14.01.2012р. Б. / Свято найменування ГНІХ і святого Василія Великого

Празник святого обрізання і святого Василія Великого

1 січня за Юліанським (14 січня — за Григоріанським) календарем Православна і Греко-Католицька Церкви святкують празник святого Обрізання Господнього та дання імені Йому Ісус: «Як сповнились вісім днів, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали Його Ісус – ім’я, що надав був ангел, перше ніж він почався в лоні». В той же день Східна Церква згадує одного з отців Церкви — Василія Великого.

Обрізання в якості обряду існувало в багатьох народах Сходу, що відбувалося у віці дозрівання хлопців і вважалося символом їхньої зрілості. В Старому Завіті обрізання було законом на знак союзу Бога з Авраамом і його потомками: «Ти берегтимеш союз мій, ти і твої потомки, в їхніх поколіннях. Ось мій союз, що його маєте берегти між мною і вами, і між потомками по тобі: кожного чоловіка серед вас обрізати. Ви обріжете тіло на передній вашій шкірці, і це буде знаком союзу між мною і Вами. На восьмім дні життя мусить бути обрізане в вас кожне хлоп’я, у ваших поколіннях». Цей обряд мав дуже велике значення, оскільки символізував зарахування до членів релігії і народу та підкорення себе законові та обов’язкам. Невиконання закону означало його ламання та виключення з членства народу. «Слово «обрізання» вживається в Старому Завіті часто в символічному значенні, коли говориться про обрізання чи не обрізання серця, уст чи вух, себто бути послушним Господу Богові чи бунтуватися проти Нього», — розповідає у своїй книзі „Пізнай свій обряд” о. Юліан Катрій.

Ісус Христос, який подібний до нас у всьому, крім гріха, не потребував ніякого очищення, будучи Сином Божим. Проте Він виконав цей припис, показавши неухильність Господньому закону та надавши йому нового значення новозавітнього хрещення.

Свято Обрізання говорить насамперед про жертву й самовідречення. Кожен християнин мусить практикувати обрізання від своїх похотей та злих намірів. «Ми бо «обрізання», — каже святий апостол Павло, — що духом служимо Богові, що хвалимось у Христі Ісусі, не покладаючись на тіло» (Флп. 3:3).

Також у той день надали Христові ім’я Ісус, що вказує на святість і Його силу. «Вона породить сина, — говорить ангел Господній до Йосифа, — і ти даси йому ім’я Ісус, бо Він спасе народ свій від гріхів їхніх». Також свідчення апостола Павла вказують на велич Його імені: «Тому й Бог винищив Його і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося – на небі, на землі і під землею» (Флп. 2:9-10). Перед вознесінням на небо Ісус дав своїм учням обітницю: «Ім’ям моїм виганятимуть бісів, говоритимуть мовами новими, гадюк руками братимуть, і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм, на хворих руки будуть класти і добре їм стане». Святий Йоан Золотоустий, пояснюючи слова псалмоспівця: «Господи, яке правдиве Твоє ім’я по всій землі» (Пс. 8,2), каже: «Тим іменем знищена смерть, зв’язані біси, створене небо, відчинені брами раю, засланий Святий Дух, раби стали вільними, вороги – синами, чужі – наслідниками, люди — ангелами».(Бесіди на Псалми, 110, 9).

Саме запровадження празника Обрізання має цікаву історію. Погани вірили у прикмету, що «який перший день Нового року, такий буде і цілий рік». Тому в цей день (який припадав якраз на Обрізання) організовували різні гуляння та карнавали. Мужчини перевдягалися у жінок, а жінки у чоловіків. Перебиралися в костюми звірів, язичницьких богів та богинь, вчиняли розпусту. Церква, щоб протидіяти цим поганським практикам, запровадила із настанням Нового року піст та покуту за гріхи поган. Цей піст подекуди тривав три дні, що видно з 17 правила Собору 567 року в Турі у Франції: «Через те, що між празниками Христового Різдва й Богоявлення бувають поганські святкування, потрібно під час них три дні зберігати піст». Лише століття опісля, коли поганські забави поволі відходять у забуття, Обрізання набуває радісного характеру.

Празник Обрізання, хоча вважається великим, не належить до 12 найбільших празників. Він закінчує попразденство Христового Різдва.

14 січня Церква також згадує пам’ять св. Василія Великого. Особа цієї людини з будь-якої точки зору є незвичайна, велична, світла та гідна подиву. Він не тільки аристократ за походженням, а й аристократ духу, характеру, науки і святості.

Народився приблизно 330 року в Кесарії і походив зі знатного роду, що славився не лише багатством, а й ревною християнською вірою. Батько був адвокатом і викладачем риторики. В сім’ї було десятеро дітей, з яких п’ятеро і мати Емілія зачислені до святих.

Першу свою освіту Василій здобув під керівництвом свого батька. Після його смерті святий вирушає на навчання до Константинополя, а потім до Афін, де опановує риторику і філософію, астрономію і математику, фізику і медицину. Опісля він повертається в Кесарію, де викладає риторику. Приблизно 362 року висвячений у сан диякона єпископом Мелетієм, а через 2 роки висвячений у сан пресвітера єпископом Кесарійським.

Василій безстрашно боронив святу віру. З глибокої віри випливала друга риса святого: жертвенна любов до Бога та ближнього. Жертва – це мова любові. Для бідних, старих, хворих, сиріт і вдовиць він будує великі доброчинні заклади, які були наче окремим містом біля Кесарії і від його імені отримали назву Василіяди.

Святий Василій – це проповідник і бесідник з Божої ласки, його слово палке, полум’яне і рішуче. Він є апостолом живого слова. Крім того він написав багато праць, залишивши по собі велику духовну спадщину – це твори догматичні, моральні, аскетичні, полемічні, пояснення Святого Письма. Він уклав текст Божественної Літургії, приклався до формування вчення про Пресвяту Трійцю. Його визнають Великим Вчителем Церкви.

Святий Теодор Студит називає св. Василія «батьком грецького чернецтва й найпершим з усіх отців».

В Україні свято Василія Великого віддавна було у великій пошані. Напередодні святкували Маланку, щедрували, „водили козу”. А після переходу світського літочислення на новий стиль, на свято Василія випав „старий” Новий рік.

Статтю підготувала Юлія Коцан

Джерело:  РІСУ

13.01.2012р. Б. / Методичний порадник «Святі Таїнства в житті Церкви»

 

Святі Таїнства в житті Церкви: Методичний порадник

/ Упор. с. Юліана Дзюбата, мироносиця. – Львів: КК КГВА УГКЦ, 2012. – 112 с.

У контексті підготовки до святкування 1025-річчя Хрещення Русі-України, 2012 рік УГКЦ в Україні відзначатиме як Рік Святих Таїнств. Водночас, Синод Єпископів УГКЦ проголосив в усіх єпархіях Європи, Азії, Америки та Австралії цей рік – Роком християнського покликання з особливим наголосом на покликання мирян.

Порадник висвітлює повну програму святкувань Року Святих Таїнств. Подає опис Таїнств у педагогічному аспекті. Пропонує вислови святих, цитати зі Святого Письма та витяги з Катехизму на тему Таїнств. У виданні вміщені конспекти катехитичних тематичних занять, а також опис окремих педагогічних методик.

Відзначення Року Святих Таїнств розпочнеться з Різдвяного посту 2011 роздумами над народженням Божого Сина. Особливу увагу до таїнств Хрещення і Миропомазання приділять від Різдвяних свят до Стрітення. У Великий піст увага буде зосереджена на Таїнстві Покаяння, а тиждень до та після Великодня – Таїнстві Євхаристії.

Протягом п’ятдесяти днів від празника Зіслання Святого Духа головну увагу в роздумах буде зосереджено на Таїнствах Священства і Подружжя. Про Таїнство Єлеопомазання роздумуватимуть у період посту напередодні свята апостолів Петра і Павла. Про важливість посвячень та благословень у Церкві роздумуватимуть в період Успенського посту (від 14 до 27 серпня), а час після Успіння Пресвятої Богородиці стане нагодою для роздумів про християнське значення смерті.

З  початком церковного року (14 вересня) учасники роздумів зможуть зосередитися на таїнствах як джерелі парафіяльного життя. Відповідно до програми заплановано заходи на загальноцерковному та єпархіальному рівнях. Передбачено різні заходи, зокрема реколекції, катехитичні науки, з’їзди, Євхаристійні тижні, прощі, семінари та християнські табори.

Джерело: www.ugcc.org.ua

Святі Таїнства в житті Церкви: Методичний порадник

12.01.2012р. Б. / Розпочався Різдвяний фестиваль «Велика коляда»

 

7 січня в стінах Домініканського собору (м. Львів, пл. Музейна, 3) розпочався вже в тринадцятий раз Різдвяний фестиваль «Велика коляда». Особливістю цьогорічний фестивалю є виконання колядок, щедрівок, віншувань та інших різдвяних творів Гуцульщини. Виступи народних колективів триватимуть до 28 січня і завершаться в неділю 29 січня о 17.00 святковим гала-концертом. В програмі фестивалю беруть участь колективи не лише з Галичини, до Львова також завітають гості з Гуцульщини, які у неділю 15 січня виступлять зі своїм гала концертом, із Східної України (Харківської обл. та м. Києва) з Польщі (м. Ольштин) та колективи з парафій Православних Церков м. Львова.

Переглянути програму фестивалю можна за цим посиланням:

http://www.velykakoliada.lviv.ua/Velyka_koliada_programa.html

Празник Різдва Христового відіграє особливу роль у релігійно-духовному житті кожної людини. Різдвяні традиції українського народу особливо підкреслюють велич приходу у світ Божого Сина, котрий своєю присутністю серед нас з’єднав Небо із Землею. У кожній християнській родині святкування Різдва супроводжується не лише релігійно-духовними переживаннями, але й багатими українськими християнськими традиціями: колядками, щедрівками, вертепами тощо.

Для духовно-культурного піднесення народу в часі Різдвяних свят, а також для збереження і розвитку різдвяних традицій нашого краю, впродовж багатьох років у храмі Пресвятої Євхаристії Центрі душпастирства молоді УГКЦ, що у місті Львові, , традиційно проводиться різдвяний фестиваль “Велика Коляда”.

Фестиваль має на меті глибше пізнання та популяризацію різдвяних традицій усіх куточків України.

Прес-служба Львівської Архиєпархії УГКЦ


Мандрівники Христа Царя

12.01.2012р. Б. / Гостинність, солідарність та культура законності, як запорука відродження суспільства

 

Криза, як нагода для оновлення суспільного мислення та відновлення цінностей, роль християнської громади в житті суспільства, важливість гостинності та відкритості, цінність солідарності та необхідність сприяння культурі законності, – ці теми заторкнув Папа Бенедикт XVI, приймаючи у четвер, 12 січня 2012 р., представників місцевої та регіональної влади Риму, складаючи їм, а через них – мешканцям Вічного Міста та регіону Лаціо щирі побажання з нагоди нового року.

Спочатку Святіший Отець прийняв на окремій аудієнції Пані Ренату Польверіні, яка очолює центральноіталійський регіон Лаціо, центром якого є місто Рим, мера Риму Пана Джанні Алеманно та Пана Ніколу Дзінґаретті, який очолює Римську провінцію. Опісля, в Климентинському залі Апостольського палацу відбулася зустріч з працівниками, очолюваних ними місцевих та регіональних адміністративних органів.

Бенедикт XVI зазначив, що вже протягом кількох років регіон Лаціо, як багато інших частин світу, зазнає наслідків економічної кризи та ще раз пригадав, що її корінням є моральна криза. На його думку, теперішня криза може стати нагодою для перевірки того, чи «цінності, покладені в основі суспільного життя, породили справедливіше, солідарніше та чесне суспільство, чи часом, навпаки, не існує необхідність глибокого переосмислення». Важливу роль у цій ділянці, за словами Папи, може відіграти освітня та виховна діяльність християнської громади, спрямована на те, щоб «цінності, які протягом століть вчинили Рим та довколишні території світлом для світу, були по-новому прийняті, як фундамент кращого майбутнього для всіх».

Святіший Отець звернув увагу на важливість оновленого гуманізму, в центрі якого стоятиме людська особа, відкриття стосункового виміру людини, притемненого індивідуалізмом. Віра навчає, що людина – це істота покликана жити у взаєминах з іншими, лише в стосунках з іншим вона може зрозуміти себе саму. Відкрити цей вимір, «як складову частину свого життя є першим кроком до творення гуманного суспільства», – зазначив Бенедикт XVI, додаючи, що завданням інституцій є сприяти зростанню усвідомлення єдності, в якій кожен важливий для цілості.

Для цього потрібні цінності прийняття і гостинності та солідарності. «Вимогою любові та справедливості є те, щоб у важкі хвилині ті, хто має більші можливості, подбали про тих, які живуть у несприятливих умовах», – пригадав Папа, вказуючи на завдання інституцій підтримувати ті дійсності, від яких залежить добро суспільства. А це – родини, зокрема, багатодітні, молодь, яка шукає праці та житла. «Це все є важливим для того, щоб уникнути небезпеки, що молодь стане жертвою злочинних організацій, які пропонують легкі заробітки та не шанують цінності людського життя», – наголосив Бенедикт XVI, говорячи й про необхідність сприяння культурі законності, допомагаючи громадянам зрозуміти, що «закони потрібні для того, щоб належно спрямувати численні позитивні сили, присутні в суспільстві, і, таким чином, сприяти спільному благу».

«Шановні представники влади, виклики є складними та численними. Перемога можлива настільки, наскільки зміцнюватиметься усвідомлення того, що доля кожного пов’язана з долею усіх», – сказав на завершення Святіший Отець, запевняючи їх у постійній молитві та поручаючи заступництву Пресвятої Богородиці.

Джерела: Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя

12.01.2012р. Б. / 1947. НКВД. Розстріляний Вертеп

1947. НКВД. Розстріляний Вертеп

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

11.01.2012р. Б. / Митрополит Львівський: наше життя повинно бути націлене на те, щоб вчитися гідного спілкування з Богом

 

Слово Високопреосвященного Архиєпископа і Митрополита Львівського владики Ігоря
на Архиєрейській Божественній Літургії із капеланами пенітенціарної служби

Мр. 10, 2-13.

Достойні учасники моління, приємно й важно те, що ми зібралися на молитву, священики стали навколо престолу, інші моляться спільно у церкві, щоб прославляти Бога та дякувати йому за його велике милосердя до усіх нас. Переживаємо недалекий час після Різдва Христового і розуміємо, що наше життя, як віруючих осіб, повинно бути націлене на те, щоб вчитися гідного спілкування з Богом. Людина, яка далека від Бога, яка виключає Господа із свого життя, спосібна дуже помилятися, а за такими помилками можуть скриватися глибокі порушення Божого Закону. Навіть у короткому читанні, що ми почули від апостола Марка, описано про встановлений Богом нерозривний подружній зв'язок. Фарисеї, спокушуючи Ісуса Христа запитували про відпускну грамоту, яку надавав Мойсей та дозволяв чоловікові відпустити жінку. А Господь не дуже підтримував такий спосіб вирішення проблеми і вказав, що те діялося тільки тому, що люди тривали у своєму завзятті одні проти одних, практикуючи запеклість серця. І Мойсей, щоб вирішити цю проблему, щоб не доходило до гірших наслідків, знаючи людську неміч та бажання тривати у ній, дозволив на розлучення. Пізніше Христос вказав, що Господь встановив чоловіка для жінки, а жінку для чоловіка так, що, коли вони зійдуться, щоб не розлучалися, а були одним цілим і то, через усе своє життя.

Нам відома велика проблема життя у подружжі, яке часто закінчується розлученням, коли молоді люди стають на дорогу спільного життя, щоб творити сім’ю. Жаль, що стається так, коли після певного періоду буття разом, подруги звинувачують одне одного й розходяться. І тут відбувається не тільки порушення закону Божого та Церкви, але за тим, часто слідують різні фізичні надуживання, звинувачування, взаємне побиття - чи в односторонньому порядку, може теж доходити і до вбивства.  В нашому випадку зібралися особи, що задіяні в духовному обслуговуванні тих, хто знаходиться у в’язницях за порушення державних законів. Ті, хто порушує закони й виявлені спеціальними службами, а потім засуджені до різних мір й термінів покарання, надалі залишаються людьми. Багато із них жаліють за скоєння негідних вчинків, каються і мають на це право та обов’язок, щоб найперше миритися з Богом. Це дуже добре, коли особа обдумує свій попередній злочинний спосіб вирішення питань, кається й бажає стати на добру дорогу. Мабуть, найлегше примиритися з Богом, який дає шанс кожній людині і то без осудження у в’язниці. Звичайно, хто помирає без покаяння, а за такою особою числяться духовні злочини, справедливість Божа вимагає, щоб віддати людині згідно її способу життя.

Спосіб служіння в’язням це – дуже відповідальна послуга, не проста й нелегка, бо там, часто знаходяться особливі люди, до яких потрібен винятковий спосіб підходу та пізнання особи. Тому варто було б, щоб частіше капеланам цієї сфери служіння влаштовувати зустрічі з психіатрами та психологами, які б більш фахово розповідали про таких осіб та легший спосіб спілкування з ними. Священики також, повинні старатися, щоб певним особам запропонувати психіатричну послугу. За скоєним злочином криється гріх, який має негативний вплив на особу. З іншого боку, особа, що вчинила зло, навіть сповідаючись, може не мати довіри до сповідника й думати, що він десь виявить правду про скоєний негідний вчинок. Особливо це відноситься до щойно навернених осіб, або не зовсім утверджених у вірі. Від священика, який сповідає осіб, що знаходяться у в’язницях, вимагається великої уваги та авторитету, щоб йому щиро довіряли ті, хто потрапив за ґрати. Із Святого Писання нам відомо про несправедливі звинувачування певних осіб. Не будемо говорити про несправедливий суд проти Сина Божого, але, наприклад, згадаємо несправедливе осудження Йосифа єгипетського, сина Якова (пор. Бут. 39,7-23). Знане теж інше несправедливе звинувачення та вирок проти невинної Сусанни, яка боронила своєї честі проти гидкого зазіхання двох суддів (пор. Дан. 13). І таких несправедливих вироків та звинувачень не бракує до сьогоднішнього дня по усьому світі. А часто стається, що судді можуть помилятися й вважати, що вони вирішують справедливо справу, при тому заведені у блуд ходом досудового слідства. Не згадуємо про різні несправедливі й кроваві засудження, що видавалися над тими людьми, хто вірно служив Богові та не відрікався від нього в ім’я несправедливих законів чи поклонінню видуманим божкам. У посланні до євреїв читаємо такі слова про тих, кого світ несправедливо засудив ради імені Господнього: «Ще інші зазнали наруги та ран, а також кайданів і в'язниць. Були побиті камінням, були перерізані, вмерли, зарубані мечем, тинялися в овечих і в козячих шкурах - збідовані, знедолені, покривджені» (Євр. 11,36-37).


Заохочую вас, достойні отці та брати що послуговуєте у в’язницях, щоб ваше служіння було духовно легким, відважним та охочим допомогти тим, хто потребує вашої помочі, бажає каятися й з допомогою Бога змінити життя на дорогу доброго християнства. Дякую вам за вашу нелегку й відважну послугу! Хай Господь буде у вас та благословить своїми щедрими дарами!

+ Ігор
Митрополит Львівський УГКЦ,
Львівська Духовна Семінарія Святого Духа, 10 січня 2012 р.Б.


Джерело: www.ugcc.lviv.ua

11.01.2012р. Б. / Слово Митрополита Львівського в день Святого первомученика Стефана

 

Слово Високопреосвященного Архиєпископа і Митрополита Львівського владики Ігоря
на празник Святого первомученика Стефана

Євр. 6,8-7,5; 47-60; Мт. 21,33-42.

Кожного року бажаємо послухати про історію та подвиги святих Церкви, глибоко задумуючись над їхнім життям та їхніми подвигами. Кожен святий унікальний, а їхнє життя завжди різниться від життя інших святих, бо обставини, час, відношення мучителів до них та їхні жорстокості по-різному проявлялися над тими, хто виявляв віру в Бога та без жодного жалю мучили вірних. Дехто уникнув зовнішніх знущань й переслідувань, однак, праведники завжди відзначаються особливим способом життя. І це життя не ознаменовано якимись дивними проявами, лише великою вірою та вірністю у служінні Богові, цілковитою відданістю йому й готовністю віддати своє життя з любові до нього. Часто траплялися випадки, коли Господь засвідчував вірність своїх слуг творінням ними різних чудес. В такий спосіб Господь підкреслював правильно обраний шлях своїми слугами та утверджував віру й любов вірних собі осіб, що часто впливали теж на сторонніх, які спостерігали за діями та долею слуг Божих.

Святий апостол та архідиякон Стефан походив з ізраїльського народу. Не знаємо хто були його батьки, якою була його родина? Святе Писання про це не заглиблюється, але говорить нам, що він був першим серед дияконів. І дуже виразно написано, що архідиякон отримав велику Божу благодать. Коли на нього апостоли поклали руки, він «творив чуда й великі знаки в народі». Певні іновірці не любили Стефана, не приймали його науки, заздрили йому, тому сперечалися з ним, а він отримавши від Бога дар мудрості, духа, сили та слова, легко перемагав їхні вчення та твердження. Лібертинцям, киренейцям та іншим йшлося про втрату їхнього авторитету, а разом з тим і люди відходили від них, й приставали до сильних словом, як це було зі святим Стефаном. Тому вони старалися через суди вчинити Стефана та подібних йому винними й гідними кари, щоб народ бачив й відступав від їхнього вчення. До проповідуваного слова Стефана про Ісуса Христа, вони з докором додавали слово «Назарянин», згадуючи про зруйнування місця, яке говорив Спаситель, тобто, синагоги. Нам відомо, що Ісусу Христу не ходило про синагогу як таку, щоб її руйнувати, але йшлося про руйнування поганих традицій та зміну звичаїв життя на краще. Бо сам Христос згадував про накладання тягарів на просте населення провідниками синагоги, коли самі керівники не хотіли навіть пальцем порушити, щоб виконувати те, що проповідували. Ісус говорив: «На катедрі Мойсея розсілись книжники та фарисеї. Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять» (Мт. 23, 2-30). Коли архідиякона привели у синедріон, його обличчя стало немов обличчя ангела і всі учасники засідання бачили це. Святий апостол цілковито віддав себе в руки Божого Провидіння, тому нічого не боявся, а відважно говорив правду тим, що засідали у синедріоні. Святий Учитель Церкви твердить, що велика благодать, яку посідав Стефан походила від повноти його віри (св. Ів. Золот., Бесіда XV п.2). Святий Стефан звів нанівець підступні звинувачування проти нього, а свідчення тому було його світлий, не земний вигляд обличчя. Звичайно, що святого архідиякона безпідставно звинувачували, а, коли він докоряв їм за спротив Святому Духові та пригадав про їхніх батьків, що вбивали пророків та сказав про вбивство невинного Ісуса Христа, тоді вони ще сильніше розлютилися. Вивели за місто й там камінням вбили праведника. Стефан повний Духа Святого просив Господа, щоб не порахував їм цього за гріх. Так помер праведний чоловік на устах з молитвою до Бога, прохаючи прощення грішникам їхньої гордині та грішної завзятості. Прославмо святого першого мученика Стефана молитвою Утрені його свята: «Богословними устами напоєний, першомученик подолав скверних убивць, які вилили на нього потік каміння, і як переможець увінчався» (Утр. св. ап. Стефана, пісня 5, ірмос).

Ми з вами стали учасниками народження священика, якого Господь поставив у сан руками єпископа. Це - дія Святого Духа, що продовжується до цього сьогодні, як ми почули від часу святих апостолів, які поставляли на дияконів та священиків приготованих осіб. І найважливіше у цьому не тільки добра наука, але повнота віри, доброї слави та мудрості. Ми поклали руки на приготованого диякона і Господь вчинив його священиком, якому дарує повноту благодаті, щоби використовувати її для гідного служіння Богу, його людові та гідного проповідування слова Божого. Покажися, достойний священику, бездоганним у служінні Господові та його святій Церкві! До цього часу ти перейшов не простий шлях навчання та виховання. Звичайно, що Тайна Священства накладає на тебе ще більшу відповідальність, бо Господь ставить тебе провідником людських душ. І твоє перше завдання, брате у священстві, не старатися про матеріальний добробут людей, як це повинні чинити представники державної влади, але вести людей Божою дорогою до вічного щасливого життя. Ти отримав «непроминальне священство», бо служиш для вічних справ. Святий апостол Павло про священиків написав: «Ми сильні, мусимо нести немочі безсильних, а не собі догоджати» (Рм. 15,1). Цей апостол звертав увагу на потребу напоумлення, щоб бути, сміливим у тому завдяки отриманої благодаті від Бога (пор. Рм. 15,15). Мудро й відважно проповідуй слово Боже, слуго Христа, не забувай виконувати закону Божого, бо він грозить таким відкиненням від свого священства (пор. Ос. 4,6). Гідно служи Богові його дарами, а будеш по правді зватися Господнім священиком (пор. Іс. 61, 6).

Хай Господь береже тебе на дорогах священства, твою родину й твоїх вірних! Віддаю тебе в опіку Божій Матері та святому твоєму ангелові. Хай святий архідиякон Стефан буде твоїм покровителем та допомогою у змаганні за вічну нагороду!

+ Ігор
Митрополит Львівський УГКЦ,
Архикатедральний Собор Святого Юра, 9 січня 2011 р.Б.


Джерело: www.ugcc.lviv.ua

10.01.2012р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (1 - 7 січня)

 

У молитовній призадумі та духовній віднові увійшли у Новий 2012 рік учасники першої Школи духовності та євангелізації Львівської Архиєпархії, створеної за благословенням  Преосвященного Владики Венедикта. Успішний перебіг християнської зустрічі Нового 2012 року став можливим завдяки  спільній та злагодженій співпраці ректорату Семінарії Святого Духа, Комісії з питань євангелізації та Молодіжної комісії Львівської Архиєпархії УГКЦ.

1 січня Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський Кир Володимир у час подячної літургії Літургії в Архікатедральному Соборі Святого Воскресіння в м. Івано-Франківську уділив Святу Тайну священства в ступені дияконату бр. Юрію Прилепському.

3 січня в Дрогобичі, в конференц-залі єпархіального управління, відбулась прес-конференція представників мас-медіа владики Ярослава (Приріза) з нагоди його сходження на престол Самбірсько-Дрогобицької єпархії.

5 січня 2012 року в каплиці Успіння Пресвятої Богородиці (м. Севастополь) відбулася урочиста Свята Літургія, після якої НСОУ «Пласт» передав Вифлеємський вогонь миру вірним Одесько- Кримського екзархату УГКЦ.

6 січня 2012 року на площі Святого Апостола Петра, після молитви «Ангел Господній».Папа Бенедикт ХVІ привітав Східні Церкви, які 7 січня святкуватимуть Христове Різдво.

В управлінні Бучацької єпархії вперше провели унікальну духовну акцію, яка об’єднала людські серця і зробила навіть незнайомих людей братами і сестрами. Це була свят-вечірня трапеза, на яку завітали малозабезпечені, потребуючі та знедолені миряни, а також діти-сироти. У ній взяв участь Преосвященний владика Дмитро Григорак, ЧСВВ. До трапези також приєднались священики, місіонери, представники християнських молодіжних організацій, отці Василіяни, сестри Пресвятої Родини та сестри Мироносиці, котрі трудяться у єпархії, зокрема у Чорткові.

В Надвечір’я Різдва Христового у більшості церковних спільнотах українців в Італії, яких на сьогоднішній день налічується понад 140, було відслужене Велике Повечір’я. Також в багатьох спільнотах, яким надано місцевою Церквою принагідні приміщення, українські іммігранти, гуртуючись в велику українську церковну родину на чужині, взяли участь у спільній Святій вечері та коляді. Тож у цей день, коли в Італії за новим Григоріанським календарем Католицька церква відзначає Празник Господнього Богоявлення, а Східні Церкви за Юліанським календарем - Надвечір’я Різдва Христового, у різних куточках Апеннін пролунало українською «Бог Предвічний народився!».

6 –27 січня у храмі Воскресіння Христового у Львові (Городоцька 319) буде виставлена копія Чудесно відновленого образу розп’яття Ісуса Христа з Глинян. Копія містить автентичні частини Чудесно відновленого образу, оригінал якого знаходиться в містечку Глиняни, в старовинній Святоуспенській Церкві.

Від 9 до 13 січня 2012 року в жіночому і чоловічому монастирях Згромадження Воплоченого Слова, що в м. Івано–Франківську, проходитимуть духовні вправи для  молоді віком  від 17 років. Щодня  відбуватимуться чотири конференції, особисті молитви-розважання, спільні молитви Утрені, Вечірні та Божественної Літургії.

Також до вашої уваги:

Рік 2011. Найкраще з життя УГКЦ
Християнська символіка нашого Святого Вечора – Надвечір’я Різдва Христового
Владика Венедикт- про особливий трепет і містичність Святого Вечора
Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського у Навечір'я Різдва Христового
Різдвяне послання Митрополита Володимира (ВІЙТИШИНА) та Владики Миколая (СІМКАЙЛО)
Різдвяне Послання владики Дмитра Григорака
Привітання владики Василія Івасюка із Різдвяними Святами
Слово Високопреосвященного Митрополита Львівського на празник Різдва Христового
Проповідь владики Діонісія (Ляховича) під час Божественної Літургії на Ватиканському Радіо на Різдво ГНІХ (07/01/2012)
Різдв`яне Послання Апостольських Екзархів Франції, Німеччини, Великобританії та Апостольських Візитаторів в Італії, Іспанії та в Ірландії



Джерело:  Мандрівники Христа Царя

10.01.2012р. Б. / Біоетичний лабіринт – смертна кара

 

Біоетика насправді є лабіринтом. Вона створена на стику моралі та медичних знань, етики та біології, пов’язана з питаннями у галузі права, економіки, соціології, психології, і Бог знає чого ще, намагається відповісти на питання про добро і обов'язок. Схиляється над людиною: над лікарем і над пацієнтом, над катом і над засудженим, над фармацевтом і лаборантом, над парламентарієм, що увалює закон, і суддею, що забезпечує його дотримання. Схиляється і питає, чи добро людини або добро кожного з цих людей поважають? Чи їхнє життя і робота є у вимірі їхньої людськості, а чи є ознакою того, що десь на шляху було втрачено те, що ми називаємо гідністю.

 

Ми не завжди можемо знайти в цьому лабіринті себе. Ми не можемо впоратися з конфліктом дібр і цінностей, бажань та очікувань, вимог, прав і можливостей для їхнього задоволення. Так часто ми стаємо безпорадними з відчуттям, що ми опинились у безвихідній ситуації, з одного боку є наші дії – здавалось би – ефективні, але негідні, а з іншого – морально добрі, але неефективні. І як після цього можна легко обійтися без високих моральних стандартів в ім'я короткотривалих ефектів.

 

Чудовим прикладом цієї дилеми є нещодавні обговорення пропозицій відновлення смертної кари. Були підняті різні аргументи, що посилались на багато наук, від психології та соціології, до богослов'я і соціального вчення Церкви. Цікаво, що кожна з цих наук надала аргументи для тих, хто вів дискусію, які підтверджували їхні погляди, принаймні, складалося таке враження. Не зовсім слушно, на мій погляд.

 

Смертна кара не новий винахід. Зовсім навпаки. Насправді, це найстаріший спосіб боротьби з тими, які вчинили тяжкі злочини. Її сенс однозначний і зрозумілий: «для людей, які так чинять так, немає місця в суспільстві, і для їхніх дій немає жодного виправдання». Кримінальна особа становить загрозу для громадської безпеки, тому належить усунути цю загрозу. Злочини завдали серйозної шкоди суспільству, і справедливість вимагає зрівняти рахунки.

 

Вся справа в тім, що смертна кара тільки видимо переслідує ці цілі. Позбавлення життя є в своїй суті застосуванням насильства до особи, яка вчинила злочин, застосовуючи насильство. Це умисне вбивство людини, яка сама скоїла тяжкий злочин раніше, санкціоновано законом. Так до ланцюга зла додаємо наступну клітинку – це подібно до того, якби гасити пожежу вогнем. Ризикований метод, іноді ефективний, але – чи добрий?

 

Смертна кара все ж не вирівнює рахунків, принаймні з погляду компенсації збитків. Вбивство злочинця нічого не виправить: не повертає життя людей, яких той убив, ані недоторканності жінкам, яких той зґвалтував, не поверне грошей пограбованим. Ні, єдиним ефектом є той, що до переліку злочинів, заподіяних злочинцем, суд і кат додадуть ще один – його смерть.

 

Також не можна при нагоді не спитати, за які злочини мав би бути винесеним смертний вирок. Сказати, що мало би це стосуватися найтяжчих злочинів, не зовсім чітке окреслення, що більше, тяжкість злочину залежить від суспільних настроїв. Колись найтяжчими злочинами була хула на Бога. Згодом такими були злочини проти соціалістичної системи. Вбивство і зґвалтування були на одному рівні з розтратою грошей. Враховуючи напрямок, в якому йдуть соціальні зміни, можна висунути тезу, що можуть настати такі дні, коли злочином буде спротив проти пропаганди гомосексуалізму.

 

Смертна кара за своєю суттю незворотня, водночас – оскільки її встановлюють люди на основі доказів, зібраних людьми – відносно легко може стати прикладом судової помилки, також є незворотньою. Як можна виправити вчинені злочини чи компенсувати заподіяну шкоду? Нема шансів ... Також нема можливості, щоб змінити життя, оскільки його забирають у злочинця. Все, що можна було б змінити, остаточно знищують.

 

Чому ж тоді, хтось може запитати, Церква підтримує присутність смертної кари в пенітенціарній системі? Ну – на відміну від заяви різних зірок публічної сцени – Церква не підтримує смертної кари, але тільки допускає її, і це не те ж саме. Як Мойсей через твердість сердець дозволив розлучення в Ізраїлі, так Церква ствердила, що аби знешкодити нападника, треба визнати право державної влади карати, «не виключаючи смертної кари у випадках найтяжчої складності». Відразу ж зазначено, однак, що уряди повинні використовувати безкровні засоби там, де вони є достатніми для цієї мети.

 

Сьогодні, винного можна знешкодити, закриваючи його у в'язниці. У всякому разі, засуджені до смертної кари часто довгий час очікують виконання вироку, переживаючи чергову апеляцію. Смертний вирок не так знешкоджує злочинця, як уможливлює виконання помсти за скоєні злочини. Така мотивація немає жодного виправдання, ні в Євангелії, ні у вченні Церкви. Тому, якщо є можливість досягти суспільної безпеки безкровними способами, вбивство навіть найбільшого злочинця стає перетином кордону самооборони і вже є злочином, який волає до неба про помсту. Як би це не виглядало, але Христос не був прихильником смертної кари. Взяв на Себе вантаж злочинів, спрямованих проти законів, щоби на Собі замкнути ланцюг зла.

ks. Piotr Kieniewicz MIC

За матеріалами: Radio Watykańskie


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

«Скільки душа спроможна сприйняти»

До 103-сторіччя з Дня народження Провідника

Д. Ярош

Передмова

“Скільки душа спроможна сприйняти”

Є кілька причин, що спонукали нас надрукувати цю малу за обсягом, але велику за філософсько-методологічною значимістю працю Степана Бандери. Передусім публікуємо її, щоб у такий скромний спосіб відзначити 100-річчя з дня народження славної пам’яті Провідника революційної ОУН – людини, чиє ім’я стало символом найбільш ідейно глибинного, організаційно досконалого і героїчного періоду національно-визвольної боротьби українського народу. Зокрема, видати повне зібрання його творів чи хоч повторно перевидати збірник “Перспективи української революції”, у нас нема можливості, а сподіватися, що це зроблять державні чинники чи якась псевдо”бандерівська” організація, - не доводиться.

Ми ж, публікуючи цей твір Степана Бандери, прагнемо привернути увагу національно пробудженої частини суспільства до теоретичної спадщини Провідника української національно-визвольної революції. Бо з роками вона не тільки не втратила свого значення, але й дивним чином набрала особливо гострої актуальності в наш час, коли український народ як ніколи близький до розв’язання найважливішої, ключової проблеми свого історичного буття – створення власної національної держави, без якої жодна інша суспільна проблема ніколи не буде вирішена на користь народу. 

Крім того, “З невичерпного джерела” - твір, який не тільки пояснює крах намірів імперкомуністичної системи остаточно збаранізувати цілі народи. Тут розкривається об’єктивно існуюча імунна система духовності кожного народу, зокрема українського. У цій системі особливо важливе місце належить релігії, її присутності в душі людини і цілої нації. 

Зараз, коли релігійну свідомість українців отруюють численні секти (до сатанинських включно!), антихристиянські й антиукраїнські сили вдалися до найпідступнішого способу деморалізації та розколу українського суспільства. Маємо на увазі так звану “рунвіру”, у якій святе почуття патріотизму використовується для подолання християнства. Дивно, але на цей “гачок” ловляться навіть інтелектуали. І жоден з них чомусь не задумується над долею, наприклад, народів Прибалтики, чехів чи поляків, яким християнство аж ніяк не стало на заваді у творенні власних національних держав. 

Ще більше дивно, що дехто з цих інтелектуалів-“рунвіристів” мислить себе “теж-націоналістом”. А це свідчить, що такі люди однаково далекі від релігії, і від націоналізму. Сподіваємось, що пропонована праця нашого Провідника – доброго християнина і великого націоналіста – допоможе таким людям виплутатися з тенет підлої провокації, а іншим – уникнути чергової антиукраїнської пастки. 

“З невичерпного джерела” - твір, який з особливою силою наголошує на людино- і народорятівній силі християнства. Історія переконливо довела також велику рятівну для нації силу ідеології українського націоналізму, великим теоретиком і практиком якого був Провідник. З цих невичерпних джерел нинішнє покоління борців за державність української нації черпає сили, натхнення і мужність для успішного завершення справи, який служив і за яку віддав своє життя вірний син нації Степан Бандера. 

Голова Центрального Проводу
ВО “Тризуб” ім.Степана Бандери
полковник Дмитро Ярош

---

Степан Бандера

З НЕВИЧЕРПНОГО ДЖЕРЕЛА

Боротьба з большевизмом – це справжня боротьба на життя і смерть не тільки для активних борців, але для цілого народу, який потрапить у большевицьке ярмо. Докорінне винищування всіх непокірливих, волелюбних елементів, які не хочуть служити большевизмові, систематичне народовбивство – це основні засоби большевицької політики підкорювання народів. Вона полягає в тому, щоб кожний поневолений народ, всі його прошарки, кожну людину тримати під постійним тиском неухильного або-або: скоритися, прийняти комуністичну доктрину за правду і без спротиву служити здійсненню цілей Кремля, або бути знищеним. 

На початку комуністичного володіння говорилося, що йде тіль­ки про знищення “клясового ворога” і про виховання нового по­коління в комуністичному дусі, без усяких “пересудів”, а тоді система насильства і терору буде усунена, як непотрібна, бо пере­виховані народи переконаються, що комунізм правильний і бу­дуть його добровільно втримувати. Впродовж чотирьох десятиліть большевики вспіли винищити всіх, кого можна було підтягнути під поняття “клясового ворога”. Сьогоднішні середні й доростаючі покоління від дитинства виховувалися під виключним впливом і наглядом большевицької тотальної системи, в повній ізоляції від усяких впливів зовнішнього світу, проте ні поєднання, ні замирення між народом і большевизмом немає. 

Большевикам не вдалося переродити людей за рецептами комуністичної доктрини, ні накинути переконання, що їхня злочинна, протинародня система і такі ж цілі комунізму є справді благородні, та що вони відповідають потребам і бажанням народів. Не багато помогло їм у тому найщільніше відгородження закріпачених народів від вільного світу та неперевершена брехливість комуністичної пропаганди про жахливі злидні й недолю народів у капіталістичних країнах і щасливе, свобідне життя під совєтами. Так само не принесло Москві сподіваних успіхів безпощадне переслідування і знищування релігії, національних традицій, спустошення всієї літератури, історії, всіх ділянок національної культури і творчости, викорінювання звідтіля всього, що формує, підносить духовість людини й народу, а не відповідає большевицьким тезам і цілям. 

Такими методами большевики створили собі, здавалося б, найдогідніші обставини для успішного проведення свого експерименту перетворення людини і народу. Та факт невдачі якраз при тих найдогідніших умовах, виявив цілком виразно, що сама большевицька концепція є фальшива і нездійсненна. Основою її є матеріялістичний погляд на людину і на людську спільноту, переконання, що духовість людини є продуктом життєвих обставин і умов розвитку.

Большевики самі переконалися, що здійснення цього їхнього фундаментального пляну не дало позитивних наслідків. Навпаки, підсумки тих наслідків перекреслюють всі сподівання на майбутнє. Зрозумівши це, керівники з Кремля поробили свої висновки. Ці висновки своєрідні, відповідні до незмінної цілі комуністичної партії: втримати, закріпити й поширити своє панування будь-якими засобами. Все інше має значення засобів, між іншим теж і плян переформування людини і народу. Це мав бути ідеальний засіб, але, коли він нездійсненний, треба залишитися при тому, що досі виявилось успішним. Тому КПСС перестала трактувати теперішню систему свого володіння як перехідний етап. Панування Москви над поневоленими народами й тоталітарна диктатура компартії завжди мають втримуватися примусом і терором, а все непокірне має бути знищуване. Відповідно до цього в компартії формується прошарок комуністичної пануючої бюрократії. В ній добирається безідейний і безоглядний елемент з особливими “здібностями”, потрібними в такій системі.

Комуністичне виховання, формування думки і характеру людини має продовжуватися в тому самому напрямі й такими ж методами, як і раніш, хоч від нього не ждуть вже таких наслідків, які заступили б систему насильства і терору. Воно має допомагати виправдувати цю систему, розкладати всякий спротив і, що найважливіше, протидіяти формуванню небажаних і ворожих комунізмові світоглядів, концепцій, течій. 

Коли большевицькі заходи перевиховати поневолені народи в комуністичному дусі не дали позитивних наслідків, то причиною в цьому напевно не була недостатня наполегливість, замалий тиск, чи інші “занедбання” з большевицького боку. Вони зробили все, що лиш було можливе, зокрема в деструктивній частині, у відрізуванні народу від усіх коренів його самобутнього розвитку і духового життя. Так само не можна вже перевершити їхніх методів у створюванні примусових обставин, які мали б мати вирішний вплив на формування людини і народу. 

Істотною причиною невдачі большевицької інженерії в духовій ділянці є те, що вона натрапила на такі первні в душі людини й народу, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких похо­дження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерти. Остаточним аргументом большевицької системи, теж у “перевихованні” людей, е смерть, загроза знищення, а далі й безоглядне нищення всіх непокірних і невигідних. Але й цей арґумент не є всесильний. 

Проби смерти не витримує те, що е витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерти захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя. 

Большевики повели найгіршу боротьбу проти релігії, переслідуючи й знищуючи Христову Церкву, унеможливлюючи релігійне життя. Але закладеної в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества знищити не можуть. 

Большевизм зумів позбавити народи і людей всякої волі, але він не всилі здавити самого прагнення до волі. Воно притаманне кожній людині та народові, завжди живе і спонукує до змагання, бо свобідна воля – це дар, даний Богом. 

Комуністична система запроторила правду до тюрем, концтаборів, загнала її в підпілля, а на її місце поставила фальш і брехню. Але не зуміла вирвати з людської душі розуміння, що таке правда, туги за нею, бажання її перемогти. Бо правда – це дорога, якою людська душа прямує до Бога. А від цього прямування ніхто й ніщо не відверне людства. 

Так само не згасити большевикам любови ближнього, почуття справедливости та прагнення її тріюмфу. Бо це основні Божі закони для людської спільноти, підвалини взаємин між людьми, які голосом совісти завжди відзиваються в душі. 

Большевицький наступ на нації, щоб їх розкласти і перетворити на бездушну отару “совєтських людей”, зосереджується в намаганнях уморити в людині національну свідомість і національні почуття. І в цьому відношенні ворогові не вдається добратися до самої глибини, бо національні почуття й прикмети не тільки ввійшли в кров людини, але органічно притаманні людській душі. 

Ці всі незнищимі первні людської душі не дозволяють людині стати безвольним і послушним знаряддям комунізму, сповненого ненависти до Бога, нації і людини. Вони спонукують людей чинити спротив злочинним діям большевизму та вести активну боротьбу за його усунення. 

Але натуга того спротиву і готовість до активної визвольної боротьби залежить у першу чергу від наснаги самих рушіїв. Покладатися на саме їхнє існування й на автоматизм їх реакції – одночасне з пасивним ставленням до справи. Сили душі кожної людини й цілого народу теж потребують плекання й наснажування, особливо тоді, коли їх переобтяжено постійною надмірною напругою. Це мусить мати на увазі кожний, хто турбується про долю свого народу. 

Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти. Особливо у найтяжчих життєвих ситуаціях, великому нещасті, терпіннях і боротьбі, віра в Христа дає найсильнішу, часто єдину й певну поміч. В тому напрямі мусимо найперше звертати наші думки і серця, коли думаємо про допомогу нашому народові в його важкому, але благородному змаганні за правду й волю. 

Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького ко­мунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри – це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсиль-ніший наступ. 

У різдвяний час наші думки, повні турботи про долю народу, всіх наших рідних і близьких в Україні, в тюрмах, концтаборах і на засланні, перш за все спиняються над тайною воплочення Бога. Усвідомлення того, чому Бог прийшов на світ найперше до найнижчих, найбідніших, як безпомічне, переслідування немовля, наповняє душу вірою і любов'ю. 

Найістотніше в цьому – не приниження, бо найбільшим приниженням для Христа було товариство грішників, а не убогих. Наші серця захоплює символіка того, що Ісус найперше прийшов до тих, які найбільше потребували Божої помочі й опіки, а шуканням серед них захисту підніс їх на вершини. Відчуваємо безпосереднє відношення цієї Різдвяної символіки до теперішнього становища нашого народу і Христової віри у поневоленій Батьківщині. 

З цього джерела віри ми повинні зачерпнути найбільше сили, щоб витримати на правильному шляху. Свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нас усіх зокрема для всіх борців і страдників українського визвольного змагання.

Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ