ДРУГА СВІТОВА – ДВІ ПОРАЗКИ І ДВІ ПЕРЕМОГИ
Саме так називалася стаття Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери Василя Іванишина (1944 – 2007), написана ще 1995 року з нагоди 50-ліття краху німецького націонал-соціалізму. На жаль, основні тези в ній і досі не втратили своєї актуальності.Зокрема, Василь Петрович писав:
“У Другій світовій війні була не одна, а дві перемоги, бо в ній було дві поразки.
Перша перемога – це перемога над націонал-соціалізмом. Націонал-соціалістичний режим було знищено, націонал-соціалізм – осуджено, націонал-соціалістичних главарів – повішено. Ця перемога належить усім, хто її виборював – на фронтах і в тилу. І честь і шана за це від нинішнього і наступних поколінь належить теж їм УСІМ. Але тільки їм!
Бо друга перемога – це перемога (воєнна, але не ідейна!) сталінського імперкомунізму над національно-визвольними рухами, зокрема Польщі, Прибалтики, України, над східноєвропейськими країнами, проданими Заходом, передусім США, імперській Москві, за участь СРСР у розгромі Японії. Але за цю та інші свої “перемоги” комунізм ще й досі не дочекався свого Нюрнберга.
Безкарність породжує нові злочини. І нинішня конфліктна ситуація довкола свята перемоги викликана бажанням проімперських сил взяти реванш за поразку, одержану від національно-визвольних рухів кінця 80-х – початку 90-х років. Вони хочуть присвоїти перемогу над націонал-соціалізмом лише собі, щоб шляхом фальсифікації зробити цю святу перемогу перемогою комунізму і російського імперіалізму, видати себе за єдиного рятівника народів світу, а цим самим обґрунтувати свої нинішні зазіхання на свободу і незалежність своїх недавніх рабів.
Саме тому в Росії буде два “паралельних” відзначення свята перемоги – офіційно-державне й альтернативне імперкомуністичне.
Саме тому проімперські і прокомуністичні реваншистські сили в Україні нагнітають своє тлумачення цієї перемоги, відсікають від неї ветеранів ОУН-УПА, аби розділяти ще й цим наше суспільство, ослаблювати його у відповідальний момент національного державотворення і психологічно готувати до нового ярма. Для цього вони й досі з маніакальною наполегливістю протиставляють тих, хто в лавах Червоної Армії боровся з одним окупантом, тим, хто в лавах ОУН-УПА боровся з обома катами українського народу – націонал-соціалізмом і комунізмом.
Усвідомимо це, зробимо цю дату святом перемоги народів світу над націонал-соціалізмом, віддамо належне ВСІМ тим, що боролися з націонал-соціалізмом – ліквідуємо ще один привід для незгоди.
Але святкувати перемогу російського імперкомунізму над поневоленими народами, зокрема над українським, змушувати українців святкувати своє “визволення” ще жорстокішим окупантом – і підло, і недалекоглядно. Зло все одно не восторжествує: воно приречене – й історією, і самим Богом.
А тому не підігруймо зловорожим антиукраїнським силам. Шукаймо шляхів порозуміння і єднання – в ім’я щасливого майбутнього України, в ім’я світлої долі наших сучасників і нащадків”.
В актуальності цих слів Василя Іванишина переконуємося, особливо на прикладі 9 травня у Львові. З неукраїнською та антиукраїнською владою і антиукраїнськими проросійськими силами, які спричинилися до цієї провокації, все зрозуміло. Але чому піддалися на провокацію (чи свідомо підіграли цьому?) ті, хто звично називають себе українськими націоналістами?
Очевидно, мало назватися націоналістом чи навіть бандерівцем, треба бути ними за своєю суттю. Я з болем спостерігаю за багатьма теж-націоналістами (вираз Василя Іванишина), які за життя Провідника були поруч з ним, сповідували, здавалося, ті ж принципи, що й він, а нині їхні дії йдуть урозріз зі світоглядними принципами, які він ніс у життя. Втім, ще тоді Василь Петрович казав мені, що людина – це слабка істота, тим паче, якщо в ній нема ідеологічного стрижня. Ось саме чимало таких людей – без ідеологічного стрижня – бачимо нині біля керівництва теж-націоналістичними організаціями.
Нещодавно розумний чоловік (щоправда, соціал-демократ за світоглядом) переконував мене, що українські націоналісти воювали з німецькими націоналістами. Але чи були націонал-соціалісти, власне, націоналістами? І чи є нині ті, хто називає себе українськими націоналістами, власне, українськими націоналістами? Чи має нині Україна українських націоналістів, а чи мова йде про сурогат, замінник, і нас переконують в тому, чого нема, з єдиною метою – не лише відкинути український націоналізм на десятиліття назад, а й узагалі знищити його і забути про його існування? Але це тема для іншої розмови.
Повернімося до святкування перемоги над націонал-соціалізмом. Саме теж-націоналістичні сили в Україні не змогли відділити цю перемогу від перемоги сталінського імперкомунізму над національно-визвольними рухами, про що пише Василь Іванишин.
“Чи всі учасники німецько-радянської війни боролися з націонал-соціалізмом? – запитує він і відповідає: - Ні!
Ще в 60-х роках Б.Олійник писав в одному з віршів: “Одні в атаку ходили, а інші “ура!” кричали”. Дехто кричить і досі. Але не про них мова. Значна частина тих, що тепер маскується під ветерана війни з націонал-соціалізмом, насправді жодного разу не вистрелили в німецький бік, а воювали з українським народом, з ОУН-УПА – почавши ще з вересня 1939 року. Вони теж хочуть зараз святкувати СВОЮ перемогу…”.
Чи не найбільшою помилкою теж-націоналістичних сил стало те, що вони не побачили союзників в особі тих, “хто ходив в атаку”, а віддали їх на відкуп імперським шовіністичним силам. Нерозуміння двох перемог у Другій світовій війні – над націонал-соціалізмом і сталінського імперкомунізму над національно-визвольними рухами – це не просто політичний дальтонізм, це саме заперечення сутності українського націоналізму в своїй діяльності, чим неодмінно скористалися неукраїнська й антиукраїнська влада й антиукраїнські проросійські сили в Україні.
Василь Іванишин укотре “тицяє нас мордочкою об асфальт”, як любив висловлюватися, коли пише про очевидні речі, які ми ніяк не можемо осмислити:
“Хто боровся з націонал-соціалізмом? Тільки комуністи? Тільки СРСР? – Ні! З націонал-соціалізмом боролися й окуповані ними народи Європи і західні союзники, й імперкомуністичний СРСР, і національно-визвольні рухи, зокрема український – ОУН-УПА…
Хто боровся з комунізмом? - З ним воювали імпернацисти (і не з ідейних, а з імперських міркувань – у боротьбі за “життєвий простір”), їх сателіти, яким (зокрема східноєвропейським) перемога комунізму загрожувала поневоленням (Румунія, Угорщина, Словаччина), національно-визвольні сили Польщі, Прибалтики, України ( а в лавах УПА – представники багатьох народів СРСР).
Хто боровся проти національно-визвольних устремлінь поневолених народів? – Їх поборював гітлерівський націонал-соціалізм і сталінський більшовизм, а фарисейський і продажний політичний Захід умив руки і віддав їх на розправу російському імперкомунізмові. І якщо війна з націонал-соціалістичним окупантом закінчилася в травні 1945 року, то збройна боротьба ОУН-УПА з російським імперкомунізмом без будь-якої підтримки зовні велася ще понад десятиліття. Коли ж буде вшановано їх – борців за свободу і державність України?”.
Марно сподіватися на те, що 22 червня, коли у Львові готується нова провокація, – цього разу з нагоди 70-ліття початку так званої Великої Вітчизняної війни – всі сторони конфлікту (неукраїнська і антиукраїнська влада, теж-націоналістичні й антиукраїнські проросійські сили) врахують помилки і дійдуть до компромісу. Їм вигідно, щоб усе залишалось так, як є, бо вони діють за принципом “чим гірше – тим краще”. Шкода тих людей, які залишилися народом і не стали нацією, і яких дурять неукраїнська і антиукраїнська влада, теж-націоналістичні й антиукраїнські проросійські сили.
Це стихійне лихо просто слід пережити і сподіватися на вдумливих і молодих людей, які є в кожній з цих сил, і за якими майбутнє. Саме до них звертався Василь Іванишин, коли писав у своїй статті “Друга світова – дві поразки і дві перемоги”:
“… Дивна і відповідальна роль випала нинішньому поколінню – розв’язувати суперечності і вирішувати проблеми, успадковані часто з далекого минулого, бо інакше не можемо просунутись по шляху в майбутнє.
Так, ще в 1054 році відбувся розкол єдиної християнської Церкви, а ми повинні вирішувати цю проблему зараз, бо саме через Україну проходить кривава межа цього розламу. Ще в 1596 році відбулася Берестейська унія, а згоди серед християн України не досягнуто й досі і далі доводиться переконувати збаламучених в очевидному: де збереглася унія, там було збережено українство в українцях. Б.Хмельницький приєднав Україну до “єдиновірної” Москви, а чимало українців і досі не вірять у спроможність України жити самостійним державним життям. Ще в 1917 році народи Росії раділи з падіння імперії, а імперські сили нинішньої Росії все більше загрожують незалежності сусідніх суверенних держав, зокрема, України. Ще в тому ж 1917 році було проголошено гасло “Землю – селянам!”, а наші політики й досі дебатують, чи варто їм цю землю віддавати. Ще в 1929 році внаслідок сталінського “великого перелому” було зламано хребет нашому землеробству, але знаходяться й дотепер люди, що прагнуть зберегти цей колгоспний перелом навіки, хоч і під іншими назвами… Ще в 1945 році здобуто перемогу над націонал-соціалізмом, а ми й досі не осмислили, а що, власне, сталося і як нам оцінювати цю перемогу…”.
Очевидно, що й прийдешні покоління не розв’яжуть цих проблем, але принаймні впритул наблизяться до їх вирішення. Нам слід усвідомити, що Україна – не просто європейська держава, а має все необхідне, аби ввійти до числа світових лідерів.
