Бенедикт XVI
Motu proprio
Про служіння любові
«Внутрішня природа Церкви виражається у потрійному завданні: голошення
Божого Слова (kerygma-martyria), звершення Таїнств (leiturgia), служіння
любові (diakonia). Ці завдання між собою тісно пов’язані і не можуть
бути відділені одне від одного» (енц. Deus caritas est, 25).
Також служіння любові є конститутивним виміром місії Церкви і
невідкличним виразом її суті (пор. там же); всі вірні мають право і
обов’язок ангажуватися особисто для того, щоб жити згідно нової
заповіді, яку залишив нам Христос (пор. Йо.15,12), даючи сучасній людині
не лише матеріальну допомогу, але також і підкріплення для душі і
турботу про неї (пор. енц. Deus caritas est, 28). Церква покликана до
вершення служіння любові також і як спільнота: від малих локальних
спільнот, через партикулярні Церкви аж до Вселенської Церкви; тому
необхідна також і «організація для того, щоб уможливити упорядковане
спільнотне служіння (пор. там же, 20), організація, яка тягне за собою
різні інстутитуційні форми.
Щодо цієї diakonii любові в енцикліці «Deus caritas est» я звернув
увагу на те, що «єпископальній структурі Церкви відповідає факт, що в
партикулярних Церквах єпископи, як наступники Апостолів, в першу чергу
несуть відповідальність за реалізацію» служіння любові (п.32) і що
«Кодекс канонічного права в канонах, які стосуються єпископського
служіння, не трактує виразно про caritas як специфічну сферу діяльності
єпископа» (там же). Хоч «Директоріум про пастирське служіння єпископа
більш конкретно поглибив питання обов’язку caritas як суттєвого завдання
цілої Церкви і єпископа в його єпархії» (там же), однак залишилась
потреба заповнення згаданої нормативної прогалини, щоб належним чином в
канонічних приписах виразити суттєве значення служіння caritas в Церкві і
його принциповий зв’язок зі служінням єпископа, і представити правові
аспекти, які пов’язані з цим служінням Церкви, особливо якщо воно
вершиться організовано і при виразному сприянні Пастирів.
Тому, з думкою про це, у цьому Motu Proprio прагну дати органічні
нормативні рамки, які можуть послужити для кращого врегулювання, у
загальних рисах, різноманітних організованих церковних форм служіння
любові, яка сильно пов’язана з діякональним характером Церкви і
єпископського служіння.
Однак, важливо пам’ятати, що «практична діяльність залишається
недостатньою, якщо в ній не спостерігається любові до людини, любові,
яка годується зустріччю з Христом» (там же, 34). Тому, ведучи
харитативну діяльність, чисельні існуючі католицькі організації не
повинні обмежуватись просто до збирання чи розподілу грошових засобів,
але повинні завжди оточувати особливою турботою особу, яка в потребі, а
також вершити цінну педагогічну функцію у християнській спільноті,
допомагаючи вихованню у дусі ділення, поваги і любові, згідно з логікою
Євангелії Христа. Харитативна діяльність Церкви, на всіх рівнях, мусить в
суті остерігатися небезпеки розмитись у звичайну опікунську
організацію, стаючи однією з її видів (пор. там же, 31).
Організовані ініціативи, які реалізуються у сфері служіння любові через
вірних у різноманітних місцях, значно різняться між собою і ними треба
відповідно покерувати. Розвинута на парафіяльному, єпархіальному,
державному і міжнародному рівнях діяльність «Caritas» – інституції, яка
виникла з ініціативи церковної єрархії, яка слушно здобула визнання і
довіру вірних і багатьох інших осіб по цілому світі з огляду на
великодушне і консеквентне свідчення віри, рівно ж як і конкретну
готовність поспішати з допомогою до потребуючих. Крім цієї розлогої
ініціативи, яку офіційно підтримує керівництво Церкви, у різних місцях
зродились інші чисельні ініціативи, які є наслідком добровільного
ангажування вірних, які у різних формах через власні зусилля хочуть
спричинитись до давання конкретного свідчення любові до потребуючих.
Одні і другі ініціативи різняться з огляду на походження і правову
систему, хоча на рівні виражають вразливість і прагнення дати відповідь
на той же виклик.
Церква як інституція не може вважати, що її не стосуються ініціативи,
ініційовані організованим чином, які є добровільним вираженням турботи
охрещених про осіб і народи, які знаходяться в потребі. Тому Пастирі
повинні завжди їх трактувати як прояв участі всіх у місії Церкви,
шануючи специфіку і автономію управління, які, згідно з їх природою,
властиві кожній з них як вираз свободи охрещених.
Крім них церковна влада з власної ініціативи розвинула специфічні
справи, завдяки яким інституціональним чином використовує пожертви
вірних згідно з відповідними правними формами і формами діяльності, які
дозволяють успішно задовольняти конкретні потреби.
Однак, у випадках, коли згадані форми діяльності виникли б з ініціативи
єрархії чи виразним чином виконувались би через авторитет Пастирів,
необхідно гарантувати, щоб керівництво цією діяльністю відбувалось
згідно науки Церкви та інтенцій вірних, а також щоб дотримувались
правові норми, установлені світською владою.
Зважаючи на ці вимоги стало необхідним встановити в праві Церкви певні
базові норми, які мають за зразок загальні критерії канонічної
дисципліни, які б чітко окреслювали щодо цієї сфери діяльності правову
відповідальність, яка лягає в цій області на різні заангажовані
суб’єкти, а особливо підкреслювали би з цього огляду належну
єпархіяльному єпископові владу і роль координатора. Згадані норми,
однак, повинні бути достатньо широкими для того, щоб обійняти значну
різноманітність інституцій з католицькою інспірацією, що як такі діють в
цій області – як ті, які виникли з ініціативи єрархії, так і ті, які
зродились з безпосередньої ініціативи вірних, а були прийняті і
підтримані місцевими Пастирями. Хоч і з цього огляду виникла
необхідність усталення норм, однак треба було врахувати те, чого вимагає
справедливість і відповідальність, яку Пастирі приймають щодо вірних, з
пошануванням слушної автономії кожної інституції.
Частина з розпорядженнями
Як наслідок, відповідаючи на пропозицію Його Еміненції Глави Папської
Ради «Cor Unum», вислухавши думку Папської Ради інтерпретації
законодавчих текстів, постановляю і розпоряджаюся про наступне:
Ст. 1
§ 1. Вірні мають право гуртуватися і творити організації, які б
вершили специфічне служіння любові, перш за все, щодо убогих і
терплячих. У випадку, якщо вони були б пов’язані із служінням любові
Пастирів Церкви і/або хотіли користуватись з цією ціллю з вкладу вірних,
повинні представити свої статути для затвердження компетентній
церковній владі і пристосуватись до вказаних нижче норм.
§ 2. Подібно, вірні мають право засновувати фундації з метою
фінансування конкретних харитативних ініціатив згідно норм канону 1303
ККП і 1047 ККСЦ. У випадку, коли фундації такого типу відзначались би
рисами, представленими в § 1, то повинні дотримуватись, congrua congruis
referendo, приписи цього права.
§3. Крім дотримання приписів канонічного права харитативні організації,
про які йдеться у цьому Motu Proprio, у своїй діяльності зобов’язані
керуватись католицькими принципами і не можуть приймати зобов’язань, які
у якійсь мірі могли би обумовлювати дотримання згаданих принципів.
§4. Засновані Інститутами Богопосвяченого Життя і Товариствами
апостольського життя з харитативною ціллю організації та фундації мають
обов’язок дотримання цих норм і до них треба застосувати канони 312 § 2
ККП та 575 § 2 ККСЦ.
Ст. 2
§1. У статутах кожної харитативної організації, про які йшла мова в
попередньому артикулі, крім інституційних завдань та структур
керівництва, згідно канону 95 § 1 ККП, будуть окреслені також надихаючі
принципи та цілі даної ініціативи, способи розпорядження коштами,
характеристика працюючих в них осіб і також те, які звіти та інформацію
належить подавати компетентній церковній владі.
§ 2. Харитативна організація може використовувати назву «католицька»
лише при умові письмової згоди компетентної влади, про що говорить канон
300 ККП.
§ 3. Засновані вірними з харитативною метою організації можуть мати
церковного асистента, призначеного відповідно до Статуту, як зазначають
324 §2 і 317 ККП.
§4. У той же час церковна влада повинна пам’ятати про обов’язок
регулювання використання вірними прав, згідно 223 § 2 ККП і 26 § 2 ККСЦ,
щоб не допустити множення ініціатив служіння любові зі шкодою для
діяльності і ефективності щодо цілей, які поставлені.
Ст. 3
§ 1. У попередніх артикулах під компетентною церковною владою на
відповідних рівнях розуміється те, про що говорять канони 312 KKП i 575
KKСЦ.
§ 2. Якщо йдеться про організації, не зареєстровані на державному
рівні, хоча які діють в різних єпархіях, під компетентною церковною
владою розуміється Єпископа місця, де дана харитативна організація має
свій осідок. У кожному випадку організація має обов’язок поінформувати
єпископів інших єпархій про ймовірну діяльність на їх території і
пристосовуватись до їх вказівок щодо діяльності різних харитативних
інституцій, які існують в єпархії.
Ст. 4
§ 1. Правлячий єпископ (пор. кан. 134 § 3 KKП i кан. 987 KКСЦ) у
довіреній йому партикулярній Церкві вершить пастирську опіку щодо
служіння любові як пастир, провідник і головний відповідальний за це
служіння.
§ 2. Правлячий єпископ сприяє їх виникненню і підтримує ініціативи та
діла служіння ближньому у своїй партикулярній церкві і заохочує вірних
горливо ангажуватися в діла діяльної любові як вираз християнського
життя і участі в місії Церкви, про що говориться в канонах 215 i 222 KKП
та 25 i 18 KKСЦ.
§ 3. До обов’язків правлячого Єпископа належить чування над тим, щоб у
діяльності тих організацій та в управлінні ними завжди були дотримані
норми загального права і партикулярного права, а також воля вірних, які
хотіли би скласти пожертви чи зробили б записи з призначенням на ці
конкретні цілі (пор.кан. 1300 KKП i кан. 1044 KKСЦ).
Ст. 5
Правлячий єпископ повинен запевнити Церкві право вершити служіння
любові і подбати про те, щоб вірні та інституції, довірені його опіці,
дотримувались діючого цивільного законодавства у цій сфері.
Ст. 6
Завданням правлячого єпископа є, про що йдеться у канонах 394 § 1 KKП i
кан. 203 § 1 KKСЦ, координування у власній окрузі різних справ служіння
любові, рівно ж і тих, які виникли з ініціативи самої єрархії, так і
тих, які породжені з ініціативи вірних, з дотриманням автономії, яка за
статутами належить кожному з них. Особливо він повинен подбати про те,
щоб у своїй діяльності вони зберігали живий євангельський дух.
Ст. 7
§ 1. Організації, про які йдеться у ст.1 § 1, є зобов’язані вибирати
своїх працівників серед осіб, які поділяють, або принаймні шанують
католицький характер тих справ.
§ 2. Для того, щоб в служінні любові було запевнене євангельське
свідчення, правлячий Єпископ повинен подбати про те, щоб заангажовані у
харитативному душпастирстві Церкви, крім професійної компетенції, давали
би приклад християнського життя та свідчення такої формації серця, яка
би показувала віру, що діє в любові. З цією ціллю правлячий єпископ
повинен подбати про їх формацію також в сфері теології і душпастирства,
через специфічні curricula, узгоджені з керівниками різних організацій
та через відповідні пропозиції духовного життя.
Ст. 8
Якщо з огляду на кількість різновидність ініціатив це виявилось би
потрібним, правлячий єпископ повинен у довіреній йому церкві створити
уряд, який від його імені спрямовував би та координував діяльність в
сфері служіння любові.
Ст. 9
§ 1. Правлячий Єпископ повинен подбати про те, щоб у кожній парафії
його округи виникло парафіяльне служіння Caritas або подібна
організація, яка проводила би також педагогічну діяльність у рамках цієї
спільноти, щоб виховувати в дусі ділення і автентичної любові. Якби це
виявилось доречним, то такого роду служіння може бути встановлене
спільно для декількох парафій тої самої території.
§ 2. До обов’язків правлячого єпископа і відповідного пароха належить
забезпечення того, щоб на території даної парафії разом з Caritas могли
співіснувати і розвиватись також інші харитативні ініціативи, які
генерально повинні бути координовані парохом, однак з урахуванням того,
про що йдеться у ст. 2 § 4.
§ 3. Обов’язком правлячого єпископа і кожного пароха є чувати над тим,
щоб у цій сфері вірні не були впроваджені в блуд чи щоб не дійшло до
непорозумінь, у зв’язку з чим вони повинні заборонити рекламування за
посередництвом парафіяльних чи єпархіяльних структур тих ініціатив, які
хоч і презентували би себе як такі, що мають харитативні цілі, а
пропонували би вибори і методи, які суперечать навчанню Церкви.
Ст.10
§ 1. Правлячий єпископ повинен дбати про церковні добра харитативних організацій, які підлягають його владі.
§ 2. Обов’язком правлячого єпископа є запевнення того, щоб пожертви зі
збірок, які проводяться згідно канонів 1265 i 1266 KKП та 1014 i 1015
KKСЦ, були призначені на цілі, для яких були зібрані (канони 1267 KKП,
1016 KKСЦ).
§ 3. Особливо правлячий єпископ повинен дбати про те, щоб
підпорядковані йому харитативні організації не фінансувались
організаціями чи інституціями, цілі яких суперечать науці Церкви. Так
само, щоб не давати приводів для згіршення вірним, єпископ повинен
запобігти тому, щоб згадані харитативні організації приймали пожертви,
призначені на фінансування ініціатив, які щодо цілей чи способів їх
осягнення не були би згідні з наукою Церкви.
§ 4. Правлячий Єпископ повинен особливо турбуватись про те, щоб
управління підлеглих йому організацій було свідченням християнської
скромності. З цією метою він має чувати, щоб винагороди і видатки,
пов’язані з управлінням, хоч і відповідали вимогам справедливості і
необхідним професійним функціям, були відповідно пропорційні до
аналогічних видатків його єпархіяльної курії.
§ 5. Для того, щоб церковній владі, про яку йдеться у ст.3 § 1,
уможливити виконання обов’язків нагляду, згадані у ст.1 § 1 організації
зобов’язані здавати компетентному ординарієві щорічний звіт способом,
вказаним тим же ординарієм.
Ст.11
Правлячий Єпископ має обов’язок, якщо виникне така потреба, подати до
відома своїх вірних, що діяльність даної харитативної організації вже не
відповідає вимогам науки Церкви, і в такому випадку заборонити
використання слова «католицька» в назві і застосувати відповідні
середники у випадку, коли явною була би особиста відповідальність.
Ст.12
§ 1. Правлячий Єпископ повинен підтримувати державну і міжнародну
діяльність організацій, які виконують служіння любові, які підлягають
його опіці, а особливо співпрацю з найбіднішими церковними регіонами
згідно того, що міститься у канонах 1274 § 3 KKП i кан. 1021 § 3 KKСЦ.
§ 2. Душпастирська опіка над харитативною діяльністю залежно від
обставин часу і місця може вершитися спільно кількома сусідніми
єпископами із врахуванням кількості Церков згідно припису права. У
випадку, коли йдеться про міжнародну сферу, потрібно спочатку
проконсультуватись з відповідною дикастерією Апостольської Столиці. Крім
того, відповідним у справі харитативних ініціатив на державному рівні є
консультування єпископів з відповідним бюро Конференції Єпископату.
Ст.13
Завжди непорушним залишається право церковної влади висловлювати згоду
на ініціативи католицьких організацій, які планується реалізовувати в
просторі її компетенції, при повазі до канонічних норм та ідентичності,
властивої для конкретних організацій; обов’язком Пастиря є чувати над
тим, щоб діяльність, яка проводиться в його єпархії, була ведена згідно
церковної дисципліни, а випадку її недотримання заборонити її чи
застосувати необхідні засоби.
Ст.14
Там, де це відповідне, правлячий єпископ повинен заохочувати до
ініціатив служіння любові у співпраці з іншими церквами чи церковними
спільнотами, при збереженні специфіки, властивої кожній з них.
Ст.15
§ 1. Папська Рада «Cor Unum» має завдання заохочувати до виконання цих
норм, а також чувати над тим, щоб вони виконувались на всіх рівнях, при
збереженні компетенції Папської Ради в справах мирян щодо товариств
вірних, передбаченої у ст.133 апостольської конституції Pastor Bonus, а
також компетенції секції у справах відносин з державами
Держсекретаріату, а також зберегти загальні компетенції інших дикастерій
і органів Римської курії. Особливо Папська Рада «Cor Unum» повинна
дбати про те, щоб служіння любові католицьких інституцій у міжнародній
сфері було завжди вершене у єдності з відповідними партикулярними
церквами.
§ 2. До компетенції Папської Ради «Cor Unum» належить також канонічне
заснування харитативних організацій, призначених для служіння любові на
міжнародному рівні, а тоді вершення дисциплінарних і промоційних
обов’язків, які виникають з права.
Розпоряджаюсь, щоб всі постанови, які містяться у цьому
апостольському листі у формі Motu Proprio, були дотримані у всіх його
частинах, незалежно від всіх суперечних розпоряджень, які би навіть
заслуговували на особливу згадку, і розпоряджаюсь, щоб лист був
оприлюднений через публікацію у L’Osservatore Romano і вступив у силу 10
грудня 2012 року.
Ватикан, 11 листопада 2012 року, у восьмий рік мого понтифікату
BENEDICTUS PP XVI
Переклад "Католицького Оглядача"
Джерело:
Воїни Христа Царя
Ще два нові кардинали прибули на загальні зібрання, які склали присягу
під час вечірнього, восьмого з черги зібрання, що відбулося 8 березня
2013 року ввечері. Всіх учасників було 145, і першим голосуванням було
визначення питання дати Конклаву. Перша запропонована дата, зважаючи
також на готовність Сикстинської каплиці та Дому Святої Марти
(ватиканського готелю, де мешкатимуть виборці), була 12 березня, і була
затверджена майже одноголосно. Про це о. Федеріко Ломбарді, ТІ, Директор
Ватиканського прес-центру, розповів під час брифінгу 9 березня.
