22.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.12,1–3:  «Кажу кожному з вас: не думати понад те, що треба думати, а думати скромно, мірою віри, як Бог наділив кожному»

Для нас може здаватись дивним цей вислів апостола Павла, чому потрібно думати скромно. Чому людина не може розважати й роздумувати про великі речі, великі та поважні справи? Коли апостол вказує думати скромно, отже, вказує думати, наскільки ми спроможні на цей момент. Так, ми все більше можемо для себе відкривати глибинні таємниці Божого буття, пізнавати Всесвіт, пізнавати людину, самого себе, Господа, але завжди маємо задовольнятись тим розумінням, яке маємо тепер. 

Коли буде потрібно для нас і нашої користі відкривати все більше і більше, то Бог дасть нам спроможність це зробити. Тому, тішмося тими знаннями і тими розуміннями, які маємо на цю хвилю нашого життя. Коли будемо тішитись цим, то Бог буде відкривати та давати більше і більше.

*** 

Мт.10,37–11,1:  «Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний мене»

Ці слова можуть видаватися дуже різкими. Чи Господь заздрить нашій любові до когось, а тим більше до батьків? Звичайно, йдеться про щось інше – про те, що все, що ми маємо, дає нам Господь. 

Дуже важливо за нашими батьками, братами, сестрами, як також турботами і хрестами, побачити Господа. Саме Бог дав нам наших батьків. Кого б ми могли любити, якби Він нам не дав їх, кого б могли шанувати, цінувати, якби Господь не послав їх нам? Тому завжди пам’ятаймо, що вони від Бога. Інше нам важче прийняти – наші проблеми й труднощі. Водночас усе це, ці наші хрести, також мій особистий хрест мені дав Бог. 

Важливо побачити Бога за нашими батьками, друзями чи будь–якими іншими цінностями, скарбами; за тими чи іншими прикрощами, хрестами також варто побачити Господа. Так, як для приготування страв є спеції солодкі та гіркі, але одні й інші важливі, як для лікування хвороби є ліки солодкі та гіркі, але ті й інші потрібні, так само в нашому житті. Усе, що дає Господь, усе посилає нам зі своєї любові, для нашого освячення та спасення!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.07.2017р. Б. / Святого священномученика Панкратія, єпископа Тавроменійського; Святого Теодора, єпископа Едеського; Святих посників десять тисяч

Святого священномученика Панкратія, єпископа Тавроменійського

Тропар, глас 8: Немов вогненна стріла, був ти посланий від верховного до Тавроменійського престолу, уражати безбожних злочестя, а серця вірних – просвічувати, які проповідуванням Бога у вірі утвердив, і життя завершив, постраждавши аж до крові, священномученику Панкратіє, молися за стадо твоє, і за всіх, що оспівують пам’ять твою. 

Кондак, глас 4: Ти став світлою зорею для тавроменійців, Панкратіє,* і священно постраждав ти за Христа.* Стоячи перед Ним сьогодні,* молися, блаженний, за тих, що вшановують тебе. 

Святий Панкратій, згідно з переданням, родом був з Антіохії, а перебравшись разом з батьками до Єрусалиму, він на власні очі бачив Христа Спасителя і Його чуда, слухав науку Ісуса і разом з батьками повірив, що Ісус є Син Божий. Після Вознесіння Ісуса Христа прийняв святе хрещення. Коли батьки померли, усе майно роздав убогим, а сам пішов у Понтійські гори, де подвизався в одній печері. Тут під час своєї подорожі знайшов його апостол Петро й узяв зі собою до Антіохії. Згодом вони зустрілися з апостолом Павлом в Киликії. Верховні апостоли настановили єпископів:святого Крискентія (його пам’ять вшановуємо 16 травня) у Галатії, святого Маркіяна (30 жовтня) у Сиракузах, а святого Панкратія у Тавроменії, на острові Сицилія, куди святий єпископ зразу ж відплив. На кораблі він навернув двох його власників, Ликаоніда і Ромила. У Тавроменії Бог утвердив його прибуття чудом:найбільша жидівська божниця, що стояла на високому горбі, сама завалилася. Невдовзі святий Панкратій створив тут християнську громаду. Коли погани під проводом якогось Аквилина хотіли напасти на місто, то святий єпископ вийшов їм назустріч з хрестом у руці і такого страху нагнав на поган, що вони, вбиваючи одні одних, почали втікати. Тоді-то багато прийняли Христову віру. 

Святий Панкратій душпастирював у Тавроменії багато років і помер там мученицькою смертю. Кілька поган, закаменілих духом, яких підіслав поганський князь Артагата, зненацька напали на слугу Божого й укаменували його. Рік смерти священномученика Панкратія не відомий. 

__________

У той самий день

Святого Теодора, єпископа Едеського

Святий Теодор народився в місті Едесі, у християнській благочестивій родині. Його батьки називалися Симеон і Марія. Після їх смерти він частину маєтку, що отримав у спадок, роздав бідним, а сам пішов до Єрусалиму поклонитися святим місцям. Після цього він вступив до монастиря святого Сави і прожив там дванадцять років. Згодом ігумен монастиря дозволив йому жити на самоті, і він, у молитві та строгих постах, прожив у печері двадцять чотири роки. А коли помер єпископ Едеси, тоді патріярх Антіохії, за порадою Єрусалимського патріярха, поставив святого Теодора єпископом. Смиренний слуга Божий не хотів покидати своєї печери, та під послухом змушений був стати єпископом свого рідного міста. 

Єрусалим, як і Едеса, тоді була під владою персів. В Едесі єретики намовили персів забрати землі, що належали Церкві, а єпископ Теодор вирушив аж до Вавилону, головного міста перської держави, щоб знайти справедливість. Царем персів тоді був Мавія. Святий Теодор зцілив його з тяжкої недуги очей, приклавши йому порох з Гробу Христового. Вражений цим чудом, цар став часто запрошувати святого на розмову про віру. І Бог послав свою ласку, цар з трьома своїми вірними слугами прийняв святе хрещення і нове ім’я Йоан. Усе це відбувалося в таємниці, бо поганська затятість ніколи б не простила цареві відступництва від поганства. 

Цар Мавія послав святого Теодора від свого імени до Царгорода, до цісаря Михаїла ІІІ (842-867), і там він зцілив у чудесний спосіб – подібно, як і перського царя, – цісареву матір Теодору. Михаїл передав для новоохрещеного царя Йоана частину животворящого Хреста Господнього, і святий Теодор подався назад до Вавилону. Святий навернув там ще багато поган і вирішив повернутися до Едеси. Він подякував цареві за справедливість, яку він виявив у його справі, а той велів єпископові частку святого Хреста Господнього забрати зі собою, бо боявся, щоб після його смерти ту святиню не було осквернено. Невдовзі Йоан вирішив публічно оголосити, що є християнином, хоч і знав, що його чекає за це смерть. Як вирішив, так і вчинив. 

Прилюдно, перед численним народом, він поклонився хресту Божому й оголосив, що вірує в одного Господа, в Тройці Пресвятій єдиного. У тут таки на місці загинув від мечів вельмож держави, а з ним загинули і його три вірні слуги-християни. 

Святий Теодор щасливо повернувся до Едеси і продовжив душпастирювати. Він, будучи єпископом, ні в чому не змінив свого життя, постив, як раніше, і не припиняв молитися. Через три роки після повернення з Вавилону явився йому у видінні святий мученик цар Йоан і дав знати, що невдовзі він помре. Тоді святий Теодор попрощався зі своєю паствою в Едесі, пішов до Єрусалиму, поклонився ще раз святим місцям, а потім прийшов до свого монастиря, де колись почав служити Богу, і там через три тижні тихо, спокійно, з молитвою на вустах віддав Богові свою душу. Сталося це 848 р. 

__________

У той самий день

Святих посників десять тисяч

Безбожний і злочестивий патріярх Олександрії Теофіл, чоловік, про злобу якого прочитаємо ще в житії святого Йоана Золотоустого, союзник безбожної цариці Євдоксії, задля особистої помсти, у змові з намісником Єгипту, напав з військом на монастирі Нитрійської пустелі і замордував багато монахів-посників. Це була різня, що взивала про помсту до неба. Теофіл оголосив, що ті монахи є єретиками, хоч насправді це була неправда. Багато з посників утекли, але загинули посеред пустелі в пащах диких звірів. Теофіла було оскаржено перед імператором Аркадієм, а той доручив святому Йоану Золотоустому викликати Теофіла на суд. Та сталося інакше;Євдоксія почала намовляти проти святого Йоана, через своїх підлабузників скликала зборище єретиків в Халкедоні, на якому окаянний Теофіл, замість того, щоб бути осудженим, сам судив святого Йоана. Пам’ять усіх, хто тоді загинув у пустелі Нитрії, і пам’ять багатьох інших посників сьогодні вшановує Христова Церква. Сталося це 401 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.7,35–8,7:  «Для нас, однак, є лиш один Бог, Отець, від якого все і для якого – ми»

У нашому житті діється дуже багато подій, за якими з часом можемо зрозуміти, що ніщо не є випадковість, що все стається у свій час і на своєму місці. Тому, що є один Бог, який створив Вселенну, який покликав кожного з нас до буття і який допускає кожну подію нашого життя. Дає нам все, що лиш потрібно для нашого добра, для нашої користи. 

Благодарім Господа, який управляє усім і панує над усім в житті кожного з нас. Дивімося на своє життя з перспективи Божої і живімо так, щоб цей Господній план про наше спасення і освячення все більше здійснювався.

*** 

Мт.15,29–31:  «Він зціляв їх»

До Ісуса Христа приводили кривих, калік, сліпих, німих – усіх тих, що мали якісь вади, значить, не були цілісні, а Господь зцілював їх. Бачимо, що зцілення йшло разом із проповідуванням Євангелія, бо Ісус дбав про повноту зцілення – про цілість духа, душі й тіла. 

Кожна наша хвороба – це розбиття цілості. Хвороба духовна розбиває нашу духовну цілість, хвороба душевна розбиває цілість душевну, психічну, хвороба тілесна розбиває цілість організму. А Господь є Той, який зцілює. 

Що ближче ми до Господа, що більше Господь є в нас, то все більше Він нас зцілює. Зцілює духовно, душевно й тілесно. Людина стає гармонійною, стає цілісною. Ставаймо ближчими до Господа – і станемо цілісними особами, які мають повноту життя!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.07.2017р. Б. / Святого великомученика Прокопія

Святого великомученика Прокопія

Тропар, глас 8: Не від людей, а з небес прийнявши поклик,* Святий, батьківське безчестя і вірну службу залишив ти,* як другий Павло, наслідуючи Христа,* переніс ти багато мук і ран.* Нині ж обіцяний вінець прийняв, великомученику Прокопіє,* моли Христа Бога, щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 2: Божественною ревністю до Христа запалений* і силою Хреста захищений,* вихваляння й сміливість ворогів подолав ти, Прокопіє,* і чесну Церкву підніс ти,* маючи міцну віру й просвічуючи нас. 

Джерела подають дві версії житія святого великомученика Прокопія. Згідно з першою, він був читцем при церкві в Єрусалимі (що звався тоді Елія Капитоліна), а згодом у Скитополі над Йорданом провадив ангельське життя. Він дав обіт жити в чистоті;своє тіло морив постом, лиш один раз на тиждень їв сухий xліб, і не знав іншого напою, крім води. Інші джерела, погоджуючись щодо місця й часу його мученицького подвигу, стверджують, що він був царським воєводою. Оминаючи ці відмінності, хоч Прокопій міг бути воєводою, а потім читцем, що в той час траплялося дуже часто, приступимо до опису житія святого, муки якого стали поштовхом до навернення багатьох, а жорстокістю своєю переважають усе, що дотепер читали. Святий Прокопій, власне, звався Неаній і народився він у Єрусалимі. Його батько Христофор був християнином, він помер, коли святий ще був малою дитиною, а мати Теодосія, закаменіла поганка, виховала сина в старих забобонах. А що рід їх належав до одного з найзнаменитіших, то молодий Неаній, закінчивши науку, перебував при дворі імператора Диоклетіяна. Той полюбив юнака, іменував його воєводою і послав до Олександрії мучити християн, бо саме почалося люте переслідування. Неаній багато чув про християн, знав, що вони дуже ревно тримаються своєї віри, що живуть побожно і чесно, однак наказ виконав і вирушив з військом у дорогу. 

Одної ночі, як оповідає передання, біля міста Апамії (в Сирії) налетіла страшна буря з землетрусом і громами. Нараз Неаній почув голос:“Неаніє, і ти ідеш проти мене?” Наляканий юнак побачив на небі перед собою світлий хрест, а голос говорив далі:“Я, що говорю до тебе, – Ісус Христос, Бог і Син Божий, який за тебе і за всіх дав себе розіп’яти на хресті, щоб спасти світ”. А коли хрест почав підніматися вгору, то Неаній почув іще слова:“Цим хресним знаменем долай ворогів своїх і мир мій буде з тобою!” 

Видіння зникло, замовк голос з неба, благодать увійшла в серце Неанія – він став християнином. Прибувши до Скитополя, пізнав правди Христової віри, охрестився й отримав нове ім’я Прокопій, тобто дозрілий. Потай велів він зробити з золота та срібла хрест, такий, який бачив на небі, і завжди носив його під своєю одежею. Потім з військом своїм прибув до Єрусалиму, а оскільки агаряни саме тоді непокоїли місто, то Прокопій, гаряче помолившись та уповаючи на силу хреста, вдарив на ворога, розбив його, звільнив місто й увійшов до нього з військом, а всі вітали його як спасителя. У домі матері, коли та просила сина, щоб він приніс жертву божкам, Прокопій признався, що є християнином, розбив усіх золотих і срібних божків, а золото роздав бідним. Мати впала в нечувану злість і сама донесла імператорові, що син її став християнином. Диоклетіян був тоді в Антіохії і негайно дав наказ намісникові Палестини Юсту схопити й ув’язнити Прокопія, а тоді або змусити його зректися Христової віри, або віддати на муки.

Юст сам подався до Єрусалиму, та коли всі намови не допомогли, він ув’язнив святого слугу Божого і доставив до Кесарії Палестинської, до своєї резиденції. Саме тут святого почали прилюдно мучити. Залізними гаками так шматували тіло, що воно відпадало цілими шматками. Деякі погани, дарма що закаменілі, навіть плакали. Почувши їх плач, святий Прокопій сказав: “Не плачте наді мною, а плачте над собою, над загибеллю душ своїх, бо якщо не навернетеся до Христової віри, всі загинете в пекельних муках”. 

Увечері Прокопія кинули до в’язниці, а наступного дня він став перед судом цілком здоровий, бо вночі явився йому Христос Спаситель і зцілив рани, а душу наповнив невимовною надією на вічну нагороду. Юст приписував усе чарам і велів відвести Прокопія до божниці, щоб там він склав жертву божкам, але ті самі впали на землю і розбилися, щойно святий став на поріг. І знову його кинули до в’язниці, а на сторожі стали два відділи війська зі своїми начальниками Антіохом і Никостратом. Усі ті вояки вночі припали до ніг святого і прийняли хрещення. Почувши про це, Юст наказав усіх вояків на очах святого Прокопія стяти мечем, а вони охоче прийняли смерть за Христову віру. Наступної ночі навернулося дванадцять найдостойніших жінок міста. Вони на суді сміливо визнали Христову віру, за що їх віддали на жорстокі муки:жінок били залізними прутами, ребра палили вогнем, відрізали груди, а під пахви клали розпечені залізні кулі. 

Посеред тих мук враз почувся голос: “Великий Бог християнський; і я віднині є Його слугинею!” Ці слова промовила Теодосія, мати святого Прокопія, якій Бог, за молитвами її сина, дав ласку пізнати правду. Юст умовляв її, щоб не губила себе, бо, як ми сказали, вона була знатного роду, а коли всі вмовляння не допомогли, велів кинути її до в’язниці, де вона разом з сином скріплювалася до дальшої боротьби і прийняла святе хрещення.

Минула коротка, така спасительна для неї ніч і заяснів радісний день, коли вона мала дати остаточне свідчення віри у Христа Спасителя. Разом з іншими дванадцятьма жінками мученицями її поставили перед судом. Їх били по лиці, шматували залізом тіло, і врешті-решт усіх тринадцятьох, закованих в один ланцюг, вивезли за місто, де їм стяли голови. Після їх страти Прокопія віддали на нові муки. Кров спливала з нього під бичами, залізними гаками пошматували його лице, однак святий у тих муках ревно молився й усе переносив так стійко, що Юст, почуваючись безсилим, велів кинути його до в’язниці. Тієї ночі ангел Божий вразив мучителя; його знайшли неживим. І знову навернулося багато поган, вони приходили до св. Прокопія у в’язницю, приводили хворих, а він їх оздоровляв і навертав до Христової віри. І навіть тут, у в’язниці, він провадив дуже строге життя, молився, постив, приготовляв душу свою та просив Господа, щоб дозволив йому закінчити земний подвиг і стати перед небесним Божим престолом.

Замість Юста до Кесарії прибув новий староста на ім’я Флавіян. Він також став умовляти святого мученика, щоб той приніс жертву божкам, бодай про чуже око, і так спасе своє життя. Коли ж усі вмовляння не допомогли, мучитель наказав бити святого жилами, колоти тіло залізом, припікати боки і натирати рани сіллю. Усе його тіло було як одна суцільна рана, та дух не похитнувся, дух був сильний, погляд святого був спрямований угору, а серце надіялося на вічне життя. Флавіян велів принести вогонь і насипати в руки мученика кадило, а потім руки тримати над вогнем, щоб той від болю вкинув кадило до вогню, і тоді погани сказали б народові, що святий Прокопій приніс божкам жертву. Дві години тримав мученик руку над вогнем, і вогонь той погас, а рука не задрижала – хитрість поганська була осоромлена. Тоді святому зв’язали руки і повісили за них на високому дереві, а до ніг прив’язали важкий тягар, так, що всі члени тіла вийшли з суглобів. Потім його кинули у вогонь, та вогонь погас і жоден волос на його голові не постраждав. Після всіх цих мук погани вирішили вбити святого Прокопія, бо інакше він наверне ціле місто; Флавіян наказав стяти його мечем. І так 8 липня 303 р. від меча впала голова святого Прокопія. Душа його царствує в небі. Тіло святого християни поховали вночі, а Бог прославив його мощі численними чудами. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.7,24–35:  «Ось що, брати кажу: Час короткий»

У цьому читанні апостол підсумовує, що будь–який спосіб життя, чи в подружжі, чи в самотності, триває недовго. Потрібно, відповідно до свого стану і покликання, користуватись часом, який Бог дав, і цінувати його. Бо часто ми живемо так, немов би людське життя на землі триває безконечно. Ми не цінуємо тих років, місяців, днів, годин, хвилин і секунд, які Бог нам дав. 

Маємо пам’ятати, що наприкінці життя мусимо прозвітувати за те, як використали подарований Богом час на землі. Живімо так, щоб почути від Господа, що ми були добрими управителями того часу, який Він нам призначив!

*** 

Мт.15,12–21:  «Лишіть їх: це сліпі проводарі сліпих!»

Маленькі діти навіть у своїх іграх, у своїй поведінці часто копіюють батьків. Так само, як зовні можемо зауважити в дітей риси, які вони перейняли від своїх мам і татів, так і поведінка дітей дуже добре відображає поведінку тих, з кого вони беруть приклад. 

Ми, як християни, покликані показувати добрий приклад, вказувати іншим правильний шлях. Тому, якщо хочемо називатися християнами, маємо завжди бути такими проводирями, які показують іншим Бога і провадять до Нього. Через це християнин завжди має знати, куди він іде, – тоді буде добрим проводирем для інших. Люди завжди потребують когось, хто був би для них взірцем. Будьмо зрячими проводирями, тими, що ведуть до Ісуса Христа, бо самі йдуть за Ним!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.07.2017р. Б. / Преподобних Томи, що в Малеї, і Акакія, що в “Ліствиці”; Святої мучениці Киріякії

Преподобних отців наших Томи, що в Малеї, і Акакія, що в “Ліствиці”

Тропар святим, глас 1: Світила Богом явлені для світу,* і для монахів духовні зорі,* Тома – чудесами, Акакій – послухом,* засяяли світло.* Їх, як тих, які мають сміливість перед Богом* помагати молитвами в боротьбі, молимо,* щоб просили у Христа Бога* дарувати прощення прогрішень тим,* хто вшановує їхню святу пам’ять. 

Кондак Томи, глас 4: Великими подвигами мужньо прославився ти,* але божественною любов’ю запалився,* царя тлінного і всю земну красу зненавидів,* й оселився на горі Малейській,* з якої зійшов на небеса до Царя царів, Томо,* молися неустанно за всіх нас.

Кондак Акакія, глас 2: Світ покинув ти і пішов за Христом ще з дитинства,* премудрий Акакіє преподобний,* і наслідуючи Його добровільне смирення,* подолав ти гордого мучителя.* Молись неустанно за всіх нас. 

Преподобний Тома був воїном. Він пізнав усю марноту світу, скинув з себе обладунки і надягнув монашу одежу. Відтоді хрест став його єдиною зброєю. Він відвідував у пустелі самітників і подивляв їх подвиги. А потім пішов, за проводом святого пророка Іллі, який йому явився, на гору Малея в Ликаонії. Там він почав провадити життя самітника, свідоме Бога, ангельське й чисте та сповнене каяття. Витримав довгу боротьбу зі спокусами й упокорив тіло духові, тобто отримав найбільшу перемогу. Бог скріплював його багатьма небесними видіннями і дав йому силу оздоровляти хворих, бо й перед людьми не затаїлося його святе життя, тому вони горнулися до нього, раді почути його науки й отримати його благословення. Поблизу печери святого, за його молитвами, почало бити джерело цілющої води. А коли Господь покликав його до себе, то й після смерти біля його гробу не припинялися чуда. Жив преподобний Тома у дев’ятому столітті. 

Про преподобного Акакія Йоан Ліствичник пише у своїй “Духовній драбині”, що той, молодий віком, був з одним монахом, який бив його немилосердно. Святий Йоан Саваїт одного разу побачив того юнака з побоями на тілі і дивувався його терпеливості й утішав його, що терпіння подасть плоди спасіння. Дев’ять років з найглибшим смиренням страждав преподобний Акакій, та, однак, не покинув злого монаха. Так святий і помер, давши найбільший приклад послуху та смирення, а Бог прославив його гріб численними чудами. 

__________ У той самий день

Святої мучениці Киріякії

У часи мучителя Диоклетіяна жив побожний муж Доротей, його жінка називалася Євсевія. Бог дав їм доньку, яку вони у святому хрещенні назвали Киріякія. Виховували її в благочесті й скромності, як усі батьки повинні виховувати своїх дочок. Та почалися переслідування християн. Їх усіх схопили і поставили перед судом, де жорстоко бичували, а потім Доротея і Євсевію відіслали до мучителя Уста в Митилину, а Киріякію – до імператора Максиміяна в Никомидію. Як закінчили свій земний подвиг її батьки – не знаємо. А свята дівиця перетерпіла в Никомидії найжорстокіші муки, після того її відіслали до Витинії, де старостою був страшний ворог християнства, мучитель Іларіон. І там також свята Киріякія перенесла тяжкі муки, а потім довго сиділа у в’язниці. 

Коли уряд у місті обійняв новий староста, то засудив святу дівицю на спалення. Але Бог явив свою силу, бо коли Киріякія стала молитися, упав такий рясний дощ, що погасив вогонь. Тоді святу мученицю кинули до диких звірів, але ті припали до її ніг і стали лизати. Ці чуда мучителі списували на чари, тоді староста наказав Киріякію стяти мечем. Свята мучениця вклякла на молитву, під час якої легко нахилила голову і вмерла, ще до удару меча. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.7,12–24:  «Ви куплені високою ціною!»

У своєму житті ми найбільше цінуємо те, над чим найбільше потрудились і попрацювали, до чого приклали своїх великих зусиль і старань. Коли нам щось дістається задарма, подароване, навіть коли воно дороге, то ми так цього не цінуємо, як те, що здобуваємо зі зусиллями. З цього погляду стає зрозумілим, чого ми так мало цінуємо найбільший подарунок, який нам хто–небудь коли–небудь робив, – Вічність! 

Коли ми собі усвідомимо, що Бог віддав своє життя, пролив кров, щоб ми мали цю Вічність – Царство Небесне, напевно, чимало змінимо у своєму житті. Нам потрібно постійно пам’ятати, наскільки високу ціну Бог за нас заплатив. Наскільки ми цінні в очах Божих, що Він віддав свого Єдинородного Сина, який пролив за нас свою кров, що б ми були учасниками Його царства.

*** 

Мт.14,35–15,11:  «Не те, що до уст входить, осквернює людину, а те, що з уст виходить, те осквернює людину»

Інколи наша поведінка може здивувати нас самих. Можемо вчинити те, чого самі від себе не очікували, а може, й інші не очікували від нас. Але якщо ми так чи інакше повелися, значить, у своєму серці ми мали щось, не вирішене для себе, що в конкретній ситуації стало для нашої поведінки визначальним. 

У народі кажуть, що шила в мішку не втаїш. Шило неминуче десь вилізе, покажеться, вколе або власника мішка, або того, хто поруч. Так і в нашому житті неминуче показується те, що ми носимо всередині, ким ми є, воно вийде нагору, дасть про себе знати, найчастіше тоді, коли ми найменше цього сподіваємося. 

І тому важливіша річ – плекати своє внутрішнє буття. Адже якими ми є всередині, такими творимо обставини навколо нас. Що маємо у своєму серці, це і виявимо назовні в кризових ситуаціях. Тож дбаймо про чистоту свого серця, бо як погане дерево не зродить доброго плоду, так і людина з нечистим серцем не може робити добрих справ!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.07.2017р. Б. / Преподобного Сисоя Великого

Преподобного отця нашого Сисоя Великого

Тропар, глас 2: Тілесні пристрасті приборкав ти стриманням,* розп’явся для світу, і в пустелі жив, відсікаючи всі похоті,* Ангелом земним і небесним чоловіком показав себе.* Тому тебе, як наставника монахів оспівуємо, Сісоє, отче наш, і просимо:* моли Христа Бога, щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 1: Ти звершував подвиг, немов Ангел на землі,* освітлюючи завжди чудами помисли вірних.* Тому тебе, Сісоє, з любов’ю вшановуємо. 

Преподобний Сисой був родом з Тиваїди. Вже в юному віці він став на дорогу самітницького життя, тривалий час подвизався у Скиті під керівництвом преподобного Макарія, та коли скитська пустеля стала заповнюватися монахами, тоді Сисой, почувши про смерть Антонія Великого, переправився через ріку Ніл і пішов у найглибшу пустелю, де колись здійснював духовні подвиги преподобний Антоній. Там він прожив близько 72 роки (356-428). 

Основою його духовного життя було смирення. “Будь покірний, зречися власної волі, зречися пустої журби й утіх світу – і напевно знайдеш мир”, – говорив він до своїх учнів, які невдовзі стали збиратися коло нього. Бог возвеличив святого ласкою творити чуда, однак він намагався приховувати свій дар. Коли одного разу преподобний Сисой воскресив сина убогого пастуха, то заборонив йому розповідати про це. Але Боже чудо ніколи не вдасться затаїти. Прийшли до святого три пустинножителі і запитали його, що мають робити, аби спастися від мук, які чекають на грішника. Бо лиш при самій думці про ті муки вони завмирають від страху. Святий Сисой відповів їм: “Признаюся вам, що в мене ніколи немає таких думок, бо гаряче уповаю на невимовне Боже милосердя. Але ви щасливі, бо часто думаєте про останні речі, а думка про них найпевніше оберігає від гріха. Що ж мені, бідному, що не думаю про це, робити? І тому-то так часто я грішу”. 

Його безнастанна молитва була така:“Господи Ісусе, не дай мені согрішити нині язиком своїм”. “Та, однак, я грішу ним”, – з жалем він додавав у своєму великому смиренні. 

Такою ж великою була його любов до всіх людей. Прийшов до нього одного разу монах і каже:“Отче, мене образив мій брат, і я мушу йому відімстити”. Святий відповів:“Добре, сину, роби, як знаєш, лишень помолімося разом”, – і, коли вклякли до молитви, святий став уголос промовляти:“Господи, не треба нам більше, щоб Ти опікав нас... ми самі будемо мститися на інших”. Монах, почувши ті слова, пізнав усю їх глибину, припав до ніг святого й сказав:“Отче, прощаю брату моєму, а тебе прошу, прости мій гріх!” 

“Нема чоловіка, до якого не приходили б спокуси, – і тоді легко впасти. Але в тому-то й штука, щоб, упавши в гріx, мати добру і сильну волю повстати з нього”, – говорив преподобний Сисой.

“Отче, я согрішив!” – сказав до нього один монах. “То повстань з гріха”, – промовив святий. Через кілька днів приходить той самий монах і з жалем каже:“Отче, я знову впав у гріх!” “То знову повстань до життя і чесноти. І доти будеш повставати, доки добра воля не переможе спокуси. Тоді вже не впадеш більше!” 

Минуло багато літ і преподобний Сисой покинув далеку пустелю. Він поселився в ближній, у Писпер, на горі святого Антонія, а вже в глибокій старості святий перебрався до міста Клизми (в Єгипті, над Червоним морем). 

Коли надходив кінець його земного життя і монахи оточили його ложе, то побачили, що лице святого сяяло, а він голосно розмовляє з невидимими нікому особами. 

“З ким розмовляєш отче?” – питали його. 

“Ангели Божі прилетіли і я прошу, щоб мені дали хоч хвилинку на покаяння”. 

“Отче, – говорили учні, – ти ж каявся впродовж усього свого життя, ти молився, ти постами вмертвляв своє тіло, а життя твоє було таке чисте!” 

На це святий відповів:“Не знаю, чи навіть починав я у своєму житті каятися!” 

Потім його лице ставало щораз ясніше: це святі пророки, апостоли і багато ликів святих пустинників невидимо оточили його ложе, – і тихо вознеслась душа того, про якого годі було сказати навіть найбільш похвальне, бо діла його перевищили всі людські слова. Їх перелічив і винагородив один Бог. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.6,20–7,12:  «Прославляйте Бога тілами вашими і вашими душами»

Наше тіло й нашу душу дав нам Господь. І не тільки дав, щоб ми жили, задовольняючись пожаданнями чи стремліннями, але щоб ми своїм життям і поступуванням свідчили про Бога. Це велика відповідальність і велике завдання, яке лежить на кожному з нас: свідчити про Господа. І кожна життєва ситуація – це добра нагода для цього. 

Немає ситуації, де ми б були нейтральними. Ми або свідчимо про Бога, або не свідчимо. Ми або прославляємо своїми душами і тілами Бога, або не прославляємо. Тож не тішмо себе, що іноді ми буваємо такі немов би не грішні і не святі. Ми завжди або з Богом, або без Нього.

*** 

Мт.14,1–13:  «І засмутився цар, але задля клятви і тих, що разом за столом сиділи, звелів дати, ─ тож послав стяти голову Йоанові в темниці»

Бачимо, як Іродіяда через маніпуляцію добивається того, щоб Ірод стяв голову Йоанові. Ірод, усвідомлюючи, що робить зле, усвідомлюючи, що робить те, чого не мав би робити, все ж таки піддається на цю маніпуляцію. Чого вчить нас це Євангеліє? 

У своєму житті ми приймаємо багато рішень, постанов, не задумуючись над наслідками, як це зробив Ірод. Він пообіцяв дати будь–що, чого забажає донька Іродіяди. А вже пізніше, через страх бути висміяним, не міг змінити своєї обіцянки. Так само бачимо, що в нашому житті часто змінюються обставини, відкриваються нові подробиці, стає зрозумілішою справа або ми більше усвідомлюємо те чи інше. Тому ніколи не біймося змінювати свої рішення, ніколи не біймося змінювати своє ставлення до людей, до обставин, не біймося визнати свою провину. Ніколи не будьмо в полоні своїх рішень. 

Коли змінюються обставини і Бог відкриває нам щось більше, ніж ми знали до цього, будьмо готові змінювати свої рішення та постанови!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.07.2017р. Б. / Преподобного Атанасія Атонського; Блаженної препмучц. Тарсикії Мацьків, СНДМ; Преп. Лампада Чудотворця; Св. мучениці Анни; Св. мучениці Кирили; Св. Кирила і Методія, ап. слов’янських

† Преподобного отця нашого Атанасія Атонського

Тропар, глас 3:  Тілесному життю твоєму дивувалися ангельські чини,* як із тілом до невидимих боротьбою вийшов ти, приснославний,* і уразив ти демонські полки.* Тому-то, Атанасіє, Христос нагородив тебе багатими даруваннями.* Цього ради, отче, моли, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 8: Як особливого глядача нетілесних істот* і діяльного правдивого сповісника взиває тебе стадо твоє, богогласнику:* Не переставай молитися за рабів твоїх,* щоб ізбавилися від напастей і підступів ті, що співають тобі:* Радуйся, отче Атанасіє. 

Преподобний Атанасій народився в Малій Азії, в Трапезунді, у місті на узбережжі Чорного моря. Через кілька місяців після того, як прийшов у світ, він залишився круглим сиротою. Його опікункою стала одна монахиня, приятелька покійної матері. Вона перша засіяла в дитячому серці зерна благочестя і погорди світом. Однак вона померла, коли Атанасію не виповнилося ще й семи літ. Слід сказати, що в хрещенні він дістав ім’я Авраам (отець багатьох народів), і лиш на монашому постригу отримав нове ім’я – Атанасій. Усі східні монахи і сьогодні при постригу міняють своє ім’я як знак того, що вони, вмираючи для світу, стають цілком іншими людьми. 

Малим Авраамом заопікувався один урядник з Царгорода, він узяв його до себе і віддав до школи. А хлопчина, а згодом і юнак, робив такий поступ в науках, що сам імператор звернув на нього увагу. Ще в дуже молодому віці Авраам став учителем найвищої царгородської шко-здрять його славі, то кинув учительство і щораз більше думав про те, щоб цілковито віддатися на службу Богу. Якось його опікун, вибираючись у далеку подорож, взяв юнака зі собою. Тепер Авраам мав нагоду побачити гору Атон, і його думки постійно поверталися до неї. Повернувшись до Царгорода, він випадково запізнався з преподобним Михаїлом Малеїном, відлюдником з Кименського монастиря. Преподобний Михаїл (його пам’ять вшановуємо 12 липня) узяв Авраама до свого монастиря, постриг його – і тоді помер для світу Авраам, а почав жити лиш для неба Атанасій. 

А життя те було дуже строге;він носив на собі волосяницю і лиш кожного третього дня приймав якусь страву. Його смирення і послух були такі глибокі, що через чотири роки преподобний Михаїл призначив його своїм наступником на ігуменстві. Однак Атанасій злякався й утік, а крім того, його постійно тягнуло на гору Атон. Він відвідував багатьох пустельників, що жили на тій горі, і залишився жити при одному не дуже вченому, але досвідченому старцю, якому не видав своєї вчености. Та оскільки старець його про це не питав, то й у затаюванні не було жодного гріха, навіть навпаки – доказ великого смирення. Та не довго він міг приховувати свою вченість;були такі, що впізнали його, й усі стали поважати преподобного Атанасія як мужа, ученість котрого дуже високо цінували в самому Царгороді, тим більше, що славний Никифор Фока, який згодом став імператором, дуже його поважав і всюди розпитував про нього. 

І знову преподобний Атанасій пішов із насидженого місця й поселився у пустельній келії на крайній вершині Атонської гори. Тут він чергував молитву і працю, переписував церковні книги і сповнював усі монаші повинності, служив ціле церковне правило і жив строгим життям. Однак і сюди почали приходити учні й горнутися до нього, а в Царгороді довідалися про його перебування на Атоні. Никифор Фока віддавна носився з думкою покинути світ і вступити до монастиря, щоб бути разом зі преподобним Атанасієм. Він передав значну суму грошей Атанасію, на які той побудував церкву Пресвятої Богородиці і ще дві інші, одну на честь святого Миколая, а другу – святих Сорока мучеників Севастійських. Крім церков він побудував келії, трапезну, дім для прийому прочан та шпиталь. А також провів воду, оскільки тут своєї води не було. 

Невдовзі в його монастирі набралося багато монахів, для яких святий Атанасій був найліпшим духовним отцем. Повен любови й лагідности, він сам якнайретельніше виконував монаше правило, і вимагав цього й від інших. Особливо він звертав увагу на те, щоб монахи не прив’язувалися серцем до дочасних речей;у його монастирі ніхто не чув слова “моє”, бо ніхто не мав нічого свого, все було спільне. Усі монахи, і найстарші віком, відповідно до сил і здібностей займалися якоюсь роботою, бо лінивство – то найбільший ворог монашого життя. А святий Атанасій прислуговував братам, завжди сповнений любови, щирий і вирозумілий. Одного разу сталося так, що один монах, якому преподобний зробив зауваження, за підшептом диявола задумав убити ігумена. Він нагострив ніж і постукав до келії святого, готовий, при появі Атанасія, встромити йому в серце ніж. Та коли святий став перед ним, монах, глянувши в його лице, побачив там стільки лагідности, що випустив ніж, припав до ніг святого ігумена і з плачем признався у своїй страшній злобі. Святий підвів його, заспокоїв і велів нікому про цей випадок не розповідати. З того часу преподобний Атанасій виявляв тому монахові велику любов і окремо молився за нього. 

Лиш одна річ засмучувала його, що друг його, Никифор, не пішов до монастиря;він, за волею Божою, обійняв царський престол. А до обителі святого Атанасія горнулися все нові монахи, і навіть деякі ігумени кидали свої монастирі і приходили, щоб під його керівництвом здобувати досконалість у монашому житті. Бог дав йому за життя дар творити чуда. Так, одного разу преподобний перемінив на морі солону воду на добру, придатну для пиття. Іншого разу він духом побачив, що три чужинці, серед яких був один монах, в дорозі, поблизу монастиря, зімліли від холоду і втоми, він послав їм на допомогу монахів, і так урятував їх від смерти. Траплялося, що деяких монахів мучили злі спокуси, тоді вони просили святого про молитву, і в ній знаходили поміч. Також він зцілив одного прокаженого монаха, і ще багато інших чуд вчинив святий на славу Господа і на добро людям. 

Коли кількість монахів так виросла, що головна церква їх уже не вміщала, тоді треба було приступити до її розширення. Під час цієї перебудови, за якою преподобний Атанасій наглядав особисто, він зібрав братію на науку, а потім промовив до них ці, не цілком зрозумілі слова:“Брати і діти мої! Нехай кожен з вас береже свій язик, тому що ліпше впасти з найбільшої висоти, аніж упасти через блуд язика. Пам’ятайте, що до неба йдемо дорогою терпіння і журби. Тому не печальтеся, якщо й зі мною станеться яка біда, і не згіршуйтеся тим, а прийміть усе, що Бог дає для нашого добра, бо по одному судять люди, а по іншому судить Бог”. 

Після науки преподобний Атанасій, разом з шістьми монахами, став на склепіння церкви, яку перебудовували, воно запалося під ними і засипало їх. П’ятеро монахів загинуло на місці, а святий Атанасій і брат Даниїл ще були живі, але присипані камінням. Усі брати кинулися рятувати свого наставника і через три години почули, як преподобний Атанасій молився:“Слава Тобі, Господи”. А коли його витягнули з-під руїн, він уже був неживий, на тілі жодної рани, лиш переламана одна нога. Даниїл помер за кілька годин. Сталося це 980 р. Усі після цього зрозуміли, що означали слова святого, які він сказав на останній науці:Бог об’явив преподобному Атанасію його кончину. Заплакали брати, прийшли монахи й з сусідніх монастирів – і всі молилися біля тіла того, кого вже за життя вважали святим. На третій день, під час похорону, зі зламаної ноги почала текти свіжа кров. Усі прославляли Господа за це чудо, за новий доказ святости покійного. В ту кров умочували хусточки, які згодом допомогли багатьом хворим. Гріб святого Атанасія прославився численними чудами. 

__________
У той самий день

† Блаженної преподобномучениці Тарсикії Мацьків, СНДМ

Ольга Мацьків народилася 23 березня 1919 року в м.Ходорові Жидачівського р-ну Львівської області. Батьки Ольги були середньо заможні, побожні, релігійно-практикуючі християни греко-католицького віровизнання. Батько, Роман Мацьків, працював у м.Ходорові начальником залізниці, тож коли депо перенесли до Рави Руської, то він із цілою родиною переїхав туди. Мати, Марія Мацьків, із роду Кука, була домогосподинею. Батьки старанно виховували своїх дітей, навчаючи їх власним прикладом сумлінному виконанню обов'язків, працьовитості, молитві й любові до Бога. Мама Ольги була дуже доброю, ніжною, милою й ці риси передала дочці. Ольга з раннього дитинства виявляла свою любов до Бога і всього навколишнього. Початкову школу дівчинка закінчила в Ходорові. Вчилася добре. Почала ходити до гімназії в м.Ходорові, а згодом вступила до «Державної Промислової Жіночої Школи» у Львові, яку закінчила 17 червня 1937 р., отримавши спеціальність вчителя крою та шиття.

Любов до Бога й молитви, закладена мамою в серце маленької Ольги, зростала щодня. Дівчина була побожною, любила молитися, часто ходила до церкви на богослужіння. Так сформувалось у неї покликання і виросло нестримне бажання посвятити себе цілковито Богові. Але її мама ніяк не хотіла на це погодитися, не бажала і слухати про монастир, чинила різні перешкоди, навіть не пускала дочки до церкви. Закінчивши у 1937 році школу, Ольга перший раз приїхала до новіціятського дому в Кристинополі, щоб придивитися до життя в монастирі, але на той час вона ще не мала достатньої відваги, щоби переступити заборону матері. Однак Божий голос у її серці не давав спокою. З Божою допомогою вона подолала ці труднощі і 3 травня 1938 року вступила до Згромадження Сестер Служебниць НДМ.

З перших днів перебування в монастирі Ольга справила на всіх миле й гарне враження. Після закінчення кандидатури 4 листопада 1938 р. вона облеклася в монашу одежу, прибравши ім'я Тарсикія. Перші обіти с.Тарсикія склала 5 листопада 1940 року. Після складення обітів була відповідальною за робітню в монастирі, а також працювала у господарській школі вчителькою крою та шиття і була відповідальною за хвіртку в новіціятському домі. Сестри, які проживали з нею, засвідчували велику любов с.Тарсикії до Бога і ближнього. Завдяки глибокій злуці з Богом, с.Тарсикія відзначалася великими людськими й духовними чеснотами, які свідчили про автентичність життя богопосвяченої особи, вповні відданої Господеві. Була тихою, спокійною, веселою, ввічливою, любила робити приємність іншим, мала дар терпеливості й любові до ближнього. Кожну доручену їй працю виконувала з великим старанням і відповідальністю. Вміла з покорою й радістю переносити духовні й фізичні терпіння. Часто просила їх в Ісуса, жертвувала ці терпіння й молитви за грішників. Таким взірцевим життям вона була прикладом для співсестер та заохотою до наслідування у вірності й посвяті Господеві.

Новіціят і перші роки після складення обітів с.Тарсикії випали на важкий повоєнний час, позначений багатьма небезпеками. Сестра Тарсикія була свідома того, що відбувається у світі. Вона знала, що більшовики переслідують Церкву, розганяють монастирі, заарештовують священиків, монахів, монахинь, вивозять їх на Сибір. Але ці обставини її не захитали, навпаки, спонукали до повного віддання свого життя Господеві. Сестри взаємно заохочували себе до вірності Богові і Католицькій Церкві, незалежно від обставин, в яких вони будуть перебувати, і тих випробувань, які їх чекатимуть. І в цьому намірі вони багато молилися. Ще перед наступом більшовиків сестра Тарсикія склала на руки свого духовного провідника О.Володимира Ковалика ЧСВВ обітницю, що жертвує своє життя за навернення Росії, а також за Католицьку Церкву. 17 липня 1944 року після обіду почався наступ більшовиків на Кристинопіль. Сестри були змушені ховатися у пивниці під будинками, яку заздалегідь приготували. Усю ніч аж до ранку тривали: бій, бомбардування, стрілянина та палали вогні. Сестра Тарсикія весь час сиділа й молилася на вервиці. Відчувала неймовірний страх, а крім того, і нестерпний біль голови.

Уже вранці російські війська були біля будинку сестер. Кожного дня до новіціятського дому приходив відслужити Святу Літургію о.Йосиф Загвійський ЧСВВ, який був магістром новіціяту. Цього ранку сестри очікували отця, але він не прийшов. Сестра Тарсикія також дуже чекала на священика, бо мала велике бажання прийняти участь в Службі Божій. Трохи пізніше задзвонив дзвінок, тож с.Тарсикія, думаючи, що прийшов отець, із радістю побігла відчинити хвіртку. Невдовзі почувся постріл, і с.Тарсикія впала на землю.

Мертве її тіло сестри занесли до пивниці, вони старалися ще врятувати її молоде життя, але намарно. Убивця с.Тарсикії зробив це з ненависті до Католицької Церкви й віри. Його слова: «Я єйо убіл, -... ібо она монашка», - найкраще пояснюють дії цього злочинця. Сестра Тарсикія Мацьків була готовою вмерти за Католицьку віру й Церкву, що й засвідчила своєю геройською смертю, впавши від кулі російсько-більшовицького солдата...

ДЕТАЛЬНІШЕ...

__________

У той самий день

Преподобного Лампада Чудотворця, що в Іринополі

 

З давніх книг про життя цього святого знаємо, що він подвизався у пустелі поблизу Іринополя. Там сяяв великими чеснотами і дивував усіх дуже строгим життям. Господь за життя прославив його численними чудами. Тіло його спочило у тій самій печері, в якій він жив і помер. Хай же буде слава його святій пам’яті. 

__________

У той самий день

Святої мучениці Анни

Постраждала 304 р. за імператора-мучителя Диоклетіяна. Де і коли – це нам не відомо;та одне коротке слово “постраждала” говорить дуже багато. Не злякалася мук, не злякалася смерти, зберегла віру, дала свідчення Спасителеві. І то так учинила слабосила жінка. Що на це скажемо ми, які не маємо сили утриматися хоча б від одного гріха, побороти хоч одну похоть, уникати нагоди до злого. Святі страждають, проливають кров, гинуть, а ми для душі навіть тисячної частки не робимо того, що робимо для тіла. Та їх за це вінчає вічна нагорода – а з нами що буде? 

__________

У той самий день

Святої мучениці Кирили

 

Свята Кирила (Киприла) прийняла мученицьку смерть близько 310 р. Вона була вдовицею двадцять вісім років. Її привели на суд, спочатку бичували, а потім поставили перед ідолами і поклали на руку жар, посипаний кадилом. Та свята мучениця навіть не ворухнула рукою, аби погани не сказали, що принесла божкам в жертві кадило. Потім, після жорстоких мук, віддала Богу свою праведну душу. 

__________

У той самий день

Святих Кирила і Методія, апостолів слов’янських

(Житіє святих апостолів слов’ян описане в день 11 травня.) 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

17.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.5,9–6,11:  «Хіба не знаєте, що неправедні царства Божого не успадкують?»

Апостол чітко перераховує прогрішення і гріхи, які нас віддаляють від Царства Небесного. Часто в нашому житті ми легко себе оправдовуємо, коли допускаємось гріхів, заспокоюємо, що мій один гріх не такий страшний. Погляньмо, скільки всякого зла твориться у світі, в будь–якому куточку нашої країни. І напевно, кожен, хто чинить зло, в той момент себе оправдовує, має певні причини, чому він так робить. 

Пробуймо все більше не шукати оправдань, але поглянути правді в лице. Є в нашому житті наші вчинки і поступування негідні та недостойні звання християнина. І їх треба уникати і сповідатися з них. Бо тільки у праведності зможемо увійти в Царство Отця!

*** 

Мт.13,54–58:  «І не зробив там багато чуд з–за їхньої невіри»

Землякам Ісуса Христа не просто було прийняти Його як Бога. Адже вони бачили, як Він зростав як хлопчина, ставав дорослим, був одним із них. І бачимо, що саме це не сприйняття Ісуса Христа як Сина Божого, їхня невіра не «давали» Богові змоги чинити багато чудес в їхньому житті. Щось подібне відбувається в житті кожного з нас. 

Скільки через нашу невіру Господь не може змінити, зцілити нас. Скільки наша невіра немовби «блокує» Божий вплив, не дає Богові діяти в житті кожного з нас. Скільки ми зупиняємо Господа через нашу невіру! Скільки Бог міг би зробити, якби цієї невіри ставало менше в нашому житті! Зростаймо у вірі, і лише тоді Бог зможе діяти в нашому житті!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

17.07.2017р. Б. / Святого Андрея, архиєпископа Критського, Єрусалимлянина; Преподобної Марти, матері святого Симеона Дивногорця

Святого Андрея, архиєпископа Критського, Єрусалимлянина

Тропар, глас 1: Христову церкву звеселив Ти,* сопілкою язика твого вміло оспівуючи;* всеоспівуваної Тройці славу всім показав ясно богослов’ям.* Тому тебе, що пояснюєш Божественні таємниці, оспівуємо,* Андреє, Пастирю Критський,* і величаємо пам’ять Твою,* Христа прославляючи дивного у святих своїх. 

Кондак, глас 2: Засурмивши голосно божественні радісні пісні,* став ти найсвітлішим світильником для світу,* сяючи світлом Тройці, Андреє преподобний.* Тому кличемо до Тебе:* неустанно молися за всіх нас.

“Відколи почну плакати я про вчинки нещасного мого життя? Який початок положу я, Христе, для теперішнього ридання? Але як Милосердний, даруй мені відпущення гріхів”. Так починається великий, складений з двісті п’ятдесяти тропарів покаянний канон, який співаємо у четвер (а властиво, у середу ввечері) п’ятої неділі Великого посту, на “поклони”, і який, власне, й уклав святий Андрей, єпископ Критський. Його ще називають Єрусалимлянином, тому що перші подвиги свого святого життя він почав чинити в Єрусалимі. 

Народився святий у Дамаску, в багатій родині. Перші сім років свого життя святий Андрей був німий. І лиш тоді, коли він уперше приступив, разом зі своїми батьками, до святого Причастя, Бог відкрив його вуста – і дитина почала прославляти свого Спасителя. Коли хлопцю виповнилося чотирнадцять років, він вступив у Єрусалимі до монастиря святого Сави Освященного (його пам’ять вшановуємо 1 грудня). Святістю життя юнак звернув на себе увагу тодішнього управителя Єрусалимської Церкви Теодора (Єрусалим тоді був у руках магометан, тому Теодор не міг стати патріярхом). На Шостому Вселенському соборі в Царгороді (680 р.) святий Андрей був уже архидияконом і представляв на ньому Теодора. На Соборі він звернув на себе увагу всіх отців глибоким знанням Святого Письма і богослов’я. Після Собору, повернувшись до Єрусалиму, опікувався вбогими й упослідженими, яким служив, збирав для них милостиню і дбав про їхні душі. 

Невдовзі архидиякона Андрея покликали до Царгорода, де при церкві святої Софії він опікувався сиротами. За імператора Юстиніяна ІІ (685-711) святий став єпископом Криту. Тут і засяяло його життя, як ясна зоря святости, тут писав він свої прекрасні пісні, тут блаженний Андрей, сяяючи світлом Пресвятої Тройці, явився світу світилом, яснішим від сонця, тут звеличив своїми медоточивими вустами Матір Господа нашого Ісуса Христа, а також святих апостолів і мучеників. А коли сарацини взяли в облогу місто Друмеос на Криті, в якому перебував святитель Андрей, то Бог, за його молитвами, спас місто, бо вороги раптом у великому замішанні відступили від його стін. Бог дав йому владу виганяти бісів, а глибока мудрість святого і незвичайна любов до ближнього притягали до нього єретиків, яких він повертав у лоно Церкви і виводив на дорогу спасіння, якого поза Церквою нема і не може бути. 

Близько 713 р. він повертався з Царгорода, куди їздив у справах Церкви. На острові Митилини святий Андрей захворів і сказав до тих, хто його супроводжував, що вже не побачить Криту. І справді, на сусідньому острові Ерис посеред молитви святий віддав Господеві свою чисту, повну чеснот і досконалости душу. 

Що сказати про його Великий канон? Якщо є щось, що може зворушити найбільш закаменілу душу і витиснути сльози з очей, які ніколи не плакали, – то хіба що лиш цей канон. Уся злість гріха, уся нужда душі, що втратила Божу благодать, уся наша невдячність перед безконечно добрим Господом – усе тут оспівано. Бачимо всі добродійства Бога, Його безконечну любов, бачимо Його справедливість і кари, якими наказує гріх, бачимо, як тяжко, дуже тяжко, ми прогнівали Його – і біль проймає душу. Та серед того болю нам сяє хрест спасіння, надія прощення, джерело невимовної ласки та милосердя – і, залиті сльозами, припадаємо до стіп Спасителя в щирому розкаянні та жалю. Боже мій, Боже! Світ читає багато красно написаних книжок, славить людей, що їх писали, робить їх безсмертними. А як мало є, однак, таких, які читали канон святого Андрея. Якщо людський ум може написати щось хороше, щось піднесене, то одним з найпіднесеніших його плодів є цей канон. Христова Церква віками співає його, і ще віки минуть, а той канон завжди чинитиме видимі чуда, буде навертати окаянних і грішників, буде розбивати камінь, що лежить не на одному серці. Зуб часу скрушить пам’ятники найбільших мужів світу, та кожного року мільйони будуть розчулено співати:“Відколи почну плакати”, – і взиватимуть:“Преподобний отче Андреє Критський, моли Бога за нас!” 

__________ У той самий день

Преподобної Марти, матері святого Симеона Дивногорця

Тропар, глас 4: Чистим життя і любов’ю до пречистої Божої Матері,* здобула Ти дар дітородження преславний,* світильника для світу дивного Симеона.* Тому тебе, Марто, як матір, що втішається дитям своїм,* піснями прославляємо. 

Кондак, глас 2: В молитвах стоячи перед Господом,* і пречистій Діві Богородиці приносячи оспівування і хвалу, Марто чесна,* породила ти священне дитя, Симеона Предивного,* світильника всесвітнього.* З ними молися завжди за всіх нас. 

Чиста душею, побожна, смиренна, тиха, що не шукала світу, а вся була віддана Богу, преподобна Марта з дитинства посвятила себе на службу Йому. Вона народилася і жила в Антіохії. У своєму серці бажала весь свій вік прожити в дівицтві, та, скорившись волі батьків, вийшла заміж. Побожна дівчина стала побожною жінкою, вона сповнювала свої обов’язки і молилася Богові, та з незвичайною ревністю духа молилася до святого Йоана Хрестителя. А коли готувалася стати матір’ю, то ві сні мала видіння святого Предтечі, який сказав, що Бог дасть їй “дивного сина”. Коли ж дитя народилося, назвали його Симеон. 

День і ніч думала Марта, що їй робити, аби дитина росла лишень на славу і службу Богові. Й одного разу вночі їй здалося, що вона на крилах піднімається вгору і несе на руках свою дитину, щоб пожертвувати її Богу. Вона зрозуміла значення того видіння:їй треба підноситися до Бога і віддалятися від світу, а за прикладом матері піде й дитина. Преподобна Марта ще більше молилася Богу, ще частіше ходила до церкви святого Предтечі і брала з собою малого Симеона, а дитя складало рученятка і невинними вустами вчилося призивати Ім’я Господнє. Якось вони обоє молилися в церкві святого Йоана, аж раптом затряслася земля, зрушилися стіни міста, майже вся Антіохія внаслідок землетрусу перетворилася в румовище, загинув патріярх, загинули десятки тисяч мешканців, загинув чоловік Марти під руїнами власного дому – а церква святого Предтечі стояла ціла, врятувавши життя матері і дитині. 

Марта стала вдовою, а маленький Симеон – сиріткою. Марта перебралася поближче до церкви і почала провадити самотнє життя. 

Кожну вільну хвилину вона перебувала на молитві в церкві, а вдома, сповнивши домашні обов’язки, навколішки молилася Богу;вставала й ночами, б’ючи земні поклони і благаючи допомоги в Бога для себе і для своєї дитини. У вільні хвилини шила білі одежі для тих, хто мав приймати святе хрещення, допомагала на похоронах убогих, відвідувала хворих та ув’язнених, ділилася останнім куснем тяжко заробленого хліба з бідними. 

І Бог винагородив угодні Йому діла матері, вчинивши ласку для її сина:він-бо вже на сьомому році життя зрікся світу, і весь посвятився служінню Богові, своєму Спасителю. Тепер син святої Марти всім відомий як святий Симеон Стовпник, Дивногорець, якого Бог за життя прославив незліченними чудами. Його пам’ять Христова Церква вшановує 24 травня. 

Преподобна Марта залишилася сама. Минали літа, а вона молилася до Бога, служила ближнім, постила і вмивала землю сльозами, коли чула, що син її стає щораз на вищий стовп, що його святість сяє ще яскравіше, що своєю молитвою він відкриває очі сліпим, а покладанням своєї руки очищає прокажених і проганяє бісів. І з певністю можна сказати, що це не були сльози гордости, самохвальства, були це сльози смиренної подяки Богові, що син її став гідним Його благодаті. Вона сама не раз і не два, коли навідувала свого сина, бачила біля стовпа сотні хворих, що просили в нього допомоги, і говорила:“Пам’ятай про свою неміч, мій сину, і будь смиренним перед Господом, бо сам від себе ти ніщо, а є лише знаряддям у Божих руках”. 

І щоразу вона поверталася до міста й покірно молилася в притворі храму. Коли до церкви йшли багаті жінки, то, за тодішнім злим звичаєм, слуги несли за ними крісла, а преподобна Марта була завжди навколішках, хоч її тіло було ослаблене й обезсилене постом. А коли люди часом просили її присісти під час довгого богослуження, то вона казала:“Не годиться сидіти в домі Божім, в якому святі таїнства сповняються;ангели з трепетом предстоять перед престолом Господа, а ми, грішні і нужденні, маємо сидіти в Його церкві?” За рік до смерти Господь звістив їй, коли покличе її до себе. Весь той рік преподобна перебула на молитві, а за кілька днів до смерти пішла відвідати свого сина Симеона. Всю ніч мама з сином перебули на спільній молитві та в розмові, й обоє знали, що це їхня остання зустріч на цій землі. Однак вони також знали, що розлука їх буде дуже коротка, бо знову зійдуться разом – але вже там, в небесних оселях. Вранці наступного дня преподобна Марта прийняла Найсвятіші Тайни і благословила сина своїм материнським благословенням. Дорогою до міста вона захворіла. Люди знали її і поважали її святе життя, тож відвезли хвору до Антіохії, в Дафнійське передмістя, де вона мешкала. І тут з ревною молитвою на вустах 5 липня 551 р. її чиста душа, вже не у видінні, а насправді, на крилах своїх чеснот піднеслась до свого Творця. 

Повна смирення аж до останньої хвилі життя, вона просила, щоб після смерти її тіло поховали там, де ховають бідних;однак її волі не було сповнено, тіло святої перенесли до стовпа її сина, на Дивну гору. Вночі, з молитвою на вустах, вірні витесали в скалі гріб, а наступного дня, серед великого здвигу народу, після Служби Божої поклали там тіло преподобної Марти. Бог прославив її гріб багатьма чудами. Передання розповідає, що святий Симеон одного разу серед нічної молитви побачив свою матір. Вона возносилася над гробом і тричі прославила Господа словами:“Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі”. Ці слова преподобний Симеон велів монахам співати на вечірніх. Згодом над її гробом вірні воздвигли величну церкву. А ще через якийсь час, там, у небі, зустрілися свята мати і її святий син, де Бог є їх винагородою, життям і повним щастям. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.12,6–14:  «Маючи ж, згідно з даною нам благодаттю, різні дари»

У нашій Вселенній живуть мільярди людей, але ніколи не знайдемо людей досконало подібних. Навіть дуже подібні близнята і то різняться характерами, вподобаннями, здібностями. Те, що ми різні, свідчить, що Бог кожного дуже цінує і любить, тому, творячи кожну особу, дає їй унікальний набір рис і дарів. 

Ми, як правило, не зауважуємо усього цього в собі, а замість того, щоб знати свої таланти і ними служити ближнім, заздримо іншим або нарікаємо, що вони мають, а ми не того маємо. Вміймо бути уважні, користуймося дарами, якими нагородив нас Господь, і не забуваймо Йому дякувати!

*** 

Мт.9,1–8:  «Побачивши їхню віру, Ісус сказав розслабленому: “Бадьорися сину, твої гріхи відпускаються ”»

Унікальний випадок, який ще раз показує важливість віри, подає нам Євангеліє. Бачимо, що не через віру людини, яка потребує зцілення, Бог дає їй оздоровлення, а через віру інших людей. Євангеліє навіть не вказує, ким був цей розслаблений, нічого не пояснює про його віру, але показує віру інших людей. 

Саме відповідно до нашої віри, відповідно до того, наскільки настирливо й наполегливо ми взиваємо до Бога, за нашою молитвою Господь може творити багато різних чудес для інших людей. 

Ніколи не зневірюймося, коли бачимо навколо щось таке, чого, здавалося б, не можемо змінити особисто, на що не можемо вплинути. Молімося, просімо Творця, взиваймо до Господа. І за нашою молитвою, за нашою вірою Він може це змінити. Як за вірою інших Господь зцілив розслабленого, так і за нашою вірою Господь зможе дуже багато зробити в житті інших людей!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.07.2017р. Б. / Святого мученика Якинта; Святого Анатолія, патріярха Царгородського

Святого мученика Якинта

Тропар, глас 4: Мученик Твій, Господи, Якинт,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 2: Дерево життя у душі своїй* – віру Твою, Христе, здобув Твій мученик,* чеснішу від Едемського раю.* І дерево змієвої омани зруйнував зі сміливістю духовно,* вінчаючись славою Твоєю, Многомилостивий. 

Святий Якинт був родом з Кесарії Кападокійської. У молодому віці його віддали на службу при царському дворі. Він був слугою імператора Траяна, стелив ліжко і прислуговував при столі. Одного разу Траян пішов разом з іншими придворними приносити своїм божкам жертви, а Якинт, який був християнином, замкнувся у своїй кімнаті і став голосно молитися. Підслухав це інший слуга і доніс імператорові, що Якинт є християнином. Траян наказав покликати юнака, тоді Якинту виповнилося двадцять років (інші джерела подають – дванадцять років). Святий слуга Христовий навіть чути не хотів про те, щоб зректися Ісуса Христа. Імператор велів його бити по лиці, кинути на землю, копати ногами, силоміць вкладати в уста м’ясо, жертвуване божкам, та святий мученик так затиснув зуби, що ніхто не міг їх розтулити. Потім, закованого в тяжкі кайдани, його кинули до в’язниці, а крім того, на ноги набили ще й колоду. Наступного дня на суді святий Якинт на всі запитання та погрози відповідав одним реченням:“Я християнин, і за Христа Спасителя мого готовий знести всі муки!” 

За це його жорстоко били, шматували залізом тіло, палили вогнем рани, а святий мученик лишень молився і своєю терпеливістю дивував мучителів. Імператор наказав його кинути до в’язниці і не давати нічого їсти, окрім м’яса з божниці. Впродовж 40 днів біля нього клали те м’ясо, однак святий навіть не торкнувся його. Одного дня темницю враз осяяло небесне світло – то ангел Господній прийшов утішити святого страждальця. Минуло 40 днів і імператор велів подати святому вже звичайну страву. Приходять сторожі до в’язниці, дивляться, а Якинт лежить неживий. Він помер з голоду, та не прогнівив Бога, не дав згіршення поганам, ані причини до пересудів, що з’їв жертвенне м’ясо, а отже, зрікся своєї віри. Траян наказав викинути тіло мученика за місто псам на пожирання. Воно лежало кілька днів неушкоджене, аж поки свояк святого Якинта, священик Тимотей, потай не забрав його. Він тримав святе тіло у себе вдома, клав перед ним світло і кожного дня палив кадило, а воно зовсім не розкладалося. Перед своєю смертю Тимотей передав святі мощі одній вдові. Тимчасом один побожний муж нараз осліп. Він став взивати до святого Якинта по допомогу і мав таке видіння:йому явився мученик і сказав, щоб протер свої очі оливою з лампи, що горить при мощах святого, а коли прозріє – нехай перевезе святі мощі до Кесарії Кападокійської. І так сталося. У Кесарії мощі поховано в тому домі, в якому святий Якинт народився. 

__________ У той самий день

Святого Анатолія, патріярха Царгородського

У житіях святого Флавіяна та святого Ювеналія ми читали про те, як безбожний Діоскор підтримав єретика Євтихія і на лжесоборі в Ефесі (449 р.) наказав замучити патріярха Царгорода святого Флавіяна. Замість нього патріярхом став святий Анатолій, що досі був священиком в Олександрії. Імператор Теодосій послав листа до папи Лева з проханням затвердити святого Анатолія, та поки надійшла відповідь, імператор раптово помер: упав з коня і зламав хребет (450 р.). Причиною всього зла, яке імператор вчинив Церкві, була його жінка Євдокія, що підбурювала його. Наступником Теодосія став побожний Маркіян, одружений з сестрою Теодосія святою Пульхерією. 

З Риму прийшов лист із затвердження Анатолія на патріяршому престолі. Він і справді був ревний душпастир і оборонець Христової віри. З його ініціативи імператор Маркіян скликав Халкедонський собор (451р.), на якому було кинуто клятву на єретиків Несторія, Євтихія і Діоскора. Після Собору святий Анатолій ревно взявся за наведення ладу в Церкві, зворохобленій єретичними блудами. Патріярх Анатолій, за яким Халкедонський собор визнав за честю друге місце, після Риму, рядив на царгородському патріяршому престолі 8 років і стільки ж місяців. Він написав багато стихир на воскресні дні і на деякі Господські празники, зокрема на Різдво Христове і на Богоявлення, а також на дні святих мучеників Пантелеймона, Юрія, Димитрія та інших. Помер святий 458 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР