12.08.2012р. Б. / Біоетичний лабіринт: клонування

 

Навколо клонування наросло багато дискусій і напружень, легенд і непорозумінь. Перед тим як звернутися до питання клонування людей (бо власне тут піднімається найбільше протестів), варто нагадати, що воно застосовується – менш чи більш успішно – до тварин. Клонування – це діяльність, наслідком якої мало би бути виникнення організму (одного чи багатьох), ідентичного до прототипу. Майстерність у цій процедурі може відкрити нові перспективи, що підтверджує досвід минулих років. Як у розведенні лабораторних тварин (досвід стає набагато вірогідніший за рахунок більшої порівнянності результатів), так і в сільському господарстві здатність масово розводити тварин з необхідними характеристиками може відносно легко принести фінансову користь.

У природі клонування виступає як спосіб розмноження деяких організмів, в яких немає статевого диференціювання. Воно також присутнє тоді, коли від ембріону, що складається із двох чи більше клітин, відділяється одна чи кілька клітин; в цей момент вони починають функціонувати як окремий організм. Такий спосіб клонування називають «близнюковим поділом». Хід подальшого розвитку плодів залежить від моменту, в який відбувся поділ.

Другий вид клонування в природі не відбувається. Він полягає у дуже складній генетичній маніпуляції, яку називають «переносом клітинного ядра» чи «переносом ядра». Якщо говорити дуже спрощено, то ця процедура полягає в тому, щоб усунути з яйцеклітини клітинне ядро (що містить лише половину генетичної інформації дорослої особи), і ввести в це місце клітинного ядра, взятого з клітини клонованої одиниці. Після відповідної стимуляції електричним імпульсом  розміщена всередині яйцеклітина починає поводитись так, наче була запліднена.

Починається процес розщеплення, чергових клітинних поділів, а в результаті – розвиток від зародка до дорослого організму. Розведення зародка відбувається аналогічно до процедур, відомих в техніці in vitro, а потім проводяться спроби імплантації його в матку самки.

З теоретичної точки зору, увесь цей процес виглядає досить просто, однак його практичне застосування не було і не є легким. Це стосується перш за все більш складних організмів. Поки у 1996 році вдалося клонувати першого ссавця, вівцю Доллі, було проведено близько 300 спроб. Першого коня вдалось клонувати у 2003 році. Людину – хоча про клонування людей поговоримо наступного разу – наразі не вдалося клонувати, хоча спроби розпочалися одразу після вдалого клонування вівці.

Одним із важливих факторів, що ускладнюють процес клонування методом переносу ядра, є той факт, що клітинне ядро не є єдиною сферою в клітині, що містить генетичну інформацію. Частина генетичного коду міститься в мітохондріях, і, можливо, власне невідповідність між кодом в ядрі і мітохондріальним ДНК спричиняється до того, що клонування складних організмів є настільки важким.

 

Окрім цих двох, коротко описаних способів клонування, проводяться також дослідження над химерним клонуванням, хоча назва «клонування» тут не до кінця адекватна. Це процедура, в якій зародок будується з клітин двох (чи навіть більше) інших зародків – є наче «склеєним» з них, щоб – коли виросте – поєднувати в собі риси тих видів, з яких ці клітини походять. Таким чином вдається перехрещувати між собою різні види домашньої птиці чи великої рогатої худоби, що має дати швидший приріст м’яса чи збільшити репродукційну спроможність новоствореного виду.

Вже кілька років тривають спроби – наразі легально їх можна проводити лише у Великобританії – над створенням химер з використанням людських генів. Однією з цілей цих праць є виведення такого коду ДНК у тварин, щоб їх можна було в більшій мірі використовувати в медицині, наприклад, як джерела тканин і органи для трансплантації.

Техніка клонування застосовується в розмноженні тварин з трьома головними цілями. По-перше, йдеться про збільшення популяції одиниць із бажаними особистими характеристиками, такими як  стійкість до певних хвороб, здатність до швидшого зросту чи можливість використання їх тканин і органів в медицині. По-друге, проводяться спроби клонування тварин тих видів, яким загрожує вимирання, особливо тоді, коли їх розмноження в природний спосіб не є можливим. По-третє, просто заради грошей. Наприклад, однією із сфер, що найшвидше розвиваються в комерційному використанні технік клонування, є розведення бігових коней. На даний момент біологічні знання дозволяють клонувати в більш широкому масштабі принаймні деяких ссавців; можливо, ця шкала ще не є масовою, але вже дає можливість для комерційного застосування цієї технології.

Біотехнологія є потужною зброєю. Як і кожна зброя, вона може служити для добрих і поганих цілей. Часами розрізнення між відповідним і невідповідним застосуванням можливостей генної інженерії є особливо складним, з огляду на виникнення добрих і поганих наслідків. Не все, що є технічно можливим, є водночас моральним. Деколи зусилля науковців, хоча й здійснені заради добра науки і заради добра людства, повертаються проти людини і її основної гідності. І тоді навіть найскладніші біомедичні техніки не є добрими.

За матеріалами radiovaticana.org

Джерело:   Воїни Христа Царя

25.07.2012р. Б. / Яким повинен бути журналіст-католик

«Незнання істини є найбільш серйозною формою бідності сучасної людини», - заявив кардинал Мауро П'яченца, префект Конгрегації у справах Духовенства під час фестивалю, організованого газетою італійського єпископату «Avvenire», який пройшов цього року в місцевості Лери. Цього року його тема звучала «Свідки часу, свідки у часі». Слова кардинала були направлені в першу чергу до журналістів, і, зокрема, католиків, які працюють в засобах масової інформації.

 

Ватиканський ієрарх підкреслив, що ситуацію сучасної людини можна визначити євангельським твердженням про натовп без пастиря. «Сьогоднішня людина - сказав він, - у часи диктатури релятивізму, не в змозі розпізнати зміст, значення і можливі наслідки влади різних елементів». За словами кардинала, людина потрапила в залежність від своїх інстинктів і емоцій, «які хитро були зведені до стану остаточного критерію істини». 

Роль журналіста-католика, на думку ієрарха, навчити людину відрізняти правду від обману, і таким чином допомогти їй на дорозі спасіння. Кардинал П'яченца не побоявся назвати це «боротьбою з гормональною теорією пізнання, в якій людина зводиться до одного виміру, зазвичай, недостойного її гідності і величі». 

«Католик любить реальність, і його приналежність до Христа не заважає йому пізнавати її, оцінювати і нести іншим», - вважає ватиканський ієрарх. Згідно з кардиналом, буття католиків не применшує буття об'єктивне. Кардинал нагадав, що католик-журналіст не повинен розмінювати прибуток на позитивність новини. Адже сьогодні, на жаль, краще продаються негативні новини, вважає ієрарх, натякаючи на ситуацію з так званими «Vatileaks». 

За матеріалами: Католицький Оглядач 

Джерело:   КРЕДО 

24.07.2012р. Б. / Ортодоксність віри, як необхідна передумова онови Церкви

 

Свою прилюдну діяльність як Префект Конгрегації у справах віри Архиєпископ Герхард Людвіг Мюллер фактично розпочав з інтерв’ю німецькій газеті «Süddeutsche Zeitung». Коротко висловити основну думку цього інтерв’ю можна, як «Боротьба за православність Католицької Церкви».

 

Фактично тут би не мало бути нічого дивовижного. Адже це є прямим завданням цієї Конгрегації – чувати над ортодоксією в Католицькій Церкві.  І,здавалося б, нема потреби про це наголошувати. Але у період загального суспільного релятивізму, який почав потихенько проникати в Храм Божий, така заява для багатьох, напевно, що прозвучала, як грім серед ясного неба: виявляється в Церкві є ще й така потреба, як чування над Її православністю.

 

Є три щілини, через які релятивізм намагається затопити Церкву: релятивізм у середовищі мирян, індивідуальне богослів’я, неправильне розуміння екуменізму.

 

Багато хто з гіперконсерваторів, близьких до лефевризму, причину виникнення цих щілин бачить у ІІ Ватиканському Соборі або, принаймні, у неправильному трактуванні його постанов. У свою чергу гіперекуменісти та гіперліберали ці щілині сприймають як спасенне джерело, яке мало би принести якісь казкові плоди розквіту Церкви.

 

І одні, й інші глибоко помиляються. Перш за все погляньмо на ліберальний лобі, який всіма силами пхає ліберальні ідеї в середовище стада Христового. Свідомо чи не свідомо ці люди віддають данину моді. Адже тепер так модно говорити про рівність, про толерантність, про всеохоплюючу любов і мир, про відносність усіх істин. І це саме повторюють ліберали в середині Церкви. Причому ніхто не спостерігає, що за цими поняттями, на перший погляд такими привабливими, приховується зовсім не той зміст.

 

Як свідчить, відважився б сказати, центральний документ «католицького» лібералізму «Заклик до непослуху», пропагуючи рівність, ліберали фактично пропагують укинення різниці між чоловіком і жінкою, перенаголошуючи роль мирян в Церкві – фактично усувають міністеріальне священство, змінюючи його виключно загальним священством усіх вірних. Пропагуючи толерантність, ліберали фактично пропагують терпимість до гріха і мовчанку на нього, прикриваючись пошаною до людських прав і свобод. Говорячи про любов, ліберали поширюють карикатуру на Бога, Який є Любов’ю, але не є абсолютною Праведністю.

 

Така карикатура подібна до карикатурного розуміння християнського Бога Ф.В. Ніцше: «І сидів він (Бог –прим. автора), зів’ялий у своєму запічку…, аж одного дня задушився від великого жалю» (Ф. Ніцше, Так казав Заратустра, 1993:258). Бог, який усе всім прощає і не вимагає жодного покаяння, жодних зусиль волі до поправи, такий бог не є Богом Любові. Бо де нема праведності, нема й правдивої любові, а тільки збочена посесивна любов. А пропагувати відносність усіх істин, що це інакше як не заперечення істинності Того, Хто сам про себе сказав: «Я – Істина, Дорога і Життя» (Ів.  14,6)? А саме це й пропагують гіперекуменісти, не помічаючи жодної різниці між католицтвом і протестантизмом, між Католицькою Церквою і Церквою Православною.

 

«Католицький» лібералізм є нічим іншим, як запізнілою данню моді сексуальної революції, неомарксизму, пост-модернізму і більше нічим. Він не є опертим на християнстві, на вірності Христові, і тому не може принести ніяких позитивних плодів. Пропагувати подібні погляди в Церкві – це рівнозначно просвердлюванню дірок у кораблі, який попав у шторм, з метою цей корабель урятувати.

 

У свою чергу «католицький» гіперконсервативізм є нічим не прикритим переконанням, що Церква, зібрана на Соборі з Папою на чолі, може помилитися.

 

Отож, ні одні, ні інші не мають рації у своїх спробах врятувати Церкву від Неї самої.

 

А три щілини, через які релятивізм прагне заполонити Церкву, мають свою природу в дечому іншому.

 

Якщо взяти до уваги релятивізм, який заполонив уми декого з вірних, то в цьому нема нічого, щоб було пов’язане з ІІ Ватиканським Собором, чи з занадто «великим консервативізмом» Церкви.

 

Релятивізм – це дітище епохи пост-модернізму. І прийняття частиною вірних його критеріїв істинності, є нічим іншим, як проявом посвітовлення – секуляризації їхнього менталітету. Не проблема тут у чомусь інакшому, аніж тільки у відході цієї частини вірних від віри у сурогатну суміш ідей цього світу, до якого вони прагнуть пристосувати християнство.

 

Про те, що індивідуальне богослів’я – є щілиною, через яку релятивізм намагається проникнути в Церкву, говорив уже 1985 року тодішній Префект Конгрегації у справах віри кардинал Йозеф Рацінґер (див. JosephRatzinger/VittorioMessori, Raporto sulla fede,2001:63-64). Що більше, саме вихід богословствування за межі віри церковної спільності, впадання в індивідуальне розуміння, у суб’єктивізм кардинал Рацінґер назвав дуже шкідливою діяльністю для народу Божого (див. JosephRatzinger/VittorioMessori, 2001:63). Фактично індивідуальне богослів’я нічим не відрізняється від простої данини моді. Воно тільки є відображенням того стану, в який впадають богослови, які подібно до небогословствующих мирян, прагнучи створити сурогатну суміш ідей цього світу, до якого вони прагнуть пристосувати християнство.

 

Але у випадку богословів маємо більшу шкоду. Вони прикрашені академічними титулами силуються продати пересічним християнам своє пустопорожнє богословствування за віру Церкви. Що більше, саме такі богослови розмахуючи різними баламутними деклараціями, сіють серед вірних ще більший релятивізм. Прагнучи підмінити собою Учительський Уряд Церкви, вони наносять великої шкоди народу Божому. І про таких богословів хіба що можна сказати, що віра Церкви для них більше не є спасенною загорожею кошари Христової, за якою починається згубний світ.

 

І на кінець третя щілина – неправильне розуміння екуменізму. Релятивізм епохи пост-модернізму дав свій відбиток і на розумінні Церкви людьми з певних кіл. Фамозне соборове “subsistit”[1] витлумачувалось/витлумачується гіперекуменістами, як можливість провести знак рівності між Католицькою Церквою і нез’єдиненими Церквами. А в нашій українській дійсності, як прагнення втопити УГКЦ у московському («київське» чи «автокефальне» православ’я є дочірніми утворенням з РПЦ) православ’ї. Адже для людини епохи пост-модернізму всі істини відносні. І тому зусилля гіперекуменістів є не яким богословствуванням, а натягненним на богословські лекала пост-модернізмом, позбавленим віри в Одну Абсолютну Істину.

 

Отож, джерелом проблем є не що інше, як втрата частиною вірних і богословів віри, і як наслідок втрата чутливості до ортодоксії. А без ортодоксії не можлива ортопраксія, без правдивої віри неможливим є правдиве діяння. Тому всяка спроба реформувати Церкву, яка не виходить з ортодоксальної віри, приречена не те що на неуспіх, а на осягнення титулу руйнатора Церкви.

 

Саме в цьому контексті можна розуміти слова каталонського кардинала Льюіса Мартінеса Сістача з Барселони, який у своєму листі з нагоди проголошення двох нових Научителів Церкви: святого Івана з Авіли і святої Гільдегарди з Бінгену: «Автентична віднова Церкви народжується зі святості».

 

«У неділю Зіслання Св. Духа Папа оголосив те, що ми повинні добре усвідомлювати», – пише кардинал Мартінес Сістач. – 7 жовтня, в день відкриття засідання Синоду Єпископів на тему Нової Євангелізації, Бенедикт XVI проголосить двох нових вчителів Церкви: св. Івана з Авіли і св. Гільдегарду з Бінген».

 

«Що Папа прагнув виразити цим рішенням?», – запитує каталонський церковний достойник. І додає: Бенедикт XVI усвідомлює кризу віри і релігійних практик, особливо в Європі. З турботою він спостерігає за збільшенням кількості старших осіб у церквах, браком покликань, скептицизмом і релігійною байдужістю. Оголошуючи Рік Віри, він вказує, що джерело кризи Церкви полягає у кризі віри. Якщо ми її не оживимо, то «всі решта реформи будуть неефективними», – пише кардинал Сістач. Тому Папа вирішив проголосити новими вчителями Церкви «великих служителів християнської віри». Іван з Авіли, апостол Андалузії, є «відомим представником католицької реформи в нашій країні», котрий «поєднав святість і євангелізацію». У свою чергу св. Гільдегарда, бенедиктинська монахиня із глибокою біблійною духовністю,  особливо доклалася до реформ у своїй батьківщині.

 

«Щодо актуальної кризи віри, ми маємо відновити переконання, що автентична віднова Церкви народжується зі святості», – наголосив кардинал Мартінес Сістач.

 

І саме святість вимагає ортодоксії, як необхідної передумови дійсно католицької онови Церкви, яка постійно оновлюється Духом Божим. Ортодоксна віра – насіння, святість – плід. І коли ці дороговкази християнського життя стануть категоричним імперативом для кожного католика – нам не доведеться більше говорити про потребу онови Церкви. Вона засяє новим світлом віри в Христа, Який здолав світ своєю любов’ю.

 

о.Орест-Дмитро Вільчинський

 

---

[1] Haec Ecclesia, in hoc mundo ut societas constituta et ordinate, subsistit in Ecclesia catholica, a successore Petri et Episcopis, in eius communion gubernata, licet extra eius compaginem elementa plura sanctificationis et veritatis inveniatur, que ut dona Ecclesiae Christi propria, at unitatem catholicam impellunt. (Veticanum secundum, LG 8) – Ця Церква у цьому світі встановлена і впорядкована, як суспільство, є в Католицькій Церкві, якою керує наслідник Петра і єпископи, які перебувають у єдності з ним, і хоча поза Її організмом знаходиться багато елементів освячення й істини, які як дари притаманні Христовій Церкві, ці дари спонукають до єдності. (ІІ Ватиканський Собор, «Догматична конституція про Церкву», т. 8)

Джерело:  Воїни Христа Царя

20.07.2012р. Б. / Ірландські католики стали занадто боязкими, – вважає архиєпископ Дубліна

Архиєпископ Дубліна Діармуд Мартін заявив, що Католицька Церква стала «занадто боязкою, щоб підвищувати свій голос, що несе звільнення, перед демонами ірландського суспільства».

 

Скандали всередині Церкви, і, можливо, брак віри - ось фактори, що сприяють заглушенню голосу Церкви, вважає архиєпископ. Проте він також додав, що католики виявляють занадто багато поваги секуляристам, які хотіли б усунути релігійні точки зору з громадських дискусій. 

«Ми відчуваємо спокусу поступитися поширеній думці, що християнство - це і справді щось приватне і особисте, те, що призначене для нашого власного благочестя і натхнення, а не те, що має значення для суспільства», - сказав архиєпископ Мартін . На його думку, християни ніколи не повинні прагнути «нав'язати свою думку» суспільству, однак вони повинні намагатися «перемогти інших» своїм ефективним свідоцтвом. 

За матеріалами: sibcatholic.ru 

Джерело:    КРЕДО

11.07.2012р. Б. / Кардинал Торан: Християни реагуватимуть на переслідування

"Переслідувані християни в таких країнах як Нігерія, Єгипет, Індія і Пакистан показують неймовірну мужність. Дивлячись на них, я пишаюся тим, що можу бути католиком", – сказав кардинал Жан-Луї Торан, голова Папської Ради з міжрелігійного діалогу. В інтерв'ю для італійського тижневика "Tempi" він висловив своє розчарування нападами на християн у Нігерії. У березні він відвідав цю країну, яка наповнила його оптимізмом. Усі мусульмани, з якими я говорив, запевнили мене про бажання мирного співіснування з християнами. "Я не очікував, що ситуація може так погіршитися", – каже кардинал Торан.

 

На його думку, напади на християн, безумовно, підтримуються з-за кордону. З іншого боку, ми маємо враховувати реакцію християн. Не можна їх трактувати як ягнят, готових до забою. "Це нормально, що вони реагують на насильство", – сказав французький кардинал. Він також наголосив, що діалог з мусульманами є складним. "Основною проблемою є Сам Христос, Який є нашою Правдою і Якого не можемо зректися", – сказав глава дикастерії Ватикану з міжрелігійного діалогу.

За матеріалами: Radio Watykańskie

Джерело:   Воїни Христа Царя

06.07.2012р. Б. / Чому католики праві?

 

На інтернет-сторінці агенції Zenit вміщено огляд авторства о.Джона Флінна LC, присвячений книжці канадського католика-конвертита на захист католицизму.

 

Стійкий «антикатолицизм» – це, можливо, одне з останніх упереджень, вельми поширених у сучасному «цивілізованому суспільстві», але канадський письменник і журналіст Майкл Корен не збирається з цим миритися. Нещодавно у видавництві МакКлелланда і Стюарта вийшла друком його книжка під назвою «Чому католики праві?» У ній розглянуто найпоширеніші звинувачення на адресу Католицької Церкви.

 

Корен народився у невіруючій сім’ї, його батько був єврей. Майкл свідомо навернувся на католицизм у віці 20 з лишком років. Його єврейське походження допомагало йому робити кар’єру, а ось навернення на католицизм коштувало йому двох місць праці та відмови у співпраці з боку численних ЗМІ. Про це Майкл Корен сам написав у вступі. А почав він свою книжку з теми, про яку, за його власними словами, і не хотів, і не повинен був писати: з «педофільського скандалу», в який виявилося вплутане католицьке духовенство.

 

Корен визнав, що своїми діями ці люди завдали величезної шкоди душам багатьох людей, але разом з тим відзначив, що чимала частина критики на адресу католицького кліру була безпідставною. Такі зловживання зовсім не специфічні для католицизму. Критики, які намагаються вивести випадки сексуальних зловживань з учення, проповідуваного Католицькою Церквою або зі способу життя її духовенства, не враховують того факту, що схожі явища стаються і в інших Церквах та релігіях, до того ж у значно більшому масштабі. А внаслідок уроків, винесених із цього скандалу, Католицька Церква нині перетворилася на одне із найбезпечніших місць для молодих людей. Отже, «сексуальний скандал», у який були втягнуті католицькі клірики, може дати привід для засудження окремих людей, але не Церкви як такої, – підсумовує автор.

 

У другому розділі свого твору Майкл Корен розглядає такі питання, як хрестові походи та інквізиція. Так, у цих сферах Церква не завжди діяла найкращим чином; однак як на ті часи, то вона діяла достатньо етично і в принципі була силою добра, – стверджує автор. Роздумуючи про хрестові походи, він насамперед відзначає те, що Свята Земля колись була повністю християнською територією, а вже потім її завоювали мусульмани. Хрестові походи зовсім не були вираженням імперіалістичних і колоніалістських прагнень; вони не затівалися заради експлуатації та пограбувань. Навпаки, чимало шляхетних родин зубожіли, споряджаючи в хрестові походи своїх батьків та синів разом з їхнім почтом. Сучасні наукові дослідження спростовують також і ту думку, що більшість учасників хрестових походів були вихідцями з бідних сімей, які вирушали на війну заради наживи. Насправді хрестоносці були «вершками» середньовічного «благородного суспільства».

 

На завойованих хрестоносцями територіях мусульманське населення могло продовжувати нормальне життя. Навіть серйозних спроб навернути їх у християнство не затівалося. Так, хрестові походи не були великим досягненням історії християнства, але, в той самий час, не варто робити з них карикатуру, за яку Заходові доводиться постійно каятися і в якій знаходить своє виправдання паранойя ісламських радикалістів, – підсумовує Корен.

 

Переходячи до питання інквізиції, він відзначає, що початкова мета цієї інституції – боротися з помилками у вірі та єресями, сприяти поверненню в лоно Церкви людей, які потрапили під згубний вплив. Під час інквізиторських розслідувань, бувало, використовувалися катування, але їх виконавцями були виключно світські власті. Потрібно також взяти до уваги, що в трибуналах інквізиції катування застосовувалися не більше, а менше, ніж у світських судах тих часів. Більше за все викликає критичні нарікання іспанська інквізиція. Принагідно Корен ставить питання, чому від уваги «прогресивної громадськості» постійно вислизає геноцид, влаштований католикам в Англії за Генріха VIII та Єлизавети І, так само як і катування, застосовувані щодо них. Що ж стосується іспанської інквізиції, то римські папи спершу її підтримували, але вона дуже швидко перетворилася виключно на виконавчо-каральний орган іспанської монархії. Справа полягала в тому, що після остаточного розгрому мусульманських халіфатів на Піренейському півострові Іспанія отримала у спадок чимало ісламського та єврейського населення. Багато мусульман і юдеїв наверталися на католицизм, і були щирі навернення, але не бракувало й таких, кого приваблювали виключно економічні та політичні вигоди. Ось інквізиція і зайнялася з’ясуванням підстав навернення. При цьому, звісно, виникли зловживання. Іспанія не була ідеальним суспільством, зате цій країні вдалось уникнути кривавої громадянської війни на релігійному тлі, подібної до тих, які потрясали інші європейські країни в епоху Реформації. Взагалі тема іспанської інквізиції не привертала до себе особливої уваги аж до середини ХІХ століття, коли антиклерикальні автори реанімували її, щоб використати у своїй кампанії проти Католицької Церкви, – пише Корен.

 

Ще одна улюблена тема для критиків Церкви – її багатство. «Адже Церква просто купається в грошах у той час, як півсвіту голодує», – цитує антиклерикалів Майкл Корен. Так, багато безцінних творів мистецтва зберігаються у Ватиканських музеях (між іншим, відкритих для широкої публіки). Церква збирала ці твори упродовж цілих століть і нині береже їх як дорогоцінний спадок усього людства. То що, хіба потрібно ці скарби продати, а отримані кошти розподілити між потребуючими? – запитує автор. Але така акція мала б одноразовий характер і становища нужденних не виправила б серйозно, а ось людство позбулось би свого великого художнього спадку, яке осіло б у приватних колекціях, переважно закритих для відвідувачів. А хіба Католицька Церква не будує лікарень, шкіл, притулків і домів престарілих, хіба не утримує чимало інших подібних закладів? – відзначає Корен. Хіба не проводить ця Церква величезної харитативної роботи в усіх регіонах Земної кулі?

 

Є у книжці Майкла Корена й розділ, присвячений сучасній позиції Католицької Церкви стосовно біоетики та сексуальності, через що вона постійно перебуває під вогнем критики. Абсолютна заборона Церкви на аборти й контрацепцію відповідає моральним цінностям, основоположним правам людини та підтверджується сучасними науковими дослідженнями. Ембріон – це окрема людська істота з моменту зачаття, і як такий він має право на життя. А деякі світські ЗМІ зображають активістів пролайфу, борців за права ненароджених, як крайніх фанатиків. Сучасне суспільство вважає себе дуже прогресивним і терпимим, а між тим воно відмовляє у праві на життя інвалідам у материнських утробах і навіть уже народженим інвалідам, допускаючи для них евтаназію. Що ж стосується заперечень Церкви проти використання ембріональних стволових клітин (через що противники звинувачують її у заваді науковому прогресові у сфері лікування тяжких захворювань), то ефективність саме такого лікування ніким і нічим на сьогодні не доведена. Зате доведено ефективність лікування стволовими клітинами дорослих людей, проти використання яких Католицька Церква не заперечує.

 

ЗМІ розгорнули кампанію дискредитації Католицької Церкви та Бенедикта XVI особисто за їхнє негативне ставлення до використання презервативів у контексті спроб упоратися з ширенням епідемії СНІДу. Але й це звинувачення несправедливе, вважає Корен. Церква ще кілька десятиріч тому попереджала, що доступність для суспільства презервативів та інших протизачаткових засобів матиме якнайгірші наслідки. Й хіба так не сталося? Всюди, де контрацептиви отримали «зелене світло», разом із цим зафіксовано зростання захворювань, що передаються статевим шляхом, зростання кількості абортів, розлучень, сімейних конфліктів. Сексуальні стосунки розглядаються нині як простий фізіологічний акт, а не як вираження любові двох осіб. Що ж до Африки, де загроза поширення СНІДу найбільш відчутна, то програми з пропаганди презервативів тут були проваджені нецерковними організаціями й епідемію не зупинили. А ось програми, базовані на подружній вірності та стриманості, довели свою ефективність.

 

Майкл Корен піднімає у своїй книжці ще й багато інших аспектів діяльності Католицької Церкви, які стають об’єктами необґрунтованих нападок, часто обумовлених простим невіглаством та некомпетентністю. Ця книжка буде вельми корисна тим «сучасним апологетам», хто щиро прагне захистити свою Церкву від атак, що повторюються.

Джерела: CREDO

Воїни Христа Царя

24.06.2012р. Б. / Кров за кров. Про видовищні зцілення і демонічну закулісу руандійської різні

 

Про видовищні зцілення і демонічну закулісу руандійської різні – розмова з о.Станіславом Урбаняком, паллотином.

 

– Найсильніша сцена у фільмі «Це Я» – Ви підходите до одержимої жінки, що завиває, і прикладаєте монстранцію їй до чола…

– А я знаю, чи це настільки сильне? У моїй парафії в Руанді це нормальна картинка. (Сміється.)

 

– Коли Ви вперше ризикнули вийти з Ісусом у натовп?

– 1991 року. Чому? Бо сам був… зцілений. Під час адорації, яка відбувалася на священицьких реколекціях. Їх нам проголошував о.Еміліано Тардіф. Я не мав нічого спільного ні з якою Відновою! Був ворогом (і то яким!) харизматичного руху. Але важко захворів. Мав складну форму міждискової грижі. Нечувано болюча штука! І треба було відбути якісь священицькі реколекції, а оскільки до столиці Руанди приїхав о.Тардіф, то я пішов на цю зустріч.

 

– Завивали з болю?

– Як ходив, то ні. Гірше було сидіти або лежати. Певної миті о.Тардіф, стоячи навколішках перед Пресвятими Дарами, сказав: «Тут є священик, у якого хворий хребет. Господь цієї миті зціляє його. Коли увечері піде спати, не відчує жодного болю». Я нічого не відчував: ніякого тепла чи доторків. Взагалі не знав, що він говорить про мене.

 

– А не відчували туги: Боже, нехай би однак ішлося про мене?

– Ні. Вважав, що коли страждання прийшло, то, певно, воно потрібне Церкві. Просив сестер приготувати мені ліжко з твердими дошками, в жодному разі не з пружинами, бо від болю не заплющив би очей. Повернувся з цієї адорації вимучений, упав у ліжко і з подивом відзначив, що геть ніщо мені не болить. То, мабуть, завдяки цим дошкам, – подумав я. Простягся, вклався… на пружинах, підскочив – і нічого! Спав я тієї ночі, як немовлятко. Відчував величезну вдячність. Сказав: «Якщо Ти дав мені такий знак своєї присутності, то вочевидь чогось від мене хочеш». Це зцілення (тривале, бо минув уже 21 рік) було для мене особистою зустріччю з Ісусом.

Після тих реколекцій була урочистість Божого Тіла. Люди з харизматичних спільнот, бачачи моє зцілення, попросили, щоб я сам провів таку молитву. «Немає й мови! – відказав я. – Не хочу, щоб мене називали дурнуватим». Зрештою погодився. Храм був повнісінький. Прийшла мама з шестирічним дитям: не ходило, не говорило, все тіло мало покручене. Мати поклала небораку на підлогу. Певної миті чує голос дитини, яка вигукує ім’я: «Шанталь!» Глянула на підлогу – нема дитини. Вона зблідла. Глянь – а її дитя бігає по церкві й гукає подружку.

 

– Чому ми в Церкві так боїмося харизматиків?

– Я й сам їх довго боявся. Вочевидь, серед священиків чималий «опір матеріалу». Пам’ятаю розповідь, почуту від о.Тардіфа. Він поїхав на Конгрес Божого Милосердя. Прибуло десь із 300 тисяч осіб. Безпосередньо перед св.Месою єпископ каже: «Не буде ніякої молитви зцілення. Я сам головуватиму на цій Євхаристії». Отець Еміліані смиренно згодився. Розпочинається св.Меса – і раптом на всьому стадіоні зникає струм. Не працюють мікрофони. Єпископ підходить, стукає по мікрофону, зрештою каже: «Щось тут не те з мікрофонами». А 300-тисячний натовп, гадаючи, що він розпочинає св.Месу, відповідає: «І з духом твоїм» (сміх). То був переламний момент відправи!

 

– Чому під час згаданої Меси до Вас приносять аж кількадесят одержимих?

– Певно, демон сильно заявляє у нас про свою присутність, бо… ми за нього беремося. Як йому дати спокій, то він мовчить. Робить своє, тільки тихо. Якщо взяти його за бари, то репетує на цілу Руанду. До нас потрапляють люди з усієї країни: поранені, скалічені. Приходить чимало ворожбитів. А це ж бо люди, які уклали договір із дияволом. І, буває, стаються прекрасні звільнення.

 

– Ви після них не почуваєтеся духовним гігантом?

 

– Ні. В жодному разі! Я лише ненадійний засіб, крихка посудина. Якось у четвер (це у нас день духовного керівництва) прийшов ворожбит. Став навколішки перед Пресвятими Дарами, і раптом – як заричить, мов лев, як підскочить на два метри вгору! Бідні побожні жінки повтікали, аж хустки погубили.

 

– А Ви не захотіли вшитися?

– Ні. Я не відчуваю страху. Нервував тільки за першим разом. Не був ще екзорцистом, молився як настоятель над одним чарівником. Той отримав благодать навернення і прийшов із дружиною до церкви скласти публічне визнання віри. У подробицях розповів, що робив, і каявся, що робив це виключно заради грошей. Його дружина сказала коротко: «Ісус мене зцілив». Щось надто коротко, – подумав я. Відчував, що вона щось приховує. Почали ми прикликати Святого Духа, а та жінка завила так, що стіни затряслися. Кидало її, отож ми занесли її до ризниці. Я взяв із собою кількох міцних у вірі людей, і пішов помолитися. Молюся, молюся… і нічого. Жодних результатів. Крик і крик. «Господи Ісусе, – зітхнув я, – що ж Ти мені тут наробив? Дзвонити до єпископа? О такій пізній порі?» І несподівано мене осяяло: Дух Святий нагадав мені, що я – випускник того останнього курсу, на якому ще вділяли малі свячення екзорциста. І сказав: «В ім’я влади, яку я отримав від Христової Церкви, наказую тобі – вийди з цієї жінки й повертайся туди, де твоє місце!» І як він завив: «Так, ти маєш наді мною владу!»

 

– Якою мовою?

– Це цікаво. Я промовляв до демона польською, а він відповів руандійською.

 

– Психологія зазнає поразки…

– Повністю. Демон завив: «На жаль, мушу туди повертатися…»

 

– Екзорцисти казали мені, що чули, як демони благали, щоб їм дозволено бодай хвилину посидіти під хрестом, аби лиш не повертатися до пекла.

– Так! Воліють іти під ноги Розіп’ятого, ніж повертатися туди.

 

– Ми постійно чуємо: умовою зцілення є прощення. Як переказати цю істину людям, які пройшли крізь геноцид? Натовпові, в якому все одно постійно дрімають демони війни?

– Наведу приклад. Був у нашій парафії молоденький священик. Він уникав смерті. Після війни втік до Франції, одружився, полишив священство. Його мама не могли йому цього простити. До такої міри, аж її паралізувало. Повністю. Годували з ложечки. Я покликав групу заступницької молитви і сказав: «Просіть її, щоби вона пробачила сина». Ми довго молилися. І ця жінка отримала благодать прощення. Мало того: вона встала і… почала бігати. Бігає до церкви і нині…

 

– «Гуту більше не повинні прощати тутсі» – так звучить одна з заповідей руандійського племені. Й де тут місце для милосердя?

– Ось тільки це діяло в обидва боки. Ні однієї сторони не можна виправдати в цій війні. Розділення було надто глибоке. Але були й священики-гуту, які віддавали життя, аби рятувати тутсі, що прибігали по сховок у їхніх храмах.

 

– Коли лунає слово «різня», то перше питання, яке з’являється в Інтернеті, звучить так: ну й де був Бог? А під час свого об’явлення у Фатімі Марія застерігала перед ІІ Світовою війною; у вашому Кібехо Вона попереджувала, що поллються ріки крові… Чому так небагато людей Їй повірили?

– Таку маємо природу. Ми недовірки. Не віримо, бо не хочемо. Тяжко нам прийняти любов Бога, який посилає свою Матір, аби застерігала людей від катаклізмів. Про об’явлення у Кібехо ми згадали допіру тоді, як полилася кров.

 

– А Ви не питали, де був Бог?

– Ні. Я питав, де була людина, коли Бог промовляв. Під час екзорцизмів (уже тривала війна) я питав демонів: скільки вас є? Завжди велю, щоб розкривали свої імена, тоді їх легше вигнати. І чую, як вони представляються. Несподівано один із них каже: «Мене звати Кров». Що??? «Мене звати Кров. Я пив кров першого вбитого цією людиною». Я мусив довго «мордувати» його Пресвятою Кров’ю Христовою.

 

– Такі неприродні вчинки не можна пояснити інакше, як дією того, про кого Біблія каже, що він убивця від початку.

– Саме так. Та війна мала демонічні корені. Наведу конкретний приклад: перед війною, питаючи про ім’я, почув: «Мене звати Інтерахамве». Я пирхнув сміхом, гадав, що то помилка. Бо ж то назва поліції, спецслужб. А по двох роках уже не сумнівався, що демон казав правду.

Перед війною я організував у парафії школу євангелізації та біблійну школу для молоді. Не знав, навіщо я в це вляпуюся. А виявилося даром провидіння. Після війни це стало прекрасною відправною точкою для місії примирення.

Ми організували парафіяльні місії, які завершувалися сповіддю. Боже, що там діялося… Під час місій була праця в групках по 15 осіб. Усіх зібраних було близько трьох тисяч. І в тих групках люди почали зізнаватися, що вони робили під час війни. «Я знищив ваш дім», – казав хтось. «Я вкрав ваше майно», – казав інший. І вся та 15-особова група йшла відбудовувати зруйноване помешкання. Оце насправді було діло примирення! Навіть бургомістр зізнався, що вкрав у сестер радіо…

І тоді я зрозумів, що Ісус хоче влаштувати в моїй парафії санктуарій. Бо ж на нашій території нікого не було вбито! А довкола кров лилася річками.

 

– По роках постав санктуарій. Скільки людей прийшло цього року на свято Божого Милосердя?

– Понад 60 тисяч. Лило як із відра, але ніхто не рушив з місця. Я бачив перед собою безконечне море парасоль.

 

– Чому нам так важко захопитися Ісусом, присутнім у Пресвятих Дарах?

– Бо під час адорації ми забагато споглядаємо себе: свою гріховність, слабкість. Більше часу належить присвятити самій присутності Ісуса. Зрештою дійдемо до такого стану, що перестанемо будь-що говорити і про будь-що просити.

 

– Слово пізнання приходить в останню секунду. А Вас не виводить із себе така педагогіка Духа? Чого це Він не дає натхнень завчасно, не висилає мейла зі списком тих, кого хоче зцілити?

– Ой, я прекрасно знаю, про що ти питаєш! Пізнав на власній шкурі. Запросили нас на молитву місцеві християни, просили про молитву зцілення. Я був свіжоспеченим настоятелем. Поїхав. Там була паралізована жінка, яка не бачила й не говорила. Я знав, що вона чує, отож сказав: «Жалій за гріхи». Тут несподівано загриміло, я хутенько в автомобіль… Прибіг до парафії хлопчик. «Падре, – гукає, – та жінка зцілена!» Поїхав я туди за тиждень знову. Жінка як сиділа, так і сидить. Я розсердився на того хлопця: з Бога собі жарти робиш? А він каже: отче, поговоріть із нею!

Я її запитую – відповідає, показую руку – дає точні відповіді, що бачить. Питаю подумки: Ісусе, ну й чому Ти не довершив цю справу? Розпочинається молитва прославлення, і я чую: візьми її за руку і скажи – в ім’я Ісуса з Назарета велю тобі, ходи. Я ж тоді: ні, Господи, про це й мови немає! Тут купа адвентистів. Що я, маю скомпрометувати Твою Церкву? З нас сміятимуться! А голос щоразу сильніший. Я почав піддаватися: «Господи Ісусе, якщо це таки Твоя воля, то зроби так, щоб я був спроможний її виконати». І тієї миті, як я мав уділити благословення, несподівано щось мені відібрало розум. Я підійшов до тієї жінки, схопив її за руку і сказав: «В ім’я Ісуса Назарянина велю тобі: йди додому». Вона підскочила, як на пружині, і… пішла. О Боже, як там усі шаленіли… Після цього випадку близько 30 адвентистів стати католиками. Сьогодні вони ревні парафіяни.

 

– І що, не треба людям на проповідях розказувати, який Ісус милий?

– А кому допоможе така балаканина? Треба дати свідчення! Якось я приготував чудову проповідь. Причому руандійською! Писав на папері, натрудився як мурашка. Був такий гордий! Свою валізку завжди клав на кріслі при дверях. Така звичка. Вранці беру ключі та їду. Не дивився на сидіння. Був певний, що обік мене лежить моя прекрасна проповідь. Доїхав на місце, лап-лап рукою – і завмер. Я забув свою валізку! Кажу: Господи Ісусе, якщо Ти утнув зі мною такий жарт, то сам собі й проголошуй ту проповідь. Вийшов на амвон і став говорити без картки. Вперше у житті. Боже, як ті люди реагували! Вони танцювали на тій проповіді!

На наступній св.Месі то вже була вершина. Бабця привела з собою п’ятирічного онука. Одразу після Причастя я почув крик: «Бабцю, яка ж ти гарна!» Подумав собі, що, видно, бабця файно вбралася на Службу. Аж тут прибігають люди і волають: «Ця дитина була сліпа від народження!» Вперше в житті онук побачив свою бабусю. Нещодавно бабця привела того онука до мене. Ого, який він уже високий… точно баскетболіст!

Marcin Jakimowicz, Gość Niedzielny

Джерела: CREDO

Воїни Христа Царя

17.06.2012р. Б. / Урочистість Пресвятого Серця: День святості священиків

 

«Без священиків сама Церква не зможе існувати», - заявив в інтерв'ю газеті «Avvenire» префект Конгрегації у справах духовенства кардинал Мауро П'яченца, з нагоди Міжнародного дня святості священиків. Цей день тісно пов'язаний з урочистістю Пресвятого Серця Ісуса, яка відзначається 15 червня. На тему святості священиків відповідно до Серця Ісуса багаторазово розмірковував Папа Бенедикт XVI, особливо впродовж Року священства.

Церква і світ потребують святих священиків. Це невтомно, від самого початку свого понтифікату повторює Святіший Отець Бенедикт XVI. Цей виклик стає ще більш злободенним перед обличчям жахливої рани зловживань з боку деяких священиків по відношенні до неповнолітніх. Папа Бенедикт XVI засудив злочин «пастирів, які перетворюються у викрадачів овець». Існує нагальна потреба у священиках, які уподібнюються до Пресвятого Серця Господа Ісуса. Таких, яким був святий Іван-Марія Віанней, приклад для повсякденного життя кожного священика:

«Те, що зробило Арського пастиря святим, - це любов до Христа. Справжнім секретом успіху його пастирської діяльності була дієва любов до євхаристійної Тайни, яку він проповідував, здійснював і якою жив. Вона втілилася в любов до Христової пастви, до людей, які шукають Бога».

Церква, підкреслив Святіший Отець на початку Року священства та з нагоди 150-ї річниці з дня смерті Арського Пастиря, «потребує святих священиків, служителів, які можуть допомогти віруючим відчути милосердну любов Бога, будучи самими Його переконаними свідками»,

«Якщо ми подивимося на історію, то зможемо зауважити, як багато сторінок справжнього духовного і соціального оновлення було написано завдяки рішучій участі католицьких священиків, натхнених виключно любов'ю до Євангелія і до людини, в ім'я її справжньої свободи - релігійної та громадянської».

Священик, зауважив Папа, «є даром Серця Христового: даром для Церкви і всього світу». Тому невипадково Рік священства у 2010 році завершився в день Урочистості Пресвятого Серця Ісуса:

«Від Серця Сина Божого, переповненого любов'ю, виходять всі блага Церкви, особливо витоки покликання тих людей, які, будучи підкореними Господом Ісусом Христом, залишили все і цілком присвятили себе служінню християнському народу, за прикладом Доброго Пастиря».

Священик, сказав Папа, повинен бути «сформований любов'ю Христа». Тільки тоді можливо проповідувати Слово Господа, не ототожнюючись з конкретною культурою чи панівним менталітетом.

«Існує велика потреба у священиках, які говорять про Бога в світі і представляють цей світ Богу; потреба в людях, не схильних до ефемерної культурної моди, але здатних жити справжньою свободою, яку може дарувати тільки впевненість у приналежності до Бога».

За матеріалами radiovaticana.org

Джерело:   Воїни Христа Царя

29.05.2012р. Б. / Архиєпископ Ніколс про занедбання сім`ї

Церкви готуються до Всесвітньої Зустрічі Сімей в Мілані. Католицький примас Англії та Уельсу Архиєпископ Вінсент Ніколс запросив 530 подружніх пар, які відсвяткували річницю свого шлюбу і  відновили свої шлюбні обітниці.

 

Їхня присутність – як зазначив у своїй проповіді Архиєпископ Ніколс – важливе свідчення любові та ролі сім'ї в суспільстві та вихованні їхніх дітей. Він нагадав, що ще 30 років тому під час поїздки до Великобританії, Іван Павло II застерігав англійців, що їхнє майбутнє залежить від сім'ї. Тому рекомендував дбати про родину, – зазначив Архиєпископ. Наслідком занедбань є багато людських трагедій: розбиті шлюби, пари без дітей, долі людей, які не створили сім'ї.

За матеріалами radiovaticana.org

Джерело:  Воїни Христа Царя

Церква – божественне і людське

 

Для багатьох християн людський аспект Церкви є страшним згіршенням. Вони би всіма силами хотіли звести Церкву тільки на Божественну установу, позбавлену всього людського. Але в цей же ж таки час самі забувають про те, що з одного боку і вони є частиною Церкви, і що вони також люди, і також грішні. Для остудження таких ревних варто би було процитувати слова протестантського проповідника минулого століття Дерека Прінса: «Я не знаю жодної досконалої спільноти. Якби я таку знайшов, я би відразу став її членом. Але оскільки я недосконалий, то і ця спільнота разом зі мною стала б недосконалою». І це щира правда.

 

Сам Христос пророкував, що до кінця часів у Церкві ростимуть разом і кукіль і пшениця (Мт. 13, 24-30), і шукати Церкву, в якій би була сама досконалість і святість, значить не вірити словам самого Спасителя.

 

Кажуть, що людина помстилася Богові за те, що Він створив її на Свій образ і подобу, і створила собі Бога на свій образ і подобу. І не потрібно далеко ходити, щоб підтвердити собі цей факт. Треба тільки поговорити з кількома людьми, декларованими християнами, щоб переконатися, що кожен з них має власне уявлення про Бога. Щось подібного є і з Церквою, яку Бог заснував. І знаком того, що кожен «будує» собі «церкву» по власних лекалах, є роздробленість християнського світу на чисельні конфесії, які часто кардинально різняться одна від іншої.

 

Багато є тих, хто прагне Церкву звести тільки на людську установу, змусити Її функціонувати як чисто людське суспільство, примінюючи на Неї досягнення модерної психології, соціології, антропології і тому подібне. Забуваючи, що Вона насправді є відображенням ситуації Христової. Так, як Христос є Богочоловіком, так і Церква, Ним заснована, є не тільки спільнотою людей, але й Божественною установою.

 

Цей дуалізм буття Церкви для багатьох є великою спокусою. Легше звести Її до Божественної надлюдської установи, «переселивши» Її у світ містичного досвіду, або звести до чисто людської установи безпосередньо підпорядкувавши Її законам функціонування всіх людських суспільств. І такий еклезіальний монофізитизм (тільки Божественна установа) чи еклезіальний аріянізм (тільки людська установа) не є якогось занадто теоретичного, спекулятивного характеру – ні, такі єресі зараз не в моді. Але ці два, здавалося б, протилежні уявлення про Церкву зараз є надзвичайно поширеними не тільки в нас в Україні, але й у світі. Вони, подібно до сучасного практичного атеїзму, не шукають свого теоретичного богословського оправдання, вони просто функціонують, будучи частиною якоїсь ідеології.

 

І що найцікавіше – корінь в них єдиний – несприйняття дуальності буття Церкви, яка, будучи Божественною установою, складається з недосконалих людей, незважаючи на те, яку службу в Церкві вони виконують. І тут реальним і раціональним прикладом віри для «згіршуючихся» є славнозвісний Боккаччівський паризький єврей з «Декамерону».

 

Ми, що живемо у суспільстві, яке більш-менш толерантно відноситься до нашого християнства, можемо собі дозволити «розкіш» бавунькатися у суперпрофесіоналів чи суперкритиканів. Маємо Церкву, маємо священиків, за наше християнство нас ніхто не б’є і не принижує. Але християни країн, де Церкву переслідують, вочевидь, не мають такої «розкоші».

 

Хоча й смутно, але все ще можу пригадати собі часи Підпілля, коли зустріч з священиком була неначе зустріччю з самим Богом. Не тому, що вони, підпільні священики, усі були суперсвятими і супердосконалими. Ні. А тому, що вони були рідкістю. Вони були для нас надзвичайним Божим даром – людьми, через яких Сам Бог давав нам розгрішення і годував Своїм Тілом і Кров’ю, хрестив, вінчав і таємно запечатував гроби вірних.

 

Але, очевидно, такою вже є людська природа. Коли ти голодний, то й кусок черствого хліба видається найрозкішнішою потравою. Але коли щодня їси шинку, ну то з часом і вона проїдається.

А варто би було таки вміти цінувати і черствий хліб…

Цього тижня якраз прозвучали слова отверезвляючі, слова Вселенського Архиєрея Бенедикта ХVІ, який, вітаючи духовенство і мирян Бамбергзьскої єпархії з її 1000-літтям, зазначив, що Церква не є групою за інтересами, місцем для спільних заходів або формою політичної спільноти, керованої світськими і політичними правилами або тимчасовими засобами. Як зазначив Папа, Церква не є якимсь громадським організмом, але діє від імені Христа. Він сам об'єднує віруючих у спільноти повного життя.

 

Це слова актуальні й для нашого українського християнства.

 

Цікаво, що в католицькому світі прозвучала ще одна актуальна для українських католиків думка і то з вуст людини, яка живе у суспільстві, де за приналежність до християнства можна накласти головою.

 

«Як східні християни маємо щодо мусульман та інших народів особливу місію. Ми повинні передати їм вартості Заходу. Очевидно, не секуляризацію, а права людини, релігійну свободу, повагу до іншого, навіть тоді, коли він не поділяє моїх поглядів. Наприклад, в Сирії посередниками можуть бути лише християни. Бо їм не розходиться у владі, бо вони добре знають, що ніколи її не здобудуть. Але лише вони єдині можуть вказати помилки обох сторін. Сказати урядові, що авторитарна влада є неприйнятною, що він зробив помилку на початку, відкидаючи чи відсуваючи в часі будь-які реформи. Але християни теж повинні сказати опозиції, що вона занадто ґвалтовно зреагувала на поставу уряду, що занадто швидко взялася за зброю» - сказав о.Саміл Халіл Самір ТІ, єгипетський єзуїт та ісламолог.

 

Для українських католиків варто тільки слово «мусульмани» замінити на слово «православні», бо виховані комуністично-візантійською РПЦ вони тяжко усвідомлюють собі, що позитивні цінності Заходу – це є насправді надбанням усього християнства, оскільки саме ці цінності відображають ту максиму нормальних людських взаємин, які Бог заклав у нашу природу. Але не тільки православні мають з цим проблему. Це є проблема всього українського суспільства, яке ніяк не може позбавитись тіней минулого тоталітаризму. Властиво ми католики маємо доносити ці цінності до українського загалу, щоб закласти фундамент здорового суспільства.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Воїни Христа Царя

18.04.2012р. Б. / «В екуменічному діалозі «пілотом» є Святий Дух», – кардинал Кох

 

Твердження, що Католицька Церква створює перешкоди в екуменічному діалозі - помилкове. На цьому наголосив 16 квітня в Римі голова Папської ради сприяння християнській єдності кардинал Курт Кох. 

 

Навпаки - додав швейцарський кардинал - Католицька Церква, більше ніж інші, віддана справі відновлення єдності. Ватиканський ієрарх спростував критику, що мовляв, під час понтифікату Бенедикта XVI діалог з православними став більш інтенсивним, ніж з протестантами. Кардинал Кох відзначив, що Папа свідомо призначив його головою Ради, вважаючи, що, як колишній єпископ Базелю, принесе свій досвід роботи саме з протестантськими спільнотами. 

На думку ієрарха, зараз намічається відхід від «екуменізму консенсусу» в бік «екуменізму відмінностей», заснованого на подоланні різниць, які є нездоланними. Кардинал Кох визнав, що не зацікавлений останнім варіантом, оскільки його постійною метою є єдність Церкви. «Проміжна мета», якою було б визнання всіх Церков з їх різноманітністю, теж не переконує ієрарха. 

Голова Папської ради сприяння християнській єдності, визнав, що після II Ватиканського Собору надії досягти єдності були занадто високі. Не варто забувати, нагадав ієрарх, що поділ з Реформатськими Церквами триває протягом 500 років, а православ'ям - тисячу, а з давніми Церквами Сходу, навіть понад 1500 років. Кардинал порівняв екуменічний рух до подорожі літаком, яка, хоча і починається з швидкого старту, після тривалого польоту може привести до думки: «не витримаю». Але тут «пілотом є Святий Дух», закінчив кардинал Кох. 

За матеріалами: Католицький Оглядач

Джерело:  КРЕДО