16.09.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.4,17–5,5:  «Бо Царство Боже не у слові, а в силі»

Сучасний світ перевантажений інформацією. Ми постійно чуємо ті чи ті слова з телебачення, читаємо слова в газетах, Інтернеті, чуємо їх від інших людей. Напевно, ще ніколи в історії пересічна людина не мала стільки інформації, яку могла отримати без зусиль, як це можемо ми сьогодні. Але бачимо, що часто ці слова нас не зачіпають, навіть коли повторюються багато разів. Той надмір інформації частіше чинить нас байдужими, аніж уважними. 

Тому апостол каже, що не слова важливі, а вчинки. Зважаючи на сьогодення, можемо сказати, що важливо не про що говорять політики, а як вони чинять. Важливо не що говорить Президент, а як він живе. Так само і в нашому християнському житті. Питання не в тому, про що ми говоримо як християни. Хтось може і красномовно говорити, але найпромовистішими все одно будуть наше життя і вчинки. Пильнуймо, щоб ніколи не розходились наші слова і вчинки!

*** 

Мт.24,1-13:  «Хто витримає до останку, той спасеться»

Цей уривок Євангелія говорить нам про останні часи, коли народ повстане на народ, будуть землетруси, різні страхіття... Кожен із нас мав би пам’ятати, що ці часи точно настануть, бо ж так промовив Господь. Але водночас слід пам’ятати, що вже й тепер кожна хвилина нашого життя, яка минає, є останньою і не повториться в майбутньому. 

Важливо все наше життя сприймати в такому вимірі – що кожна його хвиля дарована нам Богом. І чи ситуація нам приємна, чи ні – приймати її як таку, що є від Бога. Хоч, як бачимо зі свого життєвого досвіду, радісні хвилини ми хочемо затримати, а сумних швидше позбутись і забути про них. 

Але ж коли хворий іде до лікаря, то не питає, чи ліки, які той призначив, гіркі чи солодкі, а якнайшвидше купує їх в аптеці та приймає, щоб одужати. 

Так само й Бог посилає в цьому житті все, щоб нас вилікувати, зцілити, перемінити, освятити й зробити учасниками Небесного Царства. Інколи, як і в затяжній хворобі, потрібен час, щоб цілком одужати або, мовою сьогоднішнього Євангелія, перетерпіти. 

Господь не каже: «Коли хто буде молитися, постити, робити добрі діла, то спасеться». Це все потрібне й важливе, але Він каже нам: «Хто перетерпить». Значить, треба терпеливо молитися, терпеливо постити, терпеливо робити добрі діла. Бо можна це успішно робити, але якогось часу зупинитися. Будьмо витривалі у своєму подвизі – і так ми спасемося!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.09.2017р. Б. / Святого священномученика Антима, єпископа Никомидійського; Преподобного Теоктиста

Святого священномученика Антима, єпископа Никомидійського

Тропар, глас 4: I звичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри постраждав Ти аж до крови, священномученику Антиме, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 4: Благочестиво прожив ти життя як священик,* і звершив шлях мучеництва,* припинив ідольські служіння,* був захисником свого стада, богомудрий.* Тому тебе й вшановуємо нині,* таїнственно взиваючи:* від бід ізбав нас твоїми молитвами,* приснопам'ятний Антиме. 

Після смерти святого Кирила, єпископа Никомидії, владикою того міста настановили святого Антима, мужа надзвичайної побожности і таких великих чеснот, що його життям захоплювалися всі, хто його знав. Престол Никомидійської Церкви він обійняв у 293 р. У Никомидії також була резиденція імператорів Диоклетіяна та Максиміяна, вони наказали мучити всіх ісповідників Христової віри, а переслідування стало ще жорстокішим тоді, коли згоріли царські палати, бо погани підступно звинуватили у підпалі християн. 

Святий Антим, як добрий пастир, навчав вірне стадо і скріплював духом тих, що йшли на смерть задля Ісуса. Він мешкав у селі Семана, поблизу Никомидії, сюди потайки приходили вірні, щоб послухати його науки. І тут святий єпископ годинами молився до Бога, щоб усі вірні гідно, сміливо і публічно визнавали Христа Спасителя перед судом поган. Святий пастир знав, що він також віддасть свою душу за Христа і що його життя так довго триватиме, як довго буде потреба скріплювати вірних у вірі й утверджувати в добрі тих з-посеред стада, яких Господь вибрав свідчити свою правду. 

Одного разу імператор Максиміян перед усім своїм військом приносив жертву божкам. Та раптом серед загальної тиші прогримів сильний голос: “Царю, чому покланяєшся бездушним ідолам? Чому честь віддаєш дияволу, хіба не знаєш, що є лиш один правдивий Бог, Бог християнський, якому слава буде на віки віків!” 

Поган мов громом ударило. Дивляться, а це один із воїнів на ім’я Зинон з високого місця проголошує ці слова. Зірвалися кати, схопили Христового ісповідника і за наказом імператора піддали тортурам і стяли йому голову. Та його приклад додав відваги іншим; дехто з вельмож і слуг імператора також стали голосно величати Христа Спасителя. Серед них був один з полководців імператора на ім’я Доротей, його слуги Індис, Горгоній і Петро, а ще Мардоній і Мигдоній, царські дворяни. Їх усіх кинули до в’язниці. Святий Антим, довідавшись про їх ув’язнення, написав до них листа, в якому заохочував їх до витривалости. Цього листа він передав через диякона Теофіла, однак сторожа в’язниці схопила його і поставила перед імператором. 

Святий диякон сміливо визнав Христа Спасителя, і в найтяжчих муках не видав, де переховується святий Антим. Теофіла, за наказом імператора вбили каміннями і стрілами, Доротея стяли мечем, Мардонія спалили, Мигдонія живцем закопали в землю, а Індиса, Горгонія і Петра кинули в море. Невдовзі постраждала також свята Агавія, ігуменя Богу посвячених дів, і свята Домна, що до прийняття хрещення була жрицею поганської богині Церери. Коли вона віддала свою душу за Христову віру, їй виповнилося лишень чотирнадцять років. Мученицьку смерть прийняли також свята дівиця Теофіла і святий мученик Євтимій. Їх усіх стяли мечем. 

Аж ось імператор довідався, де переховується святий Антим, і наказав його ув’язнити. Він запросив воїнів до своєї хати, пригостив їх, і лиш тоді сказав, що він той, кого вони шукають. Воїни, здивовані його добротою, хотіли залишити єпископа вдома, а своїм начальникам сказати, що його не знайшли. Та святий Антим дав їм науку, що всяка брехня є гріхом, і добровільно пішов з ними, а дорогою так зворушив їхні серця розповіддю про Ісуса Христа, що вони навернулися до Христової віри і з його рук прийняли святе хрещення. Ось так добрий пастир навіть тоді, коли знав, що його чекають жорстокі муки, дбав не про себе, а про те, щоб спасти душі інших. 

І став святий старець перед мучителем, а той велів розкласти перед ним усі знаряддя тортур, гадаючи, що цим злякає єпископа. Та святий сказав йому так: “Дарма ви розклали все це, бо смерть не злякає того, хто задля Христа Спасителя хоче душу свою віддати, і віддасть її охоче, а смерть буде вважати своїм найбільшим щастям”. Святого піддали жорстоким тортурам і напівживого кинули у в’язницю до розбійників. 

І ось, коли святий Антим прийшов до пам’яти, то перше, що він почав робити, – говорив про Бога з тими, які не знали нічого, крім гріха та злоби, і так зворушив їхні серця, що вони пізнали правду, розкаялися і прийняли хрещення з його рук. Через кілька днів святого привели на судилище, і за наказом імператора його стяли сокирою. Сталося це 3 вересня 303 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

***

Місто Никомідія було батьківщиною святого Антима, де в молодих літах виявилися звичаї досконалого мужа, що з цвітом своєї юності приносили зрілий плід незлобивості; виростаючи тілом, вкупі ріс він і духом.

У вік же добрий прийшовши, перевищив усіх чеснотами, і в ті літа природні, коли, ніби плевела пшениці, в людині звичайно виходять наяву пристрасті, він тоді взяв образ безпристрастя. Плоть його була умертвленна, дух смиренний, викорінена заздрість, люті в ньому ані сліду не було, гніву ані чутно ніколи, лінивство прогнане, об’їданню із п’янстом не лишалось у нього місця, тільки повстримність у всьому, любов до всіх, мир з усіма, добророзум’я посеред усіх, дбання його про славу Божу з’являлося перед усіма.

Так він жив і через таке добродійне життя достойний собі священичий чин дістав, в якому дбав про богомисленні молитви та корисні труди, словом та ділом навчав усіх спасительній путі.

Коли ж помер пастир святий Никомідійської Церкви Кирило, на престола Антима возведено; його ж обрання як достойне засвідчено було із висоти, бо в час хіротонисання небесне заблискотіло світло і певний божественний голос почувся.

Прийнявши ж правління Никомідійської Церкви, як добрий кормчий посеред великих хвиль, оберігав цілий корабель од потоплення, адже багато християн у морі бувають потоплені за Христа, однак не поринули в води злочестя, не потопила їх буря ідолопоклонства, не пожерла їх глибина підспуднього пекла, але в тихому, безбуремному пристановищі небесному знайшлися за наставленням та управлінням Антима, пастиря свого.

Той добрий пастир мало не все своє стадо у вінцях мученичих привів Богові. Велике-бо гоніння на християн упало від ідолопоклонників по всьому східному краю, а найбільше в Никомідії, в якій жили тоді злочестиві царі Діоклитіян та Максиміян, повчав святий і укріпляв усіх до мученицького подвигу.

“Тепер, – каже, – належить нам себе, християн, з’явити, тепер подвигу час, тепер хто воїн Ісуса Христа – хай стане доблесно до боріння! Тут нам випадає мало постраждати за Христа, який вельми багато за нас страждав, тут його виповімо перед людьми – хай там він про нас виповість перед Отцем своїм, що на небесах. Тут його перед людьми прославимо, хай там він нас прославить перед ангелами своїми. Прославимо ж Бога в тілах наших, що віддали себе на рани. Умремо тимчасово, щоб жити нам вічно, не побоїмося мучителів, що вбивають; хоча і вб’ють нас, але блаженного життя нашого будуть винуватці. Голову усічену правиця подвигоположника нашого вінцем нетлінним увінчає, роздроблені члени тіла просвітяться, як сонце, у царстві Його, рани нанесені вічне примножать нам воздаяння; крові обагрення заведе нас у світлицю Жениха небесного: станем-бо до крові, будем видовищем ангелам та людям”.

Такими й подібними цими словами укріплював святий стадо своє, через що багато вірних дерзновенно самі себе віддали на гіркі муки за солодкого Ісуса, Господа свого. Дехто із тепліших вірою_; дбаючи про Бога, таке виказав дерзновення: коли царське повеління, що вийшло на забиття християн, на хартії писане, було серед міста Никомідійського прочитано і до стіни на видовищнім місці пригвожджено, він перед усіма почав сповідувати Христа і повеління те зі стіни здер і розірвав, велеголосно ганячи злочестя – і він першим з’явився в Никомідії мучеником.

Після цього багато вельмож і начальних слуг дому царського почали сповідувати Христа явно, виказуючи себе християнами, такий був Доротей, Мардоній, і Мигдоній, і Петро, Індис та Горгоній із іншою численною дружиною, що подавали себе на мучення за Христа, з-поміж них-бо немало погубили мучителі всілякими смертями.

У той час у важкій скорботі християнам така річ сталася: невідомо від чого загорілися палати царські, і велика частина їхня згоріла: це злочестиві на християн звалили, кажучи: християни, мовляв, із ненависті запалили. Тоді вельми розпалилася ярість царська, і він більше за лева зарикав, пожираючи християн, їх-бо великі громади було мечами посічено, інших на вогні палено, та й самі з вірних численні мужі та жінки, бачачи нанесену іншим та собі також неминучу смерть, божественною любов’ю загорілися так, що, ніби в прохолодне місце, у вогонь себе вкидали. Інших, безліч народу християнського мучителями було зв’язано і в лодії всаджено, і в глибині морській потоплено. І не тільки живих, але і мертвих мучеників тіла, чесно похованих, неприборкана царська ярість наказала із землі викопувати і в море кидати – аби не пошановувались од християн, які залишаться.

Таке велике було гоніння; тоді передусім святого Антима, як вівцю на заколення, шукали були – хотіли-бо вовки спершу пастиря розтерзати, а тоді стадо пожерти. Але Божий промисел і покрова заховували його в одному селі, що звалося Семана, щоб спершу овець своїх словесних послав Богу, а по тому й сам прийшов, позначивши Никомидійської Церкви віру пролитям своєї крові. Тоді і святих мучеників дві тисячі в церкві в день Різдва Христового спалено, а решту стада його в темницю зачинено, їх –бо святий частими писаннями своїми, що таємно до них посилалися, навчав і утверджував, хоч і не був із ними тілом, віддалений-бо був за Божим повелінням на певний час, духом же в темницях із ними перебував, писаннями своїми харч духовний подаючи: вівці явно, а пастир таємно із вовками боролися. І ховався святий не тому, що мук боявся, а щоб і ученням, і молитвою найслабших ствердити, найкволіших укріпити, а з боязливих дерзновенних сотворити, доки всіх подасть Христові: тоді й себе віддасть на тії ж муки.

Його утвердженням один із вірних, на ім’я Зенон, заняттям воїн, перед усіма царя Максиміяна викрив у злочесті. Був-бо в Никомідії, поблизу видовищного місця, храм язичницької богині Церери, яку вельми там шанували. Тій богині якось Максиміян зі своїм воїнством та всім народом велику приносив жертву, поклоняючись ідолові. В час же того богомерзького свята Зенон, ставши на високому місці, гучним голосом заговорив до царя: “Зваблюєшся, о царю, поклоняючись бездушному каменю та німому дереву, а це є зваба бісівська, що веде своїх поклонників до пагуби. Пізнай, о Максиміяне, і ті свої очі тілесні, а заразом і внутрішні, до небес поверни і від пресвітлого того творіння пізнай Творителя, який Творець, пізнай од живого, навчися цього шанувати Бога, що доброзволить не в крові заколюваних і в смердючому димі палених тварин, але в чистих душах і в чистому розумного творіння серці”.

Це почувши, Максиміян звелів, піймавши його, камінням у лице та вуста бити за таке дерзновення, до царя казане. Вибили йому й зуби, понівечили й вид його, стерли язика, що Христа сповідував; нарешті ледве живого вивели із міста і відсікли за царевим повелінням святу його голову.

У той час святий Антим од свого, де переховувався, місця, послав диякона зі своїми письменами до Доротея, котрий сидів у темниці, і до всіх, що з ним ув’язненні були Христа ради, побуджуючи їх до терпіння – хай помруть за спільного життєдавця Господа, веселячись. Цього диякона піймали погани й поставили Максиміяну-царю із письменами святого Антима, посланими до і мучеників. Це взяв цар і прочитав, і знайшов, що те написане було йому недогідне, а там від святого написано люб’язне цілування, дбале співчуття, отецький наказ, пастирське учення, святительське благословення, укріплення до подвигу мученицького та ідолів попертя. На все це роз’ярився цар, повелів усіх вивести з темниці та поставити на свій суд. На них-бо оком гордим та лицем звіриним воззрівши, вельми їм докорив. Відтак повелів прочитати послання Антимове на докір та викриття їхнє. “Цього ви чоловіка, – каже, – лихого звабним байкам вірите і його розпутного вчення слухаєте, а не повеління царського”. Вони-бо читане послання слухаючи і диякона Антимового бачачи, вельми раділи, і сльози від радості ронили; диякона, що віддалік стояв, вітали зором світлим, лицем радісним і головою схиленою, чуті ж слова святого Антима, що читалися їм у докір, складали у серці своєму. Тоді цар рече до диякона: “Скажи нам, звідкіля прийшов ти, хто дав тобі ці послання, що розбещують народ, і де ховається той, що послав тебе?” Диякон же розтулив вуста, благодаті повні, і почав мовляти таке: “Той, що послання ці посилає, пастир є, відстоїть же далеко від стада, письменами повчає його й побуджує до благочестя тим більше, що чує нахід численних вовків на словесне стадо, отож велеголосно звіщає вівцям, що мають творити. Звіщає-бо від найпершого пастиря такі слова: “І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може”. Це я послання цьому Христовому стаду приношу й кажу, а де він є тепер, не повім, велике-бо було б безум’я, щоб став я зрадником пастиря мого; від нього велика приймається користь, що і без мого щодо нього звіщання скоро явлена буде. Не може-бо місто сховатися, на верхівці гори стоячи.

Цими дерзновенними словами розгніваний, мучитель засудив святого диякона на смерть, було ж ім я йому Теофіл.

Спершу-бо солодкомовного його язика відрізали, тоді камінням побивали і, стрілами разячи його, убили. По тому поставлених судові мучеників повелів по-різному погубити: святому Доротею голову відсікти, І Марденія вогнем спалити, Мигдонія живого у рів стягти і засипати землею, Горгонія ж, і Індиса, і Петра, жорнового каменя на шию повісивши, в море кинути, і всіх інших численними заморити смертями, тож різними смертними дорогами всі до єдиного Бога вийшли; їх-бо одна дівиця, на ім’я Домна, поховала. Про те довідавшись, злочестиві мечем її вбили, коли молилася над мощами святих. У той час і Євтимій, що вченням своїм багатьох привів до сповідання Христа та мученичеського подвигу, там-таки в Никомідії, після різних мук прийняв кончину від меча. Так само після багатьох прийшов час і святому Антиму постраждати за свідчення Ісус Христове.

Ховався він у вищеназваному селі Семані і таємно слово Боже сіяв і віру у Христа Господа примножував. Довідався про нього Максиміян, і тоді двадцять кінних воїнів послав впіймати його. Вони-бо досягли того села, зустріли святого Антима і його самого про нього запитують: “Де перебуває Антим, учитель християнський?” Він же взяв і веде їх у хоромину свою, кажучи: “Повім про Антима і дам його в руки ваші, тільки спочиньте трохи з дороги”. Подав їм їжу і сотворив їм, як міг, прийняття, пригостивши їх люб’язно. Тоді явив себе, що це він Антим: Я є, – каже, – той, кого ви шукаєте, беріть мене і ведіть до того, що послав вас”. Почувши це, воїни здивувалися і, соромлячись дивитись на чесні сивини його, бачачи люб’язне прийняття та пригощення від нього подане, гадали, що не на добро життя цього неповинного й доброго чоловіка мають привести до мучителя, а на останнє зло і звісну по лютих муках смерть. Отож їм стало жалісно й соромно перед лицем Антимовим, тому сказали святому: “Не візьмемо тебе з собою, але радимо тобі сховатися, нам же доведеться сказати перед Максиміяном, що всюди охрест Никомідії шукали Антима і не знайшли’.

Бережучи ж дбало заповіді Господні, Антим навчав їх говорити правду, не бажаючи, аби через нього брехали, до того ж і бажаючи за Христа померти, пішов із ними. Йдучи вкупі, говорив їм слово Боже, навчаючи їх вірі в Господа нашого Ісуса Христа, і не марно впало сіяного слова сім’я, але на добру втрапило землю, вкоренилося-бо в серця їхні, зійшло і виросло у звершення віри.

Коли ж прийшли до ріки, сотворив про них молитву і хрестив у ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. І знову рушив у дорогу з душекорисною бесідою, доки не досягли міста. Коли ж увійшов до міста Антим, звіщення було пронього Максиміяну – той-бо повелів поставити його перед собою зв’язаного.

Став отож святий перед мучителем, маючи зв’язані позаду руки – так-бо випало заради правди перед судилищем нечестивих, немов злодію, стати-вв’язаним; розум же вільний перед небом мав, сподіваючись звідтіля допомоги. Повелів-бо мучитель усі знаряддя до мук приготовані покласти, бажаючи спершу виглядом їхнім застрашити Антима; хай, побачивши їх, пізнає, як страждатиме і, злякавшись, прихилиться до волі царської.

Тоді почав питати його, кажучи: “Чи ти це Антим, що помиляється щодо одного простого чоловіка, званого Христом, що повів за собою в тій-таки облуді й народ простий, зваблюючи їх та розбещуючи, щоб противилися царському нашому повелінню, боги ж наші безчисленною лайкою ганячи й дорікаючи їм?” Він же однако, посміявся і на покладене знаряддя, і на мучителеві слова, кажучи: “Знай, о царю, що не відповідав би і трохи на це твоє запитання, коли б не радив мені божественний апостол, навчаючи нас завжди готовими бути “на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас”обіцяв-бо нам Бог дати “мову та мудрість, що не можуть противитись чи суперечити їй всі противники наші”. Та ж бо я спершу над ідолами вашими, що ви їх богами називаєте, сміявся, тепер же сміюся великому безум’ю твоєму, що сподівався ти відторгнути мене від Творця мого, що й тебе, невдячне створіння, пошанував своїм образом. Навіщо мене на свій суд прив’язаним ти привів і знаряддя мук перед очі мені поклав – чи хочеш цим застрашити мене, щоб злякався, покоряючись безбожному велінню твоєму? Але не зможеш тим застрашити того, хто сам померти по Господі моїм прагне. Пропонуй це тим, що є малодушні й боязливі, їм-бо життя тимчасове є великою втіхою, життя ж тимчасового позбавлення їм є великою мукою – тих, а не мене страши цим. Мені-бо це тлінне тіло і тимчасове життя є наче важкі вузи та темниця, що не дають душі моїй перейти до бажаного Бога. Твоя ж погроза, кара та муки приємніші мені більше всіляких солодощів, бо ведуть по собі смерть, яка надійде. Тож, коли мене від тілесних увільнить пут, пошле мене туди, де є все моє бажання”.

Коли це сказав святий, повелів мучитель каменем у шию бити його. Він же вдячно це прийняв, як початок страждання по Христі та вінців основу, більших ран бажав, жадаючи ліпшого воздаяння прийняти, інколи сміючись і лаючи мучителя, інколи розлютовуючи його: хай повелить більшими мучити ранами, повторюючи пророче слово: “Боги, – каже, - що неба і землі не сотворили, нехай погибнуть”.

Ті слова в серце мучителя проникли і повелів розпеченими залізними шпицями провертіти ноги йому, але та мука була веселощами святому: радів-бо, хвалячи Бога, що сподобив його таке витерпіти в імені Ісус Христовім. Також повелів Максиміян покласти на землі череп’я гостре і киненого на них голого страждальця жорстоко бити палицею, хай подвійний біль серце його переходить: згори від биття палицею, а внизу від гостроти череп’я. Він і тоді не відчаювався своєї над мучителем перемоги, співаючи це: “Дякую тобі, Господи, царю віків, “ти ж для бою мене підперезуєш силою, підкоряєш мені тих, хто повстають на мене, повернув ти до мене плечима моїх ворогів, і понищу ненависників я своїх”.

Потім іншу мучитель винайшов муку: чоботи мідяні розпік і наклав на ноги його, але якась божественна благодать з висоти отінила страждальця, укріплюючи його в а муках, і почув голос, що обіцяв йому невзабарі вінця і творив веселощі серцю його, отож од божественної тієї втіхи почав наяву не зважати на муку, а ніби зовсім ніякого не терпів болю, всміхався лицем, веселячись.

Мучитель же, бачачи це, дивувавсь і сказав, що волхвом він є і певним чарівництвом перемагає силу палючого вогню. Запитав про причину, чому веселиться, в такій муці перебуваючи? Він же каже: “Через те я радію, що оці муки є мені сподіванкою звісних обіцяних благ. Незабаром перемогти маю марну, надуту твою гординю і викажу, що боги твої сил людських набагато слабші, що маєш каятися про злобу свою навіки, але даремно, і не раніше від життя свого одійдеш, доки у вічну не засудишся погибель”.

Цими словами ще більше роз’ятрився мучитель, повелів святого до колеса прив’язати і, крутячи ним коло, тіло його вогнем палити. Коли ж слуги повелене творити почали, до колеса Антима прив’язуючи і вогонь підкладаючи, раптово попадали як мертві, бо зупинилося коло і метнувся вогонь на них і опалив їх. І сповідалися перед мучителем, кажучи: “Коли почали обертати коло і підпалювати прив’язаного, явилося біля нас три світлоносні мужі, кажучи: “Не бійся, рабе Божий Антиме!” Коли ж зирнули вони на нас, напав на нас страх, і вогонь, що під колесом, на наші лиця метнувся й пошкодив нам”. Це почувши, мучитель дивувався, і все це приписав волхвуванню. Зняв-бо з колеса святого Антима, усіченням мечем грозячи йому, коли не покладе жертви ідолам. Мученик же про усічення мечем почувши, порадів і молив Бога старатливо, хай дасть йому швидше перейти до стада свого, перш ніж прийде в небеса шляхом мученичества, аби міг сказати: “Ось я та ті діти, що дав мені, Боже”.

Але спершу повелів злочестивий повести його у темницю, залізними веригами зв’язаного. Коли вели його, хвалив і благословляв Господа за всіх, і раптово освітило його з небес світло – і впали вериги, а слуги, котрі вели, повалилися зі страху. Дійшов до темниці, ввійшов святий поміж злодії та розбійники, що там сиділи і, наче на бенкет чи на весілля ведений, веселився. Запропонував же їм духовного харчу слова Божого і подав благочестивого пиття – прихилив їх до Христа і приєднав до Церкви, навчивши віри й добрих справ, там-таки, в темниці, відродив їх купіллю хрещення. І стала темниця Церквою світлою, Духа Святого виповненою, і там сидів день і ніч, жертву хвалення приносячи Богові.

Довідавсь про це Максиміян, звелів привести перед себе і почав прихильно до поклоніння богів приводити, обіцяючи поставити його найпершим з усіх ієреїв, що служать ідолам, але він із притаманним собі дерзновенням, відповідав цареві: “Є я й досі, перед твоїми словами, начальний священик тюміж Божих ієреїв, священик найпершого пастирям начальника Христа, що в плоть мою одягся і до мене мене ради зійшов; той був Отцю-Богу жертва для людей, на хресті помер, похований був і воскрес через три дні, і на небеса зі славою зійшов, виводячи із собою всіх, що вірували в нього, – отого я є священик і тому себе самого приношу в жертву живу; ваше ж жрецтво, і жертва, і боги гадані – тьма є і в пітьму вічну підуть”.

Почувши це, мучитель засудив його на смерть, і пішов святий на смерть, радістю наповнений: “Тепер, – каже, – час веселощів моїх, тепер здійснення жадання мого, тепер життя вічного відчиняються мені двері – хай вийду я із тіла, ввійду до Господа і насичуся, коли з’явиться мені слава його!”

Досягши до місця, на якому мав тимчасовою смертю до незкінченного життя перейти, попросив часу для молитви і достатньо помолившись, схилив святу свою голову, що сокирою відсіклася за повелінням царевим, і так прийняв кінець мукам своїм за Христа, вересня в 3-ій день.

Коли ж настав вечір, дехто із вірних, таємно прийшовши, взяли багатостраждальнє його тіло і поховали чесно, славлячи святу Тройцю: Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

Дмитро Туптало, Житія Святих

______________

У той  же день

Преподобного Теоктиста

Святий Теоктист — пустельник, що звершував своє подвижництво на Святій Землі, родом з Вірменії.

Одного дня застукав до монастирської брами самітний юнак. Походив він з вірменського міста Єраполя й називався Теоктист. Полюбивши всім серцем Бога, він утік з дому своїх батьків і в святій тишині монастиря хотів раз на завжди розпрощатися з світом, що був повний нагод до нарушення Господнього закону. Ігумен монастиря зрозумів молодого Теоктиста і прийняв його між монаше братство, щоб дати побожному юнакові можливість посвятитися геть чисто Богу на службу.

З Єрусалиму, повний побожних думок про Господні дії, пішов Теоктист у пустиню над Мертвим морем, де була лавра Фаран, повна розкинених келій пустельників, з однією спільною для всіх церквою. В цій пустині він замешкав в одній пустій печері, в сусідстві святого Євтимія Великого. Познайомившись із преподобним Євтимієм, Теоктист став його учнем, одержав від нього монаше постриження і обидва вже спільно вправлялися в чеснотах.

Коли св. Теоктистові було 84 роки, оголосив Бог св. Євтимієві, що його перший учень, преподобний о. Теоктист, має перейти до вічної слави. Св. Євтимій зараз поспішив до св. Теоктиста, який на руках свого вчителя віддав Богу свою праведну душу 3 вересня 446 року. На його похороні був присутній також єрусалимський патріарх Анастасій.

Християнський портал “КИРІОС”

Джерело:      Патріарша катехитична комісія УГКЦ

15.09.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Гл.4,8–21:  «О мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос вообразиться у вас!»

Апостол Павло називає своїх учнів-галатів дітоньками, бо відчуває відповідальність за їхнє витривання у правдивій вірі, як їхній духовний батько. Знаємо як батько та мама клопочуться за своїх дітей, щоб вони були добре вихованими, припильнованими, навченими. Так і Павло турбується, щоб вони вповні відображали Христову науку. Це, очевидно, нелегко, тому й каже, що народжує в муках: отже, знову і знову вказує на Ісуса Христа. 

Так само і ми маємо чинити: «народжувати» інших знову і знову. А це значить без останку, без знеохоти, без покладання рук, – безнастанно свідчити іншим людям про Бога, приводити їх до Бога, вказувати їм на Господа. І нехай ніщо нас не зупинить, навіть гріхи і помилки, а навіть злоба інших людей до нас. Вчімося цього в апостола Павла. Він радів з того, що стало і повсякчас міг «народжувати» інших, хоча й у муках, однак щоб Ісус Христос все більше відображався в них і їхньому житті.

*** 

Мр.6,45-53:  «Будьте ж мужні: це – я, не бійтесь!»

Кожен із нас носить у собі чимало страхів, які найчастіше дають про себе знати в наших життєвих труднощах. 

Щоб їх подолати, найперше маємо пам’ятати, що життєві бурі, як і бурі на морі, з часом вщухають. До того ж у цьому житті немає нічого випадкового – за кожною життєвою бурею є Господь, за всім, що стається, є Його свята воля. Нічого не стається випадково і що за кожною нашою життєвою ситуацією є Бог. 

Побачити Бога значно легше, коли маємо мир, радість і благодать, аніж за скорботами, труднощами, навіть за падіннями. Уміймо навіть у найскладніші й найтяжчі хвилини свого життя зрозуміти, чого Бог хоче нас навчити, а в найбільшій життєвій бурі почути голос Господа Бога, який говорить: «Будьте ж мужні: це – я, не бійтесь!»

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

15.09.2017р. Б. / Святого мученика Маманта; Святого Йоана Посника, патріярха Царгородського

Святого мученика Маманта

Тропар мученика, глас 4: Мученик Твій, Господи, Мамант, * у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав, * сокрушив і демонів зухвальства безсильні. * Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак мученика, глас 3: Жезлом, від Бога тобі даним, святий,* ти пас людей своїх на пасовиськах життєдайних.* Звірів же невидимих і невгамовних скинув ти під ноги* тих, що тебе оспівують.* Бо всі вони мають тебе за ревного заступника в бідах, Маманте. 

У Пафлагонській землі жив багатий, славного і дуже знатного роду християнин на ім’я Теодот. Його жінка називалася Руфина. Коли в тому краї почали переслідувати християн, то староста наказав ув’язнити Теодота і відіслав його до Кесарії Кападокійської до правителя Фавста, а той замкнув слугу Божого у в’язниці аж до суду самого імператора. Руфина, як добра жінка, добровільно пішла за своїм чоловіком і тут, у в’язниці, Бог дав їй сина. Однак у день своїх уродин дитина залишилася сиротою, бо прийшла на світ через кілька годин після смерти батька, і того ж таки дня померла мати. Вони обоє, як ісповідники Христової віри, отримали вічну небесну нагороду. 

Знайшлася одна благочестива жінка християнка на ім’я Аммія, яка поховала тіла святих ісповідників, а дитину взяла до себе. Хлопцеві виповнилося п’ятнадцять років, коли за імператора Авреліяна знову почали жорстоко переслідувати християн. Тоді навіть дітей, що ходили до школи, змушували приносити жертви божкам. Мамант ходив до школи, і цей час, коли християн переслідували, публічно визнавав Христа Спасителя. За це правитель Кесарії Демокрит казав його ув’язнити, а що хлопець походив зі славного роду, то мучитель не мав права сам його судити, тому він відіслав його до імператора, який тоді перебував у Киликії. 

Лютий імператор не відав про милосерця, він, не зважаючи на молодий вік Маманта, наказав його немилосердно бити і палити свічками. Юнак переніс усе це радісно задля Імени Ісуса Христа, а Той звільнив його з рук мучителів. Мамант знайшов собі печеру в одній горі серед пустелі, в Кесарії, і тут посвятив себе самітницькому життю. Його чесноти були такі великі, що Бог дав йому незвичайну силу приручати диких звірів, а ті без страху приходили до нього, лизали йому руки, а дикі кози прибігали до його печери, щоб він їх подоїв. Святий юнак побудував невеличку каплицю, а слава про його святе життя привела до нього кількох людей, що, за його прикладом, хотіли посвятити своє життя служінню Богові. І жили вони у безнастанних молитвах та постах. 

Та погани донесли про них Олександрові, правителеві Кападокії, а той послав вояків, щоб схопити святого Маманта. Вояки не знали святого, і коли побачили його біля печери, то запитали, чи він не знає, де тут живе пустельник Мамант? А святий запросив їх до печери, пригостив сиром і молоком, а потім сказав, що він і є той, кого вони шукають, та пішов з ними на суд. На судилище збіглося багато поган, аби побачити того, як вони казали, чарівника, що не боїться диких звірів. Мамант вголос прославляв Христа Спасителя, і з молитвою на вустах пішов на нові тяжкі муки. Умираючого його християни перенесли за місто, де в одній з печер святий мученик віддав Богу свого духа. У тій же печері вірні і поховали його. Сталося те близько 275 р. 

Мощі святого прославилися багатьма чудесними оздоровленнями, а почитання його пам’яти почалося зразу ж після його смерти. Коли Юліян Відступник не був ще явним поганином, і ще не обійняв царський трон, то разом зі своїм братом Галлом (обидва виховувалися в Кападокії, поблизу Кесарії) вони прикрашали гроби Христових мучеників, а над гробом святого Маманта задумали звести величну церкву.

Попри перепони, які чинив Юліян, що лиш про людське око вдавав зі себе християнина, як розповідає про це святий Григорій Богослов, церкву таки було побудовано. Саме в ній святий Василій виголосив проповідь на честь святого мученика Маманта. Імператор Лев (457-474) після страшної пожежі, що тривала, як кажуть, аж шість місяців і знищила весь Царгород, звів на честь святого мученика Маманта храм. Христова Церква і сьогодні прославляє святого мученика, який за життя “мав лиш мішок та палицю і мешкав під голим небом” (св. Василія Великий), та натомість після смерти він утішається небесною славою. 

__________
У той самий день

Святого Йоана Посника, патріярха Царгородського

Тропар преподобного, глас 4: Правилом віри і образом лагідности, * учителем повздержности * явила Тебе Твоєму стаду всіх речей істина. * Ради цього придбав Ти смиренням високе, * убогістю – багате, * отче, священноначальнику Йоане, * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак преподобного, глас 3: Божественною посудиною стриманості,* скарбом благочестя, який неможливо викрасти,* показав ти себе, Йоане блаженний,* бездоганно прожив життя своє,* збагативши потребуючих милостинею, отче преподобний.* Моли Христа Бога, щоб дарував нам велику милість. 

Святий Йоан народився у Царгороді в побожній ремісничій родині. Вже з молодих літ він відзначився надзвичайним благочестям і милосердям до бідних. Пізніше він запізнався з одним монахом і почав жити на самоті у таких строгих постах, що його стали називати “Посник”. Висвячений на священика, він цілковито посвятив себе служінню хворим і бідним. Навіть коли, за волею народу, він став патріярхом Царгорода, то жодним чином не змінив свого життя. Цілими днями святий Йоан перебував на молитві, спав дуже коротко, і то сидячи. 

Бог наділив його даром творити чуда і провіщати майбутнє. Так, згідно з переказом, Господь лиш завдяки його молитвам зупинив пошесть, що косила кожного десятого мешканця Царгорода. Одному сліпому святий Йоан Іменем Ісуса повернув зір, а своїми молитвами прогнав з нього дияволи. Помер святий близько 595 р. Жив він у такій убогості, що коли після його смерти імператор прийшов поклонитися його мощам, то побачив, що весь його маєток складався з простого ліжка, полотняної сорочки і верхньої ряси. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

14.09.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Гл.3,23–4,5:  «Нема юдея ані грека, нема невільника, ні вільного, немає ні чоловіка, ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі»

У людському житті маємо свої взаємини, які нас єднають: родинні, приятельські, за зацікавленнями. Нас часто єднає те, що знаємо одні одних, або належимо до певної групи осіб, до певної нації. І часто так будуємо своє життя, що навіть ми як християни живемо у своєму християнському середовищі, а інших людей, які поза цим середовищем, часто сприймаємо як неблизьких нам. Господь дає нам зрозуміти щось більше: всі ми є у Христі браття і сестри. 

Кожна людина, яку я зустрічаю на своїй життєвій дорозі, мені є братом і сестрою, бо створена на образ того самого Отця. Всі ж ми християни промовляємо до Бога «Отче наш». Запитання для кожного з нас, чи ми віримо в це, що промовляємо? Коли ж усвідомимо собі, що маємо спільного Отця, тоді лише почнемо будувати братерські взаємини одні з одними. Так, може інші особи цього не свідомі, однак я мав би своєю поставою і поведінкою до них це їм показати. Може вони цього не розуміють, але своїм життям я мав би засвідчити їм про це. Це не просто так чинити. Але найперше важливо усвідомити, що маємо спільного Отця, і лише тоді почнемо жити цим крок за кроком. Бачимо, на прикладі святих, що вони завжди старались обдаровували кожну людину любов’ю, усіх приймали як своїх братів і сестер.

*** 

Мр.6,30-45:  «Дайте ви їм їсти»

Люди, чуючи й бачачи Христа, перебуваючи з Ним, були захоплені настільки, що не звертали уваги на земні речі. Напевно, і нам траплялося в житті, хоч рідко, так перейнятися Богом, щоб не звертати уваги на земні речі. Однак здебільшого в нашому житті є так, що чим більше ми перейняті різноманітними справами й турботами, тим менше зосереджуємося на Божих речах. 

Аналізуючи цей випадок, бачимо, що Христос, усвідомлюючи, що людина тілесна й потребує поживи, коли учні сповістили Йому, що ці люди зголодніли, відповів: «Дайте ви їм їсти». 

У будь-яких обставинах Бог покладається на кожного з нас. Бог не сподівається від нас ні багато, ні мало, а тільки того, що ми спроможні зробити в цій конкретній ситуації. І, як правило, ми завжди можемо щось зробити. Святі особи тому й стали святими, що кожної миті свого життя робили те, що могли. Маємо замислитися над тим, як багато ми спроможні робити в щоденних обставинах нашого життя. Бо так, як Господь сказав до апостолів: «Дайте ви їм їсти», так Він каже кожному з нас: «Зроби те, що можеш, я від тебе саме цього очікую!» 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

14.09.2017р. Б. / Начало Індикта, тобто Нового року; Преподобного Симеона Стовпника та матері його Марти; Собор Пресвятої Богородиці, що в Міясинах; Праведного Ісуса Навина; Святого мученика Айтала та інш.

Начало Індикта, тобто Нового року

Тропар Нового року, глас 2: Всієї тварі Створителю, що у своїй владі встановив времена і літа,* благослови вінець року благости Твоєї, Господи,* охороняючи в мирі благовірний народ, городи, села і всі обителі Твої,* молитвами Богородиці, і спаси нас. 

Кондак Нового року, глас 2: У вишніх живеш, Христе царю,* всього видимого і невидимого Творче і будівнику.* Ти дні і ночі, времена і літа сотворив, благослови нині вінець року,* збережи й охорони в мирі благовірний народ* і городи, села і всі обителі, і людей Твоїх, Многомилостивий. 

Літургійний рік звемо також церковним, бо в ньому міститься церковний календар, який у дечому збігається, а в дечому відрізняється від світського календарного року. Церковний рік нашої Східної Церкви відрізняється тим, що не починається тоді, коли світський, тобто 1 січня. Його початком, що зветься також початком індикту, є 1 вересня. Це значить, що повний круг нашого церковно-літургійного року триває від 1 вересня до 31 серпня. Що значить індикт? Слово "індикт", з латинської "indicto", дослівно означає проголошення або податок. Це був едикт римських цісарів, в якому з метою збирання податків містився наказ через деякий час проводити оцінку земельних маєтків громадян держави. Такі едикти почали з'являтися за цісаря Діоклетіяна (284-305) від 297 року по Христі, спочатку що п'ять, а відтак що п'ятнадцять літ. З часом слово "індикт" почало позначати не тільки цісарський наказ, але й період п'ятнадцятилітнього циклу і також його перший день. Спо чатку індикт використовували тільки з метою збирання податків, але з часом він стає також вихідною точкою на позначення різних дат із громадського життя. Цей фінансовий рік не збігався з астрономічним, який від реформи Юлія Цезаря в 46 році до Христа починався 1 січня. Першим днем індикту було 23 вересня, бо це була дата уродин цісаря Августа, а за цісаря Костянтина Великого (306-337) — 1 вересня. Отці Першого Вселенського Собору в Нікеї у 325 році прийняли дату 1 вересня за початок Нового церковного року. Це залишилося у Східній Церкві аж до сьогодні. Латинська Церква починає літургійний рік першою неділею адвенту, тобто різдвяного посту. Індикт, про який йшла мова, — бо були ще й инші індикти, — називають візантійським, константинопольським, або також Костянтиновим. Він діяв у всьому римському цісарстві, за винятком Єгипту. Цісар Юстиніян І (527-565) зобов'язав датувати усі легальні документи відповідно до індикту. Римська Церква за папи Пелагія II (579-590) прийняла індикт для датування документів і щойно в 1097 р. його скасувала. Коли 1 вересня стало одночасно початком церковного року або, як сказано в церковному календарі, початком "нового літа", то воно стало і церковним святом, тобто днем, що має окрему богослужбу. Наша Церква в цей день згадує подію з життя Ісуса Христа, коли Він прийшов до божниці в Назареті і прочитав слова пророка Ісаї: "Господній Дух на мені, бо він мене помазав... оповістити рік Господній сприятливий" (Лк. 4, 18-19). Немає точних свідчень, коли початок індикту став церковним святом, але воно вже існувало у VIII сторіччі. 

Є ще, однак, причина, чому 1 вересня є початком церковного року. Юдеї дотримувалися думки, що світ був створений у місяці березні, а точніше – на десятий день місяця. Пізніше 1 березня став у них початком нового церковного року, бо цього місяця Господь вивів їх з єгипетської неволі і виразно велів їм: “Місяць цей нехай буде вам початком місяців, перший нехай буде він вам між місяцями року” (Вих. 12, 2). Так само Бог наказав святкувати кожен сьомий день тижня, а перший день сьомого місяця року був святий. А що рік починався з березня, то сьомим місяцем був вересень, а перший день вересня був початком світського юдейського року. У книзі Левіт (23, 24) читаємо: “Перший день сьомого місяця буде для вас великим пам’ятковим відпочинком, під гру святкових труб із святими зборами”. Цей день називався днем труб, бо його оголошували звуками баранячих рогів, з яких ті труби було зроблено. А баранячі роги використовували як пам’ятку про те, що саме цього дня Авраам на горі Морія мав принести сина свого Ісаака в жертву, але Бог послав свого ангела, і той показав Авраамові барана, що своїми рогами заплутався у тернині. Ось тому новий рік у жидів починався у місяці вересні. Крім того, згідно з Божим наказом, кожен сьомий рік також був святий і називався “суботнім роком”. А також, коли минало сім суботніх років, що становить сорок дев’ять років, – тоді п’ятдесятий рік також був святим, він називався “ювілейним роком”. Як кожен новий рік (тобто кожен цивільний новий рік), так і суботній рік та рік ювілейний завжди починався у місяці вересні. Для юдеїв вересень був пам’ятний і тим, що в цей місяць було освячено храм Соломона. 

Коли Ісус Христос лиш починав навчати, то однієї суботи прийшов у Назареті до школи, де були книжники, і попросив дати Йому Святе Письмо. Подали Йому книгу пророка Ісаї, і Він відкрив книгу саме на словах, якими пророк провіщає Христа Спасителя: “Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління” (Іс. 61, 1-2). Після тих слів Христос Спаситель почав навчати. Якщо ми вбогі серцем, якщо розкаюємося і шукаємо зцілення та звільнення з неволі гріха, якщо душа наша прагне світла правди, то спішімо до Ісуса, а Він спогляне на нас і поблагословить і ходитиме серед нас і буде нам Богом, а ми – Його народом.

__________
У той самий день

Преподобного Симеона Стовпника та матері його Марти

Тропар преподобному, глас 1: Терпіння стовп був Ти, наслідуючи праотців, преподобний:* Йова в страстях, Йосифа в спокусах* і, бувши в тілі, безплотних у житті, Симеоне, отче наш.* Моли Христа Бога,* щоб спаслися душі наші. 

Кондак преподобному, глас 2: Вишнього шукаючи і з вишніми єднаючись,* Ти стовп учинив колесницею вогненною;* тому співбесідником ангелів стався Ти, преподобний,* з ними неперестанно молячися Христу Богу за всіх нас. 

У містечку Сисан, на кордоні Сирії і Киликії, зібрався народ на богослуження. Серед молільників був один молодий пастир на ім’я Симеон, син побожного Сусотіона і його жінки Марти. На Службі Божій юнакові запали в душу такі слова святого Євангелія: “Блаженні засмучені, бо будуть утішені” (Мт. 5, 5). Після літургії Симеон запитав в одного чесного старця, що значать ті слова, а той пояснив йому, розповівши про подвиги пустельників, які добровільно зрікаються світських розкошів та достатків і йдуть у печери, щоб там спасатися. Ці слова вразили хлопця, наче грім. Він пішов до церкви, впав там хрестом і довго просив Господа, аби показав йому дорогу, якою має він іти, щоб спасти свою душу. А коли встав з молитви, то вже мав тверде рішення. Він, не зважаючи ані на родичів, ані на свій дім, пішов до одного з монастирів і стояв біля воріт доти, доки ігумен, зворушений його витривалістю, не прийняв його, попри його молодість. Симеонові тоді ще не виповнилося і вісімнадцяти років, як він прийняв монашу одежу. Та, хоч молодий літами, невдовзі він став прикладом для старих, загартованих тривалими умертвленнями монахів. Через два роки він пішов в інший монастир. Тут він подвизався десять років. А життя, яке він провадив, важко описати, досить лиш сказати, що без Божої благодаті такого життя смертний чоловік винести б не зміг. За якийсь час Симеон, залишивши монастир, знайшов собі висохлу криницю і замешкав у ній. Але монахи зауважили, що серед них немає святого, і, відшукавши його, просили повернутися до них. Недовго, однак, прожив серед них преподобний Симеон; він пішов у покинуту місцину біля села Теланіс і, віднайшовши там напіврозвалену хатину, прожив у ній три роки. І так він жив тут у молитві та розважанні Божої доброти. 

Тимчасом вістка про надзвичайні подвиги святого Симеона рознеслася широко-широко, і наповнилася пустеля тими, хто йшов шукати у нього поради, помочі, молитви і благословення. І як каже Теодорит, єпископ Кипрський, який написав житіє преподобного Симеона, “дорога до нього була немов рікою, і такі ріки стікалися до Симеона зі всіх сторін, немов до моря. Приходили не лишень ті, що жили в поблизьких оселях, але й ізмаїльтяни, перси, вірмени, іверійці та їх сусіди. Приходили також і такі, що жили в далеких західних країнах: іспанці, британці та інші, не кажучи вже про італійців. У Римі слава преподобного Симеона була така широка, що майстри на дверях своїх робітень прибивали образки святого, з глибокою вірою, що за його молитвами Господь буде їх благословити”. 

Такий здвиг народу непокоїв преподобного Симеона, він боявся, щоб висока думка про себе, повна пустої земної слави, не стала його спокушувати. Тому побудував він собі стовп, спочатку на шість ліктів висоти, потім – на дванадцять, згодом – на двадцять два, і врешті-решт на сорок ліктів. На горі він поставив будку, в якій міг поміститися один чоловік, і то з великим трудом. Це був новий, цілком не відомий до того спосіб життя. Тож усі стали дивуватися: чоловік за життя відірвався від землі і немовби завис між нею і небом. А старі пустельники, люди загартовані у чеснотах, стали радитися, чи новий спосіб життя може бути милий Богу, чи ні, і чи не є він часом диявольською спокусою. Всі разом ухвалили, щоб наказати преподобному Симеонові злізти зі стовпа. Якщо він послухає, це буде знак, що таке життя миле й угодне Богу, бо де є послух, там і воля Божа, а гордості там місця немає. Вони вибрали трьох з-поміж себе і послали до святого Симеона зі словами: “Наставники пустельного життя цих сторін велять тобі, щоб ти зліз із цього стовпа і жив так, як живуть інші”. 

Коли преподобний почув ті слова, то без жодного слова, став злізати по драбині вниз. Тоді пустельники, побачивши той поспіх, з яким він виконував наказ, сказали йому: “Залишайся, слуго Божий, на стовпі, тепер ми бачимо, що робиш це згідно з Божою волею і нехай Він далі тебе благословить на добрий подвиг”. 

Святий подвижник постійно молився або бив поклони. Перед церковними святами від заходу сонця аж до світанку він стояв з піднесеними до небес руками. І при цьому преподобний Симеон був такий смиренний, такий покірний, немов найгірший з усіх людей. Для всіх однаково він був доступний і добрий. Отримавши від Бога дар премудрости, святий кожного дня навчав народ, як шукати небесного світла, як утікати від земної суєти, легковажити те, що є, і жити надією життя вічного. Він часто вирішував суперечки і завжди приводив противників до згоди”. 

Бог дав святому Симеону силу творити чуда. Начальник сарацинів Филарх привіз свого свояка, що був розслаблений. Симеон спочатку навчав хворого правд Христової віри, а коли той, пізнавши правду, повірив у Христа, то, за молитвою святого, цілком одужав. Однак про себе святий зовсім не дбав. Його ноги від постійного стояння були зранені, а в ранах роїлося черви. Святий подвижник терпеливо зносив біль, а до червів говорив: “Їжте, що вам Бог дав”, – байдуже, що тим кормом було його живе тіло. У цій місцевості не було води, та за молитвою святого потекло джерело смачної холодної води. Бог дав йому також духа провидіння; святий за два роки наперед провістив, що настане пошесть і нападе сарана – слова його збулися. 

Близько 40 літ прожив преподобний на стовпі. Про смерть святого його учень Антоній розповідає так: “Була п’ятниця. Народ, як звичайно, юрбою йшов по благословення, але святий не виходив зі своєї будки. А коли він і наступного дня не показався, я піднявся на стовп, дивлюся, а він стоїть, як звичайно, з руками піднесеними вгору, лиш лице його сяяло незвичайною красою. Я подумав, що святий духом молиться, і не смів його непокоїти. Але бачу, що тіло не подає ознак життя, я торкнувся його і зрозумів, що Бог покликав преподобного Симеона до своєї слави”. 

Про смерть святого зразу повідомили єпископа Антіохії Мартирія і старосту Ардаборія, і той зразу ж вирушив з 6000 воїнів, бо боявся, щоб мешканці тих сторін не забрали потай тіла святого. Невдовзі прибуло сім єпископів. Весь антіохійський люд вийшов назустріч процесії. Серед співу, плачу і звуків дзвонів тіло поклали в церкві святого Касіяна, де спочивало воно доти, доки не звели нову церкву в пам’ять і на честь святого. При церкві також заклали монастир. Бог прославив мощі святого численними чудами, а вірні ставилися до них з глибоким почитанням. Преподобний Симеон Стовпник помер 459 р., проживши близько сто три роки. 

__________
У той самий день

Собор Пресвятої Богородиці, що в Міясинах

Богородиці, глас 1: Радуйся, обрадованная Богородице Діво,* пристане й заступнице роду людського,* бо з Тебе воплотився Ізбавитель світу;* Ти бо єдина єси Мати і Діва,* присноблагословенна і препрославлена.* Моли Христа Бога,* щоб мир дарував усій вселенній.

У вірменському краю, біля міста Мелітини, поблизу озера, що звалося Азур, лежав Міясинський монастир, який прославився чудотворною іконою Пресвятої Богородиці. Їй нехай завжди і всюди буде вічна честь, слава і поклоніння від усієї вселенної, а насамперед від нас, Її недостойних дітей. У часи, коли іконоборство лютувало і казилося, коли почитателі ікон або страждали у в’язницях, або гинули мученицькою смертю, натовп єретиків напав на Міясин. Безбожність їхня сягнула краю, вони навіть наважилися кинути в озеро чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. Часто так бувало, що дикі погани, захоплюючи християнські міста, забороняли своїм воякам нищити християнські святині та їхню утвар. Навіть турки і сарацини почитали ікону Пресвятої Богородиці, та єретики, хоча й були хрещені і не одну ласку отримали за поміччю Пречистої, яка їх, дарма, що заблуканих, охороняла перед карою Божого гніву, не спромоглися Її пошанувати. 

Минуло багато літ, і за правління молодого літами імператора Михаїла III (842-867) настав мир для святої Церкви. Почитання ікон було повернено, тоді образ Пресвятої Богородиці виплив на поверхню води цілий і неушкоджений. Вістка про це славне чудо поширилося по всьому краю і поза його межі, зі всіх сторін став горнутися народ, щоб віддати честь чудотворній іконі. Всі молилися до Пресвятої Богородиці, дякували Їй, що не залишила святої обителі і прославляли Господа. Вшанування пам’яті цього чудесного віднайдення святої ікони відбувалося кожного року при величезному здвизі народу, і Христова Церква донині почитає цей день окремою службою. Звідси й походить назва празника – “Собор”. 

__________
У той самий день

Святого мученика Айтала. Святих мучениць 40 дів. Святого Аммуна, диякона і їх учителя

Діялося це за правління безбожного Ліцинія, того самого Ліцинія, який 313 р. дав свободу християнам визнавати свою віру, і який, за видимою ласкою Христа Спасителя, здобув перемогу над своїми ворогами, а потім став мучити й убивати християн. В Адріянополі, македонському місті, мешкало сорок дів, що посвятилися самітницькому і богомільному життю. Свій подвиг вони здійснювали під духовним проводом диякона Аммуна. Старостою міста тоді був поганин Вавд, він наказав їх усіх схопили і доставити на суд. Святі сміливо визнали перед ним свою віру в Христа, і за це староста віддав їх на тяжкі муки, та Божа благодать була з ними, і святі мученики стійко перенесли усі ті муки. Тоді Вавд відправив мучеників в Іраклію, до самого Ліцинія. За його наказом усіх було жорстоко страчено. 

У цей день також було замучено і святого Айтала, диякона. За наказом перського царя Сапора II його каменували за віру у Христа Спасителя. Всі вони постраждали близько 320 р. 

__________
У той самий день

Святої мучениці Калісти та святих мучеників Євода і Єрмогена, її братів

Вони постраждали за Христову віру на початку IV ст. Це сталося в Никомидії. Святі Каліста та її брати Євод і Єрмоген сміливо стали перед судом поган. За сповідування Христа Спасителя та відмову принести жертву ідолам їх було стято мечем. 

__________
У той самий день

Праведного Ісуса Навина

Ісус, син Навина, походив з покоління Ефраїма. Він народився в Єгипті, де юдейський народ страждав у неволі. Властиво, ім’я його було Ошеа, і лиш Мойсей (його пам’ять вшановуємо 4 вересня) дав йому ім’я Ісус, що, як знаємо, означає “Cпаситель”. Ісус разом з усіма євреями вийшов з Єгипту. Коли ж вони перейшли через море, і євреї стали сумніватися в Бозі, тоді Ісус зберігав вірність Мойсею, тому-то Господь вибрав його помічником і наступником Мойсея. 

У Книзі Виходу (гл. 17) читаємо, що коли амалекитяни напали на жидів, Мойсей з піднесеними до неба руками молився Богові, випрошуючи помилування для невдячного народу, тоді Ісус став на чолі жидівської війська і вийшов проти ворога. “І розгромив Ісус Амалека й його людей вістрям меча” (Вих. 17, 13). Далі (гл. 24) довідуємося, що коли Мойсей зійшов на гору Синай, де покрила його хмара і де він перебував сорок днів і ночей, тоді там був з ним і Ісус: “Устав Мойсей з Ісусом, своїм слугою, і вийшов на Божу гору” (Вих. 24, 13). Святе Письмо не згадує, чи Ісус бачив на Синайській горі Господа, але таки він був найближчим свідком величної події, коли Бог покликав до себе Мойсея, аби дати йому скрижалі заповідей. Далі (гл. 33) читаємо, що коли Господь у стовпі хмари сходив до скинії завіту і говорив з Мойсеєм “віч-навіч”, тоді Ісус був на сторожем скинії, а коли Мойсей з неї виходив, то “слуга ж його, Ісус Навин, ще хлопчина, не полишав намету” (Вих. 33, 11).

Мойсей, за Божим наказом, звістив Ісусові, що Господь призначив його вождем юдейського народу. Коли Мойсей помер, і весь народ плакав за ним, тоді “Ісус Навин наповнивсь духом мудрости, бо Мойсей поклав був на нього свої руки; тож і слухали його сини Ізраїля, і чинили, як заповідав Господь Мойсеєві” (Втор. 34, 9). Ісус Навин став вождем і суддею юдейського народу, а Господь пообіцяв йому свою поміч: “Ніхто не встоїть перед тобою, поки віку твого; як був я з Мойсеєм, так буду з тобою; я не полишу тебе і не покину” (І.Н. 1, 5). Господь наказав йому перейти ріку Йордан, а Ісус повідомив цю радісну вістку народові і всі стали готуватися до походу. Коли ж священики, що несли кивот завіту, вступили в ріку Йордан, то його води розділилися і весь народ перейшов ріку сухою ногою. Згідно з побожним переданням, той перехід відбувся в тому місці, де згодом Христос прийняв хрещення з рук Йоана Предтечі. Ісус Навин велів у пам’ять про чудесний перехід через Йордан поставити серед ріки дванадцять каменів. “Потім Ісус поставив дванадцять каменів також серед Йордану, на тому місці, де стояли ноги священиків, що несли кивот завіту; і зостались вони там посьогодні” (І.Н. 4, 9). 

Перейшовши ріку, сорокатисячне жидівське військо пішло походом на сильно укріплене місто Єрихон. На полях біля Єрихону відсвяткували Пасху; відтоді манна перестала падати з неба, бо вже було доволі і збіжжя, і хліба. Тут явився Ісусові “начальник Господнього війська”, архангел Михаїл. Господь наказав, щоб шість днів обходити навколо мурів міста з кивотом завіту, а сьомого дня обійти місто сім разів, сурмлячи у труби. “І закричав народ, і засурмили. А як почув народ звук трубний, ще дужче закричав, і впали мури міста на землю, й народ запопався дертися в місто, кожен прямо перед собою, й захопили місто” (І.Н. 6, 20).

Підкоривши всіх ворогів, Ісус розділив обіцяну землю між дванадцятьма колінами Ізраїля, а собі вибрав частку в Тімнат-Сераху, поблизу Єфраїм-гори. Коли ж він “постарів і був уже ветхий деньми”, то зібрав старійшин народу і пригадав їм усі Божі добродійства та ті чудесні дороги, якими Господь вів народ той, привівши його до обіцяної землі, пригадав, як Господь прощав їм їхні блуди, стримував свій гнів і благословив його – все те пригадав їм Ісус. Народ свято зарікся, що ніколи не відступить від свого Бога, а Ісус побудував кам’яний жертовник як пам’ять про цю обітницю. “По цих подіях помер Ісус Навин, слуга Господній, маючи віку сто десять років” (І.Н. 24, 30). 

У Книзі Сираха читаємо великі похвали на честь Ісуса Навина: “Хоробрим у війні був Ісус Навин, що в пророцтвах Мойсеєвим був наступником: він був, згідно з іменням своїм, великим, щоб рятувати його вибранців” (Сир. 46, 1). Був він праобразом Христа Спасителя; він привів народ до обіцяної землі, а Христос привів нас у землю вічного блаженства. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

13.09.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Гл.3,15–22:  «Посередника ж нема, коли є хтось один; а Бог один»

Бачимо у Старому Завіті людина через посередництво жертвоприношень приносила своє покаяння перед Богом. Були священнослужителі у Храмі, які приносили ці жертви, були ті посередники, які примиряли людину з Богом. Новий Завіт відкриває щось нове. Вже немає посередників, коли з одного боку – людина, а з другого – Бог. У Ісусі Христі людина отримує цього Посередника, який є правдивим посередником, Він одночасно Бог і людина. 

Саме Ісус є тим, який пов’язує людський рід з Богом. Погляньмо, яким близьким став нам Господь. Він став людиною, став одним із нас. Як кажуть отці, Бог став людиною, щоб для людини стало можливо провадити божественне життя. Саме тому Бог стає людиною, щоб сподобити нас божественного життя. Лише в Ісусі Христі ми здатні до цього життя. Тільки маймо відвагу жити цим божественним життям.

*** 

Мр.6,7-13:  «Наказав їм, щоб нічого не брали на дорогу»

Кожен із нас завжди шукає певності у своєму житті: хоче мати освіту, працю, житло, мати осіб, яким довіряє, та багато чого іншого. Ми хочемо бути впевнені у своєму майбутньому, тому чинимо те чи інше. 

Виходячи з цього, бачимо, як часто, хоч і називаємося християнами, шукаємо тієї певності в людях чи обставинах. Часто ми цілком не здатні повірити Господеві і не вчимо себе мати певність у Бозі. 

Ніщо не є певним: люди, як і обставини, змінюються, політичні та економічні ситуації також. Жоден банк, жодна політична система не є певними, як і всі люди: сьогодні вони є нашими друзями, а завтра зраджують. 

Отже, нічого певного на землі знайти не можемо, тільки Господь є сталий і незмінний. Це для нас добра вказівка, щоб ми не покладалися ні на що, а в будь-яких обставинах училися шукати впевненості в Богові, довіряти Йому. Усе більше усвідомлювати, що саме наша віра в Спасителя – це єдине, що може дати нам певність у житті.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

13.09.2017р. Б. / Положення чесного пояса Пресвятої Владичиці нашої Богородиці

Положення чесного пояса Пресвятої Владичиці нашої Богородиці

Тропар, глас 8: Богородице приснодіво, людей покрове,* Ти ризу й пояс пречистого Твого тіла* як загороду могутню городу Твоєму дарувала* безсіменним різдвом Твоїм, нетлінною перебуваючи.* В Тобі бо природа обновляється і час.* Тому молимо Тебе, мир городу Твоєму дарувати* і душам нашим велику милість. 

Кондак, глас 2: Пояс Твій чесний, що огорнув богоприйомне лоно Твоє, Богородице,* це сила необорна городу Твого і скарб дібр невичерпний,* єдина Мати-Приснодіво. 

Було це в часи правління імператора Лева VI Філософа (886-912). Його жінка Зоя дуже тяжко захворіла, що навіть найславніші лікарі нічого не могли вдіяти. Тоді, після довгих молитов, цариця удостоїлася Божого об’явлення, що одужає, якщо на неї покладуть чесний пояс Пресвятої Богородиці. Цей пояс імператор Аркадій (395-408) переніс з Єрусалиму до Царгорода, а його дочка свята Пульхерія, згодом цариця, зложила його в золотому ковчезі у церкві Пресвятої Богородиці. І коли Бог об’явив цариці Зої, що має шукати допомоги у тому поясі, то патріярх відкрив ковчег і побачив чесний пояс цілком неушкодженим. З молитвою його поклали на хвору царицю і вона чудом одужала, підвелася з ліжка і стала голосно величати Пресвяту Богородицю. 

Потім чесний пояс поклали назад у ковчег і запечатали царською печаттю. З того часу в пам’ять про це чудо з року в рік святкуємо свято Положення чесного пояса, який ще не раз оберігав Царгород від небезпек. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

12.09.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Гл.2,21– 3,7:  «Бо коли законом оправдання, то тоді Христос умер даремно»

Чому апостол Павло такий категоричний? Бо вказує на основу християнської віри, що людина спасається не своїми зусиллями і стараннями, а що спасення людині подарував Бог. Бачимо, що через усю історію Старого Завіту людина прагнула виконати закон перед Богом і не могла. Бо не була здатна до цього через свою гріховну природу, яку унаслідувала від Адама і Еви. Ісус Христос як одночасно досконалий Бог і людина, міг цю прірву, яка постала між Богом і людиною, «засипати», міг цю людську природу піднести до божественного життя. 

І тому в нашому житті ми мали б робити все, що в наших силах, але маємо розуміти, що нашими зусиллями і стараннями ми не можемо дати собі ради. Саме Господь обдаровує нас благодаттю, досконалістю і святістю. 

Ми не своїми силами, а Божою благодаттю можемо творити великі діла на цій землі!

*** 

Мр.6,1-7:  «І заходився їх посилати по двох, даючи їм владу над нечистими духами»

У покликанні апостолів не можемо знайти ніякої логіки чи розуміння, чому саме їх покликав Господь, адже було багато більш освічених, мудріших: фарисеї, садукеї, книжники. Але Бог вибрав їх, звичайних людей, здебільшого рибалок, та сповнив божественною силою. Завдяки цьому покликанню сьогодні у світі є більше як мільярд християн, і це почалося лише 2 тисячі років тому. 

Бог дав апостолам силу відповісти на це покликання, і так є в житті кожного з нас. Бог кличе нас до цього праведного життя, коли ми отримуємо ласку святого Хрещення. Коли ми сповідаємося, причащаємося, молимося, Бог сповнює нас силою жити свято і праведно. Силою, щоб панувати, мати владу над нечистими духами. Завдяки цій силі жодні найбільш складні, драматичні, проблематичні обставини не можуть нас знищити духовно. Подібно до свічки: якою б сильною не була темрява, вона не може її затемнити. Так і обставини ніколи не можуть керувати нами. 

Яскравим прикладом є життя святих: вони завжди панували над обставинами, хоча їх могли навіть знищувати тілесно, відбирати їм життя. 

Апостолам Господь дав владу над нечистими духами, тому й ми маємо цю владу повсякчас, каже про це й апостол Павло: «Усе можу в укріпляючому мене Христі». 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

12.09.2017р. Б. / Святих патріярхів Царгородських Олександра, Йоана, Павла Нового

Святих патріярхів Царгородських Олександра, Йоана, Павла Нового

Тропар, глас 4: Боже отців наших,* що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості,* не віддали милости Твоєї від нас,* але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, Голос 8: Запалені Христовою любовю, славні, ви приняли Боже ярмо, хрест чесний, і показалися послідовниками Його життя та учасниками його Божої слави, Олександре богомудрий, з Йоаном чудним і Павлом славним. Тому стоячи перед Його престолом, моліться щиро за наші душі. 

Святий Олександр був архиєпископом Царгорода. Коли відбувався Перший Вселенський собор в Нікеї, святий Олександр тоді був уже єпископом, помічником святого Митрофана. Він звернув на себе увагу Отців Собору рішучістю, з якою захищав Христову віру від безбожного Арія. Патріярх Митрофан призначив його своїм наступником. Святий Олександр обіймав патріярший престол у 326-340 рр. У часи його служіння власне й загинув страшною смертю Арій.

Хоч імператор Костянтин Великий був ревним християнином, та поганські мудреці хотіли його відштовхнути від Христової віри. Вони просили, щоб їм було дозволено публічно довести, що поганство ліпше від християнства. Найзнаменитіші їхні філософи стали робити закиди проти Христової віри. Але коли один з них почав виступати проти Ісуса Христа, тоді святий Олександр став навпроти нього і голосно сказав: “Іменем Христа Спасителя, наказую тобі замовкнути!” І Бог показав свою силу – поганин під час промови раптом онімів. Великий страх охопив поган, одні з них утекли, інші повірили в Ісуса, а поневолений німотою припав до ніг святого Олександра, і лиш після молитви патріярха став говорити. Перші його слова були словами визнання Христової віри. 

Святий Олександр помер у глибокій старості, а своїм наступником він призначив святого Павла (пам’ять його вшановуємо 6 листопада). 

Святий Йоан був родом з Кападокії. За рік до смерти імператора-єретика Анастасія, у 517 р., святий Йоан, на загальне бажання народу, був возведений на патріярший престол, на якому перед ним сидів єретик Тимотей. Імператор Анастасій втручався у церковні справи і на патріярший престол в Антіохії посадив монаха Севера, єретика, який проголошував, що в Ісусі Христі було лишень саме Божество і що Христос лиш як Божество страждав на хресті. Патріярх Йоан виступив проти єресі і кинув клятву на Севера, за що стягнув на себе гнів імператора. Але той невдовзі помер, а за його наступника, побожного імператора Юстина І (518-527) патріярх Йоан зібрав 40 єпископів на місцевий собор, який засудив єресь Севера. Не довго святий Йоан пас своє стадо, але його життя було так сповнене чеснот, що святий Софроній називає його джерелом чесноти, а папа святий Гормисда (514-523) називає його пастирем, якого сам Бог покликав на те, щоб запровадити мир у Христовій Церкві. Помер святий Йоан 520 р. 

Святий Павло обійняв патріярший престол 780 р., після єретика-іконоборця Микити, в останній рік правління імператора Лева IV. Але невдовзі святий Павло усвідомив, що йому бракує сил, аби сміливо боронити Христову Церкви від єресей. І хоч після смерти Лева правила його дружина Ірина, опікунка малого сина Костянтина VI, однак святий Павло зрікся патріяршого престолу. Він пішов до монастиря святого Флора і там у великому благочесті, у безнастанних постах помер у великій святості. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР