25.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.14,19–23:  «Дбаймо, отже, запопадливо про те, що веде до миру та до взаємного збудування»

У наших взаєминах ми завжди свідомо чи несвідомо завдаємо одні одним болю, ран, прикростей. Ми маємо тих чи інших осіб, які нас підтримують, підпирають, а потім з часом відкриваємо для себе їхні слабкості, їхні недобрі сторони. Наші друзі іноді стають невірними нашій дружбі. І тоді впускаємо у своє серце розчарування щодо цих осіб. 

Маємо розуміти, що кожна людина уражена гріхом. Ніколи не маємо знеохотитись, коли відкриваються якісь недоліки чи вади іншого. Навпаки, маємо розвивати в собі здатність виявляти добро до тих людей, які нам прикрі, немилі. 

Завжди легко побачити недоліки інших, вони немов би самі нагору лізуть. Але варто зауважити плюси одні в одних. І ці плюси, ці позитивні сторони розвивати і цими нашими добрими якостями ми всі збагачуватимемося на славу Божу!

*** 

Мт.6,1-13:  «Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі»

Людина має тіло, душу й духа. У людській, тілесній, сфері ми начебто вміємо собі зарадити, суспільство нас цього навчило. І дуже часто, коли говоримо про людину, то ідентифікуємо її лише з тілом, а на духовне життя звертаємо дуже мало уваги. 

Коли в Євангелії сказано, що людина щось робить, то йдеться про те, що вона нерідко це щось робить так, щоб це виглядало гарно назовні. Ми часто не усвідомлюємо, що наш християнський принцип поведінки, наші добрі діла завжди спочатку зароджуються всередині нас, щоб потім виявитися назовні. 

Пам’ятаймо, що найважливішим є те, що носимо в собі. Адже навіть коли ми цього не реалізуємо зовні, коли його ніхто не побачить, то перед Богом все стане явним. Лише тоді наші діла будуть сповнені справжньої доброти, коли найперше будемо дбати про те, щоб подобатися Господеві у всіх своїх думках, переживаннях і планах.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

25.02.2017р. Б. / Святого Мелетія, архиєпископа Антіохійського; Святої дівиці Марини

Святого отця нашого Мелетія, архиєпископа Антіохійського

Тропар, глас 4: Правилом віри і образом лагідности,* учителем повздержности явила Тебе Твоєму стаду всіх речей істина.* Ради цього придбав Ти смиренням високе, убогістю – багате,* отче, священноначальнику Мелетіє.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 6: Духовної мужності твоєї злякавшись, відступник Македоній утікає, молитовну ж службу звершуючи, раби твої з любов’ю прибігають до тебе, співбесіднику ангелів, мечу вогненний Христа Бога нашого, який всіх безбожних губить. Оспівуємо тебе – світильника, просвітившого всіх. 

Про святого Мелетія святий Григорій Богослов пише так: “Був то найпобожніший єпископ, простий, щирих звичаїв, повний Бога, лагідний, мужній і скромний”. Мелетій – означає “старанний”. Походив він із міста Мелитина в Малій Вірменії. Був єпископом Севастії, згодом Вереї, в Сирії, а 360 р. його покликав імператор Констанцій, за волею зібраних в Антіохії єпископів, на архиєпископа Антіохії. Були це часи, коли аріяни взяли гору над правовірними, і сам імператор схилявся в бік єресі. З-поміж антіохійських правовірних одна частина шукала згоди з аріянами, а друга – не хотіли мати з ними, як єретиками, нічого спільного, гуртувалася навколо священика Павлина, і називала себе павлиянами. Аріяни не виступали проти вибору святого Мелетія, бо думали, що його вдасться намовити до згоди з ними. 

Однак сталося інакше. Святий Мелетій, зайнявши архиєпископський престол, рішуче виступив проти єресі і став найгарячішим оборонцем святої віри. Побачивши це, аріяни, намовили імператора і той заслав святого Мелетія до Вірменії. На його місце архиєпископом вибрано єретика Євзоя. Тепер усі правовірні виступили проти аріян, однак павлияни вибрали своїм єпископом Павлина, а святого Мелетія не прийняли, тому що він був вибраний також і тими, хто спочатку шукав згоди з аріянами. Однак більшість залишилася вірна своєму правдивому пастиреві Мелетію, який далеко від своєї Церкви молився Богові і провадив святе життя, сповнене великих чеснот і добрих діл. 

А коли наступником Констанція став Юліян Відступник, тоді серед інших повернувся із заслання до Антіохії і святий Мелетій. Усі церкви в місті були в руках аріян, лиш одну відступили Павлинові. Тож Мелетій збирав своїх вірних на богослуження за містом у церкві святих Апостолів. Однак не довго тішилися вірні своїм пастирем: Юліян Відступник приїхав до Антіохії, багатьох вірних, зокрема двох священиків Євгенія і Макарія, велів замучити, а святого Мелетія вигнав з Антіохії. 

Та рука живого Бога діткнула Відступника, на війні з персами він загинув, а вмираючи сказав: “Ісусе, Ти переміг!” Наступником його став добрий та вірний Церкві імператор Йовіян, і святий Мелетій (363 р.) знову повернувся до Антіохії, де скликав місцевий собор єпископів, якому утвердив святу віру згідно з рішеннями Першого Вселенського собору в Нікеї (325 р.). 

За імператора Валента, відвертого єретика, почалося нове переслідування св. Церкви, однак сім літ цісар-єретик не турбував святого Мелетія. В той час Мелетій охрестив святого Йоана Золотоустого, котрий перебував при ньому три роки, і возвів його в чин читця. Аж у 370 або 371 році Валент заслав Мелетія на вигнання до Вірменії, поблизу Кападокії, де святий часто спілкувався з Василієм Великим. Після смерти Валента (378 р) імператор Ґраціян повернув святого Мелетія назад в Антіохію, де усі міщани зі сльозами в очах вітали повернення свого архиєпископа. Перші кроки святого Мелетія були спрямовані на приєднання павлиянів, однак йому це не вдалося, хоч архиєпископ з найбільшою любов’ю ставився до Павлина, і не хотів застосовувати щодо нього рішучих заходів, які він, як правдивий антіохійський пастир, міг би використати. Тимчасом начальник Антіохії Сапор відібрав в аріян антіохійські церкви і віддав їх св. Мелетію. У 379 р., через кілька місяців після смерти святого Василія Великого, святий Мелетій зібрав місцевий собор єпископів в Антіохії, на якому було урочисто прийнято навчання Церкви про Пресвяту Тройцю і виклято єресь Аполінарія. Тоді-то також повернувся з пустелі Йоан Золотоустий, і святий Мелетій висвятив його на диякона. 

Імператор Ґраціян передав цісарську владу над східною частиною держави славному і побожному полководцеві Теодосію. Теодосій, прибувши до Царгорода, відібрав в аріян усі церкви і передав їх архиєпископові Димофилеві, а на царгородського патріярха поставив святого Григорія Богослова, про що ми вже читали у житії цього великого святителя. Святий Григорій спонукав імператора Теодосія скликати до Царгорода (381 р.) Вселенський собор. На цей собор з’їхалося 150 владик, серед учасників багато було таких, яких Церква зачислила до лику святих. Прибув сюди і святий Мелетій. 

Імператор Теодосій, хоч не знав до цього святого, його побачив і привітав як син батька. Бо незадовго до того, як він обійняв цісарський престол, у сні побачив, як Антіохійський архиєпископ Мелетій покладає на його голову царський вінець. Сон сповнився, а цісар упізнав, що єпископ, якого бачив у сні, – справді був святий Мелетій. Першим завданням Собору було затвердити на царгородському патріяршому престолі святого Григорія Богослова. Святий Мелетій у своїй гарячій промові підтримав його, а також, як голова Собору урочисто оголосив Царгородській Церкві, що Григорій є її пастирем. З життя святого Григорія, однак, знаємо, що ще під час того Собору він зрікся патріярхату і повернувся до самітницького життя. 

Тут, у Царгороді, святий Мелетій у травні 381 р. занедужав і віддав духа свого в руки Отця небесного. Тіло його було забальзамовано і перевезено до Антіохії. Коли в Царгороді його тіло клали в домовину, весь народ, що зібрався, тяжко ридав. Усі знали, що помер великий святитель Церкви і великий слуга Божий, якого Христос прийняв до лику своїх святих. Багато отців Собору виголошували похвальні бесіди, а найкращим було слово Григорія Ниського, брата святого Василія. В Антіохії мощі святого поховали в церкві святого Вавили (його пам’ять вшановуємо 4 серпня). Жаль по ньому тривав довго, кожного року народ збирався біля його гробу, поминаючи його заслуги. Про це згадує святий Йоан Золотоустий у похвальній бесіді, яку він виголосив на честь святого в п’яту річницю його смерти. 

__________
У той самий день

Святої дівиці Марини

Жив у Витинії побожний чоловік, що звався Євгеній. Коли померла його жінка, залишивши йому дочку, дівицю Марину, Євгеній задумав вступити до монастиря. Тоді дочка стала гаряче просити батька, щоб дозволив їй перебратися на юнака і взяв з собою до святої обителі. Добачаючи в тому Божу волю, Євгеній погодився на це і разом з сином Марином (так він назвав дочку) вступив до монастиря. Юнак відзначався такою побожністю і тяжкими постами, що всі дивувалися з його святого життя, а Бог дав йому дар творити чуда і проганяти біси. 

Сталося так, уже після смерти Євгенія, що одна грішна жінка звинуватила Марина у тяжкому, непристойному гріху. Ігумен, не знаючи, що Марин не чоловік, а дівиця, прогнав його з монастиря, а Марин три роки простояв біля воріт монастиря в тяжкій покуті за невчинений гріх. 

Через три роки інші монахи стали просити ігумена, щоби простив йому, за словами Святого Письма: “Простіть, щоби вам прощено було”. Ігумен прийняв Марина до монастиря, але не вважав його гідним жити з іншими братами, і наказав йому бути останнім з усіх. А Марин з якнайбільшою радістю прийняв це упокорення. Однак через кілька днів Бог покликав його до себе, і лиш тоді, після смерти, виявилося, як невинно постраждала свята Христова дівиця, звинувачена в такому тяжкому гріху. З плачем припав ігумен до ніг святої Марини і просив прощення за те, що через невідомість уважав її великим грішником. Святу дівицю поховали, а на її гробі діялися численні чуда. Безчесну наклепницю, що очорнила святу дівицю, Бог тяжко покарав: в неї вселився диявол, і лиш тоді, коли вона визнала свій блуд і гріх й прийшла до гробу святої Марини, то, за молитвами святої дівиці, отримала звільнення від злого духа. Діялося це близько 480 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.02.2017р. Б. / Святого священномученика Власія, єпископа Севастійського

Святого священномученика Власія, єпископа Севастійського

Тропар, глас 2: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Власіє, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 8: Священства помазанням і мученицькою кров’ю прикрасився ти, славний Власіє, і сяєш всюди у вишніх ликуючи і нас оглядаєш, які у храм твій прийшли і зовуть безперестанно: «всіх нас збережи». 

З давніх-давен у нас є звичай поручати домашню худобу опіці святому Власію. Святий Власій був лікарем, він цілковито посвятив себе служінню Богові. З часом став він єпископом Севастії, міста, що належало до Кападокії, а опісля до Вірменії Малої. В часи переслідування християн за Диоклетіяна єпископ Власій скріплював вірних Христових у святій вірі, а коли майже всі втекли з міста, він також пішов у пустелю і замешкав у печері біля гори Арґеос. 

Однак вояки, послані ловити диких звірів, в зубах яких мали гинути християни, його знайшли там, а дізнавшись, що він християнин, закували в кайдани і відвели до мучителя Агриколая (було це вже за імператора Ліцинія). 

Святий Власій охоче йшов з ними, бо, як казав напередодні, йому тричі явився Ісус Христос і закликав його принести Йому жертву за звичаєм свого священства. Дорогою горнулися до нього хворі, а він їх оздоровляв – і людей, і домашню скотину. Одна невіста з плачем принесла до нього дитину, яка вдавилася риб’ячою кісткою і вже вмирала. Святий єпископ помолився і дитина стала здорова, а ще Господь наділив слугу свого Власія особливим даром, що всі хворі на горло призивають його і донині, сподіваючись на поміч. Коли святого Власія привели до мучителя, то святий сміливо визнав Христа і переніс усі катування: бичування, палення свічками, здирання шкіри з живого тіла та інші муки. Потім його кинули до в’язниці. За ним ішло семеро побожних невіст, збираючи краплі крови, що стікали з його ран, і помазувалися ними. Коли ж за це їх привели на суд, то вони навіть чути не хотіли про цісарську ласку, не злякалися мук і перетерпіли все, що лишень жорстокі кати могли видумати. Крім інших мук, їх кинули у вогонь, однак він навіть не діткнувся їх одежі. Одна з них мала двох синів, котрі просили, щоб і їх кинули у вогонь, та мучитель наказав замкнути їх у в’язниці, де страждав святий Власій. Усіх сімох жінок лютий поганин наказав убити мечем, так ряди святих мучениць поповнило сім нових вінців вічної слави. 

Потім привели святого Власія на нові муки. Кинули його в глибоке озеро, але він сухою ногою ходив по воді і, сівши посеред озера, як на землі, прославляв Господа і взивав до поган, щоб те саме зробили в ім’я своїх божищ. Кинулося за ним до води 68 воїнів – всі до одного пішли на дно і загинули. А святий вийшов на берег, став перед мучителем і сказав: “Покайся і віруй в Ісуса!” Мучитель наказав його стяти мечем, а разом з ним і двох хлопчиків, мати яких, одна з сімох мучениць, випросила в Бога для них побідоносний вінець слави. Було це близько 316 р.

Уже здавна на Київській Русі почитали святого Власія як покровителя домашньої худоби, і коли якась хвороба падає на худобу, то призивають його на допомогу. Звичай той сягає дуже давніх часів, зразу ж після смерти святого мученика. Побожне передання розповідає, що коли святого вели на суд, то якась жінка з плачем прибігла і, припавши до його ніг, жалілася, що вовк украв її останнє порося. Святий Власій утішив її і сказав: “Іди спокійно додому, вовк поверне тобі твоє порося!” І справді, коли жінка прийшла додому, то застала порося здорове коло хати. Довідавшись наступного дня, що святого Власія після катувань кинули до в’язниці, вона те порося заколола і частину м’яса у мисці передала святому мученикові. Він прийняв щиру жертву бідної жінки і попросив, щоб вона кожного року згадувала його пам’ять, а Бог буде їй на худібці благословити. З того часу прийнявся, поширився, а з часом і прийшов на Русь побожний звичай віддавати худібку під опіку св. Власія. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Юда.1,11–25:  «Тих, що вагаються, старайтеся переконати, інших рятуйте,… до інших майте повне страху милосердя»

Бог, який є любов’ю, шукає різних способів, щоб спасти кожну людину. Він завжди діє у нашому житті. Ніколи не перестає діяти. Посилає нам тих чи інших людей, створює ті чи інші ситуації, допомагає почути ті чи інші фрази, читати ті чи інші книжки. І так само ми у своїй поставі до інших людей завжди є для когось або спасенням від Бога, або ж джерелом якоїсь проблеми. 

Ніколи на комусь не ставмо хреста. Стараймось завжди в якийсь спосіб до людини промовляти, потягати до Бога. Якщо не можемо щось зробити зовні, то молитися за неї ніколи не можемо перестати. Маймо ті почуття, що були у Христі Ісусі! І як Бог хоче спасення кожної людини, так само і ми прагнім вічного життя для кожної людської особи.

*** 

Лк.23,1-34;44-56:  «І того ж самого дня Ірод і Пилат стали приятелями між собою, раніш бо ворогували»

Бачимо в цьому уривку Євангелія унікальну річ. Христова присутність змінює життя людей і стосунки між ними. Двоє людей, які були далекими від Бога й не шукали за Його посередництвом змін у своєму житті, від короткотривалої присутності між ними Ісуса Христа «стали приятелями».

Поки Спасителя водили від Пилата до Ірода, оскільки Пилат не мав бажання віддавати Його на страту, а Ірод не мав права цього зробити, бо карати на смерть було дозволено лише римській владі, минуло небагато часу. Але в той час вороги стають приятелями. 

Сам Ісус терпить і страждає від них, зрештою – вони віддають Його на смерть, однак сама присутність Христа-Бога приносить порозуміння між Іродом і Пилатом і показує нам, що Бог діє завжди й повсякчас. Таке й наше покликання – не зважати, які обставини є навколо, важкі чи легкі для нас, але у всі ситуації приносити Бога.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.02.2017р. Б. / Святого священномученика Харлампія, єпископа Магнезії

Житіє святого мученика Харлампія, єпископа Магнезії

Тропар, глас 4: Мученик Твій, Господи, Харлампій,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 8: Вживаючись у благодать священства, славний, церкву світло прикрасив ти стражданням божественним, яке за Христа прийняв єси мужньо радуючись, Харлампіє чесний, світильнику всесвітній, який осяює краї, як непереможний. 

На судилище Луціяна і Луція привели 113-літнього старця Харлампія, єпископа Магнезії. Не довгий був той суд. Старець визнав, що вірує в Христа, і його передали мучителям, а ті з його тіла здерли всю шкіру. Мороз по тілі пройшов у тих, хто це бачив, а мученик голосно дякував катам: “Дякую вам, що обстругали моє тіло, бо через це обновився і дух мій во Христі!” 

Залізні гаки впали з рук катів, коли вони почули ці слова, а двоє з них, Порфирій і Ваптос, увірували в Бога, який дає мученикам своїм силу терпіти за Нього. Вони голосно прославляли Спасителя, а за їх прикладом пішли три невісти, що дивилися на ті муки. За наказом суддів усі п’ятеро прийняли смерть від меча. 

Однак та страта не злякала нікого; майже все місто, бачачи численні чудеса і зцілення, які діялися під час мук Харлампія, повірило в Ісуса, навіть сам суддя Луцій голосно говорив, що великий є Бог християнський. Дали знати про це імператорові Северу, і той наказав привести Харлампія на свій суд в Антіохію Писидійську. Тут почалися нові муки: лице святого припікали свічками, шматували його тіло, прокололи груди, пекли на вогні тіло його. В той самий час стали діятися нові чуда. Святий оздоровив на очах у всіх біснуватого і воскресив померлого. Тисячі повірили в Ісуса, дочка царя Галина припала до ніг святого і славила Христа, в якого повірила. Однак імператор, хоч уже зворушилося і його серце, не навернувся, не допомогло і те, що дочка його своєю молитвою двічі стерла в порох золоті поганські божища – імператор велів стяти святого Харлампія мечем. Коли ж святий з радістю став на коліна, щоб підставити свою голову під меч, явився йому сам Спаситель. Святий Харлампій молив Його, щоб на місці, де спочинуть його мощі, не було ані голоду, ані хворіб, ані пошести на худобу, щоб там воцарився мир, щоб усі жили в добрі, в багатстві земних плодів, та насамперед – у Божій благодаті. Так остання молитва стала водночас доказом великої любови святого до ближніх, який стільки перетерпів задля любови Бога і Його правди. А коли кат підніс меч, щоб відсікти голову мученика, побачив перед собою лишень тіло, бо душа в гарячій молитві піднеслася до неба. Тіло мученика, намащене дорогим миром, чесно поховала Галина, дочка імператора. Було це близько 202 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.02.2017р. Б. / Святого мученика Никифора

Житіє святого мученика Никифора

Тропар, глас 4: Мученик Твій, Господи, Никифор,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 1: Любові сув’яззю зв’язавшись, Никифоре, знищив ти явно злобу ненависті і через усікновення голови мечем, мучеником божественним воплоченого Спаса став ти. Його ж моли за нас, оспівуючих славну пам’ять твою. 

або сей, глас 8: Озброївшись, славний, і Його хрест на плечі взявши, осоромив ти хитрощі диявольські. Постраждав ти аж до смерті і істинним переможцем явився, воїном і таїником благодаті. 

В Антіохії Сирійській жили у великій приязні два мужі-християни, священик Саприкій і мирянин Никифор (що значить “побідоносець”). Та злий дух став між ними, і вони порізнилися: стали гніватися один на одного і взаємно сторонитися. Однак, коли Никифор вичитав у святого Йоана, що той, хто ненавидить брата, є чоловіковбцею, то зворушилося серце його; він наперед послав до Саприкія просити в нього прощення, а потім і сам прийшов, припав до його ніг і благав його: “Прости мені, отче, Христа ради!” Та серце Саприкія кипіло ненавистю, він навіть глянути не хотів на Никифора. 

Прийшов час страшного переслідування за імператора Валеріяна та його сина Ґаллієна і Саприкія одного з перших поставили перед судом. Він сміливо визнав святу віру і готовність прийняти смерть за Христа, переніс усі муки, кати розтягували його на колесі, а потім, після присуду, повели його на місце, де кати мали стяти йому голову. Аж раптом до ніг його припав Никифор: “Мучениче Христовий, прости мені провину мою!” 

Удруге вже благав його Никифор про це. Однак Саприкій не простив. Диявол ненависти і гордости заволодів його серцем, і той, хто задля Ісуса терпів муки і смерть готовий був прийняти, задля Імени того ж Ісуса не хотів простити дрібної образи. На місці смерти Никифор знову припав до ніг Саприкія і з плачем молив його: “Прости мені, Христа ради, бо ж написано є: «Відпустіть, і відпуститься вам!»” 

І цього разу Саприкій відвернувся від нього. Та тепер і Бог відвернув своє лице від закаменілого і поміч Божа покинула гордого. В останню мить, коли кат вже підніс меч, Саприкій закричав: “Стійте, я готовий принести божкам жертву, я зрікаюся Христа!” (А хоч би й не зрікся Спасителя, та, попри муки і мученицьку смерть, через закаменілість свого серця був би пішов до пекла, бо Святе Письмо так каже: “І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи” (1 Кор. 13, 3)). 

Никифор, почувши, що Саприкій зрікся Христа, припав до ніг його і зі сльозами просив його: “Що робиш нещасний? Ось ще одна мить, і ти приймеш вінець нев’янучої слави!” А коли слова його були даремні, тоді святий Никифор став голосно кричати: “Я – християнин, накази імператора – ніщо для мене, ваші божки – одна гидота. Мене вбийте замість цього відступника!” 

І так сталося: Саприкія відпустили на волю, а Никифора стяли мечем. Було це близько 260 р. 

З цієї історії стає зрозуміло, звідки святі мученики брали силу терпіти такі нечувані страждання. Сила небесна, рука Божа їх скріпляла. А ще бачимо, що смирення і покора підносять до неба. Гордість, натомість, – це найбільший диявольський гріх, що передає душу дияволові; смиренний Никифор іде до неба, а гордий Саприкій стає відступником. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Юдa.1,1–10:  «Згодом віддав на погибель тих, які не вірували»

Нас може дивувати, як Бог, який є любов’ю, може віддавати когось на погибель. Звичайно у Старому Завіті й на початку Нового Завіту дуже плекалася свідомість віри в єдиного Бога. Було глибоке розуміння, що без Господа і Його волі нічого не стається, ні добро ні зло. Він стоїть за кожною подією нашого життя. Коли ми кажемо, що Бог когось віддав на погибель, то не тому, що Він своїм рішенням засудив і віддав. Однак дав свободу людині, щоб вона сама прийняла це рішення – так жити, так чинити. 

Бог, не зважаючи на свою всемогутність, завжди залишає нам свободу. І коли ми вибираємо зло та відходимо від Бога, це падіння позбавляє нас не тільки буття з Богом, а й радості життя людського, земного. Бачимо, якщо людина відходить від Бога, якою вона стає у своєму людському житті, людина деградує. Лише з Богом людина може ставати повноцінною, правдивою. 

Тому Бог допускає різні ситуації, іноді навіть трудні, коли ми віддаляємось від Бога. Саме тому, щоб нас збудили, коли ідемо на погибель, коли опиняємося в ситуації богозалишеності. Кожен із нас якоюсь мірою посмакував життя без Бога через свої прогрішення і гріхи. Тепер маємо цей свій досвід врахувати й ніколи не повертатися до того найважчого з можливих станів – життя без Бога!

*** 

Лк.22,39-42;45-23,1:  «Тільки хай не моя, а Твоя буде воля!» 

Часто в нашому християнському житті ми дотримуємося таких самих принципів поведінки, як у світі, де ми часто навчаємося грати ролі: керівника на підприємстві, батька –матері, члена якоїсь організації. Приходимо до церкви, де, замість того щоб зустрітися і спілкуватися з Богом, так само починаємо грати якусь роль: доброго християнина або грішника. Але Господь дивиться на серце людини, Він добре знає нас і не потребує, щоб ми себе обливали брудом чи, навпаки, відбілювали. Бог чекає, щоб ми жили в правді, тоді наше духовне життя буде ефективним. 

Бачимо, що Ісус Христос без страху говорить Отцеві те, що в Нього на серці: «Отче, якщо Ти хочеш, віддали від мене цю чашу!» Каже: «Отче, якщо хочеш», тобто готовий прийняти й іншу волю Небесного Отця. Але Ісус возносить Богові це прохання без страху, що Отець про Нього подумає. Так і ми у своєму житті не маємо боятися просити Бога, дякувати Йому, виявляти свої недоліки, вади, пристрасті – усе, що нас турбує. Бог не потребує, щоб ми грали перед Ним роль, але очікує, щоб ми стали перед Ним такими, як ми є.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.02.2017р. Б. / Святого великомученика Теодора Стратилата; Святого пророка Захарії Серповидця

Житіє святого великомученика Теодора Стратилата

Тропар, глас 4: Через переможне словом істини, страстотерпче, став ти воєводою предобрим царя небесного, Теодоре, бо зброєю віри мужньо озброївшись і перемігши демонські полки, переможцем явився ти, страждальче, тому з вірою завжди тебе ублажаємо. 

Кондак, глас 2: Мужністю душі у віру одягнувшись і слово Боже як спис в руку взявши, ворога переміг ти, преселикий серед мучеників, Теодоре, з ними Христу Богові молячись, не забудь за всіх нас. 

Теодор – означає “дар Божий”, а Стратилат – воєвода, полковник. Святий Теодор народився в Евхаїтах, коло Амазії, головного міста Понту. В молодості своїй він здолав страшного змія, що поїдав людей і худобу. Усі дивувалися з його відваги, а коли він прилюдно став говорити, що то Ісус Христос дав йому силу відтяти голову змієві, то дуже багато поган навернулося до Христової віри. За його хоробрість Теодора призначили начальником міста Іраклії. Коли імператор Ліциній почав переслідувати християн, то покликав до себе в Никомидію Теодора, аби дати йому наказ мучити християн. Однак святий написав до імператора, щоб той прибув до Іраклії, бо важливі державні справи вимагають його приїзду. Перед приїздом Ліцинія святий Теодор мав видіння. Нібито він стоїть на даху високого дому, а в нього летять вогняні стріли. Та почувся голос з неба: “Не бійся, Теодоре, бо я є з тобою”. Видіння зникло, а святий Теодор знав, що його чекає смерть за Христа Ісуса. І лиш цього бажало його серце. У дорогій одежі, на пишному коні він виїхав зустрічати імператора, а той, побачивши красного лицем і славного воїна, сказав: “Ти достойний бути імператором після мене. Поклонися моїм богам, яких я привіз з собою, і милість моя тебе не омине!” Святий Теодор попросив, щоб імператор дав йому тих божків на два дні додому, після чого він прилюдно дасть ісповідь своєї віри. Послухав цар, а святий Теодор потовк вдома срібних бовванів на шматки і роздав срібло вбогим. Через два дні сів Ліциній на площі, посеред міста, і покликав святого Теодора, щоб той приніс божкам жертву. Тоді один царський вельможа на ім’я Максентій, сказав імператорові, що бачив голову однієї богині в руках жебручого діда, і довідався в нього, що Теодор потрощив божків і срібло роздав убогим. Святий Теодор визнав, що Максентій каже правду. “Якщо божки твої, цісарю, не могли спасти себе з моїх рук, то як вони можуть допомогти тобі? Я – християнин, і за віру Христову готовий на муки!” Розлючений, ба, скажений від злости, Ліциній наказав здерти з нього одяг і бити сухими воловими жилами. Святий мученик переніс 600 ударів по спині і 500 по животі. Мучитель сміявся і говорив: “Чекай, Теодоре, аж ось твій Христос спасе тебе!” А святий відповів йому: “Закінчуй те, що почав, однак ані муки, ані смерть не позбавлять мене любови до Христа!” І знову стали його бити вже залізними прутами, припікали його боки і рани шматували гаками, а потім скованого кинули до в’язниці, де п’ять днів тримали без їжі. Через п’ять днів його прибили до хреста, бритвами різали все тіло, стрілами викололи очі, розпороли живіт, і мучили так, що майже голі кості висіли на хресті. І став святий вголос молитися і просити Господа, щоб дав йому сили витривати у святій вірі. І явився ангел Божий, зняв його з хреста і оздоровив. Імператор, думаючи, що святий Теодор уже помер, послав двох дворян, Антіоха і Патрикія, щоб наказали його тіло кинути в море. Коли ж вони побачили святого Теодора живим і здоровим, то разом з 80 воїнами припали до його ніг й увірували в Спасителя. Почав збігатися народ, усі горнулися до святого, аби діткнутися його одежі, а хворі і біснуваті при цьому зцілювалися. Ліциній, довідавшись про це, послав 300 воїнів убити всіх, хто повірив у Христа, та вони також прийняли святу віру. Народ хотів уже кинутися на Ліцинія і дворян його, тим більше, що імператор послав ката, аби відтяв голову святому Теодорові. Та святий Теодор утихомирив народ, скріпив усіх у св. вірі і сказав, що сам прагне померти за Христа і підставив свою голову під меч. Сталося це 8 липня. Слуга його, Уар, який був свідком його страждань, усе те записав. Святе тіло він переніс до Евхаїти, де воно прославилося багатьма чудами, і де над могилою святого Теодора було поставлено церкву. Кілька століть пізніше, за правління імператора Йоана Цимисхія (969–976), святий Теодор спричинився до перемоги греків над їх ворогами, а вдячний імператор, замість старої вже церкви, побудував над його гробом нову, дуже величну, а Евхаїти назвав на честь святого Теодора Теодорополісом. Пізніше мощі мученика було перенесено до Царгорода, де вони спочивали у Влахернській церкві, там зберігали також меч і щит святого Теодора. Близько 1256 р. св. мощі було перенесено до міста Венеції. 

__________
У той самий день

Житіє святого пророка Захарії Серповидця

Тропар, глас 2: Пророка Твого, Господи, Захарії, святкуючи пам’ять, молимось його ради спасти душі наші. 

Кондак, глас 2: Запряжені колісниці бачив ти, якими правила рука Бога всіх, слуг безплотних, Захаріє чудний. З ними радіючи як пророк приснопам’ятний моли, щоб до путі божественного розуму направились всі, хто з вірою безсумнівною звершують всесвященну пам’ять твою. 

Захарія – означає “пам’ять Господа”. Жив цей св. пророк близько 520 р. до Христа, одночасно зі св. пророком Аггеєм (його пам’ять вшановуємо 16 грудня). Пророцтво св. Захарії складає 14 глав. Він провістив урочистий в’їзд Спасителя на осляті до Єрусалиму, розп’яття Христа і пробиття Його рук, втечу учнів і 30 срібняків, як ціну крови і зради. Він провістив також зруйнування Єрусалиму і святині, але обіцяв Божу допомогу і навернення поган. Св. Захарія зараховується до менших пророків. Жиди його вкаменували. Серповидцем названо його тому, що він бачив на небі серп як знак Божої кари для безбожників. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.02.2017р. Б. / Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства до вірних УГКЦ з нагоди Великого Посту

Покайтеся і наверніться, щоб ваші гріхи були стерті (Ді.3,19).

Дорогі в Христі!

Напередодні Великого посту знову особливої актуальності набирає заклик до покаяння. Словами апостола свята Церква спонукає нас: «Відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, вдивляючися пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри» (Євр.12,1-2). Великопісна мандрівка - слушна нагода вийти з неволі гріха і скерувати свої кроки на дорогу, що веде до Дому Отця (пор. Лк.15,17-18).

Прообразом цієї великопісної покаянної мандрівки є старозавітна пасха - вихід вибраного народу Божого з єгипетської неволі. Тоді, як і тепер, цей визвольний похід Божих дітей наштовхувався на протидію і різні перешкоди - з боку гнобителя- фараона, який ніяк не хоче відпустити поневолений народ, але і зсередини самого народу, що не цілковито позбувся психології раба і тужить за примарною стабільністю та силою імперського двору.

Мандрівка до свободи і гідності - це внутрішній процес Преображення народу, який вимірюється не числом пройдених кроків чи прожитих років, а духовними зусиллями, що їх зробив народ, а в ньому - кожна людина, зокрема задля узгодження своїх думок, ідей і поведінки із Божим законом та Господньою святою волею. Так в історії народу здійснюється Божа обітниця: «Коли ходитимете в моїх установах і пильнуватимете мої заповіді, і будете їх виконувати, то я насилатиму вам дощі о відповідній порі, і земля даватиме свій урожай, і дерево, що в полі, приноситиме свої плоди... Я встановлю мир і ніхто не буде вас турбувати і меч не проходитиме по краю вашім... Я - Господь, Бог ваш, що вивів вас із Єгипетської землі, щоб ви не були там рабами; я поломив занози ярма вашого, щоб ви ходили випростані» (пор. Лев.26,3-13). У цьому уривку, як і в багатьох інших місцях Святого Писання, покаяння представлене як послух Богові, вірність Його Заповідям, що запевняє народові благословення, безпеку і повноту життя.

Водночас єгипетська неволя - це образ людини і народу, які перебувають у тенетах гріха, обділені справжньою свободою, принижені у своїй гідності, позбавлені надії та радості. Побачити першопричини такого злиденного і безпросвітного стану речей - це вже половина визвольного шляху, подібно як поставити діагноз означає наполовину подолати недугу. Які ж недуги сьогодні загрожують нам і намагаються знищити в нас Божий образ і подобу?

Одним із найважчих гріхів, який ми успадкували від комуністичного минулого, є зневага до людського життя, зокрема до життя ненароджених дітей. Радянський Союз був першою державою у світі, що легалізувала вбивство ненароджених. Хоча ми вже чверть століття живемо в незалежній державі, цей ганебний злочин донині здійснюється в наших медичних закладах, які, замість того щоб бути місцями захисту людського життя, стають місцями страти невинних і найбільш беззахисних осіб - наших дітей. Щороку внаслідок абортів гине близько 150 тисяч українських дітей. За цю важку зневагу Бога маємо просити прощення, бо навмисне чоловіковбивство - це гріх, що кличе про помсту до неба, а відповідальність за нього несе не тільки жінка, що насмілюється на такий крок, а й батько ненародженої дитини й рідні, які не протидіють цьому, не кажучи вже про медиків та всіх безпосередньо причетних до цього злодіяння.

Іншим моральним злом, що нищить життєві сили нашого народу, є алкоголізм. Споживання алкоголю в Україні - одне з найвищих у світі і набуло ознак національної епідемії. Лише за офіційними даними зловживання спиртним спричинює щороку понад 40 тисяч смертей. Прикро, що сьогодні на тлі зовнішньої агресії ця недуга поширюється в нашому народі із ще більш загрозливою силою і нерідко вражає тих, котрі пережили жахіття воєнних дій і не знаходять порятунку від душевних травм у ближчому і дальшому оточенні. Господь прагне зцілити всі рани нашого народу, а ми, розуміючи, що алкоголізм часто є лише симптомом глибших криз і труднощів, хочемо нагадати, що гріх пияцтва ще ніколи не вирішив жодної проблеми, а тільки поглиблював їх, кидаючи своїх жертв у безодню безнадії, деградації та поступового вмирання. Єдиним порятунком із цього зла є щире покаяння та рішучий крок на дорогу зцілення, що довершується витривалою співпрацею людини з Божою благодаттю.

Якщо ми прагнемо жити по-Божому, маємо вчитися поваги до справедливих законів, на яких базується кожне цивілізоване суспільство. Тут треба починати з елементарного, наприклад із дотримання правил дорожнього руху.

Взірцем у додержанні законів для всіх громадян мають бути ті, кого звуть законотворцями, - натомість сьогодні багато з них перетворюються на публічних грішників, відверто ігноруючи робочі засідання і нехтуючи на очах у всієї країни своїми важливими обов'язками, чи ще гірше - приймають закони, котрі сприяють збагаченню багатих, а доводять до зубожіння звичайних людей і ставлять на межу виживання соціально незахищених громадян.

Ще одна ділянка, в якій чітко проявляється моральний стан нашого суспільства, - це ставлення до довкілля. Відома теза, що ми не успадкували землю в наших батьків, а взяли її в борг у наших дітей, нагадує нам про відповідальність як перед Творцем, так і перед прийдешніми поколіннями за те, як ми ставимося до Божого створіння.

Особливий заклик до покаяння скеровуємо до певних категорій і груп у нашому суспільстві, які зосереджують у своїх руках значні ресурси та повноваження, але нерідко зловживають ними зі шкодою для держави і народу. Хочемо нагадати їм слова Папи Франциска, сказані з нагоди Ювілейного року Божого милосердя: «Своє запрошення навернутися я із ще більшою інтенсивністю скеровую до тих чоловіків і жінок, які належать до злочинних груп, хоч би які вони були. Заради вашого блага прошу вас змінити життя. Прошу вас в ім'я Сина Божого, який хоч і боровся з гріхом, та ніколи не відкинув грішника. Не впадайте у страхітливу пастку думати, що життя залежить від грошей і що перед ними все стає позбавлене цінності й гідності. Це лиш ілюзія. Ми не заберемо грошей із собою по смерті. Гроші не дадуть нам справжньої радості. Насильство, вжите для здобуття грошей, з яких крапає кров, не зробить людину ні сильною, ні безсмертною. Для всіх, раніше чи пізніше, настане суд Божий, від якого ніхто не зможе втекти... Той самий заклик нехай досягне людей, які підтримують корупцію чи беруть у ній участь. Ця гнила рана суспільства - тяжкий гріх, що волає до неба, оскільки вціляє в самі основи особистого та суспільного життя» (Булла «Мівегісогсііае уиііііз» («Обличчя милосердя»), 11 квітня 2015 року).

Переконані, що, роблячи іспит сумління й аналізуючи свої вчинки, слова й помисли на їх відповідність Божим і церковним заповідям, кожен із нас виявить, крім вищеперелічених, і власні гріховні немочі та пристрасті. Визнаваймо їх щиро у Сповіді та витривало викорінюймо зі свого життя, бо вони стримують наш рух на шляху до Небесного Отця і позбавляють нас радості та щастя Божих дітей.

Дорогі в Христі! Великий піст - це слушний час для зміни життя, а Таїнство Сповіді є привілейованим місцем, де ми, християни, зустрічаємо милосердного Бога, щоб позбутися гріховних оков та відновити в собі гідність дітей Божих.

Попри п'ять умов доброї Сповіді (іспит сумління, жаль за гріхи, щире і повне визнання гріхів, постанова виправитися і виконання покути), які заохочуємо вас пригадати собі з катехизмової частини в молитовнику, хочемо звернути вашу увагу на кілька елементів, котрі, як сподіваємося, допоможуть вам краще і з більшою користю для душі переживати Таїнство Сповіді.

Передусім слід подолати спокусу відкладати покаяння на пізніше. Бо часто трапляється, що ми, хоча знаємо про випадки, коли люди передчасно і несподівано вмирають, хоч відчуваємо докори сумління і чуємо в церкві заклик до навернення, усе ж знаходимо тисячі аргументів, щоб сказати собі й Богові: «Ще не тепер». Таке відтягування дуже небезпечне, бо ставить під загрозу наше вічне спасіння. Добре це розуміють практикуючі християни, які намагаються не лише регулярно приступати до святої Сповіді, а й щоденно моляться про ласку не померти без Святих Таїнств.

Окрім цього, до Сповіді слід готуватися молитвою - про здатність бачити свої гріхи, про мудрість для сповідника, про відвагу визнати перед ним наші провини і про смирення прийняти його науку і поради.

Важливо зважити й на те, що Сповідь потребує певного часу. Великим ворогом у цьому є поспіх, як з боку священика-сповідника, так і з боку самого каяника. Не дивно, що здійснена в таких обставинах Сповідь не приносить ані належних плодів, ані бажання частіше сповідатися.

Нарешті, Сповідь, як і Причастя, має бути регулярною. Бо тривалі перерви притуплюють наше сумління і ослаблюють нашу здатність реагувати на гріхи, дозволяючи малим провинам закоренитися в душі і з часом перерости в згубні пристрасті та звички, які вже буде набагато важче подолати.

Дорогі в Христі! Розпочинаємо великопісну мандрівку покаяння і навернення. Ідемо назустріч Воскресінню. Нехай нас не лякає важкість або чисельність наших гріхів, бо Христос своєю смертю та воскресінням подолав усі гріхи і всім прагне подарувати прощення, зцілення і повноту життя. Тож приступаймо всі з довір'ям до престолу благодаті, яким є Святі Таїнства Покаяння і Євхаристії, щоб світло Божого милосердя і Божої любові проганяло з нашого особистого, родинного та суспільного життя темряву гріха й смерті, та щоб ми всі у цьому Пості могли зробити ще один великий крок виходу з дому гріховної неволі назустріч воскресінню - особистому, родинному й народному. Тоді зможемо співати пасхальну пісню, яка стане провісницею нашої остаточної перемоги у воскреслому Христі: «Святкуємо перемогу над смертю, знищення аду, іншого життя вічного початок, і, радіючи, оспівуємо Того, що це вчинив, - єдиного благословеного отців Бога і препрославленого» (Канон Пасхальної утрені).

Благословення Господнє на вас!

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Преподобного і богоносного отця нашого Антонія Великого,

30 січня 2017 року Божого

Фото - Інформаційний ресурс УГКЦ

Джерела:   kapelanstvo.info

Воїни Христа Царя

20.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

3Йо.1,1–15:  «Любий, наслідуй не зло, а добро»

У нашому житті ми постійно когось наслідуємо, хтось нас наслідує. Дуже яскраво це видно по дітях, як вони часто копіюють своїх батьків. Це також добре видно, коли молодь шукає свої ідеали, шукає взірці поведінки, кого б наслідувати. 

Апостол каже, що кожен приклад злий чи добрий є наслідуваний. Будьмо свідомі, що кожен наш учинок не лишається без наслідку, ми даємо приклад. Деколи думаємо, що тих чи тих наших вчинків і думок хтось не бачить. Але це нам здається, що їх не видно. У народі кажуть, що шила в мішку не втаїш. У якійсь ситуації ми покажемо свою натуру, хто ми є, і шило вилізе. Тому будьмо певні, що ми завжди є для когось прикладом. Але який приклад, добрий чи злий? 

Якщо ми християни, то якоюсь мірою репрезентуємо нашого Творця, тому маємо дбати про те, щоб своїм прикладом вказували на нашого Господа. Живімо так, щоб кожен, хто нас зустріне, проймався любов’ю до Бога і ставав Його учнем!

*** 

Лк.19,29-40;22,7-39:  «Кажу вам: Коли оці замовчать, кричатиме каміння»

У сучасному християнському та церковному світі дуже багато говоримо про євангелізацію, про нову євангелізацію, про нашу місію – нести Добру Новину людям, які ще її не пізнали. Часто ми активно обговорюємо багато різних можливостей, як приводити людей до Бога, а це Євангеліє якраз нам каже, що ж є преважливим у євангелізації. 

Бачимо, що коли Господь входить до Єрусалиму, то люди вітають Його вигуками, привітами, з радості кидають Йому гілки під ноги, стелять одежу. Ця внутрішня радість, яку вони пережили, виявляється ззовні. Подібно є з нашою вірою. Коли ми самі не здобудемо досвіду спілкування з Богом, то ніяк не зможемо Його зовнішньо виявляти. Будуть лише слова, заклики, але це не буде тим, що ми самі відчули, пережили, не буде тим, що запалює, оживлює, дає надію для інших. 

Саме зустріч з Богом дає нам силу про Нього свідчити, особиста зустріч з Господом дає певність про Нього говорити. Ми не можемо говорити про того, кого не зустріли, з ким не мали досвіду спілкування. Отже, щоб бути християнином, успішним у євангелізації, треба передусім самому наближатися до Бога!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.02.2017р. Б. / Преподобного Партенія, єпископа Лампсакійського; Преподобного Луки Елладського

Житіє преподобного отця нашого Партенія, єпископа Лампсакійського

Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, глас 3: Чудес прийняв ти божественну благодать, богомудрий священний Партеніє, чудотворче богоносний, всіх вірних пристрасті очищаючи, духи лукавства, отче, виганяючи, тому й оспівуємо тебе як великого таїника божої благодаті. 

Ім’я Партеній – означає “діючий”. Народився цей святий у місті Мелітополі, на кордоні Витинії і Мисії, в Гелеспонті. Його батько Христодул (або Христофор) був дияконом. Уже з дитинства Партеній посвятився молитві, він не пропускав жодного богослуження. Сім’я його була бідна, то ж Партеній ловив рибу, а що заробив, те роздавав убогим. Його життя мало бути надзвичайно святим, якщо Господь уже в 18 років дав йому ласку творити чуда. За побожним життям юнака спостерігав тодішній єпископ Мелітополя Филет (або Филип) і висвятив його на священика. Але й після цього святий жодним чином не змінив свого життя, а його чуда навертали багатьох до Христової віри. Хворих він оздоровляв молитвою, молитвою також проганяв бісів. Коли одного разу собака якогось вельможі зірвався з ланцюга і кинувся на святого, той зробив знак святого хреста і собака впав неживий біля його ніг. 

Архиєпископ міста Кизика Ахсалій (або Ахилій) покликав Партенія до себе і поставив його єпископом міста Лампсак. Тут жили переважно погани, та святий Партеній дуже швидко навернув їх до Христової віри, а сам поїхав до імператора Костянтина Великого з проханням, щоб той дозволив зруйнувати в Лампсаку поганські святині і побудувати Божі церкви. Імператор не тільки дозволив, а ще й дав святому єпископові на це велику суму грошей. Коли в Лампсаку будували церкву, Партеній вибрав один камінь з розваленої поганської божниці, щоб використати його для святого престолу. Оброблений камінь лиш поклали на віз, запряжений волами, як диявол налякав волів, ті враз шарпнулися і віз переїхав візника Євтихіяна, розторощивши йому кості, так, що той зразу ж помер. Святий Партеній, почувши про це, прибіг на місце нещастя, став на коліна і почав гаряче молитися – і покійник враз підвівся та зі словами: “Слава Тобі, Христе Боже, що і мертвих воскресаєш!” – живий та здоровий узяв віжки й поїхав тим самим возом до церкви. 

Коли одного разу біснуватий на ім’я Алан, за намовою диявола повісився в притворі церкви, святий Партеній своїми молитвами воскресив його і прогнав з нього злого духа. Зі всіх сторін приводили до нього біснуватих, і він зцілював їх. Чудес таких було дуже багато, і ворог спасіння нашого завжди упокорений мусив утікати перед силою молитви святого Партенія. Якось подався слуга Божий до Тракії відвідати в Іраклії хворого архиєпископа Іпатіяна. 

Тут Господь йому об’явив, що хвороба архиєпископа – це кара за його скупість і жадобу майна. Святий Партеній упімнув архиєпископа, а той наказав занести себе до церкви святої Гликерії, де все своє майно роздав убогим. Бог його за це оздоровив, але Партеній провістив йому, що він не житиме довго, а його спадкоємцем стане архидиякон на ім’я Іпатіян. Провіщення сповнилося і архиєпископ помер свято і по-Божому. В Іраклії Господь прославив святого Партенія багатьма чудами. Невдовзі святий повернувся в Лампсак, де, після довгого життя у святості, помер у глибокій старості 7 лютого 360 р. На його похорон прибуло кілька єпископів і численний наповп людей. Мощі святого поховано в церкві, яку він сам побудував. Вони прославилися численними чудами; тут біснуваті і прокажені повертали своє душевне і тілесне здоров’я! 

__________
У той самий день

Житіє преподобного отця нашого Луки Елладського

Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, глас 8: Бог перед сотворенням вибрав тебе у своє благоутробіє, Йому самому відомим промислом. Прийняв тебе від лона матері і освятив і рабом своїм явив тебе, направляючи стопи твої, Луко, як чоловіколюбець, а ти Йому нині у радості предстоїш. 

В Елладі, коло Тессалії, в селі Касторія жили убогі хлібороби Стефан і Євфросинія. Вони поселилися в цьому селі, бо на їх батьківщині, на острові Еґіна, через напади агарян не можна було спокійно жити. Бог дав їм сина, котрого вони назвали Лука. Уже з дитинства хлопчик відзначався великою побожністю і пощенням, у середу і п’ятницю до заходу сонця він нічого не їв, а м’яса, солодощів і риби не їв ніколи. Xліб і свою страву давав убогим, а часто й одежину свою з плеча віддавав потребуючим, за що родичі сварили на нього, а бувало й били, та тривалий час не справляли іншої одежі. Якось батько послав Луку сіяти пшеницю, та дорогою хлопець роздав усе насіння бідним, так, що залишилася ледве пригорща зерна. Однак, коли він посіяв ту пригорщу, пшениця зародила на тій ниві так рясно, як ніколи. 

Після смерти свого батька він почав пильно читати Святе Письмо, навчався і віддавався побожним розважанням, довгі години клячав на молитві, під час якої в чудесний спосіб не раз був піднесений угору, так, немовби клячав у повітрі. Бачила це його мати Євфросинія і під присягою зізналася перед сусідами. Однак замало було тієї побожности святому Луці, він конче хотів прийняти монашество, щоб на самоті служити Богові. Якось два монахи, йдучи з Риму до Єрусалиму, завернули до села Касторія. Святий Лука став їх просити, щоб узяли його з собою, однак спочатку вони навіть чути не хотіли про це, бо ж йому йшов щойно 17-ий рік. Та, зм’якнувши від його гарячих прохань, пізнали в тому Божу волю і взяли хлопця з собою до міста Атен, де доручили його ігуменові одного монастиря. Той, побачивши велику побожність хлопця, уділив йому малий монаший постриг, а Лука став дивувати всіх своєю ретельністю в дотриманні монаших правил. Тимчасом його мати не могла вгамувати свого жалю за сином. Бог об’явив це ігуменові, і той покликав до себе Луку і велів йому йти додому й утішити матір. Хлопець так і зробив, побув з матір’ю чотири місяці, а потім, з її благословення, пішов на приморську гору, що звалася Йоанова, і там поставив собі маленьку хатину, де цілковито віддався молитві. Він споживав лиш ячмінний хліб і корінці, а для спання викопав собі в хатині гріб, аби вічно пам’ятати про те, що сон – образ смерти. Цілими ночами Лука бив поклони і молився словами: “Господи, помилуй”, – а коли втомлювався, то якийсь час молився, лежачи хрестом на землі, а потім продовжував бити поклони. Коли ж довелося йому терпіти страшні тілесні спокуси, то три дні святий стояв на одному місці непорушно й молився, і так прогнав від себе диявола. 

Біля своєї хатини він доглядав городець і садок, плоди з якого давав подорожнім і бідним, які часом туди навідувалися. А коли олені наробили йому шкоди, то він Іменем Божим заборонив їм сюди приходити і німе сотворіння послухало слів святого. Якось ядовита гадюка вчепилася йому в ногу. Тоді святий Лука відірвав її від ноги і сказав: “Ми обоє сотворіння Господа і без Його волі одне одному нічого не вдіємо”. І здоровий повернувся до своєї хатини. 

Бог дозволив йому прийняти тут образ великого монашого постригу, який йому вділили два мандрівні монахи. Преподобний Лука відвів їх до берега моря, а коли стали біля води, дві риби самі вискочили з моря і впали до ніг монахів. Так Господь допоміг своєму слузі, який журився, що не має чим пригостити дорогих гостей. 

І дав йому Господь силу творити чуда, провіщати майбутнє і виявляти те, що люди приховували. Одного разу святий Лука сказав до свого учня: “Ось іде до нас чоловік з великим тягарем”. Після тих слів святий пішов у пустелю і молився там упродовж семи днів. Щойно він відійшов, як появився незнайомець і чекав святого, аж доки той не повернувся. Коли святий Лука повернувся, побачив чужого чоловіка і спитав: “Чого ти прийшов сюди? Чи довго ще приховуватимеш гріх убивства, якого ти допустився?” Чужинець, почувши це, впав до ніг святого і визнав свою страшну вину, бо він справді вбив чоловіка. Молитвами святого зворушилося і розкаялося серце грішника, і преподобний Лука, наказавши йому покутувати усе життя, відіслав його до священика сповідатися. 

Через сім років святий Лука покинув свою хатину і поплив кораблем до Коринту, де впродовж 10 літ прислуговував одному стовпникові, що проживав на стовпі у Патрах. Після цього святий Лука повернувся до своєї старої хатини на Йоановій горі. Одного разу у високого імператорського урядника в Коринті вкрали багато золота, яке він віз до царської казни в Царгороді. Урядника замкнули у в’язниці, та, за молитвами святого Луки, з’ясувалася його невинність. Святий Лука сам прибув до Коринту, і там несподівано сказав до одного службовця: “Навіщо ти вкрав і закопав царське золото? Іди й негайно принеси крадене добро, якщо хочеш бути помилуваний!” Злочинець упав до ніг святого і визнав свій гріх, а невинного урядника відпустили на волю. 

А коли Господь наділив святого Луку силою зцілювати хворих і зі всіх сторін стали приходити до нього люди, то він знову покинув свою хатину і зі своїм учнем Германом осів у безлюдному місці, що звалося Калавіє. Тут трудом своїх рук вони утримували себе впродовж трьох років. Згодом, коли погани захопили ті околиці, вони перебралися на безводний острів Ампиль, де також прожили близько трьох років. Потім святий Лука подався на місце, що звалося Сотиріє, і там, зібравши біля себе кількох учнів, заснував маленький монастирець, при якому один благочестивий чоловік на ім’я Криніт, побудував церкву. Сім літ святий Лука тут молився, постив, навчав монахів, творив чуда. А по цьому Господь об’явив йому день його смерти. Він, не кажучи про це нікому, відвідав у пустелі всіх братів-монахів, помолився з ними і благословив їх. Коли повернувся до свого монастиря, за тиждень до смерти занедужав. 

Він заповів, щоб після смерти його тіло кинули в дебрі на корм диким звірам, але потім, з Божого веління, змінив свою останню волю і сказав поховати себе на тому місці, де вмре. 7 лютого, при заході сонця, святий возніс свої руки вгору і після слів: “В руки Твої, Господи, віддаю дух мій”, – його чиста душа пішла до неба. Сталося це близько 945 р. Над його гробом було побудовано церкву. А Бог прославив мощі святого, бо з них стало текти благовонне миро, яке оздоровляло хворих і прокажених, сліпим повертало зір, а біснуватих звільняло від влади злого духа. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.8,8–9,2:  «Страва не зближує нас до Бога»

Через первородний гріх людини, гріх непослуху Адама і Єви, він увійшов і в людство, і в кожну людину. Коли придивитися до буття нашої вселенної, то цей гріх увійшов лише в людину, він не увійшов у природу, не увійшов у речі, вони – нейтральні. Все залежить від того, як людина своєю волею, своїми вчинками з цими речами поведеться. 

Свобідна воля людини призводить до того, що одна і та сама річ може бути використана і для гріха, і для добра. Знаємо, що ножем можна вбити, а можна нарізати хліба і нагодувати голодного. Так само і страви, які ми вживаємо, можуть сприяти нашому фізичному скріпленню, а можуть робити з нас розманіжених черевоугодників. 

Стараймося ставитися і до страв, і до всіх речей у нашому житті з позиції, що до Бога наближає, приймати, а все, що віддаляє від Господа, відкидати.

*** 

Мт.25,31-46:  «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, – ви мені зробили»

Те, що Бог порівнює себе з найменшими, зазвичай для людини є незбагненною тайною, складною для розуміння й усвідомлення. Ми можемо про це багато розповідати іншим, проповідувати, а от усвідомити собі, що Бог принизив себе до людського буття, що Господь присутній у кожній людині, – це для нас справді велика тайна. І коли ми побачимо Божу присутність в іншій особі, – це справді велике чудо. 

Позаяк інша особа створена за образом Божим, то для нас надважливо розуміти, що наше ставлення до Бога, наша віра в Нього виявляється в тому, як ми ставимося до людей. Якщо ми благоговіємо перед Богом, то це благоговіння виявляється і перед людьми, які носять цей образ Божий. Якщо ж не маємо любові до людей, яких бачимо, то цілковито так само ми ставимося й до Господа. Адже саме в щоденних ситуаціях і стосунках з людьми виявляється те, ким ми насправді є, і те, чи дійсно маємо страх перед Богом, – тобто чи боїмося образити Його навіть найменшим гріхом і непослухом. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.02.2017р. Б. / М’ясопусна Неділя; Преподобного Вукола, єпископа Смирнського

М’ясопусна Неділя

Притча про блудного сина минулої неділі символічно показала нам незглибиме милосердя Бога, який приймає навіть найбільшого грішника, коли той кається і шкодує, що здійснив гріхи. Та щоб хтось не наважився грішити тільки тому, що Господь Бог милосердний і простить йому, то свята Церква у двох наступних неділях для перестороги наводить дві справді драматичні сцени: день Страшного Суду і вигнання з раю наших прародичів — Адама й Єви. Ці дві сцени змальовують нам Божу справедливість. У М'ясопусну неділю святе Євангеліє говорить про день Страшного Суду, а Сиропусна неділя оплакує вигнання наших прародичів з раю. 

Неділя Блудного Сина наче говорила до нас: "Блудні діти, заверніть з дороги гріха та в покорі й каятті вертайтеся до батьківського дому, бо наш Отець Небесний безконечно милосердний, то простить і вам". — А М'ясопусна й Сиропусна неділі грізним тоном перестерігають нас: "Господь Бог не тільки безконечно милосердний, але й безконечно справедливий, тож не грайтеся з гріхом, але бійтеся строгої руки Божої справедливости й кари". 

День Страшного Суду всім нам пригадує велику відповідальність, яка чекає на кожного з нас за наше життя. А швидка й дуже строга Божа кара, що впала на наших прародичів за один-єдиний тяжкий гріх, переконує кожного, що з Богом не можна жартувати. Тож одна й друга неділя доводять нам необхідність виправлення нашого життя, посту й покути, жалю за гріхи, бо тільки тоді зможемо мати надію на Боже милосердя у день Страшного Суду. 

Що таке "м'ясопуст"?

 

Седмиця, що наступає після неділі Блудного Сина, називається М'ясопусна і закінчується неділею, яка має ту саму назву. М'ясопусна неділя це вже останній день перед Великим постом, у якому ще дозволялося їсти м'ясо. Звідси й назва цієї неділі — м'ясопуст, що значить відпущення, покинення м'яса. Очевидно, ми тут маємо на думці ті часи, коли Великий піст дотримувався дуже строго. 

Богослужба М'ясопусної неділі

М'ясопусна неділя ще має назву неділі про Страшний Суд. Цього дня читається святе Євангеліє, в якому Ісус Христос говорить про Страшний Суд та про вічну нагороду для праведних і вічну кару для грішних. Події Страшного Суду присвячена вся сьогоднішня богослужба. Оспівуючи перебіг Страшного Суду, вона намагається наповнити нас спасенним страхом, жалем за гріхи та вказати на необхідність добрих справ, передовсім справ милосердя. 

Перед цим судом ніхто не втече, і тут усе буде виявлене, нагороджене або покаране, про це сказано в наступних стихирах з великої вечірні неділі: "Книги відчиняться, виявлені будуть людські діла перед нестерпним судом, а вся долина зашумить страшним скреготом плачу, коли побачить усіх грішних, засуджених на вічні муки Твоїм справедливим судом, і даремний плач. Тому молимо Тебе, Блаже, пощади нас слав'ячих Тебе, єдиний многомилостивий". "Засурмлять труби й розпадуться гроби, і ввесь людський рід воскресне з трепетом. Ті, що творили добро, радуються в радості чекаючи, щоб прийняти нагороду. А грішники тремтять, гірко ридаючи, бо йдуть на муку й відлучаються від вибраних. Господи слави, змилосердися над нами й пощади нас, як Благий, та зроби нас гідними мати частку з тими, що Тебе полюбили". 

Кожний стане на Страшному Суді, і там не будуть зважати на особи, які співають пісні канону утрені цієї неділі: "Надходить день, уже при дверях суд, чувай, душе, де збираються разом царі і князі, багаті й бідні, і кожна людина дістане по заслузі своїх діл" (Четверта пісня). 

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. "Пізнай свій обряд" 

__________
У той самий день

Житіє преподобного отця нашого Вукола, єпископа Смирнського

Тропар, глас 4: Правилом віри і образом лагідности,* учителем повздержности явила Тебе Твоєму стаду всіх речей істина.* Ради цього придбав Ти смиренням високе, убогістю – багате,* отче, священноначальнику Вуколе.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 4: Священства світлом сяючи, просвітив ти людей, святителю, і темряву ідольську знищивши, світанком же зцілень мряку розоривши, перейшов ти до сяйва незаходимого, молячись, Вуколе преблаженний, за нас, тебе вірно почитаючих.

Святий Вукол був учнем євангелиста Йоана, який висвятив його на єпископа Смирнської Церкви. Згідно з деякими церковними письменниками, саме його стосуються ці слова святого Йоана: “І до ангела Церкви в Смирні напиши: Ось що говорить перший і останній, хто був мертвий, і є живий: Знаю твоє горе і вбогість, а втім ти багатий, – і обмови від тих, що звуть себе юдеями, а не є ними, але – зборище сатани. Не бійся нічого, що маєш витерпіти. От, укидатиме декотрих вас диявол у темницю, щоб випробувати вас, і матимете горе десять днів. Будь вірний до смерти, і дам тобі вінець життя” (Од. 2, 8-10). Святий Вукол, згідно з переданням, висвятив на священика святого Полікарпа (його пам’ять вшановуємо 23 лютого), а перед смертю призначив його своїм спадкоємцем на єпископство. Однак напевно не можна цього стверджувати, бо, згідно зі святим Єронімом, Полікарпа на єпископство поставив сам святий Йоан. При гробі преподобного Вукола діялися численні чуда. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР