15.02.2014р. Б. / Глави трьох українських церков оприлюднили своє звернення щодо мирного розв’язання кризи в Україні

ЗВЕРНЕННЯ
 Українських Церков щодо  мирного розв’язання суспільно-політичної кризи та припинення силового протистояння в Україні

 Українські Церкви ще раз підкреслюють свою відданість виключно мирному врегулюванню громадянського конфлікту в Україні та підтверджують принципи, викладені у «Зверненні керівників Церков і релігійних організацій до своїх вірних та всіх людей доброї волі у зв’язку з суспільно-політичною ситуацією в Україні» від 10 грудня 2013 р., у «Зверненні Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій з нагоди Дня Соборності та Свободи України» від 22 січня 2014 р., у Комюніке екстреного засідання Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій від 22 січня 2014 р. та у «Заяві Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій за результатами зустрічі з Президентом і опозицією» від 25 січня 2014 р.

Ми позитивно оцінюємо факт звільнення станом на 14 лютого ц. р. силовими органами всіх заарештованих учасників мирних зібрань, про що нам стало відомо з мас-медіа.

Ми вважаємо, що для подолання кризи сторони якнайшвидше могли би зробити три наступних кроки:

- закриття представниками держави щодо всіх учасників протестів кримінальних проваджень та скасування стягнень, пов’язаних із масовими акціями;

- добровільне звільнення протестуючими адміністративних будівель та забезпечення допуску осіб, які там працюють, до своїх робочих місць, розблокування вулиці Грушевського у м. Києві;

- влада, опозиція і авторитетні представники громадянського суспільства (наприклад: Ініціативна група Перше грудня та ін.) шляхом плідного діалогу в найкоротший термін узгоджують взаємно прийнятну політико-правову модель врегулювання конфлікту заради припинення кровопролиття, відновлення верховенства права і конституційного ладу, повернення повноти прав і свобод громадян, збереження територіальної цілісності, суверенітету та незалежності України.

Треба пам’ятати, що високу мету, якою є незалежність Української Держави, її воля, цілісність, спільне благо народу та захист його свобод треба осягати гідними засобами, бо мета не оправдовує засобів.


«Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!» (Послання до Римлян, Гл.12, ст.21).

Патріарх Філарет (Денисенко), Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату;

Верховний архієпископ Святослав (Шевчук), Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви;

Михайло Паночко, Старший єпископ Церкви християн віри євангельської України;

14 лютого 2014 р.

Джерело: КІРІОС

14.02.2014р. Б. / День святого Валентина

Святий Валентин – покровитель закоханих

На початку спробуймо внести ясність у питання, чи Римо-Католицька Церква насправді 14 лютого вшановує святого Валентина. Для цього нам слід поглянути до Римського Мартирологу (Martyrologium Romanum), тобто книги, в яку на кожний день вписані імена святих, яких згадує Римська Церква…

_________________________________________________________
Одноразове кохання

З початком лютого вулиці перетворюються на «вулиці червоних сердечок» у всіх найрізноманітніших проявах – паперовому, пластмасовому, гумовому та плюшевому. Наближається свято, ім’я якому – День святого Валентина. Хоча в назві й фігурує слово «святий», це зовсім не означає, що храми мають наплив прихожан цього дня…

_________________________________________________________
Любовні EGOїсти

День св. Валентина так швидко і глибоко увійшов до нашої культури, що для багатьох стає навіть чимось дивним ігнорування Дня всіх закоханих… 

Джерело:   КРЕДО

13.02.2014р. Б. / В УГКЦ утворено новий екзархат та проголошено про обрання нового єпископа

У четвер, 13 лютого 2014 р., у Ватикані повідомлено про те, що Святіший Отець, взявши до уваги створення Кримського Екзархату УГКЦ та призначення дотеперішнього екзарха Одесько-Кримського владику Василія Івасюка Єпархом Коломийсько-Чернівецьким УГКЦ, дав свою згоду на канонічне обрання Синодом Єпископів першого Екзарха Кримського, яким став високопреподобний о. Михайло Бубній, ЧНІ, дотеперішній Настоятель монастиря Отців Редемптористів в Івано-Франківську та парох парафії Матері Божої Неустанної Помочі, надаючи йому титулярний осідок Тубурсіко-Буре.

Владика-номінат Михайло Бубній народився 16 вересня 1970 року в Хлівчанах на Львівщині. Після завершення середньої школи, навчався у Львівському вищому професійному училищі залізничного транспорту. Після короткого періоду праці за спеціальністю був призваний на військову службу, після чого вступив до Згромадження Отців Редемптористів. Філософсько-богословські студії відбув у редемтористських навчальних закладах у Польщі. Склавши 7 квітня 1996 року вічні обіти у Згромадженні Найсвятішого Ізбавителя, 19 серпня 1997 року отримав ієрейське рукоположення.

Після свячень здійснював формаційне служіння у спільнотах в Тухові (Польща) та Тернополі, а від 2001 до 2007 років душпастирював у Новояворівську, Кохавино та Львові. У 2007-2010 роках навчався у Папському Східному Інституті в Римі, де здобув ліценціат з канонічного права. Повернувшись до України, продовжив душпастирську працю у Івано-Франківську.

З радістю можемо додати, що під час навчання у Римі владика-номінат Михайло Бубній, ЧНІ, співпрацював з українською редакцією Радіо Ватикану, проповідував та відправляв Божественні Літургії.

  Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Радіо Ватикан.

Джерело:  КІРІОС

12.02.2014р. Б. / Сьогодні у християн - свято трьох святих

День пам’яті трьох єрархів та вчителів Східної Церкви відзначають 12 лютого за Юліанським календарем (зо січня — за Григоріанським). У народі цей празник називають ще «Трьох Святих»: св. Василія Великого, св. Григорія Богослова, св. Івана Золотоустого. У богослужіннях усі вони називаються рівноапостольними, cтовпами Церкви та вчителями вселенної.

Як пише у книзі «Пізнай свій обряд» о. Юліан Катрій, празник трьох Святителів належить до найновіших празників Грецької Церкви. Поштовхом до встановлення цього празника була велика суперечка у другій половині XI ст. про те, хто з них трьох є більш цінний для Церкви. Одні вище ставили святого Василія Великого, інші — святого Григорія Богослова, а ще інші — святого Йоана Золотоустого. Прихильники святого Василія звались василіяни, святого Григорія — григоріяни, а святого Йоана — йоаніти.

Цю суперечку розв'язали самі Святителі. Вони спочатку кожен зокрема, а потім усі троє з'явилися Йоанові — єпископові міста Евхаїти, який відзначався мудрістю, знанням, чеснотами, і сказали: «Ми, як бачиш, одне в Бога й нічого нема в нас спірного, а кожний з нас у своєму часі, окремо натхнений Божим Духом навчав, що було потрібно для спасіння людей. То ж нема між нами ні першого, ні другого, але як назвеш одного, то за ним ідуть два інші. Встань, отже, і накажи тим, що через нас сваряться, щоб не ділилися, бо як за життя, так і після смерті, нашим намаганням є всі сторони світу зводити до миру і єдності. Установи, отже, святкування нашої пам'яти в одному дні так, як ми одне в Бога, а ми будемо помагати для спасіння тим, що святкуватимуть нашу пам'ять».

Єпископ Йоан зробив, як йому доручили Святителі. А через те, що Церква вже святкувала в січні пам'ять кожного з них зокрема, то він 1076 року призначив їх спільний празник 30 січня (за юліянським стилем — 12 лютого). Крім того, на їхню честь єпископ склав проповідь, уклав тропарі, канони і стихири. Наші літописи 1076 року згадують про встановлення цього празника в Греції.

Богослужба празника оспівує і прославляє трьох Святителів за їхню гарячу любов до Бога і ближнього, непохитну віру, значення для Церкви, світлі чесноти, Божу мудрість та заступництво.

«Василій — божественний ум, — співаємо на стиховні малої вечірні, — Григорій — божественний голос, Йоан — прегарний світильник. Хай будуть прославлені три визначні угодники і служителі Тройці». У стихирі на стиховні вечірні сказано: «Духа органи, грому божественного труби, блискавки проповідництва, світильники всесвітлі, золоті і світоносні в Бозі, преблаженний Василію, Григорію всемудрий, всезолотий і всечесний Йоане».

Наводячи як приклад їхню велич, заслуги та значення для Бога, Церква закликає вірних до належної прослави Трьох Святителів: «Любителі празника, — співаємо на литії, — зійшовшись, славімо пісенними похвалами Христових Святителів, Отців славу, колони віри і вірних учителів і хоронителів, кажучи: Радуйся, церковне світло, Василію премудрий, і стовпе непорушний. Радуйся, уме небесний, архиєрею преславний, Григорію Богослове. Радуйся, Золотослове, всезолотий Йоане, покаяння ясний проповіднику. То ж, Отці пребагаті, не переставайте завжди молитися до Христа за тих, які вірою і любов'ю празнують ваше священне і божественне торжество».

Джерела:   РІСУ

КІРІОС

11.02.2014р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Вівторок 34-го тижня після П’ятдесятниці

Євангеліє
Мр. 13, 14–23

«Постануть бо месії неправдиві та пророки ложні й чинитимуть знаки та чуда».

Бачимо, що ще тоді, коли Мойсей мав вивести вибраний народ з єгипетської неволі, не тільки він, але й інші люди, які не служили Богові, могли творити чуда. Не лише Мойсей силою Божою, але й єгипетські чарівники могли вслід за ним перетворити свої палиці на зміїв. І той, хто не був вкорінений у вірі в Бога, звичайно міг засумніватися: як Мойсей може бути Божим посланцем, якщо слуги фараона роблять те саме.

Але однакові зовні чуда відрізняються своєю метою та результатом. Завжди плід чуда, яке є від Бога, – це наближення людини до Нього, зміна на краще її життя, вдосконалення в чеснотах.

Маємо пам’ятати, що все, що ми тут, на Землі, робимо, не має жодної цінності, якщо не наближає нас до Бога, не веде до вічного спасіння, не дає надії на зустріч з Творцем.

=====================

Апостол

2 Пт. 2, 9–22

«Господь знає, як визволяти побожних від спокуси»

Скільки разів в житті ми знеохочувались і опускали руки, були певні, що не здатні щось уже змінити в собі чи навколо себе. В таких випадках дуже є важливо дивитись на приклад святих, які проходили через всі випробування, труднощі і спокуси, проходили до кінця, бо довіряли Богові.

Саме довіра до Бога це то, чого ми можемо навчитись у святих. І так само ми за їхнім прикладом маємо вчитись все більше довіряти Богові. Тоді Він знаходить спосіб, як нас вивести з тих чи інших випробувань чи спокус, та допомогти нам їх подолати. Тому як би не згущувалися фарби в нашому житті, не погіршувались обставини, пам'ятаймо, що Господь є повсякчас з нами. І для Нього немає неможливих речей.

Як сам Господь пройщов через випробування, як Він також дав всім Своїм святим силу пройти через це, так і кожному з нас дасть силу, коли ми будемо уповати на нього!

+Венедикт  

Джерело:   Воїни Христа Царя

10.02.2014р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Понеділок 34-го тижня після П’ятдесятниці

Євангеліє
Мр. 13, 9–13

«Ставитимуть перед правителями та царями через мене – їм на свідоцтво».

Господь вказує на те, що християн будуть видавати на суди, битимуть, ставитимуть перед правителями на засуд. І не просто вказує, що це буде нагодою потерпіти за Христа, за що, як пам’ятаємо, апостоли завжди дякували Богові, але вказує на те, що це буде і нагодою свідчити про Бога. Бо хто би нас не карав, хто б нам не завдавав болю чи несправедливо поводився з нами, знаймо, що саме в цю ситуацію ставить нас Бог, щоб ми свідчили про нього. Бог, який все створив і є Володарем усього, Господь, якого славлять усі його діла, хоче і нашого свідчення. І переважно, що трудніші обставини, то більше Бог сподівається на наше свідоцтво.

Отож, навіть якщо ми в дуже складних ситуаціях, то замість впадати у відчай, найперше пригадаймо, що Бог очікує нашого свідчення. І, звичайно, тоді не завжди буває легко чи просто свідчити, але Христові теж не завжди було просто: часами, замість слухати і навертатися до Бога, люди хотіли Його вкаменувати, насміхалися, а зрештою навіть розіп’яли. Але, знаємо, що в Євангелії Господь нам каже: «Хто витримає до кінця, той спасеться». Дуже часто не треба хапатись за свої здобутки, і не треба знеохочуватись в своїх невдачах. Треба бути витривалим, куди б нас Бог не поставив, витривалим в усьому, щоби не ставалось. Витривати з розумінням, що саме Бог провадить нас через усе, а ми маємо свідчити, не зважаючи ні на що. 

---

Апостол

2 Пт. 1, 20–2,9

«Бо ніколи пророцтво не було проголошене з волі людини»

Господь є Альфа і Омега, це значить Початок і Кінець. Він вміщає в Собі все що було, що є і  що буде. Святі люди, пророки, які були близько Бога, ці Божественні тайни, якщо можна так сказати, пізнавали, бо самі вже ставали причасниками Божественної природи.

Через свою смерть і воскресіння, Ісус Христос робить кожного з нас учасниками своєї Божественної природи. Також кличе нас бути його пророками, щоб ми чим глибше пізнавали Його, Його волю, розуміли, що чинити в різноманітних обставинах свого життя.

Пророцтво не є зарезервоване комусь одному. Пророк – це не той, що говорить про майбутнє. Пророк – це той, який є близько Бога, і той, який промовляє маючи власний досвід Бога. Пророком може бути кожен з нас, але тільки тоді, коли стає близько Господа!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

09.02.2014р. Б. / Коментар Євангелія на Неділю митаря і фарисея (Лк 18,10-14)

10 “Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий - митар. 11 Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди - грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. 12 Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. 13 А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним! 14 Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений.”

Минулої неділі Церква ставила перед нами приклад Закхея – багато начальника митарів –, якого бажання побачити Ісуса було сильніше за його низький ріст і надвисокі статки. Саме завдяки цьому сильному бажанню бачити Ісуса, він сам став “бачений” Ісусом. І цей погляд Ісуса відкрив справжню суть цього начальника, низького росту: він – син Авраама, на дім якого зійшло спасіння. Можна б сказати, що основною наукою Євангелія про Закхея є саме оце бажання бачити Ісуса, бажання, якого Церква хоче пробудити у нас, щоб ми не зважали ні на нашу фізичну неміч, ані на наш соціальний статус чи багатство, а відважилися побігти наперед, щоб побачити Ісуса. А насправді бути “баченим” Ісусом, і спасенним.

Сьогоднішнє Євангеліє подає нам притчу, яка сама по собі – як літературний жанр – містить завжди щось недосказане і, саме тому закликає читача до того, щоб він був не тільки пасивним слухачем, а оповідачем – narrator –  Євангелія спасіння. Того Євангелія, яке у першу чергу звернене до нього самого – до мене, що читаю – щоб могти іншим розповісти те спасіння, учасником якого зробив мене Бог. Тому багато хто говорить, що притча – це наче дзеркало, в якому відображається той, хто її переповідає. Але пригадаймо собі і досить різкі слова Ісуса, який каже, що “для тих, що осторонь, усе стається притчами, щоб вони дивлячись, не бачили, слухаючи, не зрозуміли, щоб, бува, не навернулись, і щоб їм не простилось” (Мт, 4,11-12). Отже, не будьмо осторонь, не будьмо тими, хто слухають, але не чують, не чують, що притча говорить до них і про них, але прислухаймося до слів Євангелія, яке закликає нас до щирого каяття і смирення, щоб могти прийняти Боже виправдання і спасіння.

І. Читання

в. 10: “Два чоловіки” – більше як про дві особи, дві людини, йдеться про два “духи”, два наставлення, які змагаються за серце людини. З одного боку – протагонізм, “фарисейська закваска” (12,1нн); з іншого – смиренність (мала кількість, незначність), закваска Царства (13,18-21).

Зайшли в храм. Той самий “добрий” вчинок може бути зроблений з різним наставленням і привести до протилежних результатів.

Помолитись. У молитві проявляється суть людського серця перед Богом: гордість, або смиренність, презумпція праведності, або визнання провини. Цей євангельський уривок допомагає нам зрозуміти, в якому “дусі” зроблена наша молитва. Оскільки правдивим гріхом є гріх фарисея, а ми всі грішники, ми не можемо не бачити і не пізнати себе у ньому. Нашим смиренням, оскільки саме його нам бракує, буде наше визнання нашої “нерозумної” правди: ми всі горді як оцей фарисей.

Фарисей. Саме слово означає “відокремлений”. Фарисей – це той, хто відокремлюється і тримається подальше від тих, що не дотримуються Закону.

Митар. Митарі були збирачами податків для римлян. Через їхню захланність і колабораціонізм із завойовниками-язичниками, народ уважав їх нікчемами і просто ненавидів.

в.11: Фарисей, ставши. Це правильна постава на молитві: “стоїмо перед” Богом – співрозмовником людини.

молився. Це молитва подяки. “Дякую” – це основне слово людини, яка благо-словить того, хто її наділяє всякими благами. Фарисей визнає Бога, як того, хто любить і дарує, а себе, як того, хто отримує і є люблений. “Дякую” – це слово підтвердження для себе і для Бога, уподобання Богом як творцем і собою, як його творінням, це слово радості сприйняття себе, як Божого дару і всього іншого, як знаку його любові. Однак, молитва фарисея висловлює лише самоуподобання; привласнює собі Божі дари для того, щоб себе хвалити замість того, щоб прославляти Бога і для того, щоб зневажати братів, замість того, щоб любити їх.

так у собі. Насправді фарисей стоїть не перед Богом, а перед своїм “я”. Його слово не доходить до іншого; воно є монологом, а не діалогом. Так як він завжди говорить про себе, так і тепер молиться у собі. Він – у пекельній самотності того, хто робить з свого “я” власний початок і мету.

Боже, дякую тобі, що я не такий. Дякує, але не щоб прославити Бога і увійти в сопричастя з ним, але щоб похвалити себе самого і відокремитися від інших. Перед Тим, хто сказав “Я є”, він насолоджується своїм “я не [є] такий” як інші. Це диявольська молитва, тому що молитва без смирення і покори – це відокремлення від братів і Отця: страшне і жахливе спотворення самої суті молитви. У ній використовується Бога, щоб шукати власне “я”. Це – гріх в його “найчистішому” прояві. Хто уважає себе вищим за інших, коли молиться, завжди є дуже далеко від Бога, який став найменшим зі всіх.

Грабіжники. Це ті, які привласнюють собі те, що належить іншим. А праведний [фарисей] не привласнює собі Божі дари і власне я?

Неправедні. Це ті, які не чинять Божу волю. А праведний [фарисей] не порушує Заповідь?

Перелюбці. Це ті, що зраджують свою любов. А праведний [фарисей] не зраджує Божу любов, поклоняючись ідолові власного “я”?

Оцей митар. Це свого роду “непотріб”, який ніщо не значить: великий грабіжник, неправедний і перелюбник. Фарисей, який звинувачує митаря для того, щоб себе виправдати, добре його знає. Бачить його з близька, як на картині, для того, щоб підкреслити свою відстань від нього. І навіть не помічає, що знаходиться перед дзеркалом. У митарі він насправді описав власний гріх.

Наше фарисейство проявляється саме тоді, коли ми молимося. І це не випадково! Тому що молитва є дзеркалом правди: вона показує нам, що ми маємо усі ті гріхи, в яких звинувачуємо інших. Тоді, або намагаємося виправдатися, або, нарешті, перестаємо звинувачувати інших і починаємо благати про милосердя. Нема молитви без смирення, нема смирення без усвідомлення власного гріха, навіть і найстрашнішого, яким є гріх праведного [фарисея].

в. 12: Пощу двічі на тиждень. Продовжується самовихваляння. Лев 16,29 вимагає лише один день посту в рік, в день покути (Йом Кіппур). А він постить двічі на тиждень, в понеділок і четвер, для того, щоб спокутувати чужі гріхи. Який добрий!

 з усіх моїх прибутків даю десятину. Податки на збіжжя, олію і вино платить виробник, а не споживач (Втор 12,17). А якщо виробник не заплатив? Для того, щоб бути певним, що Закон дотримано, фарисей робить більше ніж вимагається від нього і сам платить податок за інших. Він насправді єдиний праведник. “Всі інші”, як той митар, – ненажери і нечесні. Оцю фарисейську “молитву подяки” можна б перекласти в наступний спосіб: “Справедливо Ти, Боже, вдячний мені за мою доброту! Ти її бачиш? І скоріше або пізніше ти мені віддячиш!”.

А митар, ставши здалека. Навіть на зовні він показує ту свою відстань від Бога, яку відчуває в середині. Також і знайомі Ісуса стають оподалік від хреста (23,49), як також і батько бачить свого сина, коли той ще був далеко (15,20). Це поле зору Бога, який дивиться лише на покірного.

не смів і очей звести до неба. З опущеними очима перед Богом (= небо), покірний і свідомий власного гріха, він стоїть перед Богом по-іншому ніж фарисей.

тільки бив себе в груди. Знак каяття, так як били себе в груди всі ті люди, що бачили як Христос умирав на хресті (23,48).

Кажучи. Його молитва і не претендує бути молитвою. Він лише “говорить”. Багато скромних людей, але глибокого духовного життя, говорять, що навіть не знають чи їхні молитви щось вартують, чи те, що вони говорять Богові можна б і назвати молитвою. Цей митар, на відміну від фарисея, навіть не довіряє власній молитві. Він позбавлений і неї. Лише надіється на Господа. Однак “молитва смеренного крізь хмари пробивається” (Сир 35,17).

Боже, змилуйся надо мною грішним! Ця молитва, подібна до прохання прокажених і сліпого (17,13; 18,38), очищає і просвітлює, впроваджуючи в Єрусалим. Це прохання з двома полюсами: Його милосердя і моя убогість. Смиренність – це єдина якість спроможна привернути увагу Всемогутнього: робить з мене посудину, яка, позбавлена власного “я”, може бути наповнена Богом. Ця молитва митаря стане і моєю молитвою, коли відкрию свій гріх фарисея. Митар не вважає себе одним із грішників, а єдиним грішником, гіршим і більшим за всіх. “Інші” для нього, на відмінну від фарисея, є всі праведні.

в. 14: Кажу вам. Це Божий суд, урочисто вимовлений Ісусом – учителем Закону.

Цей повернувся виправданий. Віра, яка виправдовує, походить зі смирення, яке благає о милосерді. Син людський, коли прийде вдруге, знайде цю віру? Хто втрачає свідомість того, що усі ми грішні, і лише Бог виправдовує (Рм 3,23; 8,33) не має цієї віри. “Бо Бог замкнув усіх у непослух, щоб усіх помилувати” (Рм 11,32).

а не той. Презумпція власної справедливості нікого не спасає. Праведник не буде виправданий аж поки не визнає свій великий гріх.

бо кожний, хто виноситься, буде принижений (= 14,11). Євангелист Лука повторює слова Ісуса після зцілення чоловіка хворого на водянку в домі фарисея (14,7-11). Тут говориться про смирення, без якого молитва неможлива. Без смирення молитва перетворюється на самовихваляння, а віра – на самовиправдовування.

Фарисей сам собі затягує петлю на шиї, кажучи “дякую тобі, що я не такий як той грішник”. Небезпекою християнського читача/слухача є сказати: “Дякую тобі, що я не такий, як той фарисей”. Це вже подвійна петля. Без смирення нема жодної користі від знання себе і Бога, а людина і далі залишається в обіймах Лукавого. Варта собі нагадати, що якщо гріх – це гордість, смирення, яке Лука вимагає від кожного віруючого – це визнати власну фарисейську гордість, якою зневажаємо усіх інших, які “не такі, як ми”. Лише Причиста Діва Марія може дякувати Богові за смирення, тому що Бог убиріг її від гріха.

II. Для роздумів

Ісус розповідає цю притчу, щоб виявити два помилкові наставлення, протилежні від євангельського: переконання бути праведними перед Богом і почувати себе вищим від інших (18,9). Цікаво зауважити, як два настав­лен­ня пов’язані між собою і як друге залежить від першого. Фарисей, що від­чуває себе праведним і переконаний в цьому, є теж завзятим і неми­ло­серд­ним суддею стосовно свого ближнього: «дякую тобі, що я не такий, як інші люди... або як оцей митар». Цікавим є теж те, як притча представляє два стояння на молитві, а потім закінчує, описуючи два способи життя. Мо­лит­ва показує щось, що перевищує її саму. Саме задля того те, що треба випра­вити, це не є в першу чергу молитва (вона є плодом чогось, що її попереджає), а спосіб, як ми уявляємо Бога і спасіння, нас самих і ближніх.

Притча має двох протагоністів – фарисея і митаря, кожний з яких зобра­жає інший спосіб ставити себе перед Богом і перед іншими.

Передусім, фарисей. Він каже правду. Його помилкою є не лицемірство, але надмірне довір’я на власну справедливість. Він вважає, що має в Бога «відкритий рахунок»: він не очікує його милосердя, не очікує спасіння як дар, але як нагороду, що йому належиться за його діла. Ми не маємо бути занадто строгі до нього, тому що він подібний до нас. Він каже: «Боже, дя­кую тобі...», таким чином, ніби показуючи, що його справедливість зале­жить від Бога. Але не від неї походить його молитва, ані критерії до суд­жен­ня ближніх. Можна сказати, що він – крім першого «дякую тобі» – навіть не молиться: він не дивиться на Бога, не порівнює себе до нього, не очікує нічо­го від нього, ані нічого не просить. Він зосереджується на собі і порівнює себе до інших, судячи їх дуже строго. В цьому його наставленні нема нічого від молитви.

Потім митар. Митарі працювали як податківці про­дуктів на імпорт і експорт. Були вони на службі в ненависних римлян. На великі податки вони ще накладали свої хабарі. І тому їх вважали явними грішниками разом із злодіями, проститутками, перелюбниками і поганами. Митар йде молитися до храму і його наставлення є цілковито протилежне від наставлення фа­рисея. Він зупиняється на відстані, б’є себе в груди і каже: «Боже, змилуйся наді мною грішним!». Каже правду; він, без сумніву, є грішником. Отже, його скромність не полягає в тому, що він себе принижує. Його становище є та­ким, як він його описує, так як і зауваження фарисея було теж реальне. Але він усвідомляє собі, що він грішник, почуває потребу в тому, щоб змінитися і, саме найважливіше, знає, що не може очікувати нічого від Бога. Нічим не може похвалитися і нічого не може очікувати. Він може тільки просити. Він покладає своє довір’я на Бога, а не на себе. І саме цю покірність, про яку говорить притча, Ісус хвалить: він не вихваляє життя митаря, так як і не зневажив діла фарисея.

Висновок ясний і простий: одинокий правильний спосіб стати перед Богом на молитві і в житті – це відчути себе постійно потребуючим його про­щення і його любові. Треба робити добрі діла, але не треба їх числити, а ще менше хвалитися ними. Так само не треба порівнювати себе з іншими. Фа­рисей є дійсно релігійною людиною і те, що він каже, є чистою правдою. Він вважає свою святість Божим даром, так як вважає теж Божим даром його віддаленість від митаря. Ввесь його спосіб відношення до Бо­га є помилковий. Критикується корінь, релігійна система, в якій він живе, а не якась, на­віть важка, непослідовність.

Притча не каже, що фарисей мав би жити так, як митар. Його діла є добрі, і такими вони залишаються. Не є критиковані його діла, але його спосіб дивитися на них. І не тому, що він їх приписує собі, так як це інколи гово­риться. В дійсності, він їх приписує Богові: «Дякую тобі». Помилка полягає в тому, що він дивиться на Бога у світлі своїх діл. Для Ісуса, натомість, погляд має завжди іти згори вниз, а не знизу вгору: від Бога до нас, а не від нас до Бога.

III. Для молитви

Пс 14; Сир 35,11-24; 1 Сам 2,1-10; Лк 1,45-55; 1 Кр 4,7; Рм 3,9-23

“Фарисей, гординею переможений, митар же покаянням похвалений, приступили до тебе, єдиного Бладики. Той, вихваляючись, втратив своє благо, а цей, нічим не хвалившись, дарів сподобився. У таких зітханнях утверди й мене, Христе Боже, як чоловіколюбець”.

(Неділя митаря і фарисея, Вечірня, Стихири на “Господи, взиваю я”).

o. Тарас Барщевський

Джерела: http://pcc.ugcc.org.ua/

Воїни Христа Царя