30.06.2012р. Б. / Владика Діонізій Ляхович відвідав українців Іспанії

 

У четвер, 28 червня 2012 р., Апостольський Візитатор Владика Діонісій (Ляхович) відбув з черговим робочим візитом до Іспанії. Цього дня о 18-ій годині Апостольський Візитатор зустрівся з Архієпископом Толедо Монс. Брауліо Родріґес Пласа (Don Braulio Rodríguez Plaza).

 

Під час зустрічі мова йшла про розвиток душпастирства для українських іммігрантів в Толедо та околицях і завершилася домовленістю про прийняття священика УГКЦ в Архієпархію Толедо для зазначених душпастирських потреб.

У п’ятницю, 29 червня, о год, 12:45, в м. Алкала де Енярес, у храмі "Вифлиємської Богородиці" Владика Діонісій очолив Божественну Літургію для дітей українських іммігрантів в Іспанії, які беруть участь в літньому християнському таборі. Співслужили Владиці о. Іван Липка, капелан місцевої української громади, та о. Богдан Тимчишин, який приїхав з України в складі катехитичної групи з чотирьох чоловік, разом з п. Назаром Дуда, п. Наталією Мусій та с. Юліаною Дзюбатою, ЗСМ, щоб проводити табір для українських діточок в Іспанії. В проведенні табору допомагає також місцева українська катехитка панна Ірина Лис. Організатором табору вже четвертий рік поспіль є Сестра Луїза Цюпа, СНДМ, заступник Голови Патріаршої Катехитичної комісії УГКЦ, яка через ряд обов’язків була вимушена передчасно повернутися в Україну.

Табір, в якому беруть участь 40 діточок, організовано за спеціально розробленою духовно-розважальною методикою, де поєднані молитва, навчання та дозвілля. До обідньої пори проводиться катехизація і Літургія у церкві, а після обіду відбуваються забави спортивно-оздоровлювального характеру у місцевій школі. Триватиме табір до 3 листопада ц.р.

Апостольський Візитатор перебуватиме в Іспанії до 8 липня та відвідає з душпастирським візитом громади УГКЦ у м. Малаґа (1-5 липня), у мм. Алмерія та Ґаручя (5-7 липня), у м. Торрев´єха (8 липня).

Джерела: Прес-служба УГКЦ в Італії


Воїни Христа Царя

29.06.2012р. Б. / Бенедикт XVI у свято святих Петра і Павла: тільки наслідування Христа веде до нового братерства

 

29 червня, в свято святих апостолів Петра і Павла, Бенедикт XVI очолив літургію у ватиканській базиліці. Перед початком св. Літургії Папа вручив 43 Архиєпископам-митрополитам, призначеним протягом останнього року палії - елемент літургійного вбрання, що символізує послух Папі і особливу близькість Святішому Престолу. У літургії взяли участь також члени делегації Константинопольського Патріарха Варфоломія I, члени дипломатичного корпусу та представники світської італійської влади.

 

Співом Євхаристію прикрашав хор Вестмінстерского абатства, який спеціально прибув на торжество в Рим. У своїй проповіді Бенедикт XVI зазначив, що християнська традиція завжди визнавала св. Петра і св. Павла нерозлучними, оскільки "вони разом представляють все Євангеліє Христа". Папа підкреслив, що апостоли, незважаючи на те, що відрізнялися з людської точки зору і іноді мали конфлікти, зуміли по-новому реалізувати своє братерство завдяки благодаті Євангелія, яка діяла в них. "Тільки наслідування Христа веде до нового братерства: це перше і фундаментальне послання, яке сьогоднішнє торжество направляє до кожного з нас, і про важливість якого розважається також під час пошуку повної єдності, яка з'єднує екуменічного Патріарха і Римського єпископа, а також всіх християн", - сказав Папа.

 

Розмірковуючи над сьогоднішнім Євангелієм, Понтифік зазначив, що у особі св. Петра очевидно зіткнення, яке існує між даром Божим і людськими здібностями. За словами Святішого Отця, воно супроводжує драму історії папства, яка характеризується саме двома елементами: з одного боку ласкою і світлом, що сходять з висоти, так папство є фундаментом Церкви, яка здійснює паломництво тут на землі, а з іншого - людською слабкістю, яку може змінити тільки відкритість на діяльність Бога.

 

Папа зазначив, що іконографічні символи, які завжди супроводжують апостолів - ключі і меч, вказують на те, що також і їх наступникам довірена влада відкривати двері Царства Небесного і вести боротьбу проповідників Слова Божого, вірних Христові і Його Церкві.

За матеріалами: radiovaticana.org

Джерело:   Воїни Христа Царя

29.06.2012р. Б. / 10-річчя від інавгурації УКУ: спогади очевидців

 

Сьогодні, 29 червня, минає 10 років від дня інавгурації Українського католицького університету. Урочистості тоді тривали п’ять днів і закінчилися інавгурацією біля Оперного театру у Львові. Ми запитали у безпосередніх учасників торжеств про те, що найбільше їм запам’яталося з цієї події та які перспективи відкрив Український католицький університет за ці 10 років для суспільства.

Блаженніший Любомир Гузар, Великий канцлер УКУ (2002 – 2011)

Те, що сталося 10 років тому, було закінченням дуже довгого сну. В Україні, на щастя, ми завжди мали пошану до освіти. У ХХ ст. митрополит Шептицький під час промови у Австрійському сеймі висловив прохання про встановлення українського університету: він розумів важливість такої інституції. Потім почалася війна, прийшла польська окупація, і нічого не вдалося зробити.

Уже опісля митрополит заснував академію. У 30-ті рр. Андрей Шептицький, а згодом ректор Богословської академії Йосип Сліпий робили певні кроки для створення українського університету – це було їхньою мрією.

І тільки після повернення Блаженнішого Йосипа із заслання до Риму появилася можливість організувати університет, хоча би його колиску. Сформувавши УКУ в Римі, Блаженніший написав статут, запросив професорів, організовував літні курси. Тоді не було навіть з ким працювати, але Йосиф Сліпий казав, що це має стати початком чогось великого. І вже після проголошення незалежності України з Риму до Львова перенесли академію.

Коли 10 років тому вдалось остаточно оформити Український католицький університет, то це було реалізацією столітньої мрії. На інавгурації було багато достойних гостей. Українську освітню традицію тоді представляв ректор Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький. Ректор Люблінського університету (фактично за дорученням Папи Івана Павла ІІ) приїхав підтримати нас. Під час інавгурації біля Оперного театру у Львові було відчуття, що діється щось важливе.

Я маю надію, що Університет щораз активніше буде виховувати людей, яких ми зможемо називати християнською елітою. Це означає, що, по-перше, ці люди будуть мати добру професійну підготовку у відповідних сферах, по-друге, вони будуть порядними і житимуть за моральними принципами. То будуть особи, які працюватимуть, думатимуть категоріями здорової, християнської релігійної традиції. По-третє, вони будуть справжніми патріотами, які любитимуть Україну і працюватимуть для неї. Власне, у цьому і є цінність Університету. Я мрію про те, що та духовна еліта, незалежно від професійної діяльності, сформує певний духовний рівень.

Важливо, що УКУ не є державним навчальним закладом, залежним від політики. Це є вільна інституція, яка не тільки сама росте, а й променіє навколо, інституція, яка розвиває широку суспільну діяльність. Український католицький університет повинен ставити зразком насправді високої інтелектуальної культури.

Акт урочистої інавгурації УКУ

Ректор УКУ о. д-р Борису Ґудзяк 

Кількаденна інавгурація Українського католицького університету відбувалась у симфонії прекрасних академічних доповідей, проникливих дискусій, мистецьких акцій. Перед Оперним театром у день інавгурації зібралось близько 20 тис. осіб. Серед цього всього я найбільше запам’ятав, коли на закінчення Господь послав нам велику-велику веселку, яка на легкому дощі крізь ясне сонце стала знаменом нашого майбутнього.

Думаю, УКУ відкриває нове бачення на, здавалося би, звичні речі. Університет доводить, що освіта може бути вільною від корупції, що вона може бути глибоко християнською і водночас відкритою, глибоко українською та інтернаціональною. УКУ засвідчує, що освіта може бути фінансово відповідальною, а в управлінні – прозорою і колегіальною. Тут жертовність є не тільки абстрактним теоретичним гаслом, це кредо наших працівників та студентів. Я часто чую, що у бізнесі, політиці, науці, громадському житті цей маленький Університет своєю молитвою, навчанням, а насамперед якістю спілкування для багатьох є джерелом надії.

Марія Маковецька, випускниця УКУ (2005 рік), керівник відділу адвокації, комунікації та соціальної мобілізації у Благодійному фонді Ріната Ахметова «Розвиток України» 

У 2000 році я вступала ще у Львівську богословську академію. Тому для мене інавгурація стала сходженням на щабель вище, вона відкривала нові можливості. Саме усвідомлення того, що я буду навчатись в Українському католицькому університеті для мене було чимось великим. Ректор о. Борис під час своєї інавгураційної промови наголосив на трьох аспектах: університет – це тип освіти, у якому дотримуються високих стандартів навчання, український означає, що тут сповідуватимуть традиції і викладатиме національна професура, а католицький – це вселенський вимір, новітні підходи, долучення до міжнародної спільноти університетів. Багато моментів з промови ректора я пам’ятаю й досі.

10 років тому в УКУ був тільки філософсько-богословський напрямок. Зараз Університет – це фахова, якісна освіта, це певний імідж. Важливо, що студент може обирати напрямки навчання – чи то богослов’я, чи історію, чи соціальну педагогіку, чи магістратуру з журналістики. УКУ створив можливість вибору, і важливо, що Університет розвивається логічно: кожен факультет з’являється органічно, відповідно до потреб.

Тарас Добко, перший проректор УКУ

Під час інавгурації УКУ відчувалося, що це кайрос, особливий благословенний час, момент певної зрілості, коли дуже природним є перехід, зміни, трансформація, що, власне, і відбулось – від Львівської богословської академії до Українського католицького університету. Без сумніву, найбільше запам’яталась веселка над площею, де відбувалось святкування інавгурації.

УКУ був і залишається цінний тим, що творить для України нові зразки культури. У західному богослов’ї для опису того, ким є Бог, використовують термін «сoincidentia oppositorum» (збіжність протилежностей). Мені видається, що УКУ складається із таких біполярних позиції – ми є модерним університетом і водночас релігійним, місійним та підприємливим, народжуємося з лона Української Греко-Католицької Церкви і водночас є відкритими, екуменічними. Я думаю, що таких поєднань, які, здавалося би, непоєднувані, в Університеті можна знайти багато. І це можливо тільки тоді, коли людина почувається вільною, без ідеологічних нашарувань.

Марія Зубрицька, проректор з науково-педагогічної роботи Львівського національного університету ім. І. Франка 

Тоді на інавгурації уперше проголошували місію не тільки Католицького університету, а українського університету загалом. Прозвучало чимало цікавих доповідей. На ту пору ні законодавчі акти, ні закон про вищу освітуне використовували слова «місія». А місія та ідентичність УКУ окреслювали потребу і ставали зразком та моделлю для наслідування. Це було надзвичайно важливо з феноменологічної перспективи: у стінах маленького університету можливо було будувати такий дискурс.

Друге враження – біля Оперного театру Університет демонстрував, що він виходить поза свої стіни і продовжує свої урочистості у центрі міста, громади. Так УКУ ще раз підкреслив свою місію – співпрацювати зі суспільством, артикулював готовність служити громаді, Україні.

Третє – це радість і відкритість, яка була на обличчях у всіх причетних до цієї події: і студентів, і ректора, і почесних засновників. Оця тиха просвітлена радість огортала такою вуаллю усіх, хто виступав, брав участь в урочистостях.

За ці 10 років Український католицький університет збагатив освітній простір Львова, України та всієї пострадянської території. Соціальний (робота з людьми з особливими потребами, опіка над бездомними) та духовний виміри цього закладу відчутні у всіх його програмах. Саме УКУ з року в рік у своїх навчальних програмах, конференціях, акціях наголошує на духовному вимірі суспільного, політичного, культурного життя, який неминуче виводить на потребу етичних і моральних цінностей у пострадянському суспільстві, де ці цінності зазнали певної девальвації. Саме УКУ активно намагається їх відновлювати, будувати і міцно впроваджувати. Університет зумів створити середовище, вільне від корупції.

Він на практиці зміцнює парадигму духовних, моральних та етичних цінностей. Наприклад, магістерська програма із журналістики навчає мас-медіа передусім бути соціально відповідальними. Соціальна робота, християнська етика, педагогіка – це ті ніші, які Університет не тільки органічно зайняв, а й розвиває на академічному рівні, водночас впливаючи на громаду. Свідченням цього є проведення Соціального екуменічного тижня, де багато відомих людей обговорюють теми відповідальності та гармонійної співдії усіх конфесій. Про цю ж соціальну та суспільну відповідальність говорить Львівська бізнес-школа УКУ.Український католицький університет, який, задекларувавши місію служіння академічним цінностям та громаді, намагається вкорінювати їх у реальному житті та демонструє це на власному прикладі.

Марнослав Муринович, проректор із призначення та місії Університету

З моменту інавгурації найбільше мені запам’яталася веселка над містом – це було Боже благословення. І це благословення ми відчуваємо постійно. Університет є тою оазою, яка радикально відрізняється від довколишнього світу: взаємини між людьми, пошанування гідності кожного – найголовніше, що ми зуміли дати за цей час. І ці аспекти відображаються в усьому: у навчанні, в університетській атмосфері, у спілкуванні, свідченні.

Цього року ми відкриваємо першу будівлю університетського містечка УКУ – Колегіум, який буде не просто гуртожитком, – за цим стоїть інше ставлення до людини (не тільки як до біологічної істоти, а й як до цілісної особи, яка має і духовні потреби). Не думаю, що будь-який ректор в Україні настільки переймався будівництвом свого гуртожитку, як о. Борис створенням Колегіуму. І йдеться не просто про будівництво стін, а про будівництво спільноти – вогнища спілкування, людської комунікації, яка має відбуватися там.

Ярослав Грицак, історик 

З інавгурації я пригадую небагато: точно пам’ятаю – це була велика надія на те, що ми починаємо щось дуже серйозне. А найкращим підтвердженням цьому була веселка. Пригадую також вітальний лист від Патріарха Константинопольського, те, як нас зворушливо вітали студенти з усієї України, пам’ятаю рок-концерт – це був справжній драйв.

Коли інавгурували УКУ, ми думали, що це буде ще один університет, якого потребував Львів зокрема. Тепер я розумію УКУ – це не просто один з декількох, він є одним із найперспективнішим не тільки у цьому місті, а й в усій Україні. І, напевно, за кілька десятків років він може стати українським Оксфордом чи Кембриджем.

Усі, хто досліджує історію, зокрема вищих навчальних закладів, знають, що університети швидко не ростуть. Щоб оцінити університет, треба щонайменше 50 років. Зараз УКУ ще непомітний – поки це немовля. Але за ці 10 років він зробив великі кроки, тому немає сумніву, що з нього виросте великий організм.

В УКУ немає корупції – в Україні, якби не банально не звучало, це – подвиг. Тут є сильне відчуття рівності, власне, за таких умов росте добра, сильна академічна культура.

Український католицький університет повинен розвиватися і надалі: через появу нових факультетів, і не тільки гуманітарних, а й природничих, технічних, а особливо міждисциплінарних.

 Прес-служба УКУ

28.06.2012р. Б. / Папа Бенедикт XVI прийняв делегацію Константинопольського Патріархату

 

В рамках вже традиційного обміну візитами між Церквами Риму та Константинополя, започаткованого 1969 року, до Ватикану для участі у святкуваннях престольного празника Верховних Апостолів Петра і Павла прибула делегація Константинопольського Патріархату, яку очолює Високопреосвященніший Еммануель Адамакіс, Митрополит Франції, Керівник Офісу православної Церкви при Європейському Союзі. В свою чергу, наприкінці листопада до Стамбулу приїжджає ватиканська делегація, щоб взяти участь у святкуваннях свята святого Апостола Андрія.

 

У четвер, 28 червня 2012 р., православну делегацію прийняв Папа Бенедикт XVI. «Ваша присутність тут у Римі з нагоди празника святих Апостолів Петра і Павла дає нам слушну нагоду спільно піднести подячну пісню за чудесні речі, які Божественна благодать, джерело будь-якого добра, здійснила в житті двох Апостолів (...) та подякувати Господу Богу за надзвичайні діла, які Він учинив і далі чинить в Церкві через апостолів», – сказав Папа, зазначаючи, що саме їхня проповідь, підтверджена мучеництвом, є міцним фундаментом Церкви, в якому також знаходимо спільне коріння.

 

Єпископ Риму висловив побажання, щоб ця зустріч та молитва за заступництвом святих Петра і Павла, наблизила той день, коли Господь, багатий милосердям, дасть нам дочекатися того, що «зможемо спільно розділити Євхаристійну трапезу». Папа пригадав, що цього року відзначатиметься 50-річчя відкриття Другого Ватиканського Собору, в якому спостерігачами були також представники Константинопольського Патріархату. З часів цього собору розпочався новий етап у стосунках між Константинопольською та Римською Церквами.

 

Бенедикт XVI подякував членам делегації та запевнив у своїх молитвах за те, «щоб Господь Бог дарував сили та здоров’я Його Святості Вартоломеєві І, й дарував мир та процвітання Вселенському Патріархатові. Нехай ж Господь подасть нам усім дар дедалі повнішого сопричастя, згідно з Його волею, щоб ми могли “одним серцем й одними устами”, завжди прославляти Його ім’я», – побажав Папа.

Джерела: Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

27.06.2012р. Б. / Бенедикт XVI: Людина не віднаходить себе, коли замикається сама в собі

 

Наслідувати Бога означає вийти із замкнутості у собі та дарувати себе в любові. На це звернув увагу Папа Бенедикт XVI під час загальної аудієнції у середу, 27 червня 2012 р., присвятивши своє повчання одному з найдавніших гімнів християнської традиції, що був «представлений святим Павлом в його, свого роду, духовному заповіті: в Посланні до Филип’ян», написаному у в’язниці.

 

Незважаючи на загрозу своєму життю, Апостол Народів випромінює радість з приводу того, що є Христовим учнем та прямує Йому назустріч, для нього смерть є здобутком, а не втратою. «Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся!» – пише він. «Але як можна радіти перед обличчям неминучого засуду на смерть?» – запитував Бенедикт XVI, додаючи, що відповідь на це запитання знаходимо в середині Послання до Филип’ян, у так званій Христологічній пісні, яка зосереджує свою увагу на «почуттях» Христа. Ця молитва починається словами: «Плекайте ті самі почуття в собі, які були й у Христі Ісусі» (Фил 2,5). А це, як випливає далі з тексту, любов, великодушність, покора, слухняність Богові, дарування себе. Вчитися цих Ісусових почуттів і є, за словами Папа, шляхом християнського життя.

 

Ісус, справді Бог і справді людина, не переживає Своє «бути як Бог» як причину тріумфу чи панування, не як привілей чи власність. Навпаки, Він понизив Себе аж до хресної смерті, в усьому вподібнився до людини, крім гріха. «На Христовому хресті людина відкуплена, а досвід Адама перевернувся», – зазначив Святіший Отець, пояснюючи, що Адам, створений на Божий образ, бажав своїми силами стати, як Бог, і в результаті втратив первісну гідність, натомість Ісус, будучи Богом, занурився у людський стан, і через цілковиту вірність Отцеві, повернув людині втрачену гідність.

 

«На молитві, через взаємини з Богом, ми відкриваємо розум, серце та волю на діяння Святого Духа, щоб увійти в той самий динамізм життя», – вів далі Бенедикт XVI, додаючи, що людська логіка, навпаки, шукає самореалізації у владі, в пануванні. Людина й далі не перестає «будувати Вавилонську вежу, щоб своїми силами досягти величі Бога, бути як Бог». Але Втілення Божого Сина та хрест пригадують нам, що повне самоздійснення полягає у підпорядкуванні людських прагнень волі Небесного Отця. «Людина не знаходить себе, залишаючись замкненою в собі, самостверджуючись, людина віднаходить себе лише тоді, коли виходить із замкненості в собі... і якщо Адам хотів уподібнитись до Бога, то в цьому ще не має нічого поганого, але він помилився ідеєю про Бога. Бог – це не Той, Хто бажає величі, Бог є любов, яка віддає Себе, спочатку у Пресвятій Тройці, а далі – в творінні», – сказав Папа.

 

Далі Святіший Отець вказав на те, що друга частина цієї христологічної пісні з Послання до Филип’ян зосереджується на Отцеві, який вивищив Ісуса «і дав йому ім'я, що понад усяке ім'я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця». Папа зауважив, що це той самий Ісус, який вмивав ноги учням. За його словами, цей Новозавітний уривок дає нам дві цінні вказівки щодо молитви. Перша – це звернення до Ісуса, як до Господа, як до єдиного Пана, а тому слід мати таку шкалу цінностей, в якій першість належить Богові. Другою підказкою є преклоніння, адорація, яку всі творіння повинні віддавати Богові. «Коліноприклоніння перед Найсвятішими Тайнами чи вклякання під час молитви є, якраз, вираженням адорація перед Богом, також і за допомогою тіла», – додав Бенедикт XVI, а на завершення закликав вірних під час молитви «зосереджувати свій погляд на Розп’ятому Христі, частіше перебувати на Євахаристійній адорації, щоб дозволити увійти в наше життя любові Бога, Який покірно понизився, щоб нас піднести до Себе».

Джерела: Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

26.06.2012р. Б. / Тижневий огляд: Папа і Апостольський Престіл (18.06 – 24.06)

 

Понеділок. О. Ломбарді спростував інформацію про виявлення «замовників і виконавців» крадіжки папських документів.

 

Вівторок. 19 червня опублікували робочий документ (Instrumentum Laboris) Синоду Єпископів для нової євангелізації. Архиєпископ Нікола Етеровіч розповів, що Робочий документ складається з чотирьох розділів, випереджених вступом та підсумованих у висновках.Перша частина документу присвячена відкриттю суті нової євангелізації, яка є досвідом християнської віри, зустрічі з Ісусом Христом, Євангелієм Бога Отця до людини, що змінює нас, збирає разом і провадить завдяки дару Святого Духа до нового життя. У другій частині увага зосереджена на розпізнаванні змін, які впливають на наш спосіб життя і віру, проведено аналіз причин поширення ідеї нової євангелізації та як різні окремі Церкви приймають цю концепцію. У третій частині зроблено аналіз основних місць, інструментів, суб'єктів та видів діяльності, за допомогою яких можна переказувати християнську віру, таких як: Літургія, катехизація, благодійність; пам'ятаючи, що переказ віри має ґрунтуватися на її визнаванні, священнодійстві, переживанні та молитовній підтримці. Четвертий розділ присвячений дебатам про сектори пастирської діяльності, яка особливим чином спрямована на проголошення Євангелія і переказ віри.

 

Середа.20 червня Бенедикт XVI, під час загальної аудієнції, виголосив катехизу, присвячену подячній молитві святого Павла, вміщеній у першому розділі його Послання до Ефесян. Причиною прослави та подяки святого Павла є фундаментальні елементи Божого плану. Ми повинні благословити Бога, бо Він «вибрав нас ще перед створенням світу, щоб бути святими і бездоганними» (Еф 1,4). «Покликання до святості, тобто до спільності з Богом, належить до відвічного задуму цього Бога, до задуму, який поширюється історією та включає усіх людей світу», – сказав Бенедикт XVI, додаючи, що Господь нікого не виключає з цього загального покликання. Навіть більше, Бог забажав вчинити нас через Христа Своїми синами й доньками, і вчинив це безкорисливо. «Бог вибирає нас не тому, що ми є добрими, але тому, що добрим є Він», – зазначив Папа. Далі Святіший Отець вказав на те, що у центрі своєї подячної молитви святий Павло показує спосіб, яким Бог здійснив спасіння через Свого улюбленого Сина: «У ньому маємо відкуплення Його кров'ю, відпущення гріхів, згідно з багатством Його благодаті», додаючи, що в молитві ми відкриваємося на це велике таїнство, яким є Божий задум любові в історії людини, вчимося бачити знаки цього задуму в житті Церкви та своєму житті.

 

Після загальної аудієнції, Бенедикт ХVI зустрівся з прем'єр-міністром Латвійської Республіки Валдісом Домбровскісом. Потім відбулася зустріч латвійського політика з кардиналом Держсекретарем Тарцізіо Бертоне та секретарем по відносинах з державами, архиєпископом Домініком Мамберті.

 

Четвер. 21 червня Бенедикт XVI прийняв на аудієнції учасників cесії Асамблеї у справах допомоги Східним Церквам (ROACO). Папа зазначив, що сучасна нестабільність і небезпека ускладнюють діалог, що перешкоджає спокійному і мирному співіснуванню між народами, повазі до прав людини, особливо до свободи віросповідання. За словами Святішого Отця, це право повинно гарантуватися не тільки щодо публічного визнавання віри, але й також щодо пастирської, освітньої та соціальної діяльності. Бенедикт XVI звернув увагу на проблеми в Сирії та закликав міжнародне співтовариство допомогти цій країні вийти з кризи і гарантувати населенню необхідну гуманітарну допомогу. "Будьте завжди символом любові, яка виходить з серця Христа і являє Церкву світові в Її справжній сутності і місії, ставлячи Її на служіння Богу, який є Любов’ю", - закликав Папа членів Асамблеї у справах допомоги Східним Церквам.

 

У четвер кардинал Держсекретар Ватикану Тарчізіо Бертоне та Президент Чорногорії Філіп Вуянович обмінялися ратифікаційними документами двосторонньої базової угоди.

 

П'ятниця. 22 червня Бенедикт XVI прийняв на аудієнції 37 колумбійських єпископів, які прибули до Риму в рамках візиту "Ad limina Apostolorum". Папа підкреслив, що Колумбія, "не застрахована від наслідків ігнорування Бога" і тому вимагає "оновленої і плідної євангелізаційної діяльності», спрямованої на відродження у свідомості людей того, що дає можливість бути вірними учнями і місіонерами Христа. Святіший Отець наголосив на важливості катехизації, поширення релігійної освіти, пробудження у віруючих почуття приналежності до Церкви, щоб вони самі мали бажання ділитися Євангелієм з іншими. "Необхідно забезпечити спокійний і відкритий обмін з іншими християнами, не втрачаючи при цьому своєї самобутності, що може допомогти поліпшити відносити з ними і подолати недовіру і непотрібну конфронтацію", - вказав Папа.

 

У пятницю в Клементійській Залі Апостольського палацу у Ватикані Бенедикт XVI прийняв на аудієнції близько 100 членів найбільшої італійської сільськогосподарської асоціації «Coldiretti». Святіший Отець підкреслив, що "Церква ніколи не була байдужою до якості життя людей, умов їх роботи, а навпаки, завжди відчувала обов'язок піклуватися про людину і ті місця, де вона живе і працює, щоб вони ставали більш людськими". Бенедикт XVI зазначив, що для цього Церква користується допомогою організацій, які черпають своє натхнення з соціального навчання Церкви. Святіший Отець звернув увагу, що у фундаменті сучасної економічної кризи знаходиться криза моральна, і, щоб з неї вийти, в першу чергу необхідно "відкрити заново ті духовні цінності, від яких потім народяться ідеї, проекти і дії".

"Через вашу соціальну діяльність ви свідчите про новизну Євангелії, і тому маєте потребу в постійній опорі у Христі, в молитві, щоб черпати духовну енергію і з новим ентузіазмом реалізовувати вашу діяльність", - зазначив Бенедикт XVI.

 

Цього ж дня спеціальний посол папи Бенедикта XVI глава делегації Святого Престолу кардинал Оділо Педро Шерера виступив на Конференції Організації Об'єднаних Націй зі сталого розвитку.

 

Субота. 23 червня вранці в Залі Болонья Апостольського палацу відбулася нарада, під час якої Папа Бенедикт XVI зустрівся з керівництвом ватиканських установ. Центральною темою наради стало відновлення «спокою і довіри в служінні Римської курії». Під час зустрічі були розглянуті питання ефективного управління діяльністю Курії, сьогодні особливо важливі та нагальні для свідчення духовної і животворящої єдності.

 

Ввечері відбулася також зустріч з п'ятьма кардиналами - Джорджем Пеллом, Марком Уелле, Жан-Луї Тораном, Камілло Руїні і Йозефом Томко. Кардинали поділилися своїми пропозиціями для відновлення бажаної атмосфери спокою і довіри в роботі Римської Курії.

 

23 червня Бенедикт XVI призначив архиєпископа Алена Поля Лебупен Апостольським нунцієм при Європейському Союзі.

 

Неділя. 24 червня своє розважання перед молитвою «Ангел Господній» Бенедикт XVI присвятив особі св. Івана Хрестителя. Папа відзначив його скромність і вміння залишатися в тіні Ісуса з Назарету, істинного Месії, помазаника Божого. Святіший Отець нагадав, що поруч з Пресвятою Дівою Марією, Іван Хреститель є єдиним святим, чиє народження відзначається як літургійне торжество, так як ці дві особистості пов'язані з таємницею Втілення Божого Сина. Чотири Євангелія підкреслюють велике значення особистості Івана Хрестителя як пророка, який закриває Старий Завіт і починає Новий, вказуючи на Ісуса з Назарету як на Месію, помазаника Божого. Насправді, сам Ісус буде говорити про Івана використовуючи ці слова: «Бо це ж той, що про нього написано: Ось перед обличчя Твоє посилаю Свого посланця, який перед Тобою дорогу Твою приготує! Поправді кажу вам: Між народженими від жінок не було більшого над Івана Христителя! Та найменший у Царстві Небеснім той більший від нього! (Від Матея 11:10,11). Папа наголосив, що його місія полягала не лише в проповідуванні Царства Божого і хрещенні, але й «потрібно було, щоб він випередив Ісуса в мученицькій насильницькій смерті. Івану відрубали голову у в'язниці царя Ірода, і таким чином він дав повне свідоцтво про Божого Агнця, якого першим розпізнав і публічно оголосив», - зазначив Святіший Отець. На завершення Папа побажав присутнім, щоб як «Діва Марія допомагала своїй старшій родичці Єлизаветі, і залишалася з нею до кінця її вагітності Іваном, так з її допомогою намагатися слідувати за Ісусом Христом, Сином Божим, якого Хреститель проголошував з великим смиренням і пророчим ентузіазмом.»

Джерело:   Воїни Христа Царя

26.06.2012р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (18.06-24.06)

Блаженніший Святослав Шевчук, Глава Української Греко-Католицької Церкви, який цими днями перебуває у Римі, де брав участь у засіданні ROACO (Об’єднання організацій, що допомагають Східним Католицьким Церквам), у середу, 20 червня 2012 р., в інтерв’ю для Радіо Ватикану він розповів про свої душпастирські подорожі, здійснені протягом останнього періоду, та про ситуацію Церкви в Україні. Пропонуємо вашій увазі це інтерв’ю.

 

Українська Греко-Католицька Церква, в особі Секретаря Синоду Єпископів владики Богдана Дзюраха, 22 червня взяла участь разом з УПЦ КП, УПЦ, УАПЦ, РКЦ та представниками інших Церков та церковних спільнот у подіях з нагоди пам'яті початку війни між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною.

 

23 червня 2012 року, у свято Состраждання Пресвятої Богородиці, Блаженніший Святослав (Шевчук), Предстоятель УГКЦ, узяв участь у святкуванні завершення навчального року Київської Трьохсвятительської духовної семінарії.

 

З благословення Преосвященнішого Архиєпископа і Митрополита Івано-Франківського УГКЦ Кир Володимира (Війтишина) 23-24 червня 2012 р. Б. у с. Марімпіль, Галицького протопресвітеріату, Івано-Франківської Архиєпархії УГКЦ відбулася перша піша проща родин під гаслом: “Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом”.

 

З 23 на 24 червня з Дрогобича у Грушів відбулася нічна піша проща родин мігрантів та всіх охочих. Участь у прощі взяло близько 150 осіб, які представляли Львівську, Івано-Франківську області, а також м. Київ. Організатори прощі: Пасторально-місійний відділ УГКЦ, Референтура у справах мігрантів та імігрантів Самбірсько-Дрогобицької єпархії та БФ «Карітас» СДЄ.

 

Від тепер у всіх храмах Львівської Архиєпархії кожної останньої неділі місяця після Божественної Літургії буде проводитися молитва над дітьми – Чин благословення дітей.З таким дорученням звернувся до всіх пресвітерів у Львівській Архиєпархії  Архиєпископ і Митрополит Ігор Возьняк.

 

24 червня у м. Добромилі духовенство та вірні молитовно загадали тисячі невинних жертв, котрі загинули в 1941 році в урочищі Саліна від насилля військ НКВД.

 Поминальне богослужіння очолив владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Йому співслужили священики Добромильського деканату. Разом з вірними молились представники влади та патріотичних організацій.

 

В інтерв'ю прес-службі Карітасу Самбірсько-Дрогобицької єпархії владика Ярослав поділився думками стосовно того, у який спосіб християнин має відгукуватись на потреби свого ближнього. Архиєрей навів приклади соціальних ініціатив Церкви, які успішно реалізуються у діяльності Карітасу СДЄ. Говорили також про діяльність Всецерковного реабілітаційного центру "Назарет", роль волонтерів та жертводавців у соціальному служінні, зауваживши, що їхня життєва постава свідчить про глибоку християнську свідомість.

 

Також до вашої уваги:

Проповідь Блаженнішого Святослава на 50-му Міжнародному Євхаристійному конгресі в м. Дубліні, Ірландія, Церква Святого Хреста, Клонлиф коледж, 16 червня 2012 р.

Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського на празник Христа Чоловіколюбця

 

Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського на 3-тю неділю по зіcланні Святого Духа

 

«Митрополит Андрей Шептицький – найвеличніша церковна постать в історії української Церкви», - єпископ Михаїл Гринчишин

 

Анонс:

26 червня 2012 року, в рамках святкування Дня мирянина, духовенство та миряни Львівської митрополії здійснять прощу до відпустового місця у с. Страдч, Яворівського району Львівської області. Про це повідомили організатори на брифінгу 20 червня. Дата проведення прощі є знаменною, оскільки саме цього дня 1941 року в цьому селі були замордовані від рук НКВС священик Микола Конрад та дяк Володимир Прийма, а 26 червня 2001 року під час візиту до України Папа Іван Павло ІІ проголосив їх блаженними.

Джерело:  Воїни Христа Царя

25.06.2012р. Б. / «Митрополит Андрей Шептицький – найвеличніша церковна постать в історії української Церкви» – єпископ Михаїл Гринчишин

 

Львів – 60 років священичого служіння відзначає цими днями єпископ Української греко-католицької церкви Михаїл Гринчишин. Із них майже 55 років владика займається справою беатифікації митрополита Андрея Шептицького.

Чому єпископ Михаїл обрав шлях священства? Як постать митрополита Андрея вплинула на нього? Про це розмова з постулятором у беатифікаційному процесі митрополита Андрея Шептицького, з апостольським екзархом для українців Франції, країн Бенілюксу та Швейцарії Михаїлом Гринчишиним.

«Скільки посвяти потребують священики, скільки праці, скільки ревности, скільки науки, щоб бути для народу справжніми пастирями і батьками!» –писав у своєму пастирському посланні до духовенства митрополит Андрей Шептицький.

Владика Михаїл Гринчишин каже, що Господь дав йому великий привілей – бути священиком. Про своє покликання, 60 років священства він говорить крізь сльози. Надто дорогі ці спомини і люди, яких він зустрічав і зустрічає у житті, ті, хто відійшов у вічність.

– Я походжу з великої родини, був десятою дитиною з одинадцяти. Народився 18 лютого 1929 року у Б’юкенені, Канада. Коли мені було п’ять років, то якось сказав батькам, що буду священиком. Але це мій батько випросив у молитві до Бога, щоб хтось із його шести синів став священиком, служив Богові і людям. Тато був дуже віруючою людиною. Мені на все життя запало у серце, як батько стояв на колінах перед іконою і молився.

Мої батьки побрались у Канаді. Мама виїхала з Тернопільщини у 1907 році, а батько через три роки. Дуже важко їм було, мешкали спершу у ліплянці, обробляли порослі лісами землі. Але пережили і витримали, бо були фізично, морально здорові і працьовиті. Щовечора ми всі клякали і промовляли спільну молитву, ходили разом на Богослужіння.

Митрополит Андрей писав десятки послань, листів до родин, щоб разом молились. Це була традиція у здорових християнських сім’ях. «Нехай ціла родина: батько, мати, діти – спільно щодня відмовляють молитви, якщо можливо, то ранком і увечір, перед і після обіду, а коли це тяжко, то бодай увечір. Спільна молитва має більшу силу, ніж молитва кожного зокрема. Не лише тому, що тут один за другого молиться, один другому випрошує ласки з неба, але ще й тому, що Ісус Христос обіцяв особливішим способом бути з тими, що лучаться в Його імені», – писав митрополит.

Ніколи не задумувався, ким би мав бути у житті, бо священство було моє покликання, і я свідомо вчився. Не мав жодних сумнівів. У 1946 році склав монаші обіти в чині отців-редемптористів у Йорктоні, а ієрейські свяченя отримав із рук єпископа Максима Германюка 25 травня 1952 року у Торонто. У 1955 році захистив докторську працю у Папському Орієнтальному інстититуті в Римі, якийсь час викладав у семінаріях. Всім у житті керує Господь.

– Коли Ви зрозуміли, що постать митрополита Андрея є для Вас особливою і близькою?

– Коли був у семінарії, то привозив пошту настоятелеві. І якось у листопаді 1944 року серед іншого була газета «Українські вісті». На першій шпальті була фотографія митрополита Андрея і під нею підпис «За святими упокой». Тоді внутрішньо відчув оту близькість, цей стан важко описати словами, це психологічний контакт, зв’язок. І вже тоді зацікавився постаттю Шептицького. Звісно, що у семінарії ми багато чули про владику.

– Коли помер митрополит, Вам було 15 років, а через 14 років, у 1958-му, Ви стали постулятором у справі беатифікації митрополита Андрея. Як Вас, тоді молодого священика, зустрів Ватикан?

– У грудні 1957 року я отримав лист від архиєпископа Івана Бучки, який, власне, і призначив мене постулятором у справі митрополита Андрея. Тоді були дуже строгі правила щодо беатифікації. Кир Іван Бучка був дуже зацікавлений, щоб розпочати процес беатифікації митрополита Шептицького.

У 1958 році я приїхав у Рим, щоб зайнятись справою. Там зустрів людей, поважних каноністів, які дуже допомагали, бо знали митрополита. У той час помер папа Пій ХІІ, наступником було обрано кардинала Ронкаллі, папу Івана ХХІІІ. Мені через кілька тижнів випала нагода потрапити до святішого отця. Іван ХХІІІ сказав, що знав Андрея Шептицького, що це була велика людина, яку не розуміли свої і чужі. «Дав би Бог, щоб він скоро став святим», – сказав папа і завершив фразою, що прославлення святих – це велике таїнство Боже. Після зустрічі з папою відбулось офіційне відкриття процесу беатифікації митрополита Андрея.

– Скільки за час процесу було зібрано документів у справі митрополита, скільки свідків заслухано у Ватикані? Які були складнощі на початку процесу?

– Найважче було зібрати все те, що написав Шептицький. Ми знали, що є документи у Львові, але які саме, не знали, все було недоступно у радянський час. За 10 років, з 1959 до 1969-го, зібрали 21 том. Багато праць знайшов у Римі. Дві валізки документів приніс у Конгрегацію, на той час ще не було окремого адміністративного органу у справах святих. Навіть щоб тільки розпочати процес, потрібно було два чуда, це коли людина в молитві зцілюється за посередництва митрополита, а потім ще два, щоб проголосити блаженним. 90 осіб свідчили у справі митрополита. Процес Шептицького пройшов два процеси: дієцезіальний і апостольський.

Матеріали перевіряли 9 богословів. На початку процесу кардинал Вишинський із Польщі двічі домагався закриття. Але у 1959 році в Рим приїхав із власної ініціативи старший син львівського рабина Курт Левін, який свідчив про митрополита, який переховував його й інших євреїв від нацистів у роки Другової світової війни. Курт Левін довів праведність життя митрополита.

Папа Іван XXIII відновив процес беатифікації. Але через два роки кардинал Вишинський знову звернувся до Конгрегації – і процес Шептицького знову був завішений. Але у Рим у 1963 році повернувся з заслання кардинал Йосип Сліпий, який свідчив у справі Андрея Шептицького. І папа поновив процес.

– Іван ХХІІІ – блаженний, а Шептицький – ні. Чимало людей вважають, що у справі беатифікації Андрея Шептицького є великі зволікання, з різних причин. Чи не видається Вам, що так воно і відбувається вже стільки років?

– Те очікування нас мобілізує, ми видаємо твори, проводимо конференції. Андрей Шептицький – найвеличніша церковна постать в історії всієї української Церкви. Яка б була наша церква бідна без Шептицького! Він залишив надзвичайно велику спадщину. Я подивляю, як митрополит у таких важких умовах зміг так багато написати, не втратив над собою опанування, коли не міг писати правою рукою, бо була паралізована, писав лівою, і так до останнього дня думав і працював. Митрополит відчував, що це його обов’язок бути пастирем, і хотів причинитись до добра вірних.На сьогодні вже готується до друку четвертий том його пастирських послань, а ще є дуже багато інших праць, зокрема, цікавим є листування між братами Андреєм і Климентієм Шептицькими.

Ми й сьогодні до кінця не розуміємо, яку велику Людину подарував Господь українському народові і Церкві. Донині пізнаю митрополита.

Конгрегація у справі святих має розглянути випадок зцілення у США дівчинки.Українська родина молилася до митрополита Андрея за оздоровлення дитини, яка народилася з фізичними вадами. Цей випадок вже зафіксований, лікарі дали свої висновки, що це надприроднє явище. Я сподіваюсь, що через рік-два митрополит буде проголошений блаженним.

– Чому завдячуєте найбільше у своєму священичому житті?

– Найбільша ласка, що я провів своє священиче життя у товаристві цієї великої Людини – митрополита Андрея Шептицького. Це півстоліття життя з його листами, документами, помислами і задумами. Для мене це найбільша благодать.

Галина Терещук

Джерела: Радіо Свобода

Воїни Христа Царя

24.06.2012р. Б. / Кров за кров. Про видовищні зцілення і демонічну закулісу руандійської різні

 

Про видовищні зцілення і демонічну закулісу руандійської різні – розмова з о.Станіславом Урбаняком, паллотином.

 

– Найсильніша сцена у фільмі «Це Я» – Ви підходите до одержимої жінки, що завиває, і прикладаєте монстранцію їй до чола…

– А я знаю, чи це настільки сильне? У моїй парафії в Руанді це нормальна картинка. (Сміється.)

 

– Коли Ви вперше ризикнули вийти з Ісусом у натовп?

– 1991 року. Чому? Бо сам був… зцілений. Під час адорації, яка відбувалася на священицьких реколекціях. Їх нам проголошував о.Еміліано Тардіф. Я не мав нічого спільного ні з якою Відновою! Був ворогом (і то яким!) харизматичного руху. Але важко захворів. Мав складну форму міждискової грижі. Нечувано болюча штука! І треба було відбути якісь священицькі реколекції, а оскільки до столиці Руанди приїхав о.Тардіф, то я пішов на цю зустріч.

 

– Завивали з болю?

– Як ходив, то ні. Гірше було сидіти або лежати. Певної миті о.Тардіф, стоячи навколішках перед Пресвятими Дарами, сказав: «Тут є священик, у якого хворий хребет. Господь цієї миті зціляє його. Коли увечері піде спати, не відчує жодного болю». Я нічого не відчував: ніякого тепла чи доторків. Взагалі не знав, що він говорить про мене.

 

– А не відчували туги: Боже, нехай би однак ішлося про мене?

– Ні. Вважав, що коли страждання прийшло, то, певно, воно потрібне Церкві. Просив сестер приготувати мені ліжко з твердими дошками, в жодному разі не з пружинами, бо від болю не заплющив би очей. Повернувся з цієї адорації вимучений, упав у ліжко і з подивом відзначив, що геть ніщо мені не болить. То, мабуть, завдяки цим дошкам, – подумав я. Простягся, вклався… на пружинах, підскочив – і нічого! Спав я тієї ночі, як немовлятко. Відчував величезну вдячність. Сказав: «Якщо Ти дав мені такий знак своєї присутності, то вочевидь чогось від мене хочеш». Це зцілення (тривале, бо минув уже 21 рік) було для мене особистою зустріччю з Ісусом.

Після тих реколекцій була урочистість Божого Тіла. Люди з харизматичних спільнот, бачачи моє зцілення, попросили, щоб я сам провів таку молитву. «Немає й мови! – відказав я. – Не хочу, щоб мене називали дурнуватим». Зрештою погодився. Храм був повнісінький. Прийшла мама з шестирічним дитям: не ходило, не говорило, все тіло мало покручене. Мати поклала небораку на підлогу. Певної миті чує голос дитини, яка вигукує ім’я: «Шанталь!» Глянула на підлогу – нема дитини. Вона зблідла. Глянь – а її дитя бігає по церкві й гукає подружку.

 

– Чому ми в Церкві так боїмося харизматиків?

– Я й сам їх довго боявся. Вочевидь, серед священиків чималий «опір матеріалу». Пам’ятаю розповідь, почуту від о.Тардіфа. Він поїхав на Конгрес Божого Милосердя. Прибуло десь із 300 тисяч осіб. Безпосередньо перед св.Месою єпископ каже: «Не буде ніякої молитви зцілення. Я сам головуватиму на цій Євхаристії». Отець Еміліані смиренно згодився. Розпочинається св.Меса – і раптом на всьому стадіоні зникає струм. Не працюють мікрофони. Єпископ підходить, стукає по мікрофону, зрештою каже: «Щось тут не те з мікрофонами». А 300-тисячний натовп, гадаючи, що він розпочинає св.Месу, відповідає: «І з духом твоїм» (сміх). То був переламний момент відправи!

 

– Чому під час згаданої Меси до Вас приносять аж кількадесят одержимих?

– Певно, демон сильно заявляє у нас про свою присутність, бо… ми за нього беремося. Як йому дати спокій, то він мовчить. Робить своє, тільки тихо. Якщо взяти його за бари, то репетує на цілу Руанду. До нас потрапляють люди з усієї країни: поранені, скалічені. Приходить чимало ворожбитів. А це ж бо люди, які уклали договір із дияволом. І, буває, стаються прекрасні звільнення.

 

– Ви після них не почуваєтеся духовним гігантом?

 

– Ні. В жодному разі! Я лише ненадійний засіб, крихка посудина. Якось у четвер (це у нас день духовного керівництва) прийшов ворожбит. Став навколішки перед Пресвятими Дарами, і раптом – як заричить, мов лев, як підскочить на два метри вгору! Бідні побожні жінки повтікали, аж хустки погубили.

 

– А Ви не захотіли вшитися?

– Ні. Я не відчуваю страху. Нервував тільки за першим разом. Не був ще екзорцистом, молився як настоятель над одним чарівником. Той отримав благодать навернення і прийшов із дружиною до церкви скласти публічне визнання віри. У подробицях розповів, що робив, і каявся, що робив це виключно заради грошей. Його дружина сказала коротко: «Ісус мене зцілив». Щось надто коротко, – подумав я. Відчував, що вона щось приховує. Почали ми прикликати Святого Духа, а та жінка завила так, що стіни затряслися. Кидало її, отож ми занесли її до ризниці. Я взяв із собою кількох міцних у вірі людей, і пішов помолитися. Молюся, молюся… і нічого. Жодних результатів. Крик і крик. «Господи Ісусе, – зітхнув я, – що ж Ти мені тут наробив? Дзвонити до єпископа? О такій пізній порі?» І несподівано мене осяяло: Дух Святий нагадав мені, що я – випускник того останнього курсу, на якому ще вділяли малі свячення екзорциста. І сказав: «В ім’я влади, яку я отримав від Христової Церкви, наказую тобі – вийди з цієї жінки й повертайся туди, де твоє місце!» І як він завив: «Так, ти маєш наді мною владу!»

 

– Якою мовою?

– Це цікаво. Я промовляв до демона польською, а він відповів руандійською.

 

– Психологія зазнає поразки…

– Повністю. Демон завив: «На жаль, мушу туди повертатися…»

 

– Екзорцисти казали мені, що чули, як демони благали, щоб їм дозволено бодай хвилину посидіти під хрестом, аби лиш не повертатися до пекла.

– Так! Воліють іти під ноги Розіп’ятого, ніж повертатися туди.

 

– Ми постійно чуємо: умовою зцілення є прощення. Як переказати цю істину людям, які пройшли крізь геноцид? Натовпові, в якому все одно постійно дрімають демони війни?

– Наведу приклад. Був у нашій парафії молоденький священик. Він уникав смерті. Після війни втік до Франції, одружився, полишив священство. Його мама не могли йому цього простити. До такої міри, аж її паралізувало. Повністю. Годували з ложечки. Я покликав групу заступницької молитви і сказав: «Просіть її, щоби вона пробачила сина». Ми довго молилися. І ця жінка отримала благодать прощення. Мало того: вона встала і… почала бігати. Бігає до церкви і нині…

 

– «Гуту більше не повинні прощати тутсі» – так звучить одна з заповідей руандійського племені. Й де тут місце для милосердя?

– Ось тільки це діяло в обидва боки. Ні однієї сторони не можна виправдати в цій війні. Розділення було надто глибоке. Але були й священики-гуту, які віддавали життя, аби рятувати тутсі, що прибігали по сховок у їхніх храмах.

 

– Коли лунає слово «різня», то перше питання, яке з’являється в Інтернеті, звучить так: ну й де був Бог? А під час свого об’явлення у Фатімі Марія застерігала перед ІІ Світовою війною; у вашому Кібехо Вона попереджувала, що поллються ріки крові… Чому так небагато людей Їй повірили?

– Таку маємо природу. Ми недовірки. Не віримо, бо не хочемо. Тяжко нам прийняти любов Бога, який посилає свою Матір, аби застерігала людей від катаклізмів. Про об’явлення у Кібехо ми згадали допіру тоді, як полилася кров.

 

– А Ви не питали, де був Бог?

– Ні. Я питав, де була людина, коли Бог промовляв. Під час екзорцизмів (уже тривала війна) я питав демонів: скільки вас є? Завжди велю, щоб розкривали свої імена, тоді їх легше вигнати. І чую, як вони представляються. Несподівано один із них каже: «Мене звати Кров». Що??? «Мене звати Кров. Я пив кров першого вбитого цією людиною». Я мусив довго «мордувати» його Пресвятою Кров’ю Христовою.

 

– Такі неприродні вчинки не можна пояснити інакше, як дією того, про кого Біблія каже, що він убивця від початку.

– Саме так. Та війна мала демонічні корені. Наведу конкретний приклад: перед війною, питаючи про ім’я, почув: «Мене звати Інтерахамве». Я пирхнув сміхом, гадав, що то помилка. Бо ж то назва поліції, спецслужб. А по двох роках уже не сумнівався, що демон казав правду.

Перед війною я організував у парафії школу євангелізації та біблійну школу для молоді. Не знав, навіщо я в це вляпуюся. А виявилося даром провидіння. Після війни це стало прекрасною відправною точкою для місії примирення.

Ми організували парафіяльні місії, які завершувалися сповіддю. Боже, що там діялося… Під час місій була праця в групках по 15 осіб. Усіх зібраних було близько трьох тисяч. І в тих групках люди почали зізнаватися, що вони робили під час війни. «Я знищив ваш дім», – казав хтось. «Я вкрав ваше майно», – казав інший. І вся та 15-особова група йшла відбудовувати зруйноване помешкання. Оце насправді було діло примирення! Навіть бургомістр зізнався, що вкрав у сестер радіо…

І тоді я зрозумів, що Ісус хоче влаштувати в моїй парафії санктуарій. Бо ж на нашій території нікого не було вбито! А довкола кров лилася річками.

 

– По роках постав санктуарій. Скільки людей прийшло цього року на свято Божого Милосердя?

– Понад 60 тисяч. Лило як із відра, але ніхто не рушив з місця. Я бачив перед собою безконечне море парасоль.

 

– Чому нам так важко захопитися Ісусом, присутнім у Пресвятих Дарах?

– Бо під час адорації ми забагато споглядаємо себе: свою гріховність, слабкість. Більше часу належить присвятити самій присутності Ісуса. Зрештою дійдемо до такого стану, що перестанемо будь-що говорити і про будь-що просити.

 

– Слово пізнання приходить в останню секунду. А Вас не виводить із себе така педагогіка Духа? Чого це Він не дає натхнень завчасно, не висилає мейла зі списком тих, кого хоче зцілити?

– Ой, я прекрасно знаю, про що ти питаєш! Пізнав на власній шкурі. Запросили нас на молитву місцеві християни, просили про молитву зцілення. Я був свіжоспеченим настоятелем. Поїхав. Там була паралізована жінка, яка не бачила й не говорила. Я знав, що вона чує, отож сказав: «Жалій за гріхи». Тут несподівано загриміло, я хутенько в автомобіль… Прибіг до парафії хлопчик. «Падре, – гукає, – та жінка зцілена!» Поїхав я туди за тиждень знову. Жінка як сиділа, так і сидить. Я розсердився на того хлопця: з Бога собі жарти робиш? А він каже: отче, поговоріть із нею!

Я її запитую – відповідає, показую руку – дає точні відповіді, що бачить. Питаю подумки: Ісусе, ну й чому Ти не довершив цю справу? Розпочинається молитва прославлення, і я чую: візьми її за руку і скажи – в ім’я Ісуса з Назарета велю тобі, ходи. Я ж тоді: ні, Господи, про це й мови немає! Тут купа адвентистів. Що я, маю скомпрометувати Твою Церкву? З нас сміятимуться! А голос щоразу сильніший. Я почав піддаватися: «Господи Ісусе, якщо це таки Твоя воля, то зроби так, щоб я був спроможний її виконати». І тієї миті, як я мав уділити благословення, несподівано щось мені відібрало розум. Я підійшов до тієї жінки, схопив її за руку і сказав: «В ім’я Ісуса Назарянина велю тобі: йди додому». Вона підскочила, як на пружині, і… пішла. О Боже, як там усі шаленіли… Після цього випадку близько 30 адвентистів стати католиками. Сьогодні вони ревні парафіяни.

 

– І що, не треба людям на проповідях розказувати, який Ісус милий?

– А кому допоможе така балаканина? Треба дати свідчення! Якось я приготував чудову проповідь. Причому руандійською! Писав на папері, натрудився як мурашка. Був такий гордий! Свою валізку завжди клав на кріслі при дверях. Така звичка. Вранці беру ключі та їду. Не дивився на сидіння. Був певний, що обік мене лежить моя прекрасна проповідь. Доїхав на місце, лап-лап рукою – і завмер. Я забув свою валізку! Кажу: Господи Ісусе, якщо Ти утнув зі мною такий жарт, то сам собі й проголошуй ту проповідь. Вийшов на амвон і став говорити без картки. Вперше у житті. Боже, як ті люди реагували! Вони танцювали на тій проповіді!

На наступній св.Месі то вже була вершина. Бабця привела з собою п’ятирічного онука. Одразу після Причастя я почув крик: «Бабцю, яка ж ти гарна!» Подумав собі, що, видно, бабця файно вбралася на Службу. Аж тут прибігають люди і волають: «Ця дитина була сліпа від народження!» Вперше в житті онук побачив свою бабусю. Нещодавно бабця привела того онука до мене. Ого, який він уже високий… точно баскетболіст!

Marcin Jakimowicz, Gość Niedzielny

Джерела: CREDO

Воїни Христа Царя