08.10.2011р. Б. / Стів Джобс та Св. Ігнатій Лойола

 

Позавчора вночі у віці 56 років помер Стів Джобс, засновник компанії Apple, винахідник комп'ютера Macintosh, Ipad та iphone. Останні 7 років Джобс страждав від рідкісного типу раку підшлункової залози. Інтернет цими днями переповнений прощальними посланнями, присвяченими цьому геніальному винахідникові. Бажаючи вшанувати пам'ять людини, яка зробила величезний внесок у розвиток сучасної комп'ютерної технології, ми пропонуємо вашій увазі уривок зі статті священика-єзуїта Антоніо Спадаро, головного редактора журналу «Католицька культура» («Civiltà cattolica») та експерта нових технологій комунікацій.

«Пам'ятати про те, що тебе скоро не стане – це головний прийом, який допоміг мені прийняти найважливіші рішення в моєму житті»: ці слова Стів Джобс сказав 12 червня 2005 року під час відомої промови на церемонії вручення дипломів випускникам Стенфордського університету. Це дало йому унікальну можливість розповісти про себе.

І Стів має рацію. Його слова перегукуються зі словами Ігнатія Лойоли, засновника Ордену Єзуїтів, який вважав, що спосіб, який допомагає приймати правильні рішення в житті, полягає в тому, щоб «уявити себе в момент смерті, і той образ і ступінь обрання, які хотів би мати тоді, зроби нормою свого теперішнього обрання і, погодившись з цим, прийми своє рішення» («Духовні вправи», 186). Смерть, як для Лойоли, так і для Джобса, не є чимось жахливим, але констатацією того, що страхи, сумніви і дрібниці зникають перед думкою про смерть, і залишається тільки те, що справді важливо, тобто те, що дійсно важливо для нас. Я не знаю, чи був Джобс віруючим. З його промови цього не зрозуміти. Я просто маю на увазі внутрішню готовність приймати життєво важливі рішення, орієнтуючись на те, що дійсно має значення. Жодна людина, віруюча чи невіруюча, не може приймати життєві рішення, вважаючи себе безсмертною.

І про це Стів Джобс чудово говорить однією «незначною» фразою: «Ми вже нагі». І це так. У Книзі Іова написано: «Нагим я вийшов з утроби матері моєї, і нагий повернусь» (Іов 1, 21). Пам'ятати про те, що ми нагі, означає йти шляхом мудреця, тому що це єдиний шлях, який змушує нас сказати вслід за Джобсом «Залишайтеся голодними. Залишайтеся безрозсудними». Ці слова прозвучали під час його промови перед випускниками Стенфорда.

Думка про те, що ми нагі та смертні, штовхає нас до того, щоб ми жили яскраво. Стів Джобс говорив: «Ви маєте знайти те, що любите». І це перегукується зі словами Ігнатія Лойоли, який у своїх Духовних вправах постійно наполягає на потребі зрозуміти і «просити у Господа Бога того, чого хочу і бажаю» по-справжньому («Духовні вправи», 48).

Тільки той, хто знає, що його життя наге і таким залишиться назавжди, не буде витрачати час на те, щоб спробувати прикрити цю наготу, бути вічно молодим, уявляти себе господарем світу, а буде пам'ятати, що життя таїть в собі глибоке почуття голоду. І цей внутрішній духовний голод підштовхнув Ігнатія Лойолу на написання таких слів: «Побажаю, щоб мене вважали непотрібним і божевільним заради Христа, Який до мене був прийнятий за такого, аніж вважатися мудрим і розумним в цьому світі» («Духовні вправи», 167).

Те, що справді важливо, – це мати своє власне бачення в цьому світі та зробити це бачення своєю місією для того, щоб світ став кращим.

За матеріалами: Радио Ватикана

Джерело:   Мандрівники Христа Царя

07.10.2011р. Б. / «Церква, займаючись освітою і вихованням, допомагає людям стати свобідними і відповідальними», − Блаженніший Святослав на зустрічі ВРЦіРО

 

6 жовтня у Києві відбулася зустріч Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) з представниками посольств. Учасниками засідання зокрема були Посли США, Канади, Франції, представник Німецького посольства, представник Британського посольства, представник Ізраїльського посольства, представник Польського посольства та представник Апостольської нунціатури. Від Української Греко-Католицької Церкви участь у зустрічі взяв Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ.

 

Глава УГКЦ говорив на тему впливу Церкви та ВРЦіРО на розбудову громадянського суспільства в Україні. «Двадцять років тому ми отримали свободу, але це є тільки зовнішня свобода, яка є нагодою до свободи внутрішньої. Роль Церкви у тому, щоб допомогти людині внутрішньо визволитися, стати свобідним», − сказав Блаженніший Святослав у своєму слові.

 

На думку Предстоятеля УГКЦ, людина може долучитися до розбудови демократичного суспільства тільки тоді, коли реалізовує свою внутрішню свободу. «Мати нагоду будувати демократичний устрій ще не означає його збудувати. Церква, займаючись освітою і вихованням, допомагає людям стати свобідними і відповідальними, а, відтак, такі особи будуть реалізовувати нагоду, щоб цієї свободи не втратити», − наголосив очільник греко-католиків.

 

Предстоятель УГКЦ відзначив, що Церкви в Україні не мають можливості вповні здійснювати виховну діяльність, оскільки держава є монополістом в освітній сфері.

 

На завершення доповіді Глава УГКЦ подякував Послам за зустріч, «бо це є свідоцтвом, що вони цікавляться громадянським суспільством в Україні, цікавляться церковним життям і підтримують ВРЦіРО своєю присутністю».

 

Мету зустрічі членів ВРЦіРО з представниками іноземних держав можна окреслити з допомогою слів Фака Фора, Посла Франції. Він відзначив, що про українське суспільство знають лише з його політичної сторони. А насправді в Україні, за словами представника Франції, є потужне громадянське суспільство, якого не всі добачають і розуміють, але воно відбулося і відіграє важливу роль у житті України. Саме для кращого взаємного пізнання і була організована ця зустріч.

 

Джерело: Департамент інформації УГКЦ

06.10.2011р. Б. / ЗАПРОШУЄМО ВЗЯТИ УЧАСТЬ У 34-ІЙ ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ЗУСТРІЧІ МОЛОДІ У БЕРЛІНІ

ЗАПРОШУЄМО ВЗЯТИ УЧАСТЬ У 34-ІЙ ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ЗУСТРІЧІ МОЛОДІ У БЕРЛІНІ з 26.12.2011 по 04.01.2012 р. Б.

Прийняти участь у Паломництві Довіри у Берліні та…
... молитися з десятками тисяч молодих людей зі всієї Європи, співати, перебувати в тиші та ділитися вірою.
... досвідчити гостинність берлінських сімей.
... відкрити присутність Бога у місті, гостинному для людей з різними традиціями, культурою та релігією.
... зустріти людей по цілому місті, які живуть Євангелієм серед труднощів сьогоднішнього дня.
... у місті, так довго розділеному, відкрити спільноту на стежці миру, довір’я та надії між людьми.

Вік учасників – 17-35 років.
Виїзд зі Львова 26.12.2011

По дорозі заплановані оглядини таких міст як Прага, Дрезден, Краків.

Вартість поїздки – 300 євро.

У вартість входить:
- проїзд на комфортабельному автобусі
- проживання, харчування та проїзд в Берліні
-страховка
-нічліг в готелі по дорозі з Берліну
-віза

У вартість не входить:
-проїзд до Львова і назад
-харчування по дорозі в Берлін і назад
-проїзд в громадському транспорті в Європейських містах окрім Берліна

Контактний телефон:
095-694-57-69 Анна Шаталова

Інформація про спільноту Тезе:
www.taize.fr


ПРОГРАМА
Середа 28 грудня 2011
07.00-12.00 : Приїзд на різні місця прийому, опісля поселення на парафіях та у сім’ях
Вечеря у виставковому центрі (Messegelände)
Вечірня молитва у Messegelände
Повернення до сімей

Четвер 29 і п’ятниця 30 грудня 2011
Спільна молитва на парафіях, після якої зустрічі у малих групах та спілкування з місцевою спільнотою
Обід та спільна молитва у Messegelände
Вечеря та спільна молитва у Messegelände
Повернення до сімей

Субота 31 грудня 2011
Спільна молитва на парафіях, після якої зустрічі у малих групах та спілкування з місцевою спільнотою
Обід у Messegelände
Спільна молитва у Messegelände
Після обіду: регіональні зустрічі
Вечеря у Messegelände
Спільна молитва у Messegelände
Молитва-чування за мир на парафіях, після чого « Фестиваль націй »
Повернення до сімей близько 2 ранку

Неділя 1 січня 2012
Участь у ранкових службах місцевих церков
Обід у сім’ях
Від’їзд з 16:30

Поселення
Спільнота Тезе пропонує скромні умови до проживання. Сім’ї Берліну та навколишніх містечок прийматимуть паломників. Частина людей буде проживати у церковних приміщеннях, школах чи спортивних залах. Кожен повинен мати карімат і спальник.

Інформацію надано
Молодіжною комісією Донецько-Харківського екзархату

З питань поїздки звертатися за телефоном   095-694-57-69 Анна Шаталова

Більше про спільноту Тезе шукайте ТУТ www.taize.fr

Коментарі та запитання надсилайте на електронну адресу dhe.press@gmail.comЦя електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Джерело:  Департамент інформації Донецько-Харківського екзархату УГКЦ

05.10.2011р. Б. / Рішення ВВС продиктоване не браком віри, а розуму

 

 Не браком віри, але розуму продиктоване рішення ВВС  про заміну терміну «до Христа» і «після Христа» формулюванням «наша ера» - таку думку висловила на сторінках видання „L'Osservatore Romano” публіцист Лючетта Скараффіа.

 

 Пані Скараффіа пригадала, що у минулому вже були спроби революції календаря (Французька Революція), методи датування (жовтнева революція), а також Муссоліні крім традиційного запису поміщав аднотацію про «еру фашизму». «Одним словом, задумка усунення християнського календаря має якнайгірші прецеденти, які закінчились фіаско»- зауважила публіцист, додаючи, що ініціатива ВВС є виразом лицемірства: «Лицемірства когось, хто вдає, що не знає, чому саме від того моменту (народження Христа) починається відлік років. Заперечення історично революційної функції приходу на світ Христа, з якою погодились також і ті, хто не визнає його Сином Божим, - це велика дурість».

 

«Як можна вдавати, що невідомо, що від цього моменту властиво уґрунтувалась ідея, що всі люди рівні як Божі діти? На цій підставі ґрунтуються права людини, за якими судять нарди і уряди. На засаді, якої до того моменту ніхто не дотримувався, але на якій опирається християнська традиція».

 

"Немає нічого більш антиісторичного і безсенсовного, аніж заперечення культурного боргу, який має цивілізація щодо християнства. То не питання віри, але розуму. Так і цього разу" - закінчує свою статтю Лючетта Скараффіа.

 

За матеріалами: wiara.pl

Джерело: Мандрівники Христа Царя

04.10.2011р. Б. / Епископи УГКЦ написали Януковичу про його недалекоглядність

 

  Єпископи УГКЦ вважають політику нинішнього керівництва держави «украй недалекоглядною і безвідповідальною». Про це йдеться у листі на адресу Президента, який ухвалив Синод єпископів УГКЦ в Бразилії. 

 

У листі єпископів УГКЦ до президента Віктора Януковича нинішнє керівництво держави піддано нищівній критиці. 

У посланні зокрема йдеться про «стан справ щодо соціально-економічної політики, застосування вибіркового правосуддя, утиски української мови, зокрема про звуження її застосування, масове закриття шкіл з українською мовою навчання».

Інформацію про це з посиланням на джерело в УГКЦ оприлюднило сьогодні, 4 жовтня, УНІАН.

Також, за словами джерела, єпископів «церкви, яка об’єднує кілька мільйонів вірян-українців на всіх континентах світу, непокоїть те, що влада країни абсолютно не дбає про вимушених мігрантів за кордоном і не сприяє їхньому поверненню». 

Нагадаємо, Cинод єпископів УГКЦ відбувся в Бразилії з 5 по 11 вересня 2011 року. 

Джерело:  КРЕДО

03.10.2011р. Б. / Святослав Шевчук: «Ми всі боїмось якихось невдач, але справжній християнин повинен щиро і глибоко знати, хто він є насправді, і визнавати це перед Богом»

 

Довгоочікуване інтерв'ю відбулося згідно з розкладом, складеним для всіх ЗМІ - наприкінці важкого дня, наповненого безкінечними зустрічами та розмовами.

 

Сідаючи до розмови зі Святославом Шевчуком, я побачила не Патріарха, а втомлену людину. Дуже простого, інтелігентного, відкритого до розмови священика. Він зовсім безпосередньо пожартував: "Скажіть щось добре, бо це вже моє сьоме інтерв'ю". Ті питання, які я підготувала, щоб поставити йому як Предстоятелю УГКЦ, тобто офіційній особі, одразу мені видалися непотрібними. Натомість, з'явилося бажання поспілкуватися з ним, як з людиною, яка зовсім нещодавно опинилася в центрі надмірної громадської уваги. Тому перейшла я швидко з "офіційної" бесіди на розмову, яка може тривати зі справжнім служителем церкви у будь-який час та за будь-яких обставин. Єдине, що гнітило мене - це відчуття обмеженості в часі, зумовлене щільністю графіку перебування.

 

Як відомо, між Предстоятелями Київського Патріархату Патріархом Філаретом і Української Автокефальної Православної Церкви Митрополитом Мефодієм ведуться переговори щодо об'єднання, задля відновлення єдності Українського православ'я. Зокрема, 14 вересня відбулася зустріч між обома Предстоятелями, ініційована Віктором Ющенком, де йшлося про створення Єдиної помісної Церкви. Як ви можете прокоментувати це?

 

Блаженніший Святослав: Я знаю цю ідею Ющенка, яка полягала у тому, щоб вони уклали між собою мораторій на "перебіжчиків", бо тепер відбуваються небезпечні процеси: перебігають єпископи від автокефальних до Філарета і - навпаки. І це дуже деморалізує церкви.

 

Чи не є таке об'єднання своєрідною реакцію на прагнення Московського Патріархату на чолі з Кирилом "захопити" Київський?

 

Мені важко сказати. Я спілкуюся з усіма. Те, що до певної міри українське православ'я перебуває під тиском, це правда. Але от які внутрішні процеси відбуваються - ми до кінця і не знаємо. Але я не думаю, що це є крок самозахисту, скоріше - логічне завершення якогось процесу, який давно розпочався. Давно пора розпочати діалог. Тим більше, сам статус неканонічного православ'я їм дає спільну платформу для спілкування.

 

Давайте поговоримо про Вас. Не секрет, що Ваше обрання викликало сильний резонанс. Ще б пак, молодий, освічений, знавець мов - лідер церкви. На Вас покладають великі надії, що є, в той же час, і тягарем. Чи немає у Вас відчуття, що така відповідальність є занадто великою для людини Вашого віку та життєвого досвіду?

 

Ви знаєте, мене впродовж останніх 10 років переслідує таке відчуття, що я особисто не завжди "доганяю" той зовнішній образ, який створюється в церкві щодо моєї особи, чи як ректора семінарії, чи як єпископа в Аргентині тощо. Мені чомусь завжди здається, що мене люди дещо переоцінюють. І, насамперед, сьогодні, коли мова йде про такі надмірні сподівання, пов'язані з моєю особою, - це трохи мене лякає, бо я відчуваю себе абсолютно не на висоті тих викликів; очевидно, що я буду "доганяти", щоб якимось чином відповідати тим потребам чи сподіванням наших вірних. Я далеко не є аж таким освіченим (посміхається), досконалим, яким мене хочуть бачити. В мене також, як і в інших людей, є слабкості. Ми всі боїмось якихось невдач, завжди хочемо видаватися кращими, ніж ми є насправді, але справжній християнин, а я намагаюся ним бути, повинен щиро і глибоко знати, хто він є насправді, і визнавати це перед Богом.

 

А як можна отримати такі знання, усвідомлення самого себе, коли навколишній світ такий хисткий, агресивний, а життя сповнене стресів?

 

Бачите, є певні засади духовного життя, які, на мою думку, є фундаментом всього. Я цьому навчав своїх семінаристів. Найперше, це є щоденна молитва, яка має свою динаміку, свої правила, і вона становить "скелет" духовної особи. Друге, чому мене навчали змалечку, - це іспит сумління. Коли щовечора ти перед Богом робиш аналіз того, як прожив цей день, що було в ньому доброго, а що поганого. За добре - дякуєш Богові, а за недобрі речі - Його перепрошуєш. Таким чином, людина вчиться роками, так що це стає звичкою: аналізувати свої вчинки, пізнавати себе кожного дня. Так знаходиш відвагу визнати свої немочі і просити за них прощення.

 

На сьогоднішній ранішній літургії Ви розповідали про світ, як про озеро Мічиган - бурхливе і неспокійне. Крім того, сучасний світ став дуже різним, замішаним на культурному і конфесійному розмаїтті. Як Ви оцінюєте шанси існування і розвитку церкви у світовому суспільстві - Вавилоні, де мусять співіснувати християни, мусульмани, прихильники східних вірувань?

 

Я можу продовжити логіку Євангелія, яку ви сьогодні чули. В ньому йдеться про те, що Христос іде по воді до учнів, які серед того озера, в човні, майже тонуть і жахаються і того, де вони є, і того, що з ними відбувається. Я думаю, що якщо християни і церква лишаться вірними собі, то їхнє майбутнє - йти з Христом по воді. Бурхливе море у біблійному значенні - образ смерті, а церква є середовищем, де можна жити. Яким чином можна бути в цьому світі, але в ньому не загинути? Лише той, хто йде за руку з Христом, має можливість серед моря смерті знайти джерело життя. Тому, незалежно від того, в якому ми є суспільстві, ми повинні тримати за руку Христа, щоб він перебував у нашому човні, тоді не станеться нічого страшного. "Човен" церкви, як ми кажемо, переплив не одну державу, не одну культуру, не одну небезпеку. Церква лишалася завжди собою завдяки не людській силі, а тому, що Бог в ній є присутній.

 

Коли Вас обрали Предстоятелем Церкви, чи почали Ви продумувати свою поведінку на людях, так би мовити, для підтримки образу лідера Церкви?

 

Чесно кажучи, я ніколи не думав про себе, як про лідера, не продумував такого образу. І в цей момент, коли я приймав цей обов'язок очолити церкву, і коли справді доводилося діяти з позиції лідера, (наприклад я мусив вперше головувати на Синоді наших єпископів, а наші єпископи з'їхалися з різних країн і бути лідером такого товариства було не так легко) це мені давалося якось природно, я нічого не робив штучно. Коли я приймав цю відповідальність, яку на мене поклали владики, котрі тепер вбачають у мені свого лідера, в мене була одна-єдина думка: весь час, будучи ректором семінарії, вчив своїх студентів не втікати від відповідальності, бо ніколи Господь не покладає на людину таку відповідальність, яку б, за його допомоги, людина не могла сповнити. У якийсь момент я відчув, про що сказав владикам відкрито, що, якщо тікатиму від покладеної на мене відповідальності, то перекреслю все те, чому навчав своїх студентів. Це так, ніби я бачу очі тих семінаристів, які слідкують за тим, що я роблю, тому і не можу чинити інакше. Отже, не треба втікати від відповідальності, які покладає на нас церква, народ чи наші щоденні потреби. Тому що за відповіддю на ці обов'язки слідує Божа сила. Я можу сказати, що відчуваю на собі дуже сильно Божу силу, Божу присутність, бо багато речей таких діється, які є непередбачувані. І я намагаюся реагувати завжди щиро, відкрито, деколи навіть спонтанно. Якщо б я кожну з тих реакцій продумував, то, мабуть, жив би під пресом великого страху. А так я просто намагаюся бути собою.

 

Чи можете Ви згадати про один вчинок, яким дуже пишаєтеся і вчинок, якого соромитеся?

 

Дуже цікаве запитання. Найбільше я пишаюся тим, що я прийняв рішення бути священиком. На мене дуже вплинув священик підпільної церкви, пізніше я дізнався, що він був ректором підпільної семінарії - нині покійний отець Михайло Косило. В ньому я побачив справжнього священика, пізнав, як глибоко ця людина вірує і Богові служить, жертвуючи задля цього всім, що має, разом з власним життям. І тоді я сказав собі: "Отаке життя вартує прожити". Отже, те що я став священиком і є тим вчинком, яким я дуже пишаюся. Тоді це було рішення йти проти течії. Мене ніхто не розумів, зокрема, і мої батьки.

 

А як тоді сталося, що Ви і Ваш брат прийняли цей сан?

 

Що стосується мого брата, то він, певною мірою, наслідував мій приклад. Між нами 11 років різниці, і я завжди був для нього таким вихователем. Хоч пізніше, коли я пішов навчатися до медичного училища, наші дороги розійшлися, і довгі роки бачилися лише вряди-годи, спостерігали один за одним здалеку.

 

Щодо вчинку, якого б я соромився, то й не пригадую. Може через те, що я часто сповідаюся (щиро сміється) і все те, чого я соромлюся, намагаюся довго в душі не носити.

 

Що у Вас викликає гнів і презирство?

 

Я можу сказати з точки зору вихователя. Гнів у мене викликає подвійність людської душі, коли людина насправді є одною, а показує себе іншою. Таке внутрішнє лицемірство завжди для мене було найбільш неприйнятною людською поведінкою. Бо всі ми можемо бути слабкі і це, певною мірою, можна пробачити, але, коли є така роздвоєність, то це дуже складно. Навіть коли мова йде про священика, про єпископа, то така роздвоєність є знаком того, що людина до кінця не є пронизана Христом. А в семінарії це було одним із показників того, що людині потрібно цю семінарію залишити.

 

Блаженніший, а що є більш правильним: жити за християнськими принципами, хоча і не відвідуючи церкву регулярно, не дотримуватися усіх правил та обрядів чи щонеділі бити чолом, при цьому вести не завжди праведне життя?

 

Я відповім словами Ісуса Христа, який, звертаючись до фарисеїв, котрі чітко виконували релігійні ритуали свого часу, сказав: "Блудниці і грішники випереджують вас у Царстві небесному." Але учням казав так: "Бо, кажу вам, якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників та фарисеїв, то ви в жодному разі не увійдете до Царства Небесного". Важливими є не зовнішні ритуали, а стан людського серця.

 

Останнє запитання: чи сумуєте Ви за своїми студентами?

 

Дуже сумую. Найбільше мене тішило те, що вони із захоплення приймали те, що я їм давав, що вони захоплюються ідеалом священства, який я десь передаю їм від імені Христової церкви - саме це було для мене найбільшим щастям. Але не тільки я за ними сумую (сміється), вони також сумують за мною.

 

Щиро дякую Вам, Блаженніший!

 

Світлана Іванишин-Угрина, Чикаго. Спеціально для «Час і Події»

Джерела: www.chasipodii.net

Фото: flickr.com

          Мандрівники Христа Царя

02.10.2011р. Б. / Владика Богдан Дзюрах: За виїзд українців за кордон несе відповідальність політична верхівка

 

Нещодавно в Бразилії відбувся Синод Єпископів УГКЦ і святкування 120-річчя української імміграції в Бразилії. Про це та інше говоримо з cекретарем Синоду УГКЦ, владикою Богданом (ДЗЮРАХОМ).

— Владико Богдане, українці в Бразилії живуть уже 120 років. Як протягом такого часу їм вдалося зберегти українську ідентичність?

— Справді, нас дуже приємно вразило, що, незважаючи на несприятливі обставини і великий проміжок часу, українська спільнота зберегла і свою національну ідентичність, і церковну приналежність.

Цьому сприяло кілька факторів... У першу чергу, виїжджали люди, які були глибоко закорінені у своїй національній традиції, які цінували своє українство, берегли рідну мову та культуру, плекали духовність. Мабуть, це ключове в розумінні того феномену, який ми спостерігали в Бразилії.

До речі, на противагу цій «120-річній» українській діаспорі в Бразилії, сучасна нам четверта хвиля еміграції схильна дуже легко асимілюватися. Потрапивши в нове для себе культурне середовище, наші співвітчизники намагаються «розчинитися» в ньому. Нерідко носять у своєму серці жаль до власної держави, яка не забезпечила їм умов для праці, змусила емігрувати. А тоді, 120 років тому, люди, хоч і емігрували з рідних земель, зберігали як щось дороге й цінне усвідомлення своєї національної гідності, культури та духовності. Здається, що забути чи, ще гірше, зректися власної національної самобутності означало для них те саме, що заперечити самих себе. Тому, незважаючи ні на які випробування, люди самоорганізовувалися, творили церковні громади, а відтак — різні культурно-просвітницькі організації, які діють і до сьогодні.

Другий момент — українці в Бразилії мали нагоду жити компактно на територіях, куди прибували. Так, лише у південних провінціях — Парана й Санта Катаріна — мешкає понад 90 відсотків бразильських українців, решта — розкидані по всій Бразилії. Таким чином, факт компактного проживання дуже спричинився до того, що українці в Бразилії змогли зберегти свою культуру й мову. Дехто з наших співрозмовників ділився спогадами, що португальську мову вони вивчали, щойно пішовши в перший клас. До цього часу послуговувалися виключно рідною, українською мовою.

І третє — роль Церкви. Дуже швидко слідом за емігрантами з Галичини поїхали отці василіяни, потім прибули сестри василіянки, служебниці, й саме вони, крім того що забезпечували духовну опіку над нашими вірними, ще й дбали про їхній культурний розвиток. Для цього утворювали різні художні гуртки, танцювальні ансамблі, закладали суботні школи, де вчили дітей рідної мови, культури, давали основні знання про історію України... Плоди цієї праці ми спостерігали на власні очі під час ювілею, коли бачили чудові танцювальні ансамблі, оркестри, хорові колективи, організовані греко-католицькими громадами. На даний час таких фольклорних гуртків у всій Бразилії налічується 24. Мають вони милозвучні назви, які віддзеркалюють їхню пам’ять про рідну землю: «Барвінок», «Верховина», «Полтава», «Спомин», «Київ», «Соловей», «Калина» тощо. Найстаршому з них — ансамблеві «Барвінок» — виповнилося аж 81 рік! Тож не дивно, що багато промовців, які виступали в рамках святкувань, підкреслювали ключову роль Церкви у збереженні національно-культурної ідентичності українців.

— Яких висот сягнули українці Бразилії? 

— Перші поселенці з України потрапили у надзвичайно важкі умови. Їх завезли на території, де не було найелементарніших умов для життя. Тому перші покоління українців у Бразилії мусили у прямому розумінні слова боротися за виживання, а їхньою сферою діяльності було й залишається на 80% сільське господарство. Але з часом працьовитість та талановитість нашого народу почала приносити свої плоди. Сьогодні українці в Бразилії з гордістю називають імена своїх видатних представників: поетеси Олени Колодій, поетеси та письменниці Віри Селянської-Вовк, істориків Оксани Борушенко та Павла Горбатюка, лінгвістів Михайла Вовка та Володимира Кульчицького. Грегорі Варшавчика тут називають «засновником модерної архітектури». Уродженець Одеси, він навчався в Римі, а після свого переїзду до Бразилії 1923 року опублікував статтю, що стала маніфестом сучасної бразильської архітектури. Деякі українські родини були або є власниками відомих підприємств та фірм, як от родина Дмитерків, яка володіла мережею супермаркетів, а нині займається інвестиціями у розвиток логістики у сфері харчової та переробної галузей. У Куритибі нам показували мебельні салони родини Худій, які славляться по всій країні та поза її межами. Серед визначних українців — відомий нейрохірург Альфонс Антонюк, онколог Богдан Кобилянський. Українське коріння мають колишній губернатор штату Парана Жайме Лернер та екс-президент державної нафтогазової компанії «Петробраз» Филип Рейштул. Попри все, представництво українців в органах державної влади не є надто великим, про що зауважують і самі наші співвітчизники в Бразилії.

— Еміграція — це добре для України, на вашу думку, чи погано?

— Як і багато явищ в нашому житті, еміграція має свої позитивні й негативні сторони. З одного боку, еміграція — об’єктивне явище. Коли впала залізна завіса, що відгороджувала нас від зовнішнього світу, почався процес міграції з України. Люди отримали нагоду відвідувати інші країни, пізнавати їхню культуру, знайомитися зі стилем життя місцевого населення тощо. Але за роки незалежності ми стали свідками не звичайного переміщення людей, які добровільно подорожують чужими країнами, — з України виїхало декілька мільйонів наших співвітчизників у розквіті своїх життєвих сил. Виїхали, бо до цього їх змусила важка, нестерпна економічна ситуація всередині країни. За цей масовий «екзодус» українців та за його негативні наслідки для нашого народу значною мірою несе відповідальність політична верхівка. Українська держава не забезпечила гідного життя своїм громадянам, не змогла використати їхній професійний потенціал для розбудови вітчизняної науки, освіти, економіки. Нам справді боляче спостерігати, як колишні вчителі, інженери, лікарі, які емігрували до західноєвропейських країн за останні 15—20 років, працюють прибиральницями в італійських родинах, підсобниками на будовах, виконують найпростіші побутові роботи. Така ситуація — це сором для української держави. Тому ми продовжуємо закликати, аби держава нарешті звернула увагу на проблему української еміграції, серйозно почала опікуватися нашими людьми за кордоном, розробила програму їхнього повернення до рідної землі.

З іншого боку — еміграція несе в собі певні шанси, зокрема, можливість навчитися від інших, запозичити від них щось добре, корисне. Адже перебуваючи на еміграції, українці мають нагоду пізнати інший світ, вчаться іншого ставлення до людини й до праці, ніж те, до якого вони звикли в радянській дійсності, відкривають для себе культурне багатство європейських країн, зрештою, вивчають ще одну іноземну мову. Це вже, погодьтеся, чимало. Українці, які пробули деякий час за кордоном, нерідко повертаються більш зрілими й відповідальними громадянами, свідомими своїх прав і готовими їх боронити. Ці люди більш свідомі в політичному плані, ними нелегко маніпулювати. Чи не тому держава так неохоче забезпечує закордонні виборчі дільниці бюлетенями?..

— Останній Синод відбувся в Бразилії. Це тому, що 120-річчя?

— Очевидно.

— Останній Синод закликав вірних УГКЦ не ображати представників інших конфесій... А хіба вони їх досі ображали? Чи це просто такий крок назустріч?

— Це, перш за все, превентивний крок, аби ще раз пригадати, що ми повинні бути дуже делікатними у своїх висловах і діях щодо наших братів у вірі. З чого це береться? Бо ми дуже серйозно сприймаємо Христовий заклик до єдності Церкви і хочемо свідомо робити певні практичні кроки, щоб її наближати.

Спостерігаючи за церковною ситуацією в Україні, ми не раз бачили, що на людському рівні трапляються певні непорозуміння. Вони виникають найчастіше не зі злої волі, а через людську слабкість, часом — через звичайну невихованість. І це стосується всіх конфесій. Ми всі — люди і можемо допускатися помилок у нашому ставленні до ближнього. Приймаючи згадане рішення, ми хотіли закликати наших вірних бути максимально коректними та доброзичливими до наших братів у вірі.

З іншого боку, часом трапляється, що ми, греко-католики, стаємо об’єктами атак, несправедливого трактування чи некоректних висловлювань... Не хочу називати конкретних випадків чи імен, але хто слідкує за релігійним життям в Україні, знає, що я маю на увазі. І, щиро кажучи, нам таке ставлення болить. За таких обставин може з’явитися велика спокуса, особливо на людському рівні, відповідати злом на зло. Не хочемо, аби ця спокуса переростала в грішну дію, тому й вирішили заохотити наших вірних вчитися любити навіть тих, хто завдає нам кривди, вчитися жити справді по-євангельському. Не можемо вимагати цього від інших. Мусимо починати від себе.

— Наскільки відомо, про об’єднання церков сьогодні не йдеться, але чи стало УГКЦ простіше спілкуватися з УПЦ МП, зважаючи на конфлікт у самій Московській патріархії?

— Ми постійно вчимося краще опановувати мову спілкування. Для нас дуже важливим було ствердити, що є відкритість на діалог другої сторони, що є багато ділянок церковного та суспільного життя, де ми можемо діяти спільно. Є бажання не оглядатися безнастанно назад, шукаючи закидів чи звинувачень, але дивитися в майбутнє й спільно це майбутнє творити.

Звичайно, дорога до формального об’єднання може бути ще довгою, але ми можемо вже тепер об’єднуватися навколо певних починань, певних викликів, які стоять перед українським суспільством, і намагатися знаходити спільні відповіді на запитання, які хвилюють наших громадян сьогодні. Така спільна праця не лише наближає бажану єдність, вона її до певної міри вже маніфестує.

Ми також свідомі того, що єдина Церква в Україні не є й ніколи не буде плодом виключно людських зусиль чи певної суспільно-політичної домовленості. Вона є даром Бога, плодом духовного зусилля духовенства й віруючих усіх конфесій. Саме тому ми закликали до молитви за дар єдності та до плекання діалогу й братерських взаємин із представниками з інших церков і конфесій. Молитвою та щирим ставленням одне до одного прокладатимемо дорогу для діяння Святого Духа, який «єднає всю церковну спільноту», як про це говориться в одній зі стихир П’ятидесятниці.

— Який ще головний меседж цьогорічного Синоду, крім як не ображати представників інших конфесій?

— Я б сказав, що найголовніший меседж — це увага, яку Синод скерував на парафію як місце зустрічі з Христом. Життя великої Христової Церкви реалізується в конкретних умовах звичайної сільської чи міської парафії. Й саме за якістю духовного життя парафії буде видно зміни, які настають у всій Церкві. Тому ми хотіли звернути свою особливу увагу на парафіяльне життя та прийняли за основу нашого майбутнього розвитку концепцію «живої парафії». Така парафія є протилежністю до «приходу», тобто до певної утилітарної й пасивної участі в церковному житті, коли люди приходять до храму, щоб «виконати обов’язок», щоб віддати данину звичаєві чи отримати певну «небесну страховку» для свого земного життя. В живій парафії віруючий почуває себе співвідповідальним за стан Церкви, він у духовному житті черпає силу для того, щоб у щоденних реаліях реалізувати своє християнське покликання: бути світлом світу й сіллю землі.

Розмовляла Оксана КЛИМОНЧУК

Джерела: www.day.kiev.ua

                 Мандрівники Христа Царя

 "...Така ситуація — це сором для «української» держави..."

Нерозумію, навіщо владика нас обманює? Чи можливо, що він сліпий і не спроможний бачити гіркої правди?

Владико, звідкіля, чи краще сказати: з якого саме пальця ви висмоктали словосполучення «українська» держава? Невже вам, як духовному провіднику православних християн, достатньо вивіски, щоб говорити про наявність де-факто УКРАЇНСЬКОЇ держави? Владико, я, негідний р.Б. Леонід, закликаю вас частіше бувати не у Львові чи поза кордоном, а в Донецьких, Харківських, Дніпропетровських, Одеських ТРУЩОБАХ і саме тільки тоді ви, "роззувши" очі, побачите ту гірку правду, що українці, як не мали дотепер, так і не мають нині, своєї УКРАЇНСЬКОЇ держави і знаходяться, як етнос, на межі вимирання та асиміляції, а права в цій державі мають такі ж, як у минулому столітті американські індіанці.

І, оскільки, немає УКРАЇНСЬКОЇ держави, як такої, то чому МАЧУСІ має бути соромно за своїх виродків чи недобитків?!

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.