«Щоб усі були одно»

 

Цими днями на Північноамериканському континенті відбулася дуже і дуже цікава подія. Шкода, що її майже ніхто не зауважив. Цей континент відвідав патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет Денисенко. Особа неординарна. Комусь він може подобатися, комусь ні, хтось може його на дух не виносити, але особа патріарха Денисенка – історична, одна з тих, що вже на віки вдарила печать християнству в Україні.

Візит патріарха Філарета, якого православні українські єпископи Америки небезпідставно сприймають як конкурента, міг би стати черговим візитом невизнаного світовим православ’ям патріарха до американських православних українців, якби не одна маленька деталь: брати-православні видали заборону православним американцям зустрічатися з Філаретом, а от греко-католики надали свою церкву св. Димитрія патріархові УПЦ КП для зустрічі з його вірними .

Факт вже сам по собі дивовижний. Адже саме тодішній митрополит Київський Московського патріархату Філарет Динесенко у 80-90-х роках ХХ століття докладав титанічних зусиль, щоб зупинити процес виходу з підпілля та відродження УГКЦ. Навіть після проголошення Київського патріархату ворожнеча ще деякий час культивувалася.

Однак саме цей візит до Америки показав усю вузькогрудність тих, хто називає себе православними, які у страху перед реакціями Царгородського патріарха не просто відмовили Філарету у можливості відправити Літургію для своїх вірних, але й заборонили своїм вірним і священикам зустрічатися з ним. У контекст цього цілком вписуються і розповіді паломників зі Святої Землі, які твердять, що коли священики Київського патріархату беруть участь у прощах, що їх організовують українські греко-католики, то вони відправляють Літургію в римо-католиків, бо православні їх не допускають навіть до молитви.

Властиво у цьому і полягає серйозна появна (феноменологічна) різниця між католицтвом і православ’ям. Католицька Церква і в найконсервативніші періоди своєї історії знаходила можливість залишатися єдиною в різноманітті. Православ’я ж попри сповидний плюралізм насправді є дуже уніфікуючим. Фактично різнобарв’я католицизму для православного світу є чимось неприпустимим.

У Католицькій Церкві, особливо після ІІ Ватиканського собору, розуміння того, що власне єдність Церкви не полягає в уніфікації всіх і кожного, дало змогу розвиватися різним традиціям, які краще відповідають народному менталітету окремих країв, аніж один загальноуніфікуючий обряд.

Католицьке «щоб усі були одно» – не означає, щоб всі були однаковими клонами. Це – єдність у різноманітті обрядів і традицій. Велике здивування у значної частини православних і протестантів викликають вирази католик-харизмат, католик-неокатекумен, католик-традиціоналіст і подібні, які не лише не позбавлені смислу, а є реальним відображенням католицької Вселенської Спільноти.

Щобільше, ці нововиниклі традиції органічно інкорпоруються у древні та новіші традиції в середині католицтва не лише не загрожуючи його внутрішній єдності, а навпаки – ту єдність роблять органічнішою і багатограннішою.

Але і древні традиції не лише шанують і зберігають в Католицькій Спільності. Їх в Ній також і розвивають. Саме завдячуючи своїй єдності з Католицькою Спільнотою Східні Католицькі Церкви можуть не лише духовно збагачуватися між собою, але й збагачуватися духовно зі скарбниць Заходу, збагачуючи західне християнство навзаєм.

Правдою є те, що в певний період своєї історії деякі Східні Католицькі Церкви вдавалися до «латинізаторських» тенденцій, зокрема Сиро-Малабарська та наша УГКЦ. Але у нашому обряді це, радше, було виразом пошуків шляху розвитку та спроби дати належну відповідь викликам того часу. Правду кажучи, скільки б не плакали з цього приводу ревнителі східних древностей, але у цей період історії такі практики були оправдані. І зачепили вони не лише УКГЦ. «Латинізатором» був і Київський православний митрополит Петро Могила, який не боявся вносити до свого Требника такі «латинізаторські» моменти, як екзорцизм, чи католицьке розуміння Таїнства Євхаристії.

А що стосується УГКЦ, то саме «латинізаторські» практики почитання Серця Христового, почитання Святих Тайн поза Літургією, Хресні Дороги, новоукладені молебні, вервичка зберегли побожність галицького люду живою. Саме ці практики допомогли УГКЦ зберегти український християнський світ.

Йдеться саме про «латинізацію», а не про реальну латинізацію, яка є некритичним, безпотрібним перенесенням ідей Заходу на наш український ґрунт, який у таких випадках часто родить покручами, заміть якісних гібридів. Зрештою, так само як і восточнизація – некритична спроба імплементації московських практик у життя УГКЦ.

Якби там не було, але сама українська культура сформувалася, як дифузія різних первнів і культур, тому і християнство, якщо прагне якісно інкультуруватися в український культурний простір, мусить залишатися відкритим до прийняття, переосмислення і нострифікації досвіду інших, але в першу чергу властиво українських культурних елементів й здобутків.

УГКЦ, хоча і не завжди успішно, вдавалося завжди і тепер вдається бути саме такою відкритою конфесією. Засвоєння і переосмислення з подальшим використанням власного і чужого досвіду є одним з «секретів» успішності УГКЦ як в світі, так і в Україні. І ця відкритість є властиво субстанціальною ознакою її католицтва. Православ’я чи протестантизм через власну конфесійну закритість цієї можливості не мають. Якщо православ’я залишається повністю закритим на інкорпорацію інших традицій, то протестантизм відкидає традицію як таку. На відміну від католицтва, яке має понад тисячу літ досвіду інкультурації в інші культурні простори та інкорпорації усього, що є позитивного в інших культурах.

Останнім яскравим прикладом успішності саме такого підходу Католицької Церкви до реальності є персональний ординаріят для колишніх англікан або, як їх популярно називають, англо-католиків. Зберігаючи літургійну, обрядову та навіть до певної міри канонічну спадщину англіканізму, англо-католикам надана можливість реінтерпритації власної спадщини у католицькому ключі. У цей спосіб католицький «англіканізм» став відкритим до спадщини усієї Вселенської Католицької Спільності, але і сам став джерелом духовного та культурного збагачення цієї ж Спільності.

Для українських християн – це добрий знак. Це – сигнал того, що Католицька Церква була, є, залишається і буде відкритою до інкорпорації різних культур, традицій та обрядової спадщини. На цій же ж таки лінії є і гостинність, що її надали українські греко-католики патріархові Філаретові на американському континенті. І це не просто поодинокий знак гостинності, прощення і доброї волі з боку українських греко-католиків – це субстанціальний стан українського католицтва. Братам православним є над чим задуматися. І перш за все над тим, чи мають вони адекватне уявлення про те, чим насправді є католицтво загалом, а українське католицтво зокрема.

УГКЦ завжди залишається відкритою не просто до діалогу, а до справжньої братньої спільності з братами-християнами, які не перебувають у реальному спілкуванні з Вселенською Спільністю Католицької Церкви. Як і вся Католицька Церква, УГКЦ теж закликає усіх християн: «Прийдіть до дому!»

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Воїни Христа Царя

21.04.2012р. Б. / Вся церква має бути об’єднана у вселенську церкву, – кардинал Гузар

 

«Ісус Христос створив одну церкву. Вся церква має бути об’єднана в одну вселенську церкву… Церква має бути одна, і таку церкву ми хочемо за всяку ціну оживити», – сказав 20 квітня в ефірі "Шустер Live" екс-глава УГКЦ Любомир Гузар.

 

Відповідаючи на запитання про можливість створення єдиної помісної церкви в Україні, Блаженніший Любомир сказав: «Можна це розглядати під поглядом церковної політики. Тут – політика політикою. Багато було різних заходів, щоб при помочі політики осягнути певні ефекти в церковному житті. Багато з того замішання в церковному житті, яке ми переживаємо, є на підставі політики, тому політику треба залишити в стороні».

 

Любомир Гузар сказав: «Якщо ми говоримо про одну церкву київської традиції, яка, на жаль, розкололась на чотири, ми можмо це повернути назад – не на підставі політики, а релігії… Мусимо на тих началах працювати і на тому будувати оту єдність колишню, якою втішалась київська церква тисячу років тому. Ми не повинні дивитись забагато на всякі політичні аспекти. Це нам нічого не дасть. Ми мусимо бути собою – церквою, і тоді єдність в церкві буде самозрозумілою, і тоді єдність буде само собою».

Джерела: ZAXID.NET

Воїни Христа Царя

10.02.2012р. Б. / Святослав Шевчук про зустріч єпископів УГКЦ та РКЦ

e-mail від Відправити Натисніть Ctrl+D щоб додати в закладки

Після завершення спільної зустрічі римо- та греко-католицьких єпископів, Глава УГКЦ Святослав Шевчук розповів в інтерв’ю про мету зустрічі та теми, які розглядались цього разу. 

 

«Згідно волі Святішого Отця Бенедикта XVI два рази в рік відбуваються спільні братні зустрічі нашого Синоду греко-католицьких Владик України з Конференцією Владик Римо-Католицької Церкви в Україні. Ці спільні зустрічі допомагають будувати єдність нашого Єпископату і Католицької Церкви в Україні, тому що тут беруть участь Єпископи з цілої України – нашого Синоду, Конференції і теж Владика Мілан із Закарпаття. Таким чином, ми даємо такі знаки єдності Католицької Церкви для нашого суспільства. На тих зустрічах ми теж розглядаємо різного роду питання душпастирського характеру, які десь наші Владики переживають, кожний у своїй дієцезії. Тому, що Україна є великою країною, великою державою, владики, приїжджаючи на такі зустрічі, привозять із собою різні питання душпастирські. Не тільки з Західної України чи з Закарпаття, але також з Центру, з Півдня, зі Східної України. Таким чином намагаємося якось ефективно душпастирювати і будувати Католицьку Церкву в Україні». 

Блаженніший Святослав також торкнувся найважливіших подій в житті католиків двох обрядів: 

«В цьому році є дві цікаві події. Одна торкається перш за все Римо-Католицької Церкви. Це 600-річчя перенесення осідку митрополита з Галича до Львова. А наша Греко-Католицька Церква буде відзначати 120-ту річницю з дня народження Патріарха Йосифа Сліпого. І, можливо, це символічно, що вчора ми мали спільну Літургію Владик обох обрядів у латинській катедрі міста Львова, а сьогодні будемо мати спільну Літургію у соборі св. Юра і після того підемо помолитися за вічний упокій Йосифа Сліпого, нашого Патріарха, який спочиває в крипті собору св. Юра. 

Отож, я думаю, що такі спільні Літургії, спільні моління дають свідоцтво Євхаристійної єдності Католицької Церкви в Україні. Очевидно, це є той фундамент, на якому ми потім будуємо наше життя і служіння в наших єпархіях і дієцезіях.» 

Нагадаємо, 8 лютого у Львівській Митрополичій Вищій Духовній Семінарії латинського обряду відбулася перша в цьому році братня зустріч єпископів УГКЦ і РКЦ в Україні. В засіданнях взяли участь Апостольський Нунцій в Україні Архиєпископ Томас Едвард Ґалліксон та монсеньйор др. Кшиштоф Никєль з Конґреґації Доктрини віри із Ватикану.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:  КРЕДО 

03.02.2012р. Б. / Мирослав Маринович: Україна страждає від аморальності влади

 

Часто ми говоримо про єдність як про уніфікацію, де всі мають бути однаковими. Однак такої єдності нам не вдається досягти, навіть на політичному рівні. Нам потрібна єдність, яка дасть можливість кожному зберігати власну ідентичність. Таку думку висловив проректор із призначення та місії УКУ, правозахисник Мирослав Маринович. 2 лютого він взяв участь у дискусія «Відгомін Дня соборності: об’єднання чи поділ?».

 

Правозахисник також прокоментував події 22 січня 1990 року: «Це був злет духу, ми аргументували ці події політичними, національними, регіональними аргументами, але духовна основа цієї акції є величезною. Усі інші інтереси були вторинними, або й взагалі не важливими. Сьогодні ми маємо ситуацію навиворіт. Коли інтереси різних угрупувань є на першому місці, але немає первинності духу – натомість панує зневіра та недовіра», – зазначив він.

 

На думку Мирослава Мариновича, лише з відродженням духовної основи відродиться справжня українська ідентичність.

 

Проректор УКУ також прокоментував політичне протистояння «двох Україн» – «помаранчевої» та «синьо-білої»: «Господня мудрість у тому, що ми опинилися біля двох розбитих корит. Це шанс для українців сісти за стіл переговорів і подумати про те, як нам об’єднатися, не в плані уніфікації, а зберігаючи особливості кожного, вийти на гармонійне поєднання двох половин».

 

Зустріч «Відгомін Дня соборності: об’єднання чи поділ?» відбулася у межах проекту «Зустріч поколінь», який організовує Інститут лідерства та управління УКУ у співпраці з Марійським товариством «Милосердя» за підтримки фонду «Турбота про літніх в Україні».

Прес-служба УКУ

"Нам потрібна єдність, яка дасть можливість кожному зберігати власну ідентичність". 

Таку думку висловив проректор із призначення та місії УКУ, правозахисник Марнослав Маринович... 

"МАРЕННЯ МАРНОСЛАВА, або відрубаної голови про золоту корону..."

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

29.01.2012р. Б. / Божа воля єдина – щоб була одна Церква. Наше завдання – об’єднатися, – Блаженніший Любомир

 

Зустріч з Блаженнішим Любомиром Гузаром – як дотик до вічності, своє добротою, любов’ю, простотою та людяністю він ламає будь-яку кригу. 27 січня у Львові Любомир Гузар зустрівся з молоддю, у громадській організації УМХ, щоб поговорити про відповідальність. Блаженніший відразу попередив, що говоритиме лише 5 хвилин, а потім сподівається на запитання від молоді, які для нього мають стати дороговказом. Про що говорив колишній глава УГКЦ з львівською молоддю – «Гал-інфо» подає короткий підсумок розмови.

Про відповідальність

Зрозуміти, що таке відповідальність, – не дуже складно, однак набагато складніше взяти на себе відповідальність. Відповідальність – це готовність прийняти наслідки нашого рішення. Ми тільки люди і дуже часто боїмося цих наслідків. Зрілість особи пізнається по тому наскільки вона готова брати на себе відповідальність за те, що робить. Є люди, які ніколи ні на що не можуть наважитися, бо бояться наслідків відповідальності.

Про відповідальність особисту та загальну

Ви не можете бути цінним членом спільноти, якщо не є зрілою особою. Кожна людина є камінцем мозаїки. Але щоб наповнити цю мозаїку, камінець мусить мати форму, барву, власний характер. Людина, використовуючи Божі дари, повинна прагнути до самовдосконалення, бути повноцінною людиною. Лише тоді ми здатні будувати суспільство, сім’ю, родину, громаду, парохію, державу. Однак перший наш обов’язок – бути собою, відповідати на те, до чого Господь нас кличе. Усі камінці у цій мозаїці є різні за формою та барвою. Так само і в громаді – кожна людина інша. Але наскільки вона є людиною, християнином, настільки вона будує спільноту.

Про досконалість

Ми часто застановляємося, якою має бути держава, церква, громада? Все залежить від того, які люди складають їх. Якщо маємо людей зрілих, які працюють над собою, то все буде на своєму місці. Коли я говорю про зрілу людину, то не маю на думці досконалу, а таку особу, що старається. Адже ми ніколи не є цілковито завершені: наша святість полягає у тому, що ми віддаємо себе Божій ласці, яка діє у нас. Наша вартість – у тому, що ми стараємося розвивати дари, які маємо. Хтось скаже: «я вже досконалий», але такого нема.

Про святість

Не ми себе освячуємо, Бог нас освячує, бо Він святий. Святість дає нам Господь, а ми можемо Його прагнути, робити все, щоб бути відкритим для Нього і щоб нам нічого не перешкоджало у нашому прагненні Бога, ми лише можемо дуже інтенсивно шукати Його.

Чим ближчими ми хочемо бути до Бога, тим більше стараємося розвинути Божі дари, які ми одержали. Перша за все ми отримали дар життя. Якщо ми християни, то маємо дар віри. Також маємо таланти, покликання до чогось, це ті дари, які треба розвивати. Кожен є унікальним Божим Твором. Чим більше ми стараємося розвинути природні та надприродні дари, тим більше служимо і розбудовуємо усе навколо нас. Страйтеся пізнати, розвинути і жити за тим покликанням, яке Господь дав кожному з нас.

Ми завжди можемо ставати кращими, але треба бути, під цим оглядом, дуже покірним, свідомими того, що перед нами ще довга дорога. Не переоцінюйте себе. Життя не вистачить, щоб бути досконалим.

Про страх

Не треба боятися. Якщо ми боїмося стати святим, то відповідно боїмося навіть прагнути до цього. Не бійтеся бути святим, не бійтеся шукати Бога. Люди часами бояться насмішок з боку інших. Але не переймайтеся тим, що думають люди, проте не робіть якісь дивацтва, старайтеся бути нормальною людиною. Сповняйте свої обов’язки і просіть Господа Бога, щоб освячувати нас. Бути святим – не означає бути диваком, це – означає бути нормальною особою. Святість – це старатися цілковито віддати себе у руки Бога у всьому, що робимо і йти за Ним.

Про хабарі

У часи переслідування ми мали багато прикладів, коли людей, які вірували і за вірою жили, убивали, піддавали тортурам. Сьогодні в Україні немає кривавого мучеництва. Але є інша річ, наприклад – не приймати хабарів. Іноді це може бути проблематично, коли ваші колеги говоритимуть: «ти не хочеш брати хабарів, ти нас судиш». Тобто вони хочуть, щоб ви були таким як вони. У цьому випадку треба мати певну відвагу бути чесним, не брати хабарів і належно сповняти свої обов’язки. У нашому суспільстві це може бути навіть геройством. Але не треба боятися. Якщо ми щиро цього хочемо, Господь нам допоможе, дасть нам силу духа. Пам’ятайте, що у часи переслідування люди навіть умирали за свою віру, за те, що вони вважали праведним, Божим. Такі виклики маємо і сьогодні, але в іншій формі. Може бути прикро, коли ваші колеги будуть робити вам закиди, і це вимагає відваги. Але не бійтеся, просіть у Господа Бога сили духа, щоб відважитися бути іншими та чесними.

Про Людину

Кожне покоління має одні і ті ж проблеми. Ми усі спільно несемо відповідальність за ситуацію, яка є сьогодні. Але не треба думати, що наша ситуація зараз є якоюсь унікальною, що таких поганих часів ніколи не було – були ще гірші. Однак кожен повинен старатися, працювати над собою і для загального блага.

Приглядайтеся – це є дуже важлива школа. Дивіться, як люди навколо вас поводяться, прислухайтеся до конкретного життя і наслідуйте те, що гарне та приємне. Учіться практично, але пам’ятайте, немає людини досконалої, є люди надзвичайні. Такі як, наприклад, митрополит Андрей Шептицький.

Старайтеся бути справжніми людьми, бо це Божа воля. Пам’ятаєте про Діогена, який серед білого дня ходив зі свічкою і шукав людину. На світі дуже мало добрих людей, які направду стараються бути людьми. Бути людиною – це велика гідність, яку, на жаль, ми не стараємося розвинути. Наша гідність є від Бога, але її треба розвивати, ушляхетнювати. Якби на світі було більше людей, то світ став би кращим. Бути людиною – це також ставати великою частиною святості.

Часто нам бракує віри, тому ми повинні благати Бога, щоб скріплював її. Пригадуєте, слова Христа про віру як зерно гірчичне, за допомогою якої можна пересувати гори. Але що означає мати віру? Це розуміти, що не я роблю чудо, не я пересуваю гори, а Господь Бог це робить. Не ми творимо чуда, але віримо, що Бог їх творить.

Про кінець світу

Ісус Христос виразно каже, що ніхто не знає, коли настане кінець світу. Але ті прикмети, обставини, які мали би попередити про кінець, завжди були і є. Нам пророкують, що кінець століття – це кінець світу, дехто навіть на цьому заробляє. Однак треба завжди бути чуйним, робити свою роботу, бо ми не знаємо, коли буде кінець. Ісус Христос завжди на цьому наголошує.

Про об’єднання християн

Розділ церков є свого роду Божою Таємницею. Чому Господь дозволяє, щоб Церкву, яку Він створив, і загалом людство було так поділене? Апостол Павло робить натяк на цю проблему: Господь дозволяє поділ, щоб ми прагнули до єдності. Бог дозволяє таку ситуацію, щоб ми могли сповнити Божу волю і об’єднатися. Ми кажемо: є різні шляхи до Бога. З певної точки зору, це так. Але сьогодні на світі є три тисячі релігійних організацій. Я не думаю, що Бог каже: є три тисячі різних способів любити Його. Ісус говорив: Хто любить Бога, той сповняє Божу волю. А Божа воля єдина – щоб була одна Церква. Наше завдання – об’єднатися, а це означає бути ближчим до Бога.

Ця ситуація схожа на колесо до воза. Вісь – це Христос, а штрихи на обручі – Церкви. На обручі вони далеко одна від одної. Але цим ближче вони до осі, тим ближчі одна до одної. Так я розумію цю таємницю Божу, Господь допускає різнорідність вірувань, щоб дати нам завдання – зблизитись до Нього і зблизитись один до одного.

Підготувала Вероніка Саврук


Джерела: galinfo.com.ua


Мандрівники Христа Царя

Фото: Василь Пишкович

26.01.2012р. Б. / Бенедикт XVI: єдність настане відповідно до Божої волі, а не нашої

 

25 січня в Базиліці св. Павла за мурами відбулася урочиста вечірня з нагоди свята Навернення св. апостола Павла. Її очолив Бенедикт ХVI. У своїй проповіді Папа нагадав історію св. Павла, який з жорсткого противника Церкви перетворився на невтомного апостола. Понтифік сказав, що навернення Павла по дорозі до Дамаску показує, що подібна зміна не є результатом інтелектуального процесу чи особистих зусиль. Це – плід благодаті Божої, як і навернення від аморальності до моральності.

За повідомленнями Радіо Ватикану, Святіший Отець нагадав про поділи, які існують між християнами. "Об'єднані у Христі, ми покликані розділяти Його місію, яка полягає в несенні надії туди, де панують несправедливість, ненависть і безнадія. – сказав Понтифік. – Розділення між нами затьмарює світло нашого свідчення про Христа. Повна єдність, якої очікуємо з творчою надією і про яку з вірою молимося, не є другорядною перемогою, але найважливішою перемогою для блага людської сім'ї", - сказав Бенедикт ХVI.

Святіший Отець зазначив, що в сьогоднішній культурі, перемога часто пов'язана з ідеєю швидкого успіху. У християнській перспективі, проте, перемога є тривалим і складним процесом змін і зростання в благодаті. Ця перемога "прийде по волі Божого часу, не нашого, і вимагає від нас глибокої віри та терпеливості", - підкреслив Папа. За його словами, терпляче очікування не пов'язане з пасивністю чи слабкістю, але готовністю відповісти на будь-яку можливість спілкування та братерства, які Господь дарує нам. І хоча дорога до єдності нелегка і довга, на думку Святішого Отця, вже є позитивні знаки відновленого братерства і загального почуття відповідальності перед лицем великих проблем, від яких страждає сучасний світ.

Джерело:   Мандрівники Христа Царя

19.01.2012р. Б. / У Львові здійснили міжконфесійне Йорданське Водосвяття

 

19 січня у Львові на пл. Ринок відбулося загальноміське Йорданське Водосвяття за участі єпископів та священників різних християнських конфесій.

До Водосвяття отців запросив міський голова Львова Андрій Садовий: «Львів є під опікою св. Юрія, який кожного дня перемагає зло, перемагає добром. Сьогодні за нашою доброю традицією посвячуємо воду, щоб добра було більше, щоб цілий рік до наступного Йордану наші домівки були під опікою Господа нашого Ісуса Христа».


Вів Богослужіння отець Тадеус, настоятель Вірменського кафедрального собору Успіння Пресвятої Богородиці у Львові. Після Водосвяття от. Тадеус звернувся до громади: «.Мені здається, Він є тут з нами. У посвяченні води була спільна молитва і єдність християнська. Мені здається, це – найкращий приклад пізнання християнства. Я хочу привітати шановну громаду, і побажати, щоб той приклад, який дав нам Господь, бо він дав нам надію, сім’я, яке ми отримуємо в час хрещення, проросло. Від нас залежить, чи це сім’я дасть плід, чи не дасть. Якщо більше думати про страви, які приготовлені на вечерю, то не дасть, якщо ж думати, чи ми гідні сьогодні, чи зробили щось таке, що приємно для Господа, то дасть. Бо все, що приємне для Господа, набагато приємніше і для нас. Господь нічого не хоче для себе. Якщо він щось і вимагає від нас, то це, щоб ми більше дбали про свою душу, ніж про своє тіло і різні страви. Я хочу побажати всім сьогодні зміцніти у вірі християнській, і зрозуміти для чого усе це відбувається. Христос Хрещається!».

Владика Венедикт (Алексійчук), єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ звернувся до львів’ян: «Від початку січня усі ми сповнюємося радістю різдвяних свят: Різдва, радістю Свята обрізання Господнього, а сьогодні і радістю Йордану, може, до кінця не усвідомлюючи, не розуміючи тої радості і її причини. Час святкувань – не лише час ходити в гості один до одних, мати більше часу для відпочинку, а час задуматися, застановитися, усвідомити, чому є ця радість. Чому ці свята різдвяні, йорданські нас так сповнюють тією радістю? Чому ми так завжди очікуємо цих свят? Що сталося тоді у Вифлеємі, Йордані, що стосується до нас? Ця радість полягає в тому, що Господь народився як людина і прийшов задля нас. Але не лише задля нас у загалі, а задля кожного з нас. Бог народився, бо йому цінна і важлива кожна людина. Бог входить у води Йордану, туди, де перед тим Іоанн хрестив людей від гріхів, і своєю присутністю ці води освячує. Прихід Ісуса Христа у світ змінив історію людства. Людство – це кожен з нас.

Зичу, щоб ці свята, як і кожна мить нашого життя, були великою радістю того, що Христос є наш Бог, великою радістю того, що ми можемо нашу віру визнавати, можемо нашою вірою ділитися, що можемо разом святкувати. Божих ласк, божого благословення в цій божественній радості для кожного з вас зичу в цей день! Христос Хрещається!».

Голова Львівської облдержадміністрації Михайло Костюк привітав громаду: «З великою увагою і повагою до наших християнських традицій багатоконфесійна львівська громада святкує Різдво і Йордан. У ці дні бажаю великої віри і надії, здоров’я, добра, щастя нашій країні, нашому краю і Львову. Христос Хрещається!».

Джерела: zaxid.net

Мандрівники Христа Царя