7 (25) лютого, Неділя, Гл. 3. Єв. 3.. + Св. Григорія Богослова, архиєп. Царгородського
Утреня: На “Бог Господь”: тропар воскрес. (2), Слава: св.,І нині: богородичний з недільних за гласом тропаря святого. Катизми чергові, сідальні октоїха. Полієлей з величаннями святого й “Ангельський собор”. Іпакой гласу, також 1-й і 2-й сідальний святого без богородичних, Слава: 3-й сідальний святого, І нині: його богородичний. Степенна 3-го гласу і все інше до канону – неділі. Єв. Мр. зач. 71; 16, 9-20. Канон недільний октоїха, Богородиці і святого. Катавасія чергова після кожної пісні – «Сушу» (зі Стрітення). По 3-ій пісні– кондак-ікос і сідальний святого; по 6-ій – кондак-ікос недільний; по 9-ій – світильний недільний, Слава: світильний святого, І нині: богородичний недільного світильного. Хвалебних стихир – 8: недільних – 4 і святого зі “Слава” – 4, здвома його приспівами, поданими на стиховні вечірні. Слава: стихира євангельська, І нині: “Преблагословенна”. По Великому славослов’ї – тропар «Сьогодні спасіння світу». Відпуст великий з поминанням служби недільної і святого.
Часи: на всіх тропар недільний, також Слава: святому, кондаки – поперемінно, тобто: на 1-му і 6-му – недільний, на 3-му і 9-му – святому.
Літургія: Тропар недільний і св., також кондак недільний,Слава: св., І нині: богородичний за гласом «Слава». Прокімен, апостол, алилуя, євангелія і причасний – спочатку неділі, а потім – святому. Ряд.: Ап. –1 Тим. 280 зач.; 1, 15-17. Єв.– Лк. 93 зач.; 18, 35-43. Св. – Ап. – 1 Кор. 151 зач.; 12, 7 – 11.Єв. – Йо. 36 зач.; 10, 9 – 16.
Вечірня: катизми нема. На “Господи, взиваю я” 6 стихир: 3 Октоїха і 3 прп., Сл.: прп., І нині: богород. Прокімен дня. Стиховня Октоїха. По “Отче наш”: тр. прп., Сл., І нині: богород. за гласом тр. прп.
Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті святого Григорія Богослова, архиєпископа Константинограда.
Батьківщиною святого Григорія Богослова був другий Кападокійський град — Назіянз, від нього і Назіянським називається. Батьки його були благородні й чесні, батько того ж імени — Григорій, мати ж Нона. Але батько спершу в невірстві перебував, від невірних батьків народжений — від батька елліна, матері ж юдейки, і обох послідовником був почасти, еллінського блуду і юдейського невір'я тримався, як же іпсистарійське містить зловір'я. Мати ж Григорія святого — блаженна Нона — християнка правовірна, від християнських батьків народжена, із пелен в благочесті вихована і у страху Божому, що є початком премудрости, добре була навчена, долею ж Божою одружена була з мужем невірним, щоб привести і його до святої віри: "і освятиться муж невірний [за словом апостольським] у жоні вірній", — що й було. Нона бо переконувала завжди мужа свого словами богомудрими, ще ж і ревно до Бога за нього молилася — привела його в християнство з допомогою Бога, від Нього ж мужеві її було видіння сонне таке: здавалося, що співав слова з псалму Давидового, їх же ніколи в устах своїх не мав, хіба чув колись від дружини своєї, що часто молилася, сам же зовсім не молився, не знав, як молитися, ані ж того не хотів. Були ж слова в сонному видінні такі: "Я радів, як казали мені: "Ходімо до дому Господнього". І зі співом тим відчував на серці якусь насолоду, і пробудився, веселячись, і дружині своїй сказав. Вона ж, зрозумівши, що сам Бог прикликає мужа її до святої Своєї Церкви, почала ретельніше навчати його про християнську віру і наставляти його на путь спасіння.
Тим часом трапилося святому Леонтієві, єпископу Кесарії Кападокійської, коли на перший же у Нікеї святий Вселенський Собор ішов, у Назіянзі-граді бути. До нього привела блаженна Нона мужа свого, і хрещений був Григорій руками святителевими. Після прийняття ж святого хрещення почав життя праведне й богоугодне, істинного і досконалого християнина гідне, і так у благочесті і добрих ділах багато зробив, що пізніше й на єпископський престол у тому ж Назіянзькому граді вибраний був. Про те мовиться пізніше. З таким мужем блаженна Нона в чесному подружжі живучи і бажаючи бути мамою хлопчика, молитви належні приносила до Дателя всіх благ, щоб подарував їй сина, і обіцяла перед зачаттям його, як же колись Анна Самуїла, якщо отримає, дати на службу Богові, Який дарував їй його. Господь же, що волю тих, що бояться Його, творить і молитви їхні слухає, сповнив прохання серця жінки благочестивої і в нічному сонному видінні одкровенням Божественним передпоказав їй того, що має народитися від неї, хлопчика. І бачила Нона перед народженням сина, який з лиця, й ім'я його довідалася. І було, що народила за якийсь час хлопчика і назвала його ім'ям отчим — Григорієм, як же у сонному видінні їй передсповістилося. І воздала велику дяку Богові, і на Його промисел поклала отроча народжене, Йому зразу зовсім даруючи те, що від Нього прийняла молитвою. Проте не зразу хрестила його: був-бо в той час звичай, серед багатьох християн прийнятий, відкладати хрещення до віку і років тих, в які ж Христос, Господь наш, хрестився від Івана в Йордані, тобто до тридцяти і півчверті року. Але пізніше той звичай з причин, які мали під собою підстави, святий Григорій Богослов, і Василій Великий, і Григорій із Назіянзу та инші великі отці відкинули. Не зразу-бо народжене дитинча святий Григорій хрещений був за тим давнім у християн звичаєм, але хрещення його до віку літ Христових відіслалося.
Виховувалося дитинча за звичаєм. Коли почав приходити у вік юнацький, навчений був книг, і ріс літами і розумом, був-бо, за ім'ям своїм, гострий розумом, бадьорий і охочий до навчання, і перевершував своїх однолітків, ані не були йому юні літа перешкодою для розуміння того, чого инші, дорослий вік і розум маючи, навчаються. Добра вдача його в дитинстві старечою виглядала: забави бо, і глум дитячий, і видовища всілякі зненавидів зовсім, займаючися кращим і навчаючись більше, а не в неробстві вбиваючи час. І коли віку дійшов, благочестива мати, навчивши його благочестя багатьма материнськими настановами, розповіла йому, що він плодом її молитви є, ревними-бо молитвами випросила його в Бога, і як перед зачаттям Богові на службу обіцяла його. І складав добрий юнак слова материнські в серці своєму і просвітлювався душею у віру, надію і любов до Христа, істинного Бога. Цнотливість же душевну і чистоту тілесну полюбив вельми, і законопостановив собі берегти пильно дівство своє до кончини своєї: на це ж наставлений був і материнськими частими любими повчаннями, і сонним видінням, яке йому в юнацьких літах було, про нього сам пізніше сповістив. Спав-бо якось і двох дів, що близько стояли, бачив, здавалося, вбраних в одяг білий. Обидві з вигляду гарні, зростом і літами однакові, обидві не прикрашені зовнішніми прикрасами — ані золотом, ні сріблом, ані перлами, ні камінням дорогоцінним і дорогим намистом, ані шовковим м'яким одягом, ані поясами золотими не прикрашалися, ані не гордилися красою лиця, ані вигином брів, ані розпущенням волосся, ані чимось таким, чим же світські дівчата очі юних ловлять і тим сподобатися намагаються. Але у простий чистий білий одяг вбрані і чесно підперезані, пеленою срібною мали не лише голови, а й лиця покриті, очі долі дивилися, щоки соромом дівочим червоніли, цнотливістю сповнені, уста, як цвіт рожі червоної, мовчанням же велику виявляли чесноту. Він же, дивлячися, велику в серці своєму відчував радість і не думав, що вони із земних, але перевершують природу людську. Вони ж, як бачив Григорій у видінні своєму, вельми раділи, полюбили його і, як дитину свою, люб'язно обняли. Він питав їх, хто вони і звідки прийшли? Перша сказала, що вона чистота, друга ж повстримністю назвалася, і сказали, що стоять перед престолом Царя слави Христа і небесних дів насолоджуються красою, і говорили: "Будь, дитино, нашим однодумцем, розум твій приєднай до розуму нашого, і лице своє зроби, як лице наше, щоб тебе, найкращою світлістю осяяного, піднесли ми на небеса і поблизу безсмертного світла Тройці поставили тебе". Це сказавши, піднеслися на небо, ніби крилаті, летіли вгору. Хлопець же Григорій сповненими любови очима відпроваджував їх, поки в небесне увійшли, і, пробудившися, відчув серце своє невимовної насолоди і веселости сповненим. І з того часу розпалився духом до ревного дівства свого оберігання, його ж повстримністю великою берегти намагався, втікаючи від усілякої солодкої їжі, пияцтва та пересичення.
Після народження цього Григорія святого блаженна Нона народила і другого сина на ім'я Кесарій і доньку Горгонію, в благочесті ж і повчанні книжному виховувала їх, а блаженний Григорій, хотівши досконало навчитися риторського красномовства, схоластичної любомурости і всієї зовнішньої еллінської премудрости, відплив спершу в Кесарію Палес тинську, де ж у той час славне навчання було. І мав там учителя Теспесія Ритора. Тоді в Олександрію відійшов, від багатьох мужів премудрости скарб збираючи і розумом збагачуючись. Після цього захотів іти в Атени, сів у корабель Еґінейський з людьми невірними. Коли він перепливав безодню Партенійську, піднялася буря велика в морі — усі втратили надію на життя своє і над тілесною плакали смертю. Григорій, душевної боячись смерти, плакав, бо ще не був хрещений, але тільки оглашений. Згадував же ті, що давно бували, у воді чуда Божі: перехід Ізраїля через Червоне море, спасіння Иони з китового черева — і молився із риданням до Бога, щоб бути вибавленим від утоплення. Те його у хвилях морських бідування відкрилося батькам його у видінні сонному, і вони зразу, ставши на молитву, гарячі до Бога проливаючи сльози, допомоги для того, що в морі плавав, просили. Бог же, оберігаючи раба свого Григорія на користь иншим і для церковного утвердження його готуючи, люте збурення те припинив, бурі і вітрові заборонив — і настала тиша велика на морі, і всі в кораблі бачили себе понад надію врятованими від утоплення, наче з воріт смерти вийшли, — прославили Христа Бога, знали-бо, що через його всесильного імени призивання в молитві Григорієвій вгамувалося море. Ще ж із тих, що разом плили, один юнак, знайомий і любий святому, бачив уночі в час шторму і бурі матір Григорія, блаженну Нону, що по морі ходила, взяла ж тонучий корабель і тягнула на сушу. І те видіння, коли тиша раптом настала, усім розповів, і всі Григорієвого Бога великого Рятівником визнавали, і дякували, і вірували в Нього. Знову батькові ж Григорієвому, який у Назіянзі за сина свого Григорія зі сльозами молився і після молитви заснув, було друге видіння. Бачив якогось преісподнього біса мук, який Григорієві в морі згубу приготував. Григорій же руками взяв і переміг його. Із цього видіння розумів батько, що Григорій врятувався від утоплення, і дяку з дружиною піднесли Богові, а Григорій, подальше щасливе плавання мавши, досягнув Атен. Там, коли зовнішнє проходив навчання, усі дивувалися гостроті розуму його і життю цнотливому. Через короткий час прийшов в Атени і святий Василій задля учення любомудрого. І були собі обидва, Григорій і Василій, щирими друзями і співмешканцями. Один мали дім, одну їжу, один дух, один спосіб думання і звичаї одні, як рідні брати. Були ж обидва славні й чесні в Атенах, бо через короткий час учителя свого перевершили, й учні для учителів своїх учителями стали. У той час, коли Констанцій, син Великого Констянтина, царював над римлянами і греками, Юліян, який пізніше був царем і відступником від Бога, в Атенах учився філософії. Про нього часто Григорій говорив: "О, яке велике зло римська і грецька земля годує", — провіщав, що має бути.
Прожили ж Григорій із Василієм в Атенах років досить, і вже всіляке навчання до кінця пройшли і здійснили, і вище всієї атенської премудрости були. Василій відійшов в Єгипет до богонатхненних мужів учитися премудрости духовної, як же у житії його пишеться, а Григорій від атенців впрошений був залишитися на учительство. Трохи після Василія там поживши, чув, що батько його в Назіянзі єпископом поставлений, — не затримуючися, повернувся звідти на батьківщину до батька свого після тридцяти ж років після народження свого, і прийняв хрещення святе з рук батька, і хотів зразу від світу відлучитися та йти в пустелю, але батько затримав його при собі вдома. Поклав же собі устав ніколи не клястися, не прикликати імени Божого намарно, і зберіг те до закінчення життя свого. Безперестанно ж сидів за читанням книг божественних, у богомислії ж вдень і вночі перебуваючи, багато ж разів Христа у видінні бачив. Тоді батько примусом пресвітером його поставив. Ще ж хотів його і єпископом зробити, але Григорій святий від такого сану і чести ухилявся, чернечої безмовности бажаючи, й утік таємно і прийшов у Понт до друга свого святого Василія, який також пресвітером був і в Понті монастир влаштував, і багато ченців зібрав, і писав до Григорія з Понту, люб'язно його прикликаючи до себе. І знову обидва, як же спершу в Атенах, разом жити почали, один одного мали собі за образ чеснот і один одного наслідували. Писали ж разом постницькі ченцям устави, і прожив там святий Григорій зі святим Василієм досить часу. Тоді помер брат Григорія Кесарій, і плакали за ним батьки вельми, писав же батько до Григорія, слізно вмовляючи його до нього повернутися і допомогти йому на старість. Блаженний же Григорій, і боячися не слухати батька, і церковну потребу бачивши, бо тоді бентежена була Церква Арієвою єрессю дуже, нею ж і батько Григорія, як простий, пошкодився був почасти, з Понту до Назіянзу знову прийшов і помагав постарілому батьку в справах церковних і домашніх, відкрив йому єресі Арієвої шкоду, у правовір'ї утвердив його. Після смерти царя Констанція, сина Констянтинового, коли Юліян прийняв царство, сповнилося про нього пророцтво Григорія, бо велике зло вчинив той беззаконник, відкрито Христа відрікшись і гоніння зрушивши на Христову Церкву. Йому противився святий Григорій багатьма богомудри-ми писаннями своїми, викриваючи його в блуді, і згубній ідольській омані, і брехливих еллінських байках. Не довго ж той законопереступник царював і погано загинув, після нього Йовіян, християнин благочестивий, прийняв царство, і знову цвіла віра Христова. Після Йовіяна ж настав на царювання Валент, аріянин, — знову єресь аріянська зміцніла і притісняла правовірних по вселенній. Тоді в Кесарії Кападокійській аріянство, багатьох зловір'ям пошкодивши, бентежило Христову Церкву: вже-бо й архиєпископ Євсевій, що недосвідчений був у писанні Божественному, почав був вагатися умом, сумніваючись у правовір'ї. Те довідавшися, святий Григорій писав до нього, радячи, щоб впросив авву Василія з Понту в Кесарію повернутися на допомогу проти злочестивих. Також і до святого Василія написав, дружньо радячи і просячи, щоб, не пам'ятаючи попереднього на нього Євсевієвого гніву, пішов в Кесарію допомогти безпомічним і розхитану аріянами Церкву знову утвердив, — і так Григорій святий між Євсевієм-архиєпископом і святим Василієм мир сотворив писаннями своїми, влаштував святому Васи-лієві в Кесарію Кападокійську повернення. І зразу його приходом осоромлені були аріяни — й одні замовкли, инші ж втікали. Архиєпископ Євсевій радів за святого Василія і, в любові трохи з ним поживши, помер. На його місце правовірні возвели на престол Василія Великого, хоч він не хотів. Зловірні ж тим обурювалися і на заздрість зрушилися, відділили град Тиян від Кесарії, був-бо в Тияні єпископ Антем, що лицемірно показував себе благочестивим, насправді ж був єретиком. Він з иншими єпископами-однодумцями своїми від Василія відлучився, зробився митрополитом Тиянсь-ким і влаштував так, що Кападокійський той край розділився на два, і велика через те виникла суперечка щодо визначення єпархій. Бачив же Василій святий, що відібрані від єпархії його гради і села, — замислив річ таку. Був між Кесарією і Тияном малий і неславний град на ім'я Сасими. У ньому святий Василій захотів нововлаштувати єпископський престол і поставити там єпископом мужа благочестивого, сподіваючися так і сварку стишити, і багато душ зберегти в благочесті. Не маючи ж на те мужа досвідченого, писав до святого Григорія, друга свого, просячи його прийняти освячення єпископське на престол в Сасими: ніхто-бо так не зможе там утвердити благочестя, як же він. Святий же Григорій відписав, відмовляючися зовсім. І багато разів Василій до нього писав і бажаного не отримував. Тоді, вставши, пішов сам в Назіянз-град і, радившись зі старим Григорієм, єпископом Назіянським, батьком же Григорієвим, обидва, Василій і старий Григорій, переконали Григорія прийняти освячення святительське — і поставлений був примусом єпископом граду Сасимського, про що довідавшися, Тиянський митрополит Антим, Сасими до своїх меж меж присвоюючи, привів туди силу військову, щоб не пустити Григорія на престол, і на дорогах прихід його стеріг. Святий же Григорій, туди йдучи, про злість Антимову і воїнську силу довідався, відійшов у якийсь монастир і служив хворим, тоді оселився в пустелі на бажану для себе безмовність. Але через якийсь час знову батьковими проханнями до Назіянзу повернувся: зістарівся-бо вже був батько його вельми і потребував у старості своїй допомоги від нього, бо не мав инших дітей, окрім нього одного. Кесарій, другий син його, помер, як же про те раніше згадувано. Також і донька Горгонія вже перейшла з тутешнього — їх же обох поховання брат їхній, цей святий Григорій, словами вшанував надгробними. І залишився сам для батьків своїх як одна зіниця ока, і не було можливо йому не слухати тих, що народили його. Але мусив послужити старості їхній і померлих звичному похованню передати. Коли повернувся з пустелі Григорій святий до Назіянзу знову, батько його Григорій, уже знемагаючи старістю, захотів за життя свого влаштувати сина Григорія єпископом Назіянзу, до чого не лише переконуваннями і проханнями, але й присягами примушував сина. Він же від турботи про церковні справи не відмовлявся, підкоряючись велінню батьковому, престола ж єпископського прийняти зовсім не хотів: '"Неможливо є мені, — казав, — о батьку, поки ти з життя не відійшов, але живий, прийняти престол твій". Батько ж більше йому через прийняття престолу не надокучав, але опіку про церкву на нього поклав, кажучи: "Поки я живий, сину мій, будь мені жезлом старости, після мого ж відходу зробиш, як захочеш". Після цього переставився старий Григорій, єпископ Назіянський, батько цього святого Григорія, який сидів на престолі єпископському сорок п'ять літ. Прожив сто літ від народження свого і похований був славно, прийшов і святий Василій Великий на його поховання. Залишилася була в живих пані Нона, мати святого Григорія, друга Василієвого, але через короткий час і вона спочила в Господі, також сто літ мала. Поховавши своїх святих батьків, святий Григорій звільнився від опіки над ними, ще ж і від гамору хотів звільнитися, бо примушував його народ прийняти після батька престол єпископський. Пішов потай в Селевкію і при церкві святої первомучениці Теклі перебував. Звідти ж дружніми Василія Великого впрошуваннями прикликаний був, прийняв опіку над лічницями і гостиниця-ми. Василій-бо святий на спочинок тих, що не мали де голови прихилити, доми великі спорудив, жебраків, і убогих, вдів, і сиріт, і подорожніх там зібравши, про необхідну їжу їм турбуючись, любому другові своєму доручив про них опіку. І був Григорій святий годувальником для жебраків, служителем для хворих і тим, хто дає спочинок подорожнім. Тим часом єресь аріянська багато вже років Церкву Божу бентежила, наче з якоїсь гідри нова голова, нова єресь виникла, пошкоджуючи багатьох. Єресь же та була Македонієва, що хулила Святого Духа. Аріяни-бо ісповідували, що Отець Бог нестворений, предвічний, Син же створений, Отцеві не єдиносущний ані не співзавждисущний. Македоняни ж Сина рівного Отцеві ісповідували, Духа ж Святого хулили, одні з них називали його творінням, а не Богом, инші ж ані не творінням, ані не Богом його проповідували. І називав їх Григорій святий напіваріянами, бо вшановували Сина, безчестили ж Святого Духа. Множилася ж та єресь найбільше у Візантії. І спільною святого Василія Великого й инших багатьох правовірних єпископів радою соборною святий Григорій, як муж премудрий і в слові сильний, у Візантію на спротив єретичного того мудрування, на захист же праведних святої віри догм іти був вмовлений. Але перед відходом Григорія до Візантії святий Василій Великий захворівши, помер — і згас світильник всесвітній. За ним ж Григорій святий багато плакав і словом надгробним вшанував, вирушив в дорогу, яка перед ним лежала, і досягнув царствуючого гра-да Візантії, прийнятий був благочестивими з радістю. Побачив Церкву Христову меншою, що кількість вірних легко перерахувати, бо більша частина града пішла за єрессю, і всі храми Божі превеликі і прекрасні єретики тримали — один лише малий і старий храм святої Анастасії, ними зневажений, правовірним залишився. Зразу-бо Григорій святий, як же Давид колись проти філистиліян пращею, словом Божим проти єретиків озброївся, перемагав їх суперечки і догми їхні, як павутину, розірвав. Щодня багатьох від зловір'я до правовір'я богомудрими і богонатхненними словами своїми навертаючи, за короткий час настільки примножив Церкву Христову, що число її вірних неможливо було злічити. Число ж єретиків день за днем зманшувалося, і збувалося те, що у Святому Письмі про дім Давидовий і про дім Сауловий пишеться: "Дім, — сказано, — Давидовий підносився й укріплювався, дім же Сауловий ішов і знемагав". Але ще коли аріян-ське і македонянське зло не зупинилося, постав новий єретик із Сирії — Аполінарій, про воплочення Господнє зле мудруючи: що не справжнє воно, проповідував, і наче Христос не прийняв душі, але замість душі мав божество. Учений же був той єретик і в еллінській премудрості досвідчений, багатьох зманив у свою єресь, учні ж його пройшли цілу землю, ловлячи ненавчених і тягнучи, наче вудкою, у загибель. Знову-бо хоробрий подвижник святий Григорій, великий маючи подвиг, з єретиками тими боровся і тих, що відходили від правовір'я, викриваючи, забороняв, просив — й одних-бо у вірі зберігав, инших із падіння підносив. Аполінарієві ж учні, обходячи народ, оббріхували святого Григорія, наче Христа на двох розділяв Синів. Завжди ж таке оббріхування розсіваючи всюди, зрушив народ на гнів і на злість проти святого, бо й крапля води, що часто крапає, пробиває камінь. Ті, що не могли розсудити хитрослів'я єретичного і зрозуміти глибини таїнства вочоловічення Христового, вовкам і єретикам замість пастирів і православних учителів вірили і шанували їх, пастиря ж, що навчав істини, як вовка і єретика сприймали. І вчинили галас, камінням кидали на святого, як же колись юдеї на святого першомученика Стефана, проте не убили його: Бог покривав Свого угодника. Не вгамувавши злости своєї, взяли його по-звірськи і градському єпархові на суд представили, як якогось бунтаря, винуватого в обмовах і крамолах, — святий же не винен був у жодному злі, але, покірний і смиренний серцем в такій біді і незаслужених нападах від людей, говорив до Христа Бога свого: "В імені Твоєму, Христе, якщо піду і посеред тіні смертної, не забоюся зла, бо Ти зі мною". Єпарх же, невинність його знаючи, зло людське неправедне бачивши, відпустив його вільним. І вийшов без ран і биття мученик, без ран вінценосець, єдину лише мав волю — щоб за Христа страждати. Такими подвигами і з єретиками боротьбою сильною Григорій святий просіяв, знаний був усіма, і славлена була премудрість його всюди, і прозваний був він усією православною Церквою новим іменуванням — Богослов, подібно до давнішого Богослова — святого Івана, дівственника й улюбленого учня Христового. Те іменування Богослов, хоч і для всіх великих учителів і святителів є спільне: усі-бо богословили благочесно Пресвяту Трой-цю, — проте святому Григорію винятковим якимось чином присвоїлося, що Богословом званому йому бути, — це ж бо знамення його торжества і перемоги над стількома великими і багатьма єретиками, і відтоді почали всі називати його Богословом. Люблений ж був вельми правовірними, і хотіли його всі благочестиві патріярхом собі мати. Ще ж і Петро, пат-ріярх Олександрійський, що по Великому Атанасії престол прийняв, писав до цього святого Григорія Богослова, престол Константинограда йому вручаючи як достойному і тому, що багато трудів для Церкви Христової підняти може. Але зразу виникла перепона для того від злих людей таким чином.
Був у Царгороді один із філософів еллінських, учення кі ніків, Максим на ім'я, родом єгиптянин, хитрий злом, лукавий і облесний. Він, прийшовши до святішого пастиря Григорія Богослова, відклав безбожжя еллінське і, охрещений, приєднався до святої Церкви, і жив лукаво, благоговінням, як овечим одягом, лицемірно прикриваючись, усередині ж був вовком, що пізніше відкрилося. Святитель же Божий Григорій, лукавства його не відаючи, навернення його з еллінства до християнства за велике маючи, зробив його собі однокровним співмешканцем, і єдинотрапезним другом, і причетником церковним. Він же, наслідуючи Юду, замислив відступити від отця й учителя свого і боротьбу на нього підняти. Прийняв же задуму своєму помічником пресвітера одного, що не боявся Бога шити облуду штучну, з ним почав хитро таємно промишляти, як би викрасти престол патріяршества царгородського. Але тому, що на таке діло треба було золота немало, щоб грішми й дарами до свого однодумства багатьох схилити, про золото спершу турбувався і допомогою сатанинською бажане отримав так. Прийшов у Візантію один пресвітер з острова Таса, несучи золота багато, хотівши купити на якусь будову плити мармурові, що з Прокониса приносили. У нього, великими обіцянками його зманивши, взяли золото, якого достатньо було для здійснення задуманого лукавства, і послали таємно в Олександрію багато великих дарів Петрові-патріярху і тим, що при ньому, єпископам і клирикам, просячи вельми, щоб прислав у Візантію своїх єпископів і ними щоб Максима вивів на престол патріярший. Пет-ро-бо, дарами зваблений, попереднє своє послання до святого Григорія наче забув, зразу до прохання їхнього схилився — не затримуючись, послані від нього єпископи єгипетські в Царгород прийшли і, нікому ж про себе не сповістивши — ні пастиреві, ні клиру, ані нікому з князів, — під час утрені в церкву з Максимом увійшли [святий Григорій Богослов у той час недужий був] і рукоположенням освятити Максима на архиєпископа хотіли. Про це ж зразу всі довідалися, збіглися швидко пресвітери, і причетники, і люду багато, не лише вірні, але і єретики: всі-бо дивувалися таємному тому злому і безчинному освяченню — розпалилися гнівом і кричали на тих, що прийшли, єпископів, всіляко їм те діло як справді неправедне забороняючи. Вони ж із соромом з церкви вийшли, у дім одного сопілкаря увійшли і там неправедне освячення здійснили — Максима патріярхом Царгорода проповідували, маючи помічників собі деяких із духовенства і мирян. З них же деякі були за прогрішення від Церкви відлучені, инші ж грішми найняті, а инші обіцянками дарів і почестей зваблені були і трималися Максима, підкріплюючи його руку. Більше чесніших громадян розпалилося люттю, невимовними докорами і дошкуляннями Максима злословили, допікали ж і самому святому Григорію Богослову, що такого чоловіка прийняв був собі на співмешкання і дружби своєї сподобив. Святий же їм відповідав, кажучи: "Не гнівайтеся на мене, о мужі, що благодіяв йому, не бачивши зла його. Бо не винні ми є через те, коли не бачимо зла чийогось. Це-бо одного Бога є — знати внутрішні таємниці людські. До того ж хіба не законом наказано нам є відкривати по-батьківськи любов'ю серце своє кожному, що приходить? "Того, хто йде до мене, — каже, — не вижену геть". Бели-ким-бо було для мене, що з еллінського ідолопоклонства Максим до хрещення прийшов і замість Гераклового служителя служителем Пресвятої Тройці став, і являлася чеснота, хоч і лицемірно, як же ось уже явно лицемірність, і зло його виявилося. Але не нашим є випробовувати таке, бо не входимо в людські помисли ані майбутнього не знаємо, хіба від Бога коли відкрите буде. Ми-бо дивимося лише на лице, Бог же — на серце". Такими словами вгамований, народ більшою любов'ю до святого Григорія Богослова припав. Максим же, взявши собор єпископів єгипетських, які на архиєрея його поставили, пішов до благочестивого царя Теодосія Великого, який був тоді з воїнством у Солуні. І приступивши, просив престолу Царгородського, тому що, окаянний, із церковних уставів міцности не мав, — із царських наказів владу правління церковного мати замислив, хотів більше мучителем бути, аніж святителем. Благочестивий-бо цар із великим гнівом і погрозами відігнав від себе Максима і тих, що прийшли з ним, єпископів — і відплили всі до Олександрії. І там Максим подібне зло чинити почав, бо великим золотом наповнив руки клириків Олександрійської церкви, дерзновенно й безсоромно до патріярха Петра говорив: "Або Царгородський мені престол виклопочи, або від тебе не вступлюся". І копав хитрими підступами яму патріярхові, і здійснив би зло своє, якби про те не довідався скоро єпарх Олександрійський. Він, боячися, щоб серед людей не почався якийсь бунт, вигнав Максима силою з безчестям з Олександрійського града.
Святий же Григорій Богослов у Візантії хворобами тілесними вельми охоплений був, відмовився від опіки над управлінням Церквою Візантійською і хотів відійти до отчого свого в Назіянзі дому. І сотворив до народу прощальне слово, поучивши вірних берегти віру непорочною і чинити добрі діла. Народ же, розумівши, що відійти від них хоче, підняв голос і плач, усі єдиними устами говорили: "О отче, відходячи від нас, відводиш зі собою і Пресвяту Тройцю, бо без тебе не буде в цьому граді праведного Тройці ісповідання, разом з тобою вийде з града правовір'я і благочестя". Такий голос і плач народний чуючи, святий Григорій зупинився від наміреного й обіцяв з ними перебувати, поки прихід єпископів буде: очікували-бо, що, зібравшися, єпископи виберуть на патріяршество якогось мужа достойного. Того-бо чекав святий, щоби, на престолі пастиря правовірного бачивши, відійти собі. Між тим благочестивий цар Теодосій мав війну з варварами. їх же перемігши, прийшов у Царгород із торжеством. Тримали ж соборну патріяршу церкву аріяни, маючи за патріярха собі Демофіла, а для вірних, як же перед тим було сказано, був малий і старий храм святої Анастасії. Прикликав же цар Демофіла, переконував його прийняти правовірне ісповідання — якщо ж ні, то хай вступиться з місця свого. Демофіл же, озлоблений серцем, волів позбутися престолу, аніж свого позбутися зловір'я. І дав цар святому Григорієві Богослову і цілому правовірному зібранню соборну церкву, яку аріяни чотирнадцять років тримали, та инші всі церкви. І коли архиєрей Божий Григорій із клиром і народом в церкву увійти хотіли, багато аріян, озброївшися, як на війну, стали при церкві, не даючи вірним входу, святому ж смертю погрожували. І найняли одного юнака, сильного і сміливого, щоби, таємно до Григорія приступивши, меч запхав в живіт йому. Але Бог захищав служителя Свого. Був же крик, і зойк, і гамір від аріян, і всіляко би вчинили зло, коли б сам цар не прийшов і не увів святого архиєрея до церкви. Люди ж правовірні з великою веселістю і радістю піднесли голоси хвали Богові, сльози з радости проливаючи й руки вгору здіймаючи, що після стількох років знову прийняли свою святиню. Взивали ж до царя одними устами, просячи, щоб посадив на престолі патріяршому Григорія Богослова. Святий же серед народного крику сам велегласно проголосити не міг — від недуг постійних тілесної не мав сили, тому проголосив через одного клирика, говорячи: "О діти, нині час є дяки і хвали Бога в Тройці єдиного, бо дарував нам церкву свою знову прийняти, через те нині прославимо Його превелику благостиню, а про патріярший престол пізніше, в инший час подбаємо". Таку відповідь архиєрея почувши, люди перестали кричати і після відправи Святої літургії розійшлися, хвалячи Бога, — аріяни ж замовкли, осоромлені.
Благовірний цар Теодосій вельми шанував святого Григорія Богослова, як батька свого. Але той нечасто до царя приходив, добре пам'ятаючи Соломонові слова, що говорили: "Не учащай вносити ногу твою до друга свого, бо, коли насититься, зненавидить тебе". Дбав ж святий, щоби завжди поучати народ, відвідувати хворих і зцілювати, помагати скривдженим, заступатися за немічних й очищувати своє стадо від єретичної шкоди. Відходив же часом і на поля, безмовність люблячи й часті хвороби заспокоєнням трохи лікуючи, аби тіло його до инших трудів не знемогло. Великим же церковним майном володів, жодної собі не придбав драхми, не перевіряв будівельників церковних: скільки зібрано і скільки витрачено — діло-бо те не єпископське, думав, але княже. Настановляв же всіх, щоб чисту совість берегли для Бога. Постійними трудами і старістю знемагаючи, розхворівся одного разу і лежав на одрі, про що довідавшися, народ прийшов відвідати його. Він же, сівши на одрі, питався: "Що хочете, діти? Яка причина вашого до мене приходу?" Вони ж, поклонившися, вдячність йому воздавали за багато його трудів: що град від єресі очистив, що церкви святі, які багато років аріяни тримали, знову правовір'ю повернув, що так багато всім доброго зробив ученням і пастирською опікою. "Нині, о отче, — говорили, — коли відходиш до Бога, помолися за своє стадо, за благовірного царя і цілу Церкву". Святий же сповістив, що хвороба його ще не до смерти, і, звично повчивши, відпустив їх. І коли відходили вони, залишився один юнак, вхопився за ноги святого і зі сльозами та риданнями просив його, щоб пробачив йому прогрішення. Святий ж питав, яке його прогрішення. Юнак нічого ж не відповідав, лише ридав і прощення просив. Хтось із тих, що стояли спереду, сказав: "Він твій убивця, отче, що намовою єретиків хотів меч встромити в утробу твою, але Христос заступив тебе. Цей нині кається і прощення просить". Сказав же святий до юнака: "Господь наш Ісус Христос хай буде до тебе милостивий, о любий, і хай пробачить тобі гріхи твої, лише відтепер нашим будь, покинь єресь і приступи до Христа Бога і працюй для нього вірно". І так відпустив із прощенням того юнака, про що весь град, довідавшися і незлостивості його подивувавшися, більшою до нього розпалився любов'ю. Після цього почали збиратися єпископи до Візантії — і через поставлення патріярха царського града, і щоб єресі Другим собором вселенським анатемі передати. І коли зійшлося єпископів православних сто п'ятдесят, серед них же був пат-ріярх святий Мелетій Антіохійський, тоді святий Григорій Богослов, хоч не хотів, хворий і з плачем, на престолі патрі-яршому посаджений був: впросили його цар і весь люд. Тоді небагато днів минуло, святіший Мелетій, патріярх Антіохійський, розхворівся і до Господа відійшов. Прийшли ж зразу єпископи з Єгипту і Македонії й обурювалися поставленням Григорія, бо без них був вибраний, і говорили, що неправедне його поставлення, бо не від Олександрійського, але від Антіохійського патріярха поставлений був. Олександрійський-бо престол серед патріярхів після Римського був першим, і з нього треба було Царгородського ставити патріярха. Була велика між єпископами незгода, і галас, і сварка, одні говорили, що праведним є поставлення Григорія, инші ж суперечили, і крамолили єпископи один одному. Святий же Григорій Богослов, бачивши ту незгоду і сварки, що були через нього між єпископами, сотворив до них всіх слово в соборі, кажучи: "Я, пастирі священні й чесні, начальства цієї Царгородської церкви мати не хотів — якщо ж і виросте церква ця й утвердиться моїми потами і трудами, то досить мені віддати їх, як скарб, Богові і з того винагороди чекати. Але любов словесного стада і спільний святителів суд престол прийняти змусили мене. Нині ж чую, що багато мене не хочуть, — знайте ж бо, що ані багатства не шукаю, ані високого престолу і чести, ані патріярхом Царгорода називатися не хочу і без печалі з єпископії відходжу. Ви ж радьте і те, що вам подобається, чиніть. Мені віддавна любіша є пустеля: не позбавляють-бо нас Бога ті, що позбавляють престолу". Це мовивши, вийшов і покинув дім патріярший, оселився в якомусь малому, далеко від церкви: від гамору і змагань тих, що приходили до нього, втікав. Багато з народу приходило до нього, просили його, щоб змилосердився над стадом своїм і не покидав того, що такими трудами і потом виховав і примножив. "Дай, [говорили], о Отче, благодать твою дітям твоїм любим, задля них же багато часу трудився ти, їм же і решту днів своїх даруй, щоб після переставлення свого тіло твоє мали, що учительством твоїм просвічені ми". Святий же, як батько дітолюбний, зм'якнувши серцем і не відаючи, що робити, Бога молив, щоб краще для нього влаштував.
Коли більше ж єпископів зібралося і більша незгода і гамір були, блаженний Григорій, ставши посеред собору, сказав: "Мужі і співпастирі святого Христового Стада, соромно вам инших миру навчати, зрушуючи між собою боротьбу. Як-бо инших до згоди й однодумства намовляти зможете, самі зі собою не годячись? Але прошу вас перед самою Пресвятою Єдиносущною Тройцею, щоб поклали мир і любов один до одного і щоб зі згодою церковні влаштовували справи. Якщо ж я різноголоссю і роз'єднанню є причиною, не є чесніший від Йони-пророка, вкиньте мене в море — і вляжеться серед вас буря хвиль. Волію постраждати, як хочете, хоч і не винен, лише щоб ви примирилися між собою і були однодумцями. Із престолу скиньте мене, із града виженіть, лише істину і мир [із Захарією говорю] полюбіть. Будьте здорові, священні пастирі, і мої поминайте труди". Коли це мовив, осоромилися всі противники і словами його розчулилися, а святий, зі собору вийшовши і на батьківщину повернутися намисливши, пішов до царя просити дозволу собі і сказав йому: "За благодіяння, яких ти багато Церкві вчинив, о царю, хай винагородить тебе Христос у день відплати. Дару ж Його нині тебе прошу, державний владико, дарувати мені не відмов, не маєтків прошу, ані за родичів своїх не прошу, ані дорогоцінних жертовникам покривал не хочу, але від трудів своїх звільнення хочу: хай зупиниться заздрість багатьох, хай мають мир єпископи твоїм старанням, вгамуй святителів сварку, ти, що вгамував варварське нахабство, переможну свою державу прикраси тим єдиним, щоб єпископи мир і згоду між собою мали, — будуть же мати, якщо я на батьківщину свою відпущений буду. Цього прошу дару, цю конечну благодать яви мені". Здивувався ж цар сказаному від святого і просльозився, також і з царем бояри: всі-бо сильну до нього любов мали і не хотіли його відпустити. Він же, то старість і постійні свої хвороби, то ті, що були між єпископами, чвари називаючи і дуже просячи, вмовив царя, щоб не затримував його, але відпустив, куди хоче, щоб решту днів життя свого провести в мирі, спочивши трохи з великих трудів. І відпущений був, цілував усіх і, мир давши своїм вівцям, вийшов із града. Весь люд його відпроваджував і великими риданнями плакав. Зразу ж і єпископи деякі, що любили Григорія святого і плакали за ним, вийшли із града, собор залишивши, і до себе кожен повернувся. Там були: Григорій Ниський, брат Великого Василія, Амфилохій Іконійський, Євлогій Едеський, Отрей Мелитиський та инших багато. Собор, що в Царгороді залишився, поставив на престолі Нектарія. А святий Григорій Богослов, у Кападокійський край прийшовши, поселився в батьківському селі, що називалося Аріянзон, і відпочивав там: немічний був вельми. Проте не припиняв трудів для Бога: застав-бо батьківщину свою, Назіянз-град, пошкоджену аполінарієвою єрессю, тож очищував її багатьма вмовляннями і писаннями. Просили його громадяни отчий престол прийняти — не захотів, але пресвітера одного на ім'я Євлалія, мужа правовірного і добродійного, єпископом їм поставив, а сам в Аріянзі-селі безмовствував. Рік якийсь поживши і багато корисних писань залишивши, в старості глибокій до нестаріючого життя перейшов місяця січня у 25-ий день. І похований був чесно в Назіянзі-граді. Через багато років чесні його мощі благочестивий цар Констянтин Багрянородний із Назіянзу переніс до Царгорода і в церкві Святих апостолів поклав на допомогу і захист градові, на славу ж Христа Бога, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.
Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).
Статтю створено за матеріалами сайту
КІРІОС
