиянською містикою. Зазвичай для таких книг характерні надмірна емоційність, схильність до апокаліптичних страхів (як виглядатиме кінець світу; що зробити, аби врятуватися в останні дні і т.д.), надзвичайна прив’язаність до різних пророцтв та приватних об’явлень, не визнаних Церквою. Продавці або розповсюджувачі такої літератури стараються всякими способами переконати покупців, що читання і виконання того, що там написано, конечно потрібне для спасіння душі. Очевидно, що такі тексти не тільки що не мають нічого корисного, але і несуть у собі велику небезпеку для духовного життя вірних. Тому, дбаючи про добро своїх духовних дітей, Церква намагається захистити їх від шкідливого впливу, який може спричинити читання літератури, що не затверджена та не схвалена церковною владою.

Дорогі у Христі, пам'ятаймо, що лише у Святому Письмі та святому Переданні міститься повнота науки Христа-Господа, необхідна для спасіння. Тому свята Церква в основу свого проповідування кладе насамперед Божі Заповіді, залишені нам у Святому Писанні та святому Переданні. Щоб зберегти чистоту Христової віри, вона ревно перевіряє, чи у проповідуванні та поясненні християнського віровчення не закрадаються помилки. Покликана берегти святу віру і знаючи, що князь темряви часом приймає образ ангела світла (пор. 2 Кор. 11, 14), Церква старається перевіряти, чи не суперечать різні публікації навчанню Святого Письма та тій науці, яку вона прийняла від апостолів і яку зберігає до сьогодні. А вірні, пам’ятаючи слова Христа, звернені до апостолів: «Хто слухає вас, мене слухає» (Лк. 10, 16), мають охоче приймати повчання і настанови, які подають їм пастирі, особливо у цій дуже важливій ділянці.

Щоб упорядкувати церковне книговидавництво, Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства ухвалив відповідну Інструкцію, призначену єпископам, духовенству УГКЦ, авторам і видавцям релігійної літератури, а також усім зацікавленим особам. У цій Інструкції особлива увага звернена на Святе Письмо і на Катехизми або інші рівноцінні тексти, які використовуються з катехитичною метою для передавання та роз’яснення Христової науки. Зважаючи на важливість усіх цих книг, Церква просить вірних перед їх читанням і використанням перевіряти, чи вони мають церковне затвердження.

Дотримуючись ранньохристиянського правила − як молимося, так і віруємо, − особливу увагу Церква звертає на літургійні тексти, які використовуються для богопочитання. Вони також потребують церковного затвердження.

Окремим чином треба згадати про різного роду акафісти, молебні, пасії, хресні дороги, дев’ятниці, молитви з різних нагод, до різних святих і т. п. Ці тексти мають на меті допомогти приватній молитві християнина та служать для його духовного розвитку, а тому обов’язково повинні мати церковний дозвіл на їх публікування.

Що ж стосується інших творів, в яких йде мова про питання християнської віри або моралі, то вони також повинні мати церковний дозвіл. Якщо якась книга дістала церковний дозвіл, то читач може бути певним, що в ній немає догматичних помилок. Якщо ж на перших сторінках книги вказано, що вона має церковне схвалення і благословення, то це означає, що вона виражає автентичну науку Церкви і тому рекомендується для читання.

Хочемо наголосити, що недостатньо самого напису, на кшталт: «За дозволом церковної влади» або «Схвалено Церквою». Самі по собі такі написи ще не означають, що за ними стоїть компетентна церковна влада, радше навпаки – вони лише можуть ввести в оману читача. Видання може вважатися як таке, що пройшло апробацію з боку церковної влади лише тоді, якщо на початку публікації виразно вказано, хто, коли і яким документом дав дозвіл, затвердження чи схвалення і благословення тексту. Якщо ж цього немає, то це означає, що цей текст може бути спотвореним або не відповідати церковному вченню. Слід бути дуже уважним, купуючи та читаючи такі книги, бо вони можуть бути небезпечними для духовного життя християнина.

Дорогі у Христі! Встановивши такий порядок у сфері книговидання, Церква аж ніяк не прагне обмежити свободу слова чи видання. Це зроблено радше для того, щоб під іменем та авторитетом Церкви не розповсюджувалися спотворені вчення та погляди, які суперечать чистоті євангельської проповіді та апостольського передання.

Від імені Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви

+СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 8 червня 2011 року Божого

Джерело:

Департамент інформації УГКЦ

10.06.2011р. Б. / Папа прийняв 6 нових послів при Ватикані (відео)

Над людиною, якій Бог доручив добре управляти природою, не може домінувати техніка, і людина не може бути їй підпорядкована. Важливою необхідністю є екологія людини - говорив Бенедикт XVI, приймаючи в четвер нових послів Молдавії, Екваторіальної Гвінеї, Белізу, Сирії, Гани і Нової Зеландії при Апостольській Столиці.

Це дипломати, які проживають на щоденній основі поза Римом. Кожному з них Святіший Отець вручив текст послання, скерованого до даної країни, а потім, виголосив виступ до всієї групи нових послів.

Звертаючись до представників Молдавії, Екваторіальної Гвінеї, Белізу, Сирії, Гани і Нової Зеландії, Бенедикт XVI закликав до політичних і економічних дій, які пропагували б стиль життя, що поважає природне середовище людини, а також підтримували б пошуки і використання енергій, що дбають про навколишнє середовище і водночас не є шкідливими для людини.

Папа нагадав, що в першій частині цього року відбулося багато природних катастроф. Перед їх лицем Папа підкреслив примат людини. „Над людиною, якій Бог доручив добре управляти природою. не може домінувати техніка і людина не може бути їй підпорядкована. Усвідомлення цього повинне схилити держави до спільної рефлексії над короткостроковим майбутнім нашої планети, перед лицем їх відповідальності за наше життя і технології. Важливою необхідністю є екологія людини. Політичним і економічним пріоритетом має бути прийняття стилю життя, дружнього до середовища і підтримка досліджень та експлуатації чистих енергій, що охороняють спадок створіння і є безпечними для людини”, – сказав Святіший Отець.

Бенедикт XVI запропонував переглянути наш підхід до природи. Вона є не лише простором, придатним до експлуатації чи розваги, але місцем, в якому народиться людина, в певному сенсі її „домом”. Він висловив переконання, що „зміна ментальності в цій області повинна довести до такого стилю суспільного співжиття, який поважає союз між людиною та природою, без якого людській сім'ї грозить загибель”. Папа вказав на необхідність поглиблених роздумів і пропонування конкретних рішень, зауважуючи, що найбільш відповідною платформою для таких роздумів мають бути Об'єднані Нації.

Святіший Отець спонукав також до роздумів над відповідним місцем техніки. Він застеріг перед опредметненням людини і трактуванням техніки як єдиного чинника щастя чи прогресу. „Техніка, яка панує над людиною позбавляє її людяності”, – підтвердив Папа Римський, застерігаючи водночас перед гордістю і гедонізмом, які виникають з такої позиції.

„Ослаблення примату людського фактору спричиняє екзистенціальну втрату і певну втрату сенсу життя. Бачення людини і речі, без посилання на трансценденцію, викорінює людину із землі, а що важливіше, призводить до зубожіння її ідентичності. Тому конче необхідно пов'язати техніку із сильним етичним виміром, оскільки здатність людини до перетворення і в певному сенсі створення світу власною працею, опирається завжди на первинному дарі, отриманому від Бога. Техніка повинна допомогти природі в розвитку, відповідно до лінії, визначеної Творцем”, – сказав Бенедикт XVI.

Папа Римський зазначив, що рішення, які мають таку підставу, берегтимуть життя людини і її крихкість, а також права теперішніх і майбутніх поколінь, але людство зможе як і раніше користуватися прогресом, який вміє досягти людина своїм інтелектом.

Святіший Отець закликав ті ж уряди до насадження гуманізму, що поважає духовний і релігійний вимір людини, оскільки її гідність не залежить від коливань громадської думки. „Повага її прагнення до справедливості і миру дозволяє будувати суспільства, що розвивається, коли підтримує сім'ю чи відкидає, наприклад, виключний примат фінансів”- зазначив Бенедикт XVI.

Святіший Отець підкреслив, що кожна країна живе повнотою життя своїх громадян, свідомих своїх обов'язків і здатних до вираження своїх переконань. Він нагадав, що природне прагнення до правди і добра є джерелом динамізму, який зароджуватиме бажання діяти разом для досягнення спільного добра. Це в свою чергу приводить до безперестанного збагачення громадського життя.

Папа Римський нагадав, що громадське життя є перш за все духовною реальністю, а місією політиків є мирне приведення народів до згоди і мудрості, яка повинна осягати свою вершину в релігійній свободі.

Джерела:
info.wiara.pl
Мандрівники Христа Царя

09.06.2011р. Б. / Венедикт (Алексійчук): «Наша Церква має величезне завдання в усій Вселенській Церкві: вказувати, що Церква Христова має бути єдина»

Інтерв’ю з владикою Венедиктом (Алексійчуком), єпископом-помічником Львівським, друковане у спецвипуску видання «Наш Собор» з нагоди вибору Предстоятеля УГКЦ

- Владико, кожен із нас пережив якийсь свій особливий неповторний момент у житті. Яким був Ваш?

- У моєму житті не було якихось особливих подій. Поруч із цим, щобільше живу, то більше починаю цінувати кожну мить мого життя і кожну людину, котру Бог мені посилає на моїй дорозі. Щораз-то глибше усвідомлюю Христові слова, що ні одна волосинка не падає, щоби не було на те Божої волі. Тому, коли говорити про якісь особливі події, які мали вплив на моє життя, чи особливих людей – то кожна людина і все що ставалось зі мною є дуже важливим для мене. Бо ж в кожних обставинах мого життя я або зустрічаюсь із Богом, або – не зустрічаюся. Тому якщо прямо відповісти на Ваше запитання, то кожна мить для мене є особливою і неповторною, бо ж дана мені самим Богом.

- Коли Ви відчули, що хочете бути з Богом настільки близько?

- Усе своє життя я був ідеалістом. У міру своєї свідомості все більше пізнавав, що це – ідеалізм, і де його шукати. Тоді прийшло розуміння, що найголовніше в житті – це буття з Богом. Бо не раз застановлявся над своїм життям, тими чи іншими обов’язками в суспільстві, в Церкві – і зрозумів, що все є відносне. Головне – це твоє життя в Бозі. Найважливіше наше завдання – жити з Богом, бо ж коли Бог є на першому місці, то все інше є на відповідному місці. Останнім часом мені прийшла думка: «Хто вплинув більше на світ – блаженний папа Римський Йоан Павло ІІ, чи свята Мати Тереза?». Папа, котрий мав у своїх руках певну владу, очолював Церкву, яка нараховує більше 1 мільярда її членів, і Мати Тереза – монахиня, без особливої влади і впливів. Звичайно, не дуже і шукав на це питання відповіді, та й, зрештою, таке питання і не варто ставити, бо, зрозуміло, що кожен із них мав інше покликання і завдання в Церкві Христовій. Кожен із них не в більшій чи меншій мірі вплинув на Церкву, життя інших людей, але вплинув інакше.

- Як це: бути близько з Богом?

- Хотіти цього. Часто в приклад наводжу злодіїв, наркоманів і алкоголіків. Злодій, як хоче вкрасти, – вкраде, алкоголік випити – вип’є, наркоман вколотись – вколеться. Те саме є, якщо ми захочемо бути з Богом – то неодмінно будемо. Одного з отців запитали: «Чому немає святих?». Він відповів: «Бо ніхто не хоче». Питання в тому, чи ми бажаємо цього. А Бог зі свого боку завжди дасть якусь людину, дасть книжку, подію, яка нам допоможе в тому, щоб це наше бажання стало реальністю. Тому порада дуже проста – треба лише сильно цього бажати.

- Чим є для Вас віра?

- Віра це не є щось стале в житті. Вона постійно може зростати, або зменшуватись. Щобільше ми живемо вірою, то більше її розвиваємо. Тому в кожний момент нашого життя лише коли вживаємо цю віру, тоді в ній зростаємо. Тому дуже важливим є вдивлятись і вслухатись, де Господь кличе нас попробувати «вживати» цю нашу, як ми її часто окреслюємо, малу віру.

У Старому Завіті Бог міг промовити до пророка через ослицю, коли це було потрібно. Господь у нашому житті може формувати нас через будь-що, аби лиш ми за тим пробували побачити Його. Наприклад, за людиною, котра грубо повела себе стосовно нас, попробуймо з вірою побачити за нею Бога. Проблема наша, що ми бачимо лише людей чи обставини, а не свідомі того, що ці обставини, чи тих людей нам Бог послав. Для прикладу у Церкві в наших настоятелів будь-якого рівня ми бачимо лише людські риси, але не свідомі того, що Господь дав їх для нас. За тим не раз незрозумілим і нелогічним порядком на місцях праці, уставом в монастирі чи семінарії, чи за тими рішеннями чи вчинками наших провідників, які не раз не вкладаються в якесь логічне розуміння, – стоїть Бог. Якщо ми побачимо за цим усім Господа – прийде мир і спокій. Коли ми не бачимо Бога, Котрий є за тим всім, то знаходимося немовби в «рабстві» обставин чи людей. Коли я бачу за тим всім Бога, завжди спокійний, бо я в Господі перебуваю і в Його руках.

- Людина розуміє, що усе в житті дуже швидкоминуче, і основна наша мета у вічності. Лише через смерть душа людини може заспокоїтись у своєму прагненні Бога. Так, Бог хоче, щоб ми творили, щоб іменували цей світ своїми добрими вчинками, але воно все є таким «маленьким».

- Але наше життя є унікальним. Тому що саме в цей період нашого життя вирішується, чи ми будемо по смерті у вічності з Богом, чи ні. Бог дарував нам життя, щоб ми могли приготуватись, шоб потім увійти по смерті у вічне буття з Господом. Тому саме тепер маємо вибір, що вибрати: бути з Богом у вічності, чи без Нього. Наше життя це час, щоб Бога пізнати, почати жити з Ним.

- Що Ви скажете про твердження, що, незважаючи на нашу свободу вибору, ми усі глибинно є «узалежненими» від Бога?

- Бо ми є сотворені Богом і до свого Творця свідомо чи несвідомо тягнемося. Ніколи не будемо задоволені нічим, поки не пізнаємо того, Хто нас сотворив.

- Ті, хто називає себе атеїстами, закидують, що ми залежні люди?

- Вони тим більше є залежними він своїх ідеологій і своїх ідей. Можна сказати, що людини невіруючої немає, кожна людина будує свою релігію тоді, коли не досвідчить ідентичного життя в Бозі.

- Якщо порівняти єпископське служіння зараз і свою працю в монастирі, чи є щось, що втратили?

- Нічого. Бо той самий Бог, Котрий був у монастирі, Він є тепер і на цьому місці мого служіння.

- А набули?

- Теж нічого. Бо що більшого можна набути, крім Бога.

- Чого миряни очікують від монашества?

- Бути дорговказом і прикладом для них. Василій Великий говорить, що монах – це взірцевий християнин. Люди потребують від монашества, щоб воно було святим, досконалим. Тому монашество має бути свідомим того, що основа їхнього життя – це життя Богу посвячене. Основа монашого життя поза їхніми особливими служіннями – це їхня молитва, аскеза. Люди очікують від монашества взірця християнського життя.

- Люди живуть у світі: ходять на роботу, на базар, їдять, працюють, відпочивають… Вони часто ніколи і не згадують про те, що десь є монастирі, у яких також живуть люди – монахи. Вони навіть, можливо, і не відчувають потреби у їхньому існуванні. Чи доцільним є, щоб монашество починало входити в життя людей не з наукою про Бога, а зі своїми свідченнями?

- Питання до Вас: «Ви ходите на роботу, на базар, їсте, працюєте, відпочиваєте – відчуваєте тоді, що у Вас є серце, легені, нирки..?»

Не потрібно монашества якось спеціально відчувати. Немає потреби у їхній фізичній присутності між людьми. Монашество – це свого роду «серце» Церкви, а навіть суспільства.

- Як монастирі можуть привабливо відкрити молодій людині свою глибину, представити альтернативу вибору?

- Кожні спільноти мають дуже багато різних форм: зустрічі, реколекції. З другого боку, наше монашество є ще молодим і тому йому потрібно ще здобувати досвід. Щоби щось свідчити, пропонувати – мусиш кимось бути сам, або щось самому знати. Тому коли ми говоримо про богопосвячених осіб, то бачимо, що монашество в нашій Церкві є ще надто молодим, а це означає, що має само дозрівати і само по собі ставати свідченням про Бога. Так, ми маємо багато очікувань від монашества і воно теж є свідоме багатьох речей, які мало б робити, але, думаю, зараз ще час дозрівання.

Інше це те, що багато хто з боку не зможе до кінця зрозуміти монашого способу життя. Ще апостол Павло говорив: «Хто може містити – нехай містить». Не кожен з нас може це «вмістити». Можна пробувати порівняти його із подружжям, де двоє закоханих творять сім’ю. Тоді це саме питання можна поставити і перед сім’єю: «А що сім’я зробила для людини, суспільства?».

- Єпископ і миряни – якими є ці відносини?

- Найперше можна сказати, що у нас є величезні вимоги до єпископів, позаяк ми думаємо, що єпископи це ті, котрі у всьому мають бути компетентними. Їх ідеалізують, мовляв, він мав би все і вся знати, на все знаходити відповіді, а він – людина. Також варто звернути увагу, що суспільство, у якому ми живемо, є пострадянським. Звідти до нас прийшло це нешанування влади, бо ж вона завжди була проти людей, та й тепер досить часто так є. Тому ми не маємо пошанування до будь-якої влади. Тепер для людей досить часто немає авторитетів влади. А в повсякденному розумінні єпископ – це влада. Тому такий підхід «переноситься» і на розуміння стосунків у Церкві. Бути сьогодні єпископом – це великий виклик, бо єпископ має сам здобувати авторитет.

- На якому етапі своєї зрілості знаходиться зараз наша Церква і що, на Вашу особисту думку, їй ще потрібно додати?

- У моєму розумінні наша Церква має особливе призначення. Це унікальний взірець Церкви перших тисячу років, коли вона була єдиною. Церква розкололась у 1054 році на Східну і Західну. А ми є взірцем тієї Церкви, якою вона була на початку. Думаю, що наша Церква не усвідомила собі до кінця ще своєї унікальної місії і завдання в усій Вселенській Церкві, яку отримала від Бога, – свідчити і закликати до єдності Церкви.

- Дякую.

Розмовляла Іванна Рижан
Джерело:
Мандрівники Христа Царя

VirtaPay

VirtaPay

* Ви скоро зможете увійти у ваш профіль, використовуючи VirtaPay Facebook

08.06.2011 / УГКЦ вшановує пам’ять о. Маркіяна Шашкевича, який національно і духовно відроджував Україну

З нагоди двохсотріччя з дня народження о. Маркіяна Шашкевича (6 листопада 1811 року) та з приводу його річниці смерті (7 червня 1843 року) Блаженніший Святослав звернувся з Посланням до українського духовенства та мирян. Глава УГКЦ закликав бачити у постаті цього священика приклад любові до свого народу, який захищав його права і свободи та підносив культуру й духовність.

Незважаючи на коротке життя о. Маркіяна (32 роки), його внесок у формування українського національного духу та національне пробудження нашого народу є неоціненним. «Великий поет, визначний лінгвіст, а передусім невтомний, ревний і святий священик, котрого Господь послав нашому народові в часи великого духовно-культурного занепаду, щоб пробудити його, показати йому його гідність і велич, скерувати його на шлях національного та духовного відродження», – таким бачить його особу Глава УГКЦ.

Блаженніший Святослав зауважив: «В наш час, коли простежується велика прірва між народом та його правителями, коли так мало є людей, які справді дбають про майбутнє українців, Церква, дивлячись на постать цього свого славного сина, закликає священиків і всіх, хто не байдужий до долі власного народу, наслідувати ідеал, що його втілив отець Шашкевич: щиро любити свій народ, бути завжди близько до нього, ревною працею йому служити, відважно захищати його права і свободи, невтомно підносити його культуру і духовність, щоби цей народ міг сповнити своє покликання в історії та вповні розвинути свої, Богом дані, таланти».

Цитуючи слова Митрополита Андрея, Глава УГКЦ звернув увагу на велич та силу слова о. Маркіяна: «Ідея Маркіяна була поштовхом всього нашого національного відродження. Подібно до рибалок, які стали Христовими апостолами і словом своїм струснули старим світом, Шашкевич став апостолом нашого національного пробудження і струснув свідомістю мільйонів русинів-українців. Це про нього колись влучно сказала Наталя Кобринська, що в Галичині Шашкевич першим «ударив палицею Мойсея у зледенілу скалу народних почуттів. І бризнув струмінь живого слова і живої народної літератури».

У своєму Посланні Глава УГКЦ подякував Богові за те, що «дав нам цього праведника духу, який так ревно і жертовно служив народові й Церкві». Закликав духовенство та вірян наслідувати його приклад у молитві, праці та жертовності для рідного народу. «Нехай він знову пробудить в усіх нас Духа Божого, навчить любити свій народ, не забуваючи», – сказав Блаженніший Святослав.

Пригадуємо, що опрацювати та видати звернення з нагоди святкування 200-річчя з дня народження отця Маркіяна Шашкевича постановив Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ, проходив 25 - 26 травня 2011 року у Львові-Брюховичах.

Додаток:

Отець Маркіян Шашкевич народився 6 листопада 1811 року в с. Підліссі Золочівського повіту в Галичині в сім'ї священика.

Учився спочатку в гімназії у м. Бережанах, а з 1829 року ? у Львівській семінарії. Під час перебування в семінарії Шашкевич розпочав свою творчу діяльність; тоді ж він організував літературний гурток молоді. Перші твори Шашкевича з'явилися в збірнику «Русалка Дністровая» (1837).

Перу о. Маркіяна, крім низки поезій, належить кілька прозаїчних творів. Найвизначніший з них ? казка «Олена», високо оцінена Іваном Франком.

Шашкевич був одним із поетів «Руської трійці», організатором цього гуртка і невтомним культурним діячем. Крім поезій і прозових творів, йому належать переклади на українську мову сербських народних пісень, віршів чеських і польських поетів.

+Помер о. Шашкевич 7 червня 1843 року.

Джерело:
Департамент інформації УГКЦ

07.06.2011р. Б. / «Ми є зацікавленими в тому, щоби мирян-катехитів ставало щораз-то більше», – владика Богдан (Дзюрах)

«Сьогодні батьки фінансують в освіту у формі податків і саме вони мають право, щоби ті кошти були скерованими до таких шкіл, де викладаються християнські предмети і дається християнське виховання», – владика Богдан (Дзюрах)

«В УГКЦ є майже 2000 катехитів, котрі пройшли професійну підготовку, – зауважує владика Богдан на прес-конференції у Гошеві, яка відбулась 4-5 червня 2011 р. з нагоди святкування 20 річниці катехитичного служіня, – маємо 1500 катехитів, які діють, працюють і служать у наших пародіях», – продовжує єпископ.

Він говорить: «Нас особливо тішить те, що це, переважно, миряни, що саме вони займають щораз-то важливішу позицію у житті Церкви, що не є лише приймачами Божого Слова, але і його поширювачами».

Сестра Луїза Цюпа, заступник Голови Патріаршої Катехитичної комісії УГКЦ, яка стояла у джерел відновлення катехитичного служіння і завдяки якій Церква змогла налагодити на дуже високому рівні катехизацію, згадує про початки цієї праці.

«Це був такий великий Божий дар. Тоді цей курс зібрав понад 500 осіб». Курс спершу був розрахований для сестер-монахинь, але згодом, на пропозицію о. Василя Мендруня, миряни також отримали можливість відвідувати ці заняття. Сестра Луїза ділиться досвідом:

«Для нас таким зворушливим моментом було те, що коли люди записалися на курси, котрі проводилися двічі на день на одну і ту саму тему, позаяк не було можливості усім відвідувати в один і той же час заняття, то все одно однакова кількість людей ходила і вранці і після обіду. Коли я запитала особу, котру бачила вранці на заняттях, чому вона прийшла ще й увечері, та відповіла, що, якби була можливість, то прийшла ще й вночі, бо так довго ми були позбавленими Божого Слова», – говорить пані.

«Спершу це був щомісячний курс, – говорить с. Луїза, –Блаженніший Мирослав Іван Любачівський просив продовжувати збирати бажаючих, подавати їм науку так, щоб вони могли у свій час передавати це дітям, молоді».

За цих 20 років катехитичні структури є в усіх єпархіях. «На сьогодні ми не можемо задовільнятися тим, де стоїмо, нам завжди треба іти вперед і особливо варто звернути увагу на Катехизу для дорослих», – зауважує с. Луїза.

Цього року, у місяці червні, Церква зможе подарувати книгу віровчення – Катехизм. «Великим завданням для наших катехитів стане простудіювати цей Катехизм та пристосувати у всіх катехитичних програмах, згідно з вказівками, які дає Церква», – звертає увагу сестра і додає: «Навіть якщо б батьки нічого не могли дати своїй дитині, але дали християнське виховання, то вони дали найбільше багатство». Підсумовуючи, наголошує, що без християнського виховання не буде належного майбутнього не тільки Церкви, але й держави.

У формі запитань-відповідей журналісти мали змогу дізнатися про плани та стратегію праці Церкви у катехитичному служінні.

Долинська районна газета «Свіча»

п. Роман

- З проголошенням незалежності, УГКЦ була організатором того, щоб у школі викладали катехити. Знаємо, як це було важко зробити, дивлячись на теперішні метаморфози у світі, чи немає побоювання, що цей процес буде «згортатися» і якщо так, то що буде робити Церква?

Владика Богдан (Дзюрах):

- Є певні тривожні сигнали. На загальнодержавному рівні ще немає закону, який би нам дозволяв відкрито, вільно викладати релігію у школах. Це відбувається більше з ініціативи чи доброї волі директорів місцевих шкіл, котрі розуміють важливість християнського виховання і духовності для нашого народу, його культури, тому є відкритими на таку працю наших священиків і там, де це є можливим, ми це робимо.

Натомість загалом є певні тривожні знаки під цим оглядом і ми будемо робити все, щоб не допустити цього «згортання» душпастирського виховання наших дітей і молоді. Але своє слово повинно сказати також і громадянське суспільство, батьки. Ваші діти і ваші внуки мають право отримати таке виховання, якого ви їм бажаєте. Минулися ті часи, коли комуністична влада накидувала безбожне атеїстичне виховання і батьки змушені були це терпіти і виховувати вдома своїх дітей по-християнськи. Сьогодні батьки фінансують в освіту у формі податків і саме вони мають право, щоби ті кошти були скерованими до таких шкіл, де викладаються християнські предмети і дається християнське виховання.

Сподіваємось, що не тільки Церква буде робити заходи на своєму рівні, а також громадянське суспільство буде боронити християнське виховання в наших школах.

Івано-Франківське обласне телебачення «Галичина»,

Надія Семенкович

- На Східних і Південних теренах України дуже багато переселенців із Західної України. Яким чином там зараз відбувається катехизація?

Владика Богдан (Дзюрах):

- Передусім ми маємо катехизацію при наших парохіях. Це є чи не єдиний спосіб, яким ми можемо поширювати християнські знання та виховувати наших дітей, молодь, дорослих. Ми, рівно ж, є відкритими на людей, котрі не належать до нашої Церкви, але хочуть скористати з тієї підготовки, яку ми надаємо. Ми не кажемо, що люди чи діти, які приходять до нас на катехитичне заняття, мають обов’язково ставати членами нашої Церкви, але, маючи добре підготованих катехитів, розпрацьовані підручники, методології викладання релігії, маємо також і непоодинокі випадки, коли діти, навіть з православних родин, приходять, навчаються релігії, готуються до Святого Причастя і так збагачують свої знання і виховують своїх діточок.

Департамент інформації УГКЦ

Іванна Рижан

- Відомо, що місійне, в тому числі катехитичне служіння за кордоном переважно звершується священиками. Але так, наприклад, в Італію не дуже охоче приймають одружене священство, позаяк це пов’язане з певними труднощами різного характеру. Чи є доцільність того, щоби Церква розробила якусь стратегію чи проекти для того, щоб і миряни також координовано переймали цю працю, позаяк вони, отримавши тут богословську освіту, можуть фахово працювати і їхати на місії за межі України. Якщо вже є такі моменти, то яке вони мають продовження?

Владика Богдан (Дзюрах):

Передусім хотів би уточнити, що ті, хто хоче виконувати душпастирське служіння, зокрема одружене священство, за кордоном, повинні пройти певну процедуру, мати дозвіл з Конгрегації Східних Церков і узгодити цю працю з місцевим латинським єпископом. І тепер, хоч і небагато, але є одружені священики, котрі працюють на території Італії.

Щодо праці і помочі в катехизації з Боку мирян, то вона є в деяких країнах більш розвиненою, в деяких менш. Ми є зацікавленими в тому, щоби мирян-катехитів ставало щораз-то більше.

с. Луїза Цюпа:

Щодо катехизації в Іспанії чи Португалії, то серед тих, хто виїхав, було багато і вчителів християнської етики, і катехитів, котрі пройшли цю підготовку. І попри те, що вони виїхали туди на заробітки, свого покликання християнського педагога-катехита не забули. Наприклад, у Мадриді є 6 катехитів, котрі працюють, серед них і наші вчителі християнської етики, які тут пройшли підготовку і сьогодні там стають великою допомогою для священика.

Наша Комісія працює над тим, щоби допомогти. Наприклад, маємо сьогодні план катехитичного вишколу в Мадриді, бодай двічі на рік зможемо там бути. У наших суботніх і недільних школах Церква збирає людей, дітей і завжди зголошуються ті, котрі можуть допомогти священикам. Десь наша місія як Церкви є допомогти тим особам, котрим Церква може доручити таке служіння. Так само в Італії – є суботня школа. Церква піклується тим, що у нас ще є замало є розвиненим: виїзні можливості катехитичних курсів.

Ми працюємо, маємо вже план на Лондон. Відвідували школи і бачили, що є миряни, котрі всюди готові допомогти Церкві. Нашим важливим завданням є дати їм певний вишкіл, допомогти з методологією, підручниками, практичними вказівками.

Також наша Церква три роки поспіль організовує табори, наприклад, у Іспанії, в Мадриді ми вже вчетверте провели літній християнський табір для дітей і це була добра нагода катехизувати дітей. З ними також приходять і батьки, і це є для нас теж важливим моментом: літні табори чи просто катехитичні програми, якими можемо послужити нашим людям, котрі виїхали з України.

Департамент інформації УГКЦ

- Ця праця відбувається координовано Церквою, чи виходить від доброї волі українців, котрі там перебувають?

Владика Богдан (Дзюрах):

- У нашій Церкві кілька років тому була утворена спеціальна структура – Коміся у справах мігрантів, яка надалі існує. Також є Пасторально-місійний відділ, який очолює владика Йосиф (Мілян). Саме цей відділ займається душпастирською опікою вірними там, де немає структур нашої Церкви, зокрема в таких країнах як Італія, Іспанія, Португалія, Греція тощо. Хотів би зауважити цікаву річ, що наші люди попри всі ці переслідування, які ми тут пережили, зберегли свою віру. Ця віра глибока, правдива і щира. Сьогодні, виїхавши за кордон, вони стають катехитами не тільки для своїх дітей, а навіть для того оточення, в якому живуть.

Доводилось бувати в Італії і на цих парохіях чути дуже позитивні відгуки від місцевих людей про доброту українців. Це також є свого роду місією нашої Церкви. Західна Європа має труднощі з вірою, вони переживають її кризу. Ми можемо принести їм той дар, який нам вдалося зберегти, і ним поділитися із нашими братами на Заході.

Департамент інформації УГКЦ

- Чи це означає, що Церква може висилати мирян на місії?

Владика Богдан (Дзюрах):

- Обов’язково. Ми зацікавлені, щоби миряни щораз-то більше брали участь у післанництві місії Церкви. Наступний Синод 2012 році головною темою буде мати – «Роль і місце мирян в житті Церкви». Дуже свідомо працюємо над тим, щоб щораз-то більше мирян залучати до життя Церкви.

Радіо «Воскресіння»

Любомира Бурка

- Чи розробляє Церква довгостроковий план, якусь стратегію на 20 років з катехизації?

Владика Богдан (Дзюрах):

- Ми вже кілька років працюємо над стратегією розвитку нашої Церкви на найближчі десятиліття до 2020, а також на дальшу перспективу. Центральне місце у цій стратегії займає катехизація. Важливим її елементом є написання і видання власного Катехизму, про який сестра Луїза згадувала. Річ дійсно епохальна, тому що над нею працювали найкращі богослови упродовж 10 років. Цього місяця він вийде у світ і стане підручником віри нашої Церкви, стане підручником, з якого передусім будуть користати катехити.

У ширшому значенні слово катехизація є частиною євангелізації, проповідування Божого слова. Тут ми хочемо, як згадував Блаженніший Любомир, вийти на такий рівень нашої праці, щоби в Україні не було жодної людини, котра би не почула правдивої науки про Ісуса Христа. Може це здається трохи дивним, бо дехто скаже: «Та ми всі є християнами». Дуже швидко ми спішимо заявляти про нашу віру чи конфесійну приналежність, але насправді нам не вистарчає того знання віри. Ми не є впровадженими в таїнство віри, не є воцерковленими, говорячи церковною термінологією. В рамках цієї стратегії розвитку нашої Церкви будемо посилювати проповідування Божого Слова всюди в Україні, але також і там, де є наші вірні: за кордоном, серед емігрантів тощо.

Радіо «Воскресіння»

- Ви сьогодні згадували про особливо зрозумілу мову. Що саме Ви маєте на увазі, чи буде для молоді видаватися окремий посібник?

Владика Богдан (Дзюрах):

- Ми не маємо готових відповідей, бо, щоб зрозуміти чиюсь мову, треба слухати мову. Для Церкви важливо є слухати вірних, мати зустрічі з людьми. Минулого року в Києві у нас проходив Конгрес мирян, де були зібрані активні миряни з усієї Східної України. Цікаво було послухати їхні пропозиції: як Церква має краще їм послужити?

Ми не маємо готових рецептів, ми не знаємо «мови молоді», бо мова молоді міняється дуже динамічно. Думаю, що молодь 10 років назад і молодь тепер – це дві цілком інші групи людей, які говорять іншими мовами, включно і з мовою комп’ютерів. Особисто не знаю значення більшості тих термінів. Молодь, натомість, з півслова розуміє один одного. Треба знаходити підхід до них, бо, з одного боку, Божі правди є незмінними і Боже слово може промовити до людини будь-яких часів, будь-якої культури, але завданням Церкви є перетлумачити оце незмінне Боже Слово на зрозумілу доступну мову сучасної людини. Тут ми прямо розраховуємо на поміч наших катехитів, священиків. Це молоді люди за віком. Сподіваюсь, що ми цю спільну мову з нашою молоддю знайдемо.

Київська архиєпархія, часопис «Наш Собор»

Іванна Рижан

- Навчаючись за кордоном, Ви, мабуть, бачили різні методи праці з молоддю, чи можна щось запозичити з цього нам, а, можливо, у нас є щось, чим могли б поділитися з ними?

- Абсолютно. Минулого року я брав участь у семінарі, організованому Східною єпископською конференцією в Австрії для єпископів Центральної і Східної Європи, де говорилося про святе таїнство Хрещення. Щиро скажу Вам, що був здивований, наскільки багато напрацювань мають наші співбрати-єпископи в Німеччині, зокрема в Східній Німеччині. Я навіть запропонував, щоб ми зробили подібний семінар для єпископів посткомуністичних країн. Хоч комунізм в різних країнах мав свої прояви, але за своєю суттю був всюди однаковим: антигуманним і безбожницьким, тому всюди залишив оцю руїну запустіння в душах людей. Церква на Заході виробляє багато цінних методик, як зарадити цьому лихові, зокрема для мене було дуже важливим послухати, як єпископи на Заході працюють з дорослими, які хочуть прийти до Церкви або хочуть краще, глибше пізнати віру Церкви.

Не є таємницею, що в нашому народі є дуже багато людей хрещених, але інколи діти, котрі пройшли курси катехизації, знають більше про віру, ніж їхні батьки. Ми зараз перед катехитичними структурами ставимо завдання: розвинути цілісну програму катехизації дорослих. Тут, без сумніву, напрацювання Католицької Церкви на Заході може нам дуже багато допомогти, і навпаки.

У нас попри те, що ми, може, не маємо багато знань, є жива віра. Це десь те, що Захід загубив. Ми згадували про те, чому віра збереглася в нашій країні, – бо сім’я залишилася християнською. Коли сім’я залишиться християнською, віра буде збережена, Україна матиме майбутнє. Саме тому певні злі сили, які хочуть заатакувати і Церкву, і християнство – атакують сім’ю, родину, ті традиційні сімейні вартості, на яких базується українське суспільство. Саме ті молоді люди, діти, які відвідують Церкву, завдяки своїм матерям, бабцям, можуть стати певним прикладом для своїх ровесників на Заході, щоб не соромитися своєї віри, відкрито визнавати і навіть радіти тим, що ми є християнами, бо це велике щастя – бути християнином.

Департамент інформації УГКЦ

- Блаженніший Святослав 24 червня презентуватиме Катехизм нашої Церкви, це вже буде мотив для більш стратегічної праці наших єпископів по єпархіях. У цьому Катехизмі є дещо змінені катехизмові частини, наприклад, те, що Бог не карає, що у пеклі «не смажать». Наскільки готовими є люди до цих змін?

с. Луїза Цюпа:

- Це є завдання для праці усієї Церкви та катехитів. Це є наше богословіє. Ми десь переслідували мету, щоби висвітлити правди віри, як Блаженніший Любомир зазначив у вступі до Католицької Вселенської Церкви, що віра є одна, але наша традиція, богословіє, обряд де в чому відрізняються. Тому в нашому Катехизмі десь було завдання висвітлити ці незмінні правди віри, але в дусі нашого богословія, традиції. Є певне вчення Церкви навіть щодо того, що не сім головних гріхів, а вісім тощо. Очевидно, що тлумачення цих моментів буде залежати від нашої праці з катехитами, священиками. У кожній єпархії будуть заплановані такі науково-практичні семінари для пояснення Катехизму, впровадження його в парохії. Це велике завдання, яке стоїть перед нашою Катехитичною комісією, як в Україні, так і за кордоном, тому що цей Катехизм не є тільки для Церкви в Україні, а для української Церкви загалом.

У цьому Катехизмі українська душа, яка належить до нашої Церкви, має себе віднайти, віднайти науку своєї віри, своєї Церкви. Тому нашим завданням є впроваджувати цей Катехизм, надати певні методологічні вказівки і пояснення, розпрацьовувати певні програми. Цей Катехизм стане основою для розбудови усіх катехитичних програм, тому наступними нашими кроками є опрацювати цілісну наскрізну програму навчання і виховання у вірі.

Владика Богдан (Дзюрах):

Зміна якогось формулювання не означає перекреслення змісту правди віри. Від самого початку існування Христової Церкви були різні підходи до тієї самої правди віри. Вони залишаються незмінними, а їхнє формулювання намагаємося достосувати і до сприйняття наших людей, і до відповідності з нашою літургійною, богословською і духовною традицією. У цьому ключі до зрозуміння – ключ до підходу цього Катехизму, який ми будемо видавати.

- Дякуємо!

Іванна Рижан

Джерела:

Департамент інформацій УГКЦ

Мандрівники Христа Царя

«Ми є зацікавленими в тому, щоби мирян-катехитів ставало щораз-то більше»

Владика Богдан мабуть пожартував, коли висловив цю фразу, бо реальність трохи інша. Особисто я цього зацікавлення навіть не помітив відколи закінчив навчання в КПІ УКУ і навіть раніше, майже від першого курсу, бо годі було втримати в собі всю ту інформацію, яку дбайливо вкладали в нас, майбутніх катехитів, наші викладачі. Хотілося нею з усіма парафіянами ділитися, але... не знаю, чи то я такий матолок, чи клерикалізм серед мирян і священиків узяв гору над здоровим глуздом, хто-зна... Думаю, що свого часу Господь нас розсудить. Ще під час навчання в КПІ нам пропонували на вибір окрім основного курсу брати додаткові спецкурси. Кожного разу, коли робив свій вибір, то мав надію на те, що саме цей спецкурс найбільше пригодиться нашим парафіянам. Один спецкурс, це прекрасно розпрацьована програма для підлітків і юнацтва: "Тіло - храм святого Духа", відразу, як то кажуть "по-свіжому", приїхавши зі Львова зачитав її нашим парафіянам і... ніхто не виявив бажання слухати повчання тієї програми виховання, яка була б корисною не лише дітям і юнацтву, але й дорослим... Інший спецкурс "Сімейне виховання" теж обирав за тим же критерієм, що він краще стане в нагоді нашим парафіянам, але... згодом все те довелося закопати в землю за непотрібністю.

"Зацікавлення" з боку священиків теж дивне, бо дивляться на тебе, або як на якогось злодія, який хоче відібрати в тебе шматок хліба, або як на конкурента, який посягає на вуха (чи любов) парафіян... Через свою "нав'язливу" катехизу вже мав нагоду бути і єретиком (для священика) і шовіністом (для владики) та й ще не знати ким, я до того не дуже прислухався...

Отже, звертаюся до вас, Владико Богдане: "Ну у вас і жарти!"

Катехит парафії Преображення Господнього, негідний р.Б. Леонід.

06.06.2011р. Б. / Кардинал Станіслав Рилко прийняв делегацію Руху «Подружні зустрічі»

«Діалог існує тоді, коли ми бачимо добро в іншій людині», – заявив Голова Папської ради у справах мирян, кардинал Станіслав Рилко під час зустрічі з делегацією Асоціації «Подружні зустрічі» (Encounters of Married Couples) – „Сьогодні ми зустрічаємо безліч пророків нещасть, які віщують про небезпеку, – говорив кардинал, – але світ потребує пророків надії, потребує Благої звістки, свідоцтва про те, що християнський шлюб можливий, що це не утопія, що він приносить радість”.

Кардинал Станіслав Рилко прийняв 4 червня у Ватикані делегацію Правління Міжнародної Асоціації «Подружні зустрічі» (Encounters of Married Couples). На чолі делегації були засновники і лідери Асоціації, Ірена і Єжи Гжибовські, до складу увійшли лідери Подружніх зустрічей з Білорусії, Литви, Латвії, Польщі, Росії і України. Окрім цих країн рух «Подружні зустрічі» розвивається в Казахстані, Молдавії, а також в Ірландії, останнім часом також в Німечині.

Делегацію Руху «Подружні зустрічі» Української Греко-Католицької Церкви на зустрічі представляли о.Іван Чичерський, духівник Всеукраїнського Руху «Подружні зустрічі», та лідери Руху - подружжя Віра і Зеновій Кузимків.

Харизмою Руху «Подружні зустрічі», заснованого в Польщі в 1977/78 р., є дар діалогу, який веде до зустрічі чоловіка і дружини. Таким чином зміцнюється, а часто наново відроджується освячений Церквою зв'язок між ними. У багатьох країнах реколекцїї, які проводить Рух «Подружні зустрічі», готують подружжя до вінчання після багаторічного життя в цивільному шлюбі. Вечори для закоханих, що проводяться Рухом «Подружні зустрічі», готують молодих людей до таїнства вінчання.

В Українській Греко-Католицькій Церкві цей рух започатковано 1999 року у Києві. Відтоді створено осередки у Києві, Тернополі, Івано-Франківську, Львові. Вони долучають до реколекцій подружні пари з інших регіонів України.

11 серпня 2009 року спільнота аніматорів руху «Подружні Зустрічі» отримала статут затверджений у Ватикані Pontificium Consilium pro Laicis (752/09/S-61/B-109), а 11 грудня 2009 року благословення Глави УГКЦ Блаженнішого Патріарха Любомира (Гузара) для праці в лоні Української Греко-Католицької Церкви.

Зараз на Україні у Греко-Католицькій церкві діє 4 осередки спільнот «Подружні зустрічі», які нараховують 40 подружніх пар аніматорів, 10 священників аніматорів, у реколекціях взяли участь понад 1000 пар-учасників.

В кінці зустрічі у Ватикані кардинал Станіслав Рилко сказав: «Я хочу вам подякувати за те, що ви звернулися до наших братів і сестер на Сході. Саме тому, що нас об'єднує загальна історія, загальний досвід останніх десятиліть, коли потрібно було протистояти одній і тій же формі ідеологічного насильства. Це звернення до братів і сестер на Сході, щоб нести їм цю харизму, Євангеліє шлюбу і сім'ї, дуже цінне. Це звернення до тих, хто відчував страждання і піддавався переслідуванням. У цьому ми бачимо перст Божий».

Делегація Руху «Подружні зустрічі» направила звернення до всіх католицьких рухів і асоціацій про потребу все більш активного залучення Церкви в несення допомоги шлюбу і сім'ї.

На завершення зустрічі Віра і Зеновій Кузимків вручили кардиналу інформаційний буклет про розвиток Руху «Подружні зустрічі» в УГКЦ.

Джерела:
Храм Святих Ольги і Єлизавети
Мандрівники Христа Царя

ДРУГА СВІТОВА – ДВІ ПОРАЗКИ І ДВІ ПЕРЕМОГИ

ДРУГА СВІТОВА – ДВІ ПОРАЗКИ І ДВІ ПЕРЕМОГИ

Саме так називалася стаття Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери Василя Іванишина (1944 – 2007), написана ще 1995 року з нагоди 50-ліття краху німецького націонал-соціалізму. На жаль, основні тези в ній і досі не втратили своєї актуальності.

Зокрема, Василь Петрович писав:

“У Другій світовій війні була не одна, а дві перемоги, бо в ній було дві поразки.

Перша перемога – це перемога над націонал-соціалізмом. Націонал-соціалістичний режим було знищено, націонал-соціалізм – осуджено, націонал-соціалістичних главарів – повішено. Ця перемога належить усім, хто її виборював – на фронтах і в тилу. І честь і шана за це від нинішнього і наступних поколінь належить теж їм УСІМ. Але тільки їм!

Бо друга перемога – це перемога (воєнна, але не ідейна!) сталінського імперкомунізму над національно-визвольними рухами, зокрема Польщі, Прибалтики, України, над східноєвропейськими країнами, проданими Заходом, передусім США, імперській Москві, за участь СРСР у розгромі Японії. Але за цю та інші свої “перемоги” комунізм ще й досі не дочекався свого Нюрнберга.

Безкарність породжує нові злочини. І нинішня конфліктна ситуація довкола свята  перемоги викликана бажанням  проімперських сил взяти реванш за поразку, одержану від національно-визвольних рухів кінця 80-х – початку 90-х років. Вони хочуть присвоїти перемогу над націонал-соціалізмом лише собі, щоб шляхом фальсифікації зробити цю святу перемогу перемогою комунізму і російського імперіалізму, видати себе за єдиного рятівника народів світу, а цим самим обґрунтувати свої нинішні зазіхання на свободу і незалежність своїх недавніх рабів.

Саме тому в Росії буде два “паралельних” відзначення свята перемоги – офіційно-державне й альтернативне імперкомуністичне.

Саме тому проімперські і прокомуністичні  реваншистські сили в Україні нагнітають своє тлумачення цієї перемоги, відсікають від неї ветеранів ОУН-УПА, аби розділяти ще й цим наше суспільство, ослаблювати його у відповідальний момент національного державотворення і психологічно готувати до нового ярма. Для цього вони й досі з маніакальною наполегливістю протиставляють тих, хто в лавах Червоної Армії боровся з одним окупантом, тим, хто в лавах ОУН-УПА боровся з обома катами українського народу – націонал-соціалізмом і комунізмом.

Усвідомимо це, зробимо цю дату святом перемоги народів світу над націонал-соціалізмом, віддамо належне  ВСІМ тим, що боролися з націонал-соціалізмом – ліквідуємо ще один привід для незгоди.

Але святкувати перемогу російського імперкомунізму над поневоленими народами, зокрема над українським, змушувати українців святкувати своє “визволення” ще жорстокішим окупантом – і підло, і недалекоглядно. Зло все одно не восторжествує: воно приречене – й історією, і самим Богом.

А тому не підігруймо зловорожим антиукраїнським силам. Шукаймо шляхів порозуміння і єднання – в ім’я щасливого майбутнього України, в ім’я світлої долі наших сучасників і нащадків”.

В актуальності цих слів Василя Іванишина переконуємося, особливо на прикладі 9 травня у Львові. З неукраїнською та антиукраїнською владою і антиукраїнськими проросійськими силами, які спричинилися до цієї провокації, все зрозуміло. Але чому піддалися на провокацію (чи свідомо підіграли цьому?) ті, хто звично називають себе українськими націоналістами?

Очевидно, мало назватися націоналістом чи навіть бандерівцем, треба бути ними за своєю суттю. Я з болем спостерігаю за багатьма теж-націоналістами (вираз Василя Іванишина), які за життя Провідника були поруч з ним, сповідували, здавалося, ті ж принципи, що й він, а нині їхні дії йдуть урозріз зі світоглядними принципами, які він ніс у життя. Втім, ще тоді Василь Петрович казав мені, що людина – це слабка істота, тим паче, якщо в ній нема ідеологічного стрижня. Ось саме чимало таких людей – без ідеологічного стрижня – бачимо нині біля керівництва теж-націоналістичними організаціями.

Нещодавно розумний чоловік (щоправда, соціал-демократ за світоглядом) переконував мене, що українські націоналісти воювали з німецькими націоналістами. Але чи були націонал-соціалісти, власне, націоналістами? І чи є нині ті, хто називає себе українськими націоналістами, власне, українськими націоналістами? Чи має нині Україна українських націоналістів, а чи мова йде про сурогат, замінник, і нас переконують в тому, чого нема, з єдиною метою – не лише відкинути український націоналізм на десятиліття назад, а й узагалі знищити його і забути про його існування? Але це тема для іншої розмови.

Повернімося до святкування перемоги над націонал-соціалізмом. Саме теж-націоналістичні сили в Україні не змогли відділити цю перемогу від перемоги сталінського імперкомунізму над національно-визвольними рухами, про що пише Василь Іванишин.

“Чи всі учасники німецько-радянської війни боролися з націонал-соціалізмом? – запитує він і відповідає: - Ні!

Ще в 60-х роках Б.Олійник писав в одному з віршів: “Одні в атаку ходили, а інші “ура!” кричали”. Дехто кричить і досі. Але не про них мова. Значна частина тих, що тепер маскується під ветерана війни з націонал-соціалізмом, насправді жодного разу не вистрелили в німецький бік, а воювали з українським народом, з ОУН-УПА – почавши ще з вересня 1939 року. Вони теж хочуть зараз святкувати СВОЮ перемогу…”.

Чи не найбільшою помилкою теж-націоналістичних сил стало те,  що вони не побачили союзників в особі тих, “хто ходив в атаку”, а віддали їх на відкуп імперським шовіністичним силам. Нерозуміння двох перемог у Другій світовій війні – над націонал-соціалізмом і сталінського імперкомунізму над національно-визвольними рухами – це не просто політичний дальтонізм, це саме заперечення сутності українського націоналізму в своїй діяльності, чим неодмінно скористалися неукраїнська й антиукраїнська влада й антиукраїнські проросійські сили в Україні.

Василь Іванишин укотре “тицяє нас мордочкою об асфальт”, як любив висловлюватися, коли пише про очевидні речі, які ми ніяк не можемо осмислити:

“Хто боровся з націонал-соціалізмом? Тільки комуністи? Тільки СРСР? – Ні! З націонал-соціалізмом боролися й окуповані ними народи Європи і західні союзники, й імперкомуністичний СРСР, і національно-визвольні рухи, зокрема український – ОУН-УПА…

Хто боровся з комунізмом? -  З ним воювали імпернацисти (і не з ідейних, а з імперських міркувань – у боротьбі за “життєвий простір”), їх сателіти, яким (зокрема східноєвропейським) перемога комунізму загрожувала поневоленням (Румунія, Угорщина, Словаччина), національно-визвольні сили Польщі, Прибалтики, України ( а в лавах УПА – представники багатьох народів СРСР).

Хто боровся проти національно-визвольних устремлінь поневолених народів? – Їх поборював гітлерівський націонал-соціалізм і сталінський більшовизм, а фарисейський і продажний політичний Захід умив руки і віддав їх на розправу російському імперкомунізмові. І якщо війна з націонал-соціалістичним окупантом закінчилася в травні 1945 року, то збройна боротьба ОУН-УПА з російським імперкомунізмом без будь-якої підтримки зовні велася ще понад десятиліття. Коли ж буде вшановано їх – борців за свободу і державність України?”.

Марно сподіватися на те, що 22 червня, коли у Львові готується нова провокація, – цього разу з нагоди 70-ліття початку так званої Великої Вітчизняної війни – всі сторони конфлікту (неукраїнська і антиукраїнська влада, теж-націоналістичні й антиукраїнські проросійські сили) врахують помилки і дійдуть до компромісу. Їм вигідно, щоб усе залишалось так, як є, бо вони діють за принципом “чим гірше – тим краще”. Шкода тих людей, які залишилися народом і не стали нацією, і яких дурять неукраїнська і антиукраїнська влада, теж-націоналістичні й антиукраїнські проросійські сили.

Це стихійне лихо просто слід пережити і сподіватися на вдумливих і молодих людей, які є в кожній з цих сил, і за якими майбутнє. Саме до них звертався Василь Іванишин, коли писав у своїй статті “Друга світова – дві поразки і дві перемоги”:

“… Дивна і відповідальна роль випала нинішньому поколінню – розв’язувати суперечності і вирішувати проблеми, успадковані часто з далекого минулого, бо інакше не можемо просунутись по шляху в майбутнє.

Так, ще в 1054 році відбувся розкол єдиної християнської Церкви, а ми повинні вирішувати цю проблему зараз, бо саме через Україну проходить кривава межа цього розламу. Ще в 1596 році відбулася Берестейська унія, а згоди серед християн України не досягнуто й досі і далі доводиться переконувати збаламучених в очевидному: де збереглася унія, там було збережено українство в українцях. Б.Хмельницький приєднав Україну до “єдиновірної” Москви, а чимало українців і досі не вірять у спроможність України жити самостійним державним життям. Ще в 1917 році народи Росії раділи з падіння імперії, а імперські сили нинішньої Росії все більше загрожують незалежності сусідніх суверенних держав, зокрема, України. Ще в тому ж 1917 році було проголошено гасло “Землю – селянам!”, а наші політики й досі дебатують, чи варто їм цю землю віддавати. Ще в 1929 році внаслідок сталінського “великого перелому” було зламано хребет нашому землеробству, але знаходяться й дотепер люди, що прагнуть зберегти цей колгоспний перелом навіки, хоч і під іншими назвами… Ще в 1945 році здобуто перемогу над націонал-соціалізмом, а ми й досі не осмислили, а що, власне, сталося і як нам оцінювати цю перемогу…”.

Очевидно, що й прийдешні покоління не розв’яжуть цих проблем, але принаймні впритул наблизяться до їх вирішення. Нам слід усвідомити, що Україна – не просто європейська держава, а має все необхідне, аби ввійти до числа світових лідерів.

Слава Україні!

Героям слава!

Анатолій Власюк

Джерело:

МАСОНСЬКА МОРДОКНИЖКА