16.02.2013р. Б. / Любомир Гузар «Про свободу»

 Господь Бог дав нам Україну. Ми самі її не здобули, крови не пролили. Ніхто з людей нам її не дарував. То була воля Господня, ласка Божа. Обставини мусять описувати історики. Але Україна постала, вона є. Я переконаний, що інакше бути не могло.

 

Проте чи всім нам подобається нинішня Україна? Кого слід картати, що вона не є такою, якою ми воліли б її бачити? Як сталося, що Україна не стала осідком достатньої кількості вільних людей, що є неодмінною ознакою справді вільної держави?

 

Багато хто все ще боїться свободи. Хтось давно відзвичаєний від неї, хтось, навпаки, досі не призвичаєний. Більшість людей про свободу не думають. Бо виховані в іншому світогляді.

 

Багато разів я чув з різних вуст, що ми, українці, є колосальними індивідуалістами. Маєш свій хутір, маєш родину, землю, сад — власне, що ще потрібно, аби не думати про те, що за парканом, про тих, хто за парканом? Земля така багатюща, що добрий господар ладен самотужки розбудувати щось на кшталт власного самодостатнього світу. Це створювало хитку ілюзію свободи для кожного й не примушувало змагатися за свободу для всіх. Мрії про волю не заважали кожному ставати невільником власного клаптика землі.

 

Історики кажуть: українці поставали насамперед як рільники, тому їхня звичка до колективної співпраці є недостатньо природною. Світ змінював обставини й характери, проте закладена традиція все одно давалася взнаки.

 

Після Другої світової війни я жив у таборах біженців на території Австрії. Дуже повчально було спостерігати, як поводилися українці, а як — литовці. Литовці вміли свої справи розв'язувати спільно, українцям це давалося тяжче. Звісно, вихідці з Литви, на відміну від нас, мали за плечима щонайменше 20 років незалежності. Але чи тільки в тому була причина?

 

Часом ми добре працюємо гуртом. З історії відомо, що українські військові формації в різні часи були досить вправними. Проте, коли йдеться про життєві проблеми, нас напрочуд важко переконати, що треба співпрацювати. Життя призвичаїло мешканців нашої землі боронитися, але не навчило спільно розбудовувати навколишній світ, коли загрози немає. Складно відчувати себе спільнотою, коли відсутній спільний ворог. То невже нам неодмінно треба ворогів, аби відчути себе справжньою родиною, не роз'єднаною парканами особистих прагнень, дрібних острахів та нісенітних забобонів?

 

Українців на певний час може об'єднати шляхетна ідея, прекрасна мета, велика боротьба. Заради цього багато хто спроможний віддавати останнє, йти до в'язниці, ризикувати здоров'ям, жертвувати життям. Натомість речі не менш важливі, але зовні більш буденні, марудні, не в змозі пробудити таку ж пристрасть, такий же запал, таку ж схильність до жертовності. Ми здатні боротися за чітко окреслену героїчну мету, але нам не властиво налаштувати себе на копітку, щоденну спільну працю.

 

Наведу приклад із власного досвіду: дуже легко розбудовувати парохію, особливо коли зводиться Храм Божий. Тою справою опікується ціла громада, кожна людина щиро намагається бути дотичною до здійснення мети. Та коли храм збудовано, то стимул зникає. Нащо зайво турбуватися, як воно вже постало? Але ж життя парохії не припиняється відтоді, як Храм Божий зведено. Воно, власне, тільки починається.

 

Який зв'язок я вбачаю між спільною працею та свободою? Дуже простий. Свобода не є сама в собі цінністю. Свобода — це обставина бути людиною. Свобода — це лишень право творити добро. Свобода не в тому, щоби робити що заманеться. Свобода — то змога служити людям. Чим більше людей усвідомлять таку свободу як природну потребу, тим більше добра вони здатні спільно створити одне для одного, а отже, для цілої країни. Свобода є умовою, вона не є ціллю. Держава може почуватися вільною лише тоді, коли вона спирається на людей, які почуваються справді вільними. Водночас тільки у вільній державі народ може почуватися свобідним. Ми спільно повинні збудувати державу, де вільна людина має бути на першому місці. Повна свобода цілої України має складатися з частинок свободи кожного з нас.

 

Якби мене запитали, що означає бути свобідним, я би не відповів одразу, хоча вважаю себе вільною людиною. Але ж не почуваюся захищеним. Бо живу в країні, де завтра мене можуть заарештувати. Або влаштувати мені дорожньо-транспортну пригоду, буцімто випадкову. Раптом хтось на високих щаблях влади подумає, що нижчепідписаний заважає владі, що він говорить дурниці, що псує людей? Раптом хтось вирішить, що варто такої людини позбутися? Бути вільним і наражатися через те на небезпеку — доказ того, що живеш у країні, яка не є вільною.

 

Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним. Ми справедливо пишаємося часами козацької держави, але надто ідеалізуємо той період, який не був аж таким беззастережно світлим. Невільники-кріпаки ставали вільними козаками, тікаючи до свободи. Але вони її не втримали.

 

Ми час від часу отримували можливість ствердити свою незалежність, але завше цю можливість марнували. Напевно, не варто виправдовувати хиби тільки зовнішніми чинниками та несприятливими обставинами. Якби весь народ був справді волелюбним, то чому він не підтримав вільного духом Івана Мазепу? Хіба в Україні на кожного Мазепу не знаходився свій Кочубей? Не варто боятися ставити неприємні запитання, не слід боятися шукати відповіді на них. Подібна властивість є ознакою вільної людини.

 

Наш шлях до свободи виявився довшим, аніж мріялося декому, на те воля Господня. Зрештою, кожна зупинка на тому шляху — це Божа підказка, варто тільки навчитися тими підказками керуватися. Господь завжди випробовує тих, кого любить.

 

Знову пошлюся на поширену думку — мовляв, українцям не властивий природний потяг до демократії. Буцім ми ладні підкорюватися комусь, хто спроможний обдарувати нас добром, здатний зробити за нас нашу спільну роботу. Чи направду то є так?

 

Вочевидь, фахову відповідь на це запитання мають дати знавці — соціологи, історики, філософи. Та в Україні, певно, існує потяг до твердої руки, до мудрого диктатора. Одвіку ми прагнули доброго князя, гетьмана чи президента, який узяв би на себе тягар всеохопної опіки, який робив би добро для нас за нас. Нам легше, коли знаходиться вправний провідник, що вміє зорганізувати, розв'язати, настановити, навернути. Це з одного боку. З іншого — ми мріємо про ідеального очільника, тому далеко не кожен, хто на подібну місію претендує, нас цілковито влаштовує. Суперечливість людської природи: ми не користаємося правом розв'язувати проблеми власноруч, але, зазвичай, відмовляємо в цьому праві іншому, допоки його зверхність достеменно не доведена. Що це, як не наочний вияв внутрішньої несвободи?

 

Зрозуміла симпатія певної частини суспільства до опозиції: той, що при владі, не впорався, він не гідний, то, може, його наступник впорається із завданням? Світ Божий не є чорно-білим. Не всі, хто при владі, — чорти, але, й не всі, хто в опозиції, — янголи. Особисто я не бачу нині суттєвої різниці між ними. Опозиція поки що виглядає надто слабкою, аби відчувати до неї довіру. Є серед опозиціонерів достойні люди, але, на жаль, їх одиниці. Часто чуємо закид, що люди при владі — злодії. Здавалося б, що так. Але кожен має поставити собі запитання, а що він зробив, аби влада була іншою, а країна була вільною. В усіх смислах того слова: вільною від злодіїв, від бідності, від упереджень, від острахів, від легкодухості.

 

Ми стоїмо перед поважною проблемою. Мусимо зупинитися і добре подумати, що нам робити, окрім як нарікати. Позбувшись чинної влади, Україна не стане вільнішою.

 

Навіть мудрішим з провідників складно встояти перед спокусою всевладдя. Пастир може перетворитися на фарисея, коли паства німа. Властолюбець не буде виховувати свободолюбних людей. Він мудрий і досвідчений, він воліє думати за всіх. Він є початок і кінець усього. Він може щиро втішатися тим, що він для них робить. Він може зажадати від людей вдячності, аби йому співали славу, а може робити свою справу безкорисливо. Але в кожному разі він, свідомо чи несвідомо, спокушає людей, позбавляючи їх віри у власні сили. А зневірені люди не в змозі побудувати вільну державу. Мусимо сходитися, аби разом думати, як будувати країну, яку ми хочемо. А не покладатися на когось, хто її буцімто збудує за нас. Не збудує.

 

Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.

 

Невже потрібен тільки батіг? Чому задля згуртування необхідний або спільний ворог, або батіг провідника? Нам іще належить навчитися співпрацювати без примусу. Інколи свобода народжується як відсіч примусові, але побудувати свободу під примусом не можна.

 

Поважний дисидентський рух був відважною боротьбою "проти". Люди любили Україну, терпіли за неї, змагалися за неї. Та що сталося, коли після повалення Радянського Союзу до влади прийшли люди, що потерпіли від радянського режиму? Сталася справжня людська трагедія. Багато хто з тих людей, направду гідних пошани за свою боротьбу, не витримав випробування. Одні не витримали випробування працею, спричинивши своїми діями великий хаос. Інші не витримали випробування владою і почали наслідувати своїх переслідувачів, заходилися будувати собі палаци, захопилася різноманітними вигодами. Люди, зіпсовані школою радянського життя, здебільшого поранені духовно. То є гірка правда.

 

Ми не маємо усталеної традиції любові до свободи, тож мусимо її творити разом просто зараз. Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну, підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути.

 

То є колосальним викликом. З Божою поміччю маємо впоратися з тим. В Україні є достатньо людей, що не тільки почуваються вільними а й усвідомлюють необхідність побудови вільної країни. Треба лишень переступити через власні лінощі, острахи, легкодухість. Треба йти до людей, передовсім, до молоді, зацікавлювати свободою, пояснювати її переваги, переконувати не боятися свободи. Цьому, безумовно, мають зарадити церква, школа та науковці. Я вважаю, що всі ми, кому не байдуже майбуття України, покликані розпочати велику кампанію, провідниками якої слугуватимуть люди, що мають достатній суспільний авторитет. Мають бути взірці — ті, хто здатен власним життям довести, що таке бути вільним.

 

Нехай цих людей буде стільки, скільки є. Нехай сотня, нехай навіть менше. Треба робити це просто зараз. Завтра буде більше. Не варто чекати доброї нагоди, ліпших обставин. Якщо шукати привід для зволікань, то кращі часи не настануть ніколи.

 

Не слід складати розлогі плани, як хутко змінити одразу всю Україну. Слід змінювати людей, повсякденно й наполегливо. Власним прикладом, переконливим словом. Не треба лякатися, що це триватиме довго. То політики обіцяють облагодіяти всіх і негайно. А от пастир Божий дорожить кожною спасенною душею. Ми не змагаємося за мільйони, ми боремося за кожну душу. Кожний, хто ще вчора не думав про те, нащо йому свобода, але замислився над тим сьогодні, є кроком до великої перемоги.

 

Не погоджуюся з тим, що нинішня молодь уже необоротно зіпсована байдужістю, інертністю, індивідуалізмом, що їх отримала в спадок від попередніх поколінь. То не є правдою, молодь поранена, але вона жива. Вона втомилася від штучного, облудного, несправжнього, їй бракує щирого й правдивого. Якщо знайдеться достатня кількість людей, чия віра в свободу виявиться справжньою і твердою, — віра ця неодмінно знайде відклик у серцях багатьох із тих, кому розбудовувати Україну майбутнього.

Джерела: http://gazeta.dt.ua

Воїни Христа Царя

16.02.2013р. Б. / Як християнин має ставитись до так званого пророцтва Малахії?

Після оголошення про відставку Папи Бенедикта XVI популярним стало звертатися до пророцтв, які заповідають швидкий кінець світу. Таке враження, що той «кінець світу», який очікували на 21 грудня 2012, так нічого і не навчив. Найпопулярнішим є пророцтво, яке приписують св. Малахії, у ньому йдеться про послідовність 111 пап, починаючи з дванадцятого століття, аж до останнього – Петруса Романуса (що згодом переклали як ім’я Петро II), який буде бачити руйнування Риму і кінець світу. Бенедикта XVI у цьому списку вважають передостаннім.

 

Але ким насправді був св. Малахія і чи він дійсно написав ці пророцтва?

Малахія O'Moргаір був ірландським монахом-цистерцианцем, Архиєпископом Арми, який жив поміж 1094 і 1148 рр., сьогодні відомий як автор твору «Profetia Summis Pontifices», який, однак, з'явився на світ лише 450 років після його смерті, до того ж, був надрукований у книзі Арнольда Віона «Дерево життя» («Lignum Vitae») (1595). Автор пише, що пророцтво пролежало в бібліотеці аж до 1590 року, а до того ніхто не звертав на нього уваги. Дивно, що про цей твір св. Малахії не згадує ні св. Бернар Клервоський, його головний біограф, ані жодні інші автори та джерела. Саме тому історики вважають його підробкою кінця XVI-го сторіччя, яке приписали св. Малахії з огляду на його авторитет.

 

Пророцтво містить список 111 пап, починаючи нібито з Целестина II (1143–1144), кожен з яких названий якимось описовим зворотом латинською, що містить символ, місце походження або щось, що характеризує кожного Папу. Після того списку 111 пап йдеться про останнього: «Під час останніх переслідувань на Святому Римському Престолі буде сидіти Петро Римлянин, який буде пасти овець серед багатьох терпінь; після закінчення яких місто семи пагорбів буде знищене, і страшний Суддя буде судити народ свій. Кінець (або Амінь)».

 

Пророцтво почали активно обговорювати ще після смерті Івана Павла II, якого вважали 110-тим у списку, і, звичайно, тепер, коли Бенедикт XVI йде у відставку.

 

Коли подивимось на пап нашого часу, то до них застосовують такі тлумачення:

– Іван XXIII – пастух і моряк – через те, що він був Архиєпископом Венеції (стародавньої морської республіки), або через його роль як «перевізника Церкви в море сучасності» під час Другого Ватиканського Собору;
– Павло VI – квітка квітів – бо на його гербі є три лілії (але ці три лілії, до слова, містить і герб першого в списку Папа Целестина ІІ);
– Іван Павло I – від середини місяця – це пов’язували з тривалістю його понтифікату – 33 дні – але насправді треба рахувати 28 днів, з яких половина буде 14, а не 33;
– Іван Павло II – від роботи сонця – деякі вважають це натяком на те, що він  прибуде з країн Сходу (де сходить сонце), що до Папи-поляка складно застосувати, інші, що він народився у час затемнення на сонці, а ще дехто, що він, як і сонце, обходив усю землю під час свого понтифікату;
– Бенедикт XVI – від слави оливки – найпопулярніше пояснення цього є те, що  бенедиктинців також називають оліветанами, але це не так, тому що оліветани тільки реформована гілка бенедиктинців, або, що цей Папа є славним, як оливка, а одне з останніх тлумачень – Бенедикт XVI канонізував засновника оліветанів св. Бернардо Толомеі. 

 

Як бачимо, щоб змогти достосувати ці пророцтва в такій послідовності до кожного з пап, потрібна неабияка уява. До того ж, треба зазначити, що ці твердження кожен може тлумачити відповідно до того, наскільки має розвинену уяву. До прикладу, визначення «від слави оливки», яке приписують Папі Бенедикту, можна тлумачити по-різному, по-перше, це Папа, який народився в Італії (це ж земля оливкових дерев), або той, що народився на Близькому Сході чи Північній Африці (оливкове обличчя), або навіть той Понтифік, який був прихильником миру (оливкове дерево є символом миру). До слова, перед конклавом, на якому Папою обрали кардинала Ратцінґера, дехто розумів у пророцтві Малахії передбачення, що на цей пост оберуть кардинала Мартіні, бо слово оливка асоціювали з додатком до напою мартіні.

 

Іншим важливим моментом є факт існування в списку щонайменше десяти антипап, яких Церква не вважає Наступниками Петра (як доказ: існування антипапи Івана XXIII на початку XV століття не завадило Папі Анджело Ронкаллі взяти це ім'я 1958 року). Тоді Папа Бенедикт міг би бути щонайбільше 101-шим у списку, але аж ніяк не 111-тим.

 

Останнє питання стосується 112-го у списку, тобто Петруса Романуса. На думку деяких істориків, згадка про нього може бути вписана у текст значно пізніше, два століття тому. Це породило дві інтерпретації. Перша, що можуть бути й інші папи після 111-го і до Петруса Романуса, в цьому випадку кінець світу «відкладається» на пізніший термін. Друга враховує, що після відставки Бенедикта XVI Церквою до завершення конклаву буде керувати не Папа, а «регент».

 

У цьому випадку кінець вже дуже близько: адже під час відсутності Папи (в результаті смерті або, як в цьому випадку, відставки) Церквою керуватиме кардинал Камерленго Святої Римської Церкви. Зараз ним є кардинал Тарчізіо Бертоне, який також є секретарем Держави Ватикану. Повне ім'я кардинала Тарчизіо Бертоне є Тарчизіо Евазіо Петро, він народився в Романо Канавезе. Чим не «справжній» Петрус Романус? Але виникає питання, чому Малахія звертає увагу на його друге, а не перше ім’я, і використовує його як прикметник, а назва міста в цьому випадку є іменником.

 

Хоча, якщо людина хоче в щось твердо вірити, то її не переконують аргументи, і вона не шукає нелогічності і не ставить питань. Однак християнин завжди мав би пам’ятати слова Христа у відповідь на запитання своїх учнів коли настане кінець світу: «А про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, – лише один Отець. Як було за днів Ноя, так буде й за днів Сина Чоловічого» (Євангелія від Матея 24, 36-37). Пам’ятати і чувати!

За матеріалами: Riccardo Cascioli, Antonio Gaspari, «2012 - Catastrofismo e fine dei tempi, 2012.


Джерело:     Воїни Христа Царя

16.02.2013р. Б. / Папа Бенедикт ХVІ одобрив беатифікацію мученика, вбитого комуністами

Державний Секретаріат міста-держави Ватикан повідомив, що Святіший Отець Бенедикт ХVІ потвердив акт беатифікації хорватського священика Мирослава Булешіча, як мученика віри. Сама урочиста беатифікація відбудеться у суботу 28 вересня 2013 паралельно у Порецькій та Пулскій єпархіях в Хорватії.

 

Акт про беатифікацію має зачитати префект Конгрегації у справах святих кардинал Анджело Аматі.

 

Довідка «Католицького Оглядача»:

Отець Мирослав Булешіч народився у Чабрунічах на Істрійському півострові (Хорватія). Філософію і богослов’я завершив у Папському Григоріанському Університеті в Римі. У 1947 році югославські комуністи, невдоволенні його працею з молоддю, перерізали йому горло.

За матеріалами ika.hr

Джерело:   Воїни Христа Царя

15.02.2013р. Б. / Слово Митрополита Львівського на cвято Стрітення ГНІХ

Слово Митрополита Львівського
на cвято Стрітення ГНІХ
 
Рм 9,28-39; Лк 2,22-40.

Кожна людина, яка появляється на світ, отримує від Господа безсмертну душу, великий дар вічного життя. Звичайно, що тим даром на землі необхідно скористатися так, щоб використати його на добро: спасіння та освячення своєї душі. Тривалість людського життя неоднаковий: для одних сягає від 80 і до сто років, інші помирають дітьми, молодими, не доживають й до п’ятдесяти років. Такий розклад, таке життя. Часто у скороченні часу тривалості життя винна сама людина, що вкорочує свій вік у різний спосіб або у цьому допомагають інші!

 

Кожна людина, яка володіє своїм розумом, виконує волю Бога або противиться їй. Святий апостол і євангеліст Лука розповідає про Ісуса Христа, якого принесено пресвятою Марією та святим Йосифом до єрусалимської святині, щоб виконати закон посвячення первородного Богові, а ним був сам Христос, Друга Особа Божа у людському тілі. Усе відбувалося згідно з приписами установ. З волі Бога на народженого Месію спеціально очікувало двоє дивних людей: праведний Симеон, на якому перебував Святий Дух та пророчиця Анна, яка сягнула поважного віку:  84-ох років, служачи Богові при святині у молитвах та пості. Христос спочив на руках Симеона, який бачив у ньому спасіння, світло для народів та славу Ізраїлю. Свята пророчиця прославляла Бога та голосила усім про нього, хто очікували визволення Єрусалиму (пор. Лк 2,30-32;38).

 

Двоє праведників, які вірно служили Господу, не тільки видніли світлим прикладом для інших, але удостоїлися дожити пізнього віку, пізнати й побачити Спасителя світу! Господь ласкавий до своїх слуг і завжди дає їм більше, як вони очікують від нього. «Бо ти, о Господи, добрий і ласкавий, і повний милосердя до всіх, що тебе прикликають» (Пс 86,5).

 

Яке відношення мають згадані преподобники до богопосвячених осіб? – Пряме, бо ці старозавітні праведники кидають в наші душі велике світло про необхідність відданого до кінця служіння Богові та виконання його щоденної волі. Покірні старці ніде себе не декларували, не наголошували про майбутню зустріч з Богом, лише в тиші сповняли свої обов’язки, цілковито довіряючи своє життя Господу. Для Божих угодників важлива річ - не оглядатися на своє життя, лише, вдивлятися у Бога, довіритися йому цілковито та вірно служити через послугу ближнім. Ці вірні душі не були тягарем ані молодим, ані старшим, навпаки, - ясніли готовністю служити, допомагати іншим. Коли старець Симеон та Анна, дочка Фануїла, зустріли Спасителя світу, не виставляли себе, що це їм дано таку ласку, лише, славили Бога та величали його святе ім’я. Самі служили глибокою тінню «в ясному обличчі царя – життя…» (Прип 16,15). Хвальба себе та бажання признання у людей не мали місця у їхніх серцях, бо вони шукали тільки Бога. «Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя» (Лк 2,34).

 

Багато душ вміло користуються тим, що подає їм Ісус Христос. Не відмовляються від його приходу, не раз, можливо, довго очікуючи, як праведник Симеон; не зневіряються такими довгими роками, все-таки вірять, що зустрінуть Бога і буде їм так. Ісус Христос - осередок їхнього життя, це той, від кого вони чують слова «встань і ходи», бо вони продовжують ходити путями заповідей Господніх. Це - душі спраглі Божого слова, молитви, вдячності, не тільки за ті за добродійства, які були вчинені їм, але, теж і тим багатьом душам, із яких не знайшлося вдячних, подібно, як чужинець Самарянин. Чи тяжко таким душам піддатися слухняності? - Ні, вони бачить в тому розпорядження самого Спасителя, який користується своїми наставниками, що керують ними й допомагають в  осягненні досконалості.

 

Живучи постійно з Ісусом у серці, а не лише на устах,  побожні душі легко відступають від свого погляду, шануючи через це самовідречення нашого ближнього. Вони  утверджуються в чесноті, єднаючись із заслугами Христа Спасителя. На зразок Магдалини таким особам не страшні людські погляди, тому що раз піднявшись, не хочуть бути більш рабами гріха. Вони мають непобориму волю служити Христу, не задумуючись над тим, що їх ще чекає,  бо Господь – їхня  мета. Ісус не дорікав нікому, хоч до нього приходили і вночі, як Никодим; коли був втомлений, - благословив дітей; не завівся і Закхей (пор. Лк 19,9) та багато інших, які його зустріли та пішли за ним.

 

Отже, душі спраглі Господа та спасіння, одні встають, інші піднялися із ярма гріха, бо хто тримає із Христом - не загине. Душа, яка живе в Господі або хто практикує побожне життя, ніколи не задовольняється досягнутим. Хто на Господа покладається, знають, що в любові немає границь і вишукують різних способів, щоб ще більше любити Бога. Такі особи найбільше бояться гріху, а чим дужче стараються про єдність з Господом Богом, тим більше мають шансу встоятись та опиратися духовним бурям, саме такі досягають висот. Принагідні падіння є для них наукою і  пересторогою, щоб уникати нагоди до гріху.

 

Відомо, що у сьогоднішнє свято згадується про осіб, які в особливий спосіб посвятили своє життя Богу. І ми молимося сьогодні за цей Божий чернечий народ, щоб Господь благословив їх та давав нові святі покликання. Як звісно, що існує бажання про більший ріст якості та кількості осіб, які б посвячували своє життя для особливого служіння Господу. Слава Богу, що вони є і добре служать ближнім, вбачаючи в них образ Христа.

 

Чи існують проблеми у чернечих Інститутах? На мій погляд – немає проблем. Чи були проблеми у гроні апостолів, яких виховував сам Божий Син? – Проблеми знаходяться у конкретній особі, бо збудованої Господом основи Церкви не здолають «пекельні ворота». Людина повинна пильно глядіти на своє життя, освячувати й очищати його Божими, а не людськими засобами. Усі чернечі спільноти повинні мати міцну духовну єдність із Христом Господом, в такий спосіб вони єднаються між собою. Пам’ятати, щоб підтримувати тісний зв'язок із ієрархією Церкви. Життя спільне й молитовне повинно передувати у таких спільнотах.

 

У постановах II-го Ватиканського Собору «Про чернече життя» заохочується покликаних осіб пам’ятати, «що через професію євангельських рад вони дали відповідь Божому покликанню так, що не тільки вмерли гріхові, але, вирікаючись світу повинні жити одному тільки Богові» (Декрет «Про чернече життя» п.5). Тому заохочуємо мужніх осіб чернечого життя сміливо йти за Христом, наслідуючи його життя та віддаючи свою волю цілковито в його руки. Пресвята Богородиця завжди готова нам допомагати. Призиваймо її часто в усіх наших потребах, особливо, просімо зросту в чеснотах. Благаймо позбутися усякого пороку, бо це нас віддаляє від нашої цілі.

 

«О Божа і наша Мати! Ти краще знаєш наші потреби, ти бачиш наші немочі. Не бажаємо дочасного добра, навпаки, дай полюбити убогість й чистоту, навчи бути слухняними на кожен кивок наших наставників, дай сильної любові до твого Сина, Ісуса Христа і вірного призивання тебе на поміч в наших потребах. Навчи нас славити тебе на землі, а по смерті бути з тобою у вічному Царстві. Амінь».

 

Щиро вітаю усіх богопосвячених осіб у цей святковий день та бажаю сердечного життя із Христом, духовної сили й доброго здоров’я!

+ Ігор
Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ
15 лютого 2013 р.Б. Каплиця сестер Пресвятої Родини (м. Львів, вул. Ялівець 15)

Джерела: http://www.ugcc.lviv.ua

Воїни Христа Царя

14.02.2013р. Б. / Відставка Бенедикта ХVІ – акт віри і відповідальності

Вляглися перші шокові реакції після того, як Папа Бенедикт ХVІ проголосив про свій намір залишити служіння Вселенського Архиєрея. Великий крок – Великого Пастиря.

 

На кілька днів Ватикан став своєрідною медійною столицею світу. ЗМІ з цілого світу не забарилися з різними коментарями спеціалістів і «спеціалістів». Спіраль теорій причин відставки усе більше і більше закручується. Від найнеймовірніших теорій змов до просто банального розводження руками. Адже крок Бенедикта ХVІ дійсно неординарний. Вперше за багато століть Папа подає відставку.

 

Більшість коментарів, які лунають з-поза видимих меж Католицької  Церкви, здається,  підлягли простій помилці простої некомпетентності і прагнення розглядати Католицьку Церкву, як банальну людську організацію, навіть без урахування Її історичного розвитку. І, скоріше за все, ці коментарі далеко більше говорять про осіб, які їх дають, аніж про реальну ситуацію.

 

Багатьом дійсно тяжко повірити, що людина відступила з найвищого церковного Уряду, будучи спонукана тільки загальним добром інших. Звідси і пошук якихось прихованих смислів, теорій змов, інтриг, підкилимної боротьби. Хоча, якщо поглянути серйозно, то усі коментарі такого типу, хоча й не напряму, але таки звинувачують Папу в брехні.

 

Папа сказав чітко і ясно, що вже не має сил ефективно виконувати Петрове служіння. І якщо поглянути на реальності, у яких опинилася Церкви Христова серед моря розбурханого світу, то нічого дивного нема в тому, що 85-літній Папа побачив потребу нового, молодшого  рульового Христового корабля.

 

Неможливо не добачати тяжку ситуацію, у якій опинилася Вселенська Спільнота Католицької Церкви в останньому десятилітті. Можливо, вперше з античних часів, на широкому просторі західної цивілізації Церква опинилася у суспільному просторі, керованому тими, кому саме існування Католицької Церкви саме Такої, якою Вона є, є неприйнятним. Католицький погляд на унікальність Особи Ісуса з Назарету, католицький погляд на унікальність Католицької Церкви, у якій Церква Христова у повноті перебуває, католицький погляд на аборти, контрацепцію, евтаназію, гендерну ідеологію, генетичні маніпуляції – одним словом пошанування людського життя, католицьке розуміння соціальної справедливості та виховання підростаючого покоління  – усе це стало на заваді сучасній ліберальній концепції функціонування суспільства. Концепції, яка є провідною для ліберальних еліт.

 

Державні механізми, як такі, що функціонують у просторі ліберального світоглядного сприйняття людини, не лише більше не здатні толерувати католицьку більшість чи меншість, що більше очолювані часто соціалістами, лібералами чи просто антиклерикалами, ці механізми останнім часом розпочали масштабну кампанію законодавчого наступу на фундаментальні католицькі цінності, фактично знищуючи свободу віросповідання у західному світі. Якщо ці тенденції продовжуватимуться далі у багатьох країнах, католики, які залишаться вірні Христові та Його Церкві, просто не зможуть функціонувати у правовому полі держав, у яких вони живуть.

 

Східний світ – країни ісламу, буддизму, конфуціанства, православ’я, комунізму – або немилосердно переслідує католицьку меншість, або максимально обмежує її функціонування державними утисками.

 

Нема спокою ні в країнах Латинської Америки. Відвертий антиклерикальний тиск посилений у теперішньому часі наступом гендерної ідеології.

 

А соціальні проблеми країн Африки, Азії, Латинської Америки у теперішніх кризових часах розгоряються з усе більшою інтенсивністю, створюючи системи соціального відчуження навіть у середині Католицької Спільноти у цих країнах.

 

Віртуалізація простору і часу, заміна нормального людського спілкування на спілкування у кіберпросторі, ідеї цифрових імплантатів, відчуження людини від реальності й перехід її у реальність віртуальну, не лише підриває такі поняття як спільність, комунікація, спільнота, але й ставить потребу нового переосмислення і нової відповіді на питання «Що ж це таке людина? Що є тією специфічною системою ознак, яка людину чинить людиною?»

 

Агресивна антихристиянська, антикатолицька кампанія у ЗМІ; постійне продукування ними скандалів і сенсацій; постійні католикофобні чи християнофобні випади керівництва різних бізнесових структур; фанатична політкоректність, яка йде за запереченням не лише релігійної, але і культурної ідентичності; мультикультуралізм, який проявляє себе частіше як християнофобія, яка сприяє ісламізації і релятивізму, який накидається, як єдина світоглядна норма, усе аж ніяк не сприяє нормальному релігійному життю католиків.

 

Але в цей же ж таки час увесь цей зовнішній тиск сприяє зросту фанатизму в середині Церкви, а в суспільстві сприяє зросту шовіністичного націоналізму, ксенофобії й екстремізму. Часто ці дві форми екстремізму змішуються у вибухонебезпечній суміші, здатній дестабілізувати і Церкву, і суспільство, викликавши у секуляризованому суспільстві асоціації на кшталт тих, які з’являються у головах обивателів при згадці словосполучення «ісламський фундаменталізм». Ліберальний талібан загрожує породити націоналістично-християнський талібан.

 

Така ситуація від Намісника Христового вимагає неабияких фізичних та психологічних сил. Для 85-літньої людини такий тягар є занадто важким. І Папа, вочевидь, цього свідомий.

 

Бенедикт ХVІ належить до плеяди найвидатніших католицьких теологів ХХ століття. І, як геніальний теолог, людина глибокої віри, він цілком мусить собі усвідомлювати усю відповідальність вершителя Петрового служіння. Свого часу Бенедикт ХVІ символічним складенням свого палію на гріб Папи св. Целестина V назначив можливість свого відходу з виконання служіння Вселенського Архиєрея. Брат Папи, монсеньйор Георг Ратцінґер, заявив про свого брата-Папу: «Якщо одного дня він не зможе виконувати своє завдання через стан здоров’я, то йому знадобиться відвага відмовитися від своєї посади». Усе це вказує на те, що Папа уже якийсь час планував своє зречення і воно не викликане, якимось зовнішнім тиском, змовою чи чимось подібним. Як відповідальний керманич, він передає управління кораблем Христовим у руки Христові, щоб Сам Христос, як Вічний Пастир свого стада передав їх у молодші, твердіші руки нового Намісника Христового.

 

Тому можемо собі дозволити зробити висновок: відставка Бенедикта ХVІ – акт глибокої віри і усвідомлення відповідальності за вершення Петрового служіння.

о. Орест-Дмитро Вільчинський
 
Джерело:     Воїни Христа Царя

13.02.2013р. Б. / Послання Святішого Отця Бенедикта XVI на Великий Піст

Віра в любов пробуджує любов: «Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має» (1 Ів. 4,16)

Дорогі брати і сестри,

Відзначення Великого Посту в контексті Року Віри надає нам цінну нагоду роздумати над відношенням між вірою і любов’ю: між вірою в Бога – Бога Ісуса Христа – і любов’ю, яка є плодом Святого Духа і яка веде нас шляхом посвячення себе Богові та іншим людям.

 

1. Віра як відповідь на любов Бога

В моїй першій енцикліці я запропонував кілька думок стосовно близького відношення між богословськими чеснотами – вірою і любов’ю. Виходячи від фундаментального твердження Св. Івана «Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має» (1 Ів. 4,16), я зазначив, що «буття християнином не є результатом етичного вибору чи якоїсь піднесеної ідеї, але зустрічі з подією, з особою, яка надає життю новий горизонт і вирішальний напрямок… Оскільки Бог на початку полюбив нас (пор. 1 Ів. 4, 10), любов вже не є лише «заповіддю»; вона є відповіддю на дар любові, з якою Бог приходить до нас» (Deus caritas est, 1). Віра є цією особистою прихильністю – яка включає всі наші здібності – до об’явлення безумовної і «палкої» Божої любові до нас, в повноті об’явленої в Ісусі Христі. Зустріч з Богом, Котрий є Любов’ю, включає не лише серце, але й розум: «Пізнання живого Бога є шляхом до любові, і «так», сказане нашою волею Його волі, поєднує волю, розум і почуття в акт всеохоплюючої любові. Однак, це постійний процес: любов ніколи не закінчується, ані не стає абсолютно досконалою» (там же, 17). Тому усі християни, а особливо «особи, що провадять харитативну діяльність», потребують віри, такої «зустрічі з Богом у Христі, яка будила б у них милосердя і відкривала їхні серця до іншої людини так, щоб любов до ближнього не була у них, так би мовити, накладеною зовні заповіддю, а наслідком їхньої віри, що реалізується через любов» (там же, 31 А). Християни – це особи, яких здолала Христова любов, і відповідно, під впливом цієї любові – «Caritas Christi urget nos» (2 Кор. 5,14) – вони є в глибокий і конкретний спосіб відкритими на любов до ближнього (пор. Deus caritas est, 33). Таке ставлення виникає перш за все від усвідомлення того, що Господь нас любить, що нам прощає і навіть служить Господь, Котрий схиляється для того, щоб обмити ноги апостолам і пропонує себе самого на Хресті, щоб притягнути людство до Божої любові.

«Віра показує нам Бога, який віддав за нас свого Сина і дарує нам тверде переконання, що це правда: Бог є любов!... Віра, яка є ознакою любові Бога, що виявилася в пробитому серці Ісуса на хресті, зі свого боку породжує любов. Вона є світлом – по суті, єдиним, – що знову і знову розвіює темряву світу і дає нам відвагу жити й діяти» (пор. там же, 39). Усе це допомагає нам зрозуміти, що основною відмінною ознакою християн є саме «любов, оперта на вірі і нею сформована» (пор. там же, 7).

 

2. Любов як життя у вірі

Усе християнське життя є відповіддю на Божу любов. Першою відповіддю є власне віра як прийняття, сповнене подиву і вдячності, нечуваної божественної ініціативи, що передує нам і кличе нас. І «так» віри є початком сяючої історії дружби з Господом, який наповнює і дає повноти значення усьому нашому життю. Але для Бога недостатньо, щоб ми просто прийняли Його безумовну любов. Він не лише любить нас, але хоче наблизити нас до себе, перемінити нас таким глибоким чином, щоб ми могли сказати разом із Св. Павлом: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2,20).

Коли ми залишаємо місце для Божої любові, тоді стаємо подібними до Нього, беручи участь у Його любові. Якщо ми відкриваємо себе на Його любов, ми дозволяємо Йому жити у нас і вести нас до любові з Ним, у Ньому і як Він; лише тоді наша віра стає істинно такою, «яка діє через любов» (Гал. 5,6); лише тоді Він перебуває у нас (пор. 1 Ів. 4,12).

Віра є пізнанням істини і дотриманням її (пор. 1 Тим. 2,4); любов означає «ходити» в істині (пор. Еф. 4,15). Через віру ми входимо в дружні стосунки з Господом, любов’ю ця дружба живе і плекається (пор. Ів. 15,14). Віра схиляє нас прийняти наказ нашого Господа і Вчителя; любов дає нам радість втілити його на практиці (пор. Ів. 13,13-17). У вірі ми народжуємося як діти Божі (пор. Ів. 1,12); любов допомагає нам конкретно тривати у нашому божественному синівстві, даючи плоди Святого Духа (пор. Гал. 5,22). Віра дає нам можливість розпізнати дари, які нам довірив добрий і щедрий Бог; любов робить їх плідними (пор. Мт. 25,14-30).

 

3. Нерозривний зв’язок між вірою і любов’ю

У світлі вищесказаного стає зрозуміло, що ми не можемо відокремлювати, чи протиставляти, віру і любов. Ці дві богословські чесноти тісно пов’язані між собою, і помилкою було б шукати між ними контраст чи «діалектику». З однієї сторони, обмеженням було б ставити сильний наголос на пріоритеті та вирішальній ролі віри і недооцінювати та майже відкидати конкретні діла любові, применшуючи їх до невизначеного гуманізму. З іншої сторони, обмеженням було б також перебільшувати першість любові і діяльність, яка з неї виходить, наче діла могли б зайняти місце віри. Для здорового духовного життя необхідно уникати як фідеїзму, так і морального активізму.

Християнське життя є постійним сходженням на гору для зустрічі з Богом, а потім поверненням донизу, несучи любов і силу, отриману від Нього, щоб служити нашим братам і сестрам Божою любов’ю. У Святому Письмі бачимо як запал апостолів проголошувати Євангеліє і пробуджувати віру людей є тісно пов’язаний з їх харитативною турботою бути слугами вбогих (пор. Ді. 6,1-4). У Церкві, споглядання і дія, символом яких, певною мірою, є євангельські постаті Марії й Марти, повинні співіснувати та взаємно доповнюватись (пор. Лк. 10,38-42). Стосунки з Богом завжди мають бути на першому місці, а справжній взаємоподіл в дусі Євангелія повинен бути вкорінений у вірі (пор. Катехеза під час загальної аудієнції 25 квітня 2012 р.). Інколи виникає тенденція применшити термін «любов до ближнього» до солідарності чи просто гуманітарної допомоги. Однак важливо пам’ятати, що найбільшим ділом любові є євангелізація, яка є «служінням слова». Немає більш доброчинної – і тому більш благодійної – діяльності по відношенню до ближнього, ніж ламати хліб слова Божого, ділитися з ним Радісною Звісткою Євангелія, ввести його у стосунки з Богом: євангелізація є найбільшим і найповнішим сприянням людській особі. Як написав Слуга Божий Папа Павло VI у енцикліці «Populorum Progressio», проголошення Христа є першим і головним чинником розвитку (пор. п.16). Це споконвічна істина любові Бога до нас, якою живуть і яку проголошують, яка відкриває наше життя на прийняття цієї любові і робить можливим інтегральний розвиток людства і кожної особи зокрема (пор. енц. Caritas in veritate, 8).

По суті, усе бере свій початок з Любові і до Любові прагне. Безумовну Божу любов ми пізнаємо через звіщення Євангелія. Якщо ми приймаємо її з вірою, то отримуємо перший і незамінний контакт із Божественним, що  може «закохати нас у Любов», щоб ми потім в цій Любові перебували, росли в ній і з радістю передавали її іншим.

Стосовно відношення між вірою і ділами любові, є уривок в посланні до ефесян, який подає, мабуть, найкраще пояснення зв’язку між ними: «Бо ви спасенні благодаттю через віру. І це не від нас: воно дар Божий.  Воно не від діл, щоб ніхто не міг хвалитися. Бо ми його створіння, створені у Христі Ісусі для добрих діл, які Бог уже наперед був приготував, щоб ми їх чинили» (Еф. 2,8-10). З цього можемо бачити, що уся ініціатива спасіння походить від Бога, від Його благодаті, від Його прощення, отриманого у вірі; однак ця ініціатива, зовсім не обмежуючи нашу свободу і нашу відповідальність, є власне тим, що робить їх автентичними і скеровує їх до діл любові. Вони не є результатом людських зусиль, якими можна гордитись, але народжуються з віри і витікають з благодаті, яку Бог дає нам надміру. Віра без діл є схожою до дерева без плоду: обидві чесноти виникають одна з одної. Великий Піст запрошує нас, шляхом традиційних практик християнського життя, плекати нашу віру уважним і тривалим слуханням слова Божого та прийняттям таїнств, а водночас зростати в любові, в любові до Бога і ближнього, в тому числі через конкретні практики посту, покути і милостиню.

 

4. Пріоритет віри, першість любові

Як і кожен Божий дар, віра і любов походять від дії одного і того ж Святого Духа (пор. 1 Кор. 13), того Духа, котрий взиває в нас: «Авва, Отче!» (Гал. 4,6), і під впливом якого ми говоримо : «Ісус є Господь!» (1 Кор. 12,3) та «Мараната!» (1Кор. 16,22; Од. 22,20).

Віра, як дар і відповідь, дозволяє нам пізнавати істину Христа як утіловленої і розіп’ятої Любові, як повну і досконалу покору волі Отця і безмежної божественної благодаті по відношенню до ближнього; в серцях і розумах віра насаджує тверде переконання, що лише ця Любов може здолати зло і смерть. Віра закликає нас дивитись у майбутнє із чеснотою надії, із впевненим очікуванням, що перемога Христової любові осягне свою повноту. Зі своєї сторони, любов до ближнього впроваджує нас в любов Бога, об’явлену в Христі, і в особистий та екзистенціальний спосіб приєднує нас до цілковитої і безумовної самовіддачі Ісуса Отцеві і братам та сестрам. Сповнюючи наші серця своєю любов’ю, Святий Дух робить нас учасниками Ісусового синівського віддання Богові і братерського віддання кожній особі (пор. Рим. 5,5).

Відношення між цими двома чеснотами нагадує відношення між двома основними таїнствами Церкви: Хрещенням і Євхаристією. Хрещення («sacramentum fidei») передує Євхаристії («sacramentum caritatis»), але скеровується до неї, котра є повнотою християнської подорожі. Аналогічно, віра передує любові, але віра є автентичною лише тоді, коли любов її увінчує. Усе починається від покірного прийняття віри («пізнати те, що Бог тебе любить»), але має дійти до точки призначення істини любові («знати як любити Бога і ближнього»), яка залишається назавжди, як сповнення усіх чеснот (пор. 1 Кор. 13,13).

Дорогі брати і сестри, в цей період Великого Посту, коли ми готуємося до відзначення подій Хреста і Воскресіння – в яких любов Божа відкупила світ і пролила світло на його історію – висловлюю своє побажання, щоб усі ви змогли провести цей час, відроджуючи свою віру в Ісуса Христа, щоб разом з Ним увійти в коло любові до Отця і до кожного брата і сестри, яких ми зустрічаємо в нашому житті. В цьому наміренні я підношу свої молитви до Бога і прошу про Господнє благословення для кожного з вас і для кожної спільноти!

Ватикан, 15 жовтня 2012 року

Переклад «Католицького Оглядача»

Джерело:   Воїни Христа Царя

13.02.2013р. Б. / Попільна Середа. У римо-католиків почався Великий піст

В житті людини радість і моменти щастя чергуються з хвилинами поваги і смутку. Такий об’єктивний порядок життя. Еклезіаст нагадує, що на все є слушна хвилина під небом: є час плакати і час сміятися, час сумувати і час танцювати, час мовчати і час говорити (пор. Проп. 3,1-8). Від сьогодні, Попільної Середи, Церва входить в час, котрий є більше часом мовчання, ніж говоріння – у Великий Піст.

 

Цей час призначений для глибшого замислення людини над своєю долею, сенсом свого життям, над своїми стосунками з Богом і ближніми. В католицьких храмах у перший день Великого Посту, під час богослужіння, голови вірних посипаються попелом, що має тисячолітню традицію, закорінену в релігії Старого Завіту.

 

В Ізраїлі піст мав перед усім характер покаяння. Людину, щодо якої ми провинились, можна перепросити, простягнути руку, зрівняти борг. А як винагородити Богові за вчинений гріх? – роблячи щось, що є зовсім безкоштовним, що не приносить безпосередньо жодної користі іншим, але однак нам чогось коштує. Такий піст був пов’язаний цілком логічно із рядом інших дій: людина посипала голову попелом, не вмивалася, а з одягу мала на собі лише мішок і т.д. Весь вигляд такої людини та позбавлений всіляких зовнішніх ознак радості стан мали свідчити про її жаль за гріхи. Так, наприклад, поводились ніневітяни щодо місії пророка Йони (Йон. 3,5-10). Так само постив цар Давид після того, як пророк Натан вказав йому на його гріх (2 Сам. 12,16). Знаний був піст, якого дотримувалися щороку в свято Йом Кіпур (Лев. 23,26-29).

 

Піст був також аскетичною практикою. Відмовити собі в їжі та питті, стримати своє тіло і свої чуття (уникання інтимних стосунків було також складовою частиною посту) означало поставу залежності перед Господом: речі цього світу, навіть ті, найбільш елементарні, які служать підтриманню фізичного життя і продовженню людського роду, мають відносну вартість перед Творцем.

 

Господь Ісус показав нам приклад такого посту, перебуваючи сорок днів на пустелі (пор. Мт. 4,1-11). Знаємо, що для Ісуса Христа не був це піст покаяння: сенс цього посту прихований в словах: «Не самим лише хлібом живе людина, але кожним словом, що виходить з уст Божих».

 

Як кожна релігійна практика, яка з індивідуальної і спонтанної стає обов’язковою, в практиці посту є небезпека попасти в формалізм, коли дотримування зовнішніх обрядів не йде разом з внутрішнім станом людини. Пророки звертали на це увагу. Так, в літургії Попільної Середи чуємо на цю тему Господнє слово, скероване через пророка Йоіла: «Поверніться до мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі. Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу».

 

В Євангелії, яке читається у Попільну Середу, Ісус наказує: «Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні» (Мт. 6,16-18).

 

Не буде перебільшенням сказати, що практика посту сьогодні не в найліпшому стані, а для багатьох, хто вважає себе християнином, піст взагалі нічого не означає (сьогодні дуже модно худнути, а різні дієти, не маючи жодної релігійної мотивації, не заслуговують називатися постом). Такий стан речей не дивує, адже він є віддзеркаленням цілої сучасної культури, яка залишає мало місця для Бога – піст же є свідомою поставою покори людини перед своїм Творцем. Колись Церква детально регламентувала обмеження, які людина повинна накладати на себе під час посту, і були вони нелегкими. Сьогодні таких «офіційних» обмежень залишилось дуже мало, що часом хибно розуміють як відмову Церкви від практики посту. Просто Церква більше шанує свободу особистого вибору людини і залишає кожному накласти на себе такі покутні практики, які він бажає і в спромозі виконати. Добровільно обмежуючи себе не тільки в їжі, але й у таких – а, може, передусім у таких – речах як телебачення, інтернет, гучні забави, алкоголь тощо, наслідуємо Ісуса і разом із ним не лише на словах, але й усією своєю поставою говоримо: хочемо жити не самим лише хлібом.

 

Крім посту, Ісус нагадує учням ще дві фундаментальні речі: милостиню і молитву. Зрозуміло, що в цей час напружених духовних змагань не може забракнути молитви. Молимось у спільноті, в храмі, під час Служби Божої, Хресної Дороги, але Богові мила теж молитва приватна, та, що відбувається «у тайні» (пор. Мт. 6,6), у тиші й зосередженні, коли людина перебуває з Ним віч-на-віч. Милостиня, тобто безкорисливий акт доброти, милосердя щодо іншої людини, допомагає побороти егоїзм, чинить серце вразливим на потреби інших. Якщо прислухаємося до порад Ісуса і зробимо в щоденному житті трохи більше місця на піст, молитву й милостиню, то час Великого Посту, який розпочинається, стане часом благодаті та навернення, часом, коли особистим зусиллям робимо більше місця для Бога в нашому житті.

о. Володимир Кусьнєж, ecclesia-catholica.org.ua / CREDO

Джерело:   Воїни Христа Царя

12.02.2013р. Б. / 12 лютого 2013 року Празник трьох Святителів

Коротка історія

Празник Трьох Святителів належить до найновіших празників грецької Церкви. Поштовхом до встановлення цього празника була велика суперечка у другій половині XI ст. про те, хто з них трьох є більш цінний для Церкви. Одні вище ставили святого Василія Великого, другі святого Григорія Богослова, а ще инші святого Йоана Золотоустого. Прихильники святого Василія звались василіяни, святого Григорія — григоріяни, а святого Йоана — йоаніти. Цей спір розв'язали самі Святителі. Вони спочатку кожен зокрема, а потім усі троє з'явилися Йоанові — єпископові міста Евхаїти, який відзначався мудрістю, знанням, чеснотами, і сказали: "Ми, як бачиш, одне в Бога й нічого нема в нас противного чи спірного, а кожний з нас у своєму часі окремо натхнений Божим Духом навчав, що було потрібно для спасення людей. Тож нема між нами ні першого, ні другого, але як назвеш одного, то за ним ідуть два инші. Встань, отже, і накажи тим, що через нас сваряться, щоб не ділилися, бо як за життя, так і після смерти нашим намаганням є всі сторони світу зводити до миру і єдности. Установи, отже, святкування нашої пам'яти в одному дні так, як ми одне в Бога, а ми будемо помагати до спасення тим, що святкуватимуть нашу пам'ять".

Єпископ Йоан зробив, як йому доручили Святителі. А через те, що свята Церква вже святкувала в січні пам'ять кожного з них зокрема, то він 1076 року призначив їхній спільний празник на 30 січня (за юліянським стилем — 12 лютого). Крім того, він на їхню честь склав проповідь, уклав тропарі, канони і стихири. Наші літописи 1076 року згадують про встановлення цього празника в Греції.

Богослужба празника оспівує і прославляє трьох Святителів за їхню гарячу любов до Бога і ближнього, непохитну віру, значення для святої Церкви, світлі чесноти, Божу мудрість та заступництво. "Василій — божественний ум, — співаємо на стиховні малої вечірні, — Григорій — божественний голос, Йоан — прегарний світильник. Хай будуть прославлені три визначні угодники і служителі Тройці". У стихирі на стиховні вечірні сказано: "Духа органи, грому божественного труби, блискавки проповідництва, світильники всесвітлі, золоті і світоносні в Бозі, преблаженний Василію, Григорію всемудрий, всезолотий і всечесний Йоане".

Наводячи як приклад їхню велич, заслуги та значення для Бога, свята Церква закликає вірних до належної прослави Трьох Святителів: "Любителі празника, — співаємо на литії, — зійшовшись, славімо пісенними похвалами Христових Святителів, Отців славу, колони віри і вірних учителів і хоронителів, кажучи: Радуйся, церковне світло, Василію премудрий, і стовпе непорушний. Радуйся, уме небесний, архиєрею преславний, Григорію Богослове. Радуйся, Золотослове, всезолотий Йоане, покаяння ясний проповіднику. Тож, Отці пребагаті, не переставайте завжди молитися до Христа за тих, які вірою і любов'ю празнують ваше священне і божественне торжество".

Тропар та кондак

Тропар, глас 4: До апостолів подібні і вселенної вчителі, Владику всіх моліте, щоб мир вселенній дарував і душам нашим велику милість.

Слава: Кондак, глас 2: Священних і боговісних проповідників, найвищих учителів, Господи, прийняв ти в насолоду дібр твоїх і упокій, труди бо їх і смерть прийняв ти вище всяких плодів, єдиний, що прославляєш святих твоїх.

І нині: Богородичний, глас 2: В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали. Бо як Матір Життя до життя переставив той, хто вселився в утробу приснодівственну.

Послання святого апостола Павла до Євреїв 13, 7-16

Браття, пам'ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже, і, дивлячись на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру. Ісус Христос вчора і сьогодні той самий і повіки. Не піддавайтеся різним чужим наукам; воно бо добре укріпити серце ласкою, а не стравами, які не принесли ніякої користи тим, що ними займалися. У нас є жертовник, з якого не мають права їсти ті, що служать при наметі. Бо м'ясо тих звірят, яких кров архиєрей заносить у святиню за гріхи, спалюється за табором. Тому й Ісус, щоб освятити народ своєю кров'ю, страждав поза містом. Тож виходьмо до Нього за табір, несучи його наругу, бо ми не маємо тут постійного міста, але майбутнього шукаємо. Тому, отже, через Нього приносім завжди Богові жертву хвали, тобто плід уст, які визнають Його ім'я. Не забувайте добродійства взаємної допомоги, такі бо жертви є милі Богові.

Коментар апостольського читання

Мученик в перекладі з грецької означає свідок в будь якій галузі: правовій, історичній чи релігійній. У християнстві «мученик» відноситься виключно до тих, хто свідчить своєю кров‘ю. це ми зустрічаємо вже у Новому Завіті (Дії. 22, 20; Об. 2, 3; 6, 9). Мученик – це той, хто жертвує своїм життям і так засвідчує свою вірність Ісусові (Дії. 7, 55-60). На мучеництві заснована Церква Христова. В Старому Завіті ми знаємо мучеництво братів Маковеїв (2Мак. 6-7). У християнській Церкві мучеництво набирає нового змісту відкритого самим Ісусом. Це цілковите наслідування Христа, повна участь у Його свідченні та спасенному ділі (Ів. 15, 20). Насіння принесе плід тільки тоді, коли завмре (Ів. 12, 24). Одкровення апостола Івана – це книга мучеників: «Свідок вірний і правдивий» (Об. 3, 14), давши Церкві і світу свідоцтво крові.

Мучеництво є найвищим свідченням істинності віри, це свідчення аж до смерті – Він приймає смерть через акт внутрішньої сили. А святий Ігнатій Антіохійський висловлюється так: «Нехай я стану кормом для тварин. Через них бо дано мені буде прийти до Бога».

«Вельми прославлені мученики. Ви мудрістю своєю засоромили ворогів, які насильно намагалися відвести вас від Бога. Праведно і терпеливо пострадавши, сплели ви собі вінки перемоги і тепер молитесь за душі наші» (Молебень до Блаженних мучеників о. М. Конрада і дяка В. Прийми, Львів-Страдч 2003р.).

о. Іван Колтун

Євангеліє від Матея 5, 14-19

Сказав Господь своїм учням: Ви є світло світу. Не може укритися місто, що стоїть на верху гори. І не засвічують світильника і не ставлять його під посуду, але на свічнику, і світить усім, хто є в храмині. Так нехай просвітиться світло ваше перед людьми, щоб виділи ваші добрі діла і прославили Отця вашого, що на небесах. Не думайте, що Я прийшов розорити закон або пророків; Я не прийшов розорити, а доповнити. Істинно кажу вам: Поки перейде небо і земля, йота єдина або єдина риска не перейде з закону, доки все буде. Якщо хто розорить одну із заповідей цих малих і навчить так людей, той меншим назветься у Царстві Небеснім; а хто творитиме і навчить, той великим назветься у Царстві Небеснім.

Проповідь

Слава Ісусу Христу! Дорогі брати і сестри! В історії Святої Церкви знаємо таких людей, які були покликані до богопосвяченого життя. Це ті кого ми називаємо монахами і монахинями, ченцями і черницями. Це люди, які приймають особливий стан добровільно присвятити себе Богові. Живуть на зразок відшельника та пророка Іллі: «Так  певно, як живе Господь сил, в якого я стою на службі: ще  сьогодні я покажусь Йому» (1Цар. 18.15).

Ісус  Христос розуміє цих людей, які крім свого життя нічого не можуть запропонувати Богові і бажають всього очікувати тільки в Нього. Це зречення власного життя заради Нього приводить людину до неймовірного єднання з Ним. Лише у Нього вони зможуть навчитися, як потрібно організовувати своє життя «перед Божим обличчям» (Евр. 9.24), за якими правилами слід жити. Ісус Христос сам стає для них на землі правилом, доброю радою. Вони стають голосом Бога, звернутим до людей, які готові  прийняти Його пропозицію.

Ісус  Христос пропонує вільний вибір, нікого не примушуючи. Ті, які зголошуються, мусять бути убогими не тому, що знецінять вартості та блага життя, а тому, що знайшли найбільше багатство на цій землі, або, принаймні, не можуть більше позбутися прагнення та туги за Ними. Неодружений стан не є нічим іншим, ніж обрана форма убожества. Вони не мають на увазі зневажання та знецінення щастя закоханих та родинного щастя, а просто хочуть бути і «серцем убогими».

Послух є формою убожества. Я готовий бути убогим щодо власних планів, поглядів та особистих бажань! Через мене воля Божа має вершитися, як на Небі, так і на землі. Бог повинен розпоряджатися мною. Наше життя повинно бути підпорядковане лише цій одній меті і більше нічому. Ми враховуємо і віримо в те, що Святий Дух промовляє через рішення єпископів та настоятелів і йдемо туди, де нас потребують.

Така людина почувається покликаною голосити радісну новину, яку приніс Ісус, та Євангеліє про життя, смерть та воскресіння Христа. Він є учнем, якого кличе Ісус і висилає з дорученням проповідувати, зцілювати, христити, прощати. Особа монашого стану прагне жити, як Ісус, не настільки бажає презентувати в Церкві Його Слово, а радше Його життя. Слід пам’ятати, що ніхто не може досконало наслідувати Ісуса, повністю Його розуміти. Ми можемо намагатися жити тим, що нас особливо вразило у Його поведінці.

Як багато святих, які були вражені життям Ісуса Христа, були покликані служити і наслідувати Його, завоювали собі нев’янущий вінець Слави. Сьогодні ми святкуємо свято трьох святителів: Василія Великого, Івана Золотоустого і Григорія Богослова, які своїм життям досягнули святості. Вони стали світильниками і стовпами Християнської віри. За своє життя здобули собі славу своєю святістю,  проповідями, релігійними творами. Були вони у великій пошані за життя, а після смерті їх стали шанувати, як святих. Та в IV столітті народ поділився, бо одні вважали за найвищого у святості Василія Великого, інші – Григорія Богослова, ще інші – Івана Золотоустого. Тоді цих троє святих з’явилися єпископу Євхаітському Іану і просили, щоби він встановив сьогоднішнє свято, бо вони рівні перед Богом.

Ми звертаємось до святих не як до богів, а як до друзів Господніх. І наша повага до них – це не вигадка людей, але заповідь Божа. Дух Святий через пророка сказав: «Хваліть Бога у святих Його, хваліть в утверджені сили Його» (Пс. 150.1-2). Прославляючи святих, ми прославляємо Бога, Який явив через них Свою силу. Про те ж пише і апостол Павло: «Господь прийде прославлятись у святих своїх і явиться дивним в той день» (2Сол. 1.10 ).

Вся історія людства свідчить про ту дивну славу і силу Божу, якою прославив Він святих Своїх. Підтверджуючи істину слів, що співаємо у пісні: «І ми діти українського народу і святої Церкви», прославляймо трьох святителів Івана Золотоустого, Василія Великого і Григорія Богослова і просімо у них молитву до Христа-Царя за наше спасіння і вірність його святій Христові Церкві. Амінь.

о. Іван Сивак

"Сівач", лютий 2011, Ч. 2 (137) рік 13

Для створення сторінки використано:
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
Збірник проповідей "Сівач".
А також ікону трьох Святителів.

Джерела: http://www.ugcc.org.ua

Воїни Христа Царя

12.02.2013р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (04.02 – 11.02.)

4 лютого у Стокгольмі (Швеція) розпочалась XXIV Міжнародна конференція головних військових капеланів, яка протривала до 8 лютого.

 У міжнародній конференції взяли участь представники Української Греко-Католицької Церкви: військовий єпископ Михаїл Колтун, керівник Департаменту Патріаршої Курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України, та його заступник - о. Любомир Яворський.

 

5-6 лютого 2013 р. відбулася робоча зустріч представників УГКЦ з Монс. Антоніо Матіаццо (Antonio Mattiazzo), єпископом північно-італійської дієцезії Падови. У ній взяли участь владика Діонісій (Ляхович), Апостольський Візитатор, о. Ґенезій Віомар, ЧСВВ, Протоархімандрит,  о. Йоанікій Чверенчук, ЧСВВ, Генеральний вікарій, о. Маврикій Попадюк, ЧСВВ, Генеральний дорадник, та о. Андрій Твердохліб, капелан громади УГКЦ у м. Падова.

 

7-го лютого 2013 року Божого, преосвященний владика Тарас Сеньків, О.М Апостольський Адміністратор Стрийської єпархії УГКЦ, декретом №СЄ43/2013 призначив всечесного о. Олега Кобеля референтом з питань екології у Стрийській єпархії УГКЦ. Це призначення здійснене згідно з каноном 371 §1 Кодексу Канонів Східних Церков та відповідно до рішення №9 Тридцять сьомої сесії Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архієпископства УГКЦ «про призначення відповідального з питань екології».

 

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав Шевчук 8 лютого у Києві, у храмі Святого Василія Великого, зустрівся з представниками Альянсу християн-професіоналів.

 На зустрічі Предстоятель Церкви обмінявся думками з християнами-професіоналами щодо того, як впроваджувати християнські принципи в суспільство, які методи варто застосовувати для розбудови громадянського суспільства в нашій країні, і як використати для блага країни можливості Альянсу християн-професіоналів.

 

Також у цей день відбулася зустріч  Блаженнішого Святослава (Шевчука) із Головою Київської міської державної адміністрації (КМДА) Олександром Поповим. 

 

8-9 лютого 2013 року у Стрийській єпахії, на базі санаторію “Київ +” у с. Баня Лисовицька вібувся практичний семінар “Щиро про важливе”. Його організатром виступила Комісія у справах родини УГКЦ, за частю кількох єпархіальних комісій у справах родини. Участь у семінарі першого дня взяло до 60 молодих людей із Львівської Архиєпархії, а також Стрийської та Сокальсько-Жовківської єпархій.

 

9 лютого цього року минуло 50 років від дня прибуття Патріарха Йосифа Сліпого до Риму після 18-ти років радянських тюрем і заслань за віру Христову. Цю дату представництва Релігійного Товариства “Свята Софія” в Римі, в США, у Великій Британії та Інститут св. Климента Папи Українського Католицького Університету відзначають науковою конференцією з доповідями і поїздкою до місць, які першими приймали Патріарха Йосифа в містечку Ґроттаферрата, яке розташоване близько 19 км на південний схід від Рима.

 Наукова конференція розпочалася в суботу, 9 лютого, в конференц-залі при соборі св. Софії у Римі. 

 

10 лютого 2013р. Провінційний дім Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії м. Львова відвідав з пастирським візитом Преосвященний Владика Венедикт Алексійчук, єпископ-помічник Львівський.

Преосвященний Владика відслужив Архієрейську Божественну Літургію у монастирській каплиці Благовіщення Пресвятої Богородиці. 

 

А  Блаженніший Святослав Шевчук, Глава УГКЦ,відвідав парафію Різдва Пресвятої Богородиці, що в м. Ірпінь на Київщині, щоб «у простий, скромний, родинний спосіб помилитися разом із греко-католиками цього міста».

 У проповіді під час Літургії Першоєрарх УГКЦ сказав, що тільки тоді, коли людина бореться із власними гріхами і покладається не на свою мудрість і знання, а тільки на Бога, її душа сповнюється тим, чого вона просить. 

“У нашому народі міцно вкоренився християнсько-поганський суржик”: о. д-р Юрій Саквук

 

Анонси:

У суботу, 16 лютого в приміщенні філософсько-богословського факультету УКУ (вул. Хуторівка, 35а) відбудеться семінар для провідників біблійних гуртків.

 

Релігійне Товариство “Свята Софія” та Інститут св. Климента Папи Українського Католицького Університету запрошують відвідати виставку “До Світла Воскресіння крізь терни катакомб” присвячену 20-літтю виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля.

Джерело:   Воїни Христа Царя

11.02.2013р. Б. / Папа Бенедикт XVI оголосив, що йде у відставку (текст звернення Папи до кардиналів + ВІДЕО)

Сьогодні, 11 лютого, під час Консисторії, Папа Римський Бенедикт XVI оголосив про те, що 28 лютого йде у відставку.

 

Дорогі брати,
Я скликав вас на цю Консисторію не лише для того, щоб розглянути три канонізації, але й для того, щоб оголосити вам про рішення, яке є дуже важливим для життя Церкви. Неодноразово випробувавши мою совість перед Богом, я прийшов до впевненості в тому, що моїх сил, зв'язку з похилим віком, більше не достатньо для того, щоб вести адекватне Петрове служіння. Я добре розумію, що це служіння, через його суттєву духовну природу, слід виконувати не лише словами і вчинками, але не менше молитвою і терпінням.

 

Однак, в сьогоднішньому світі, який піддається багатьом стрімким змінам і стрясається від питань, які є глибоко важливими для життя віри, для того, щоб вести корабель Святого Петра і проголошувати Євангеліє, необхідними є і сила розуму, і тіла, сила, яка за останні кілька місяців зменшилась в мені настільки, що я мусів визнати свою нездатність адекватно виконувати служіння, доручене мені. Саме з цієї причини, і цілком усвідомлюючи серйозність цієї дії, з повною свободою я заявляю, що відрікаюсь служіння Єпископа Риму, Наступника Святого Петра, довіреного мені Кардиналами 19 квітня 2005 року, таким чином, що від 28 лютого 2013 року, о 20:00 годині, Престол Риму, Престол Святого Петра, буде вакантним, і ті, хто є за це відповідальним, повинні будуть скликати Конклав для обрання Верховного Понтифіка.

Дорогі Брати, я щиро дякую вам за усю любов і силу, з якими ви підтримували мене в моєму служінні, і прошу вибачення за усі мої недоліки. І тепер, довірмо Святу Церкву опіці Нашому Верховному Пастирю, Нашому Господу Ісусові Христові, і благаймо його святу Матір Марію, щоб своєю материнською опікою допомагала Отцям-Кардиналам в обранні нового Верховного Понтифіка. Щодо мене, то я прагну на майбутнє також вірно служити Святій Божій Церкві через життя, присвячене молитві.

Ватикан, 11 лютого 2013
BENEDICTUS PP XVI

 

переклад "Католицького оглядача"

 

Довідка «Католицького Оглядача»:
Це вже третє в історії зречення Римського Архиєрея. До тепер ще два Римські Архиєреї відступили від свого служіння: св. Целестин V у 1294 році та Григорій ХІІ у 1415 році. Саме Папа св. Целестин V видав декрет про те, що Римський Архиєрей може добровільно скласти служіння Верховного Пастиря Церкви. Сучасне канонічне право передбачає таку можливість, як законну прерогативу самого Папи: Кодекс канонічного права, канон 332 §2 та Кодекс канонів східних Церков, 44 §2.

Джерело:   Воїни Христа Царя

11.02.2013р. Б. / Чому я став католиком. Йозеф Ратцінгер, 1971 рік

 Есе, написане в 1971 році за 7 років до того, як монсеньор Йозеф Ратцінгер став кардиналом

 

Роздумуючи про Католицьку Церкву, ми можемо порівняти її з місяцем. Місяць не має свого власного світла. Він отримує світло від сонця, без якого запанувала б повна темрява.

 

Місяць сяє, але його світло не належить йому. Місячні зонди і астронавти побачили, що місяць є ніщо інше як кам'яниста пустка, подібна до пустелі. Вони бачили скелі і піски, картину, що разюче відрізняється від того образу, який склався у нас з давніх часів. Місяць сам по собі - ніщо інше як скелі і піски, але він відбиває світло.

 

Чи це не точний образ Церкви? Будь-який, хто вивчає її і заглиблюється в неї, також, як і на Місяці, нічого не відкриє, окрім пустелі, пісків і скель - людських слабкостей, що нагадують пил, камені, запустіння. Проте незаперечний той факт, що, навіть якщо вона є ніщо інше як піски і камені, також, милістю Господньою, вона є Світлом.

 

Я католик тому, що я вірю, що зараз, як і у минулому, незалежно від нас, Господь підтримує Церкву, і ми не можемо перебувати біля Нього, не перебуваючи в Його Церкві. Я належу Католицькій Церкві, бо всупереч усьому я вірю, що це Його Церква, а не "наша".

 

Це Церква, яка всупереч всій людській недосконалості, яка існує в ній, приводить нас до Ісуса Христа. Лише за допомогою Церкви можу я знайти Його - живого і могутнього, такого, що існує тут і зараз. Без Церкви образ Христа розсіявся б, пішов би прахом і зник. І що стало б з людством, позбавленим Христа?

 

Я знаходжуся в Церкві з тієї ж причини, з якої я є християнином - тому що людина не може вірувати в ізоляції. Віра можлива в спілкуванні з іншими віруючими. По самій своїй природі віра є об'єднуючою силою. І віра ця має бути церковною, інакше це і не віра зовсім. І подібно до того, як одна людина не вірує в ізоляції, але лише в спілкуванні з іншими, також не може одна людина прояснити для себе віру одними лише власними починами або вигадками.

 

Я залишаюся в Церкві, бо вірую, що віра, яка можлива лише в Церкві, а не в протистоянні їй, справді необхідна людській істоті і світу.

 

Я залишаюся в Церкві, бо лише віра, якої навчає Церква, здатна врятувати людину. Великий ідеал нашого покоління - суспільство, вільне від тиранів, страждань і несправедливості. На цьому світі страждання походить не лише від відмінностей в багатстві і владі. Є ті, хто хотів би змусити нас повірити, що ми можемо проявляти наші людські якості без володіння собою, без терпимості до оточуючих, не докладаючи зусиль для подолання труднощів. Нас хочуть переконати в тому, що не обов'язково жертвувати чимось, щоб вберегти ту злагоду, якої ми досягаємо, також як і не обов'язково з терпінням відноситися до постійного протиріччя між тим, що є насправді, і тим, що могло б бути.

 

Насправді людина може врятуватися лише через Хрест і через сприйняття своїх особистих страждань і страждань інших таких же людей в світі, що знаходять визволення в Страстях Господніх. Лише так людина може стати вільною. Всі інші "пропозиції кращої ціни" можуть закінчитися лише крахом.

 

Любов - це не лише безоглядне милування. Єдино можлива дорога змінити людину в кращу сторону - полюбити її справжньою любов'ю, при цьому поступово перетворюючи її з того, ким вона є, на того, ким вона може бути. Саме це і здатна зробити Церква.

Джерела: http://christusimperat.org

Воїни Христа Царя