28.06.2014р. Б. / 7 принципів щасливого сімейного життя

Поради від дідуся

1. Моліться 

Ми багато втрачаємо, якщо не використовуємо у вихованні дітей чотири види молитви. Перший — життя Таїнствами Церкви. Добрий приклад проникає в дітей через поведінку батьків, через те, на скільки важливе місце в сім'ї займає прийняття таїнств. 

 

Другим видом є молитва перед сном. Поки діти малі, потрібно молитися з кожним, а коли вони підростають і готові взяти відповідальність за молитву на себе — весело пригадувати їм це зробити і благословляти їх. 

Третій вид — це сімейна молитва, якщо можливо, щоденний Розарій. 

І четвертий — батьківська молитва, яка вміщує також заступництво за дітей, не лише у визначений час, але як постійно зростаюча звичка практикувати Божу присутність. Можна додати багато іншого, наприклад благословення їжі, спеціальні молитви на особливі випадки, іменини чи дні народження, радісне дотримання днів церковного обов'язку чи інших важливих свят, пригадування дітям помолитись про їхні рішення і вибори, постійна молитва про вирішення особистих і сімейних проблем, та багато інших, які не завжди набирають форми правила. 

І нарешті, потрібно пам'ятати, що ніколи не вистачить молитись за дітей. Коли вони стануть самостійними, заступництво буде часто єдиним, що ми зможемо для них зробити. Це необхідно. І коли все інше буде неможливим, цього буде достатньо. 

2. Будьте відкриті на життя

Одним із найбільш важливих свідчень, які можуть дати батьки, є явний доказ того, що для дитини важливіше життя і взаємна любов у сім'ї, ніж кар'єра і зростання заробітків, або якась інша альтернатива. Це необхідне спрямування на сім'ї вміщує в себе відкритість на наступних дітей. Нові братики й сестрички є більшим даром для вже народжених дітей, ніж іграшки, участь у особливих заходах та відвідування шкіл. Радісна і щедра сім'я дає набагато більше життєвих уроків, ніж будь-що інше на землі. Звісно, є й побічні вигоди. Коли відкриваєш коробку з пончиками, твої діти дуже швидко вивчатимуть математику. 

У будь-якому разі, попри труднощі, коли життя висуває свої вимоги, ніщо не замінить близькості з дітьми – фактичний час, проведений з ними, так само як і чуйність до них — необхідні. Якщо ця чуттєвість інколи неможлива, хай буде. Але якщо віддаленість стає вибором, цього не забудуть, а залагодити наслідки буде не так легко.  Найкращий дарунок, який ми можемо зробити своїм дітям (чоловікові, дружині) – це ми самі. 

3. Дбайте про християнську освіту

Якщо є можливість віддати дитину у католицький садочок школу чи університет, то не варто нею нехтувати. 

Забезпечення християнської освіти дітей є одним із двох фундаментальних обов’язків подружжя і сімейного життя. Він є таким же важливим, як і матеріальне забезпечення. Батьки, які записують своїх дітей у духовно гірші школи заради того, щоб вони могли краще розвивати якийсь талант (спорт, музику, театр), грають у російську рулетку з власними дітьми. Навіть на рівні університету це вкрай ризиковано, однак часто так роблять з припущення, що просувають дитину вище економічною драбиною. Крім надзвичайних умов, це цілком беззмістовний мотив. Коли справа доходить до вибору школи, потрібно оцінювати готовність дитини плисти проти течії у неприязному моральному і духовному середовищах. Але навіть якщо він чи вона готові, скільки грошей буде витрачено на освіту, яка по суті прісна і відділена від Істини? 

4. Зберігайте єдність

Протягом усіх безсумнівно довгих і виснажливих років виховання дітей, від виношування в утробі до самостійного життя, чоловік та дружина мають стежити за тим, щоб зберігати єдність. Не буде добра дітям, якщо давати їм можливість налаштувати батьків один проти одного. З першого прояву цього (а він з’явиться), батькам потрібно обговорити проблему на стільки швидко, на скільки можливо, щоб визначити їхній спільний підхід і вирішити чи хтось з батьків матиме остаточне слово у певних сферах. Зазначте, що послідовність у любові є важливішою, ніж будь-яке правило дисципліни, яке може бути різним у різних сім’ях. Зберігати єдність означає також підгодовувати життя пари. Є тисячі речей у сімейному житті, які можуть красти «подружній час». Важливо виділити кімнату для спільної молитви, регулярного спілкування, щоб ділитись напругою і занепокоєннями на «побаченнях», протягом яких можна відновити радість, дружбу й романтику. Пари, які підтримують єдність також ділитимуть відповідальність за щоденні потреби дому і сім’ї. Поділ праці змінюватиметься, але принцип ясний: залучені і мати, і батько. Вони обоє мають доводити, що після Бога сім’я є пріоритетом номер один. Смерть чоловіка чи дружини є чимсь жахливим; втрата через розлучення — навіть гіршим, бо це зранює  дитину. Але для щирого батька чи матері, які роблять усе, щоб зберегти єдність сім'ї, Бог може надолужити нестачі, навіть якщо подружжя розпадеться. Знову посилаюсь на Принцип 1. 

5. Стримуйте особисті пріоритети

Якщо можуть виникнути сотні речей, щоб зруйнувати життя одружених пар, то тисячі можуть постати перед дітьми, коли ті підростають. Вони стикнуться з усіма видами вибору: дружні відносини чи їх уникання, можливість обманути чи бути чесним і відвертим, відкликнутись на страждання чи отримати вигоду, справлятись зі своїми обмеженнями й приймати силу та слабкість інших, вже не згадуючи про рішення, що робити у кожній новій ситуації, коли робити і з ким. Оцінюючи все, діти або прямо дивляться на батьків, або перебирають цінності, якими забарвленні батьківські рішення. Моїм непохитним правилом завжди було говорити про те, що найважливішим у будь-якій ситуації є догодити Богу. Добрі батьки не виражають незгоди тільки тому, що дитина не вибирає того, чого б хотіли вони. Наприклад, для чого сварити дитину за брак спортивного інтересу, якщо він чи вона хочуть займатися музикою або чимось іншим? Незгоду можна виказати, коли вибір дитини об'єктивно не подобається Богові. Це стає ще більш актуальним, коли діти виростають, особливо якщо потребують підтримки у виборі життєвої дороги. Я здригаюсь, коли бачу батьків, які проживають свої мрії через дітей. Такою ж мірою погано надто наполягати на необхідності забезпечити собі добробут або ввійти в фірму батька. Краще підбадьорювати дитину розпізнавати своє покликання через молитву. Ось мрія батьків: щоб дитина пішла за Божим покликом. Батьківська мудрість може допомогти у процесі розпізнання, але їх привілейоване право — нічого у ньому не робити. Мудрий батько чи мати говорить, що Божий поклик є пріоритетом номер один у житті дитини. 

6. Пануйте над гнівом

На судні капітан-новачок часто кричить на всіх, приводячи команду до нервового зриву заради того, щоб все було виконано правильно. Як результат, більше ніхто не захоче плавати знову. Так і в сімейному житті, контролювання гніву — це якраз для тих, хто схильний спершу кричати, а потім все пояснити. Є такий вислів: «благодать Божа у ввічливості». І ввічливість, і добрий глузд передбачають, що розсудливий моряк залишається спокійним. 

7. Не переймайтеся минулим

Потрібно вчити дітей не перейматися за минуле, але зосередитись на тому, що вони зможуть краще зробити в майбутньому. Дивитись вперед над носом човна. Це курс, на якому вони зможуть щось зробити. У кожному й у будь-якому випадку, це той курс, який вони мають планувати, направляти й зберігати. 

Д-р Джефф Мірюс , СatholicСulture

Переклад: Ольга Кічаєва, СREDO 

Джерело:   КРЕДО 

27.06.2014р. Б. / «Сьогодні УГКЦ змінюється і намагається відповідати на виклики нового часу, залишаючись вірною своїй традиції і своєму обряду», - о. Рафаїл Турконяк

Своїми поглядами щодо майбутнього УГКЦ в Україні, інформаційної війни, яку веде проти неї Росія та консолідованої праці вірних греко-католиків по всьому світові поділився о.  Рафаїл Турконяк, архимандрит УГКЦ, доктор богослов’я і літургіки, лауреат Шевченківської премії за переклад Острозької Біблії українською мовою, видатний дослідник і перекладач Святого Письма.

- Отче Рафаїле, на Вашу думку, яка особливість відрізняє УГКЦ з-поміж інших Церков  у сучасному світовому християнському просторі?

- Цікавою рисою УГКЦ є те, що ми – фактично одинокі  уніати в Церкві. Це одинока з’єдинена Церква від часів Берестейської унії. Хоча вже минуло більш, ніж 400 років,  ми й надалі  залишаємося вірними своїй традиції, своєму обряду. Це для багатьох є незрозумілим явищем. Насамперед, наша теологія зроджується, формується тільки сьогодні, до того ми послуговувалися чужою, російською чи римо-католицькою. Тепер мусимо творити свої школи, свою теологію, що потребує часу.

- Чи є УГКЦ екуменічною Церквою і чи відповідає вона викликам нового часу?

- УГКЦ мусить відповідати потребам часу, і ми бачимо, що вона змінюється, може, не таким чином, як би хотіли ми чи люди, але процес вже триває, і Церква пристосовується до вимог сучасного  суспільства. Церква, в принципі, змінюється повільно, як каже приказка: «Божі млини поволі мелють». Інше питання полягає в тому, що Церква активно відгукується на потреби народу і країни. Наприклад, УГКЦ в Україні та діаспорі  має зовсім інші виклики, проблеми  й потреби.

- Наскільки важливими є контакти і спільна праця УГКЦ в Україні та діаспорі?

- Це надзвичайно важливо, бо коли ми працюємо разом, то творимо свою історію, пригадуємо, що ми – одна Церква, що ми не розсіяні порізно у світі. На відміну від Римо-Католицької Церкви, нам не дозволяють мати юрисдикцію поза межами своєї території, а це несправедливо, оскільки вже давно проголошено рівність усіх обрядів.

- Яка основна небезпека, як внутрішня, так і зовнішня, загрожує розвитку УГКЦ?

- Це повне зісвідчення, ми як Церква це дуже добре бачимо  тепер. Проти того і ще проти крайнього матеріалізму треба боротися. Це ті дві речі, що стали викликом для Церкви не лише в Україні, але й по цілому світу, особливо на пострадянських територіях.

- Яку загрозу може становити Російська Православна Церква та Патріарх Московський  Кирил у світлі останніх трагічних подій в нашій державі для УГКЦ?

- Зараз ця загроза не є страшною. Вже допомагаючи Путіну нападати на Україну,  Кіріл втрачає своїх вірних васалів на Сході нашої держави. Для нас РПЦ ніколи не була і не буде небезпечною, адже це замкнена Церква. Вона не має ані вишколених людей, ані  вишколених священиків, багато єпархій навіть не є обсаджені. Тому нам нема чого боятися.

- РПЦ, якщо правильно так сказати, часом із лояльністю ставиться до Київського Патріархату.  В чому ж полягає причина її ненависті до УГКЦ  і ведення неоінформаційної війни проти нас?

- Ще до приходу до влади Путіна, за часів Єльцина, Росія була демократичною країною і визнавала нас, але РПЦ не могла змиритися з існуванням нашої Церкви. Вона залишилася на тому самому рівні, що й з часів комуни. Її духовенство весь час воює проти нас, робить все, що тільки може, щоб нам надокучити, але  таким чином воно самостійно знищує свою Церкву.  Вони ненавидять нас, бо наголошують, що неможливо бути у злуці з Римом і належати до східного обряду, натомість, ми вже більш, ніж 400 років доводимо їм протилежне. Бо ми є наявним прикладом того, що те, про що вони говорять, - неправда.

Розмовляла Лідія Батіг

Джерела:  прес-служба Львівської архиєпархії

Воїни Христа Царя

26.06.2014р. Б. / «Переважно єдиним осередком українства на Сході та Півночі країни є УГКЦ», - директор Українського інституту національної пам'яті (+video)

«Особливу роль в культурному відродженні України, особливо на її Заході, відіграли як священики УГКЦ, так і їхні діти. Саме ці діти стали поколінням, яке можна вважати українською творчою елітою. Навіть більше, на початку XX століття саме вони були учасниками національно-визвольного руху 1920-1930-х років», - про це розповів директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович в інтерв’ю для Живого ТБ УГКЦ.

За словами п. Володимира, УГКЦ зараз виконує величезну просвітницьку національну місію  на Сході та Півночі України. «Я часто їжджу містами України і простежив, що переважно єдиним осередком українства на Сході країни є УГКЦ», - додав він, зазначаючи, що ще на початку XX століття УГКЦ зуміла поєднати церковне життя з активним громадським.

Історик підкреслив, що обидва митрополити УГКЦ, як Андрей Шептицький, так і Йосиф Сліпий, зробили УГКЦ такою, якою її зараз усі знають. «Вони були, з одного боку, беззаперечними моральними та церковними лідерами, а з іншого - громадсько-політичними лідерами України. Обидва вони достойно перейшли через заслання та часи комуністичного й нацистського терору. Вони стали прикладом незламності українського патріота», - зазначив він.

Наприкінці п. Володимир сказав, що в архіві СБУ міститься «найкраща колекція документів, що присвячені історії УГКЦ». За його словами, це інформація про репресованих священиків, про підготовку до псевдособору 1946 року, про те, яким чином радянська влада намагалася ліквідувати УГКЦ.

Джерела:  Департамент інформації УГКЦ

 

Воїни Христа Царя

25.06.2014р. Б. / Розпізнати фальшивих пророків

Роздуми над Словом Божим на середу ХІІ Звичайного тижня, рік ІІ

Слова Господа Христа чіткі: поміж нами, християнами, у Церкві Христовій були, є і будуть фальшиві пророки. 

Фальшивого пророка можна розпізнати тільки за плодами його вчинків. Зрадника Юду можна було впізнати допіру після того, як він видав Ісуса. Звичайні плоди людського життя, добрі чи погані, проявляються у важкі часи, коли життя за Євангелієм не оплачується, коли загрожують переслідування і смерть. 

Пророк у Біблії не завжди говорить про майбутнє. Частіше він говорить про те, що люди зараз мають робити, аби виконати волю Божу. Кожен пророк проголошує вчення в ім’я Бога. Фальшивий пророк то не тільки зрадник чи фальшивий приятель, а хтось, хто проголошує християнську науку, але вчення Євангелія хоче використати на власну користь. Зазвичай через те, що проголошує, він прагне здобути підтримку й популярність серед людей. Він проголошує те, що похваляє поширені між людьми погляди, те, що не вимагає від людей мислення і навернення. Такий псевдопророк хоче утвердити людей у переконанні, що вони мислять і чинять слушно, і що Бог по їхній стороні. Але в певний момент справа доходить до того, що він починає вимагати від людей, аби вони ставали по його стороні, ціною блага інших людей. 

Правда і добро — це найчастіше найкраща перевірка, приносить цей пророк добрі чи погані плоди. Правда і добро стосуються кожної людини без винятку. Фальшивий пророк починає у певний момент проголошувати, що не потрібно говорити усю правду, або що не треба рахуватися з благом якоїсь людини (суспільної групи, народу). Не раз він починає переконувати, що для блага Церкви чи свого народу потрібно не замислюючись нищити ворогів, що треба заплющувати очі на те, що добро і правда існують також і по стороні інших.

Фальшивого пророка можна порівняти з пророком істинним. Істинних пророків ми також інколи маємо серед себе. Але говорять вони речі непопулярні. Не ділять людей на «наших» і «ворогів». Зло називають злом, а добро добром, незалежно від того, по який бік барикад знаходяться люди. Закликають усіх до особистого навернення, до подолання погорди й ненависті у нас самих. Але самі вони готові заплатити ціну за правду, яку проголошують. Вони готові, як Христос, понести свій хрест. 

Зрозуміло, що істинні пророки ніколи не були і не є пацифістами, які проголошують, що виступають за мир, але за найвищу цінність вважають «святий спокій». Пацифізм це фальшивий заклик до миру, і він завжди в інтересах тих, хто, маючи владу і вплив, прагне тлумити будь-який протест проти несправедливості. Боротьба за правду і добро вимагає ризику для життя. Але це має бути нараження себе на ризик, заради того щоби стримати зло, а не завдання ще більшого зла комусь іншому. 

Істинним або фальшивим пророком можу бути я сам. Особливо сьогодні, в Україні, у важкі часи, коли б’ються між собою пиха і ненависть по один бік, і гідність та вільність людини по інший бік. Молімося про розпізнання у собі самих, які плоди ми приносимо. І про те, щоб Україна принесла світові плоди істинних пророків сучасності. 

Джерело:   КРЕДО

25.06.2014р. Б. / Екуменічна лабораторія України

Бесіда з Блаженнішим кардиналом Любомиром (Гузаром) про активність Майдану та відносини між католиками і православними.

7 червня цього року Петра Порошенка інавгурували як першообраного президента України після усунення від влади Віктора Януковича наприкінці лютого. Тоді як президентство Порошенка реагуватиме на проблеми країни, чиї інтереси охоплюють як Схід, так і Захід, ключову роль церков у межах сучасних політичних подій в Україні теж не можна упускати. Незважаючи на те, що в культурному відношенні як православна країна, сучасна Україна є однією з найбільш релігійно-плюралістичних країн Європи з історичною присутністю громад східного обряду (католицьких), латинського обряду (католицьких), протестантських і невеликих єврейських та мусульманських громад. Православна більшість представлена трьома церквами: Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська православна церква (Московського патріархату), і Українська Автокефальна Православна церква.

Те, до чого Іван Павло II апелював під час свого Папського візиту в 2001 році в цю країну, декларуючи «Вселенську лабораторію України», є надзвичайно очевидним в русі Майдану останніх семи місяців. Спільна екуменічна присутність духовенства з громадськими літургіями та молитвами були квінтесенцією «майданових» зустрічей на площі Незалежності в Києві, які почалися в кінці листопада 2013 року.

Серед найбільш помітних релігійних фігур в пострадянській Україні Блаженніший кардинал Любомир (Гузар), який очолював численну Церкву східного обряду в приналежності до Риму (УГКЦ) з 2001 аж до своєї відставки в 2011 році. Під час свого десятилітнього управління, кардинал Гузар одноголосно став авторитетним моральним та екуменічним голосом країни. Тим не менш, його керівництво опинялося перед значними труднощами, які пов’язані зі спадщиною радянського комунізму та історичною ворожнечею між українськими католицькими та православними віруючими.

У цьому інтерв'ю з Сповіщення Католицького Світу (Catholic World Report), кардинал Гузар пропонує своє характерно відверте, наразі мудре, уявлення про роль Церкви на Майдані України, питання екуменізму в Україні, а також часто складні відносини між католицькою та Російською Православною церквами.

CWR: Чи вважаєте ви, що досвід руху Майдан створив можливість для Української Греко-Католицької Церкви, щоб показати свою солідарність для всієї України?

Блаженніший Любомир: Церква не була агентом, вона перебувала на службі. І ми зробили на цьому акцент. Ми були там, щоб служити людям, які прийшли самі по собі. Ми не зробили нічого свідомо аби радити людям та «перекувати» їх прийти. Я звернувся до Майдану кілька разів, щоб підкреслити, що Церква підтримала Майдан і те, заради чого він стояв.

Нарешті, народ України буде жити в дійсно демократичному суспільстві. Ми завжди говорили просто, вітаючи те, що відбулося в сенсі служіння. Не наміром взяти ініціативу, щоб стати лідером у всьому цьому русі, а щоб служити людям і служити їхнім релігійним потребам.

CWR: Під час вашого керівництва ви зробили серйозні зусилля задля зміцнення екуменізму між Вашою Церквою (Українська греко-католицька церква) і православними церквами України. Зокрема, як би Ви оцінили стосунки Вашої церкви з Російською Православною Церквою Московського Патріархату?

Блаженніший Любомир: Ну, я намагаюся підтримувати контакти. Але я не думаю, що ми досягли великих досягнень. Принаймні, ми не боролися один з одним. Тому я думаю, що ми були дуже мирними, хоча дуже розділеним суспільством. Що стосується Української Православної Московського Патріархату, до тих пір як попередній проросійський уряд (Віктора Януковича) був при владі, було дуже важко говорити з багатьма з них. Тепер, щоправда, так би мовити, добре відомо всім відносно ставлення Росії до України, я думаю, що говорити з нашими побратимами в межах Української Православної Церкви Московської патріархії стало набагато простіше.

Проте, ситуація, як і раніше, врегульовується і ми змушені чекати. Є ще багато позитивних ознак. Наприклад, Блаженніший Святослав перебуває в тісному контакті з Українськими Православними митрополитами Володимиром (Московського Патріархату), патріархом Філаретом (Київського патріархату) та іншими. Більш того, між нашими церквами останнім часом були підписані численні спільні документи і декларації. Таким чином набагато більше взаєморозуміння між нами складається. За останні кілька місяців навряд чи можна назвати будь-які атаки від когось проти кого-небудь. Так що, я думаю, що це дуже цікавий, але дуже важкий період. Ми сподіваємося, що православні в Україні знайдуть і знову встановлять єдність. У той момент ми побачимо екуменізм в Україні як дуже перспективну річ. Під час свого візиту в 2001 році Папа Іван Павло II назвав Україну «екуменічною лабораторією».

Тим не менше, я не думаю, що ми повинні впасти в якийсь дух необґрунтованої ейфорії, думаючи, що завтра все буде налагоджено. Це займе багато, багато часу. У мене немає сумніву щодо цього. З Божою допомогою, ситуація не є ні трагічною, ні безнадійною. Однак, щодо формального, кінцевого, реального возз’єднання – то це довгострокове майбутнє.

CWR: До Ватиканської Вселенської програми щодо Російської Православної Церкви (Московського Патріархату), Ваша церква була включена в будь-якому випадку?

Блаженніший Любомир: Ні. З часів кардинала Казаролі, Ватикан був у контакті з Російською Православною Церквою (Московського Патріархату) на переговорній основі, досить не поганій. Папа Іван XXIII мудро говорив, що «незважаючи ні на що, добре говорити один з одним». Зараз, як ви знаєте, політика зіграла тут головну роль. Московський Патріархат наполягає, що вони можуть зустрітися з Папою, поки Ватикан не «поставить на місце» «[українських] греко-католиків». Навіть президент Путін кілька років тому говорив про нашу Церкву як проблему.  Яка є ворогом, яка  несправедливо націоналістична, і т.д. Більше того, він стверджував, що ми переслідували православних віруючих на Західній Україні, але ніхто не може нічого довести, тому що немає такого переслідування.

Насправді, Ватикан зрозумів це. Тому що спочатку Ватикан повірив в це. Однак ми дали зрозуміти, що таких випадків не було. Тепер Ватикан знає, що ми не переслідували нікого, що православна – чи то Московська Патріархія, чи УПЦ КП – абсолютно не мають обмежень у Західній Україні.

CWR: Так, реакція Ватикану щодо вашої ролі з Московською Патріархією надає підтримку загалом?

Блаженніший Любомир: Бачте, коли я був ще при обов’язках був проект, який дозволяв нам дискутувати з православними. Ватикан не визнає інших православних церков в Україні, тільки Московську Патріархію. Так, Ватикан і Москва були б як старші «брати», які були б присутніми на обговореннях. Я сказав: «Ні, нам не потрібен старший брат. Якщо ми хочемо, ми можемо говорити за себе». Я не думаю, що хтось у Ватикані був надто задоволеним цим, або я чув щось схоже, я не знаю. Ми не хотіли вникати в це. Святіший Отець Бенедикт XVI, принаймні в двох випадках, закликав нас підтримувати контакти, також настійно рекомендував нам віднестись до нашої власної традиції дуже серйозно – з приводу того, що ми Східна Церква-Католицька, наразі Східна.

Нинішній папа, так само як і Папа Бенедикт, були прихильні до нас. Ватиканська курія завжди намагалася підтримувати зв'язок з Москвою, тоді як багато високопоставлених чиновників курії відвідували Московську Патріархію. Саме по собі, це не є чимось поганим.

CWR: Чи повинен Рим докласти зусиль аби звернутися до інших Православних Церков України – Київського патріархату чи Автокефальної Церкви?

Блаженніший Любомир: Так чи інакше, вони ніколи не хотіли... Були кардинал Кессіді, кардинал Каспер, кардинал Кох. Вони завжди уникали, дуже свідомо, контактів з «не-канонічними» православними. Ідея полягала в тому, щоб не ображати Москву. Я думаю, щось ще можна було б зробити. В цьому сенсі Святіший Отець [Святий Іван Павло II], коли він був тут в 2001 році, говорив з усіма, не роблячи ніяких відмінностей. Папа зробив велику справу, бо він показав себе відкритим, однаково відкритим для всіх. Я думаю, що це залишило хороше враження. Але так чи інакше, політики такі, які вони є. Я не щасливий з цього приводу. Але є багато інших речей, про які я не знаю, так що я не можу собі дозволити зробити судження про кожного.

CWR: Щодо Росії, чи могли б Ви розповісти мені трохи про становище українських греко-католиків на території Російської Федерації та перешкод на шляху забезпечення належного пастирського служіння для них?

Блаженніший Любомир: Ні російські католики (східного обряду), ні українські греко-католики не мають можливості офіційної реєстрації. Ставлення уряду таке, що Росія повинна бути православною. Якщо Ви не православний, то ви зрадник. І тут католики (Східної церкви) – чи то росіяни, чи українці -  хто є такими ж добрими християнами, як і хорошими громадянами, вступають в протиріччя що уряд офіційно говорить з цього питання. Технічно, Російський католицький (східного обряду) екзархат існує навіть при тому, що в даний час немає Екзархату. Тим не менш він існує.

Наша Українська Греко-Католицька Церква існує в Росії, але наші священики здійснюють свою діяльність як частина Латинської Церкви. Єпископ Новосибірську був призначений Святим Престолом як свого роду «захисник» і намагається допомогти, але у них є багато труднощів. Це не є неможливим, але це звичайно не легко. У Росії тим, хто далі від Москви і хто не знаходяться під оком «старшого брата», здається, краще управляти. Безумовно священиками, які служать там, треба захоплюватися.

---

Марія Удуд для Християнського порталу КІРІОС, за матеріалами CWR.

Джерело:   КІРІОС

24.06.2014р. Б. / Патріарх Святослав перебуває з робочим візитом у Ватикані

Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ, цими днями перебуває з робочим візитом у Ватикані для участі у 87-й зустрічі Ради організацій Конгрегації для Східних Церков (РОАКО). У центрі уваги зустрічі ситуація в Україні, Румунії, Сирії та у Святій Землі. Її учасники матимуть аудієнцію у Святішого Отця Франциска, Папи Римського. В асамблеї бере участь також архиєпископ Томас Едвард Ґалліксон, Апостольський нунцій в Україні.

Сьогодні вранці на гробі святого Івана Павла ІІ, разом з представниками інших Східних Церков, Глава УГКЦ співслужив Літургію, яку очолив кардинал Леонардо Сандрі, Префект Конгрегації для Східних Церков,- повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Департамент інформації УГКЦ.

Після обіду розпочнуться робочі засідання, на яких особливу увагу буде звернено на життя Греко-Католицьких Церков в Україні та Румунії.

Додамо, що РОАКО є органом, який діє при Конгрегації для Східних Церков та об’єднує різні доброчинні організації, які підтримують душпастирську діяльність Східних Церков. Одним з пріоритетних напрямків діяльності цієї організації є надання стипендій для закордонних студій семінаристам Східних Церков та розвиток соціальних структур.

Джерело:   КІРІОС

23.06.2014р. Б. / Владика Діонісій (Ляхович): «Маємо не лише брак священичих і монаших покликань, але також брак покликань бути християнином»

У неділю, 22 червня 2014 року, Преосвященний Владика Діонісій (Ляхович), Апостольський візитатор для українців греко-католиків в Італії та Іспанії, звершив Архиєрейську Божественну Літургію в українській парафії свв. Сергія і Вакха у Римі.

Нижче подаємо текст проповіді, виголошеної Владикою Діонісієм під час Святої Літургії.

У сьогоднішньому Євангелії від Матея (див. Мт 4,18-23) ми чули, як Господь кличе дві пари братів, які ловили рибу на Генезаретському морі.

Першими були Симон Петро і його брат Андрій. Христос іде вздовж моря, бачить їх і каже: «Ідіть за мною!». І вони, залишивши все (сіті, рибу), пішли. Господь, ідучи далі, бачить інших двох братів – Якова та Йоана, синів Заведея, і каже: «Ідіть за мною!» І вони також залишили все (батька, сіті) та пішли за Христом.

Маємо покликання двох пар братів: Петра, який став головою Церкви, Андрія, якого ми вшановуємо як того, хто згідно з легендою, зайшов, пливучи Дніпром, аж до Київських гір, Якова та Йоана, які були «синами грому», як їх назвав Ісус Христос. Можемо сказати, що вони були націоналістами, які захищали свій нарід, воюючи проти римлян-завойовників. Однак вони абсолютно змінилися. Апостол Йоан, який написав святе Євангеліє, став Євангелистом любові, саме він об’являє, що Бог – це Любов, Істина і Дорога.

Тут бачимо початок Церкви, коли Господь кличе цих дві пари братів, а також кличе інших, кажучи: «Ходіть за мною!» І вони пішли за Ним. І так ця справа покликання продовжується в історії Церкви і буде продовжуватися до кінця віків. Історія міняється, проблеми наступають різні, навіть і в Церкві. Як каже Папа Франциск, інколи в Церкву заходять скандали, інколи Церква переходить через кризи, але вороги пекельні її не подолають.

Зараз Церква переходить через кризу покликань. Подорожуючи часто Італією і Іспанією, я зауважую кризу покликань: мало молодих священиків, монахів і монахинь… Чому так? Чому маємо кризу покликань? Нещодавно в Іспанії катехитка-мирянка на заняттях запитала дітей, хто з них ходить до церкви. Всі мовчали і одна дівчинка підносить руку і каже: «Я ходжу до української церкви». Усі інші діти почали з неї сміятися. Ця історія виявляє, якою є сьогоднішня культура. Ходити до церкви для дітей не є в моді, є чимось, що вже пройшло. Церкви на Заході порожніють, а подекуди взагалі їх закривають. Бачимо, що маємо не лише брак покликань до священичого і монашого стану, але також брак покликань бути християнином. Чому так стається? Чому Європа переживає кризу віри? Все це почалося з настанням так званої модерної епохи, яка поставила в центрі всього особу, людське «я», суб’єктивізм. Таке думання сильно пропагував французький філософ Рене Декарт, який твердив: «Я мислю, отже я існую». Якщо я мислю, то я існую; отже, то я паную, я знаю, я повинен мати славу. Це «я» постійно зростає, так що воно стає на місце Бога, стає богом. Тому повертаємося до тієї первинної спокуси, яка сталася у Раю: «Ви будете як Бог і будете мати знання добра і зла». Ця спокуса є в людині і сьогодні: ставити себе в центрі всього. Навіть є змагання науковців, щоб генетичну інженерію удосконалити так, щоб людина не вмирала, щоб людина була паном життя і смерті. Але що тоді станеться? Не буде місця для нових людей, пануватиме самолюбство, яке дійде до самої вершини, де не буде місця для іншого, буде панування Люцифера, диявола. Саме самолюбство не позволяє, щоб хтось посвятив себе для Господа Бога. Як людина може посвятити, віддати своє життя для інших? Не може, бо вона сама вважає себе центром всього. Як вона може сьогодні залишити все: батька, матір, човен, рибу і так далі, та піти за Христом?

І тому саме тут бачимо кризу покликання. Людина сконцентрувалася в собі, а в собі людина має тільки смерть, не має бо життя у собі. Життя є тільки тоді, коли людина віддає себе для іншого через союз любові і доброти. Саме тому сьогодні панує атеїзм, тобто заперечення Бога. Заперечується існування Бога тому, що «я» існую, «я» є центром. Заперечення Бога – це найбільша дурнота, яка лиш може бути. Заперечити Бога – це означає заперечити Любов, Доброту, Світло, Правду. А що ми сьогодні маємо? Панує верховодство неправди, постійно говориться неправду, вбивається іншу людину, панує насильство, злоба та егоїзм. Тому і немає сьогодні покликань. Хто сьогодні віддасть своє життя? Сьогодні важливо панувати, мати славу, багатство, чутися добре, а натомість забувається про інших.

В Україні, дякувати Богові, сьогодні ще маємо покликання, маємо тих, які жертвують себе для інших; жертвуються наші сини, які віддають своє життя за Україну. Вони не панують, а жертвуються, проливають свою кров для того, щоб іншим було добре. Ми маємо і сьогодні своїх героїв у духовному і національному житті. Однак треба вважати, щоб ми не впали в спокусу Адама і Єви – стати як боги, які мають знання добра і зла. Дякуймо Богові за дар життя, за те, що маємо людей, які себе посвячують Богові та народові. Дякуймо Богові, що ми маємо наших героїв. Однак вважаймо, щоб ми не зцентрувалися у собі і не думали тільки про себе.

Каже Христос, що жнива великі, але робітників мало. Просімо, щоб Господь дав робітників на свої жнива, дав покликаних на служіння своїй Церкві та своєму народові, і тоді буде життя. Коли не відповідається на поклик Божий, наступає смерть, починає панувати царство диявола в нашому житті.

Нехай Господь допоможе нам це зрозуміти через Духа свого Святого та ділитися даром нашої віри і даром нашого життя, відповідаючи завжди на покликання нашого Господа.

Джерела:   http://www.ukr-parafia-roma.it

Воїни Христа Царя

23.06.2014р. Б. / Про гуманізм і мій приватний погляд на Бога

Одна з моїх улюблених фраз — не пам’ятаю, як вона виникла, але блатняка я не слухаю, так що десь із літератури прийшло, — звучить так: «Бог не фраєр».

 

Це примітивізована форма для донесення до різних моїх співрозмовників катехизмової істини, що «Бог за правду винагороджує, а за зло карає», ну і ще що «Бог є Істина». 

Бог є Істина, Правда, Суть, і це інколи важкувато зрозуміти, ну бо всі ми люди і я теж. Ім’я Бога це суть Бога, тобто всі єговісти разом узяті можуть іти найближчим лісом, бо ім’я Бога це Бог, а ще Його ім’я це Правда, бо суть Бога — це те, що Він є Правда. 

З приватної розмови я дізналася: у середовищі російських католиків активно моляться «за навернення України», ну і взагалі дуже сильно переживають за нашу Неньку, яка просто-таки гине під владою київської хунти. 

Буття католиком саме по собі не робить людину вільною від мисленнєвих стереотипів країни проживання, ну а тим більше під таким інформаційним тиском, як зараз у Росії. 

Але Бог, як ми пам’ятаємо, — не фраєр. Правду знає. Тому я, за всього співчуття до російських католиків, які залишаються на імперських позиціях (а двом панам не можна служити, і це не я сказала), дуже рада їхній молитві. І нехай далі моляться, і більше, і активніше!!! За навернення України. Бо Бог слухає не так, як люди. Прохання до Бога «навернути Україну в лоно Росії» повернеться до молільників приблизно з таким повідомленням: 502 Bad Gatewey. Якщо взагалі не 404… Натомість молитва за навернення України, як на мене, нам зараз дуже і дуже потрібна. Бо до істинного предстання перед Богом Всевишнім нам як державі й нації ще далекувато. Принаймні, якщо вийти поза коло інтернет-спілкування з однодумцями і роззирнутися на вулицях. Там люди «їдять, п’ють, женяться і виходять заміж, як було за часів Ноя», і їм принципово по барабану, що 23 роки незалежності державу розкрадали і дожовували, що відрізали шмат території, що гинуть найкращі — ті, хто прокинувся. І саме їх нам найбільше бракуватиме, коли поточні події бодай якось завершаться: не охлосу, який продовжує гигикати під примітивні сіткоми, а тих, хто відірвав-таки сідалище від дивану і пішов робити реальну справу. 

Навернення потребують ті, хто носить хрестики разом зі знаками зодіаку, хто не відрізняє Бога від «космічних енергій», хто вважає цілком нормальним жити без шлюбу, захищатися від дітей таблетками і вбивати їх абортами, хто погоджується, що «не підмажеш — не поїдеш» і відкладає гроші не на покупки, а на хабарі, ну і тим більше ті, хто впевнений, що посада дає їм повне право «збирати урожай» на свою користь. Навернення потребують ті, хто звик, що «все одно нічого не зміниться, хоч за кого голосуй», і тим більше ті, хто вже десятиліттями (так!!!), приїжджаючи на свою виборчу дільницю як у свою «вотчину», презирливо каже: голосуйте як хочете, а підрахунок буде на мою користь. Навернення потребують ті, хто сидить по вищих кабінетах і все ще «повернутий» у бік СССР, душею і розумом перебуває там, продовжуючи існування цього монстра у собі. Ви взагалі в курсі, що «де скарб твій, там і серце твоє»? Що які думки ти в собі несеш, то таку реальність і твориш? І що чимала частина наших співгромадян НАСПРАВДІ ще живуть у Радянському Союзі??? 

Ось тому я дуже радію всім повідомленням про те, що хтось молиться «за навернення України». Хай моляться. Бог не фраєр, правду бачить. Його не надурити ідею «русскава міра». Його не переконати, що Москва, яка виникла пізніше Києва, є «матір’ю» стосовно нього. Бог не дивиться геббельс-ТВ і в Нього немає кисельова головного мозку (тм). 

Що ж до гуманізму, то це думка, яка безпосередньо пов’язує (для мене) 137 псалом і Гімн України. Той, хто погано вчив історію, несе в собі переконання, що християни — це вогнища інквізиції, грабунки Хрестових походів і приниження жінок, бо їх не дозволяють висвячувати. Ну і взагалі, опіум для народу. Натомість якщо роздивитися історію нашої цивілізації розумно і спокійно, то стає цілком очевидним, що у старому законодавстві й мови не було про права жінки і тим більше права дитини, це «заслуга» проникнення у суспільну думку християнського культу Діви Марії (а відповідно, жінки як такої) та культу Дитятка Ісус (а відповідно, поваги до дитини як особистості). Прагнення до скасування смертної кари теж походить із християнського вчення про любов і прощення. Обстоювання правил справедливого самозахисту і засудження війни — так само. Бо у давніх законах війна була цілком собі «Божим ділом». Український гімн каже «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці», так майже любовно, вороженьки. А згаданий 137 псалом, «туга за рідним краєм», містить у собі рядки, які з Літургії годин викинуто. Туга за покинутим Єрусалимом залишається, але — гуманізована християнством. Бо в старозавітному варіанті радості від перемоги над ворогами ідеться не тільки про те, що «нехай прилипне язик мій до піднебіння, якщо я не винесу Єрусалим понад найвищу мою радість», але також і «щасливий той, хто, вхопивши дітей твоїх, розіб’є їх об скелю». 

Те, що зараз діється в інформаційній війні між Україною і Росією, дуже сильно нагадує оці вилучені рядки. Ненависть, яка заливає простір спілкування, сходить до цього рівня «ламехової помсти», який за тисячоліття розвитку цивілізації християнство зуміло подолати.  Висновок із ситуації насувається простий: коли хтось піддається ненависті, висловлює прокляття, палає жадобою «нищити майдаунів», «салоїдів» і «укропів», — так само як шле прокляття «рашистам», «ваті», «путіноїдам» — це все ще ДОхристиянське воювання. Це все наше впадання у стару пастку сатани: розділяй і пануй. Час від часу, коли переглядаю такі, гм, «розмови» в інтернеті, не можу позбутися враження, що правди немає ні по одній стороні, бо всі співрозмовники сичать і плюються отрутою. 

У моїх улюблених (і вже цитованих) Стругацьких, у «Населеному острові», який зараз збувається просто на наших очах, є болісна сцена, коли Мак стоїть над тілом Гая і розуміє, що тут щойно був смертельний бій: «схватились два рычащих и воющих пса», кожний на славу свого хазяїна. Тобто — двоє насправді однакових. Однаково хворих і однаково правих… 

Але в нашій нинішній ситуації є одна (щонайменше) суттєва відмінність. А саме: Бог не фраєр. Ми не на Саракші, й за нами не йдуть танки-випромінювачі, які перетворюють людей на зомбі. Принаймні, у Росії цю функцію прекрасно виконує телебачення — що геніально передбачили Стругацькі, а в Україні з цим набагато простіше, бо в нас не розроблено системи державницької пропаганди. Ми маємо шанс вистояти у цих війнах, що інформаційній, що фізичній, бо Бог є Правда, а Він знає, що напали на нас, а не ми. Багато в чому іншому ми з Росією схожі й справді походимо зі спільного (імперського, радянського, посткомуністичного) простору, нам є що лікувати, а крім того, ми так само схильні впадати в пропагандистську гарячку. Але Бог завжди по стороні кривджених, а не кривдників. Це наш шанс. І ми потребуємо навернення: як кожна окрема людина, як нація і як держава.

Тому — нехай моляться за навернення України. Це хороша молитва, я сама до неї долучаюся. А всілякі молебні проти «фашизму» в Україні будуть безрезультатні бай дефолт, ну бо фашизму в нас немає, дякувати Богу. Це тільки ганьба для тих, хто намагається використовувати Бога у своїх цілях, і нічого крім ганьби. 

Молімося чесно, і Бог нас вислухає. Не піддаваймося спокусі ненависті, бо тоді ми все одно програємо, рано чи пізно. Бог не фраєр: не тільки вони «дістануть своє», але й ми теж, якщо не вистоїмо в правді перед Богом-Істиною. 

Джерело:   КРЕДО  (Блог Ірини Єрмак)