21.04.2012р. Б. / Вся церква має бути об’єднана у вселенську церкву, – кардинал Гузар

 

«Ісус Христос створив одну церкву. Вся церква має бути об’єднана в одну вселенську церкву… Церква має бути одна, і таку церкву ми хочемо за всяку ціну оживити», – сказав 20 квітня в ефірі "Шустер Live" екс-глава УГКЦ Любомир Гузар.

 

Відповідаючи на запитання про можливість створення єдиної помісної церкви в Україні, Блаженніший Любомир сказав: «Можна це розглядати під поглядом церковної політики. Тут – політика політикою. Багато було різних заходів, щоб при помочі політики осягнути певні ефекти в церковному житті. Багато з того замішання в церковному житті, яке ми переживаємо, є на підставі політики, тому політику треба залишити в стороні».

 

Любомир Гузар сказав: «Якщо ми говоримо про одну церкву київської традиції, яка, на жаль, розкололась на чотири, ми можмо це повернути назад – не на підставі політики, а релігії… Мусимо на тих началах працювати і на тому будувати оту єдність колишню, якою втішалась київська церква тисячу років тому. Ми не повинні дивитись забагато на всякі політичні аспекти. Це нам нічого не дасть. Ми мусимо бути собою – церквою, і тоді єдність в церкві буде самозрозумілою, і тоді єдність буде само собою».

Джерела: ZAXID.NET

Воїни Христа Царя

17.02.2012р. Б. / “Присутність Церкви в школі веде до інтелектуального та духовно-морального розвитку”, - митрополит УГКЦ Василій Семенюк

 

Про це сказав високопреосвященний Архиєпископ і Митрополит Тернопільсько-Зборівський 16 лютого під час Літургії у храмі св. Воломира і Ольги з нагоди дня Тернопільського навчально-виховного комплексу "Школа-колегіум Патріарха Йосифа Сліпого". Архиєрей підкреслив важливість впливу та присутності духовенства у навчально-виховному процесі, як важливої передумови уникнення морального занепаду суспільства.

 

За словами Архиєпископа Василія, душпастирі УГКЦ здійснили подвижницьку місію на Галичині під проводом Митрополита Андрея Шептицького та Патріарха Йосифа Сліпого. “Саме під їх проводом духовенство стало вогнищем релігійного і національно-культурного відродження України. В ті часи Церква була активно присутня в шкільництві, що допомогло сформувати міцні фундаменти для християнської сім'ї і дати надійні духовно-моральні орієнтири у житті кожного віруючого християнина”.

 

Архиєпископ привітав педагогічний колектив та учнів із святом їхнього закладу і закликав роздумувати над життям Патріарха Йосифа та черпати приклад із його віри, життя та науки, як безцінної духовної спадщини українського народу.

 

Після Літургії Архиєрей спільно із деканом Тернопільським о. Романом Цюпкою, настоятелем храму св. Йосафата о. Володимиром Ковалковським відвідали школу-колегіум. Митрополит у присутності духівника закладу о. Володимира Демчука та директора Марії Гуцал очолив молитву у каплиці школи та благословив музей ім. Йосифа Сліпого. Виставку облаштовано з нагоди 120-річниці від дня народження Патріарха Йосифа за сприянням фундації “Справа Патріарха Йосифа”, влади та керівництва школи. У церемонії взяли участь міський голова Сергій Надал та начальник управління освіти Тернопільської міської ради Ольга Похиляк.

 

Вкінці відбувся урочистий концерт.

 

Подія входить у число заходів архиєпархії з нагоди Року пам'яті Блаженнішого Йосифа Сліпого, які приурочені 120-ій річниці від дня його народження.

прес-служба архиєпархії


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

25.01.2012р. Б. / Архиєпископ Д’Розаріо про духовне зростання сімей

 

Сім’ї покликані відігравати більшу роль в Церкві та робити свій вклад у її зростання. З таким закликом до християнських родин звернувся архиєпископ Дакки, столиці Бангладешу, Патрік Д’Розаріо, під час нещодавнього обговорення душпастирського плану місцевої Церкви на 2012 рік.

 

Особливу увагу ієрарх звертає на важливість участі сімей в житті Церкви, що є обов’язком, який народжується в лоні самої ж сім’ї. «Кожна родина, – пояснив він, – це домашня Церква, тому що з раннього віку саме тут діти здобувають перші елементи віри». Не всі мають можливість вчитися в католицьких школах, або ж навчаються у школах, в яких немає вчителів християнської релігії. Тому, зазначає архиєпископ, «обов’язок передавати віру та виховувати дітей у вірі лежить на батьках».

У цьому контексті Голова Бангладешського єпископату радить католицьким родинам збиратися в групах, які б налічували 10-12 сімей, творячи малі спільноти під проводом духівника, щоб вчитися бути дозрілою домашньою Церквою. «Якщо члени домашньої Церкви є зрілими та вміють обмінюватися любов’ю, дружбою та єдністю, вони зможуть внести мир і щастя в свою родину та стати позитивною закваскою для суспільства», – наголосив архиєпископ Д’Розаріо.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:   КРЕДО

22.01.2012р. Б. / Блаженніший Святослав у День Соборності: Сьогодні вчергове намагаються поділити Україну, перетворити нас на народ, який сидить у темряві

 

Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) закликає вірних святкувати День Соборності, бо ні для кого не секрет, що сьогодні хтось вчергове намагається поділити Україну, віддати тим чи іншим державам, «перетворити нас на народ, який сидить у темряві».

Глава УГКЦ символічно припустив, якби сьогодні Ісус Христос ступив на береги того українського Йордану-Дніпра, своїм оком оглянув би Україну, сказав би ті самі слова, що колись у Галелеї: «Поганська українська Галелея», бо за всі роки існування нашого народу через нашу територію перейшло дуже багато людей, скільки різних релігій, ідей, особливо безбожницьких, нищили розуміння пізнання істинного Бога і забирали світло в нашого народу. Скільки різноманітних держав намагалися розшматувати українську землю, а відтак і український народ, роблячи його слугою інших народів.

«Можливо, – каже Блаженніший Святослав, – сьогодні Христос дає нам особливий новий початок і каже: «Цьому народові, який сидить у темряві, засяяло світло велике». Оте світло виходить від нас з вами – від християн, які покликані освітити своїм християнським життям ту землю, на якій живемо, і принести Боже Слово, яке ми сьогогодні чуємо й отримуємо у святому храмі».

Проповідник відзначає цікаву річ, що сьогоднішній День Соборності співпадає з початком проповідування Ісуса Христа.

«Ми ще цей день деколи називаємо Днем злуки, коли Західна і Східна Україна заманіфестували цілому світові, що ми є єдиним великим народом, – наголошує він. – І ми можемо лишитися одним великим європейським народом, одним з найбільших європейських народів лише тоді, коли будемо соборною державою, яка об’єднує, огортає всіх дітей цього народу, які є дітьми одної і тої ж матері землі, більше того – живуть одними й тими ж духовними і культурними цінностями. Тому сьогоднішній день – День Соборності – нам треба святкувати. Це одне зі свят, яке може дуже багато дати нам, тим, хто сьогодні його переживає. Бо ні для кого не секрет, що сьогодні хтось вчергове намагається поділити Україну, віддати тим чи іншим державам, перетворити нас на народ, який сидить у темряві».

На його переконання, сьогодні нам засяяло велике світло: «Ця єдність є одним з виявів Божого життя, бо Бог є єдиний і кожен, хто єднається з Богом, отримує здатність творити єдність, перш за все, зі своїм братом, який живе поруч».

За його словами, ми християни хочемо в християнський спосіб відсвяткувати й пережити цей День Соборності, бо маємо розуміти, що «не вибори і не партії дадуть єдність нашому народу».

Блаженніший Святослав наголошує, що єдність має набагато глибший фундамент, яким може бути духовна єдність. Він переконаний, що до того часу, доки християни в Україні не будуть поєднані в одну єдину родину, до того часу український народ і ця соборність не матиме того фундаменту, бо його основою має бути ця непорушна скеля, якою є Христос.

«Тому сьогодні в нашій Церкві ми розпочинаємо тиждень молитви за єдність між християнами. Ми сьогодні просимо в нашого Спасителя, аби подав нам духовну єдність, щоб та духовна єдність пронизила всі сторони духовного життя нашого народу. І в черговий раз, живучи в тому світлі, яке сьогодні просвічує кожну людину, яка приходить на світ, ми просимо Господа: в єдності сила народу, Боже, нам єдність подай», – завершив Блаженніший Святослав.

Департамент інформації УГКЦ

20.01.2012р. Б. / Любомир Гузар: Я не бачу такої людини, яка може повести за собою. Але я бачу такий нарід

Зустріч, а тим паче розмова з Верховним Архиєпископом емеритом Української Греко-католицької Церкви Блаженнішим Любомиром (Гузаром) – наче особливий момент у житті. Завжди складається враження, що ти сидиш поруч більше ніж просто з людиною і не прислухатися до неї – наче злочин… Блаженніший Любомир відповів на запитання УНІАН.

Блаженніший, Різдвяні свята завершуються - і знову ми змушені говорити про те,  що в останні роки втрачається справжня їх суть, бо, як виглядає, люди більше переймаються подарунками і смаколиками на столах... Скажіть, будь ласка, як працює церква в напрямку, аби духовна суть Різдва зберігалася?

Я не є в стані відповісти сьогодні щодо особливих заходів з боку церковного духовенства і свідомих християн, мирян, щоби зберегти духовний зміст цього свята. Та я абсолютно поділяю думку, що цей великий празник починають занадто комерціалізувати. Тому мусимо щось робити, аби зберегти духовний зміст свята. Небезпека є дуже реальна. Навіть, гадаю, з боку єпископату, духовенства ми будемо змушені застановитися дуже солідно, як протидіяти. Потрібно справді протидіяти… Слово «протидіяти» дуже сильне слово, але свято має залишитися святом. Ми не можемо його зредукувати до часу, коли житимемо цілком зовнішніми матеріальними добрами. Це цілковито противиться духові цього свята, зрештою як і будь-якого іншого свята.

Ми мусимо потрудитися, аби зберегти Різдво від комерціалізації.

В Україні виявився під загрозою День свободи. Президент Янукович скасував це свято, натомість приєднав його до Дня соборності. Як Ви ставитеся до такого кроку?

То є цілком політичний крок. Одним словом, якщо робляться такі кроки, то ми боїмося свободи, ми боїмося свобідних людей.

Церква мусить боротися за свободу. Перш за все, свою власну свободу, щоби церква була незалежна від держави чи будь-якої іншої земської влади, а тим самим – щоб виховувати людей в дусі свободи. На жаль, сьогодні наша Українська держава і багато інших держав у світі бояться свободи і свобідних людей. Тому редукувати таке свято дуже показово для тих, хто боїться свободи.

Ми мусимо зберегти свободу людини і тут лише словами не можна обійтися, тут має відчуватися дійсність. Якщо ми говоримо про демократію і взагалі про якусь культуру, то мусимо зберегти поняття свободи людини. Свобода – то не є свавілля, коли кожен може робити те, що хоче. Свобода – це є висока відповідальність. Зберегти власну свободу – зберегти свою гідність людини, Богом дану. Зберегти її також і для інших, не лише для себе, бо свобода – це загальнонародна справа. Тому якщо ми справді хочемо бути державою такою, як повинні бути, де б людина почувалася справді людиною, там мусить бути дуже сконцентрована боротьба за почуття свободи.

Предстоятель УПЦ Митрополит Володимир захворів, та він лікується і навіть уже служив літургію, але знаємо точно, що всередині Московського патріархату ведеться боротьба за його місце. У ЗМІ активно обговорюються можливі кандидатури… Як Ви сприймаєте таку ситуацію?

Це є така дуже природна ситуація… Що то значить? У таких обставинах, коли предстоятель чи то церковний чи політичний є в небезпеці життя, тоді завжди починаються спекуляції. Та, на мою думку, до таких справ ми повинні підходити дуже відповідально, бо ця ситуація є дуже поважна. Так, у будь-який момент кожен з нас буде покликаний, але перш за все, треба молитися, аби такий Предстоятель, людина такої важливості як Митрополит Володимир був кріпко здоровий і щоб той перехід, який рано чи пізно для кожного з нас приходить, коли Господь Бог кличе, аби він відбувся дуже шанобливо, з повною відповідальністю і без дешевих спекуляцій.

Мені прикро, що це все так роздувається і виглядає якось несмачно.

Так, це несмачно, як Ви кажете, але реально багато людей бояться, аби УПЦ МП не очолила така людина як Агафангел. Якось навіть важко собі уявити, що главою української православної церкви може бути людина, яка просто зневажає українців як націю…

Я цілком розумію, що є певна тривога, але абсолютно не бажаю займати в цій справі якийсь бік. Одне можу сказати, що ми молимося, коли справді прийде якась зміна, щоб вона була якнайкорисніша для нашої Української православної церкви під кожним оглядом: і духовним, і громадянським.

Блаженніший, а наскільки питання створення Єдиної помісної церкви залежить від імені наступника Митрополита Володимира?

Безумовно, що залежить, бо він є предстоятель. Він не має остаточного слова, але він може багато впливати: корисно чи не корисно. Ми бажаємо і молимося за найбільш корисний вибір, бо навіть якщо ми є поділені, але не бажаємо жодній церкві зла. Хочемо, аби всі церкви були на такому високому рівні, щоб справді прагнули тої єдності. Чим ближче ми є до Ісуса Христа, тим ближче є до єдності одне з одним.

Президент Янукович так і не зустрівся з Блаженнішим Святославом, хоча була така ініціатива з боку Глави УГКЦ. Чи не сприймаєте Ви це як зневагу глави держави до УГКЦ?

Я не хочу тут судити… Узагалі вважаю, що політика нашої влади щодо церков є дивною, я б так сказав делікатно. Гадаю, це тому, що влада боїться церкви, бо церква має духовну силу.

Але наша влада молиться з церквою, щоправда лише з однією конфесією...

Замало є ходити до церкви, треба жити по-церковному. По плодах людини бачимо, як вона молиться.

Глава Української православної церкви Київського патріархату Патріарх Філарет вважає, що ув’язнення Тимошенко і Луценка – це їхнє випробування. Як вони повинні його пройти? Що б Ви їм порадили?

Я не хотів би у цій справі займати чиюсь позицію: той винен, чи той винен. Я замало знаю. Це треба було дуже добре знати всіх гравців у цій великій грі.

Я тільки дивлюся на загальну ситуацію. Вона не є здорова. Усе, що діється – не працює на нашу користь, на користь нашої держави. І дай Боже, щоб усе це розв’язалося на користь України.

А кожен з тих, хто бере участь у цьому, мусить бути свідомий, що скорше чи пізніше він постане перед Господом Богом, не тільки перед людьми, як каже наша Конституція.

Чим більше кому дано, тим більше від нього будуть вимагати.

Градус незадоволення наростає, протестні настрої серед різних соціальних верств українців посилюються. Чи розділяєте Ви побоювання, що вони можуть вилитися у революції, як це було на Близькому Сході?

Я не читаю, бо не бачу, але багато слухаю радіо. Я здивований, як часто різні люди про це говорять і ставлять таке саме питання, як ви. І мене тривожить, що про це так багато говорять.

Ми є народ загалом мирний. Може, інші народи в такій ситуації, як у нас, вже б закипіли. Ми, Богу дякувати, не такі. Але я боюся, якщо будуть далі дратувати народ у різні способи, що він, не дай Боже, може збунтуватися. Це було б трагічно для нас. Все є можливо.

Треба молитися і працювати. Нещодавно предстоятелі трьох церков в Україні закликали всіх людей доброї волі до відповідальності за майбутнє країни. Цей заклик має послужити тому, щоби ми розв’язали проблеми мирно, безкровно, без якихось дуже болючих протистоянь. Сьогодні не відчувається бажання з усіх стороні справді спокійно мудро розв’язати цю ситуацію. Розв’язати можна. Але треба доброї волі.

Кровопролиття ніколи не є корисне. Ще жодна революція у світі не принесла справді поправи. Дуже часто вона приносить зміну осіб. Замість однієї групи стає друга. Але це не значить, що ситуація народу поліпшає.

На вашу думку, у чому наша проблема? Нація, як ви кажете, миролюбна, начебто роботяща, розумна, але живемо далеко не найкраще і постійно нам доводиться нарікати на владу...

Таку ми владу вибрали. В який спосіб – можна дискутувати. Але факт є факт.

Ця ситуація не є добра, – нема сумнівів. Є багато людей, які насправді терплять. Є багато несправедливості, кривди, злодійства, корупції. Тепер є проблема – як з того вийти? А вийти можна.

Кровопролиття – дуже малообіцяюча розв’язка. Ну когось ми застрелимо, поріжемо – і що з того буде? Ні. Нам треба шукати інших доріг, Божих доріг, духовних, правди і справедливості.

Наші предстоятелі звернулися до всього народу – і до тих, кого ми називаємо олігархи, і до бідних, які терплять – люди, робіть щось! Вони однаково мусять щось робити.

Не треба ставити одних проти других. Треба промовити до всіх: тих, що люблять Україну й українців, щоби більше любили, а тих, хто не люблять, щоби зупинилися і почали думати: а може для нашого власного спасіння краще, щоби ми стали справжніми братами для усіх.

Це звучить дуже ідеалістично. Майже утопія. Але я думаю, що воно можливо. Дуже не хотів би, щоби люди почали застановлятися тоді, як їх почнуть бити, стріляти, різати. То не є час, то вже запізно. Треба думати, застановлятися, коли є на це час.

Це ви про владу говорите?

Про всіх.

Юлія Тимошенко закликала лідерів опозиційних партій об’єднатися, піти єдиним списком на майбутні парламентські вибори й запросити очолити цей список “високоморальну та патріотичну людину рівня Ліни Костенко”. Як Вам така ідея – залучати моральних авторитетів у велику політику? Чи врятує інтелігенція українську опозицію?

Безумовно, що так. Тільки не в політиці.

Політика хоче використати їх для своїх цілей. Політика – це значить взяти владу. Не є завдання інтелігенції підтримувати владу. Перше зобов’язання інтелігенції – підтримувати правду, справедливість і свободу. А це вже дасть свої наслідки.

Перш за все, ми мусимо прийти до духовного оздоровлення, а не тільки зміни політиків. Людей, які посвятили своєї життя Україні, старалися жити за принципами, навіть терпіли за це, сиділи по в’язницях, хочуть використати для влади чи для правди?..

Чи наразі Ви бачите людину, яка здатна повести за собою народ, стати лідером нації?

Людини я такої не бачу. Але я бачу такий нарід. Якщо нарід візьметься до роботи, то цілком можливо.

Не треба дивитися на якогось одного харизматичного провідника. Провіднику потрібна перш за все підтримка народу. Як нема громади, яка підтримає, то він ради не дасть. Те саме, як Мазепа чи інші лідери, хоча які гарні були люди.

Безумовно, провідників треба. Провідники мають бути такі, які готові цілковито присвятити себе народові. Ще не видно тих людей.

То нам потрібно набратися терпіння і чекати?

Не чекати – працювати. Ми все чекаємо-чекаємо, а то вже запізно починає бути. Ми мусимо створити сильну базу, а тоді на підставі цієї бази виростуть люди.

Треба спочатку шукати блага загального, а не свого власного. Треба шукати правди. А правда до нікого не належить, і для всіх однакова. І одної правди, одної справедливості треба шукати для всіх, а не тільки, щоби мені і моїй родині було добре.

У нас є дуже багато родин так званих олігархів, яким дуже добре йде: і гроші мають, і роблять, що хочуть, живуть, як у раю. А кому з того користь? Вони думають, що то їм користь. Але то не є так. Вони нічого з того з собою не візьмуть.

Ви недавно презентували книжку “Суспільство і бізнес”, де між іншим розповідали, що наші олігархи насправді не є олігархами, а звичайні скоробагатьки. До вас потім ніхто претензії не висував?

Якщо хтось прийде до мене з претензіями – поговоримо. Нехай він докаже, що він олігарх, а не скоробагатько. Є така американська приповідка, відома вже по цілому світі: я вам розповім, як став багатим, тільки не питайте, як я зробив перший мільйон. То є дуже велика правда.

Бути багатим – то не є гріх. Навпаки – нам треба багатих людей. Але вони повинні ставати олігархами, а перестати бути багачами.

У своїй аудіокнизі я розповідаю, як я працював у готелі. Там я бачив людей великих, багатих, які поводилися дуже культурно – їм багатство не перевернуло голови. І бачив тих дураків-скоробагатьків, які приходили і хотіли показати: ось я, маю гроші – служіть мені. Пусте! З такими людьми нема що тратити часу. Вони нічого не зроблять.

Можливо, їхні внуки зможуть стати олігархами – багатими, але які, у першу чергу, є Людьми.

Ви мешкаєте з Блаженнішим Святославом під одним дахом. Як два Блаженніших уживаються в одній хаті?

Цілком добре. Ми вдачею, віком, походженням є дуже різні. Але то не є суттєве. Суттєве є те, що ми стараємося служити тій самій справі.

Блаженнійший приходить порадитися, поговорити. Я не стараюся йому диктувати, що він має робити. Ні. Бо це не було би чесно. Він одержав свій уряд, він має повний мандат синоду. Я готовий допомагати йому – як у родині. Я поінформую, скільки я знаю, я пораджу, скільки маю досвіду – якщо мене запитаєте. Він питає…

Як змінилася церква з новим Главою?

Він молодший, енергійний. Ви бачите, скільки він їздить, відвідує, старається. Я дуже радий. Уже є певні сліди тієї праці. Я так приглядаюся – Богу дякувати.

Я не можу сказати, що все зроблено, надолужено. Багато я лишив незакінчених речей. І часом трошки прикро і встидно, що я не встиг більше зробити. І щиро надіюся, що Блаженнішому Святославу це вдасться, бо він хоче. Але все це не станеться за один день.

Що б Ви побажали українцям у цей час?

Я б дуже радо побажав, щоб вони всі разом шукали правди, справедливості, щоб вони один одному подали руки і працювали солідарно для добра.

Розмовляли Анна Ященко та Оксана Климончук

P.S. Після інтерв’ю Блаженніший Любомир зробив нам зауваження, що в грудні ми в новині «Любомир Гузар вважає, що комунізм можна подолати усмішкою» зробили «грубу помилку» (яку ми потім виправили). Замість слова «усмішка» вжили «посмішка». Він наголосив, що мав на увазі, саме усмішку, адже посмішка має дещо негативний відтінок, бо «комуністи – це теж люди» і до них треба по-доброму.

– Я зовсім не хочу, аби ми насміхом чогось позбувалися, – сказав Блаженніший Любомир, – ми побачимо результат тільки тоді, коли побачимо людину в кожній людині. Бо якщо я вам, наприклад, покажу язик, то яке буде ваше відношення до мене?.. Усміх – це є найдешевший спосіб встановити між людьми якийсь зв`язок.

Джерела: УНІАН

Мандрівники Христа Царя

«Скільки душа спроможна сприйняти»

До 103-сторіччя з Дня народження Провідника

Д. Ярош

Передмова

“Скільки душа спроможна сприйняти”

Є кілька причин, що спонукали нас надрукувати цю малу за обсягом, але велику за філософсько-методологічною значимістю працю Степана Бандери. Передусім публікуємо її, щоб у такий скромний спосіб відзначити 100-річчя з дня народження славної пам’яті Провідника революційної ОУН – людини, чиє ім’я стало символом найбільш ідейно глибинного, організаційно досконалого і героїчного періоду національно-визвольної боротьби українського народу. Зокрема, видати повне зібрання його творів чи хоч повторно перевидати збірник “Перспективи української революції”, у нас нема можливості, а сподіватися, що це зроблять державні чинники чи якась псевдо”бандерівська” організація, - не доводиться.

Ми ж, публікуючи цей твір Степана Бандери, прагнемо привернути увагу національно пробудженої частини суспільства до теоретичної спадщини Провідника української національно-визвольної революції. Бо з роками вона не тільки не втратила свого значення, але й дивним чином набрала особливо гострої актуальності в наш час, коли український народ як ніколи близький до розв’язання найважливішої, ключової проблеми свого історичного буття – створення власної національної держави, без якої жодна інша суспільна проблема ніколи не буде вирішена на користь народу. 

Крім того, “З невичерпного джерела” - твір, який не тільки пояснює крах намірів імперкомуністичної системи остаточно збаранізувати цілі народи. Тут розкривається об’єктивно існуюча імунна система духовності кожного народу, зокрема українського. У цій системі особливо важливе місце належить релігії, її присутності в душі людини і цілої нації. 

Зараз, коли релігійну свідомість українців отруюють численні секти (до сатанинських включно!), антихристиянські й антиукраїнські сили вдалися до найпідступнішого способу деморалізації та розколу українського суспільства. Маємо на увазі так звану “рунвіру”, у якій святе почуття патріотизму використовується для подолання християнства. Дивно, але на цей “гачок” ловляться навіть інтелектуали. І жоден з них чомусь не задумується над долею, наприклад, народів Прибалтики, чехів чи поляків, яким християнство аж ніяк не стало на заваді у творенні власних національних держав. 

Ще більше дивно, що дехто з цих інтелектуалів-“рунвіристів” мислить себе “теж-націоналістом”. А це свідчить, що такі люди однаково далекі від релігії, і від націоналізму. Сподіваємось, що пропонована праця нашого Провідника – доброго християнина і великого націоналіста – допоможе таким людям виплутатися з тенет підлої провокації, а іншим – уникнути чергової антиукраїнської пастки. 

“З невичерпного джерела” - твір, який з особливою силою наголошує на людино- і народорятівній силі християнства. Історія переконливо довела також велику рятівну для нації силу ідеології українського націоналізму, великим теоретиком і практиком якого був Провідник. З цих невичерпних джерел нинішнє покоління борців за державність української нації черпає сили, натхнення і мужність для успішного завершення справи, який служив і за яку віддав своє життя вірний син нації Степан Бандера. 

Голова Центрального Проводу
ВО “Тризуб” ім.Степана Бандери
полковник Дмитро Ярош

---

Степан Бандера

З НЕВИЧЕРПНОГО ДЖЕРЕЛА

Боротьба з большевизмом – це справжня боротьба на життя і смерть не тільки для активних борців, але для цілого народу, який потрапить у большевицьке ярмо. Докорінне винищування всіх непокірливих, волелюбних елементів, які не хочуть служити большевизмові, систематичне народовбивство – це основні засоби большевицької політики підкорювання народів. Вона полягає в тому, щоб кожний поневолений народ, всі його прошарки, кожну людину тримати під постійним тиском неухильного або-або: скоритися, прийняти комуністичну доктрину за правду і без спротиву служити здійсненню цілей Кремля, або бути знищеним. 

На початку комуністичного володіння говорилося, що йде тіль­ки про знищення “клясового ворога” і про виховання нового по­коління в комуністичному дусі, без усяких “пересудів”, а тоді система насильства і терору буде усунена, як непотрібна, бо пере­виховані народи переконаються, що комунізм правильний і бу­дуть його добровільно втримувати. Впродовж чотирьох десятиліть большевики вспіли винищити всіх, кого можна було підтягнути під поняття “клясового ворога”. Сьогоднішні середні й доростаючі покоління від дитинства виховувалися під виключним впливом і наглядом большевицької тотальної системи, в повній ізоляції від усяких впливів зовнішнього світу, проте ні поєднання, ні замирення між народом і большевизмом немає. 

Большевикам не вдалося переродити людей за рецептами комуністичної доктрини, ні накинути переконання, що їхня злочинна, протинародня система і такі ж цілі комунізму є справді благородні, та що вони відповідають потребам і бажанням народів. Не багато помогло їм у тому найщільніше відгородження закріпачених народів від вільного світу та неперевершена брехливість комуністичної пропаганди про жахливі злидні й недолю народів у капіталістичних країнах і щасливе, свобідне життя під совєтами. Так само не принесло Москві сподіваних успіхів безпощадне переслідування і знищування релігії, національних традицій, спустошення всієї літератури, історії, всіх ділянок національної культури і творчости, викорінювання звідтіля всього, що формує, підносить духовість людини й народу, а не відповідає большевицьким тезам і цілям. 

Такими методами большевики створили собі, здавалося б, найдогідніші обставини для успішного проведення свого експерименту перетворення людини і народу. Та факт невдачі якраз при тих найдогідніших умовах, виявив цілком виразно, що сама большевицька концепція є фальшива і нездійсненна. Основою її є матеріялістичний погляд на людину і на людську спільноту, переконання, що духовість людини є продуктом життєвих обставин і умов розвитку.

Большевики самі переконалися, що здійснення цього їхнього фундаментального пляну не дало позитивних наслідків. Навпаки, підсумки тих наслідків перекреслюють всі сподівання на майбутнє. Зрозумівши це, керівники з Кремля поробили свої висновки. Ці висновки своєрідні, відповідні до незмінної цілі комуністичної партії: втримати, закріпити й поширити своє панування будь-якими засобами. Все інше має значення засобів, між іншим теж і плян переформування людини і народу. Це мав бути ідеальний засіб, але, коли він нездійсненний, треба залишитися при тому, що досі виявилось успішним. Тому КПСС перестала трактувати теперішню систему свого володіння як перехідний етап. Панування Москви над поневоленими народами й тоталітарна диктатура компартії завжди мають втримуватися примусом і терором, а все непокірне має бути знищуване. Відповідно до цього в компартії формується прошарок комуністичної пануючої бюрократії. В ній добирається безідейний і безоглядний елемент з особливими “здібностями”, потрібними в такій системі.

Комуністичне виховання, формування думки і характеру людини має продовжуватися в тому самому напрямі й такими ж методами, як і раніш, хоч від нього не ждуть вже таких наслідків, які заступили б систему насильства і терору. Воно має допомагати виправдувати цю систему, розкладати всякий спротив і, що найважливіше, протидіяти формуванню небажаних і ворожих комунізмові світоглядів, концепцій, течій. 

Коли большевицькі заходи перевиховати поневолені народи в комуністичному дусі не дали позитивних наслідків, то причиною в цьому напевно не була недостатня наполегливість, замалий тиск, чи інші “занедбання” з большевицького боку. Вони зробили все, що лиш було можливе, зокрема в деструктивній частині, у відрізуванні народу від усіх коренів його самобутнього розвитку і духового життя. Так само не можна вже перевершити їхніх методів у створюванні примусових обставин, які мали б мати вирішний вплив на формування людини і народу. 

Істотною причиною невдачі большевицької інженерії в духовій ділянці є те, що вона натрапила на такі первні в душі людини й народу, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких похо­дження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерти. Остаточним аргументом большевицької системи, теж у “перевихованні” людей, е смерть, загроза знищення, а далі й безоглядне нищення всіх непокірних і невигідних. Але й цей арґумент не є всесильний. 

Проби смерти не витримує те, що е витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерти захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя. 

Большевики повели найгіршу боротьбу проти релігії, переслідуючи й знищуючи Христову Церкву, унеможливлюючи релігійне життя. Але закладеної в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества знищити не можуть. 

Большевизм зумів позбавити народи і людей всякої волі, але він не всилі здавити самого прагнення до волі. Воно притаманне кожній людині та народові, завжди живе і спонукує до змагання, бо свобідна воля – це дар, даний Богом. 

Комуністична система запроторила правду до тюрем, концтаборів, загнала її в підпілля, а на її місце поставила фальш і брехню. Але не зуміла вирвати з людської душі розуміння, що таке правда, туги за нею, бажання її перемогти. Бо правда – це дорога, якою людська душа прямує до Бога. А від цього прямування ніхто й ніщо не відверне людства. 

Так само не згасити большевикам любови ближнього, почуття справедливости та прагнення її тріюмфу. Бо це основні Божі закони для людської спільноти, підвалини взаємин між людьми, які голосом совісти завжди відзиваються в душі. 

Большевицький наступ на нації, щоб їх розкласти і перетворити на бездушну отару “совєтських людей”, зосереджується в намаганнях уморити в людині національну свідомість і національні почуття. І в цьому відношенні ворогові не вдається добратися до самої глибини, бо національні почуття й прикмети не тільки ввійшли в кров людини, але органічно притаманні людській душі. 

Ці всі незнищимі первні людської душі не дозволяють людині стати безвольним і послушним знаряддям комунізму, сповненого ненависти до Бога, нації і людини. Вони спонукують людей чинити спротив злочинним діям большевизму та вести активну боротьбу за його усунення. 

Але натуга того спротиву і готовість до активної визвольної боротьби залежить у першу чергу від наснаги самих рушіїв. Покладатися на саме їхнє існування й на автоматизм їх реакції – одночасне з пасивним ставленням до справи. Сили душі кожної людини й цілого народу теж потребують плекання й наснажування, особливо тоді, коли їх переобтяжено постійною надмірною напругою. Це мусить мати на увазі кожний, хто турбується про долю свого народу. 

Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти. Особливо у найтяжчих життєвих ситуаціях, великому нещасті, терпіннях і боротьбі, віра в Христа дає найсильнішу, часто єдину й певну поміч. В тому напрямі мусимо найперше звертати наші думки і серця, коли думаємо про допомогу нашому народові в його важкому, але благородному змаганні за правду й волю. 

Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького ко­мунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри – це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсиль-ніший наступ. 

У різдвяний час наші думки, повні турботи про долю народу, всіх наших рідних і близьких в Україні, в тюрмах, концтаборах і на засланні, перш за все спиняються над тайною воплочення Бога. Усвідомлення того, чому Бог прийшов на світ найперше до найнижчих, найбідніших, як безпомічне, переслідування немовля, наповняє душу вірою і любов'ю. 

Найістотніше в цьому – не приниження, бо найбільшим приниженням для Христа було товариство грішників, а не убогих. Наші серця захоплює символіка того, що Ісус найперше прийшов до тих, які найбільше потребували Божої помочі й опіки, а шуканням серед них захисту підніс їх на вершини. Відчуваємо безпосереднє відношення цієї Різдвяної символіки до теперішнього становища нашого народу і Христової віри у поневоленій Батьківщині. 

З цього джерела віри ми повинні зачерпнути найбільше сили, щоб витримати на правильному шляху. Свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нас усіх зокрема для всіх борців і страдників українського визвольного змагання.

Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ