31.08.2012р. Б. / Православні в Хмільнику обіцяють різню у випадку зведення каплиці УГКЦ

Джерело: kriminal.ictv.ua

Дозвіл на розроблення паспорту прив’язки для розміщення тимчасової споруди – каплички на розі вулиць Некрасова та Свердлова у м.Хмільник на Вінничині, рішення про надання якого релігійній громаді (парафії) Святого Івана Богослова Української Греко-Католицької Церкви ухвалила міська рада, викликав хвилю протестів з боку духовенства УПЦ МП.

Своєрідний протест під час зібрання, за участі керівництва міста, виказали настоятелі міських храмів Московського Патріархату.

Благочинний храмів Хмільницького району отець Михаїл Шикирун, висловив від імені духовенства та парафіян занепокоєння цією подією, повідомив про «збирання підписів невдоволеними прихожанами храмів, а також закликав представників влади проявити мудрість та поміркованість в цьому питанні».

Настоятелі інших православних міських храмів зазначили, що «історично цього віросповідання у Хмільнику не було, а отже – потреби у зведенні каплички немає».

Варто зазначити, що це зібрання відбувалося без представників греко-католицької громади. Настоятеля релігійної громади Святого Івана Богослова Української ГКЦ отця Олександра мають намір запросити на досесійне засідання, проведення якого заплановано 3 вересня цього року.

Історія греко-католицької громади у Хмільнику пов’язана з іменем Слуги Божого о. Романа Бахталовського ЧНІ, який приїхав до міста у 1976 р. і незважаючи на заборону радянської влади, через служіння при римо-католицькій парафії, міг підпільно опікуватися греко-католиками. 22 листопада 2006 року розпочато беатифікаційний процес Слуги Божого о. Романа.

Варто пригадати, що до о. Романа Бахталовського у 1978 р. приїхав на студії з сторії Церкви, догматики та морального богослов'я, тоді брат Ігор Возьняк, а тепер Архиєпископ і Митрополит Львівський.

Особливу роль в житті парафії сповнила мати Агафія (в миру Параскевія Юріївна Скрегунець), настоятелька Згромадження сестер Непорочного Серця Марії Фатімської, яка виступила ініціатором офіційного реєстрування громади у державних органах 27 листопада 1992 р.

Джерела: pravo-hm.org.ua / www.ugcc.lviv.ua

Воїни Христа Царя

19.07.2012р. Б. / ЕКУМЕНІЗМ ПО-ПРАВОСЛАВНОМУ

 

В часі, коли католицтво йде шляхом, який би за логікою подій мав завершитися відродженням католицтва , брати-християни, що називають себе православними, дають черговий привід задуматися над доцільністю і можливістю провадження з ними екуменічного діалогу.

Спостерігаючи за минулотижневими заявами нез’єдинених єрархів, в черговий раз виникає запитання: невже екуменізм з православним світом можливий?

Передумовою усякого діалогу є відкритість на цей діалог, а передумовою діалогу, який за кінцеву мету ставить християнську єдність є, як мінімум, щирість і відсутність дулі в кишені.

Цими днями лідер конвертитів з англіканізму прелат о. Кіт Ньютон, колишній англіканський єпископ, а нині глава Персонального ординаріату Матері Божої Уолсінгемської у Великобританії, в інтерв'ю агентству "SIR" зазначив, що почувається в Католицькій Церкві як вдома. І щиро дивується, що раніше не увійшов в лоно Католицької Церкви. Успішність свого персонального шляху в звершені екуменічного ідола о. Ньютон бачить у щирості, з якою після ІІ Ватиканського собору частина англікан підійшла до проблеми християнської єдності.

У світлі історії отця Ньютона та його сподвижників, екуменічний діалог з протестантизмом усе ж таки виглядає не позбавленим перспектив. Але якщо діалог з протестантизмом усе ж таки вродив плодом – велика частина англікан приєдналася і продовжує приєднуватися до Католицької Церкви, якихось відчутних плодів, окрім буйних сходів паростків релігійного іденферентизму серед українських греко-католиків, діалог зі східною схизмою, чи як самі себе називають наші брати, що перебувають в розколі, православ’ям,  не приніс.

Якщо за рік часу Великобританський ординаріат для колишніх англікан уже налічує 80 священиків та 1,5 тис. вірнихі динаміка росту таких ординаріатів по світіє не просто позитивною, але вражаючою, то свого часу саме екуменічний діалог завадив Македонській Православній Церкві стати Македонською Греко-Католицькою Церквою.

Ось цими днями розгорілася контроверсія довкола висмоктаного з пальця прозелітизму, яким буцімто займаються греко-католики «душехвати» на Східній Україні, відбираючи в УПЦ МП фантомних вірних. І це не прийшло з Москви, а з Києва. І це в черговий раз підтверджує, що міфи про начебто інакше московське православ’я в Україні є просто міфами. Можливо, воно де в чому різниться від свого московського господаря, але для українців греко-католиків це таки виглядає «та сама Марина, но в єншій хустині».

Не менш цікавою виявилась і позиція київського патріарха Філарета. Цей церковний діяч не більше не менше, а очікує розвалу УГКЦ, головне, щоб Москва чи Царгород таки надали автокефалію українському православ’ю, а далі … далі греко-католицькій Церкві прийде кінець, ну не повний, але повна маргіналізація.

І от з такими «любителями» українського католицизму ведеться екуменічний діалог – сміх крізь сльози.

А ще цікавішою минулого тижня виявилась поведінка сербського патріарха Іренея. Кілька тижнів тому він запросив Святішого Отця прийняти участь у святкуваннях річниці міланського едикту у сербському Ніші, колишній римській Ніссі – рідному місті Константина Великого. Дійсно, зі сторони сербського православ’я небачений жест. Але, але. Не так сталося, як гадалося. Минулого тижня сербський патріарх заявив, що приїзд Папи у Сербію є… завчасний. Ова! А причина, причина класична – московський патріарх і «страшні» образи, які «геноцидні» хорвати нанесли сербському православ’ю. Принципово, нічого несподіваного не сталося. Очікувати інакшого від того, хто приймав активну участь у розпалювані балканської різанини у 90-х роках ХХ століття, а потім активно боронив сербський «христолюбивий народ» перед «натівськими агресорами» не було варто.

Але все ж таки кілька моментів з заяви сербського патріарха просто сяють своєю унікальністю.

Папа не може приїхати у Сербію, бо ще живі згадки про ІІ світову війну?! Повний абсурд. Але тим не менше саме цей абсурд озвучив патріарх Іреней. Що більше, сербський патріарх заявив, що не може гарантувати Папі безпеку у Сербії. Черговий нонсенс. Адже сербський патріарх не має ані своєї поліції, ані своєї армії, щоб гарантувати комусь безпеку. Чи це прихований натяк на те, що патріархія Печцька є інтегральною частиною сербської держави?

Московський патріарх не приїде в Сербію, якщо туди приїде Папа. Унікальний момент. Московський патріарх Кіріл виявляється не в стані бути з Папою в одному приміщені. Ось він московський супер-екуменізм!

Виглядає на те, що увесь екуменічний діалог з православ’ям у реальності зведений до стамбульського Фанару. Але чи це дійсно діалог, чи пошук Константинопольської Патріархії виходу з загрозливої для неї ситуації перед лицем турецького ісламу?

Направду, тяжко визначитися. Хіба що варто зацитувати Класика: «Боюсь я данайців навіть тоді, коли вони дари приносять». Не потрібно занадто багато копатися в історії Церкви і в сьогоденні, щоб зрозуміти, що православ’я – це сила, яка завжди зраджувала. Усі Унії з греками виявились лише бажанням поодиноких єрархів або  політичною грою роменських імператорів перед лицем мусульманської загрози. Православ’я під мурами Царгороду спробувало обдурити хрестоносців і по сьогодні вину за наслідки власного політичного крутійства перекидає на Захід. Справляючи голосні ламентації з приводу завоювання франками «центру світу», які підхоплюються частиною католиків, обдурених православною пропагандою, православ’я не лише зраджувало Уніям,– воно свого часу не рідко зраджувало своїм мусульманським господарям, яким Троєдиним Богом після паду Царгороду заприсяглось на вірність.

Що більше, православ’я зіграло свою негативну роль і в історії українства. Свого часу саме православні грецькі єрархи, виконуючи роль подвійних агентів Османської Туреччини і Московії, спричинилися до руїни Київської Церкви (див. Володимир СЕРГІЙЧУК, «Нескорена Церква», 2001: 4-13). Що більше, саме православ’я стало причиною орієнтації козаччини на Москву (див. там же). Саме продане Царгородом українське православ’я стало в московських руках непоганим інструментом знищення українства у Московській Імперії. І знову ж таки у модерних часах саме константинопольське православ’я змогло розбити український корпус у діаспорі, поживившись збунтованими екс-греко-католиками у Америці, щоб зробити православних українців на поселеннях розмінною монетою у своїх чварах з Москвою.

Навіть відроджене після 1917 року, просякнене націоналізмом українське православ’я не встоялось перед налетом большевицького терору, а липківщина відвели частину українства у безплідне сектантство.  Саме шароварна автокефалія, заснована КГБ, в Галичині була як така заснована для «борьбы с возроздающимся униатством», стала добрим інструментом поділу нашого народу і фрагменталізації його зусиль до національного відродження. І тому лише затуманеному ідеологемами розуму не зрозуміло, що православ’я завжди виступало, як грабар українства, як інструмент імперської політики спочатку Царгороду-Стамбулу, а потім і Москви.

Перспективи екуменічного діалогу з православним світом можуть хіба що бути вичитані у контексті Царгородської Патріархії. А в Україні… В Україні говорити про екуменічний діалог трагічно зарано. Зарано говорити про діалог з тими, хто очікує заглади українського католицтва, зарано говорити про екуменізм з патріархом, який приймав активну участь у поборювані підпільної УГКЦ, як співпрацівник КГБ та ревний агент московського православ’я в Україні, а ніколи, жодним чином не вибачився за те, що переслідував Церкву Божу. Зарано говорити про екуменізм з тим, хто не втомлюється очорнювати у ЗМІ світлу постать слуги Божого Андрея Шептицького, хто без перерви вигадує різні «жахливі» звинувачення на адресу Католицької Церкви і УГКЦ зокрема.  Богу дякувати, що принаймні на даному етапі, принаймні частина українського православ’я кооперується з іншими християнами у відстоюванні прав українських християн перед державою. Та виглядає, що це і є український екуменізм. «Ви, католики, закрийте писок, і тоді ми разом можемо виступити на захист якихось там цінностей. А як будете реагувати на те, що ми вас обливаємо брудом - то ми здійматимемо ґвалти у прозелітизмі, антиекуменізмі й інших злочинах. А як то не допоможе – «настукаємо» на вас у Ватикан» - виглядає це і є екуменічний діалог по-православному.

Зрештою, тут нема нічого дивного: православ’я виникло, як імперіальна організація під покровом ромейських імператорів, тому дивуватися його постійному політиканству не варто. Православ’я, в принципі, ніколи не переставало відчувати себе радше політичним, як суто релігійним чинником. Тому, коли говориться про екуменізм з православ’ям, то не варто сприймати його через призму геніальної ікони Андрєя Рубльова «Троица» чи через красу афонських піснеспівів. Завжди варто мати на умі властиво політичну, імперіальну складову цього Розколу. Сказати відверто, скоріше можна сподіватися успіху в екуменічному діалозі з протестантизмом, як з православ’ям. Адже воно завжди буде сприймати католицтво, як ворога і конкурента, бо таке сприйняття засаджене у його політичній природі.

Годі собі уявити той крик, ті ґвалти, які здіймали би православні, якби в Україні 80 священиків та півтори тисячі перейшли у лоно Католицької Церкви. А перехід у Великобританії такої ж кількості англікан у лоно Католицької Церкви не спровокував жодних конфліктів католицтва з Церквою Англії. Якщо православні по сьогоднішній день терплять фантомні болі через втрату панівних позицій в греко-католицькій Галичині, то що ж би було, якби на Великій Україні греко-католики таки дійсно зайнялись місією серед православних? Московський патріархат на пару з київським оголосили би Ватикану війну?

Але хай там є як є. У світі розпочався католицький ренесанс, який сягнув уже й України, тому не варто аж занадто клопотатися проблемами тих, хто ще знаходиться у Схизмі. Варто дбати про власних вірних, про відродження і зріст власної Церкви. А відроджене католицтво стане магнетом для тих, хто справді шукає Бога і правдивої Його Слави.

о. Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:   Воїни Христа Царя

20.03.2012р. Б. / Провал православної реформації

 

Для того щоб зрозуміти процеси, які нині відбуваються в УПЦ МП, потрібно знати, що відбувається в Російській православній церкві загалом. Бо Київська митрополія, незважаючи на її автономний чи залежний статус, перебуває у юрисдикції РПЦ.

Насправді причини конфлікту набагато глибші, аніж підкилимна боротьба за владу на київській кафедрі. Консервативна частина РПЦ намагається зупинити процес православної реформації, який розпочався з Києва.

 

Чи хоче УПЦ МП автокефалії?

За останній місяць з’явилася численна кількість сюжетів та публікацій, присвячених протистоянням в УПЦ Московського патріархату. Переважна більшість з них однотипні і базуються на тезах: в Київській метрополії діє дві конкуруючі групи – "москвофілів" та "автокефалістів"; одна з них тяжіє до Москви, інша вимагає розширення автономії в управлінні.

 

Конфлікт загрожує перерости в черговий розкол. Тобто якщо йти за цією логікою далі, виходить, що частина УПЦ МП включно з митрополитом Володимиром (Сабоданом), готова відокремитися від РПЦ.

 

Жоден з експертів чомусь не відзначив, що протягом цілого місяця "періоду напіврозпаду УПЦ" жодного виразного коментаря не зробив патріарх Кирил (Гундяєв). Так, ніби "розколи" і боротьба з ними, – це щось буденне і повсякденне для російського православ’я.

 

І це при тому, що самі учасники конфлікту (або їхні прихильники) активно використовували "розкольницьку" риторику у суперечці.

 

Насправді ті, хто роблять з митрополита Володимира "розкольника", грішать проти істини. У 1992 році нинішній глава УПЦ і був переведений на київську кафедру, щоб не дозволити створення в Україні Помісної православної церкви.

 

Можна припустити, що за 20 років Володимир радикально змінив свою думку і ось тепер, прикутий до інвалідного візка, вирішив очолити рух "подалі від Москви".

 

Факти свідчать про інше. За останні два десятки років свого служіння глава УПЦ не обмовився про можливість зміни статусу УПЦ. Навпаки, будь-які спроби представників УПЦ Київського патріархату налагодити конструктивний діалог щодо можливості об’єднання в єдину Українську церкву, відкидалися.

 

Позиція Київської митрополії була і залишається жорсткою: УПЦ МП не визнає ні канонічності Київського патріархату, ні його обрядів, вимагаючи від керівників КП покаяння і саморозпуску. За що митрополит Володимир отримував подяки як від патріарха Олексія ІІ (Рідігера), так і від Кирила (Гундяєва).

 

Криза місіонерства

Формулювання "огуда Святого Духа", яке 21 лютого 2012 року було застосоване Синодом УПЦ стосовно головного "бунтівника", секретаря митрополита Володимира Олександра (Драбинка), з позиції церковної догматики є "смертним гріхом". Наступний крок – проголошення анафеми (відлучення від Церкви).

 

Що ж так налякало одесько-донецьке "політбюро" у складі синоду УПЦ в особі 35-річного отця Олександра? Наївно припускати, що секретар митрополита міг стати причиною розколу. Та й скільки єпископів його підтримували – один-два з понад шістдесяти?

 

І що він міг би зробити: створити ще одну православну деномінацію в Україні? Отримати автокефалію? Це виглядає смішно, хоча б з позиції того, що багатомільйонна УПЦ КП вже 20 років марно добивається такого визнання від інших православних церков.

 

"Самостійництво", у якому звинувачують певну частину кліру УПЦ МП, пов’язане не з їхніми спробами вибороти автокефалію. Це значно ширший рух всередині Російської православної церкви, спрямований на її реформування.

 

Сьогодні наявний незаперечний факт: РПЦ втратила місіонерський потенціал. Їй нема куди далі ні поширюватися, ні розвиватися.

 

Останній здобуток стався у 2007 році за патріарха Олексія ІІ, коли відбулося об’єднання РПЦ з РПЦ закордонною. І це на фоні значних втрат позицій в силу різних причин у Середній Азії, на Кавказі, в Україні, Прибалтиці, Центрально-Східній Європі і самій Росії (Татарстан, Башкирія).

 

Пропонувалося кілька шляхів популяризації російського православ’я.

 

Перший. Його раціональна адогматизація і лібералізація проповіді, загальнодоступність для всіх, передусім для молоді. Щось на кшталт протестантизму в малюнках.

 

Цю місію активно педалює протодиякон Андрій Кураєв. Це йому належать фрази: "Братишка, Христос воскресе!", "Если вы будете любить друг друга, то однажды вы сможете поговорить с Виктором Цоем. Лет через сто, сидя на облаке и свесив ножки…" тощо.

 

Другий шлях – прорабсько-архітектурний. Щоб збільшити кількість віруючих, потрібно побудувати більше церков. Цю позицію лобіює патріарх РПЦ Кирил, наприклад, підтримавши ідею будівництва у Москві 200 нових храмів.

 

Але те, що це тупиковий шлях, розумів ще Олексій ІІ, який у грудні 2003 року констатував, що у порівнянні з православним ренесансом 90-х відбувається падіння практичної релігійності: церкви в запустінні, і чим більше буде церков, тим менше до них ходитиме людей.

 

Логіка покійного патріарха зрозуміла: збільшення храмів збільшує лише кількість священнослужителів, а не парафіян.

 

Нарешті, третій шлях – провести оновлення усього церковного життя та устрою: демократизувати управління і модернізувати богослужіння. Саме тут і ховаються основні причини новітнього конфлікту так званих "автокефалістів" і "москвофілів" з УПЦ.

 

Церква для людей проти Церкви "сама-в-собі"

Вже сто років в РПЦ точиться суперечка про те, чи потрібне реформування богослужбової мови і церковного уставу. Хвилі "обновленства" накочувалися у 1906 році, 1917-1918 роках, першій половині 90-х років минулого століття, б’ють у церковний причал і сьогодні.

 

Сучасні молоді реформатори з УПЦ МП намагаються донести елементарну думку до ревнителів середньовічного московського православ’я: основною перепоною для залучення віруючих є проведення церковних служб малозрозумілою церковнослов’янською мовою.

 

Про що у 1995 році не без іронії писав архієпископ РПЦ Михайло (Мудьюґин), пропонуючи рядовому російському віруючому перекласти фразу: "Яко еще и молитва Моя во благоволении их, пожерта быша при камени судии их. Услышатся глаголи мои яко возмогоша, яко толща земли проседеся на земли, расточишася кости их при аде" (Пс 140:5-7).

 

Досвід УПЦ Київського патріархату та українських греко-католиків, реформи Римо-католицької церкви після ІІ Ватиканського собору у 60-х роках ХХ століття продемонстрували, що зрозумілість церковної служби сприяють залученню народу до активного релігійного життя.

 

Можливо, хтось не знає, що нинішній російський патріарх Кирил був духовним учнем митрополита часів СРСР Никодима Ротова (1929-1978). Сам єпископ Никодим належав до партії "реформаторів" і намагався зробити богослужбові тексти більш зрозумілими для віруючих. Він власноруч їх переклав російською мовою.

 

Ротов шукав точки дотику з католиками, переклав російською "Духовні вправи" Ігнатія Лойоли, засновника ордену єзуїтів, і як кажуть, постійно займався духовністю єзуїтів.

 

Але для патерналістської Росії будь-які реформістські ідеї виглядають ворожими, на відміну від тієї ж України, де існує більша релігійна свобода.

 

Як би це парадоксально не звучало (особливо з української точки зору), але в Росії багато хто на Кирила дивиться як на "анти-православного" патріарха, справжнє духовне чадо єпископа Никодима, звинувачуючи його у прихильності церковному лібералізму та "екуменічному" поступі.

 

Справа у тому, що в РПЦ існує потужний реакційний рух справжнього мракобісся, що знаходить своїх прихильників як серед російського, так і серед українського єпископату.

 

Це ті, хто вірять в масонсько-сатанинську силу персональних ідентифікаційних кодів, паспортів, Євросоюзу та США. Ось як відгукувався про Кирила позбавлений сану колишній чукотський архієрей Диомід (Дзюбан), противник "штрих-кодів": "Хороший еретик– это либо искренне покаявшийся, либо мертвый".

 

Тим-то і можна пояснити мовчання патріарха РПЦ з приводу ситуації в Київській митрополії. Бо і одеський Агафангел (Саввін), і донецький Іларіон (Шукало) є, як кажуть, представниками цього опортуністського православного руху з загостреним і болісним неприйняттям всього "інославного".

 

Мовчазний вибір Кирила на користь останніх показав його слабким керівником, який вирішив поступитися нагальними реформами для виживання Церкви на користь її стагнації.

 

Тріщини "Русского мира"

Еволюція у поглядах митрополита Володимира (Сабодана) помітна у тому сенсі, що за час перебування на київській кафедрі він зрозумів необхідність введення у ширший вжиток у церковному житті народних мов – української, російської.

 

Звичайно, до Кирила це доносять як "гріх" проти "Русского мира", де все має бути уніфіковане під "церковнослов’янський" стандарт.

 

Причому вкрай непереконливі аргументи звучать від поборників "далекої сивини", які захищають церковнослов’янську богослужбову мову: тому що це красиво, тому що це утаємничено, тому що відсутні належні переклади текстів російською та українською.

 

Воюючи за сумнівну естетику і церковнослов’янський магізм, його прихильників не обходить той факт, що, за даними соціологів, в Росії всього 1% (!) громадян будуть сумлінно дотримуватися Великого посту. В Україні – третина віруючих.

 

В Молдові все більше людей починають переходити до парафій Румунської православної церкви, бо служби там проводяться румунською (молдавською) мовою, яку розуміють всі, окрім "етнічних росіян".

 

Проти "московського" стандарту нещодавно збунтувалися священики Болгарської православної церкви у Софії, попросивши болгарського патріарха Максима позбавити парафію святого Миколая російського ігумена, який проводить "московизацію" церковного життя. Перше, що зробив російський засланець, – скасував читання Євангелія болгарською мовою.

 

Це лише одиничні, але яскраві факти безперспективності просування ідей "Русского мира" поза межами Росії. Протистояння в УПЦ МП засвідчило, що вже самі клірики опираються "руському обмирщенню".

 

На жаль, історія нічому не вчить консерваторів з РПЦ, які вже кілька разів за трохи більше як 400 років її існування доводили російське православ’я майже до повного знищення.

Ярослав Коцюба, для УП
Фото Михайла Маркова


Джерела: www.pravda.com.ua

Мандрівники Христа Царя

28.02.2012р. Б. / ПЦвУ (МП) вже вважає себе законним власником Почаївської лаври

 

Депутат від Партії регіонів Василь Горбаль – автор законопроекту №9690 «Про повернення об’єктів культурної спадщини релігійним організаціям», що був зареєстрований 12 січня 2012 року, запевнив, що його дітище має перспективи бути ухвалене парламентом. Про це він розповів 24 лютого на прес-конференції на тему «Чи повернуть Почаївську Лавру Православній Церкві в Україні (МП)?», інформує Православіє в Україні.

 

Разом із депутатом участь у брифінгу взяли намісник Почаївської Лаври архиєпископ Почаївський Володимир (Мороз), прес-секретар Предстоятеля ПЦвУ (МП) протоєрей Георгій Коваленко та соліст гурту «Брати Карамазови» Олег Карамазов. Усі вони в один голос запевняли, що повернення Почаївської лаври та Кременецького Богоявленського монастиря ПЦвУ (МП) є відновлення історичної "справедливості".

 

Василь Горбаль повідомив, що Кабміну доручено у 3-місячний термін вирішити питання відносно передачі об’єктів, розташованих в Кременецькому районі, Свято-Богоявленському жіночому монастирі Тернопільської єпархії та Почаївської Свято-Успенської Лаври Православній Церкві в Україні, а об’єктів, розташованих у Києві – Києво-Печерської Лаври без права відчуження і зміни цільового призначення переданих об’єктів. Депутат запевнив, що цей закон має перспективи. За його словами, список об’єктів культурної спадщини може навіть поповнитись, оскільки до нього звертаються представники інших релігійних організацій, які також піднімають питання щодо повернення релігійним організаціям культових будівель, які були відібрані за радянських часів.

 

Архиєпископ Почаївський ПЦвУ (МП) Володимир (Мороз) зауважив, що після розвалу СРСР культові споруди повертали усім конфесіям, окрім ПЦвУ(МП). Тому повернення Почаївської лаври їхній конфесії владика Володимир називає відновленням історичної справедливості.

 

«У Тернопільській області парафіям УГКЦ станом на 1 січня 2003 року передано у власність 669 храмів, з яких 264 є пам’ятниками історичного значення, Греко-католицькій громаді в місті Львові передано у власність древні пам’ятки історичного і культурного значення: Собор Святого Юра, Онуфріївський монастир, Преображенський собор, церква святого Андрія та ряд інших храмів і церковних споруд. З приводу цього ніхто не дискутував і не проводив ніяких громадських слухань. Натомість споруди Лаври ввели у Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник, з якого в 2003 році з Божою допомогою вдалося вийти», - сказав намісник Почаївської Лаври.

 

Прес-секретар Предстоятеля ПЦвУ протоєрей Георгій Коваленко нагадав, що в усьому світі церковне майно вже давно належить саме громаді та Церкві і що ПЦвУ досі не має статусу юридичної особи. А соліст гурту «Брати Карамазови» Олег Карамазов зізнався, що йому просто соромно бути учасником дискусії щодо повернення Почаївської Лаври Церкві, оскільки церковне повинно належати Церкві.

 

Законопроект №9690 «Про повернення об’єктів культурної спадщини релігійним організаціям», як раніше повідомляла РІСУ, викликав чимало дискусій у суспільстві. Глава УГКЦ Святослав (Шевчук), наприклад, заявив, що процедуру повернення церковного майна в Україні слід проводити вкрай обережно, не фаворизуючи при тому жодну із конфесій.

 

«Коли мова йде про передачу у власність культових споруд тій чи іншій конфесії я вже неодноразово висловлювався, що це не можна робити, фаворизуючи одну конфесію, бо і Католицька Церква, і Православна були покривджені у часи комуністичного режиму», - заявив Патріарх Святослав.

 

Передача церковних будівель, на його думку, повинна проходити прозоро, з урахуванням інтересів усіх конфесій.

 

Проти прийняття законопроекту № 9690, виступає і Патріарх УПЦ КП Філарет. Глава Київського Патріархату, звернтався навіть із листом до Віктора Януковича, де висловив своє занепокоєння, імовірною приватизацією Москвою українських святинь – Києво-Печерської та Почаївської лавр. Він застеріг Президента Україні, що у разі ухвалення цього законопроекту у державі серйозно погіршатся міжконфесійні стосунки.

 

Невдоволення законпроект викликав також в учасників руху «Українські святині – українському народу» У Тернополі, Києві, Луцьку, Рівному, Львові, Черкасах, Сумах й інших містах України вони провели громадські слухання та його обговорення цього контраверсійного законпроекту.

 

Як заявив координатор руху ««Українські святині – українському народу» Степан Барна, «у разі ухвалення цього законопроекту найвидатніші українські духовні й історичні святині опиняться в руках Російської церкви й Кіріла-Гундяєва».

 

Степан Барна нагадав, що під тиском громади подібний законопроект депутатів від Партії Регіонів Шенцева та Бута був відкликаний у 2011 році з парламенту.

 

«Тоді ми зібрали понад 100 тисяч підписів з вимогою зняти цей законопроект з розгляду. Сьогодні ми знову починаємо боротьбу проти нової антиукраїнської ініціативи регіоналів та комуністів. В тому числі через збір підписів й акції протесту», – зазначив Барна.

Джерела: РІСУ

Мандрівники Христа Царя

"Вовки в овечих шкірах..."

Та допоки ж це гадюче поріддя в "православних" одежах буде жити кривдою і брехнею, а не істиною? СХАМЕНІТЬСЯ НЕДОЛЮДИ, будьте люди! Невже ж ви не боїтеся Бога? Та ж ваші душі вмить оселяться в місці, де буде "плач і скрегіт зубів"!  І чим вам тоді допоможе та брехня, якою ви живете сьогодні? Чи несправедливо загарбані вами українські Святині? Де і в чому ви знайдете собі бодай якесь виправдання за свій злий намір, вибір та вчинки?

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

28.01.2012р. Б. / В УПЦ КП вважають, що відбулося захоплення ПЦвУ (УПЦ МП)

 

В УПЦ КП прокоментували інформагентству "Комерсант-Україна" рішення Синоду єпископів УПЦ (МП), який 26 січня відбувся під головуванням старшого за хіротонією постійного члену Священного Синоду митрополита Одеського і Ізмаїльського Агафангела.

Як вже повідомляла РІСУ, Синод Української Православної Церкви (Московського Патріархату) скасував раніше створену комісію з трьох архиєреїв, які під час хвороби митрополита Володимира колегіально керували Київською єпархією. Ця функція передана в одноосібне ведення намісника Києво-Печерської лаври митрополита Павла (Лебедя). Крім того, архиєпископ Олександр знятий з посади настоятеля споруджуваного кафедрального храму Воскресіння Христового "з метою удосконалення адміністративно-фінансової діяльності при будівництві". Від посади заступника настоятеля кафедрального храму відсторонений і прес-секретар Митрополита Володимира протоєрей Георгій Коваленко.

В УПЦ КП вважають, що рішення Синоду є неканонічними."Рішення про призначення митрополита Павла керуючим Київською єпархією не відповідає канонам, оскільки Митрополит Володимир живий, і саме він вважається керуючим єпархією. Делегувати свої повноваження він міг лише сам, а зараз це зробили за нього, по суті, влаштувавши рейдерське захоплення у церкві, – заявив секретар Синоду УПЦ КП архиєпископ Євстратій (Зоря) .– Схоже, що тепер митрополит Агафангел хоче змінити статут, забрати владу у Митрополита Володимира і очолити УПЦ (МП)".

Джерела: РІСУ

Мандрівники Христа Царя