06.09.2012р. Б. / Бенедикт ХVI привітав учасників екуменічної зустрічі в Бозе

5 вересня Бенедикт ХVI привітав учасників ХХ Міжнародної екуменічної конференції про православну духовність, яка почалася в монастирі в Бозе, на півночі Італії, на тему: "Людина захисник створіння".

 

Святіший Отець побажав, щоб час спільних і братніх роздумів сприяв кращому знайомству і діленню вірою, між представниками християнських конфесій, які беруть участь у форумі. Папа висловив надію, що зустріч в Бозе зміцнить і наповнить новою силою спільну діяльність християн в справі захисту навколишнього середовища, Божого дару.

 

Екуменічна зустріч в Бозе проходить 5-8 вересня. У ній беруть участь представники Католицької Церкви, Православної та Англіканської Церкви, а також різних протестантських спільнот.

За матеріалами be.radiovaticana.va

Джерело:   Воїни Христа Царя

20.08.2012р. Б. / Глава УГКЦ: Без діалогу з Московським патріархатом неможливо зупинити русифікацію в Україні

 

Глава Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук вважає, що без діалогу з Московським патріархатом "неможливо зупинити русифікацію України і українофобію в Росії".

 

Про це він сказав в неділю на прес-конференції в місті Коломия Івано-Франківської області, коментуючи візит патріарха Московського і всія Русі Кирила до Польщі.

 

"Ми теж повинні йти таким шляхом певного примирення, тому що без цього ми не побудуємо майбутнього. Без цього неможливо зупинити русифікацію в Україні та українофобію в Росії. А якщо ми спокійно, по-християнськи, будемо в світлі Євангелія якось вирішувати болючі питання минулого і тільки за допомогою примирення пам'ять оздоровляти, тоді можна щось конструктивне побудувати", - зазначив він.

 

Як зазначив патріарх УГКЦ, він задоволений тим, що зустріччю між московським патріархом і польською римо-католицькою церквою розпочався процес примирення між двома народами.

 

"Ми не почули, за що поляки прощають росіян, за що православна церква хоче перепросити латинську церкву в Польщі. Можливо, ще до цього дійде. Але такий приклад або заклик дуже потужний до примирення було зроблено", - наголосив глава УГКЦ.

 

Він також вважає позитивним те, що патріарх Кирило почав спілкуватися "не тільки з головою всієї католицької церкви, але і з главою локальної церкви".

 

"А, отже, робиться певний крок для того, щоб щось змінювати навіть всередині православної церкви, католицької церкви в напрямку до взаємного прощення і примирення", - пояснив глава УГКЦ.

 

Він виступає за діалог з Московським патріархом. "Я б дуже хотів, щоб подібна річ відбулася і в Україні. По-перше, нам би було дуже приємно, якби почався нарешті особистий діалог на рівні наших церков. Щоб Московський патріарх визнав як свого співрозмовника Українську греко-католицьку церкву. Бо до цього часу про нас говорять тільки зі Святішим Отцем у Ватикані майже завжди без нас", - зазначив глава УГКЦ.

 

При цьому він нагадав, що вже ініціював такий діалог, і УГКЦ до нього готова.

 

"Чекаємо відповіді від наших майбутніх партнерів, і нехай їм і нам в цьому допоможе Господь Бог", - резюмував Блаженніший Святослав.

 

Як повідомлялося, предстоятель Російської православної церкви патріарх Кирило вперше за всю історію відвідав з візитом Польщу.

Джерела: ua.korrespondent.net

Воїни Христа Царя

Загалом така тенденція до примирення "менших" братів зі "старшим" чи навпаки, є добрим знаком для всіх християн в Україні і поза Україною сущих, але навіщо ж самому "без мила в задницю лізти", прикриваючись благим наміром захистити українців від "русифікації" та "українофобії"?! 

До всього сказаного вище можна лише додати слова самого блаженнішого Святослава, що "екуменічний діалог найкраще провадити на двосторонній основі, а не на багатосторонній", то ж чи не варто почекати того моменту, коли саме православ'я в Україні дійде до взаємної згоди, примирення і об'єднання в ОДНУ помісну Православну Церкву, а тоді й пропонувати "особистий діалог на рівні наших церков" про примирення як таке, а також взаємовизнання, заради виконання святої волі Господа нашого, Ісуса Христа - "щоб були всі одно..."

р.Б. Леонід.

11.08.2012р. Б. / Єпископ Шнайдер: «реальний екуменізм» по-казахстанськи

Кафедральний собор Матері Божої Фатімської, Караганда, Казахстан

 

Кардинал Анджело Содано, декан Колегії кардиналів і колишній держсекретар Ватикану, рівно за місяць – 9 вересня – прибуде в Казахстан, щоб освятити в Караганді новий кафедральний собор.

«L’Osservatore Romano» від 9 серпня опублікувала інтерв’ю з єпископом-помічником архидієцезії Астани Атанасіусом Шнайдером, який починав будувати цей храм разом з Яном Павлом Ленгою. Зв’язок монс.Шнайдера з колишніми радянськими землями – цілком вагомий аргумент, оскільки він походить з російських німців, і емігрував до Німеччини тільки 1973 року. Він – член Ордену Регулярних Каноніків Святого Хреста.

Єпископ Шнайдер сказав, що катедра стане «духовним серцем» Караганди, а завдяки своїй красі та органній музиці – також і центром культури.

Кафедральний храм Матері Божої Фатімської у Караганді зведено як меморіал мученикам ХХ століття, бо ж довкола цього міста були розташовані численні табори політичних в’язнів, де утримувано людей найрізноманітнішого національного походження (понад 100 народностей).

Зведення неоготичної катедри стало можливе завдяки матеріальній допомозі благодійників із Європи. На думку єпископа, цей «обмін дарами» подібний до того, який існував у давній Церкві, коли заможніші допомагали потребуючим. Участь у створенні цього храму взяли також і майстри Старого світу. Крипту катедри оформив італійський художник Рудольфо Папа, який створив 14 образів, де тема Євхаристії поєднана з Хресною Дорогою. Серед сюжетів – жертви Авеля, Мелхіседека, Авраама, пасхальне ягня, манна в пустині, їжа пророка Іллі по дорозі до Божої гори, Вифлеєм – «дім хліба» в перекладі, чудо в Кані, помноження хлібів, «Євхаристійна мова» Ісуса (див. Йн 6), Тайна Вечеря, Емаус, Агнець у Небесному Єрусалимі.

Наріжний камінь під будівництво освятив навесні 2003 року кардинал Содано. Будівництво за проектом архітектора В.Сергєєва розпочалося 2004 року. Катедра Матері Божої Фатімської – єдиний такий храм на весь Казахстан і Середню Азію загалом. Висота його веж – 40 м, а між ними вміщено статую Діви Марії Фатімської, на честь якої названо святиню.

Казахстанський ієрарх сказав, що католики становлять менше 2% населення у цій країні з переважною мусульманською та невіруючою більшістю. Тому всі християни там живуть «реальним екуменізмом»: католицькі ієрархи зустрічаються з православними та протестантськими. «Людські стосунки важливіші за теоретичні та доктринальні дискусії», – вважає єпископ Шнайдер. Наприклад, у програмах із захисту життя католики та православні Казахстану задіяні спільно. Існує порозуміння також і з місцевою владою.

– Яким є історичне та духовне значення будівництва цього собору в Караганді? – запитала журналістка «L’Osservatore Romano» єпископа Шнайдера. 

– Перше значення – мати храм більш гідний і представницький, оскільки дієцезія Караганди використовує будівлю на окраїні, яка служила католикам ще за часів гонінь, і вона навіть зовні не схожа на церкву. А собор, зведений ближче до центра міста, у виразно католицькому, неоготичному стилі, буде тихим, але потужним знаряддям євангелізації в країні, де католиків близько 2%, а з християн переважають православні. Архітектура собору та його інтер’єр виконані особливо старанно, щоб бути справжніми творами мистецтва і водночас давати людям відчуття святості, надприродного. Це сприяє вираженню релігійних почуттів і допомагає поклонятися Пресвятій Трійці. Таким чином, це допомагає як виконувати Першу заповідь, так і сповнювати кінцеве призначення кожного створіння – прославляти Бога.

Історичним же виміром є те, що собор стане священним місцем пам’яті про незліченних жертв комуністичного режиму, а водночас – місцем покутних молитов за злочини атеїстів та комуністичного режиму.

– Як сприйняли цю ініціативу місцева влада та мусульманська спільнота?

 

– З почуттям поваги до Католицької Церкви. Цивільна влада і населення міста раді мати у себе об’єкт такої надзвичайної архітектурної краси та культурної цінності. Влада сприймає це будівництво як жест з боку Католицької Церкви щодо розвитку культури в регіоні. 

– Нечисленна католицька спільнота спроможна побудувати цілий собор у своїй місійній місцевості; чи не може це слугувати моделлю для відродження віри у старій Європі?

 

– «Нечисленна католицька спільнота» змогла зробити хіба що духовний внесок у побудову цього храму; матеріальне забезпечення проекту надійшло від братів і сестер із Європи. А в ній віра відродиться, коли люди нададуть перевагу самому Ісусові, коли віра повернеться у життя як щось конкретне, видиме, коли вона «втілиться». 

– З якими проблемами на щодень стикається католицька спільнота Казахстану?

 

– З проблемами браку священиків, величезних відстаней між парафіями, відсутності добрих матеріалів для будівництва храмів, з проблемою еміграції молоді за кордон та деякими бюрократичними перепонами. 

– Мистецтво є добрим засобом євангелізації, як нагадує Магістеріум Церкви, а Папа закликає втілювати це на практиці. А як щодо оплатності?

 

– Будівництво нового собору, з його церковною естетикою і священними творами мистецтва, є втіленням обов’язку проповідувати – головного обов’язку Церкви: дати людям Бога, насамперед – втіленого Бога, оскільки Бог став видимий у Євхаристії; надати Богові перше місце всіма художніми творами, які створені на Його честь, тому що Бог є джерелом усього прекрасного і заслуговує на найкращі мистецькі твори.

 Крім того, такий собор може стати вираженням ніжної любові з боку спільноти віруючих до Церкви, яка є Його Тілом; ушанування, подібне до того, як зробила та жінка, що намастила Ісуса дорогоцінними пахощами («більше ніж за триста динаріїв», Мк 14,4). Щоби намастити тіло Христа, та жінка витратила суму, достатню для прогодування сім’ї упродовж цілого року. Але Христос її похвалив: «вона зробила Мені добру справу». Нам варто бути «святими розтратниками» заради Ісуса.

Діорама в крипті собору в Караганді

Чимало людей уже побували в новому соборі. Більшість із них, і навіть нехристияни, захоплені його красою. Вони неприховано виражали свої переживання, я навіть бачив жінок, які плакали. Одного разу я показував молодій нехристиянській парі наш собор з усіма подробицями. Коли я закінчив, вони сказали: ми за цей час очистилися душею, чи можна буде потім ще прийти? Ці півгодини пояснення сакрального мистецтва стали уроком істин католицької віри.

Реакція більшості відвідувачів, особливо нехристиян, здебільшого виражається у захопленому мовчанні. Я відкрив для себе істину, сформульовану Тертуліаном, що людська душа за своєю природою – християнка. Він учив, що здатність пізнати Бога вписана в людську природу. Я певен, що обов’язок католиків – привести ці душі до надприродного поклоніння, віри у Христа і поклоніння Йому, до віри у Пресвяту Трійцю, заради спасіння душ. На великих вхідних бронзових дверях собору видніє напис: «Ось Дім Божий, ось ворота Небес» – і ці слова стають втіленням євангелізації.

(Переклад CREDO, наводиться зі скороченнями.)
 
За матеріалами: Ватыканскае радыё, ilsismografo.blogspot.com, www.catholic-kazakhstan.org

Всі фото собору – Юрій Семенков. 

Джерело:  КРЕДО 

19.07.2012р. Б. / ЕКУМЕНІЗМ ПО-ПРАВОСЛАВНОМУ

 

В часі, коли католицтво йде шляхом, який би за логікою подій мав завершитися відродженням католицтва , брати-християни, що називають себе православними, дають черговий привід задуматися над доцільністю і можливістю провадження з ними екуменічного діалогу.

Спостерігаючи за минулотижневими заявами нез’єдинених єрархів, в черговий раз виникає запитання: невже екуменізм з православним світом можливий?

Передумовою усякого діалогу є відкритість на цей діалог, а передумовою діалогу, який за кінцеву мету ставить християнську єдність є, як мінімум, щирість і відсутність дулі в кишені.

Цими днями лідер конвертитів з англіканізму прелат о. Кіт Ньютон, колишній англіканський єпископ, а нині глава Персонального ординаріату Матері Божої Уолсінгемської у Великобританії, в інтерв'ю агентству "SIR" зазначив, що почувається в Католицькій Церкві як вдома. І щиро дивується, що раніше не увійшов в лоно Католицької Церкви. Успішність свого персонального шляху в звершені екуменічного ідола о. Ньютон бачить у щирості, з якою після ІІ Ватиканського собору частина англікан підійшла до проблеми християнської єдності.

У світлі історії отця Ньютона та його сподвижників, екуменічний діалог з протестантизмом усе ж таки виглядає не позбавленим перспектив. Але якщо діалог з протестантизмом усе ж таки вродив плодом – велика частина англікан приєдналася і продовжує приєднуватися до Католицької Церкви, якихось відчутних плодів, окрім буйних сходів паростків релігійного іденферентизму серед українських греко-католиків, діалог зі східною схизмою, чи як самі себе називають наші брати, що перебувають в розколі, православ’ям,  не приніс.

Якщо за рік часу Великобританський ординаріат для колишніх англікан уже налічує 80 священиків та 1,5 тис. вірнихі динаміка росту таких ординаріатів по світіє не просто позитивною, але вражаючою, то свого часу саме екуменічний діалог завадив Македонській Православній Церкві стати Македонською Греко-Католицькою Церквою.

Ось цими днями розгорілася контроверсія довкола висмоктаного з пальця прозелітизму, яким буцімто займаються греко-католики «душехвати» на Східній Україні, відбираючи в УПЦ МП фантомних вірних. І це не прийшло з Москви, а з Києва. І це в черговий раз підтверджує, що міфи про начебто інакше московське православ’я в Україні є просто міфами. Можливо, воно де в чому різниться від свого московського господаря, але для українців греко-католиків це таки виглядає «та сама Марина, но в єншій хустині».

Не менш цікавою виявилась і позиція київського патріарха Філарета. Цей церковний діяч не більше не менше, а очікує розвалу УГКЦ, головне, щоб Москва чи Царгород таки надали автокефалію українському православ’ю, а далі … далі греко-католицькій Церкві прийде кінець, ну не повний, але повна маргіналізація.

І от з такими «любителями» українського католицизму ведеться екуменічний діалог – сміх крізь сльози.

А ще цікавішою минулого тижня виявилась поведінка сербського патріарха Іренея. Кілька тижнів тому він запросив Святішого Отця прийняти участь у святкуваннях річниці міланського едикту у сербському Ніші, колишній римській Ніссі – рідному місті Константина Великого. Дійсно, зі сторони сербського православ’я небачений жест. Але, але. Не так сталося, як гадалося. Минулого тижня сербський патріарх заявив, що приїзд Папи у Сербію є… завчасний. Ова! А причина, причина класична – московський патріарх і «страшні» образи, які «геноцидні» хорвати нанесли сербському православ’ю. Принципово, нічого несподіваного не сталося. Очікувати інакшого від того, хто приймав активну участь у розпалювані балканської різанини у 90-х роках ХХ століття, а потім активно боронив сербський «христолюбивий народ» перед «натівськими агресорами» не було варто.

Але все ж таки кілька моментів з заяви сербського патріарха просто сяють своєю унікальністю.

Папа не може приїхати у Сербію, бо ще живі згадки про ІІ світову війну?! Повний абсурд. Але тим не менше саме цей абсурд озвучив патріарх Іреней. Що більше, сербський патріарх заявив, що не може гарантувати Папі безпеку у Сербії. Черговий нонсенс. Адже сербський патріарх не має ані своєї поліції, ані своєї армії, щоб гарантувати комусь безпеку. Чи це прихований натяк на те, що патріархія Печцька є інтегральною частиною сербської держави?

Московський патріарх не приїде в Сербію, якщо туди приїде Папа. Унікальний момент. Московський патріарх Кіріл виявляється не в стані бути з Папою в одному приміщені. Ось він московський супер-екуменізм!

Виглядає на те, що увесь екуменічний діалог з православ’ям у реальності зведений до стамбульського Фанару. Але чи це дійсно діалог, чи пошук Константинопольської Патріархії виходу з загрозливої для неї ситуації перед лицем турецького ісламу?

Направду, тяжко визначитися. Хіба що варто зацитувати Класика: «Боюсь я данайців навіть тоді, коли вони дари приносять». Не потрібно занадто багато копатися в історії Церкви і в сьогоденні, щоб зрозуміти, що православ’я – це сила, яка завжди зраджувала. Усі Унії з греками виявились лише бажанням поодиноких єрархів або  політичною грою роменських імператорів перед лицем мусульманської загрози. Православ’я під мурами Царгороду спробувало обдурити хрестоносців і по сьогодні вину за наслідки власного політичного крутійства перекидає на Захід. Справляючи голосні ламентації з приводу завоювання франками «центру світу», які підхоплюються частиною католиків, обдурених православною пропагандою, православ’я не лише зраджувало Уніям,– воно свого часу не рідко зраджувало своїм мусульманським господарям, яким Троєдиним Богом після паду Царгороду заприсяглось на вірність.

Що більше, православ’я зіграло свою негативну роль і в історії українства. Свого часу саме православні грецькі єрархи, виконуючи роль подвійних агентів Османської Туреччини і Московії, спричинилися до руїни Київської Церкви (див. Володимир СЕРГІЙЧУК, «Нескорена Церква», 2001: 4-13). Що більше, саме православ’я стало причиною орієнтації козаччини на Москву (див. там же). Саме продане Царгородом українське православ’я стало в московських руках непоганим інструментом знищення українства у Московській Імперії. І знову ж таки у модерних часах саме константинопольське православ’я змогло розбити український корпус у діаспорі, поживившись збунтованими екс-греко-католиками у Америці, щоб зробити православних українців на поселеннях розмінною монетою у своїх чварах з Москвою.

Навіть відроджене після 1917 року, просякнене націоналізмом українське православ’я не встоялось перед налетом большевицького терору, а липківщина відвели частину українства у безплідне сектантство.  Саме шароварна автокефалія, заснована КГБ, в Галичині була як така заснована для «борьбы с возроздающимся униатством», стала добрим інструментом поділу нашого народу і фрагменталізації його зусиль до національного відродження. І тому лише затуманеному ідеологемами розуму не зрозуміло, що православ’я завжди виступало, як грабар українства, як інструмент імперської політики спочатку Царгороду-Стамбулу, а потім і Москви.

Перспективи екуменічного діалогу з православним світом можуть хіба що бути вичитані у контексті Царгородської Патріархії. А в Україні… В Україні говорити про екуменічний діалог трагічно зарано. Зарано говорити про діалог з тими, хто очікує заглади українського католицтва, зарано говорити про екуменізм з патріархом, який приймав активну участь у поборювані підпільної УГКЦ, як співпрацівник КГБ та ревний агент московського православ’я в Україні, а ніколи, жодним чином не вибачився за те, що переслідував Церкву Божу. Зарано говорити про екуменізм з тим, хто не втомлюється очорнювати у ЗМІ світлу постать слуги Божого Андрея Шептицького, хто без перерви вигадує різні «жахливі» звинувачення на адресу Католицької Церкви і УГКЦ зокрема.  Богу дякувати, що принаймні на даному етапі, принаймні частина українського православ’я кооперується з іншими християнами у відстоюванні прав українських християн перед державою. Та виглядає, що це і є український екуменізм. «Ви, католики, закрийте писок, і тоді ми разом можемо виступити на захист якихось там цінностей. А як будете реагувати на те, що ми вас обливаємо брудом - то ми здійматимемо ґвалти у прозелітизмі, антиекуменізмі й інших злочинах. А як то не допоможе – «настукаємо» на вас у Ватикан» - виглядає це і є екуменічний діалог по-православному.

Зрештою, тут нема нічого дивного: православ’я виникло, як імперіальна організація під покровом ромейських імператорів, тому дивуватися його постійному політиканству не варто. Православ’я, в принципі, ніколи не переставало відчувати себе радше політичним, як суто релігійним чинником. Тому, коли говориться про екуменізм з православ’ям, то не варто сприймати його через призму геніальної ікони Андрєя Рубльова «Троица» чи через красу афонських піснеспівів. Завжди варто мати на умі властиво політичну, імперіальну складову цього Розколу. Сказати відверто, скоріше можна сподіватися успіху в екуменічному діалозі з протестантизмом, як з православ’ям. Адже воно завжди буде сприймати католицтво, як ворога і конкурента, бо таке сприйняття засаджене у його політичній природі.

Годі собі уявити той крик, ті ґвалти, які здіймали би православні, якби в Україні 80 священиків та півтори тисячі перейшли у лоно Католицької Церкви. А перехід у Великобританії такої ж кількості англікан у лоно Католицької Церкви не спровокував жодних конфліктів католицтва з Церквою Англії. Якщо православні по сьогоднішній день терплять фантомні болі через втрату панівних позицій в греко-католицькій Галичині, то що ж би було, якби на Великій Україні греко-католики таки дійсно зайнялись місією серед православних? Московський патріархат на пару з київським оголосили би Ватикану війну?

Але хай там є як є. У світі розпочався католицький ренесанс, який сягнув уже й України, тому не варто аж занадто клопотатися проблемами тих, хто ще знаходиться у Схизмі. Варто дбати про власних вірних, про відродження і зріст власної Церкви. А відроджене католицтво стане магнетом для тих, хто справді шукає Бога і правдивої Його Слави.

о. Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:   Воїни Христа Царя

30.05.2012р. Б. / У Римі представили книгу про святість українського автора

Офіційна презентація книги Тараса Дзюбанського «Єдин Свят. Біблійні, богословські та історичні аспекти розуміння святості у християнському житті» відбулась 25 травня у Римі, де молодий автор проходить студії. Цю книгу, яку випустило видавництво «Дух і Літера», як і попередню роботу Тараса Дзюбанського «Почитання апостола Петра у Ватикані»можна придбати і в українських книгарнях. 

 

Тарасе, як з’явилася ідея написати книгу саме про святість? 

 

Декілька років тому я навчався на курсах Конгрегації у справах святих і ця тема мене дуже зацікавила. Актуальність теми постала так само і в моїх дослідницьких працях в рамках навчання на програмі міжконфесійного діалогу, адже спільне почитання святих є найкращим виявом духовної єдності особливо між вірними Православної і Католицької Церков.

Кого очікуєш побачити серед своїх читачів? 

 

Кожного, кому не є байдужа святість. Книга подає багато парадигм святості в історії християнства, що показує нам велику різноманітність шляхів досягнення святості. 

Якою буде тема наступної книги?

 

На разі готуюсь до захисту докторської дисертації про єдність Церков. Згодом хотів би написати книгу про міжрелігійний діалог. 

Частини книги «Єдин свят» можна переглянути тут.

Джерело:   КРЕДО

12.05.2012р. Б. / Примат Папи на конференції з православно-католицького діалогу

 

Представник Святого Престолу візьме участь у великій православно-католицькій конференції, присвяченій питанню примату Римського єпископа. Архиєпископ Ціріл Василь, секретар Конгрегації у справах Східних Церков, виступить на дводенному форумі, який розпочався 11 травня в словацькому місті Кошице. Одним з організаторів заходу є місцевий католицький університет. Доповідачі прибули зі Словаччини, Угорщини, Румунії, України, Чехії, Італії, Англії, Ірландії та Мальти. У форумі беруть також участь ректор Папського Латеранського університету єпископ Енріко даль Коволо і призначений нещодавно, родом зі Словаччини, ректор Папського університету "Angelicum" о. Мирослав Адам Констанц.

 

Спектр тем великий - від фундаментальних питань екуменічного діалогу до конкретних проблем, таких як розуміння папського примату в Сирійській Православній Церкві. Часова складова теж багата, від нерозділеної Церкви першого тисячоліття до еклезіології Папи Бенедикта XVI і його відмови від титулу "Патріарх Заходу".

За матеріалами radiovaticana.org

Джерело:  Воїни Христа Царя

18.04.2012р. Б. / «В екуменічному діалозі «пілотом» є Святий Дух», – кардинал Кох

 

Твердження, що Католицька Церква створює перешкоди в екуменічному діалозі - помилкове. На цьому наголосив 16 квітня в Римі голова Папської ради сприяння християнській єдності кардинал Курт Кох. 

 

Навпаки - додав швейцарський кардинал - Католицька Церква, більше ніж інші, віддана справі відновлення єдності. Ватиканський ієрарх спростував критику, що мовляв, під час понтифікату Бенедикта XVI діалог з православними став більш інтенсивним, ніж з протестантами. Кардинал Кох відзначив, що Папа свідомо призначив його головою Ради, вважаючи, що, як колишній єпископ Базелю, принесе свій досвід роботи саме з протестантськими спільнотами. 

На думку ієрарха, зараз намічається відхід від «екуменізму консенсусу» в бік «екуменізму відмінностей», заснованого на подоланні різниць, які є нездоланними. Кардинал Кох визнав, що не зацікавлений останнім варіантом, оскільки його постійною метою є єдність Церкви. «Проміжна мета», якою було б визнання всіх Церков з їх різноманітністю, теж не переконує ієрарха. 

Голова Папської ради сприяння християнській єдності, визнав, що після II Ватиканського Собору надії досягти єдності були занадто високі. Не варто забувати, нагадав ієрарх, що поділ з Реформатськими Церквами триває протягом 500 років, а православ'ям - тисячу, а з давніми Церквами Сходу, навіть понад 1500 років. Кардинал порівняв екуменічний рух до подорожі літаком, яка, хоча і починається з швидкого старту, після тривалого польоту може привести до думки: «не витримаю». Але тут «пілотом є Святий Дух», закінчив кардинал Кох. 

За матеріалами: Католицький Оглядач

Джерело:  КРЕДО 

31.03.2012р. Б. / Блаженніший Святослав: Я не хочу розказувати вам про свої гріхи

 

Один з цінних досвідів Помаранчевої революції був у тому, що це був мирний протест, який може стати революцією духу й щось змінити в суспільстві, - сказав Блаженніший Святослав.

 

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) під час прес-конференції в УНІАН розповів, що в УГКЦ цей рік оголошено Роком мирянина. Ми скористалися візитом Глави Церкви в агентство й задали йому кілька запитань. Пригощаємо Блаженнійшого чорним шоколадом.

 

- Пригощайтеся, будь ласка, це пісний шоколад, - кажемо ми, натякаючи на Великий піст.

 

Словосполучення “пісний шоколад” дуже розсмішило Святослава, мовляв, такого не буває. Він розповів історію, як недавно побував у гостях Патріарха Філарета, куди також прийшов ребе Яків Дов Блайх. І ребе питає: “Ну, приєднуюся до вашого столу… А скажіть, будь ласка, чи все в нас тут кошерне?” І сам сказав: “Де є рабин — там усе кошерне”.

 

Предстотель УГКЦ бере шматочок “пісного шоколаду”...

 

Блаженніший, скажіть будь ласка, як би ви пояснили те, що вам легко вдається спілкуватися, скажімо, з іудеями, натомість важко знайти порозуміння з деякими православними?

 

З багатьма братами православними ми спілкуємося дуже добре. Людські відносини між нами, я б сказав, дуже гарні. Наприклад, коли у Ватикані відкривали українську ялинку, то представником української православної церкви був архієпископ полтавський і миргородський Филип. Ми з ним дуже гарно спілкувалися.

 

Я завжди повторюю, що спілкування чи діалог завжди потребує відкритості двох сторін. Ми завжди готові до діалогу. Можливо, наші партнери не дуже до цього готові.

 

Може, ви їм просто заважаєте будувати “рускій мір”, тому вони на вас так, скажімо, Агафангел ображається, що навіть не хоче зустрічатися, спілкуватися?

 

Знаєте, я б хотів знати, на що на мене ображаються. Я б з радістю вислухав, у чому є їхня трудність і їхня образа. Це б уже було початком діалогу. А так — ми лише можемо здогадуватися, що насправді є причиною. Такого діалогу ми дуже потребуємо, тому що наші церкви носять взаємні образи. Ця історія тяжить над нами, і ми сьогодні не маємо іншого способу, як ці рани лікувати. Поки цього не буде, ми завжди залишатимемося на рівні невисловлених кривд.

 

Ми молимося до Господа за єдність між християнами і сподіваємося, що справді зможемо налагодити діалог.

 

Ви постійно скаржитеся, що Янукович нерівно ставить до всіх конфесій в Україні. А, може, УГКЦ і не потрібна якась особлива увага Януковича? Ну, нема то й нема, адже церква і не в таких умовах побувала, нічого, пережила...

 

Тут не йдеться лише про увагу... Звісно, що ми не потребуємо якоїсь надмірної уваги чи якихось надмірних привілеїв.

 

Також справа не є лише в нас — хочемо, аби всі мали однакові можливості: спілкування, вирішення тих чи інших наболілих проблем. Наприклад, коли йдеться про виділення земельної ділянки, то хочемо, аби місцева влада діяла згідно закону щодо всіх церков. Тут не говориться про якусь особливу увагу, а про прості демократичні засади суспільства, де всі громадяни мають однакові права, можливості, свободи.

 

В Україні зараз епідемія суїцидів, особливо в Донецькому регіоні. Накладають на себе руки здебільшого молоді люди — 15-40 років. З чим, на вашу думку, пов`язаний такий сплеск суїцидів і чи є якийсь рецепт, аби попереджувати такі випадки?

 

Це дуже непросте питання, тому я б не хотів дати якоїсь спрощеної відповіді. Очевидно, що коли молода людина свідомо й добровільно забирає собі життя — це значить, що вона протестує проти того життя, того суспільства, в якому вона знаходиться. Психологи часом кажуть, що суїцид — це є крик особи, яка хоче про себе заявити, звернути на себе увагу.

 

У чому є причина таких випадків, я не можу сказати... Але справді молода особа шукає сенсу свого життя, вона змушена бачити перспективу свого життя. Молода людина потребує уваги, пошани до себе, знайти місце в цьому суспільстві.

 

Такий самий відчай переживають молоді люди і в багатих суспільствах. Минулого року в жовтні я чисто випадково став свідком демонстрації “Захопи Уолстірт” у Римі. Я спостерігав за тими демонстрантами, це були молоді дівчата й хлопці. Вони несли транспаранти з дуже цікавими написами,де говорилося, що те суспільство, в якому вони живуть, їх викинуло. Одна дівчина несла напис “Не хочу принца на білому коні, а хочу певного майбутнього”.

 

Суїциди — це дуже сильний сигнал, на який суспільство мало б звернути увагу — чому так сталося.

 

Церква засуджує самогубство як таке, бо вважаємо, що тільки Господь Бог є господарем життя. Він є той, що його дає, і Той, що кладе йому межі. Те саме стосується і абортів. Ніхто не може забирати життя, яке вже сотворено.

 

Знаю, що під час поїздок за кордон, ви зустрічаєтеся з різними високопосадовцями, високим духовенством і говорите, що ситуація в Україні є, м`яко кажучи, не найкраща. Чи дає вам хтось якісь поради, як треба б вам діяти як главі церкви?

 

Чесно кажучи, під час усіх цих розмов усі більше хочуть почути від мене про ситуацію в Україні. Якихось рецептів ніхто мені не давав, бо не знають, що порадити. Ті, хто живуть в Україні, самі не знають, як зарадити цій ситуації, то що можна сказати про когось з-за кордону.

 

Гадаю, саме громадянська активність має бути тим фундаментом, на якому повинна виростати здорова демократія.

 

Україна цього року відзначає Рік Патріарха Йосипа Сліпого. Чи можете пригадати щось з того, що говорив Патріарх, яке сьогодні є актуальним в Україні?

 

Патріарх дуже багато говорив. Мені пригадуються його слова з “Заповіту”. “Заповіт” Патріарха Йосипа до певної міри є підсумком усього його життя: про сталінські концтабори, про душпастерство на вигнанні... Він сказав був одну таку фразу - “Нам треба бути собою. І не боятися бути собою”. Відчувати всю спадщину того, яку ми маємо, як українці, як українці християни, зокрема як українці греко-католики. Бо ми часом думає, що чуже є краще. Тому заклик “бути собою” є дуже актуальний сьогодні для українців.

 

Ситуація в Україні є не найкраща. І зрозуміло, що рано чи пізно це може вилитися в якісь акції протесту. Які ці акції будуть: мирні чи насильницькі, ми можемо лише гадати. А чи не вважаєте за потрібне, аби церква працювала в напрямку переконування людей, що не можна вдаватися до насильства, навіть для зміни режиму?

 

Уже неодноразово лунало з вуст церковних представників, що церква є абсолютно проти насилля як методу вирішення суспільних чи політичних проблем і негараздів. Чому? Бо насилля ніколи не вирішує ситуацію. І взагалі, коли хто-небудь починає виправдовувати насилля як метод вирішення цієї ситуації, це дуже небезпечна позиція.

 

І один з цінних досвідів Помаранчевої революції був у тому, що це був мирний протест. Саме мирний протест може стати революцією духу й щось змінити в суспільстві.

 

Один депутат вніс законопроект щодо зміни Гімну України. За його версією, він би мав починатися не “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”, а - “Слава Богу, в України є правда і воля”. Вам як представнику церкви подобаються такі зміни?

 

Гімн “Ще не вмерла Україна” - це певна традиція боротьби нашого народу за свою національну незалежність і за Українську державність. І так легко міняти слова гімну, гадаю, не потрібно.

 

В історії відомий приклад мирного й успішного протесту Ганді, який де-факто за допомогою ненасильницького спротиву призвів до визволення Індії від британської колоніальної залежності.

 

Помітила, що ви змінили годинник. Торік, коли ви стали главою церкви, у вас був вітчизняного виробництва, який коштував 800 гривень. Ви за цей рік розжилися на кращий годинник, дорожчий?

 

Завдяки вам, журналістам, мої приятелі в Італії подарували мені новий годинник. Я довго вагався, надягати його чи ні, але вирішив зробити ще одну інтригу... Це такий простенький годинник “Касіо”, який коштує близько 150 євро. Я бачив, що в Італії більшість українських священиків такий годинник мають.

 

Він вигідний тим, що заряджається від сонця, тому не потрібно міняти батарею.

 

Ви раніше користувалися автомобілем Блаженнішого Любомира. Чи вже маєте своє?

 

Так, я вже маю авто до своїх послуг. Це не є моє авто, а церкви. Це “Фольксваген Пассат”, який коштує десь близько 20 тисяч доларів.

 

Блаженніший Любомир потребує свого авта, щоб він міг пересуватися не залежно від мене, бо він є таким важливим громадським діячем нашого суспільства. І часом він їде на зустріч з молоддю в один вуз, я їду на зустріч з молоддю до іншого міста.

 

Чи відчули ви за останній рік намагання влади обмежити відродження УГКЦ?

 

Відверто кажучи, якихось фактів я не можу назвати якогось прямого тиску з боку влади чи прямих намагань обмежити діяльність церкви я не можу назвати.

 

Проте, ми про це неодноразово говорили, в Україні спостерігається неоднакове ставлення до різних церков і релігійних організацій. Зокрема, нам було прикро, що було скасовано традиційну молитву “За Україну”, яка відбувалася в Святій Софії з участю всіх глав церков і релігійних організацій. На жаль, минулого року такого не було.

 

А на локальному рівні ми часом відчуваємо, що там, де всі представники церков мали б мати однакові права, наша церква таких прав не має. Яскравий приклад — Одеса. Уже скільки років просимо можливість отримати земельну ділянку, щоб будувати наш храм у Одесі. І по сьогоднішній день жодних зрушень там немає. Такі ж скарги надходять і з інших міст України. Зокрема йдеться про центральну, східну й південну Україну. Тобто ми не отримуємо свого конституційного права — молитися.

 

На останній зустрічі з представниками церков президент пообіцяв однаково ставитися до всіх церков в Україні. Сподіваємося, це дійде до низів, де такі проблеми існують.

 

Ми подали президенту цілий список питань, які потребують вирішення. Але скажу вам щиро, якщо порівняти цей лист і список цих питань з тим листом, який ми дали минулого року, він майже ідентичний.

 

Це означає, що великих зрушень за останній рік не відбулося. Можливо, державно-церковний діалог тільки розпочався, але Богу дякувати.

 

Зараз час Великого посту. Як ви працюєте над собою?

 

Пощу. Молюся. Працюю. (Сміється. - Авт.).

 

Пісний устав нашої церкви є досить строгий... Часто кожен за допомогою свого духівника виставляє свою особисту програму, яка б відповідала, скажімо, його гріховним схильностям, пристрастям чи залежностям. Змістом Посту є все-таки звільнитися від гріха.

 

Наприклад, у когось є проблема злитися й раптово спалахувати. І в час Великого посту можна себе застановляти вчитися любити людей більше.

 

Я не хочу розказувати вам про свої гріхи й всі лікарства, які тепер уживаю в час Великого посту, але скажу вам, що цей пісний подвиг є дуже корисним і ефективний. Він допомагає людям відшукати не лише внутрішню гармонію, а й зростати в духовному житті. Бо коли люди за допомогою зусилля усуває якусь шкідливу звичку, то це місце замає щось добре, святе, відповідно — людина одухотворяється.

 

Таким чином піст, молитва і милостиня — дуже важливі елементи не тільки пісного подвигу, а й загалом інтегрального християнського життя.

 

Хотів би побажати українцям у ці дні великої надії, тому що надія — сила християнського життя, згідно вчення церкви. Саме надія уберігає нас від розчарування, розпачі. Надія допоможе конструктивно й по-Божому вирішувати ті проблеми, якими ми сьогодні живемо.

 

Оскільки ми вже наближаємося до Паски, то хочу побажати справді глибокої пасхальної радості. Радісного переживання свята Воскресіння Господнього. Христос показує, що коли навіть людина переживе найгірше — це не кінець, а тільки початок.

Оксана Климончук


Джерела: УНІАН

Мандрівники Христа Царя

13.03.2012р. Б. / «Вибрати Бога означає терпеливо, погоджуючись з Його ритмом, розвивати екуменічний та міжрелігійний діалог»

 

«Вибрати Бога означає терпеливо, погоджуючись з Його ритмом, розвивати екуменічний та міжрелігійний діалог». На це звернув увагу Папа Бенедикт XVI, проповідуючи 10 березня 2012 р., під час вечірні в римській базиліці святого Григорія, в присутності Архиєпископа Кентерберійського Роуена Вільямса, Примаса Англіканської Співдружності.

 

Екуменічне богослуження відбулося в монастирі, з якого 596 року вирушила група монахів-бенедиктиців на місію серед племені англів. Воно було приурочене літургічному споминові святого Папи Григорія Великого та 1000-річчю камедульської гілки Чину Бенедиктинців, монахи якої сьогодні служать в базиліці святого Григорія.

 

Пригадуючи історію Отців Камедулів та коментуючи її у світлі послань святого Павла, Папа пригадав як видатні постаті з минулого, так і роль монахів у історії сучасних місій, їхню постійну молитву, постійність якої іноді сягає героїзму.

 

Святіший Отець також звернув увагу на те, що цей монастир є місцем, в якому зродився особливий зв’язок між християнством британських земель та Церквою Риму, а екуменізм є характеристикою сучасної камедульської духовності. «Безперервна присутність монахів на цьому місці, – зазначив Бенедикт XVI, – вже сама по собі є свідченням вірності Богові та Його Церкві, яку ми з радістю звіщаємо всьому світові».

 

Маючи на увазі присутність англіканської делегації та те, що вони разом з архиєпископом Вільямсом запалили дві свічі перед престолом святого Григорія, Папа висловив сподівання, що «цей знак», покладений перед вівтарем, на якому святий приносив Євхаристійну жертву, «стане не лише згадкою про нашу братерську зустріч, але також спонукою для всіх вірних, католиків та англіканців» з нагоди відвідин римських святинь з оновленою ревністю молитися та діяти на корить єдності, «щоб жити повністю згідно з отим “щоб усі були одно”, з яким Ісус звертався до Небесного Отця».

Джерела: Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя

26.01.2012р. Б. / Бенедикт XVI: єдність настане відповідно до Божої волі, а не нашої

 

25 січня в Базиліці св. Павла за мурами відбулася урочиста вечірня з нагоди свята Навернення св. апостола Павла. Її очолив Бенедикт ХVI. У своїй проповіді Папа нагадав історію св. Павла, який з жорсткого противника Церкви перетворився на невтомного апостола. Понтифік сказав, що навернення Павла по дорозі до Дамаску показує, що подібна зміна не є результатом інтелектуального процесу чи особистих зусиль. Це – плід благодаті Божої, як і навернення від аморальності до моральності.

За повідомленнями Радіо Ватикану, Святіший Отець нагадав про поділи, які існують між християнами. "Об'єднані у Христі, ми покликані розділяти Його місію, яка полягає в несенні надії туди, де панують несправедливість, ненависть і безнадія. – сказав Понтифік. – Розділення між нами затьмарює світло нашого свідчення про Христа. Повна єдність, якої очікуємо з творчою надією і про яку з вірою молимося, не є другорядною перемогою, але найважливішою перемогою для блага людської сім'ї", - сказав Бенедикт ХVI.

Святіший Отець зазначив, що в сьогоднішній культурі, перемога часто пов'язана з ідеєю швидкого успіху. У християнській перспективі, проте, перемога є тривалим і складним процесом змін і зростання в благодаті. Ця перемога "прийде по волі Божого часу, не нашого, і вимагає від нас глибокої віри та терпеливості", - підкреслив Папа. За його словами, терпляче очікування не пов'язане з пасивністю чи слабкістю, але готовністю відповісти на будь-яку можливість спілкування та братерства, які Господь дарує нам. І хоча дорога до єдності нелегка і довга, на думку Святішого Отця, вже є позитивні знаки відновленого братерства і загального почуття відповідальності перед лицем великих проблем, від яких страждає сучасний світ.

Джерело:   Мандрівники Христа Царя

19.01.2012р. Б. / У Львові здійснили міжконфесійне Йорданське Водосвяття

 

19 січня у Львові на пл. Ринок відбулося загальноміське Йорданське Водосвяття за участі єпископів та священників різних християнських конфесій.

До Водосвяття отців запросив міський голова Львова Андрій Садовий: «Львів є під опікою св. Юрія, який кожного дня перемагає зло, перемагає добром. Сьогодні за нашою доброю традицією посвячуємо воду, щоб добра було більше, щоб цілий рік до наступного Йордану наші домівки були під опікою Господа нашого Ісуса Христа».


Вів Богослужіння отець Тадеус, настоятель Вірменського кафедрального собору Успіння Пресвятої Богородиці у Львові. Після Водосвяття от. Тадеус звернувся до громади: «.Мені здається, Він є тут з нами. У посвяченні води була спільна молитва і єдність християнська. Мені здається, це – найкращий приклад пізнання християнства. Я хочу привітати шановну громаду, і побажати, щоб той приклад, який дав нам Господь, бо він дав нам надію, сім’я, яке ми отримуємо в час хрещення, проросло. Від нас залежить, чи це сім’я дасть плід, чи не дасть. Якщо більше думати про страви, які приготовлені на вечерю, то не дасть, якщо ж думати, чи ми гідні сьогодні, чи зробили щось таке, що приємно для Господа, то дасть. Бо все, що приємне для Господа, набагато приємніше і для нас. Господь нічого не хоче для себе. Якщо він щось і вимагає від нас, то це, щоб ми більше дбали про свою душу, ніж про своє тіло і різні страви. Я хочу побажати всім сьогодні зміцніти у вірі християнській, і зрозуміти для чого усе це відбувається. Христос Хрещається!».

Владика Венедикт (Алексійчук), єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ звернувся до львів’ян: «Від початку січня усі ми сповнюємося радістю різдвяних свят: Різдва, радістю Свята обрізання Господнього, а сьогодні і радістю Йордану, може, до кінця не усвідомлюючи, не розуміючи тої радості і її причини. Час святкувань – не лише час ходити в гості один до одних, мати більше часу для відпочинку, а час задуматися, застановитися, усвідомити, чому є ця радість. Чому ці свята різдвяні, йорданські нас так сповнюють тією радістю? Чому ми так завжди очікуємо цих свят? Що сталося тоді у Вифлеємі, Йордані, що стосується до нас? Ця радість полягає в тому, що Господь народився як людина і прийшов задля нас. Але не лише задля нас у загалі, а задля кожного з нас. Бог народився, бо йому цінна і важлива кожна людина. Бог входить у води Йордану, туди, де перед тим Іоанн хрестив людей від гріхів, і своєю присутністю ці води освячує. Прихід Ісуса Христа у світ змінив історію людства. Людство – це кожен з нас.

Зичу, щоб ці свята, як і кожна мить нашого життя, були великою радістю того, що Христос є наш Бог, великою радістю того, що ми можемо нашу віру визнавати, можемо нашою вірою ділитися, що можемо разом святкувати. Божих ласк, божого благословення в цій божественній радості для кожного з вас зичу в цей день! Христос Хрещається!».

Голова Львівської облдержадміністрації Михайло Костюк привітав громаду: «З великою увагою і повагою до наших християнських традицій багатоконфесійна львівська громада святкує Різдво і Йордан. У ці дні бажаю великої віри і надії, здоров’я, добра, щастя нашій країні, нашому краю і Львову. Христос Хрещається!».

Джерела: zaxid.net

Мандрівники Христа Царя

21.12.2011р. Б. / Любомир Гузар: «Об'єднання церков є можливим і правдоподібним»

 

Усі українські церкви можуть об'єднатися в одну - християнську. Для цього потрібне прагнення всього суспільства.

Про це заявив Верховний архиєпископ емерит Української греко-католицької церкви Любомир Гузар на зустрічі в Черкасах із громадськістю 18 грудня.

"Я бачу об'єднання українських церков у одну можливим і правдоподібним. Але це буде не швидко і не легко", – сказав Блаженніший Любомир Гузар.

На його думку, для того, щоб церкви об'єднались, треба прагнення усього суспільства.

"Ісус Христос створив одну церкву. Коли князь Володимир хрестив Русь церква була одна. Проте це залежить не лише від нашої волі. Треба, щоб уся громада цього прагнула", - сказав він. Блаженніший Любомир зазначав, що в Україні християнські церкви не є суперниками, усі вони роблять одну місію – проповідують слово Боже.

"Представники трьох найбільших в Україні церков спільно звернулися до громадськості, закликали українців до єднання навколо духовних ідеалів. Таких, як принципи любові та взаємодопомоги. Це є прикладом нашої співпраці задля України", - наголосив Блаженніший.

Із залу лунає питання: "Якою має бути спільна церква: католицькою, православною чи протестантською?".

Блаженніший відповідає одним словом: "Християнською". Зал заходиться оплесками.

Наталія ПИСАРЕВА


Джерела: Gazeta.ua

Мандрівники Христа Царя

18.12.2011р. Б. / «Українське різдвяне дерево є символом миру та співпраці між Католицькою та Православною Церквами в Україні», – Блаженніший Святослав

В Апостольській Cтолиці 16 грудня засвітили святкове світло на ялинці, яку два тижні тому привезли з України. Перед тим українську численну громаду прийняв на аудієнції Святіший Отець Венедикт XVI. Зустріч відбулася в залі Святого Климента у Ватикані. Участь в офіційних заходах взяли представники української влади, глави та представники Церков України та численні українці, які приїхали з різних регіонів Італії та України.

Як зазначив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, українське різдвяне дерево – це дерево життя, і «воно є видимим свідченням сопричастя українських католиків з наступником святого Петра, Його Святістю Папою Венедиктом XVI. Це дерево є символом миру та співпраці між Католицькою та Православною Церквами в Україні, засвідчених представництвом наших православних братів, присутніх на цій стародавній площі Святого Петра», – зазначив Глава УГКЦ.

Тарас Семенюк, Олег Овсяник для Департаменту інформації УГКЦ



Джерело:  Мандрівники Христа Царя

17.12.2011р. Б. / «У Йосифа Сліпого була далекоглядність Андрея Шептицького»

 

Особистий секретар Глави УГКЦ о. Іван Дацько — про Патріарха і про сучасну релігійну ситуацію

Про кардинала Йосифа Сліпого, главу Української греко-католицької церкви (1944 — 1984), говорив увесь світ ще до того, як у Радянському Союзі почули термін «горбачовська перебудова». Про його звільнення клопотав американський президент Джон Кеннеді, а стараннями Папи Івана XXIII йому було дозволено виїхати у вільний світ — до Риму. В жовтні 1963-го він виступив із промовою на ІІ Ватиканському Соборі, де, всупереч традиції, його вітали оплесками. Після 18 років ГУЛАГу він ще чверть століття керував Церквою. Попрощатися з ним прийшов Папа Іван Павло ІІ, і знову, всупереч традиції, поцілував його руку. Згідно із заповітом, 7 вересня 1992-го тіло Патріарха Йосифа перепоховане у крипті Львівського кафедрального собору св. Юра.

Отець доктор Іван ДАЦЬКО був одним із найближчих співробітників Патріарха. Після виходу УГКЦ із підпілля працював генеральним вікарієм Львівської архієпархії, канцлером Патріаршої курії. Згодом був відповідальним за зовнішні справи і зв’язки УКГЦ. З 2005-го очолює Інститут екуменічних студій. З 2008-го — голова Релігійного товариства «Свята Софія в Римі». «День» цікавився в отця Івана спогадами про Патріарха Йосифа Сліпого, а також говорив про християнське обличчя України сьогодні.

— Як так сталося, що Патріарх Йосиф Сліпий обрав вас одним з найближчих співробітників?

— Замолоду я був дуже активним та ідеалістом! У 19 років, на п’ятому семестрі теологічних студій, щось штовхнуло просити Патріарха прийняти мене під свою юрисдикцію. На той момент добре знав мови: англійську, німецьку, італійську. До того ж не було так багато охочих працювати з ним. А я був наймолодший. Патріарх прийняв мене, вислухав і вислав на студії в Інсбрук (Австрія). Можу сказати, що в нас склалися стосунки, як між дідусем і внуком. Зауважу, що дідусь був дуже суворий, такого австрійського покрою, але він мене любив. Я був його особистим секретарем від 12 січня 1976 року, коли мені було 28, і аж до самої смерті Патріарха у вересні 1984 року.

— Чи довіряв Патріарх людям?

— Він був дуже обережний: ще довго після звільнення з таборів, коли вів важливі розмови, вмикав голосно радіо, просив перевірити кабінет, чи, бува, не ведеться прослуховування. Я теж не мав його повної довіри відразу. Спочатку виконував дрібні доручення: чи то написати різдвяне привітання, чи принести якусь посилку, але, зважаючи на те, що я знав англійську, німецьку та італійську, Патріарх Йосиф доручав мені писати важливу документацію: звернення до Папи, кардиналів, різні меморандуми. Я думаю, що він нікому на сто відсотків не довіряв! Хоч і був дуже суворий, та часом забував усі свої титули й обов’язки і залишався милим дідусем для всіх нас. Як на мене, то в особі Патріарха Йосифа виявилася далекоглядність Митрополита Андрея Шептицького, який, вибираючи його своїм наступником, знав, що він вистоїть проти натиску совєтських служб і збереже Церкву — і Йосиф Сліпий витерпів 18 років ГУЛАГу! То була епоха великих ісповідників віри: в Польщі був Стефан Вишинський, у Чехії — кардинал Беран. Видається, що нині немає таких сильних духом, твердих людей. Такі люди не мають дипломатичного типу мислення — говорять про те, що відчувають і у що вірять.

— Розкажіть про Патріарха Йосифа Сліпого як національного лідера. Що гуртувало людей навколо нього?

— Не знаю, чи можете собі уявити, який мало ефект те, що він вийшов на волю. Він вселив у нас віру, що наша Церква жива і зможе витерпіти всі переслідування. До того ж він вселяв у нас, емігрантів, гордість за свою землю. Всі запам’ятали його слова, що «кості й крові зрікатися не можна!» Як провідник він був надзвичайно енергійною людиною: ледве вийшов на волю, а вже малу семінарію перетворив у папську, розпочав справу патріархату, заснував католицький університет, відновлює чернецтво. Цікавим є те, що аргументом Папи Івана XXIII перед Хрущовим було те, що Митрополит Сліпий уже надто старий і його треба випустити, аби він спокійно доживав віку в монастирі. А він жив іще 25 років і встиг зрушити всю еміграцію й не тільки. Патріарх Йосиф на весь світ заявляв про право українців на самостійну, соборну державу. Його приймали королі Іспанії та Бельгії, президент Італії, ФРН та інші достойники. Він був голосом вільної України.

— Який момент із життя Патріарха ви запам’ятали найбільше? Що його найбільше характеризувало?

— Наприкінці понтифікату Папи Павла VI нам видавалося, що нас уже ніхто не розуміє. Я звернувся до Патріарха Йосифа, нарікаючи: «Ваше Блаженство, що ж це таке відбувається: Синоду не можна скликувати, патріархату не визнають, обмежені права духовенства... Чому ж воно так?» А він мені каже: «Брате, які ви ще наївні. Все могло бути набагато гірше: вас могли ще бити й принижувати. Запам’ятайте, зло довго тривати не може!» Він мав глибоку віру, що настануть кращі часи. Він видавав різні книжки українською мовою: богословського чи історичного характеру. Тираж у тисячу примірників уже був завеликий для наших потреб, а Патріарх Йосиф щоразу замовляв півтори тисячі, мовляв, решта піде в Україну. Нам бракувало місця для зберігання тих книжок, деякі з них псувалися, але Патріарх був переконаний, що прийде час, коли в Україні люди відчують потребу в такій літературі. Так і сталось: у 1990 році, коли глава УГКЦ повернувся до Львова, люди хапали з наших рук ці книжки.

Патріарх Йосиф не був сентиментальною людиною: я ніколи не бачив, щоб він плакав. Лише раз у нього ледь чутно заламався голос на похороні владики Степана Чміля, салезіянина, якого він особливо любив і, думаю, що він у нього сповідався. Патріарх Йосиф був чоловіком, який сам від себе багато вимагав.

— А від інших?

— О, ще більше! Кажуть, що ознака святості — це вимагати від себе якнайбільше, а від інших якнайменше. Він багато вимагав і від близьких. Патріарх Йосиф страшенно не любив сидіти без діла... Він ніяк не міг пробачити совєтам, що 18 найкращих років свого життя мерзнув у Сибіру. Казав, що за цей час устиг би зробити багато доброго. Патріарх Йосиф був людиною молитви. Після Служби Божої він ще довго залишався в каплиці. Я любив за ним спостерігати, бо в часі молитви він був справжній. Знаю, що Патріарх Йосиф дякував Богові за все, та часом мені здавалося, наче він сперечався з Ним. Міг по столу вдарити, мовляв, чому ж воно так, Господи?! То були не дивацтва, а глибока розмова з Богом.

— Попрощатися з покійним Патріархом прийшов Папа Іван Павло ІІ. Відомо, що він поцілував перстень Патріарха Йосифа, хоча за ватиканським протоколом цього робити не повинен був. Розкажіть про цей візит. Це лише приклад ввічливості чи цей папський жест має щось означати в історії УГКЦ?

— Я мав змогу бачити перстень на руці Сліпого лише двічі: під час вручення йому кардинальського титулу й під час прибуття архієпископа Василія Величковського до Риму в лютому 1972 р. Папа Іван Павло ІІ дуже цінував Патріарха Йосифа. Папа наголошував на тому, що інші кардинали не можуть говорити з ним так, як це було дозволено кардиналові Сліпому. За час свого понтифікату Іван Павло ІІ цілував руку лише двом кардиналам — своєму вчителеві Стефанові Вишинському та Йосифові Сліпому. Патріарх помер зранку 7 вересня 1984 року, а Іван Павло ІІ вже мав запланований візит до Канади. Тоді він відклав його, аби вшанувати пам’ять Патріарха Сліпого. Прилетівши гелікоптером у семінарію, нині колегію св. Покрови, він зайшов до собору святої Софії, потім помолився навколішки, покропив тіло, а тоді поцілував руку Йосифа Сліпого. Цей жест є виявом надзвичайної пошани. В 1990 році Іван Павло ІІ згадував, як Патріарх Йосиф сказав йому, що він буде найбільшим Папою, якщо визнає наш патріархат. Папа цього не виконав, хоча й багато посприяв.

— Щодо питання історичної відповідальності... Минуло 20 років, а комунізм не відчуває себе винним ні в злочинах проти Церкви, ні навіть у тому, що занапастив стільки людських життів. Це спрацьовує християнський принцип прощення чи саме так виглядає справедливість?

— Пам’ятаю, як Патріарх Йосиф нас часто питав: «Що про вас скаже історія? З яким багажем, добрим чи поганим, ти станеш перед Богом?» Для нього було важливо залишити для наступних поколінь добрий спадок. Він належав до тої формації священиків, які робили так званий іспит совісті. Тобто аналізував не лише свої власні вчинки, а й глибоко роздумував над тим, що потребує його народ і що він може для цього зробити. Якби Патріарх Йосиф жив сьогодні, то виразно сказав би деяким владним людям, що так далі жити не можна. Пророків люблять по смерті, а за життя їх убивають в Україні. Бо пророки говорять правду, а вона особливо болить тим, на кому шапка горить. Нині бракує такої відповідальності й політикам, а то й декотрим церковнослужителям. Патріарх Йосиф критично, хоч і з великою любов’ю, оцінював Україну, кажучи, що в нас кожен другий — геній, але що з того, якщо він безхребетний і нечесний.

— Патріарх Йосиф Сліпий протягом одного року після звільнення зміг заснувати УКУ ім. Папи Климента в Римі, а через шість років вже було урочисто освячено Собор св. Софії в Римі. Яким ви бачите стан духовної освіти за цих 20 років так званої нашої волі?

— У Церкві є ще багато невирішених питань. Попри все, можемо похвалитися чималими здобутками. Ми відновили структуру Церкви. До цього часу мали й маємо добрих глав Церкви. Маю надію, що ми служимо добрим моральним авторитетом для вірних. Ми намагаємося підтримувати якісну, некорумповану освіту. Підтримка науки — це закон, який також залишив нам Патріарх Йосиф і його попередник Митрополит Андрей Шептицький. Звісно, що теперішній розвиток УКУ є великою заслугою нашого покоління, особливо отця-ректора Бориса Ґудзяка. Та ми лише пожинаємо те, що засіяли наші попередники! За свою історію Церква замало інвестувала у мирян, — сьогодні ми не боїмося це робити. В Римських папських університетах навчається понад 200 наших студентів, з яких значна частина є мирянами й мирянками. Причому вивчають не лише богослов’я, а й мистецтво та інші науки. Я є президентом Інституту екуменічних студій, де навчається також багато світських журналістів!

— Ви згадали, що очолюєте Інститут екуменічних студій. Прошу, дайте фахову оцінку міжконфесійного діалогу в Україні.

— Екуменізм — це праця для єдності Церков. Навіть більше — це відновлення єдності. Адже конфесії були створені не Христом, а людьми. Христос заснував одну Церкву, а ми поділилися заради власних слабостей, гордості, заздрості та браку терпимості. У християнстві Східної Європи під словом «екуменізм» дехто помилково вважає навернення до свого, тобто до того, у що вірю я. А так не має бути. Не можна ніколи поступатися правдами віри. Однак, якщо ми хочемо бути єдиними, то маємо визнавати, де зробили помилку й де треба просити прощення. Католицька церква за понтифікату Івана Павла ІІ визнала свою провину за інквізицію, хрестові походи та інше. УГКЦ також просила прощення у своїх православних братів. Про це неодноразово говорив Патріарх Мирослав-Іван Любачівський, під час візиту Папи в Україну Патріарх Любомир це повторив. Блаженнійший Святослав уже це повторював. На жаль, чомусь Російська православна церква не має сили й відваги просити прощення. Ми чекаємо, що колись хтось візьме на себе відповідальність за наслідки Львівського псевдособору в 1946 році. Сумно, але деколи в мене складається враження, що забагато християн звикли до поділеної Церкви й їм наче комфортно так жити.

— Насамкінець, отче, скажіть, що додає вам сили?

— Тримають мене слова мого небесного покровителя Івана Хрестителя, які він сказав при зустрічі з Христом: «Я маю маліти, а Він має рости».

Софія КОЧМАР, спеціально для «Дня», Львів


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

"Я дякую Всевишньому за те, що мене били в тюрмах і на волі! Дякую Йому за те, що мене били, а не величали раби!"

Патріарх Йосип Сліпий