17.06.2012р. Б. / Урочистість Пресвятого Серця: День святості священиків

 

«Без священиків сама Церква не зможе існувати», - заявив в інтерв'ю газеті «Avvenire» префект Конгрегації у справах духовенства кардинал Мауро П'яченца, з нагоди Міжнародного дня святості священиків. Цей день тісно пов'язаний з урочистістю Пресвятого Серця Ісуса, яка відзначається 15 червня. На тему святості священиків відповідно до Серця Ісуса багаторазово розмірковував Папа Бенедикт XVI, особливо впродовж Року священства.

Церква і світ потребують святих священиків. Це невтомно, від самого початку свого понтифікату повторює Святіший Отець Бенедикт XVI. Цей виклик стає ще більш злободенним перед обличчям жахливої рани зловживань з боку деяких священиків по відношенні до неповнолітніх. Папа Бенедикт XVI засудив злочин «пастирів, які перетворюються у викрадачів овець». Існує нагальна потреба у священиках, які уподібнюються до Пресвятого Серця Господа Ісуса. Таких, яким був святий Іван-Марія Віанней, приклад для повсякденного життя кожного священика:

«Те, що зробило Арського пастиря святим, - це любов до Христа. Справжнім секретом успіху його пастирської діяльності була дієва любов до євхаристійної Тайни, яку він проповідував, здійснював і якою жив. Вона втілилася в любов до Христової пастви, до людей, які шукають Бога».

Церква, підкреслив Святіший Отець на початку Року священства та з нагоди 150-ї річниці з дня смерті Арського Пастиря, «потребує святих священиків, служителів, які можуть допомогти віруючим відчути милосердну любов Бога, будучи самими Його переконаними свідками»,

«Якщо ми подивимося на історію, то зможемо зауважити, як багато сторінок справжнього духовного і соціального оновлення було написано завдяки рішучій участі католицьких священиків, натхнених виключно любов'ю до Євангелія і до людини, в ім'я її справжньої свободи - релігійної та громадянської».

Священик, зауважив Папа, «є даром Серця Христового: даром для Церкви і всього світу». Тому невипадково Рік священства у 2010 році завершився в день Урочистості Пресвятого Серця Ісуса:

«Від Серця Сина Божого, переповненого любов'ю, виходять всі блага Церкви, особливо витоки покликання тих людей, які, будучи підкореними Господом Ісусом Христом, залишили все і цілком присвятили себе служінню християнському народу, за прикладом Доброго Пастиря».

Священик, сказав Папа, повинен бути «сформований любов'ю Христа». Тільки тоді можливо проповідувати Слово Господа, не ототожнюючись з конкретною культурою чи панівним менталітетом.

«Існує велика потреба у священиках, які говорять про Бога в світі і представляють цей світ Богу; потреба в людях, не схильних до ефемерної культурної моди, але здатних жити справжньою свободою, яку може дарувати тільки впевненість у приналежності до Бога».

За матеріалами radiovaticana.org

Джерело:   Воїни Христа Царя

17.05.2012р. Б. / Глава УГКЦ зустрівся із священиками Донецько-Харківського екзархату

 

16 травня, у рамках візиту до Донецько-Харківського екзархату, Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ, зустрівся із священиками Донецько-Харківського екзархату УГКЦ в приміщенні парафіяльного духовно-культурного центру, що біля катедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці  м. Донецька, - повідомив о. Сергій Паламарчук, прес-секретар Донецько-Харківського екзархату.

На початку зустрічі  Блаженніший Святослав  зосередив увагу присутніх на важливості Пастирського листа до духовенства, монашества і мирян Української Греко-Католицької Церкви «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». «Ми бачимо нашу Церкву в 2020 році крізь призму парафії, живої парафії. Заохочую всіх священнослужителів ще раз ретельно перечитати цей лист, бо саме парафія є місцем зустрічі і спілкування з Богом. Оскільки в УГКЦ є різні уявлення про парафію, я написав цей лист, щоб вказати конкретні елементи, які роблять її живою», - сказав він. Предстоятель також повідомив, що Синод Єпископів УГКЦ створив окрему групу експертів на чолі з  Владикою Кеном (Новаківським),  Єпархом Нью-Вестмінстерським (Канада), які стежитимуть за впровадженням в життя стратегії розвитку УГКЦ.

Крім того, Блаженніший Святослав наголосив на особливому вихованні семінаристів у місійному дусі. «Ми не хочемо робити сьогодні "аборти покликань"», –  сказав Блаженіший Святослав, коментуючи ситуацію, коли церковний провід на місцях вважає, що не потрібно готувати нових священиків для служіння, якщо в певній єпархії немає потреби в них. Він повідомив про те, що наступного року Синод Єпископів УГКЦ відбуватиметься у Києві, темою якого буде саме розвиток УГКЦ на Сході України. «Ми мусимо думати про планомірний розвиток УГКЦ в контексті Стратегії розвитку Церкви до 2020 року. Ми повинні мобілізувати всі ресурси, які маємо, щоб її виконати», - додав він.

Наприкінці промови Предстоятель УГКЦ наголосив на важливості перекладу нового Катехизму УГКЦ російською мовою. На його переконання, це покаже відкритість УГКЦ до російськомовних українців.

Після того священики мали можливість поставити запитання Главі УГКЦ, які стосувалися переважно теми священичого служіння на Сході УГКЦ. «Донецько-Харківський екзархат є найбільш розвинутим серед усіх екзархатів нашої Церкви. У цьому  екзархаті є колосальна перспектива», - відповів Блаженніший Святослав (Шевчук).

КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ

"...Предстоятель УГКЦ наголосив на важливості перекладу нового Катехизму УГКЦ російською мовою. На його переконання, це покаже відкритість УГКЦ до російськомовних українців..."   

 

Ти ба, звідки "вуха" ростуть? Тобто це ті "вуха", за якими криється лицемірство і брехня "вовків в овечих шкурах" по відношенню до московсько-язичних українців. І знову, комусь вигідно обдурити нас тим, що ПРАВДА і ЛЮБОВ мають різні джерела, а не ОДНЕ. Невже не розуміє блаженніший предстоятель тієї небезпеки, яка криється у його переконанні відносно "важливості перекладу нового Катехизму УГКЦ російською мовою"..? Чи того, що він нас, усіх московсько-язичних українців, вважає дебілами, які неспроможні читати і розуміти Правд Христової віри - українською мовою, мовою народу, серед якого ми виховані і живемо? Владико ви помиляєтеся! Ми все розуміємо, лише говорити не можемо, бо середовище, серед якого нам доводиться щоденно перебувати, не сприяє вивченню розмовної української мови...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід. 

13.04.2012р. Б. / Патріарх УГКЦ освятив антимінси і миро та здійснив Чин умивання ніг

 

У Великий четвер у соборі Воскресіння Христового у Києві Глава УГКЦ Блаженніший Святослав очолив Вечірню з Літургією Василія Великого, освятив антимінси і миро та здійснив Чин умивання ніг дванадцятьом священикам. 

 

«Сьогодні Церква святкує установлення тайни Євхаристії, але воднораз тайни Священства», – наголосив у проповіді Предстоятель Церкви і привітав владик, священиків, дияконів та семінаристів з цим великим днем. 

«Сьогодні вкотре Христос продемонстрував всій Церкві велич тої тайни Священства. Бо це священнослужіння – це виконання того служіння, яке виконав, виконує і буде виконувати до кінця світу через нас наш Божественний Учитель і Спаситель», – підкреслив Блаженніший Святослав. 

Коментуючи представникам медіа зміст цього дня, і передусім Чину умивання ніг, Блаженніший Святослав зазначив: «З одного боку, тут відкривається зміст священнослужіння…, а з іншого – Ісус Христос виявив природу всякого служіння – у Церкві, у державі – і показує, що кожне посадове становище, яке існує, наприклад, у церковному тілі – це влада, це служіння, що передбачає впокорення перед тим, кому ти служиш». 

На думку Глави УГКЦ, цей Христовий приклад, з одного боку, завжди буде нагадуванням кожному християнинові, що у Божественній Літургії Христос хоче нам послужити. А відтак Христос дає приклад всякій владі, кожному, хто є покликаний спільно послужити благу народу, як повинен він виконувати свої завдання і своє служіння. 

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ 

Джерело:  КРЕДО 

17.03.2012р. Б. / «Священики повинні бути взірцевими громадянами», – Любомир Гузар

 

Екс-глава УГКЦ Любомир (Гузар) вважає, що взірцевий сучасний український греко-католицький священик повинен бути насамперед добрим громадянином і увібрати найкращі риси своїх попередників. Про це кардинал розповів на зустрічі із львів’янами в актовому залі НУ «Львівська Політехніка».

 

«Ми були під окупацією різних держав і не мали можливості розвиватися. Але Церква заохочувала людей до праці – політичної, наукової мистецької. Все це в сумі дало гарний результат. Коли ми сьогодні маємо підстави надіятися, що стоїмо на порозі далеко кращих часів, то це завдяки нашій Церкві. Вона відіграла колосальну роль, бо вона терпіла разом з народом. Вона не була на службі чужих, вона служила своєму народові і вона такою мусить залишитися сьогодні», - сказав він. 

Кардинал Гузар наголосив, що нинішні священнослужителі мають бути добрими громадянинами. 

«Я дам примір, що то значить бути добрим громадянином. Митрополит Йосип Сембратович у свій час видав дуже цікаве пастирське послання про гідність людини… Ціль того послання була допомогти людині поборювати алкоголізм. Щоби люди не понижували себе, не руйнували себе, не заперечували своєї гідності прив’язаністю до алкоголя. І завдяки його закликам, і завдяки дуже ревній праці багатьох душпастирів наше село «висохло», перестало пити» - підкреслив колишній глава УГКЦ. 

«Інший примір – «Просвіта» - це була організація, яка в ХІХ, початку ХХ століть дуже послужила, щоби дати людям освіту в селах, містечках, щоби вони знали, хто вони є, куди вони йдуть, чого повинні бажати», - додав він.

Блаженніший Любомир також навів приклад, коли священнослужителі спонукали людей займатися підприємництвом: «Ще один примір – 20-30 роки кооперативний рух. Цей рух в Західній Україні в тих часах рятував від економічної скрути наших людей. Але він став таким сильним, що, подумайте, «Маслосоюз» диктував ціну на масло в цілій Західній Європі. Духовенство дуже сприяло розвиткові кооперативного руху». 

«Священики у тих часах дбали за освіту, за економічну міць, культуру. Я думаю, що сьогодні духовенство, і не тільки воно, а кожен свідомий громадянин України, повинно працювати в тому напрямі. Священики повинні бути взірцевими громадянами, щоби сповняти свої громадянські завдання», - підсумував кардинал Любомир (Гузар). 

За матеріалами: РІСУ 

Джерело:  КРЕДО 

05.02.2012р. Б. / «Священик – як лікар, його мають ним визнати», - отець Онуфрій Репецький

 

Василіянин, отець Онуфрій Репецький, упродовж 18 років служив на Сході України. Священик-місіонер розповідає про своє служіння там, про те, як зрозумів, що не любить себе, людей і Бога. Як став справжнім отцем і витягнув із секти 30 людей.

 

- Отче, Ви упродовж тривалого часу служили на Сході України. Яке життя священика там?

 

Служив на Харківщині упродовж 18 років. Першим моментом, який показав мені Боже провидіння, коли приїхав у Харків, – був будиночок на п’ятнадцять квадратних метрів без ліжка. Я звернувся у Римо-Католицьку Церкву, і вони дали мені солдатське двохповерхове ліжко із залізними пруттями. Ми жили у цій кімнаті удвох із співбратом: там їли, спали, відправляли богослужіння. Це було початковим процесом мого формування як священика.

 

- Як миряни сприймали Вашу присутність?

 

Спершу люди цікавитись, хто я такий. Коли дізнались, що я греко-католицький священик (вони нас називають уніатами), то почали звертатись із требами. Якось сусідка покликала і сказала: «Якщо ви батюшка, то похороніть нам нашого батька».  Я прийшов у хату і перше, що справило враження, – це звучання музики духового оркестру. Запитую: «Як будемо хоронити, хто перший: я, чи ви?». Відповідають: «Как вы скажете, батюшка, так и будет». Кажу їм: «Перше я відправлю, а тоді ви грайте». Це було таким моїм першим досвідом праці з людьми цієї місцини. По тому ці люди стали першими моїми прихожанами і допомогли в катехизації.

 

- Що нового Ви відкрили для себе там?

 

Я почав ходити у школи, в інститути, туди, де мене пускали і де це тільки було можливим. Звичайно, були і ті, котрі мене не сприймали, але були й ті, котрі відчиняли двері. Я мав зустрічі, невеликі лекції. Людей треба було шукати, бо вихідців із Західної України не було. Усі були місцевими. Спершу люди якось тягнулися: я збирав їх, починав говорити, але через деякий час вони зникали. Це мене мучило, і я постійно думав: «Господи, що я роблю не так» – і просив у Нього допомоги.

 

- Як вдавалося виправляти цю ситуацію? Що Ви робили?

 

Я почав читати багато літератури. На східних теренах література є специфічною: це російські книги та різноманітна «жовта література». З неї я і почав, щоб якомога глибше ввійти в ментальність цих людей, зрозуміти їхні традиції, розуміння Бога. Почав працювати. Потім усвідомив, що всі мої проповіді і лекції нічого не дадуть, поки сам не почну над собою працювати. Під час цієї праці побачив свою бездуховну, але зате релігійну теоретичність. Я почав ставити собі маленькі завдання і намагався досягати якихось результатів.

 

- Якими були ці завдання?

 

Першим моїм завданням було полюбити самого себе. Неможливо полюбити людину, якщо не полюбив самого себе. Я не знав, як це робити правильно, відтак починав шукати літературу у цьому напрямі. Що означає полюбити самого себе? Для мене сьогодні, як для людини близько з 20-річним досвідом священства, це має величезне значення. Передусім треба полюбити себе як душу, як серце. Бо хто любить серце, той любить і Бога в серці. «Блаженні чисті серцем – вони Бога побачать». Тому я почав працювати над тим, щоб відділити почуття від відносин. Ми всі любимо себе не як душу, не як храм Божий, а як відносини. Як нас оцінять – так ми себе і любимо, як до нас поставляться – так ми себе і починаємо сприймати.

 

- Чи це створювало перешкоди у спілкуванні з людьми?

 

Коли люди до мене приходили, я завжди спотикався через їхнє ставлення до мене. Думав: вони мене не чують, не розуміють. Я ніколи не задав питання: Чи я їх розумію? Чи чую їх я як священик, як батько, як наставник? Мені доводилося з кожною людиною працювати дуже довго. Якщо вона виходила з Церкви розчарованою, засмученою – я йшов до неї додому і там ми годинами сиділи і спілкувалися. Я мав внутрішнє завдання: привести цю особу до Бога. Наприклад, дві жінки не могли поділити одну кімнату. Я йшов до тієї, котра є більш емоційною, або від якої залежить спільнота. Це була щоденна війна за кожну душу зокрема упродовж тривалого часу.

 

- Як Вам в таких умовах вдавалося зберігати рівновагу духу?

 

Диявол також взявся і за мою душу. Передусім це прив’язаність людей до тебе через відкритість, молодість. Одна особа мене запитувала: «Батюшка, зачем вы пошли в монахи. Вы могли иметь семью?». Часто проблемою молодого священика є рани з дитинства, якась недолюбленість у сім’ї. А тут ти наштовхуєшся на те, що тебе раптом полюбили. Починає з’являтися гординя, висока самооцінка. Ця боротьба із самим собою, щоб стати добрим, сильним, терпеливим  священиком триває весь час. Мені для цього, щоб це хоча б зрозуміти, потрібно було 17 років. Я усвідомив увесь парадокс ситуації: усіх навертав, а сам не був наверненим. Передусім потрібно стати людиною. Бачити не прихожан, а бачити людину в церкві з її слабкостями, немочами. Це можливо тільки тоді, коли ти себе як людину приймеш і на цій основі «людини» будеш будувати священство. Це дуже важливо.

 

- Люди на Сході не дуже, або й зовсім не знають дороги до храму. Що Ви робили у цьому напрямі?

 

Я почав ходити  по сектах. В одну із них мене запросили дати лекцію по Літургіці. «Але який з мене літургіст?», – запитував я себе. Проте двоє осіб прийшло до мене в храм і, дякувати Богові, там залишились. Ще була така течія «Рейд», куди я приходив і викладав. З цієї течії у наш храм прийшло 30 осіб. Скажу відкрито, що на сьогодні я ще не вважаю себе достатньо сформованим священиком. Священик, як і лікар, стає ним не тому, що має диплом, а тому, що люди його визнали лікарем. Поки люди не визнають тебе батьком – ти батьком не станеш. Ти будеш виконавцем літургійних обов’язків, традицій, а людина хоче знайти сповідника, батька, того, хто вислухав би, допоміг, відповів їй як наставник. На Сході ідеться не про конфесійність, вони хочуть знайти особистість священика як батька, з котрим можна поговорити в будь-який час, хоч уночі. Не може бути постава священика такою: Службу відправив – двері церкви зачинив. Люди прийшли у храм, бо відчули увагу до себе, нехай спершу з боку священика, котрий поговорив з ними, і їм стало трохи легше. Коли вони бачать у священикові людину терпеливу, стриману, того, хто вислухає, – відповідають взаємністю.

 

- Як Ви можете уже тепер, з висоти досвіду, оцінити ці зустрічі, які, вочевидь, не були «простим горішком» вашого життя?

 

Мушу визнати, що на початку я був терпеливим, бо мені потрібно було якось притягнути людей. Я їх не любив – я їх ловив, але і це Бог використав на добро. Я з цього виріс у батька. Тому хочу сказати, що я, як інструмент, не стільки людей привів до Бога, скільки через людей Бог мене привів до себе. Через їхнє до мене ставлення, через те, що вони примушували мене працювати над собою. Мати не тільки виховує дітей, але більше – діти виховують батьків, і батьки через дітей стають батьками. Так і священик стає батьком через прихожан, якщо насправді він починає любити і цінувати кожну душу, котра приходить у храм. Тому для мене ніколи не було течії, чи секти. Для мене була людина, і вона залишається людиною. Для мене вартість людини найбільше цінна сьогодні тому, що я полюбив себе як людину. Чим більше моя душа спокійніша – тим більше вона сильніша, мудріша, терпеливіша. У мирі я стаю батьком, у мирі я стаю людиною, у мирі я стаю наставником. Відтак почав цей мир дарувати людям, навчати їх цього внутрішнього миру.

 

- Як можна навчити внутрішнього миру?

 

Ну, передусім, я завжди керувався приказкою: «Не бійся бути дурним – завжди будеш мудрим». Не ситуація є проблемою, не відносини. Проблемою внутрішнього миру є ставлення до ситуації. Агресія, заздрість, злоба, страх, неприйняття тебе людьми – це проблема миру. Тому я почав триматись більше за Бога. Я не знав, як любити Бога, але сказав собі, що Бог є в мені. Я почав шукати Його в собі, зрозумів, що поки не знайду миру – доти не знайду Бога. Поки не знайду спокою, радості – я не знайду Бога. Це моя практика. Коли в мене є мир, радість, то тоді, де б я не служив, хоч у великому храмі, хоч в одній кімнатці, хоч у підвалі, – я буду служити у Бозі і через Бога. Не від місця залежить святість, не від кількості людей є ця святість, а від любові до Бога, до ближнього через себе самого.

- Дякую.

Розмовляла Іванна Рижан




Джерела: palomnyk.at.ua

Мандрівники Христа Царя