15.09.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.10,23–28:  «Ніхто хай не шукає для себе користі, лише для другого»

Ці слова ставлять перед нами важливе запитання: чого ми шукаємо у своєму житті? Щиро зізнаючись, побачимо, що шукаємо дуже багато чого для себе. Може, не такі ми користолюбні, егоцентричні, але часто критерієм своїх досягнень в житті ми ставимо ті чи інші земні цілі. Рідко у своєму житті критерієм успішності ми ставимо служіння Богові та служіння іншим. 

Апостол Павло вказує нам на те, щоб ми шукали користі для інших, постійно шукали, що можна доброго зробити для ближнього. Для цього намагаймося дивитися на кожну ситуацію з перспективи того, що я можу зробити доброго для Бога і для ближнього.

***

Мт.24,34-44:  «Тому й ви будьте готові, бо Син Чоловічий прийде тієї години…»

Перші апостоли й учні Ісуса Христа мали живе сподівання та очікування другого приходу Спасителя. Через різні історичні обставини сьогодні ми, зазвичай, дуже мало роздумуємо про цей другий Господній прихід. Як каже Євангеліє, ми не знаємо ні дня, ні години, коли це може статися. 

Проте в інший спосіб прихід Ісуса Христа відбувається в житті кожного з нас щомиті. Щомиті Господь входить у наше життя через ті чи інші ситуації, події, обставини, людей… Пригадаймо, як Ісус Христос каже: «Що ви зробили одному з ближніх моїх, ви мені зробили». І для нас важливо здобувати досвід зустрічатися з Богом у всіх обставинах нашого життя. 

На жаль, за роки, місяці, години свого життя маємо небагато таких зустрічей. Хоч, здавалося б, ходимо до храму Божого, сповідаємося, причащаємося – і мали б зустрітися з Богом. Але чи ці зустрічі справді відбуваються? 

Очікуючи другого приходу Ісуса Христа, маємо в цьому очікуванні зустрічатися з Господом Богом у кожній події, у кожній обставині. Адже Господь приходить до нас повсякчас. Та чи готові ми з Ним зустрітися? 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

15.09.2018р. Б. / Св. муч. Маманта; Св. Йоана Посника, патр. Царгородського

Святого мученика Маманта

Тропар мученика, глас 4: Мученик Твій, Господи, Мамант,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак мученика, глас 3: Жезлом, від Бога тобі даним, святий,* ти пас людей своїх на пасовиськах життєдайних.* Звірів же невидимих і невгамовних скинув ти під ноги* тих, що тебе оспівують.* Бо всі вони мають тебе за ревного заступника в бідах, Маманте. 

У Пафлагонській землі жив багатий, славного і дуже знатного роду християнин на ім’я Теодот. Його жінка називалася Руфина. Коли в тому краї почали переслідувати християн, то староста наказав ув’язнити Теодота і відіслав його до Кесарії Кападокійської до правителя Фавста, а той замкнув слугу Божого у в’язниці аж до суду самого імператора. Руфина, як добра жінка, добровільно пішла за своїм чоловіком і тут, у в’язниці, Бог дав їй сина. Однак у день своїх уродин дитина залишилася сиротою, бо прийшла на світ через кілька годин після смерти батька, і того ж таки дня померла мати. Вони обоє, як ісповідники Христової віри, отримали вічну небесну нагороду. 

Знайшлася одна благочестива жінка християнка на ім’я Аммія, яка поховала тіла святих ісповідників, а дитину взяла до себе. Хлопцеві виповнилося п’ятнадцять років, коли за імператора Авреліяна знову почали жорстоко переслідувати християн. Тоді навіть дітей, що ходили до школи, змушували приносити жертви божкам. Мамант ходив до школи, і цей час, коли християн переслідували, публічно визнавав Христа Спасителя. За це правитель Кесарії Демокрит казав його ув’язнити, а що хлопець походив зі славного роду, то мучитель не мав права сам його судити, тому він відіслав його до імператора, який тоді перебував у Киликії. 

Лютий імператор не відав про милосердя, він, не зважаючи на молодий вік Маманта, наказав його немилосердно бити і палити свічками. Юнак переніс усе це радісно задля Імени Ісуса Христа, а Той звільнив його з рук мучителів. Мамант знайшов собі печеру в одній горі серед пустелі, в Кесарії, і тут посвятив себе самітницькому життю. Його чесноти були такі великі, що Бог дав йому незвичайну силу приручати диких звірів, а ті без страху приходили до нього, лизали йому руки, а дикі кози прибігали до його печери, щоб він їх подоїв. Святий юнак побудував невеличку каплицю, а слава про його святе життя привела до нього кількох людей, що, за його прикладом, хотіли посвятити своє життя служінню Богові. І жили вони у безнастанних молитвах та постах. 

Та погани донесли про них Олександрові, правителеві Кападокії, а той послав вояків, щоб схопити святого Маманта. Вояки не знали святого, і коли побачили його біля печери, то запитали, чи він не знає, де тут живе пустельник Мамант? А святий запросив їх до печери, пригостив сиром і молоком, а потім сказав, що він і є той, кого вони шукають, та пішов з ними на суд. На судилище збіглося багато поган, аби побачити того, як вони казали, чарівника, що не боїться диких звірів. Мамант вголос прославляв Христа Спасителя, і з молитвою на вустах пішов на нові тяжкі муки. Умираючого його християни перенесли за місто, де в одній з печер святий мученик віддав Богу свого духа. У тій же печері вірні і поховали його. Сталося те близько 275 р. 

Мощі святого прославилися багатьма чудесними оздоровленнями, а почитання його пам’яти почалося зразу ж після його смерти. Коли Юліян Відступник не був ще явним поганином, і ще не обійняв царський трон, то разом зі своїм братом Галлом (обидва виховувалися в Кападокії, поблизу Кесарії) вони прикрашали гроби Христових мучеників, а над гробом святого Маманта задумали звести величну церкву. 

Попри перепони, які чинив Юліян, що лиш про людське око вдавав зі себе християнина, як розповідає про це святий Григорій Богослов, церкву таки було побудовано. Саме в ній святий Василій виголосив проповідь на честь святого мученика Маманта. Імператор Лев (457-474) після страшної пожежі, що тривала, як кажуть, аж шість місяців і знищила весь Царгород, звів на честь святого мученика Маманта храм. Христова Церква і сьогодні прославляє святого мученика, який за життя “мав лиш мішок та палицю і мешкав під голим небом” (св. Василія Великий), та натомість після смерти він утішається небесною славою. 

__________
У той самий день

Cвятого Йоана Посника, патріярха Царгородського

Тропар преподобного, глас 4: Правилом віри і образом лагідности,* учителем повздержности* явила Тебе Твоєму стаду всіх речей істина.* Ради цього придбав Ти смиренням високе,* убогістю – багате,* отче, священноначальнику Йоане,* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак преподобного, глас 3: Божественною посудиною стриманості,* скарбом благочестя, який неможливо викрасти,* показав ти себе, Йоане блаженний,* бездоганно прожив життя своє,* збагативши потребуючих милостинею, отче преподобний.* Моли Христа Бога, щоб дарував нам велику милість. 

Святий Йоан народився у Царгороді в побожній ремісничій родині. Вже з молодих літ він відзначився надзвичайним благочестям і милосердям до бідних. Пізніше він запізнався з одним монахом і почав жити на самоті у таких строгих постах, що його стали називати “Посник”. Висвячений на священика, він цілковито посвятив себе служінню хворим і бідним. Навіть коли, за волею народу, він став патріярхом Царгорода, то жодним чином не змінив свого життя. Цілими днями святий Йоан перебував на молитві, спав дуже коротко, і то сидячи. Бог наділив його даром творити чуда і провіщати майбутнє. Так, згідно з переказом, Господь лиш завдяки його молитвам зупинив пошесть, що косила кожного десятого мешканця Царгорода. Одному сліпому святий Йоан Іменем Ісуса повернув зір, а своїми молитвами прогнав з нього дияволи. Помер святий близько 595 р. Жив він у такій убогості, що коли після його смерти імператор прийшов поклонитися його мощам, то побачив, що весь його маєток складався з простого ліжка, полотняної сорочки і верхньої ряси. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

14.09.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Еф.1,7–17:  «Не перестаю дякувати за вас і згадувати вас у моїх молитвах»

Можемо зауважити, як апостол Павло тішиться за ефесян, що вони пізнали Ісуса Христа. Він дякує Господеві за те, що навернулося стільки душ. Цей уривок нас вчить найперше радіти за Божі справи на землі, радіти й дякувати Господеві, що вони стаються за нашим посередництвом, що ми можемо бути співучасниками Божих чудес. 

Ми більше думаємо про Бога, коли є проблеми, труднощі, клопоти. Але ми рідко дякуємо Господеві за те добро, яке ми отримали від Нього. Не кажучи вже про все життя, яке є великим даром. А якщо розглянути навіть один-єдиний день зі свого життя, хоча би й найгірший, то побачимо однак, скільки всього Бог нам дає, вже навіть через те, що не допускає гіршого, аніж могло б бути. Коли ввечері стаємо на молитву, подякуймо Богові за все, що Він дав, і дякуймо за те, що Він нам ще хоче дати.

***

Мр.8,1-10:  «Шкода мені люду»

У житті так складається, що маємо дуже різні взаємини з людьми: когось дуже любимо, шануємо, з кимось товаришуємо, когось не сприймаємо, а то й ненавидимо, вважаємо ворогом. Але буває й так, що вороги стають друзями і, навпаки, друзі – ворогами. Часто наші почуття, емоції стосовно інших людей змінюються. 

Позиція ж Господа від створення світу аж дотепер є незмінною. Він не перестає любити кожну людину, якою вона не була б і що б не робила – добро чи зло. Зі своєї любові Він створив людину, і навіть коли вона відпала через свій гріх, Бог дав свого Сина Єдинородного, який викупив людину від неволі гріха. І дотепер Бог дає кожному з нас усе для нашого освячення і спасення. 

Ці слова Ісуса Христа в Євангелії: «Шкода мені люду» – виявляють велику Божу любов до кожного з нас. Маємо повсякчас пам’ятати про це в будь-якій життєвій ситуації. Бог не перестає любити, Він так само, як тоді, коли творив чудеса і нагодував чотири тисячі людей, не перестає діяти й тепер. Бог постійний у своїй любові до кожного з нас. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

14.09.2018р. Б. / Преп. Симеона Стовпника та матері його Марти; Собор Пресвятої Богородиці, що в Міяс-х; Св. муч. Айтала. Св. муч-ць 40 дів. Св. Аммуна; Св. мучц. Калісти та св. муч. Євода і Єрмогена, її братів; Правед. Ісуса Навина

Преподобного Симеона Стовпника та матері його Марти

Тропар преподобному, глас 1: Терпіння стовп був Ти, наслідуючи праотців, преподобний:* Йова в страстях, Йосифа в спокусах* і, бувши в тілі, безплотних у житті, Симеоне, отче наш.* Моли Христа Бога,* щоб спаслися душі наші. 

Кондак преподобному, глас 2: Вишнього шукаючи і з вишніми єднаючись,* Ти стовп учинив колесницею вогненною;* тому співбесідником ангелів стався Ти, преподобний,* з ними неперестанно молячися Христу Богу за всіх нас. 

У містечку Сисан, на кордоні Сирії і Киликії, зібрався народ на богослуження. Серед молільників був один молодий пастир на ім’я Симеон, син побожного Сусотіона і його жінки Марти. На Службі Божій юнакові запали в душу такі слова святого Євангелія: “Блаженні засмучені, бо будуть утішені” (Мт. 5, 5). Після літургії Симеон запитав в одного чесного старця, що значать ті слова, а той пояснив йому, розповівши про подвиги пустельників, які добровільно зрікаються світських розкошів та достатків і йдуть у печери, щоб там спасатися. Ці слова вразили хлопця, наче грім. Він пішов до церкви, впав там хрестом і довго просив Господа, аби показав йому дорогу, якою має він іти, щоб спасти свою душу. А коли встав з молитви, то вже мав тверде рішення. Він, не зважаючи ані на родичів, ані на свій дім, пішов до одного з монастирів і стояв біля воріт доти, доки ігумен, зворушений його витривалістю, не прийняв його, попри його молодість. Симеонові тоді ще не виповнилося і вісімнадцяти років, як він прийняв монашу одежу. Та, хоч молодий літами, невдовзі він став прикладом для старих, загартованих тривалими умертвленнями монахів. Через два роки він пішов в інший монастир. Тут він подвизався десять років. А життя, яке він провадив, важко описати, досить лиш сказати, що без Божої благодаті такого життя смертний чоловік винести б не зміг. За якийсь час Симеон, залишивши монастир, знайшов собі висохлу криницю і замешкав у ній. Але монахи зауважили, що серед них немає святого, і, відшукавши його, просили повернутися до них. Недовго, однак, прожив серед них преподобний Симеон; він пішов у покинуту місцину біля села Теланіс і, віднайшовши там напіврозвалену хатину, прожив у ній три роки. І так він жив тут у молитві та розважанні Божої доброти. 

Тимчасом вістка про надзвичайні подвиги святого Симеона рознеслася широко-широко, і наповнилася пустеля тими, хто йшов шукати у нього поради, помочі, молитви і благословення. І як каже Теодорит, єпископ Кипрський, який написав житіє преподобного Симеона, “дорога до нього була немов рікою, і такі ріки стікалися до Симеона зі всіх сторін, немов до моря. Приходили не лишень ті, що жили в поблизьких оселях, але й ізмаїльтяни, перси, вірмени, іверійці та їх сусіди. Приходили також і такі, що жили в далеких західних країнах: іспанці, британці та інші, не кажучи вже про італійців. У Римі слава преподобного Симеона була така широка, що майстри на дверях своїх робітень прибивали образки святого, з глибокою вірою, що за його молитвами Господь буде їх благословити”. 

Такий здвиг народу непокоїв преподобного Симеона, він боявся, щоб висока думка про себе, повна пустої земної слави, не стала його спокушувати. Тому побудував він собі стовп, спочатку на шість ліктів висоти, потім – на дванадцять, згодом – на двадцять два, і врешті-решт на сорок ліктів. На горі він поставив будку, в якій міг поміститися один чоловік, і то з великим трудом. Це був новий, цілком не відомий до того спосіб життя. Тож усі стали дивуватися: чоловік за життя відірвався від землі і немовби завис між нею і небом. А старі пустельники, люди загартовані у чеснотах, стали радитися, чи новий спосіб життя може бути милий Богу, чи ні, і чи не є він часом диявольською спокусою. Всі разом ухвалили, щоб наказати преподобному Симеонові злізти зі стовпа. Якщо він послухає, це буде знак, що таке життя миле й угодне Богу, бо де є послух, там і воля Божа, а гордості там місця немає. Вони вибрали трьох з-поміж себе і послали до святого Симеона зі словами: “Наставники пустельного життя цих сторін велять тобі, щоб ти зліз із цього стовпа і жив так, як живуть інші”. 

Коли преподобний почув ті слова, то без жодного слова, став злізати по драбині вниз. Тоді пустельники, побачивши той поспіх, з яким він виконував наказ, сказали йому: “Залишайся, слуго Божий, на стовпі, тепер ми бачимо, що робиш це згідно з Божою волею і нехай Він далі тебе благословить на добрий подвиг”. 

Святий подвижник постійно молився або бив поклони. Перед церковними святами від заходу сонця аж до світанку він стояв з піднесеними до небес руками. І при цьому преподобний Симеон був такий смиренний, такий покірний, немов найгірший з усіх людей. Для всіх однаково він був доступний і добрий. Отримавши від Бога дар премудрости, святий кожного дня навчав народ, як шукати небесного світла, як утікати від земної суєти, легковажити те, що є, і жити надією життя вічного. Він часто вирішував суперечки і завжди приводив противників до згоди”. 

Бог дав святому Симеону силу творити чуда. Начальник сарацинів Филарх привіз свого свояка, що був розслаблений. Симеон спочатку навчав хворого правд Христової віри, а коли той, пізнавши правду, повірив у Христа, то, за молитвою святого, цілком одужав. Однак про себе святий зовсім не дбав. Його ноги від постійного стояння були зранені, а в ранах роїлося черви. Святий подвижник терпеливо зносив біль, а до червів говорив: “Їжте, що вам Бог дав”, – байдуже, що тим кормом було його живе тіло. У цій місцевості не було води, та за молитвою святого потекло джерело смачної холодної води. Бог дав йому також духа провидіння; святий за два роки наперед провістив, що настане пошесть і нападе сарана – слова його збулися. 

Близько 40 літ прожив преподобний на стовпі. Про смерть святого його учень Антоній розповідає так: “Була п’ятниця. Народ, як звичайно, юрбою йшов по благословення, але святий не виходив зі своєї будки. А коли він і наступного дня не показався, я піднявся на стовп, дивлюся, а він стоїть, як звичайно, з руками піднесеними вгору, лиш лице його сяяло незвичайною красою. Я подумав, що святий духом молиться, і не смів його непокоїти. Але бачу, що тіло не подає ознак життя, я торкнувся його і зрозумів, що Бог покликав преподобного Симеона до своєї слави”. 

Про смерть святого зразу повідомили єпископа Антіохії Мартирія і старосту Ардаборія, і той зразу ж вирушив з 6000 воїнів, бо боявся, щоб мешканці тих сторін не забрали потай тіла святого. Невдовзі прибуло сім єпископів. Весь антіохійський люд вийшов назустріч процесії. Серед співу, плачу і звуків дзвонів тіло поклали в церкві святого Касіяна, де спочивало воно доти, доки не звели нову церкву в пам’ять і на честь святого. При церкві також заклали монастир. Бог прославив мощі святого численними чудами, а вірні ставилися до них з глибоким почитанням. Преподобний Симеон Стовпник помер 459 р., проживши близько сто три роки. 

__________
У той самий день

Собор Пресвятої Богородиці, що в Міясинах

Богородиці, глас 1: Радуйся, обрадованная Богородице Діво,* пристане й заступнице роду людського,* бо з Тебе воплотився Ізбавитель світу;* Ти бо єдина єси Мати і Діва,* присноблагословенна і препрославлена.* Моли Христа Бога,* щоб мир дарував усій вселенній. 

У вірменському краю, біля міста Мелітини, поблизу озера, що звалося Азур, лежав Міясинський монастир, який прославився чудотворною іконою Пресвятої Богородиці. Їй нехай завжди і всюди буде вічна честь, слава і поклоніння від усієї вселенної, а насамперед від нас, Її недостойних дітей. У часи, коли іконоборство лютувало і казилося, коли почитателі ікон або страждали у в’язницях, або гинули мученицькою смертю, натовп єретиків напав на Міясин. Безбожність їхня сягнула краю, вони навіть наважилися кинути в озеро чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. Часто так бувало, що дикі погани, захоплюючи християнські міста, забороняли своїм воякам нищити християнські святині та їхню утвар. Навіть турки і сарацини почитали ікону Пресвятої Богородиці, та єретики, хоча й були хрещені і не одну ласку отримали за поміччю Пречистої, яка їх, дарма, що заблуканих, охороняла перед карою Божого гніву, не спромоглися Її пошанувати. 

Минуло багато літ, і за правління молодого літами імператора Михаїла III (842-867) настав мир для святої Церкви. Почитання ікон було повернено, тоді образ Пресвятої Богородиці виплив на поверхню води цілий і неушкоджений. Вістка про це славне чудо поширилося по всьому краю і поза його межі, зі всіх сторін став горнутися народ, щоб віддати честь чудотворній іконі. Всі молилися до Пресвятої Богородиці, дякували Їй, що не залишила святої обителі і прославляли Господа. Вшанування пам’яті цього чудесного віднайдення святої ікони відбувалося кожного року при величезному здвизі народу, і Христова Церква донині почитає цей день окремою службою. Звідси й походить назва празника – “Собор”. 

__________
У той самий день

Святого мученика Айтала. Святих мучениць 40 дів. Святого Аммуна, диякона і їх учителя

Діялося це за правління безбожного Ліцинія, того самого Ліцинія, який 313 р. дав свободу християнам визнавати свою віру, і який, за видимою ласкою Христа Спасителя, здобув перемогу над своїми ворогами, а потім став мучити й убивати християн. В Адріянополі, македонському місті, мешкало сорок дів, що посвятилися самітницькому і богомільному життю. Свій подвиг вони здійснювали під духовним проводом диякона Аммуна. Старостою міста тоді був поганин Вавд, він наказав їх усіх схопили і доставити на суд. Святі сміливо визнали перед ним свою віру в Христа, і за це староста віддав їх на тяжкі муки, та Божа благодать була з ними, і святі мученики стійко перенесли усі ті муки. Тоді Вавд відправив мучеників в Іраклію, до самого Ліцинія. За його наказом усіх було жорстоко страчено. 

У цей день також було замучено і святого Айтала, диякона. За наказом перського царя Сапора II його каменували за віру у Христа Спасителя. Всі вони постраждали близько 320 р. 

__________
У той самий день

Святої мучениці Калісти та святих мучеників Євода і Єрмогена, її братів

Вони постраждали за Христову віру на початку IV ст. Це сталося в Никомидії. Святі Каліста та її брати Євод і Єрмоген сміливо стали перед судом поган. За сповідування Христа Спасителя та відмову принести жертву ідолам їх було стято мечем. 

__________
У той самий день

Праведного Ісуса Навина

Ісус, син Навина, походив з покоління Ефраїма. Він народився в Єгипті, де юдейський народ страждав у неволі. Властиво, ім’я його було Ошеа, і лиш Мойсей (його пам’ять вшановуємо 4 вересня) дав йому ім’я Ісус, що, як знаємо, означає “Cпаситель”. Ісус разом з усіма євреями вийшов з Єгипту. Коли ж вони перейшли через море, і євреї стали сумніватися в Бозі, тоді Ісус зберігав вірність Мойсею, тому-то Господь вибрав його помічником і наступником Мойсея. 

У Книзі Виходу (гл. 17) читаємо, що коли амалекитяни напали на жидів, Мойсей з піднесеними до неба руками молився Богові, випрошуючи помилування для невдячного народу, тоді Ісус став на чолі жидівської війська і вийшов проти ворога. “І розгромив Ісус Амалека й його людей вістрям меча” (Вих. 17, 13). Далі (гл. 24) довідуємося, що коли Мойсей зійшов на гору Синай, де покрила його хмара і де він перебував сорок днів і ночей, тоді там був з ним і Ісус: “Устав Мойсей з Ісусом, своїм слугою, і вийшов на Божу гору” (Вих. 24, 13). Святе Письмо не згадує, чи Ісус бачив на Синайській горі Господа, але таки він був найближчим свідком величної події, коли Бог покликав до себе Мойсея, аби дати йому скрижалі заповідей. Далі (гл. 33) читаємо, що коли Господь у стовпі хмари сходив до скинії завіту і говорив з Мойсеєм “віч-навіч”, тоді Ісус був на сторожем скинії, а коли Мойсей з неї виходив, то “слуга ж його, Ісус Навин, ще хлопчина, не полишав намету” (Вих. 33, 11). 

Мойсей, за Божим наказом, звістив Ісусові, що Господь призначив його вождем юдейського народу. Коли Мойсей помер, і весь народ плакав за ним, тоді “Ісус Навин наповнивсь духом мудрости, бо Мойсей поклав був на нього свої руки; тож і слухали його сини Ізраїля, і чинили, як заповідав Господь Мойсеєві” (Втор. 34, 9). Ісус Навин став вождем і суддею юдейського народу, а Господь пообіцяв йому свою поміч: “Ніхто не встоїть перед тобою, поки віку твого; як був я з Мойсеєм, так буду з тобою; я не полишу тебе і не покину” (І.Н. 1, 5). Господь наказав йому перейти ріку Йордан, а Ісус повідомив цю радісну вістку народові і всі стали готуватися до походу. Коли ж священики, що несли кивот завіту, вступили в ріку Йордан, то його води розділилися і весь народ перейшов ріку сухою ногою. Згідно з побожним переданням, той перехід відбувся в тому місці, де згодом Христос прийняв хрещення з рук Йоана Предтечі. Ісус Навин велів у пам’ять про чудесний перехід через Йордан поставити серед ріки дванадцять каменів. “Потім Ісус поставив дванадцять каменів також серед Йордану, на тому місці, де стояли ноги священиків, що несли кивот завіту; і зостались вони там посьогодні” (І.Н. 4, 9).

Перейшовши ріку, сорокатисячне жидівське військо пішло походом на сильно укріплене місто Єрихон. На полях біля Єрихону відсвяткували Пасху; відтоді манна перестала падати з неба, бо вже було доволі і збіжжя, і хліба. Тут явився Ісусові “начальник Господнього війська”, архангел Михаїл. Господь наказав, щоб шість днів обходити навколо мурів міста з кивотом завіту, а сьомого дня обійти місто сім разів, сурмлячи у труби. “І закричав народ, і засурмили. А як почув народ звук трубний, ще дужче закричав, і впали мури міста на землю, й народ запопався дертися в місто, кожен прямо перед собою, й захопили місто” (І.Н. 6, 20). 

Підкоривши всіх ворогів, Ісус розділив обіцяну землю між дванадцятьма колінами Ізраїля, а собі вибрав частку в Тімнат-Сераху, поблизу Єфраїм-гори. Коли ж він “постарів і був уже ветхий деньми”, то зібрав старійшин народу і пригадав їм усі Божі добродійства та ті чудесні дороги, якими Господь вів народ той, привівши його до обіцяної землі, пригадав, як Господь прощав їм їхні блуди, стримував свій гнів і благословив його – все те пригадав їм Ісус. Народ свято зарікся, що ніколи не відступить від свого Бога, а Ісус побудував кам’яний жертовник як пам’ять про цю обітницю. “По цих подіях помер Ісус Навин, слуга Господній, маючи віку сто десять років” (І.Н. 24, 30). 

У Книзі Сираха читаємо великі похвали на честь Ісуса Навина: “Хоробрим у війні був Ісус Навин, що в пророцтвах Мойсеєвим був наступником: він був, згідно з іменням своїм, великим, щоб рятувати його вибранців” (Сир. 46, 1). Був він праобразом Христа Спасителя; він привів народ до обіцяної землі, а Христос привів нас у землю вічного блаженства. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

13.09.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Еф.1,1–9:  «Щоб ми стали Його синами через Ісуса Христа»

Коли Ісус Христос приймає людську подобу, Він стає нам братом по природі, але і є одночасно Богом. Через свою божественну природу Він підносить нас до божественного життя. Ми втратили це через падіння Адама і Єви, однак через Ісуса Христа ми стаємо учасниками цієї божественної природи, Господь нас нею обдаровує. 

Погляньмо, чи ми щодня розуміємо це, чи скоріше живемо лише людськими зацікавленнями, бажаннями і стремліннями. Господь нас зробив своїми синами та доньками, спадкоємцями Царства Небесного. Що більше ми будемо цього свідомі, про це пам’ятати і пригадувати, то більше будемо цим жити і відкривати правду про справжнє наше покликання. Бо ж всі ми покликані через віру в Ісуса Христа, через хрещення, через святі таїнства стати учасниками божественного життя!

***

Мр.7,24-30:  «І сказав їй: "За це слово йди, біс вийшов з твоєї дочки"»

Із цього євангельського уривку позиція Ісуса Христа, на перший погляд, може видатися жорстокою. Він досить різко відповідає жінці, яка з проханням припадає Йому до ніг: «Дай спершу, щоб діти наїлись». Він вказує, що прийшов найперше до вибраного народу, і лише потім можна говорити до поган. 

Настирливість жінки у її проханні є прикладом для кожного з нас. Коли ми справді чогось потребуємо, не маємо перейматися, наскільки ми гідні стати перед Богом, бо ж ніколи не будемо гідні. Однак завжди наполегливо маємо просити у Бога. Адже якщо швидко перестаємо просити чогось, це показує, що нам цього й не дуже було треба. Господь про це казав дуже просто: «Просіть, і дасться вам!» 

У Божественній Літургії ми багато разів кажемо: «Господи, помилуй!», повторюючи Богові свої прохання. Тож у випробуваннях, труднощах і нестачах не переставаймо уповати на Бога й просити Його про всі наші потреби.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

13.09.2018р. Б. / Положення чесного пояса Пресвятої Владичиці нашої Богородиці

Положення чесного пояса Пресвятої Владичиці нашої Богородиці

Тропар, глас 8: Богородице приснодіво, людей покрове,* Ти ризу й пояс пречистого Твого тіла* як загороду могутню городу Твоєму дарувала* безсіменним різдвом Твоїм, нетлінною перебуваючи.* В Тобі бо природа обновляється і час.* Тому молимо Тебе, мир городу Твоєму дарувати* і душам нашим велику милість. 

Кондак, глас 2: Пояс Твій чесний, що огорнув богоприйомне лоно Твоє, Богородице,* це сила необорна городу Твого і скарб дібр невичерпний,* єдина Мати-Приснодіво. 

Було це в часи правління імператора Лева VI Філософа (886-912). Його жінка Зоя дуже тяжко захворіла, що навіть найславніші лікарі нічого не могли вдіяти. Тоді, після довгих молитов, цариця удостоїлася Божого об’явлення, що одужає, якщо на неї покладуть чесний пояс Пресвятої Богородиці. Цей пояс імператор Аркадій (395-408) переніс з Єрусалиму до Царгорода, а його дочка свята Пульхерія, згодом цариця, зложила його в золотому ковчезі у церкві Пресвятої Богородиці. І коли Бог об’явив цариці Зої, що має шукати допомоги у тому поясі, то патріярх відкрив ковчег і побачив чесний пояс цілком неушкодженим. З молитвою його поклали на хвору царицю і вона чудом одужала, підвелася з ліжка і стала голосно величати Пресвяту Богородицю. 

Потім чесний пояс поклали назад у ковчег і запечатали царською печаттю. З того часу в пам’ять про це чудо з року в рік святкуємо свято Положення чесного пояса, який ще не раз оберігав Царгород від небезпек. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

12.09.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Гл.6,2–10:  «Носіть тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа»

Що довше ми живемо, то більше пізнаємо свої вади, свої немочі та слабкості. Те саме стосується і хиб наших ближніх. І так, як маємо вчитися приймати свої обмеження, себе такими, якими ми є, так само мусимо вчитися приймати інших людей з їхніми огріхами. І тоді інші будуть приймати нас із нашими немочами. 

Ми часто очікуємо, щоб інші нам прощали, входили в нашу ситуацію, але найперше маємо пам’ятати, що важливо нести слабкості та недоліки інших людей. Коли робимо крок назустріч особі, то вподібнюємось до Бога, який завжди йде кожному з нас на зустріч, знаючи наші вади ще краще, аніж ми самі.

***

Мр.7,14-24:  «Хто має вуха слухати, хай слухає!»

Упродовж земного життя Ісуса Христа за Ним ходили натовпи людей, проте небагато зцілювалося. Лише ті, хто приймав Його з вірою, і лише одиниці ставали Його учнями. Схожою є ситуація й сьогодні. 

Багато людей, здавалося б, знають про Бога, але дуже мало з них приймають Його у своє життя. Не дуже хочуть вслухатися, щоб почути й побачити, як Він діє. Тому маємо дуже важливе завдання – розвивати в собі це розпізнавання дії Бога у своєму житті. Та щораз більше вчитися розуміти, що Він хоче сказати нам через ті чи інші обставини, через ті чи інші події в нашому житті. Бо ж Господь каже: «Хто має вуха слухати, хай слухає!»

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

12.09.2018р. Б. / Св. патр. Царгородських Олександра, Йоана, Павла Нового

Святих патріярхів Царгородських Олександра, Йоана, Павла Нового

Тропар, глас 4: Боже отців наших,* що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості,* не віддали милости Твоєї від нас,* але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, глас 8: Запалені Христовою любов'ю, славні, ви приняли Боже ярмо, хрест чесний, і показалися послідовниками Його життя та учасниками його Божої слави, Олександре богомудрий, з Йоаном чудним і Павлом славним. Тому стоячи перед Його престолом, моліться щиро за наші душі. 

Святий Олександр був архиєпископом Царгорода. Коли відбувався Перший Вселенський собор в Нікеї, святий Олександр тоді був уже єпископом, помічником святого Митрофана. Він звернув на себе увагу Отців Собору рішучістю, з якою захищав Христову віру від безбожного Арія. Патріярх Митрофан призначив його своїм наступником. Святий Олександр обіймав патріярший престол у 326-340 рр. У часи його служіння власне й загинув страшною смертю Арій. 

Хоч імператор Костянтин Великий був ревним християнином, та поганські мудреці хотіли його відштовхнути від Христової віри. Вони просили, щоб їм було дозволено публічно довести, що поганство ліпше від християнства. Найзнаменитіші їхні філософи стали робити закиди проти Христової віри. Але коли один з них почав виступати проти Ісуса Христа, тоді святий Олександр став навпроти нього і голосно сказав: “Іменем Христа Спасителя, наказую тобі замовчати!” І Бог показав свою силу – поганин під час промови раптом онімів. Великий страх охопив поган, одні з них утекли, інші повірили в Ісуса, а поневолений німотою припав до ніг святого Олександра, і лиш після молитви патріярха став говорити. Перші його слова були словами визнання Христової віри. 

Святий Олександр помер у глибокій старості, а своїм наступником він призначив святого Павла (пам’ять його вшановуємо 6 листопада). 

Святий Йоан був родом з Кападокії. За рік до смерти імператора-єретика Анастасія, у 517 р., святий Йоан, на загальне бажання народу, був возведений на патріярший престол, на якому перед ним сидів єретик Тимотей. Імператор Анастасій втручався у церковні справи і на патріярший престол в Антіохії посадив монаха Севера, єретика, який проголошував, що в Ісусі Христі було лишень саме Божество і що Христос лиш як Божество страждав на хресті. Патріярх Йоан виступив проти єресі і кинув клятву на Севера, за що стягнув на себе гнів імператора. Але той невдовзі помер, а за його наступника, побожного імператора Юстина І (518-527) патріярх Йоан зібрав 40 єпископів на місцевий собор, який засудив єресь Севера. Не довго святий Йоан пас своє стадо, але його життя було так сповнене чеснот, що святий Софроній називає його джерелом чесноти, а папа святий Гормисда (514-523) називає його пастирем, якого сам Бог покликав на те, щоб запровадити мир у Христовій Церкві. Помер святий Йоан 520 р. 

Святий Павло обійняв патріярший престол 780 р., після єретика-іконоборця Микити, в останній рік правління імператора Лева IV. Але невдовзі святий Павло усвідомив, що йому бракує сил, аби сміливо боронити Христову Церкви від єресей. І хоч після смерти Лева правила його дружина Ірина, опікунка малого сина Костянтина VI, однак святий Павло зрікся патріяршого престолу. Він пішов до монастиря святого Флора і там у великому благочесті, у безнастанних постах помер у великій святості. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

11.09.2018р. Б. / Роздуми над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

«Та мешканці Єрусалиму і князі їхні не визнали його, а засудивши його, сповнили слова пророків, які читаються щосуботи»

Багато де тепер ми чуємо Боже слово. Але через свої байдужість, легковажність і розсіяність не спішимо виконувати те, що Бог нам заповідає. Але маленький непослух веде нас до великої сліпоти. Очевидно, що мешканці Єрусалиму чули слова пророків, тому що вони "читаються щосуботи". Але через те, що серце їхнє було черстве, вони не змогли розпізнати в Ісусові свого месію. Але ті, хто мав чисте серце, стали учнями Христа. Саме байдужість, інертність, легковажність, недбальство роблять наше серце черствим і нечутливим. І коли в нашому житті настане момент, коли буде важко розпізнати, що є добре і що зле, наше сумління мовчатиме.

*** 

«Іродіяда ж лютилась на нього й убити його бажала, та не могла, бо Ірод боявся Йоана, знаючи, що чоловік він був справедливий і святий, тож і беріг його»

Історія про страту Івана Хрестителя для кожного з нас може бути дуже повчальною. Не раз зло не може діяти відкрито. У цьому випадку Іродіяна, яка була опанована злою пристрастю, використовує для своїх цілей свою дочку. Якби Соломія мала свою власну волю і в першу чергу слухалася б Господа, а тоді батьків, вона би не наказала Іродові вбити Івана Хрестителя. Але для Соломії Господом була її матір. Часто нам важко є порвати емоційний зв'язок з людьми, які нам дуже близькі, і хоч ми розуміємо, що вони роблять неправильно, ми підтакуємо їм, погоджуємося з ними, попускаємо зло, а то й слухаємося їх, "бо то ж мама сказали, бо то ж тато сказали". Господь Бог чітко сказав: "Нехай в тебе не буде інших богів окрім мене". Це значить, що єдиний, кого ми повинні слухатися - наш Бог. А батьків ми повинні шанувати. 

Також гірко нам визнавати, що чоловіки через свою хтивість мають таку слабкість перед жінками. Багато владних чоловіків спокусилися через жінок і таким чином ворог заволодів ними. Чоловіки усвідомлюючи таку свою схильність до слабкостей, мали б краще пильнувати своє серце і завжди зберігати холодний розум. Особливо коли вони наділені владою і від них залежать долі інших людей. Так само жінки, розуміючи, що можуть бути знаряддям у чиїхось руках, не мали б цим зловживати і не наражати чоловіків на спокусу. 

Господи! Багато спокус звідусіль мене оточує. Але я покладаюся на Тебе. Пошли мені мудрості, сили, відваги. Я сприйматиму це як випробування, щоби і Ти і я пересвідчилися, що я вірний Тобі, Амінь.

Мар'ян Довганик

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

11.09.2018р. Б. / Усікновення чесної голови св. Івана Христителя

Усікновення чесної голови св. Івана Христителя

Тропар та кондак

Тропар, глас 2: Пам'ять праведного з похвалами, і тобі вистачає свідчення Господнє, предтече, бо ти показався воістину і від пророків чесніший, бо у струях сподобився хрестити Проповіданого. Тому за істину пострадав ти, радуючися, благовістив ти і тим, що в аді, Бога, явленого в тілі, що взяв гріх світу і подає нам велику милість.

Слава: Кондак, глас 5: Предтечі славне усікновення було якось божественним задумом, щоб і тим, що в аді, проповів Спасове пришестя. Нехай, отже, ридає Іродія, що випросила беззаконне вбивство, бо возлюбила не закон божий, ні живий вік, але - лукавий і дочасний.

І нині: Богородичний, глас 5: Радуйся, двері Господні непроходимі, радуйся, стіно і покрове тих, що прибігають до тебе, радуйся, пристане, бурями не навіщувана і подружжям незаймана, що родила плоттю Творця твого і Бога. Молитись не переставай за тих, що оспівують і поклоня­ються різдву твоєму.

Діяння святих апостолів 13,25-33

В тих днях, сповнивши свій шлях, Іван мовив: Я не той, за кого ви мене вважаєте; он іде за мною той, якому я не гідний розв'язати взуття його. Мужі брати, сини роду Авраама, і ті між вами, що бояться Бога! Вам послане слово цього спасіння. Та мешканці Єрусалиму і князі їхні не визнали Його, і засудивши Його, сповнили слова пророків, які читаються щосуботи. І не знайшовши в Ньому ніякої смертельної вини, вимагали у Пилата вбити Його. А коли виконали все, що було написано про Нього, зняли Його з хреста і поклали до гробу Та Бог воскресив Його з мертвих, і Він багато днів являвся тим, що прийшли з Ним з Галилеї в Єрусалим, які й тепер є Його свідками перед народом. І ми звіщаємо вам ту обітницю, що була дана батькам нашим. Бог її здійснив нам, їхнім дітям, воскресивши Ісуса.

Євангеліє від Марка 6,14-30

В той час почув Ірод цар слухи про Ісуса Христа, бо явне стало ім'я Його, і сказав, що Іван Хреститель встав із мертвих, і тим-то сили діються через нього. Інші го ворили, що то Ілія, а інші казали, що то пророк є або як один з пророків. Почувши ж, Ірод сказав, - це Іван, якому я відтяв голову, він встав з мертвих. Той бо Ірод, пославши, схопив Івана і зв'язав у в'язниці задля Іродіяди, жінки Фи-липа, брата свого, тому що оженився з нею. Бо Іван говорив Іродові: Не годиться тобі мати жінку Филипа, брата твого. Іродіяда же гнівалася на нього і хотіла його вбити, та не могла. Бо Ірод боявся Івана, знаючи його як чоловіка праведного і святого, і беріг його; і слухавши його, багато чинив, а слухав його залюбки. І як настав пригожий день, коли Ірод на свої уродини справляв вечерю своїм князям і тисячникам та старшим галилейським, і як увійшла дочка тієї Іродіяди і танцювала, і угодила Іродові й возлежащим з ним, сказав цар дівчині: Проси в мене, чого тільки хочеш, і дам тобі, хоч би й половину мого царства. Вона ж, вийшовши, сказала матері своїй: Чого просити? А ця сказала: Голову Івана Хрестителя. І зараз, ввійшовши з поспіхом до царя, просила, кажучи: Хочу, щоб ти негайно дав мені на блюді голову Івана Хрестителя. І прескорбний був цар, та ради клятви і задля возлежащих з ним не хотів їй відмовити. І зараз післав цар прибічника і звелів принести голову його. А він пішов і усікнув його в в'язниці. І приніс голову його на блюді і дав її дівчині, а дівчина дала її матері своїй. А ученики його, почувши, прийшли і взяли тіло його й положили його у гробі. І зібрались апостоли до Ісуса і сповістили Йому все, що робили і чого навчали.

Проповідь

Сьогодні Свята Церква обходить свято Усікновення Голови Івана Хрестителя. Ще називають святого Івана також «Предтечею», бо Бог післав Його підготувати людей до приходу Спасителя. Він був у тому самому віці, що Ісус Христос. Перед тим, як Христос почав свою учительську працю, святий Іван, останній і найбільший з усіх пророків, з'явився на березі Йордану і почав приготовляти людей до приходу Спасителя.

Ті, що жалували за гріхи, хрестилися. Хрещення святого Івана не відпускало первородних гріхів, а тільки було знаком покаяння. Наприклад, коли у наші часи чоловік б'ється у груди під час молитви, то з цього ми знаємо, що цей чоловік здійснив блуд (гріх) і тепер кається. Подібно хрещення святого Івана було тільки знаком покаяння, готовність до сприйняття чогось більшого. Хрещення, що встановив Ісус Христос - це тайна, яка відпускає гріхи. І ті, що прийняли хрещення покаяння, опісля прийняли хрещення на відпущення гріхів.

Люди запитували його: «Що маємо робити тепер, після твого хрещення?» Святий Іван Хреститель, підготовляючи до сприйняття Нового Завіту, відповідав: «Хто має дві сорочки, нехай одну віддасть тому, що не має ні одної». Каже, крім шанування права і майна ближнього, допомагати ближньому в його потребах. Коли тебе Бог благословив добром, подякуй Йому, але і не забудь твого брата, що потребує помочі. Помагай убогим, хворим.

На березі Йордану стояли і Митарі - це ті, що збирали податок від людей для чужої країни. Їх жиди ненавиділи і вони запитали святого Івана: «А ми що маємо робити?» «Сповняйте добросовісно обов'язки свого стану», - така була його відповідь. Виконуй добросовісно обов'язки свого стану - це і до нас відноситься. Чи ви адвокат, чи селянин, чи робітник, чи бізнесмен, чи мама у власному домі - виконуй добросовісно свої обов'язки. Що б нам святий Іван говорив, коли б з'явився сьогодні між нами? Я вірю, що ті самі слова повторив би. Покайтеся за гріхи, бо наближається Царство Боже, тобто не грішіть, бо вас чекає смерть і перехід у Царство Небесне. Совісно виконуйте свої обов'язки. Найперше, ви всі батьки і будьте добрими батьками, з Богом виховуйте своїх дітей. Багатьом довелось би червоніти перед ним, бо про своїх дітей зовсім не дбають про їх духовне виховання, а дбають тільки про заробіток та добре життя.

Також стояли воїни і слухали святого Івана Хрестителя. І вони запитали його: «Що ми, у котрих руки сплямлені кров'ю, люди крові і смерті, маємо робити? Чи вільно нам приступати до хрещення?» Відповів святий Іван Хреститель: «Не надуживайте військовими правилами і не кривдіть людей. Будьте задоволені платнею». І це воїни добре розуміли, бо не раз під час жорстоких і небезпечних війн порушували це. Цим він їм каже: «Більше не грабуйте людей, не вимагайте у них грошей, не руйнуйте міст, а будьте задоволені тим, що вам платять за службу».

Між людьми були і фарисеї, і садукеї - провідники жидівського народу. Вони були горді і багаті. Вони собі сміялися із цього. Так, з цікавості слухали святого Івана. Вони не приступали до хрещення, бо мали себе за праведних. Святий Іван їм сказав: «Роде гадючий. Хто вас навчив утікати від майбутнього гніву? Як можете втікати перед Божою карою. Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне». Святий Іван мав відвагу сказати правду провідникам народу. Бо він ненавидів гріх і кликав людей до покути. Він нічого не боявся, а голосив: «Покайтеся, якщо ні, то погибнете».

Не тільки фарисеї, але і сам цар Ірод, прийшов його послухати. Він публічно жив у гріху. Цар Ірод, з Галилеї, взяв розвід зі своєю жінкою і жив на віру з жінкою свого брата Филипа, котрий ще жив. Самому цареві святий мав відвагу сказати: «Не годиться тобі, царю, мати жінку свого брата». Розсердився Ірод і кинув святого Івана до тюрми. Але, все таки, боявся і поважав святого Івана. Знав, що він святий чоловік і навіть часто його відвідував у тюрмі, щоб з ним говорити. Але Іродіана, з котрою жив на віру, ненавиділа святого Івана і шукала способу, як би його позбутися. Одного дня цар вчинив велику забаву своїм урядникам. Коли всі були вже п'яні, Іродіана післала свою доньку, щоб в дуже розпусний спосіб танцювати перед Іродом і гістьми. П'яному Іроду сподобався танець і він браво сказав до всіх: «Проси у мене чого хочеш і дам тобі навіть і половину мого царства». Зараз побігла дівчина до мами і розповіла все мамі. «Іди, - сказала мама, - і швидко, поки Ірод п'яний, домагайся голови святого Івана Хрестителя». Побігла дівчина. «Чого просиш у мене?» - питає Ірод. «Голови Івана Хрестителя», - відповіла дівчина. Ірод зблід. Він боявся святого Івана, бо знав, що він від Бога. Однак у своїй гордості і п'яному стані закликав: «Обіцяв, що дам те, чого захочеш, то дам». «Ідіть, - каже воїнам, - зітніть йому голову і принесіть на тарілці». Пішли воїни, відтяли голову, принесли на тарілці, дали дівчині, а дівчина мамі.

Святий Іван Хреститель умер мученицькою смертю, бо був мужній, неустрашимий. Нам треба такої мужності в щоденному житті. Треба мужності боротися зі спокусами, треба мужності стриматися від тих місць і тих осіб, що нас приводять до гріха, треба мужності відректися від приятелів, що нас намовляють до гріха, треба мужності щиро висповідатись зі всіх гріхів перед священиком, треба мужності встати з теплого ліжка і піти до Церкви, коли на вулиці мороз, треба мужності, щоб не упиватися, коли силують і коли є для цього нагода, треба мужності оженитися, виховати родину і посилати дітей до християнських шкіл, треба мужності зняти шапку і перехреститися, коли проходимо біля Церкви і тим самим віддати поклін Ісусові Христові в Пресвятій Євхаристії, треба мужності перехреститися перед їжею, коли знаходишся у товаристві.

Ось такої мужності нам бракує. Ось такої мужності навчимося сьогодні у святого Івана Хрестителя. Молімося і просімо сьогодні, щоб він дав нам такої мужності. Амінь.

о. Василь Анин
"Сівач", вересень 2009 Ч. 9 (120) рік 11

Для створення сторінки використано такі видання:
Календар "Місіонаря" 2003. - Львів: Місіонар, 2003;
Збірник проповідей "Сівач".
А також ікону Усікновення чесної голови святого Івана Христителя.

Джерело:    ОРАНТА

10.09.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Гл.4,28–5,10:  «Трохи закваски квасить усе тісто»

Якщо ми хоч трохи уявляємо технологію приготування хліба, то знаємо, що дріжджі або закваска дає тістові можливість рости, і з нього потім випікають хліб. Закваски до тіста, щоб воно росло, треба дуже мало, порівняно з тим, скільки треба всього решту. Але дуже важливо, щоб ця закваска була якісною, інакше, навіть велика її кількість не заквасить тіста, і воно не виросте. 

Цим прикладом Господь вказує нам, християнам, що не розходиться в тому, щоб християн було багато, а лише в тому, щоб вони були тією якісною закваскою, яка може перемінювати тісто і перемінювати інших людей. Тому, найперше, маємо дбати про власну «якість». Якщо будемо християнами доброї якості, тобто правдивими, а не номінальними, тоді неминуче будемо преображувати і перемінювати всіх навколо себе, «квасити все тісто».

***

Мр.6,54–7,8:  «Народ цей устами мене почитає, серце ж їхнє далеко від мене»

Кожен у міру своєї вихованості пробує контролювати свою поведінку: хтось зважає на це більше, хтось – менше. Проте часто така зовнішня постава й поведінка не відповідає тому, що особа має в серці. Це не раз нам самим складно зауважити в собі. Звичайно, набагато легше бачимо це в інших, і саме на цьому будується наше осудження інших. Адже бачимо, як часто людина одне декларує, а не раз зовсім по-іншому поводиться. 

Отже, наше нутро, наше серце – це те, з чого починається наша поведінка. І тому коли Господь каже, що «серце їхнє далеко», Він підкреслює, що їхня поведінка є лише зовнішньою, а внутрішнє буття – інше. Проте, як кажуть у народі, «шила в мішку не втаїш». 

Тобто те, чим живемо всередині, неминуче в тих чи інших обставинах проявляється, і що складніші обставини, то більше проявляється те, ким ми насправді є.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

10.09.2018р. Б. / Преп. Мойсея Мурина; Св. Августина, єп. Іппонського

Преподобного Мойсея Мурина

 

Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом,* і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Мойсеє.* Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши,* зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе.* Слава Тому, що дав Тобі кріпость,* слава Тому, що вінчав Тебе,* слава Тому, що діє тобою всім зцілення. 

Кондак, глас 4: Муринів подолавши і лиця демонів осоромивши, засяяв єси як сонце світло, світлом життя твого і навчаннями напоумляєш душі наші. 

Трапляються хвилини в житті чоловіка, що коли гляне в свою душу і побачить, скільки там гріха, скільки невдячности до Бога, і так мало добрих діл – то такі думки приходять в голову, що боїшся, аби не впасти в розпуку. Та саме в такі тяжкі хвилини не сумнівайся у Божому милосерді, тоді перечитай житіє преподобного Мойсея Мурина і разом з ним молися словами псалма: “Окропи мене іссопом, і я буду чистий, обмий мене, і я над сніг буду біліший” (Пс. 51(50), 9). А Господь Бог подасть ласку, допоможе і приведе до розкаяння. 

Преподобний Мойсей був родом з Етіопії, а що на лиці був дуже смаглявий, то звали його Мурином. Він був невільником, та утік від свого пана і пристав до розбійників, а оскільки мав незвичайну силу і проливав крівцю як водицю, то не дивно, що розбійники обрали його своїм ватажком. 

Не відомо, що сталося, та знаємо, що Мойсей у гарячих сльозах прийшов до пустельної лаври святого Макарія Єгиптянина, припав до ніг святого і просив прийняти його як каяника самітника. Коли преподобний Макарій відмовив йому в проханні, то Мойсей цілий тиждень не відходив від воріт лаври, і Макарій, пізнавши Божу волю, прийняв його. 

Так ватажок розбійників і душогубець став монахом. А невдовзі всі побачили, як він глибоко розкаюється: дні і ночі преподобний не припиняв молитися, а строгістю посту обійшов решту братів. Минув час, і св. Макарій дозволив йому оселитися в окремій печері, що було привілеєм лиш досвідчених монахів. І тоді настав для Мойсея час найтяжчої боротьби. Диявол не давав йому спокою, мучив його спокусами, затемнював його розум пригадуванням усіх давніх злочинів, тіло рвалося до давніх звичок. І це тривало роками. Мойсей у своєму смиренні просив поради у старих, досвідчених монахів, що має робити? Одні радили безнастанно молитися, другі – постити, треті – працювати руками. А Мойсей усе те поєднав; він цілими днями клячав на молитві з простягненими руками, постами геть-чисто висушив своє тіло, а ночами носив здалеку воду для старих монахів. 

Лиш через шість довгих років, за своїми молитвами і за молитвами провідника своєї душі монаха Ісидора, спокуси відступили, і Бог дав преподобному Мойсею силу проганяти бісів. Чутка про його велику святість поширилася по всій околиці, багато людей стало приходити до нього і просити про молитви та благословення. Також і правитель тих країв хотів побачити святого і зі своїм двором подався до лаври святого Макарія. Ідуть вони, а ось вже поблизу лаври зустріли високого чорнявого на лиці монаха, в старій убогій рясі з коновками в руках. 

“А де тут у вас келія брата Мойсея Мурина?” – запитав володар. 

“Навіщо він вам, – відповів монах, – то чоловік несповна розуму, негідник і простак, та й життя його було погане!” І пішов далі своєю дорогою. 

Здивувався володар, що монах так обмовляє свого брата, а коли він прибув до лаври, то все розказав ігуменові. А той питає: “А як виглядав той монах?” 

“Такий і такий, – каже правитель, – високий, чорний на лиці, старенька ряса, ніс воду в коновках”. 

“Так це ж і був Мойсей, – відвів ігумен, – через своє велике смирення він сам осудив себе перед вами. Та життя його насправді ангельськи святе!” 

За рішенням старших, Мойсей прийняв перший ступінь свячень на піддиякона. Коли єпископ побачив його вдягненого в білий стихар, то сказав до нього так: “Мойсеє, тепер ти справді став білий!” На це смиренний слуга Божий відповів: “Білий я на око, але моліть Господа, щоб Він у невимовному своєму милосерді вибілив і мою душу!” 

Коли святого Мойсея висвячували на священика, то єпископ хотів випробувати його смирення і прогнав від престолу. А святий пішов у найдальший закуток церкви і сказав сам до себе: “Добре тобі так; як смієш ти, грішний, навіть думати про таку гідність!” Слова ті почули інші монахи, що йшли за ним, повернути його до престолу, і єпископ висвятив його на священика. Так колишній душогубець став священиком. Невимовне є милосердя Господа Бога! 

Але не вдасться також і висловити, яке святе, яке невинне було життя преподобного Мойсея. Любов його до ближніх була дуже велика; він ніколи нікого не образив, ніколи нікого не осуджував. “Найбільше треба стерегтися, щоб не осуджувати брата, – казав він, – а хто знає глибину власних гріхів, той напевно не буде зиркати за блудами інших і осуджувати їх не стане”. “А якщо любиш брата, то не твори йому зла, не думай про нього зле в своєму серці, не погорджуй того, хто зле чинить, не дружи і не приставай з чоловіком, який шкодить своєму ближньому, не веселися, коли другому зле ведеться, не принижуй нікого, але говори такі слова: «Бог знає кожного». Не слухай наклепника, але навіть і такого не треба ненавидіти. Не ворогуй ні з ким, а думка про помсту нехай не наближається до тебе. У цьому є мир”. 

Так говорив святий Мойсей. Якось один монах провинився і браття зійшлися, аби вирішити, як і що з ним зробити. Послали і за Мойсеєм. Аж дивляться, іде він, а на плечах несе великий мішок піску. Всі, здивовані, запитали його, що це значить? 

“Гріхи мої є зі мною і я не бачу всього їх тягаря, – відповів святий, – а приходжу судити чужі гріхи!” Всі зрозуміли ці слова і простили винуватцеві його блуд. Іншого разу молодий монах просив преподобного Мойсея поради, що робити, аби спастися. А святий відповів йому так: “Сиди постійно у своїй келії і без потреби не залишай її; вона приведе тебе до спасіння. Бо як риба, що витягнули з води, гине, так і монах віддаляє від себе спасіння, якщо часто без причини залишає свою келію!” 

У часі Великого посту прийшли до його келії сторонні люди, подорожні. Монахи тоді не їли нічого вареного, але святий Мойсей розпалив вогонь, аби зварити для втомлених гостей якусь страву. Коли інші самітники побачили дим біля його келії, то осудили його за лакомство і донесли про це ігуменові. Той сказав їм, що прилюдно скартає Мойсея і в присутності всіх братів, представивши йому справу, мовив таке: “Ти, отче Мойсею, переступив людське право, щоб сповнити право Боже, яке велить голодного нагодувати”. Так осоромилися ті, що безпідставно осудили слугу Божого. 

П’ятнадцять років прожив вже Мойсей у лаврі як священик. Бог дав йому дар провіщення і наділив його багатьма ласками та силою творити чуда. Було це 400 р., коли святому Мойсеєві минуло сімдесят п’ять років. Одного дня він зібрав монахів і сказав: “Браття, нині нападуть на нашу лавру варвари, тому втікайте і спасайте життя”. А коли вони просили його втікати разом з ними, він відповів так: “Ні, браття, я тут залишуся. Довгі літа грішив я і мечем убивав невинних людей. А в святому Євангелії написано: «…всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт. 26, 52). Нині Бог дозволить мені спокутувати всі гріхи мого життя”. 

Монахи втекли, а з преподобним Мойсеєм залишилося лиш семеро братів. І справді, розбійники напали на обитель і вбили Мойсея та шістьох монахів, а сьомий сховався і врятував своє життя. 

__________
У той самий день

Cвятого Августина, єпископа Іппонського

 

Тропар, глас 8: Православія наставнику, благочестя й чистоти учителю,* вселенної світильнику,* монахів богонатхненна окрасо, Августине премудрий,* ученнями твоїми все просвітив ти, сопілко духовна,* моли Христа Бога, щоб спас душі наші. 

Кондак, Глас 2: Премудрости свята і Божа посудино, богослов'я світлу трубу одноголосно тебе прославляємо, преблаженний Августине; бо ти ясно научив віри Христової і її зберіг та помножив в многоту стада вірних. Тому з ангелами тепер радуєшся в Христі Бозі, і молишся безупинно за всіх нас.

Святий Августин – світило Христової Церкви, якого Сьомий Вселенський собор назвав “великим учителем і плодовитим письменником святої Церкви”, – народився 13 листопада 354 р. в місті Тагасті, в африканській провінції Нумидії. Батьки його походили з доброго і шанованого роду, хоч і не були дуже багаті. Батько називався Патрицій, а мати Моніка. З материним молоком Августин увібрав дух любови до Спасителя, а Ім’я Ісус було вже з дитячих літ закарбоване в його серці. Ось що він про себе пише: “З молоком матері моє серце увібрало в себе Ім’я Ісуса і глибоко заховало його, і найкраща річ, найбільш мудра й учена, не притягувала мене до себе, якщо не була поєднана з цим Іменем”. 

У молодому віці він дуже тяжко занедужав, і сам просив про хрещення, однак коли йому стало легше, то це таїнство відклали, бо боялися, щоб після хрещення він не впав у тяжкий гріх, який має ще більші наслідки для того, хто вже прийняв благодать хрещення. Батьки бачили, що Августин має великий талант до наук, тому віддали його до школи в Тагасті, а потім послали до сусіднього міста Мадаври, де він вивчав риторику і філософію. Потім батько послав його до найвищої школи в Картагені і надіявся, що Августин, обдарований незвичайним талантом красномовности, здобуде собі славу і високі почесті. А тим часом мати день і ніч молилася до Бога, аби син прийшов до пізнання, що всі науки світу є нічим перед лицем єдиної мудрости, яку дарує життя, посвячене Ісусу Христу. Ще до від’їзду до Картагени Августин упав у тяжкий гріх нечистоти; він не зважав на пересторогу своєї матері і в Картагені, яка була осередком наук та розпусти, ступив на найгіршу дорогу життя, нечистого і розпусного. 

Водночас із цим він почав страждати у своїй душі, сором перед собою і страх кари не давали йому спокою. Сам він згодом писав, що “від остаточного занурення в море гріха мене ніщо так не утримувало, як страх перед смертю і перед Твоїм, о Боже, судом, і страх той ніколи не полишав мого серця”. У найкращих хвалених поганських книжках він не міг він знайти миру і не раз брав у руки Святе Письмо. “Однак я не був готовий пойняти ті глибокі тайни, які для гордих є непойнятні, а впокорити себе тоді я не вмів”. Святе Письмо видалося йому звичайною книжкою, і він не читав його, навіть гірше, впав у блуд маніхейства – найсквернішу єресь, що дозволяла всякі непристойності і безчестя, через це навіть погани її зненавиділи. 

Закінчивши науку, він сам став навчати інших красномовности, спочатку в Тагасті, потім у Картагені і Римі, і врешті-решт в Медіолані, куди послав його римський намісник Симмах, якого медіоланці просили про мудрого учителя красномовности. А молодий ще літами Августин горів тоді спрагою слави, та при цьому не полишав злого та грішного життя, сам наклав на себе кайдани гріха і все більше й більше пригнітав свою душу. 

А там, у рідній домівці, його свята мати днями й ночами плакала перед Розіп’ятим, біль краяв її серце і вона приносила його в жертву Богу, благаючи ласки для сина, якого хотіла бачити святим, однак який гинув у нечистотах гріха. “Моя мати, – пише святий Августин, – днями і ночами жертвувала за мене своє серце і гарячі сльози”. Вона просила про молитви єпископа Тагасти, а той сказав святій вдові (батько Августина тоді вже був помер) такі слова: “Уповай на Бога, не може бути, щоб загинула дитина, за якою пролито стільки сліз”. І слова його сповнилися. 

У Медіолані єпископом тоді був святий Амвросій (його пам’ять вшановуємо 7 грудня), муж, проповіді якого творили чуда і вражали найтвердіші серця. Августин цікавий був послухати його проповіді, однак не йшлося йому про те, що говорить святий учитель, а те, як говорить. Однак, пише згодом сам Августин, “разом з красномовними словами у серце моє входили і речі, на які раніше не звертав уваги; я не міг розділити красномовного способу проповіді від того, про що говориться, і поволі пізнавав, що проповідник говорить не лишень красно, але й справедливо”. Наслідком цього стало цілковитий розрив із єрессю, однак до виправлення було ще дуже далеко; спрага слави, багатства і тілесних розкошів неначе гадюка вп’ялася в його серце, а совість мучила і не давала спокою. Він часто жалівся своїм найщирішим приятелям, Аліпію і Небридію, що немовби стоїть на роздоріжжі, не знаючи, що робити і куди іти. “Я волік за собою свій тяжкий ланцюг і не раз думав, що загину під ним. Мене дратували похвали, які я чув про святу чистоту, мало того, я відштовхував від себе руку, що хотіла мені допомогти”. 

Саме тоді приїхала до нього мати, свята Моніка; вона радила йому одружитися, однак він і цього не зробив. Августин, хоч у його серці кипіла страшна боротьба, яка завдавала йому страшних мук, не залишав грішного життя. Й в усьому тому якась невидима сила спонукала його шукати правди. Він спрагло читав книги найбільших філософів, але те читання не заспокоїло його, він знову взяв у руки Святе Письмо і став читати послання святого Павла – поволі в його душі стало розвиднятися. Божа благодать була вже поблизу; слізні молитви матері пробилися крізь хмари і сягли небес. Августин почав пізнавати, яка велика сила чесноти, він зрозумів, що йому треба очистити серце від усього, що грішне і земне. Тоді в Медіолані був священик, повний Божого Духа, на ім’я Симплиціян. Августин звернувся до нього і, як то кажуть, вилив перед ним усе своє серце. Симплиціян порадив йому стати правдивим християнином і навів йому приклад славного бесідника і учителя Вікторина, який у часи своєї найбільшої слави покинув дорогу, що вела його до земних дібр, і, прийнявши Христову віру, став смиренним її слугою. Коли Августин почув про це, його серце аж запалало спрагою наслідувати такий приклад. “Я рвався душею, – пише він, – до того, щоб ні про що не думати, лиш про Тебе, Господи! Але відчував себе ще скованим, і то не чужим ланцюгом, але власною волею, яка стала міцніша від залізних оков. Бо зі злої волі походить пристрасть, а якщо їй підлягаємо, то вона переходить у схильність, а якщо тій схильності піддатися, то вона стає необхідністю, яку ми добровільно на себе накладаємо. Оце кільця того ланцюга, в якому диявол тримав мене наче невільника. Я мав волю, о Боже, лиш Тобі служити, але сильніша за цю була воля, яка через тривалу схильність до злого перемагали в мені всі добрі змагання. Так мав я дві волі, стару і нову; земну, грішну, і другу, духовну, й вони поборювали одна одну й моє серце роздирали на шматки. І так на собі я досвідчив те, що вичитав у посланнях святого Павла, що пориви духа повстають супроти тіла, а пориви тіла – супроти духа”. 

“Зі мною було те саме, що з чоловіком, який і хотів би встати, та, знеможений сном, далі засипає, і хоч знає, що час прокидатися, однак далі піддається снові. Я не мав уже навіть найменшого сумніву, що стократ ліпше для мене кинутися в обійми Твоєї любови, мій Боже, ніж підлягати своїм пристрастям, – я це знав, однак не міг ще зірвати зв’язок з гріхом. Я говорив собі, як той, що не досипає: «Ще трішки, ще хвилинку!» – і та хвилина тягнулася довше і довше. Дарма, що мав у душі бажання йти за Твоїм голосом; схильність до злого міцно в’язала мене. О, я нещасний! І що мені допоможе вирватися з кайданів власного тіла, як не Твоя благодать, Спасителю мій?” 

Й уповання на ту ласку не підвело. Одного разу Августина відвідав дворянин з царського оточення на ім’я Понтиціян. Серед іншого, став він розповідати про незвичайні подвиги преподобного Антонія та інших пустельників; розказав і про те, як два рицарі з царського двору випадково прочитали житіє святого Антонія і так перейнялися ним, що покинули двір, покинули своїх наречених, дівиць з відомих родів, і пішли в пустелю спасатися. 

“А коли я про те почув, – пише святий Августин, – тоді в моєму серці народилася нова мука і сором. Понтиціян пішов, і я сказав до свого приятеля Аліпія: «І що ми робимо? Невігласи приходять і завойовують для себе царство небесне, а ми, з нашою мудрістю, такі нерозсудливі. Дивись, як ми борсаємося в плоті і в крові. Чи тому, що вони випередили нас на дорозі до доброго, ми маємо соромитися іти з ними?» І знову в його душі почалася боротьба доброї постанови з грішними нахилами. Перемагала спрага цілковито віддатися Богу. «Тепер, у цій хвилі, нехай це станеться!» Однак і пристрасті не мовчали: «Ти хочеш нас покинути? Що, відтепер тобі не вільно буде робити цього і цього?» Ах, які страшні речі стояли перед моїми очима. Мої нахили немовби питали мене: «І ти думаєш, що без зла і гріха витримаєш?» Однак їх голос уже був слабший. Бо з іншого боку свята невинність показалася мені в усьому блиску своєї величі, я бачив при ній численні ряди юнаків і дівиць, чоловіків і жінок, і мені здалось, що чую голос: «І ти не зможеш зробити те, що вони змогли? Та й і не самі вони це зробили, а лиш тоді, коли були скріплені Божою благодаттю. Кинься в обійми Розіп’ятого і не бійся нічого. Він напевно не відкине тебе, якщо прийдеш до Нього, Він тебе зцілить і спасе»”.

І від тої боротьби потоки сліз потекли з його очей. Він пішов у сад, ліг під фіговим деревом, а сльози текли і текли, і Бог прийняв їх як щиру жертву. А він молився: “Як довго, ох, як довго будеш Господи гніватися на мене? Я прошу Тебе, забудь всі мої дотеперішні гріхи, тягар яких я тепер так відчуваю. І як довго я маю собі казати: «Завтра, завтра!». Чому – не нині? Чому не в цій хвилі має стати кінець моїм гріхам?” І нараз він почув дитячий голос, що, приспівуючи, повторював: “Візьми і читай!” Йому здалося, що в тому голосі він чує Божий наказ, і пішов у будинок, узяв Святе Письмо, зокрема послання святого Павла, і, відкривши книгу, натрапив на таке місце: “Тим більше, що ви знаєте час, що вже пора вам прокинутись із сну: тепер бо ближче нас спасіння, ніж тоді, як ми увірували. Ніч проминула, день наблизився. Відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімось у зброю світла. Як день, – поводьмося чесно: не в ненажерстві та пияцтві, не в перелюбі та розпусті, не у сварні та заздрощах; але вдягніться у Господа Ісуса Христа і не дбайте про тіло задля похотей” (Рим. 13, 11-14). І в ту хвилю Августин вирішив цілковито присвятити себе Богові. Він розповів усе, що з ним сталося, Аліпієві і дав знати про це своїй матері. Це чудесне навернення святого Августина сталося в серпні або вересні 386 р. 

Стан своєї душі після навернення він описує так: “Ти, о Господи, витягнув мене з глибокої прірви зіпсуття, Ти цілковито перемінив моє серце, і я вже не бажав нічого з того, чого бажав раніше, я хотів лишень того, що згідне з Твоєю волею. Як легко далося мені зректися всіх розкошів (а спочатку я боявся їх втратити), бо Ти – моя єдина розкіш, Ти, мій Боже, прогнав їх з мого серця, бо Ти сам вступив до душі моєї. Я відчув себе вже вільним від спраги слави, маєтків і тілесних розкошів!” 

Він вирішив покинути працю вчителя і зі своєю матір’ю та кількома близькими друзями поїхав до Касіціякума, де на фільварку свого приятеля Верекунда хотів приготуватися до прийняття тайни хрещення. Звідси повідомив він про все святого Амвросія і тут, серед сільської тиші, пробув аж до перших днів Великого посту. У Велику суботу, 24 квітня 387 р., Августин і його приятель Аліпій прийняли хрещення в Медіолані, а уділив його святий Амвросій. “Коли ми очистилися в купелі хрещення, – пише святий Августин, – нараз відійшов той неспокій, що тривожив нас упродовж усього нашого грішного життя. Я плакав від зворушення, слухаючи милі звуки псалмів, що їх співали в церкві, бо разом з тими звуками в моє серце вливалася Твоя, о Господи, правда; це вона схилила мене до ще більшого благочестя”. 

Після хрещення він поїхав до Остії, бо померла його мати, свята Моніка. Вона дожила до того, чого бажала; син її навернувся до Господа, а більшого щастя свята невіста тут, на землі, не бажала. З Остії Августин подався до Африки й оселився у своєму домі, поблизу міста Тагасти. Тут, разом з кількома приятелями, він прожив три роки, цілковито віддавшись служінню Богові, постам, молитві, добрим ділам і читанню Святого Письма, над яким сидів день і ніч. Він продав своє майно, а виручені гроші роздав убогим – зі світом його вже ніщо не пов’язувало. Він і не думав про те, щоб покинути тихе, приховане від стороннього ока життя, та інша була Божа воля. Недалеко від його оселі було розташоване місто Іппон. Там жив один чоловік, що хотів посвятити себе монашому життю, та спочатку бажав порадитися зі святим Августином і попросив його прибути з тією метою до Іппону. Так і сталося. В Іппоні Августин зайшов до церкви, саме під час проповіді, в якій єпископ Валерій говорив, що конче потребує благочестивого священика для своєї церкви. Народ, побачивши Августина, про чесноти якого всі знали, сприйняв його прихід за видимий Божий знак; святого силою затримали в храмі, а єпископ Валерій об’явив, що така воля небес, і Августин змушений був прийняти священичі свячення. 

А цього, властиво, він боявся найбільше, бо знав, який то важкий обов’язок: “Нема нічого приємнішого, – пише він, – як гідність єпископа, священика або диякона, і нема нічого легшого, як той уряд, якщо його виконувати поверхово, ще й потураючи людським блудам, та водночас нема нічого страшнішого і обридливішого перед Богом, як таке чинити. Та, знову ж, нема нічого піднесенішого і святішого перед Богом, як влада єпископа, священика або диякона, якщо вони свій уряд сповняють згідно з наукою Ісуса Христа; та, з другого боку, нема нічого тяжчого, труднішого і небезпечнішого”. Та годі було противитися волі Бога. В африканських церквах тоді був звичай, що лишень єпископи проповідували в церкві, але єпископ Валеріян відступив від звичаю і довірив уряд проповідника святому Августинові. А коли могутнє слово нового проповідника залунало в церкві, то воно до глибини серця зворушило всіх. Недарма Августин був колись славним учителем красномовности. Лиш тоді він шукав власної слави, а тепер говорив задля слави Божої і задля спасіння довірених йому душ. 

Життя поза церквою він провадив монаше, тихе і посвячене молитві. У саду, який йому відступив єпископ, Августин побудував монастир, в якому разом з ним жило ще кілька Божих слуг. Також він заклав і жіночий монастир, ігуменею якого стала його сестра. Для інокинь він писав глибокі науки, та сам ніколи не заходив до їхнього монастиря. Єпископ Валерій постарався про те, що ще за його життя Августина було призначено його наступником і висвячено на єпископа. Сталося це 395 р. Як він розумів обов’язок єпископа, можна дізнатися з його власних слів: “Єпископ має неспокійних присмиряти словом, засмучених і малодушних утішати, хворим допомагати, противників правди переконати, невігласів навчити, лінивиx заохочувати і підбадьорювати, гордих упокорити, сварливих розсудити, вдовам, сиротам й убогим надати допомогу, скривджених боронити, добрих охоронити, злих терпеливо зносити – а всіх любити. Душпастир не має боятися смерти, якщо йдеться про добро його стада, бо дбання про стадо – це обов’язок священика”. 

Уже єпископом він проповідував кожного дня, а часом і два рази на день. Його проповіді та благочестиве життя притягали до нього народ з усіх околиць. Від інших він нічим не відрізнявся, хіба що був найбіднішим. “Прошу вас, – говорив він, – не давайте мені такої одежі, яка не могла б послужити і для іншого. Дорога одежа, може, годиться єпископові, але не годиться мені, Августинові, бо я сам бідний і бідні були мої родичі. Чи хочете, аби сказали, що я завдяки церкві назбирав гроші на одежу, ліпшу від тої, яку носив удома? Це був би великий сором для мене. Моя одежа має бути така, щоб я міг її віддати першому-ліпшому священикові або дияконові, який її потребує. А якщо дасте мені дорогу одежу, то я продам її, а гроші роздам убогим”. Так само його стравою були овочі і ярина, але для гостей і хворих часами подавали м’ясо. Та найприкрішим його обов’язком було управляти церковним маєтком. Тоді люди дуже часто записували на церкви частину майна. Святий Августин ніколи не приймав такої пожертви, якщо боявся, що це може призвести до сварки між родичами доброчинця. А коли йому було треба грошей на викуп невільників, він велів перетопити золотий церковний посуд на золото і продати. 

А найбільше він прагнув привести своє стадо до неба. “Чого я хочу, – каже він в одній із бесід, – чого бажаю, що є предметом моїх бажань? Навіщо мені дано це нужденне життя як не на те, щоб старатися, аби всі ми тішилися тим правдивим життям, яке є в Ісусі Христі? Це моє найгарячіше бажання, моя єдина слава, яку я шукаю, моя радість і найбільший скарб, якого бажаю. Це правда, що якщо я вас навчатиму так, як велить мені мій обов’язок, то спасу свою душу, але без вас я не хочу бути спасенний”. 

Чутка про його чесноти поширилася дуже далеко, ген аж за Африку, вона обійшла всю Церкву. Він безстрашно захищав свою Церкву, поганам свідчив, що Бог є один, жидам доводив, що Христос – Месія, якого вони очікували, а єретикам відкривав їх блуди і картав через закаменілість їхніх сердець. Та найбільше він доклався до захисту Христової віри перед єрессю Пелагія, який відкидав потребу Божої благодаті. Святий Августин написав з цього приводу окрему книгу “Про благодать Божу”; він ущент розбив хибне навчання Пелагія, а науку про Божу благодать пояснив так зрозуміло, що його послання і сьогодні мають неоціненну вартість, і сьогодні святого Августина називають “апостолом благодаті”. Також слід згадати про його іншу книгу, що називається “Сповідь”, де святий Августин з великим смиренням описав усе своє юнацьке життя і спосіб, в який ласка Божа навернула його. Тисячі осіб, читаючи цю сповідь його життя, навернулося до правди. Та найбільшим ділом його рук була книга “Про град Божий”. І нема речі, що стосувалася б Христової віри, про яку він би не написав; його твори – глибока скарбниця науки, з якої Церква буде користати до кінця віків. 

Його любов до Бога зростала з кожною хвилиною. “Люблю Тебе, мій Господи, і не сумніваюся в тому, що люблю Тебе! Ти один, Господи, є нашим правдивим щастям, – пише святий. – Ти сотворив нас для себе, і неспокійне є серце наше, доки не упокоїться в Тобі!” Так само було велике його смирення і всі інші чесноти, якими він сяяв на славу Христової Церкви. А коли йому було вже сімдесят два роки, то, за його волею, народ вибрав на священика Іраклія, який після смерти святого Августина мав стати єпископом Іппону. У 430 р., коли вандали захопили Африку і руйнували церкви, монастирі, вбивали вірних, і хотіли всюди запровадити аріянську єресь, а місто Іппон потрапило в тривалу облогу, святий Августин тяжко захворів. Він радісно чекав смерти і говорив: “Господь наш є Богом милосердя. Яка ж тоді наша любов до Ісуса, якщо ми боїмося поспішати до Того, кого любимо? Ми побачимо там Бога лице в лице, ми будемо Його бачити і любити, ми будемо Його любити і славити. Я не припинятиму плакати, доки Він не призове мене, доки я не стану перед Ним”. Під час тої хвороби прийшов до святого Августина один недужий чоловік і попросив, щоб святий поклав на нього свої руки, – і він одужає. 

“Брате мій, – сказав святий, – бачиш, що і я лежу хворий, а якщо б я мав силу лікувати хвороби, то почав би від себе!” Але хворий не припиняв просити, кажучи, що мав об’явлення вночі, що уздоровити його може святий Августин. А коли святий, задовольняючи його прохання, поклав на нього руки, то Бог чудом утвердив віру прохача – він пішов додому здоровий. Святий Августин знав, що година його смерти вже близько. Він велів прибити на стіні, коло свого ліжка, сім покаянних псалмів і відмовляв їх з великим жалем, “бо християнин, – казав він, – хоч би жив якнайпобожніше, не повинен умирати без покути”. І з молитвами на вустах та науками, якими прощався зі своїми вірними і спонукав до доброго життя, св. Августин помер 28 серпня 430 р., на сімдесят шостому році життя. Він залишив після себе понад тисячу проповідей, як зазначає його учень Посідій, який і описав житіє святого Августина. Заслуги цього великого учителя вселенної є неоціненні, а пам’ять його в Церкві Христовій – вічна. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР