19.05.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.20,7–12:  «Хлопця привели живого і втішалися безмірно»

Бачимо незвичну ситуацію, коли Павло проповідує, а один юнак, який слухав його, задрімав і впав із третього поверху. Діяння апостолів каже, що його підняли мертвим. Звичайно, усім присутнім могло видатися, що треба шукати якісь знаки, зв’язок між проповіддю Павла і цією смертю. Однак якщо ми чогось не розуміємо, то не варто відразу приписувати цьому якісь знаки. 

Не стараймося одразу робити висновки, коли бачимо ситуацію лише поверхово. Вміймо побачити найголовнішу річ, що за тією подією є Господь, що Він допустив це. Часом не знаємо чому, з якою метою, але важливо прийняти це з рук Божих і побачити за цим Господа. І коли ми зуміємо це зробити, то так буде як і в цьому епізоді, коли хлопця привели живого, так і в нашому житті, що б не ставалося, ми житимемо в Господі!

***

Йо.14,10–21:  «І все, що попросите в моє ім’я, те вчиню»

Бачимо, що ці слова двічі повторюються в цьому Євангелії. Господь ніби робить себе заручником нашого прохання. Дає людям право «керувати» Ним, віддає себе в наші руки, твердить: усе, чого б ви не попросили, дам вам. Коли б ми усвідомлювали це, нас би огортав страх і великий жах, що Бог настільки нам довіряє, настільки віддається в наші руки. 

Маймо усвідомлення, що Бог нам дарував, що ми можемо отримати через нашу віру, а з іншого боку – міркуймо, коли щось просимо в Бога, наскільки це дійсно є добром для нас. 

Коли просимо, завжди вміймо казати, як сказав Христос: «Нехай не моя воля буде, але Твоя». Уміймо в цих пошуках віддаватися на Божу волю, бо лише Він знає, що є правдивим добром для нас!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.05.2018р. Б. / Св. і прав. Йова Многострадального; Св. Варвара, що був розбійником

Святого і праведного Йова Многострадального

Тропар, глас 1: Бачивши багатство чеснот Йова,* ворог праведних бажав їх підступно пограбувати.* Але, зруйнувавши вежу тіла,* не міг він ограбити скарбів духовних,* бо озброєну знайшов душу непорочного,* а нас обнажив і полонив.* Тож вийди назустріч нам, Спасе, ще перед смертю,* визволь нас від хитрощів лукавого і спаси нас.

Кондак, глас 8: Як істинний і праведний,* побожний, непорочний і освячений явився ти, Преславний,* справжнім Божим угодником.* У своєму терпінні світ просвітив ти,* вельми терпеливий і сміливий.* Тому, Богомудрий, всі ми звеличуємо твою пам'ять.

“Був чоловік у землі Уц на ім’я Йов. Чоловік той був щирий і праведний, богобоязливий і цурався зла” (Йов 1, 1). Так починається книга Йова, і з цих слів ми дізнаємося, що справді праведний був той, кого Святий Дух у Святому Письмі так хвалить. Праведний Йов був з роду Нахора, брата Авраама, і жив в Аравії, в землі Уц, яку ще називають Авситис. Був це муж великої мудрости, всі шанували його слово й ніколи на перечили йому; як очікуваний дощ спадала на всіх його наука. Крім того, був він дуже багатий, мав 7000 верблюдів, 500 ярем волів, 500 ослиць і багато челяді. Своє багатство і силу він використовував на захист упосліджених і на допомогу бідним. Він допомагав бідакові і сироті, утішав серце бідної вдовиці. Йов був немов зодягнений у праведність і ходив у ній, як в одежі, а його праведний суд був неначе вінець на голові його. Для вбогих він був батьком і визволяв пригніченого з рук гнобителя.

Сам давав приклад усім і дбав, щоб не скривдити когось зі своїх слуг, бо, як сам казав, що б тоді робив, коли б Господь прикликав його на суд і запитав – бо ж треба було б відповісти за справедливе поводження зі своїми слугами?

Хто ж оповість про всю його щедрість, доброчинство і милосердя? Був він неначе оком для сліпого, ногою – для кривого, ніколи не відмовив у проханні бідному і не дозволяв удові чекати на те, чого вона просила. Хліба свого і страви не спожив, щоб не розділити це з убогим, бо, як сам каже, милосердя росло з ним від його дитячих літ, змилосерджувалося його око над страждаючими. Ніколи гість не стояв перед його воротами, бо ті завжди були відчинені перед подорожніми.

Маєтку свого не вживав на розпусту і розкіш, як це звичайно робили інші, а жив у поміркованості і тверезості. Серце його не запалало спрагою нечистоти, бо брак подружньої вірности – це найбільше зло, це вогонь, що все поїдає і нищить. Був лагідний і добрий навіть до своїх ворогів. “Ніколи, – як сам розвідає, – не радів я, коли що злого настигло ворогуючого проти мене, і ніколи не говорив я про нього зле і не безчестив його язиком. У щасті своєму і достатку був дуже смиренний, у золоті не бачив я сили своєї, ані в багатствах своєї надії”.

Пам’ятаючи про марноту тих речей, про смерть та про суд, говорив, що коли з дерева обріжуть галузки – воно помолодіє, бо в землі залишається його коріння, а чоловік, коли помре без добрих діл, куди піде? І ще казав, що кожну хвилю свого життя чекає дня своєї смерти, бо в порохно обернеться чоловік і черви його з’їдять. І тому сказав він гнилизні, що вона є батьком його, а хробакам, що вони є матір’ю його і сестрами. Говорив він, що чоловік від матері родиться, живе недовго, повен усякої нужди; як квіт зацвітає і як тінь відходить.

Велике було смирення його, уважав себе перед гнівом Божим зів’ялим листом та сухою соломою і так молився:

“Ти, Господи, вогонь єси, а я – суха солома, Ти – могутній вітер, а я – лист на землі! І як мені не боятися сили Твоєї? Знаю, що не виправдається перед Тобою жоден чоловік, а коли візьмеш на суд його, на тисячу запитань не відповість він”.

Ось маємо образ праведного чоловіка. Тож не дивно, що Господь благословив його на маєтки, і серед людей мав він велику пошану. І був він перший у славі і в силі понад усіх вельмож Сходу. Мав Йов сімох синів і три дочки, яких виховував у страсі Божому. Його діти так любили один одного, що, мешкаючи в різних домах, завжди спільно сідали до столу, кожного дня у когось іншого. А хоч Йов знав, що його діти вірно служать Богові, він часто упоминав їх, щоб поводилися скромно і помірковано, бо боявся, аби серед забави не згрішили чим, якщо вже не ділом, то словом чи думкою. Сам він щодня приносив за їхні гріхи жертву Господеві, за кожну дитину окрему жертву, щоб Бог відпустив їм усі, вільні і невільні. І знову маємо приклад, як чинить добрий батько, якому спасіння дітей його найважливіше.

Але прийшов час, коли Господь Бог хотів на прикладі Йова дати всім людям в усі віки найліпшій взірець, що праведний не тільки в щасті повинен дбати про Бога, а також у недолі повинен віддатися волі свого Сотворителя. Одного разу, коли зібралися всі його діти у найстаршого сина, прибіг посланець до Йова і каже: “Воли орали поле, а не далеко від них паслися ослиці, і тут напали вороги й забрали все, слуг твоїх мечем повбивали, лиш я один врятувався, щоб принести тобі цю новину”.

Ще той не закінчив, як прибіг другий і каже: “Ударили громи з неба і повбивали всіх овець і слуг, що їх пильнували”.

Тут і третій посланець прибіг і каже: “Халдеї напали на нас, забрали верблюдів, убили пастухів, лиш я один врятувався”.

А що нещастя ніколи само не ходить, то прибіг четвертий слуга і доніс: “Завалився дім твого первородного сина й усі твої діти, сини і дочки, та їхні слуги загинули”.

І так в одну хвилю Йов, що був першим в тій країні, втратив усе: і добро, і, що наймиліше його серцю, дітей. Стільки нещастя нараз – хіба це під силу чоловікові. Та праведний Йов зрозумів Божу волю, роздер свій одяг, оголив голову й упав ниць у порох земний і помолився:

“Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди. Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім’я Господнє буде благословенне!” (Йов 2, 21).

Сподобалося Господеві смирення праведного Йова, який не прив’язав свого серця до маєтків і без нарікань прийняв такий тяжкий удар, як смерть усіх своїх дітей. Але Господь задумав для нього нові випробування. За Божим допустом тіло праведного Йова покрилося гнійними й зловонними ранами, не було на його тілі, від ніг до голови, здорового місця. Він так зубожів, що сидів на гноєвищі, а люди від нього втікали.

І стали люди – як це зазвичай буває – насміхатися з його нещастя, зводити на нього наклеп і говорити: “Він таки мав тяжко прогнівити Бога, якщо впала на нього така тяжка кара!” Прийшли його приятелі, роздерли одежі свої і стали дорікати йому. Прийшла жінка його, та, що ділила з ним добро його, і стала намовляти до богохульства: “Іще тримаєшся твоєї досконалости? Лихослови Бога і умри!” (Йов 2, 9).

А праведний Йов сказав їй: “Неначе б говорила яка дурна, отаке й ти говориш. Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?”

Він зносив важкі страждання, а думки його були далеко від землі; він тішився надією майбутнього вічного життя і вірою у воскресіння. І молився: “Знаю, що живе Відкупитель мій і що останнього дня воскресну з землі, і зодягнуся в тіло своє, і оглядатиму мого Бога! І став я, як дерево, з якого опало листя, – я, колись славний, статечний і багатий, був стертий, бо уйняв мене Господь мій і зламав мене. А все, що послав на мене Господь мій, – те стерплю, бо знаю, що не покине мене Господь мій, хоч впаду – Він завжди спасе мене, і в Ньому вся надія моя”.

І не підвела його надія. Бог підніс його так само, як і понизив. І повернув йому здоров’я, повернув честь у людей, дав йому вдвоє більший маєток. Прийшли брати і сестри, сусіди і приятелі та їли хліб зі столу його. І мав Йов 14000 овець, і 6000 верблюдів, і 1000 ярем волів, і 1000 ослиць. Дав йому Бог ще сімох синів і три доньки, вродою яким не було рівних у тій країні. І жив Йов потім ще 140 літ, і тішився синами внуків своїх аж до четвертого покоління, і помер, славлячи Господа.

__________
У той самий день

Святого Варвара, що був розбійником

Святий Варвар жив у Луканії і до навернення був ватажком розбійників, що вбивали і грабували подорожніх. Та одного разу його погляд зупинився на святому хресті і серце його зворушилось. Він усвідомив, яке страшне його життя, і залився гарячими сльозами. Б’ючись у груди, Варвар припав до ніг одного священика, визнав усі свої гріхи і просив передати його властям, аби понести заслужену смерть. Однак священик не зробив цього, а лишив його при собі.

З того часу Варвар не ходив, як інші люди, а рачкував, бо, як казав, не може він бути подібним на людей, коли своїм страшним життям понизив себе гірше за звірів. Минули літа, його тіло висохло так, що він перестав бути подібний на чоловіка.

Одного разу його побачили мисливці, і, думаючи, що це якийсь звір, убили своїми стрілами. Гріб його прославився багатьма чудами, а коли через кілька років гріб розкопали, то побачили, що тіло його не було піддане тлінню і з нього витікало цілительне миро. Святі мощі поховано в Лариссі (Тесалія), в одному з монастирів. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.05.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.19,1–8: «Увійшовши у синагогу, три місяці там промовляв відважно, бесідуючи і переконуючи про Царство Боже»

Коли ми читаємо Діяння апостолів чи Послання, інколи нам здається, що від апостольських проповідей люди дуже легко навертались. Однак і тоді по-різному бувало. Деякі люди з першого слова приходили до Бога, легко приймали Господню науку, інші були твердосердими, закоріненими у своїх переконаннях. 

Чуємо, як апостол Павло мусів змагатися і переконувати про Царство Боже. Це для нас дуже важливий приклад. У нашому житті також не легко проповідувати. Іноді ми можемо сказати комусь про Бога і хтось одразу змінить своє життя і вчинки. Але переважно треба людям повторювати, говорити знов і знов, ще і ще звертати на це увагу. Так само й апостоли докладали зусилля, старань і труду, щоб отримати результат. І ми, коли будемо трудитись, докладати зусиль і старань, результат неминуче не забариться.

***

Йо.14,1-11:  «Я – путь, істина і життя!»

Досліджуючи історію людства, бачимо, що воно ніколи не відчувало внутрішньої самодостатності, тому шукало правди поза собою. Тож кожен народ, маючи свою культуру й ментальність, творив ті чи інші релігії. 

Однак дві тисячі років тому Христос явив нам правду – істину. Бог є істина. Бог – альфа і омега, початок і кінець. Саме Христос дає відповідь на пошук людиною істини. Адже кожна людина, свідомо чи несвідомо, шукає Бога, який об’явився в Христі, оскільки Бог, створюючи людський дух, закладає в нього бажання пізнати свого Творця. 

Маймо почуття вдячності до Господа, та величезне почуття радості, що ми цю істину пізнали, що Він цю істину нам відкрив. Уміймо цю правду про Бога прийняти і нею жити, та ділитись нею з іншими!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.05.2018р. Б. / Святої славної мучениці Ірини

Святої славної мучениці Ірини

Тропар, гл. 4: Агниця Твоя, Ісусе, Ірина,* кличе великим голосом:* Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страдаю,* і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм,* і терплю ради Тебе, щоб і царствувати в Тобі,* і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою,* та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі.* її молитвами як милостивий спаси душі наші.

Кондак, глас 4: Дівства благами прикрашена, діво, стражданням ще кращою стала ти, Ірино, кров'ю своєю обагрянившись, оману безбожжя низложила єси, тому й прийняла та почесті перемоги з рук создателя твого.

Або цей, глас 4: Міцно душу вірою озброївши, Ірино, явно осоромила лукавого єси, і до Христа привела ти множество людей, блаженна, і, порфиру криваву носячи, з ангелами нині веселишся.

Свята Ірина походила з сербського княжого роду, була вона дочкою Ликинія і Ликинії з міста Магедона в Македонії. У поганстві вона звалася Пенелопа. Христову віру свята дівиця прийняла ще в апостольські часи, охрестив її, згідно з одними джерелами, святий Тимотей, а згідно з іншими – учень святого Павла Теотим. Своєю терпеливістю вона навернула батька і матір і вони стали християнами. Її кілька разів судили, вона витерпіла великі муки і навернула дуже багато поган. Згідно з одними джерелами, мучитель наказав її стяти мечем; згідно з іншими – вона померла у печері в Ефесі, цілковито посвятившись своєму небесному Обручникові Ісусові. Її пам’ять здавна глибоко почитали вірні, в її ім’я освячували багато церков, як, наприклад, церкву святої Ірини у Царгороді, над морем.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

*** 

Святої мучениці Ірини

У ті часи, коли люди в пітьмі і смертній тіні ідолопоклонницького нечестя сиділи, почало світло святої віри через проповідь апостольську сяяти. Був тоді цар на ім’я Ліціній, жив у граді, названому Магедон. Мав він тезойменну собі царицю Ліцінію, народив з нею доньку і назвав її Пенелопія. Коли вона почала доходити віку і була шести літ, стала з лиця така гарна, що багато дівчат красою перевищувала. Тому збудував батько для неї вежу за градом, далеко, на окремому гарному місці, що мала покої розмаїті, всілякою красою прибрані і багатством великим переповнені. У них же були престоли, і трапези, і свічники, і ліжка, і весь посуд золотокований. І вивів на ту вежу доньку свою Пенелопію з тринадцятьма гарними служницями, і вніс до неї богів своїх золотих, щоби оберігали доньку його, і замкнув її там до віку дорослого і відповідного шлюбу. Приставив же до неї чесну одну стареньку на ім’я Карія, щоб була їй пестункою, яка сидітиме і їстиме з нею, старшою буде над служницями. Ще ж приставив і старця одного, мужа чесного і розумного, на ім’я Апеліян, аби щодня, приходячи до неї, учив її книг. І перебувала так дівчина шість літ і три місяці. І вже коли минуло їй 12 літ, надумав батько видати її заміж за когось зі славних царських синів. Тим часом, коли дівчина сиділа у своєму покої високо на вежі, залетів голуб зі сходу через вікно у покій, гілку оливну в дзьобі тримав. її поклавши на трапезі, зразу геть полетів. Тоді, за якийсь час, залетів орел, що ніс вінець із різних квітів. І він, поклавши на трапезі вінець, вилетів геть. Потім через инше вікно залетів ворон, що ніс у дзьобі змію малу, яку поклав на трапезі і вилетів зразу. Дивилася на те дівчина, разом і пестунка її, і дивувалися обидві, не розуміючи, що має бути після таких знамень. І коли Апеліян-учитель у визначений час до них прийшов, розповіли йому, що бачили.

Апеліян же, потаєний християнин і ясновидець, розміркувавши, сказав до дівчини: “Почуй, Пенелопіє, донько царева, і пізнай, що голуб знаменує добру вдачу твою: лагідність, тихість, цноту дівочу. Гілочка оливна знаменує благодать Божу, яка через хрещення має тобі податися. Орел же, що високо літає, символізує царя і переможця, знаменує те, що царювати маєш над пристрастями і піднесешся богомислієм, переможеш ворогів невидимих, наче поганих птахів. А вінок квітів знаменує винагороду, що за подвиги свої приймеш від царя Христа в Небесному його Царстві, де готується для тебе нетлінний вінець вічної слави. Ворон же зі змією знаменує ворога-диявола, що хоче завдати тобі скорботи, печалі і гоніння, наче змія люта. Знай тому, о діво, що Цар великий, який небом і землею володіє, хоче тебе заручити собі за наречену, і маєш через Нього багато страждань перетерпіти”. Таке тлумачення чуючи, дівчина складала Апеліянові слова у серці своєму, і бажанням божественним почало зігріватися її серце. Наступного дня зійшов до неї на вежу батько її — цар Аіціній — з царицею і боярами. Хотів бачити її і радити щодо шлюбу. Бачивши, що лице її сяяло красою, наче промінням сонячного світла, сповнився радости і сказав до неї: “Ось, люба моя дитино, досягла вже часу шлюбу, скажи-бо мені, котрого царя син тобі до вподоби, щоб я тебе пошлюбив з ним?” І розповідав їй про багатьох синів навколишніх царів. Вона ж сказала до нього: “Батьку, дай мені сім днів, щоб я подумала, і потім сповіщу тобі”. Батько ж повірив словам її, пішов додому. Тоді Пенелопія підійшла до ідолів і сказала: “Якщо ви боги, то почуйте мене. Ось батько мій хоче віддати мене мужеві у шлюб, я ж хотіла б у дівстві перебувати, бо турботи житейські перепоною є до богослужіння. Скажіть мені: йти мені заміж чи ні?” І мовчали німі ідоли, бо були бездушні. Зневаживши їх, дівчина обернулася на схід і, поглянувши на небо, сказала: “Якщо Ти справжній Бог, Той, кого галилейці проповідують, прошу Тебе, відкрий мені, чи добре мені йти заміж, чи у дівстві зажди перебувати?” Був же вечір, і задрімала, і бачила у сонному видінні ангела Божого, що говорив до неї: “Пенелопіє, більше не зватимешся Пенелопією, але Іриною, бо будеш для багатьох прибіжищем і мирною пристанню, і через тебе багато тисяч душ людських, навернувшись до Бога, спасуться. І буде ім’я твоє великим і дивним у вселенній. А те, що розповів тобі Апеліян-старець про птахів, яких ти бачила, — то правда, бо Дух Божий говорив устами його. Прийде ж до тебе цієї ночі чоловік Божий Теотим. Він прийняв від Павла святого, апостола Христового, учення і пресвітерство і носить його послання. Він дасть тобі святе хрещення і навчить тебе, що маєш робити”. Те мовивши, ангел став невидимий. А дівчина, опам’ятавшись, сповнилися великої радости і чекала приходу пресвітера. І невдовзі прийшов до вежі тої чоловік Божий Теотим, ангелом ведений і на вежу возведений. Прийняла дівчина його радісно. І, сівши, учив її, і няньку її, і всіх служниць її, і з насолодою його слухали. Повчивши ж досить про істинного Бога Ісуса Христа і про святу в Нього віру, і про таїнства християнські, охрестив її в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа і нарік їй ім’я замість Пенелопії Ірина. Також охрестив і няньку Карію, і всіх служниць. И уневістив Ірину Христові, щоб берегла для Нього своє дівство неосквернене до кончини своєї. И укріпив її, аби мужньою була в подвизі страдницькому, у нього ж має увійти за Господа свого Ісуса Христа, істинного Бога, Жениха Безсмертного. Після достатнього повчання благословив її і тих, що з нею, і, апостольські послання давши і Божій благодаті поручивши її, пішов собі. Блаженна ж Ірина зі служницями вдень і вночі славила Бога і дякувала Йому і з послань апостольських ненастанно навчалася. Взявши ж богів батьківських золотих, скидала їх через вікно долі по одному, кажучи до них: “Якщо ви боги, врятуйтеся самі”. Падаючи з такої висоти, ідоли розбивалися і розсипалися в порох, і насміхалася свята з немочі їхньої. Раділа ж у Господі своєму Ісусі Христі, істинному Богові.

Коли минуло сім днів, знову батько її і мати з боярами на вежу до неї зійшли і говорили про шлюб. Вона ж відповіла їм, кажучи: “Зрозумійте правильно, що я раба Христова, у Нього вірю, Його полюбила, Царя Небесного вічного, і Йому уневістилася — Нареченому чистому, нетлінному й безсмертному. Иншого мужа пізнати не хочу ані иншому богові не поклонюся, нема богів, окрім Нього. Хіба не бачите загибелі богів ваших, що з вікна на землю впали, не змогли собі допомогти, — так і вам помічниками будуть. Марна надія ваша, яку на них маєте, і марний труд ваш і витрати на ідолів: золото-бо і срібло годиться роздавати потребуючим, жебракам, сиротам і вдовам, ви ж кличете робітників, виковуєте собі богів бездушних і позбавляєте убогих потреб їхніх. І стали ви ворогами Богові живому, слугами бісів. Але доки не перестанете дико поводитися, як же телиця невчена, що в ярмо не впрягається? Пізнайте Бога живого, зрозумійте, що Він може омертвити й оживити. Коли ж засяє світло Боже в серцях ваших, тоді втече від вас диявол, який тягне людей зі світла в пітьму, виводить із загороди Божої у загибель і переставляє справа наліво. Але ви перші постарайтеся нині втекти від нього, бо гіркий і лютий той сатана закриває очі сердець ваших, аби ви не пізнавали правди. До тебе ж найбільше слово моє, о батьку, щоб пізнав ти Бога, що все словом сотворив. Ти, коли захотів збудувати мені цю вежу, зібрав на діло людей багато, було то робітників три тисячі п’ятсот і триста приставників. І заледве за дев’ять місяців змогли закінчити будівництво. Бог же всіх віків одним своїм словом створив небо, і сонце, і місяць, і зорі, світло і пітьму, і назвав світло днем, а пітьму найменував ніччю, і заснував ні на чому ж тягар землі, і водам звелів текти, щоб служили нам, і деревам різним рости, і розподілив час, і роки, і місяці, і створив звірів, і худобу на землі, і птахів у повітрі, а у водах рибу. На кінець створив чоловіка, пречистими своїми руками глину із землі взявши, і поставив його господарем вселенної, все підкоривши під ноги його. Те все за шість днів звершив Бог Словом своїм, що є єдинородним сином Його — Ісусом Христом, який без матері від Нього народився перед усіма віками, співприсутній Йому і співпрестольний. Він на закінчення років від Чесної Приснодіви без батька, дією Святого Духа, воплотився і народився, і з людьми прожив, і чуд незліченно зробив, сліпих просвітив, прокажених очистив, розслаблених поставив, мертвих воскресив. Його ж жиди із заздрости розіп’яли, бо сам так страждати захотів, спасення нашого ради. Але по смерті і похованні воскрес у третій день, силою Божества свого, і вознісся на небо, і сів праворуч Бога Отця, і зіслав Духа Святого на святих своїх учнів, і їх послав у вселенну, щоб просвітити затьмарених, і навернути заблукалих, і врятувати тих, що гинуть, — для всіх-бо спасення хоче і милість Його до роду людського не закінчиться довіку”.

Коли свята це говорила, всі з насолодою слухали, і взяли цар і цариця любу свою доньку, у град її відвели. Вийшли ж назустріч доньці царській всі градські дівчата, у вінцях ликуючи, і кланялися їй. Весь же люд, на високі вибравшись місця, на мури і доми, похвали вигукував, хвалячи прекрасну дівчину Пенелопію. І коли зближалися до царської палати, побачила свята Ірина демона, що казав їй: “Нічого між тобою і мною спільного нема у граді цьому, дівчино, іди з нашого міста, бо ніхто з християн тут не живе”. Свята ж сказала: “Іменем Ісуса Христа наказую тобі, щоб сказав мені, хто ти”. Він же сказав: “Я — демон, що живе в ідолі Аполлоновім, учитель любодіїв і перелюбників, помічник волхвів, злодіїв вождь, друг блудників, насмішник п’яниць, через кровопролиття радію, всілякої неправди і брехні є наставником і всього зла — батьком. Кажу ж тобі: іди з цього града нашого, щоб не зрушив я на тебе батька твого, розпаливши його на гнів, бо уб’є тебе”. Той голос демоновий багато хто чув, самого ж не бачили. Блаженна діва заборонила йому, кажучи: “Я тобі наказую іменем Ісуса Христа, щоб ти пішов із цього града”. І затремтів демон і невидимий став. Після цього диявол розбестив серце цареве і зрушив його на гнів і лють проти доньки. Прикликавши царицю, той сказав: “Що нам робити, що донька наша зваблена? Краще б я не будував тієї вежі. Хотівши зберегти дитину — стратив її і втратив надію свою”. Цариця ж сказала йому так: “Нерозумні слова ти кажеш. Чим-бо звабилася донька наша? І що лукаве в ній бачиш?” Сказав цар: “У Христа вірить, а богів відкидає”. Сказала цариця: “Боги, що не створили неба і землі, нехай загинуть. Дитина ж моя сподобилася слави царя Христа, який покликав її на життя вічне”. Тоді розгнівався цар, звелів царицю викинути з палати. І прибігла одна з рабинь, сповістила те дівчині Ірині. Вона ж, вставши, пішла і стала перед батьком своїм. І коли побачив її цар, поник долі, мучився гнівом у серці своєму, дияволом зрушений. І сказала свята Ірина до батька свого: “Чому сумне лице твоє, о батьку? Царство твоє мирне, війни нема перед тобою, дитина твоя прийшла до тебе, і звідки печаль на тебе найшла?” Цар же відповів: “Краще мені було б, якби не родив тебе, дитино. Я-бо задля тебе зробив діло гарне — вежу пречудову, богів золотих, щоб тебе стерегли, приставив, трапези, і ложа, і престоли задля тебе золотом прикрасив, ти ж віддала мені злом за добро”. Вона ж сказала: “Скажи мені, батьку, що погане тобі зробила?” І сказав цар: “Чи мале те зло, що Христа Богом називаєш, від богів моїх відвертаєшся?” Сказала свята: “Нічого не зробила злого, батьку, взираючи на Христа мого, істинного Бога, і надію на Нього, а не на ідолів твоїх покладаючи”. Цар же грізним голосом мовив: “Принеси жертву богам, Пенелопіє”. Відповіла свята: “Не перекручуй, батьку, імени мого, не є-бо я Пенелопія, але Іриною наречена від ангела у видінні і від пресвітера у святому хрещенні”. Знову сказав цар із гнівом: “Чужий плоде, а не мій, принеси жертву богам”. Відповіла Ірина свята: “Не принесу жертви богам, що на гнів тебе зрушують, вони є плодом вогненного роду, що для еллінів приготований”. Цар же збентежився від люті сильної і звелів її, зв’язану, вкинути під дикі коні, щоб ногами її розтоптали. І коли вкинена була дівчина, прийшов і сам цар до коней, хотівши бачити смерть її. І ось один кінь найдикіший, вирвавшись з упряжі, кинувся на царя раптом і схопив зубами праву руку його, і вирвав її з плеча, і самого царя, розтоптавши, забив, і знову став на місці своєму лагідний, і всі коні, як ягнята, покірні були і не шкодили святій Ірині. Кінь же, що убив царя, Божим велінням прийняв голос людський, прославляв святу мученицю, кажучи: “Блаженна ти, голубко Христова, що розтоптала змія, ти на землі дивна, на небі любов’ю вшанована будеш, ти будеш зарахована до праведних, світло вічне, й оселя безсмертного Жениха чекає на тебе — діву мудру і мужню. Бо хоч і жінка ти тілом, але духом добре воїнство показуєш”. Коли звільнена від пут була Ірина свята, батька свого мертвого воскресила молитвою і зцілила руку його — і повірили в Христа цар, і цариця, і цілий дім царевий, і з людей багато, десь до трьох тисяч. І не за довгий час цар покинув царство своє, щоб вільно для Христа працювати, й оселився з дружиною своєю і домашніми у вежі тій, яку ж доньці своїй спорудив. А свята Ірина залишилася у граді, навчала людей і приводила багатьох до Христа Бога, перебуваючи ж у домі першого учителя свого старця Апеліяна.

Після цього прийняв царство Магедонського града инший князь, на ім’я Седекія. Він, довідавшись про святу Ірину, прикликав Апеліяна-старця і спитав його: “Чи в тебе є дівчина, донька царська?” Відповів Апеліян: “У мене, царю”. Сказав цар: “Що вона думає, не знаєш?” Відповів старець: “Думка її, як же і моя і всіх, хто знає Бога правдивого: щодня постить до вечора, увечері ж з’їдає малий окраєць хліба і випиває одне горня води. Трапези иншої не знає, ложа не має, але на голій землі спочиває. Вдень же і вночі перебуває в молитвах до Бога і в читанні божественних книг вправляється”. Те почувши, цар здивувався і, пославши єпарха свого, привів її до себе з пошаною. Прийшовши ж до нього, дівчина сказала: “Вітаю, царю”. Відповів цар: “Вітаю й тебе, світла дитино”. Сказала дівчина: “Чому мене прикликав?” Сказав цар: “Сядьмо і порозмовляємо про мир і любов”. Діва сказала: “Я слухаю Писання Святого, що каже: “У сонмі суєтному не сяду, із законопереступниками не увійду”. Сказав цар: “Хіба ми є законопереступники?” Сказала свята: “Кожен еллін, що не знає істинного Бога і поклоняється ідолам, є законопереступник”. Сказав цар: “Примушуєш мене, хоч і проти волі моєї, мучити тебе, не жаліти тої, хто донькою царською є”. Сказала свята Ірина: “Чому ж затримуєшся, зволікаючи бесідою, починай вже мучити мене, готова-бо я на всі муки за Бога мого”. Сказав цар: “Покинувши всіляке злослів’я, принеси жертви богам, дівчино”. Відповіла свята: “Марно бентежишся, царю, заохочуваний сатаною, знай, що ніяк не послужу бісові, не пожалію тіла свого за Христа, Господа мого”. Сповнився ж цар люті, радився з єпархом, як би її заморити. Спершу-бо, яму глибоку викопавши і наповнивши її зміями, єхиднами, керастами, василісками і всілякими гадюками, вкинув туди святу діву. Там вона перебувала десять днів жива і здорова; ангел-бо Господній з нею у яму зійшов і зберіг її неушкодженою, гади ж усі вимерли. І довідався цар, що жива є мучениця в ямі, здивувався і думав, що волхвуванням зачарувала й умертвила гадів. Звелів її витягнути з ями, сів на судищі і сказав до неї: “Принеси жертви богам, які тебе пошкодували, умертвили зміїв, тебе ж зберегли живою, аби пізнала ти силу та доброту їхню і поклонилася їм”. Відповіла свята: “О безумче, зваблений сатаною, якого я розтоптала! Коли дерев’яні чи кам’яні боги умертвляють зміїв? Але скоро сам вкинений будеш у рів підземного пекла з богами своїми, яким служиш, і погрузнеш у пітьмі кромішній, приготованій для тебе з сатаною, де буде плач і скрегіт зубів”. Цар же, гнівом дихаючи, прикликав дроворуба з пилою залізною і звелів перепиляти її. І коли, прив’язавши її до дерева, почали пиляти, пила не торкалася до тіла дівочого і притуплялася, наче до каменя, тоді переламалася посередині. Принесена ж була друга пила, але й та переламалася, а ті, що пиляли, самі порізалися уламками пили й повмирали. Тоді третю, найгострішу і найміцнішу, пилу принесли. І звелів цар перепиляти діву через стан її. Тому зв’язану поклали на землі знову, і камінь великий поклали на груди, і почали пилою тіло її святе пиляти, і торкнулася пила тіла, і потекла кров. Цар же засміявся і сказав до мучениці: “Де Бог твій? Хай прийде нині і поможе тобі, якщо сила в Ньому”. Коли цар сказав це, раптом була блискавка, і грім страшний, і збурення повітря, і повмирали слуги, що пиляли, і втік цар у палату зі страху, і люди втікати кинулися, і пролився дощ великий, наче потік із градом сильним, і багато падало мертвих, убитих блискавкою, і громом, і градом. Ангел же Господній, зійшовши, розкидав каміння з грудей святої, і зцілив рану її, і здоровою поставив. Те чудо бачивши, люди увірували в Христа — вісім тисяч. Потім знову цар, біс його під’юджував, узяв святу і радився з єпархом, як її згубити. Винайшли на неї смерть таку: до колеса млинового прив’язали її, щоб крутилося колесо і стерло її. І коли пустили воду під колесо, стала вода наче кам’яна, і ні одна не потекла крапля, і була свята без шкоди. Цар же викрикав із боярами своїми: “О яка велика сила чарівниці цієї! Ось перетворила природу води на иншу природу!” Люди ж, дивлячись на таке чудо, зрушилися на царя і закричали голосами великими, докоряючи і досаджуючи, і, взявши каміння, кидали на нього і вигнали його з града. Він же пішов на батьківщину свою, прожив сім днів і помер з горя, і злости, і сорому.

Після смерти ж Седекія син його Савах, хотівши помститися за безчестя батька свого, зібрав силу воїнства велику, десь до ста тисяч, і пішов війною на град Магедон. Почули ж громадяни, що зближається цар Савах, злякалися дуже і замкнули град. І сказали святій Ірині: “Через тебе гинемо”. Вона ж веліла їм не боятися, вийшла проти царя, що надходив, і помолилася до Бога, кажучи: “Ти, що почув колись раба Твого — пророка Єлисея, почуй і мої молитви, і вразь невидимо народ цей, що йде знищити град. Осліпи ворогів Твоїх, нехай зрозуміють, що Ти один Бог”. І зразу почув Господь молитву її — вразив сліпотою царя і всіх воїнів, що з ним були. Зрозумів же цар, що Ірина навела сліпоту на нього і воїнів його, послав до неї прохання, кажучи: “Нині знаю, що непереможна сила Бога твого, прошу тому тебе: помолися до свого Бога за мене і за воїв моїх, щоб прозрів я і ті, що зі мною”. Свята ж схилилася на милість, помолилася належно до Владики всіх — і прозрів цар зі всіма, що з ним. І послав до громадян, мирно кажучи: “Чи хочете мене мати собі за царя, як же і батька мого мали? Я ж прощаю вам те, що вчинили безчестя батькові моєму”. Громадяни ж, бачивши силу цареву велику, вчинили з ним мир і відчинили град. Поклонилися йому і прийняли його собі за царя. Коли ж цар Савах обняв царство і зміцнів на ньому, зрушився гнівом на святу Ірину, біс-бо його на те намовляв. І, прикликавши до себе мученицю, сказав: “Прощаю градові прогрішення, на тебе ж гніваюся, бо через тебе повстали люди на батька мого гнівним устремлінням і камінням його побили. Проте, якщо хочеш і ти прощена бути, вчини волю мою — принеси богам жертви і вільною будеш”. Свята ж докорила цареві його безумством і зрушила його на гнів. Тому звелів цар вкинути її до темниці і радився з боярами, як би її мучити. Була ж свята у темниці сім днів, і явився їй Христос, кажучи: “Не бійся, донько, Я з тобою, підтримуючи тебе”. Після цього вивів цар мученицю з темниці, звелів гострі цвяхи залізні вбивати їй у п’яти і покласти їй на плечі веретище, повне піску, і гнати до названого якогось місця, що лежало від града десь за п’ять поприщ. Вклали слуги вудила в уста святої, вели її туди, наче худобину женучи. Свята ж, ідучи, говорила до Бога: “Справді наче худоба я в Тебе, Господи, і я завжди з Тобою, утримав Ти руку мою праву, і порадою своєю наставив мене, і зі славою прийняв мене”. Поглянувши ж праворуч від себе, свята побачила ангелів Господніх, що йшли з нею, і зраділа дуже. Коли ж була на призначеному місці і слуги поверталися до міста, тягнучи вудилами мученицю з наругою, і людей багато за ними йшло, побачила свята перед собою ангела, що бив залізом землю. І сказала собі: “Ось згуба ворогам Божим має бути”. І коли дійшла до того місця, раптом розверзлася земля, пожерла слуг катових, що вели святу, і залишилася свята з пут і вудил звільнена, і спала верета з піском із плечей її, і цвяхи з ніг її повипадали — і була здорова ногами, і ходила, славлячи Бога. Довідавшись про те, цар сказав: “Боги, що розверзли землю, низвели слуг від чарівниці цієї”. Инші ж, сперечаючись, казали: “Бог живий є зі святою мученицею Іриною”. Инші насміхалися зі святої діви. І прийшов ангел, що розверз землю, убив раптовою смертю багатьох невірних, десь до десяти тисяч. А ті, що залишилися, взивали, кажучи: “Боже Ірини, пожалій нас, віримо-бо в Тебе і прибігаємо до Тебе”. Й увірувало у той час душ до тридцяти тисяч. Цар же все одно не вірив — вразив і його ангел Божий, і загинув окаянний цар із шумом. Свята ж, у граді навчаючи, багато силою Христовою чудодіяла: не лише-бо зцілювала хворих, очищала прокажених і бісів з людей виганяла, але й юнака, що помер, за яким гірко плакали батьки, воскресила молитвою. І привела до Христа до п’яти тисяч люду. Прийшов же у град, велінням Божим, святий Теотим-пресвітер, який охрестив святу Ірину. Його побачивши, свята рада була і поклонилася йому. І, взявши пресвітера того і всіх людей, що повірили в Христа, пішла до вежі, де жили батько її і мати в безмовності, працюючи для Бога. І там усі, що повірили в Христа, прийняли хрещення святе.

Перебувала ж свята Ірина у граді Магедоні, навчаючи і до віри людей приводячи, три роки. Тоді пішла в инший град, що називався Калінік (чи Каліполь), де був Нумеріян-цар, родич перших царів — Седекії і Саваха. І коли Нумеріян влаштовував празник нечистій богині Артеміді і жертви ідолові її приносив, стала свята Ірина перед лицем його, викрила в нечесті його і визнала Христа, істинного Бога. Цар же сказав до бояр своїх: “Подібна з лиця і зросту на батька свого Аіцінія дівчина ця. Але погані діти кривдять батьків своїх, бо через погану цю доньку добрий батько позбувся царства. Вона ж винна і в смерті Седекія, брата мого, і сина його Саваха, як же я чув, умертвила волхвуванням. Справді згубниця царів жінка ця”. І сказав до святої: “Що скажеш, чарівнице, чи принесеш жертви богам, чи перебуватимеш далі у згубному своєму мудруванні?” Свята ж, знаменувавшись хресним знаменням, відповіла: “Я принесу жертву хвали Богові Вишньому, бісам же твоїм і бездушним їхнім ідолам не принесу жертви. І тому, що про царів говориш, знай добре, що Бог мій, який володіє життям і смертю, звелів їм померти, а не я. Бійся й ти Бога мого, бо короткі твої дні і скоро кончина твоя наздожене тебе”. Цар же, те чувши, розпалився гнівом, і заскреготав зубами своїми, і заричав, як лев, і звелів зразу трьох волів розжарити мідних, кажучи: “Якщо в одному волі силу вогненну волхвуванням здолає, то нехай буде вкинена в другий, якщо і в другому те ж зробить, то в третій нехай буде вкинена”. І було так.

Коли були розжарені воли мідні, наче вугілля гаряче, вкинули святу в одного вола, і молилася в ньому, промовляючи: “Боже, поспіши на допомогу мені, бо страждаю Імени ради святого Твого”. І явився їй ангел Господній, наказуючи не боятися і полум’я остуджуючи. Люди ж нарікали на царя, кажучи: “Даремно стратив прекрасну юність дівчини”. Коли ж вистигла мідь, виявилася свята живою і здоровою, анітрохи від вогню шкоди не зазнала. І сказав цар до прислуги: “Чи не казав я вам, що чарівниця та дівчина. Бачите, що загасила вогонь. Тому вкиньте її в другого вола”. І вкинули святу. Вистиг і другий віл. Вкинули її в третього. І зразу той віл третій, велінням всесильного і всемогутнього Бога, зрушився з місця, наче живий, і пройшов чверть милі, і знову на своє місце повернувся, і розпався. І вийшла з нього мучениця свята ціла. Люди ж, бачивши таке чудо, голосно взивали: “Ти наш Бог, сильний і міцний, що твориш чуда дивні і преславні!” И увірувало в Христа до десяти тисяч людей. Цар же не лише перебував у невір’ї, а й ображав Вишнього Бога — і вразив його ангел Божий невидимо, і розхворівся до смерти. Помираючи, заповів єпархові своєму Ваводону, щоб Ірину, мучивши всіляко, найлютішою убив смертю. І відійшов окаянний той цар. А свята перебувала в граді тому декілька днів, навчаючи людей святої в Христа Господа віри і зцілюючи всілякі недуги. А пресвітер Теотим, туди-таки прийшовши, охрестив тих, що повірили.

Єпарх же, бачивши, як весь люд градський тримаєтся святої Ірини, боявся мучити її там, аби збентеження і бунт серед людей не вчинилися через неї, тому пішов в инший град, що називався Константиновим, а мученицю звелів воїнам взяти і зв’язану вести за собою. Коли прийшов у град той, сів на судищі і, поставивши перед собою святу, сказав до неї: “Чи знаєш, що владу мені дано над тобою? Тому підійди до богів наших і принеси їм жертву, щоб я не мучив тебе лютими муками”. Відповідала свята: “Слухай, єпарху, усі, які можеш винайти, муки наклади на мене — і побачиш силу Бога мого”. Єпарх же звелів принести ґрати залізні і покласти на них мученицю, прив’язати її веригами залізними, обкласти багатьма дровами і запалити. Коли розгорілося там полум’я, звелів єпарх на мученицю лити єлей, і лій, і смолу. І так печена була свята довгий час, і світилися ґрати і вериги залізні, наче вугілля розжарене, а свята була неушкоджена і, наче в росі холодній, співала, славлячи Бога. Тоді ангел звільнив її від заліза — і вийшла здорова. Те бачивши, єпарх і ті, що з ним, здивувалися дуже. І, припадаючи до ніг її, єпарх сказав: “Рабо істинного Бога, молюся тобі, не згуби мене, як же царів ти згубила, бо й я вірю в Сина Божого і християнином хочу бути”. І так повірив Ваводон-єпарх і з ним людей багато.

Привів туди ангел Божий Теотима-пресвітера, і хрестилися від нього всі, що увірували.

Перебувала ж Ірина свята у граді тому п’ятдесят днів. Коли вийшла звідти, схопили її воїни царя Саворія, який у Месемврії, граді Тракійському, царював, і до нього привели. Бо той цар чув про неї і шукав, аби взяти її. І, бачивши святу, сповнився гніву й убив її мечем. І поховали її за градом. І сказав цар: “Чути було про страшну силу тої чарівниці. Царів-бо волхвуванням своїм убила, нині ж чому не могла мене вбити, але я вбив її? І де є помічник її Христос, чому не вирятував її з рук моїх?” Так невірний цар насміхався із сили Христової і хвалився як переможець. Але всемогутня сила Божа: чого не може вдіяти Той, хто в час добровільної своєї від юдеїв ганебної смерти багато тіл померлих святих воскресив, і увійшов у святий град, і явився багатьом?” То хіба не може і цю святу з мертвих воскресити, щоб увійшла в Месеврію і явилася цареві? Справді сильний є Христос, Бог наш, на небі і на землі і все, що хоче, робить. Тому послав ангела свого і воскресив її з гробу живу, і сказав до неї ангел Господній: “Хоч і здійснила ти подвиг страждання твого і годиться тобі вже спочити, бо блаженна ти й досконала на небесах, проте нехай не хвалиться нечестя і беззаконня, наче здолало силу Бога нашого. Через те увійди в град, нехай бачать тебе живу й посоромляться всі насмішники нечестиві, і пізнають, що все може Бог наш. Не маєш же більше терпіти зла ніякого і ні від кого”. И увійшла свята у град Месемврію, гілку оливну тримаючи в руках своїх. Коли ж побачили її громадяни, сповнилися невимовного страху й подиву. І зійшовся до неї весь люд, великим взиваючи голосом: “Дивний Бог Ірини, і нема иншого, окрім Нього!” І розказано було про те цареві, що Ірина з мертвих встала. Він же настрашився дуже і, бачивши її, припав до ніг її, кажучи: “Нині я зрозумів, що Бога великого маєш. Залишайся тому в граді нашому, прошу тебе, і зроби нас християнами”. Свята ж залишилася серед них сімдесят днів, навчаючи про святу віру. І всі повірили в Христа. І прийшов, Божим велінням, блаженний Теотим-пресвітер, охрестив царя і всіх людей його. Тоді пішла звідти на батьківщину свою у град Магедон і побачила, що батько її вже спочив у Господі, і, поплакавши за ним, молилася до Бога. Перебувала трохи часу з матір’ю своєю, і забрано було її звідти хмарою й поставлено в Ефесі. І ходила через град, апостольськи проповідувала Христа, робила чуда зцілення різних недуг, багатьох від ідолів до Христа навертаючи. Коли ж минуло досить часу, прийшов туди до неї Богом посланий Апеліян-старець, що був колись учителем її, йому ж рада була свята. Через декілька днів сказала до людей: “Радійте, браття мої, і мир Ісуса Христа з вами хай буде, і будьте благі духом, веселячись у Господі своєму, і міцними будьте у вірі. Я ж відходжу від вас і дякую вам, що прийняли мене, подорожню. Знайте ж, що кожен, хто подорожнього приймає, другом стає Небесному Богові”. Казали ж собі громадяни: “Куди йде ця вчителька наша?” Инші казали: “Може, спочити хоче в Господі?” Инші промовляли: “Достойна вона перед Богом, і забереться з очей наших, бо ми грішні”. Наступного дня Ірина свята, взявши старця Апеліяна і шістьох благоговійних мужів, пішла з ними за град і, знайшовши в камені гріб новий порожній, у якому ніхто ніколи ж не був покладений, увійшла в той гріб і сказала до Апеліяна і мужів: “Закрийте мене твердо зверху каменем, щоб ніхто инший не зміг відкрити до четвертого дня”. І, цілувавши останнім цілуванням Апеліяна і мужів, що були з ним, знаменувалася хресним знаменням і лягла. Прикотили мужі камінь великий зверху гробу і в град повернулися. На четвертий же день Апеліян з тими самими мужами до гробу прийшов і не знайшов тіла Ірини святої. І подумав собі, що переклав її Христос Бог у рай, і пішов у град, проповідуючи те людям. Зійшлося ж багато людей до гробу, і, бачивши гріб порожній, дивувалися, і, вражені, славили Бога. Таким було життя і страждання благородної діви Ірини. Такі подвиги невісти Христової, яка стала на допит спочатку батькові своєму Ліцінію, тоді Седекії і синові його Саваху, потім Нумеріянові і єпархові Ваводону, на кінець Саворію. Міста ж, у яких страждала, такі: Магедон, батьківщина її, Калінік (або Каліполь), Константина і Масемврій у Тракії. Спочила ж у Господі в Ефесі місяця травня у 5-ий день і, ставши перед Христом, молиться до Нього за вселенну. Це ж написав Апеліян-старець, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного у Тройці Бога. Йому ж честь і поклоніння від усього творіння належить нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Дмитро Туптало, Житія Святих

Джерело:    Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ

17.05.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.1,1–12:  «Ісус робив та навчав від початку аж до дня, коли вознісся, давши Святим Духом накази апостолам, яких собі вибрав»

Бог, який є Альфою і Омегою – Початком і Кінцем нашого буття – завжди діяв в історії людства, діяв і діє в житті кожного з нас. У Старому Завіті Господь по-різному промовляв до вибраного народу. У Новому Завіті Бог діяв через Ісуса Христа, Сина Божого, який народився як людина, прожив певний відлік часу, був розп’ятий, воскрес і вознісся. Тепер ми живемо в часі, коли Дух Святий особливо діє. Але всюди Бог діяв і діє. Чи це Бог Отець чи Син, чи Дух Святий. Так і в нашому житті. Які б його етапи не відбувалися, щоби не діялось, але Бог завжди присутній. Щоб не ставалось, чи це були приємні ситуації, чи складні, чи ми були повні благодаті після сповіді та причастя, чи ми після падіння і гріха, але Бог завжди як діяв в історії, так і діє в житті кожного з нас.

***

Лк.24,36-53:  «А як Він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо»

Вдивляючись в особу Ісуса Христа, розуміємо, що Він, незважаючи на те, що є Другою Особою Божою, як Людина жив у часі, мав своє народження, розвивався, проповідував, пройшов Хресну дорогу, страждав, воскрес і вознісся. 

Так само й кожному з нас Бог дав різні етапи життя, обставини, послав нам тих чи інших ближніх. Уміймо цих людей і ці обставини цінувати, бачити за ними не випадковість. Через конкретну ситуацію Господь вказує нашу місію в цьому житті, показує, чого Він від нас очікує.

Ісус показав своїм життям, що навіть Він мав місію та беззастережно слухався волі Отця. Так і кожен з нас має окреслену місію, яку слід пізнавати й виконувати. Стараймося цю місію, яку передбачив для нас Господь, виконати якнайкраще!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

17.05.2018р. Б. / ГОСПОДНЄ ВОЗНЕСЕННЯ; Св. препмучц. Пелагії

ГОСПОДНЄ ВОЗНЕСЕННЯ

Празник Господнього Вознесення завжди припадає у четвер на сороковий день після Христового Воскресення. Це один з великих Господських празників і має дев’ятиденне попразденство. Він звеличує подію Христового Вознесення на небо та підкреслює її значення для Христа і для нас. Святий Йоан Золотоустий у своїй проповіді на Вознесення каже: “Сьогодні людський рід совершенно примирений з Богом. Зникла давня боротьба й ворожнеча. Ми, що були недостойні жити й на землі, вознесені на небо. Сьогодні стаємо наслідниками небесного царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й унасліджуємо престол Царя і Господа. А людська природа, перед якою херувим боронив рай, піднесена тепер понад усякого херувима”.

У пам’ятках трьох перших сторіч нічого не сказано про цей празник. Не згадує про нього й письменник Ориген († к. 251), який перераховує християнські празники у восьмій книзі свого твору Проти Цельсія. Знавці обряду вважають, що в перших трьох віках цей празник святкували разом з празником Зіслання Святого Духа. Сильвія Аквітанська не називає цей празник Вознесенням, а тільки “сороковим днем після Пасхи”. 

У IV столітті празник Господнього Вознесення стає загальновизнаним. Історик Сократ († к. 440) називає його “всенародним празником” (Історія Церкви, 7, 26). 

Празник Вознесення звеличили своїми проповідями святий Йоан Золотоустий, святий Григорій Ниський, святий Епіфаній Кипрський, Лев Великий й инші. У IV столітті цариця Єлена поставила храм в честь цього празника на місці Христового Вознесення. 

Дух богослужень цього празника в загальному бадьорий і радісний. Свята Церква радіє славою Христа-Богочоловіка, що засів по правиці Отця. Він вознісся на небо, щоб зіслати нам Утішителя — Святого Духа та щоб, як Він сам каже: “приготовити нам місце” (Йо. 14, 2). “Господь вознісся на небо, — співаємо в першій стихирі на великій вечірні Вознесення, — щоб зіслати Утішителя світові. Небо приготувало престол його, а хмари — вознесення Його. Ангели дивуються, бачачи чоловіка понад собою. Отець чекає на Того, що Його від віків держить у своєму лоні. А Святий Дух каже всім ангелам Його: “Візьміть, князі, ворота ваші; всі народи плескайте руками, бо вийшов Христос там, де був перед тим”. 

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”

__________
У той самий день

Святої преподобномучениці Пелагії

Тропар, гл. 4: Агниця Твоя, Ісусе, Пелагія,* кличе великим голосом:* Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страдаю,* і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм,* і терплю ради Тебе, щоб і царствувати в Тобі,* і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою,* та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі.* її молитвами як милостивий спаси душі наші. 

Кондак, глас 3: Дочасним погордивши і небесних благ причасницею ставши, вінець через страждання прийнявши, Пелагіє всечесная, як дар принесла ти потоки крові Владиці Христу, моли ж Його, щоб від бід ізбавив нас, які пам’ять твою звершують. 

Або цей кондак, глас 1: Любов’ю Христовою душу розпаливши, увійшла єси мужньо в вогонь палючий, богомудра Пелагіє, і стала жертвою запашною для Владики твого, тому днесь всесвяту пам’ять твою звершуючи, оспівуємо тебе. 

Свята Пелагія походила з міста Тарсу в Киликії. Мати її була дуже багата. А Пелагія була така вродлива, що з нею заручився один юнак, якого всиновив імператор-мучитель Диоклетіян. Коли почалося страшне переслідування християн, багато з них переховувалися в лісах і горах. Разом з іншими пішов з міста єпископ Клінон, бо сам Диоклетіян приїхав до Тарсу, щоб чинити суд над християнами, і він наказав знайти єпископа. 

У той час Пелагія, за ласкою Божою, пізнала, що лиш християнська віра є правдива, вона пожертвувала Богу своє дівицтво та конче хотіла знайти єпископа Клінона, щоб з його рук прийняти святе хрещення. Вона попросила матір, що дозволила їй поїхати з кількома слугами до своєї годувальниці. Дорогою вона зустріла єпископа Клінона і, припавши до його ніг, просила про святе хрещення, до якого вже була підготована. Бог ствердив чудом її віру, бо враз з-під ніг єпископа витекло зі скали джерело. Клінон охрестив Пелагію та її слуг і запричащав Святих Таїн, які мав зі собою. 

Пелагія зняла з себе всі золоті прикраси й намисто і попросила Клінона, щоб роздав усе вбогим, а сама, одягнувшись у скромний одяг, відвідала свою годувальницю християнку і повернулася додому, де не приховувала того, що прийняла Христову віру. Розлючена мати-поганка стала зневажати святу дівицю, так, що Пелагія змушена була втекти з дому. Тоді мати пішла зі скаргою до самого імператора, а той послав воїнів, щоб знайшли Клінона і Пелагію. Та завдяки чуду воїни, що були дуже близенько від криївки слуг Божих, їх не знайшли. Свята Пелагія, не дбаючи про власну безпеку, сама повернулася додому, бо прагнула навернути до Христової віри свою матір. Тимчасом наречений Пелагії, почувши, що вона прийняла християнську віру, а про нього й чути не хоче, впав у розпуку й убив себе мечем. Це додало злоби в серці матері Пелагії, вона, у своєму засліпленні, веліла зв’язати святу дівицю і сама привела її на суд до імператора. 

Коли ж імператор побачив красу Пелагії, то сам запалав грішною любов’ю до неї і став її намовляти, щоб покорилася матері і зреклася Христа, а він візьме її за жінку і дасть їй усе, чого лиш душа забажає. Однак свята діва вже іншому, не земному, а небесному Цареві пожертвувала своє дівицтво; вона голосно стала прославляти Христа, не слухаючи прохань і не лякаючись погроз поганського мучителя. Тоді Диоклетіян наказав до червона розпекти мідного бика і кинути в нього святу мученицю. Вона, славлячи Господа, сама вступила в нутро бика, і так віддала Богові свою чисту душу. Її мощі, від яких поширювався чудесний аромат, мучитель наказав викинути на горі Литатон, та християни, з єпископом Кліноном на чолі, взяли їх і чесно поховали. 

За часів імператора Костянтина Великого в честь преподобномучениці Пелагії над її гробом було зведено церкву, а за імператора Костянтина Копронима святі мощі перенесено до Царгорода. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.05.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.18,23–28:  «І він, прибувши, багато допомагав тим, що увірували, завдяки ласці»

Поглянувши на своє життя, кожен зауважить багато ситуацій та обставин, коли, здавалося б, я не міг щось сам зробити, чи не міг знайти правильного рішення, чи не знав, як і що сказати, як вчинити. Але кожен може розпізнати у своєму житті моменти, коли він починав чинити правильно. 

З відстані часу бачимо, що допомагає нам учинити правильно в тій чи іншій життєвій ситуації, коли ми по-людському обмежені у своєму знанні чи досвіді? Це – Божа благодать. Коли ми уповаємо на Господа, які б обставини в нашому житті не були, що б навколо нас не відбувалося, але все можемо у Ісусі Христі, який нас укріпляє. Всюди можемо діяти завдяки Божій ласці. Божа ласка може діяти через будь-кого, хто покладається на Спасителя!

***

Йо.12,36-47:  «А, однак, чимало й увірували в Нього, навіть із знатних, лише з огляду на фарисеїв не признавалися»

Зауважмо, що для нас часто дуже важлива думка інших людей. Нерідко ми прагнемо, щоб люди нас хвалили, цінували, хочемо отримувати від інших завжди «відмінно». Така наша людська природа, яка спонукає любити людську славу більше, ніж славу Божу. 

Коли шукаємо визнання власної цінності в людських очах, то наше життя не відповідає Божій волі щодо нас, бо хоч ми визнаємо, що віруємо в Господа, але часто не готові цією вірою жити. Це те роздвоєння, яке ніколи не дасть внутрішнього умиротворення. 

З одного боку – декларуємо собі та іншим, що віруємо, а в складних обставинах не маємо сили жити тим, що декларуємо. Коли Бог дає нам іноді важкі обставини, тоді можемо визначити, чи ми справді віруємо, чи все ж більше зважаємо на думку інших, як ті, що увірували, але боялися гніву фарисеїв. Визнання віри є лише першою сходинкою, дуже важливо для нас жити цією вірою в конкретних обставинах нашого життя.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.05.2018р. Б. / Св. мучч. Тимотея і Маври; Успення преп. Теодосія, іг. Києво-Печерського і начальника монашого життя в землі Українській

Святих мучеників Тимотея і Маври

Тропар, гл. 4: Мученики Твої, Господи,* у стражданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого.* Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали,* сокрушили і демонів зухвальства безсильні.* їх молитвами спаси душі наші.

Кондак, глас 4: Рани різноманітні перетерпівши і вінки від Бога прийнявши, за нас, які пам’ять вашу звершуємо, моліться до Господа, превеликий Тимотеє і Мавро преславна, щоб примирив Він місто і народи, Він бо є вірних утвердження.

Святий Тимотей, син священика Пикилія, народився у Перапеї в Тиваїді і був читцем у церкві. Коли Диоклетіян став переслідувати християн, Тимотея, на 20 день після його весілля з 17-літньою Маврою, привели до мучителя Аріяна (який згодом навернувся і помер мученицькою смертю, пам’ять його вшановуємо 14 (27) грудня). Аріян став погрожувати св. Тимотеєві муками і показав йому знаряддя катів, на це святий мученик сказав: “Чого лякаєш мене, як дитину, чи не бачиш ангелів, що оточують мене?” Аріян домагався, щоб св. Тимотей видав йому церковні книги, а коли зрозумів, що всі його слова не досягають мети, наказав випекти святому залізом очі, а потім, після тяжких мук, повісити стрімголов і на шию прив’язати великий камінь.

Довідавшись, що Тимотей лиш недавно одружився, велів привести його жінку, щоб вона намовила свого чоловіка до відступництва. Однак сталося по-іншому; Тимотей скріпив віру молодої Маври і вона сміливо визнала, що є християнкою. Мучитель пообіцяв їй, що видасть її заміж за високого достойника, хай лиш принесе жертву богам, а коли вона не хотіла навіть слухати його облесливої мови, Аріян наказав їй вирвати волосся з голови, відтяти пальці, кинути в окріп – усі ці муки вона стійко перенесла. Тоді мучитель велів розіп’яти святого Тимотея і святу Мавру на хрестах лицем в лице. Дев’ять днів вони висіли і скільки було сил молитвою взаємно скріплювали один одного, аж поки Бог не призвав їх до себе і нагородив щасливою вічністю їх мученицький подвиг. 

__________
У той самий день

Успення преподобного Теодосія, ігумена монастиря Києво-Печерського і начальника монашого спільного житія в землі Українській

Тропар Теодосія, глас 8: Змагаючись за чесноту, з юности полюбив ти чернече життя* і бажане сміливо осягнув;* поселившись у печері,* ти прикрасив своє життя постом і святістю.* У молитвах, немов ангел, перебував ти в русько-українській землі* і, як світло промінне, засіяв ти, отче Теодосію.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 3: Вшануймо сьогодні блаженного Теодосія, зорю русько-українську,* що від сходу засіяла і прийшла на захід* та чудами і чеснотами збагатила всю країну, і нас усіх* – діянням і благодаттю чернечого уставу. 

Святий Теодосій, слава і похвала руського монашества, народився у Василеві, поблизу Києва. Вже з дитинства він відзначався великим благочестям. Батьки, на його прохання, дали його до школи, де він навчився письма. А вже віддавна було звичаєм навчати читати на церковних книгах; цей звичай тривав на Русі довгі віки, бо й прадіди наші вчилися з псалтиря, а набираючись знань, просвіщали свій ум і серце та пізнавали, що без страху Божого вся наука є ніщо і мудрість світу є нічим. Батьки преподобного Теодосія переселилися згодом до Курська. Батько Теодосія помер, коли хлопцю виповнилося 14 років. Відтоді молодий слуга Божий днями й ночами молився на самоті Богові, носив убогу одежу; усе, що міг, роздавав убогим, за що мати його не раз сварила, а часто й била. Він усе терпів охоче та ще ревніше молився Богові за свою матір, для якої завжди залишався найліпшим сином. 

Якось із Курська виряджалася громадка богомольців до Єрусалиму, і Теодосій напросився із ними на прощу. Мати не знала, де він подівся, та донесли їй про це люди, тоді вона на третій день наздогнала богомольців, повернула сина додому. Вже вдома вона його побила тяжко і зв’язаного замкнула в окремій кімнаті. Хлопець усе це переніс терпеливо, тож мати звільнила його з-під замка, лишень попросила, щоб не покидав її і не йшов з дому. Святий Теодосій найчастіше перебував у церкві, а коли дізнався, що для Служби Божої часто не вистачає просфор, він сам став пекти їх удома, за що знову терпів від матері побої, бо, на її думку, це було принизливе заняття. Однак там, де йшлося про честь і славу Бога, преподобний охоче зносив наругу і побої, бо Бога треба більше боятися, ніж людей. І тому, коли побачив, що мати є йому перешкодою в богоміллі, він покинув свій дім і став мешкати в одного священика, де віддався цілковито службі при церкві. Та мати силою знову забрала його додому і покарала новими побоями. Крім молитви, він ще умертвлював своє тіло. Теодосій так стягнув себе в поясі ланцюгом, що залізо впилося в тіло. Мати, випадково побачивши те, зірвала ланцюг, і знову святому довелося від неї потерпіти. 

А коли Теодосію виповнилося 24 роки, тоді він, пізнавши Божу волю, вирішив цілковито посвятитися монашому життю, покинув дім і вирушив до Києва, де тоді вже були грецькі монастирі. Однак там не прийняли бідного юнака. Тоді він дізнався, що в печері над Дніпром служить Богові святий Антоній (його пам’ять вшановуємо 10 (23) липня). Тож пішов до нього, припав до ніг і став просити, щоб дозволив йому залишитися при ньому. Прохання юнака дуже зворушило преподобного Антонія; він віддав йому один куток у печері, і так почалося повне святости життя великого подвижника і світила Руси Теодосія. Молитва і праця – ось яке було їх правило. При печері святого Антонія було вже 12 монахів, усі вони споживали лиш хліб та воду, і тільки у свята і в неділі їли ярину. Мешкали у печерах, спали на голій землі, зазвичай сидячи та дуже коротко. Мали вони маленьку дерев’яну церковцю Успення Пресвятої Богородиці, яку побудував Варлаам над первісною печерою святого Антонія, коли той, передавши Варлаамові ігуменство над братією, перебрався до віддаленої, розташованої вище печери. Преподобний Теодосій прийняв монаший постриг 1032 р. Мати довго шукала його, коли ж знайшла, то так довго плакала і побивалася, що Теодосій мусив вийти до неї. Однак тепер вона вже не в змозі була вмовити сина повернутися додому, навіть навпаки, його слова, сповнені Божого Духа, зворушили до глибини її серце й вона також зреклася світу і в жіночому монастирі святого Миколая постриглася в черниці, а через кілька літ спочила в Бозі. 

Святий Теодосій засіяв усіма чеснотами досконалого життя. Днями й ночами перебував він у церкві на молитві, виконував усю господарську роботу, молов на жорнах зерно, носив воду. За волею святого Антонія був рукоположений на священика, служив перед престолом та своїм браттям і смиряв себе тим більше, чим далі поширювалася слава про його святість. І майже кожної ночі, коли всі спочивали в печерах, на прибережному дніпровому горбі клячав монах-самітник, споглядав на облитий сріблом місяця Дніпро й возносив руки до неба, молячись за безталанну Русь, над якою мало нависнути стільки хмар і стільки громовиць мало пронестися над нею. Дивився він на Київ і на Десятинну церкву, і бачив духом, що каменя на камені не залишиться тут, бо вже й тоді Русь-Україну роз’їдала незгода, вже тоді братовбивча рука не раз пролила невинну кров. Так молився святий Теодосій про щастя і долю для Русі-України, за відвернення від неї гніву Божого і за те, щоби її діти завжди залишилися синами Христової Церкви, щоб хрест святий був щитом Русі-України, а невірство не переступало її порогу. Про це і ми також повинні молитися. 

З волі святого Антонія, святий Теодосій, як найслухняніший, найлагідніший і найсмиренніший став настоятелем монахів замість Варлаама, бо той перебрав ігуменство в монастирі святого Димитрія, який побудував князь Ізяслав, син Ярослава Мудрого. Під проводом преподобного Теодосія зібралося в печерах уже над сто монахів, він був для них отцем, учителем і слугою. 

В печерах вже не стало місця, тож святі Антоній і Теодосій попросили князя відступити їм цілу гору, і тут вони звели (близько 1060 р.) монастир з келіями і дерев’яною церквою Успення Богородиці. У той час прибув до них чернець Михаїл із Греції і привіз зі собою записане правило студійського монастиря. Оце правило преподобний Теодосій завів у своєму монастирі, воно прижилося також й у всіх інших монастирях, тому ми називаємо преподобного Теодосія “начальником монашого спільного життя в Руській землі”.

Великий князь дуже шанував святого Теодосія і прислухався до його порад. Інші князі і бояри приїжджали в його монастир молитися Богу і просити благословення, вони дивувалися, яке ангельське життя під проводом преподобного провадили монахи: в безнастанній молитві, в ревній праці, в постах, мовчанні та убогості. Під чорною рясою і каптуром не раз крилися голови славних і знатних бояр. А вночі, як це бачив Софроній, ігумен монастиря святого Михаїла, вогненний стовп світив над Печерською лаврою, і Бог прославляв слугу свого Теодосія, який земні печери і бідні келії перемінив в одну велику, що нагадує небо, святиню. 

Святий Теодосій, окрім виконання ігуменських обов’язків, писав послання, щоб навчати монахів, народ і князів, сам писав і займався оправою книг. За його ігуменства вступив до монастиря молодий, тоді ще 17-літній, Нестор, який згодом написав літопис руський і житія багатьох святих, залишивши пам’ятку нашої минувшої слави для тих, хто в наступних віках мали зазнати лиш сумної неволі. Після смирення, найбільшою чеснотою святого Теодосія було милосердя. Він побудував при лаврі притулок для вбогих, калік і прочан та звів церкву св. Стефана. При всій бідноті монастиря хліба завжди вистачало для голодних, бо Бог наділив преподобного даром творити чуда, і не раз за його молитвою наповнювалася порожня комора монастиря. Одного разу ватага розбишак задумала напасти на монастир і викрасти цінні церковні посудини, але Бог учинив чудо, бо на очах розбійників монастир немовби вознісся високо під хмари, а стривожені грішники втекли, та наступного дня вони разом зі своїм ватажком припали до ніг святого Теодосія і розкаялися у своїй злобі. Часто, коли для монахів не ставало хліба, в найбільшій потребі, заїжджали вози, повні муки і хліба, і вистачало для монахів і для убогих, а щосуботи преподобний посилав милостиню і до в’язниць. Багаті бояри тих часів також пам’ятали про убогих і милостинею спасали свої душі. Для них свята віра була найбільшим скарбом, вони не говорили, що віра противиться розумові, як це говорять нинішні наші “учені”. А серед них були люди глибокої мудрости, хоч би згадати лишень князя Ярослава Мудрого. Тож множилися церкви і монастирі, прибуло слави небу та миру і щастя руській родині. 

Не забував святий Теодосій і про спасіння невірних; він навіть заходив у нечисленні жидівські доми проповідувати Христа. А де йшлося про правду, там не лякався він гніву сильних цього світу. Коли Святослав, князь Чернігова, разом із Всеволодом, князем Переяслава, прогнав Ізяслава і сам осів у Києві, преподобний Теодосій не злякався його погроз і голосно випоминав йому братовбивчу крамолу і непошанування волі Ярослава, їхнього батька, який завжди навчав синів згоди та єдности. Він завжди вважав Ізяслава законним правителем Києва і велів згадувати його ім’я на Службі Божій перед іменем Святослава. А той смирився, сам прибув до монастиря святого Теодосія і просив його благословення та слухав настанов, а ще подарував велику ділянку землі під будову нової лаври і кам’яної церкви Успення Пресвятої Богородиці, і перший став копати під наріжний камінь. Повернувшись на престол, князь Ізяслава зробив багату пожертву на будову цієї церкви, викликав будівничих з Греції і не шкодував коштів на славу Богородиці. Церкву було закінчено вже після смерти і князя Ізяслава (1078 р.), і святого Теодосія. Вона була освячена за правління великого князя Всеволода Ярославича 1089 р. 

Кожного року в часі Великого посту святий Теодосій замикався аж до Лазаревої суботи в окремій печері і там проводив увесь піст. Але прийшов час, що Бог хотів покликати до себе свого святого слугу і об’явив йому це в часі Великого посту. Після Великодніх свят преподобний Теодосій занедужав і провістив браттям свою кончину. Він прощався з ними, як батько прощається зі своїми дітьми, просив і молив, щоб зберігали правило, а на їх прохання призначив їм на ігумена монаха Стефана. Перед самою смертю його винесли з печери. Він ще раз глянув на Дніпро, на Київ, на горби, на стіни своєї лаври і на церкву, що будувалася, духом обняв усю широку Русь, благословив братів своїх і в гарячій молитві віддав Богові свою чисту і святу душу в другу суботу по Пасці, 3 (16) травня 1074 р.

Тіло його було поховано в печері, де завжди перебував у часі Великого посту. На 18-ий рік після смерти преподобного, як пише літописець Нестор, ігумен Йоан і Нестор розкопали святі мощі, щойно вони показалися, як незвичайна ясність освітила зсередини і зверху печеру та лавру. Наступного дня, 14 (27) серпня 1091 р. (було це в четвер), усе духовенство Києва перенесло святі мощі до мурованої церкви, там їх поховано і там вони спочивають. Митрополит Никифор у 1108 р. зачислив Теодосія до лику святих Божих. Бог прославив мощі преподобного Теодосія багатьма чудами, а пам’ять його святиться на Русі-Україні з роду в рід. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

15.05.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.17,19–28:  «Те, отже, чому ви, не відаючи його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю»

Кожна людина створена на образ Божий, вона шукає Бога як свого Творця. Кожна душа, як каже Тертуліян, – за своєю природою християнська. Кожна людина свідомо чи не свідомо шукає Господа, шукає як би Його прославити, як віддати честь. А в силу того, що людина буває не вихована у християнському середовищі, вона не завжди може свого Творця пізнати й відкрити для себе. 

Однак за добрими учинками, намірами, доброю волею, які зауважуємо в кожній особі, можемо побачити цю спраглість Бога, яку ніхто і ніщо не може задовольнити. А ми, християни, своїм життям і поставою мали б показувати людям, що цю відвічну спрагу кожної людини ми реалізували в нашому житті. Тоді люди розумітимуть, якщо ми пізнали істинного Бога, цією правдою живемо, то й вони це зможуть!

***

Йо.12,19-36:  «Хто ходить у тьмі, не відає, куди йде»

Кожен із нас, оглянувшись на своє минуле життя, може побачити, скільки недобрих рішень прийняв, а часто й таких, які призвели до падінь і гріхів. Це стається тому, що ми діємо під впливом своїх переживань, тих чи інших пожадань і пристрастей. Якби ми перебували в Господі й прагнули пізнавати Його волю, то, без сумніву, бачили б заздалегідь, що може стати для нас згубним, – і втікали б від того. 

Дуже важливо мати бажання не ходити в темряві, а ходити у світлі. Світло – це Бог. Що ближче ми до Господа, то більше в Його світлі починаємо розуміти, які рішення приймати, які кроки робити, як будувати своє життя, як ставитися до ближніх, коли потрібно мовчати, а коли – говорити. 

У Бозі ми здобуваємо певність і твердість у прийнятті рішень, стаємо як по-справжньому відважними, так і по-справжньому покірними. Перебування у світлі, у Господі, дає нам певність приймати правильні рішення.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР