29.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.13,1–10:  «Не майте жодних боргів ні у кого, крім боргу взаємної любові»

Усі ми створені на образ і подобу Божу, тому усі маємо подібні прагнення: бути любленими іншими та уникати зла. Може, ми маскуємо це наше прагнення, може, не маємо відваги це висловити, але нам важливо, коли хтось із дорогих і важливих для нас людей нам приділить увагу, свій час. І за тим криється наше прагнення любові. Ми хочемо чутись похваленими, цінними, за цим знову ж криється бажання бути любленими. 

Тож стараймось любити кожну людину, яку зустрічаємо на нашій життєвій дорозі. Бо коли ми когось любимо, то не лише виявляємо якусь чесноту. Бог є Любов і даруючи любов ми даруємо Бога кожній людині. Бо насправді ж за прагнення любові є прагненням кожної людини за Богом.

*** 

Мт.12,30–37:  «Виплекайте дерево добре, то й плід його добрий»

Знаємо, що коли ми доглядаємо рослини на городі, підживлюємо їх, то вони приносять добрі плоди. Якби ми щось посіяли навесні й цілковито його не доглядали, то бур’ян заглушив би ці рослини й не дав би їм змоги принести плід. 

Подібно з життям кожного з нас. Дуже важливо пильнувати свою душу, дбати про свій духовний стан. Коли будемо пильнувати себе, то неминуче будемо приносити плоди в нашому житті. 

Завжди пам’ятаймо, що не стільки треба змінювати обставини навколо себе, змінювати когось чи щось, як найважливіше змінювати себе. І коли будемо змінювати себе, тоді неминуче, я б сказав, навіть не докладаючи особливих зусиль, будемо приносити добрі та приємні плоди Господеві!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

29.07.2017р. Б. / Святого священномученика Атиногена і десяти його учнів

Святого священномученика Атиногена і десяти його учнів

Тропар, глас 8: Священний Богові Антиноген у жертві служитель,* приніс Христові священну жертву учнів своїх,* пастир з духовними вівцями ввійшов у небесну огорожу,* перемігши безбожні народи.* Мучеників Твоїх молитвами, Христе Боже,* спаси стадо Твоє від вовків,* що нападають на нього. 

Кондак, глас 4: Пішовши за покликом Владики,* як найкращий пастир поклав ти душу свою за овець Христових,* священномученику Антиногене.* Тому й вихваляємо тебе,* і з тобою десяток твоїх учнів, які постраждали,* наставлені страхом Божим і твоїм ученням.* Тому Владика вінчає вас життєначальною правицею.* Його ж за всіх нас моліте.

Святому Атиногенові приписують створення тієї пречудесної пісні, яку знає кожен з нас, її завжди співають на вечірні – “Світе тихий”. Жив святий Атиноген у селі Пидахтоні, поблизу Севастії, за часів Диоклетіяна. Коли він був єпископом, побудував невеликий монастир і жив там з десятьма учнями. Та прибув до Севастії лютий мучитель Филомарх, він послав відділ війська, аби схопити єпископа й усіх, що жили з ним у монастирі. Святого Атиногена, коли прийшли вояки, не було в обителі, схопили лиш його учнів і в кайданах повели до міста, де кинули їх у в’язницю. Атиноген, довідавшись про це, сам прийшов до Севастії, і тут його схопили й кинули до в’язниці, до його учнів. Цілу ніч вони провели у молитві, а вранці стали перед судом, на якому визнали Христа Спасителя і заявили про свою готовність постраждати за Нього. Филомарх наказав їх жорстоко мучити: бити, шматувати залізом тіло, палити свічками, а під кінець велів їх усіх стяти мечем. Священномученика Атиногена мучитель наказав відпровадити на смерть до його монастиря, де святий з ревною молитвою на вустах нахилив свою голову під меч. Сталося це 16 липня 296 р. (Згідно з Часословом – 288 р.) 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.11,8–22:  «Коли ж хто сперечатися хоче, – то ми такого звичаю не маємо, ані Церкви Божі»

Не раз ми чули слова, що в дискусії народжується істина. Це так і не так. Бо в дискусії, як би не було, кожен представляє свої переконання і свою правду, тому істина там не може народжуватись. У дискусії Істину хіба намагаються пізнати. А вона – одна й незмінна. 

Господь є Істиною і цю правду явив в особі Ісуса Христа, і цю правду ми маємо відкривати та пізнавати. Саме це для нас завжди важливо в нашому житті та в кожній нашій дискусії.

*** 

Мт.17,10–18:  «Роде невірний та розбещений»

Знаємо, що за Ісусом Христом ходили тисячі людей, але не всі з них отримали зцілення. На сторінках Євангелія не знаходимо аж так багато розповідей про осіб оздоровлених і зцілених. Так само і в теперішньому часі є багато людей віруючих, є багато тих, хто прагне називатися віруючим. Але чи справді ми є віруючими, чи справді покладаємося на Господа, чи довіряємо Йому, чи у своїх труднощах і проблемах уповаємо на Нього? Чи через нашу віру Господь може діяти в нашому житті? 

Чи не такі ж самі слова може сказати до нас Господь? О роде невірний! Коли бачимо, що нам бракує цієї віри та довіри до Господа, то робімо все, щоб у ній зростати. 

Віра не приходить в одну хвилю. Щоб безумовно довіряти Богові, у всьому покладатися на Нього, маємо зростати у вірі крок за кроком. Віра – це наші постійні зусилля, наша повсякчасна праця. Намагаймося, хай там якими будуть обставини нашого життя, усе більше покладатися на Господа і довіряти Йому!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.07.2017р. Б. / Святого рівноапостольного великого князя Володимира, у святому хрещенні названого Василієм; Святих мучеників Кирика і Юліти

Святого рівноапостольного великого князя Володимира, у святому хрещенні названого Василієм

Тропар, глас 4: Уподобився ти купцеві, що шукає цінної перли,* славновладний Володимире,* що сидиш на високому престолі матері городів* - богобереженого Києва.* Досліджуючи і посилаючи до царського городу,* щоб пізнати православну віру,* знайшов ти неоціненну перлину – Христа,* що вибрав тебе, як другого Павла,* і отряс сліпоту у святій купелі, разом душевну і тілесну.* Тому празнуємо своє успення ми, люди твої.* Моли, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 8: Подібний великому апостолові Павлові,* у сивизні, всеславний Володимире,* як молодече мудрування,* ти залишив все дбання про ідолів,* як муж дозрілий прикрасив ти себе багряницею хрещення.* І нині, в радості стоячи перед Спасом Христом,* моли, щоб спаслися душі наші.

На великокняжому престолі в Києві засів Володимир, син Святослава, наймолодший з його синів, онук святої Ольги-Олени. За волею батька дістав він в уділ Новгород;але в крамольній братовбивчій війні загинув його брат Олег, князь Деревлянської землі, убитий був Ярополк, князь Києва, – і тоді всю Русь поєднав у своїх руках Володимир. Він відвоював у Польщі Червону Русь, покарав в’ятичів і радимичів, підкорив ятвягів, взяв данину з ливонців, переміг болгар на берегах Волги і Ками – і сильний, як лев, смілий, як сокіл, повернувся до Києва, приніс жертву поганським ідолам, поклонився Перунові і почав управляти Руссю. 

Однак серед безжурного життя, серед бенкетів і двірського гомону йому все одно чогось не вистачало, своїм серцем він відчував, що є якесь інше життя, відмінне, якого не знає. У такі хвилини не раз йому на думку приходили слова бабусі Ольги, яка його виховала;слова, що здавались йому тоді прекрасною билиною про чудесне небо, про рай, повний ангелів, серед яких царствує великий і добрий християнський Бог. Чув князь, що віра, яку сповідує Русь, – не є добра, що нема сили ані в Перуна, ані в Дажбога, ні в інших ідолів;Володимир шукав дороги, та не міг її знайти, бачив, що зійшов на манівці, і нераз вголос казав, що віра руського народу не є добра. 

Прийшли болгари з-над Волги і Ками, що визнавали магометанську віру, і почали її прославляти, та не сподобався князеві звичай обрізання. Прийшли німці, але й вони відійшли ні з чим. Наважилися прийти і жиди-хазари, та їх з ганьбою прогнали з княжої палати, бо вони самі визнали, що Бог відкинув їх від себе за гріхи. Усі вони приходили, бо шукали опіки й миру, бо боялися князя, бо пам’ятали силу його батька, великого Святослава, та й самі були свідками перемог Володимира, його славного сина. 

Прийшов також грецький філософ. Він показав Володимирові ікону Страшного суду, показав на образі тих, що потрапили на небо, і показав муки тих, що потрапили в пекло, і не бракувало там царів і могутніх князів. 

Так само святий апостол слов’ян Методій написав образ Страшного суду в палаті болгарського князя Богориса, і той, подібно, як тепер князь Володимир, глибоко задумався над тим, що буде після смерти. Духом він уже став прихильником християнської віри. 

Однак великий князь не хотів накидати народові своєї волі. Був на Русі звичай, що у важливих справах весь народ забирав голос і вирішував, що робити. І тоді, за порадою старшин народу, було вислано десять мудрих, досвідчених мужів у чужі краї, пізнати кожну віру й обряд. Коли ж повернулися, то сказали, що їм сподобалося у греків, що їх богослуження вразило серця посланців, що їм видалося немов це ангели стоять при престолі в церкві в часі богослужіння і радили князеві прийняти віру з Греції. Вони сказали:“Якщо б грецька віра не була добра, то Ольга, прамати твоя, жінка мудріша від всіх людей, не прийняла б її!” Так то порада старшин народу цілком відповіла на бажання князя Володимира – він вирішив прийняти Христову віру східного обряду, що найбільше відповідає руському духові. 

Але Русь мала мир з греками, який був укладений у прикру для неї хвилину, після війни, в якій греки взяла гору над геройськими подвигами Святополка. Володимир не вмів коритися і не вмів просити, він пішов походом (988 р.) на Херсон Таврійський (сьогодні Крим), захопив Корсунь, а тодішнім імператорам Василієві II і Костянтинові VIII пригрозив, що піде воювати далі, у грецькі землі, якщо не віддадуть йому своєї сестри Анни за дружину. Анна погодилася на це, але при умові, що Володимир прийме хрещення. І невдовзі вона прибула до Корсуня з величавим двором. Володимир тяжко занедужав на очі, але та хвороба відступила зразу ж після хрещення. У церкві святого апостола Якова, перед цим навчений правд Христової віри, Володимир прийняв хрещення з рук Корсунського єпископа, і водночас нове ім’я – Василій. Сталося це 988 р. Разом з ним охрестилося дуже багато воїнів з його дружини. Після хрещення Володимир-Василій повінчався з Анною, у пам’ять цієї важливої події він наказав побудувати в Корсуні церкву святого Василія, повернув імператорам здобуту землю, взяв зі собою мощі святого папи Климента і його учня святого Фива (які добули з морської глибини святі Кирило і Методій), узяв багатьох священиків і митрополита Михаїла, а крім того ще церковної утварі і святих книг, та вернувся на Русь. 

Святий Володимир прийняв Христову віру від греків тоді, коли Церква була єдина, коли ще не було поділів, прийняв, отже, віру з найчистішого джерела, й водночас правдиву верховну владу наступника святого апостола Петра, видимого глави Христової Церкви – папи римського. 

Повернувшись до Києва, святий Володимир (святим він став не тому, що охрестився, а завдяки своєму справді святому життю після хрещення) приступив до хрещення цілого народу. За наказом князя, ідол Перуна волокли вулицями міста і кинули в Дніпро. В Києві значна частина народу вже сповідувала християнство. Погани охоче прийняли Христову віру, бо “якщо б вона була зла, то князь і бояри її не прийняли б. І прийшов великий день, день спасенний, коли народ, на місці, що й нині називається «Хрещатик», увійшов у Дніпро, щоб прийняти святе хрещення… У той день, – пише літописець, – земля і небо ликувало”. Народ громадами входив у ріку, і кожну громаду при хрещенні віддавали під опіку якогось святого. А святий Володимир на березі голосно молився до Бога:“Господи Боже, Сотворителю неба і землі, пошли своє просвічення на людей своїх і дай їм спізнати Тебе, Бога істинного, й утверди їх у святій вірі, і мені подай допомогу проти видимих та невидимих ворогів, і прослав на Русі Ім’я своє пресвяте!” 

Сталося це 1 серпня 988 р. Охрестивши Київ, святий Володимир став поширювати Христову віру і в інших містах – у Переяславі, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському, Новгороді, Ростові. Він послав до болгар на Волгу монаха Марка, родом з Македонії, і той навернув чотирьох болгарських князів та одного печенізького – усі вони охрестилися в Києві. 

Він усюди закладав школи, а руські матері плакали від радости, коли вели дітей на науку. Будував церкви, зокрема Десятинну на честь Пресвятої Богородиці, на тому місці, де стояв Перун. Для цієї церкви він призначив довічно частину княжих доходів і клятвою на святому Євангелії затвердив ту грамоту. Де стояв ідол Тура, там звів храм святого апостола Петра;на місці Волоса – церкву святого Власія;а ще звів церкву святого Григорія. У Василеві, або Василькові, поставив церкву святого Василія і Преображенський храм на пам’ять чудесного спасення від печенігів. Також святий Володимир побудував багато Божих храмів на Волині, зокрема у місті Володимирі-Волинському Успенську церкву і храм святого Василія Великого, в Луцьку – церкву святого Димитрія, в Овручі – храм святого Василія Великого та багато інших. 

У Десятинну церкву, після її освячення у 996 р., було перенесено з Миколаївського монастиря нетлінні мощі святої Ольги. А сам Володимир став взірцем благочестя. Довгими годинами він читав Святе Письмо, а милосердя його було таке велике, що навіть злочинців не хотів карати, аж поки єпископи не порадили йому дотримуватися закону, згідно з яким злочин мав бути покараний. Уста його постійно промовляли молитву:“Господи, я був як звір:багато зла зробив у поганстві і жив як худоба. Ти смирив мене, слава Тобі, Господи!” 

Щодня у княжому двірці ставили довгі столи, за якими князь, “красне сонечко”, як звав його народ, пригощав убогих, а хворим посилав страву до їх домів. Скільки йому довелося пережити прикрощів від своїх синів, які, попри прохання батька, сварилися та ворогували між собою, навіть йому грозили війною, – це належить до історії. Святий Володимир усе жертвував Богу і в молитві шукав розради. Помер князь 15 липня 1015 р. у Берестові. Злобний Святополк, братанич покійного, перевіз його тіло до Десятинної церкви. 

Перший київський митрополит-русин Іларіон (1051-1067), муж великої святости, той самий, що не раз молився у печері, яку сам викопав, і в якій згодом замешкав преподобний Антоній Печерський, в одну з річниць смерти святого Володимира, виголошуючи похвальну промову в його честь, сказав такі слова:“Як тебе похвалити, достойний і славний отче наш, премужественний серед земних владик, Василіє? На тобі направду сповнилися слова Господа нашого Ісуса Христа, сказані Томі:«Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!» (Йо. 20, 29). Тому і ми, зі смиренням та з певністю, називаємо тебе блаженним. Хто висловить багатство твоїх милостинь і щедрот, які ти вдень і вночі виявляв убогим, сиротам, хворим, обтяженим боргами, вдовам і всім, хто просив милости? Ти читав слова, сказані пророком Даниїлом до царя Навуходоносора:«…царю, нехай моя порада буде тобі довподоби:спокутуй твої гріхи милостинею і твої переступи – милосердям до бідних» (Дан. 4, 24);ти чув ці слова, світлоносний отче, і не задовольнився лиш їх знанням, але й на ділі все це чинив:давав милостиню, одягав, годував голодних, посилав усяку поміч і втіху хворим, звільняв невільників. Твої щедроти й милостині і донині згадує народ, а як добре їх пам’ятає Бог і Його ангели! Якщо всеблагий Господь дає нагороду за навернення одного чоловіка (див. Як. 5, 20), то яке блаженство знайшов ти, Василіє, що не одного чоловіка, не десять міст, а весь свій край привів до правди? Якщо той, хто лишень визнає Христа перед людьми, буде Ним визнаний перед Богом-Отцем, то якої похвали гідний ти, що не тільки ісповідував Христа, але й утвердив віру в Нього по всій своїй землі. Як часто ти скликав владик та з великим смиренням питав їх поради, як серед людей, що недавно пізнали Господа, утвердити Його закон! Ти утвердив віру зі своєю бабцею Ольгою, ти приніс хрест із Царгорода й утвердив його на своїй землі. І за це Бог зробив тебе учасником вічної слави і чести в небі, за благовірність, якою освятив ти своє життя”. 

Пам’ять святих Володимира, Ольги, Бориса і Гліба Руська Церква почитала вже за князя Ярослава як “прославленних”. Коли ж 15 липня 1240 р. Олександр Невський, за молитвами святого Володимира, побив тевтонців – то відтоді почали вшановувати його як святого. Службу святому Володимиру встановлено у Новгороді тоді, коли весь Київ, зокрема й Десятинна церква, лежав у руїнах після татарської навали. Петро Могила при обновленні Десятинної церкви знайшов частину мощей святого Володимира. Першу згадку про вшанування Володимира як святого знаходимо в Лаврентійському літописі від 1263 р. У 1853 р. в Києві поблизу Золотоверхого Михайлівського монастиря святому Володимирові було зведено пам’ятник. А в Севастополі, поблизу Херсону, на місці, де, згідно з переданням, святий Володимир прийняв хрещення, у 1891 р. в його честь було побудовано величний храм. 

У серці ж кожного русина є нерукотворний пам’ятник вдячности цьому просвітителеві Руської землі, за яку він постійно заступається у своїх молитвах. І доки Русь живе, доки Дніпро несе свої води, доти буде слава і поклоніння рівноапостольному князеві – святому Володимирові.

__________
У той самий день

Святих мучеників Кирика і Юліти

Тропар, глас 8: Як лоза многоплідна, Юліто чесна,* принесла ти плід Цареві всіх Богу,* сина твого Кирика славного,* стражданням його багато прикрасивши* і своєю кров’ю нагородивши.* Тому й дарував тобі Всевишній нагороду на небесах,* де радіючи, пом’яніть і нас,* мученики багатотерпеливі. 

Кондак, глас 4: Носивши в обіймах Кирика* мучениця Христова Юліта,* мужньо радіючи у подвигу, взивала:* Христос є мучеників похвала. 

У часи гонителя християн Диоклетіяна жила в Іконії молода вдова християнка, споріднена з княжими домами, на ім’я Юліта. Мала вона трирічного сина-сироту Кирика. Коли християни стали втікати від мучителів, то втекла і Юліта зі своїм сином і двома служницями до Селевкії Ісаврійської, а потім до Тарсу, головного міста Киликії. Старостою там був жорстокий мучитель Олександр, який вже засудив на смерть понад 400 мучеників. Його посіпаки схопили Юліту і разом з дитиною привели на суд. 

“Як називаєшся, звідки ти родом?” – запитав Олександр.

“Я називаюся християнка, а батьківщина моя – небо”, – відповіла свята мучениця.

“Принеси жертву богам, якщо не хочеш померти у страшних муках”.

“Єдиному лиш Богу можу я принести все:і здоров’я, і тіло, і душу у жертву, та твоїм божкам не поклонюся, бо вони є німим образом диявола”.

“То згинеш!” – сказав мучитель.

“Бог – захисник і поміч моя, на Нього я уповаю”, – відповіла свята Юліта. 

Мучитель велів покласти її на землю і немилосердно бити воловими жилами. Хлопчик, побачивши це, почав плакати і простягати до матері руки, а Олександр взяв його на коліна і став заспокоювати. Але хлопчик заплакав ще сильніше, а коли його мати під час мук промовляла лиш одне:“Я – християнка”, – то і хлопчик повторював за нею:“Я – християнин”. Почувши це, Олександр штовхнув його так, що малюк покотився по кам’яних сходах додолу, розбив собі голівку і помер на місці. А свята Юліта, бачивши це, славила Господа, що дозволив вінчати на вічне щастя її дитину, і тепер вона спокійно може померти, бо знає, що син її ніколи не зневажить Господа. 

Потім староста наказав прив’язати святу слугиню Божу до стовпа, шматувати залізом її тіло, а рани поливати гарячою смолою, а під кінець велів скарати її на смерть мечем. Сталося це 304 р. Тіла святих мучеників викинули за мури міста на поживу псам, але дві служниці, які прибули з Іконії зі святою Юлітою до Тарсу, взяли мощі мучеників і чесно поховали. А коли імператор Костянтин Великий приніс мир Христовій Церкві, тоді служниці показали місце, де поховали тіла матері і дитини. Тіла, які відкопали, виявилися нетлінні, вони поширювали пречудовий аромат. Святі мощі перенесли до Антіохії, а вірні просили в них допомоги і, за молитвами святих мучеників, спасалися. 

Святі мученики Кирик і Юліта були у великому почитанні на Русі, особливо призивали їх на допомогу хворим дітям.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.10,28–11,7:  «Не будьте причиною спокуси ні для юдеїв, ні для поган, ні для Божої Церкви»

У нашому житті бачимо, як часто ми одними особами зачаровані, а іншими розчаровані, а буває, що в тих, якими були зачаровані, пізніше розчаровуємось. Якщо у нашому житті поведінка і постава якихось людей, у свій час була важлива настільки для нас, то можемо навіть відпасти від Церкви, якщо розчаруємось поведінкою тих чи тих осіб. 

Водночас маємо бути свідомі, що наше життя, наші вчинки і наша поведінка для інших людей теж можуть бути настільки важливими. Бо нашим життям і нашими вчинками ми або проповідуємо Христа, або не проповідуємо. Нейтрального стану не буває. Іншим ми або вказуємо шлях до Бога, або шлях від Бога. Тож стараймось повсякчас бути дороговказами для всіх людей, жити за заповідями Божими і за Євангелієм.

*** 

Мт.16,24–28:  «Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу?»

Ми постійно щось здобуваємо у своєму житті, чогось прагнемо, не минає й хвилі, щоб не вкладали в щось своїх зусиль і старань. Після здобуття одних вершин приходить бажання здобувати наступні – і так триває ціле наше життя. Господь про це каже дуже просто: що з того, що здобудете навіть цілий світ, навіть не щось одне чи друге, а цілий світ, якщо занапастите свою власну душу? 

Лиш погляньмо на своє життя й побачимо, скільки дорогоцінного часу, скільки талантів і зусиль ми вкладаємо в те чи інше. Потім врешті–решт лишаємо його й хочемо здобути ще щось, а в кінцевому підсумку залишимо все, бо нічого не зможемо забрати зі собою після своєї смерті . 

Тому важливо замислитися, скільки ми вкладаємо свого часу й талантів, щоб освятити і спасти свою душу. Живімо вже тут для Небесного Царства, щоб усі наші зусилля не були марними й ми не занапастили своєї душі! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.07.2017р. Б. / Святого апостола Акили; Преподобного Онисима

Святого апостола Акили

Тропар, глас 3: Апостоле святий Акило,* моли милостивого Бога,* щоб відпущення прогрішень подав душам нашим. 

Кондак, глас 4: Маючи тебе, як велике сонце, Акило,* Церква світлістю твого вчення* просвічує тих, які вірно вшановують тебе,* Господній апостоле. 

У Діяннях апостолів читаємо:“Після цього Павло вийшов з Атен і прибув до Коринту. Він тут знайшов одного юдея, на ім’я Акила, родом з Понту, що прибув недавно з Італії, і Прискиллу, його жінку, – бо Клавдій був звелів усім юдеям вийти з Риму;– і він пристав до них. А що він був того самого ремесла, то перебував у них і працював, бо ремесло їхнє було – намети виробляти” (Ді. 18, 1-4). Як бачимо, Акила і його жінка Прискилла мусили покинути Рим, де мешкали, бо імператор Клавдій вигнав з міста всіх жидів. Було це 51 р. Вони перебралися до Коринту. Приблизно 52 р. апостол Павло прибув туди і зупинився у цього подружжя, а що були вони одного ремесла, то трудився з ними, а кожної суботи навчав у храмі. Чи Акила і його жінка вже були християнами, чи прийняли хрещення від святого Павла, – невідомо. Через півтора року апостол покинув Коринт і вирушив до Єрусалиму, а з ним Акила і Прискилла, його вірні учні. Він залишив їх в Ефесі (див. Ді. 18, 18-19), а сам подався далі. 

Невдовзі до Ефесу прибув учений жид Аполлос, родом з Олександрії. Святе хрещення він прийняв від Йоана. “Він був наставлений на шлях Господній і, палаючи духом, бесідував і навчав точно про Ісуса, дарма, що знав тільки хрещення Йоана. Отож, він сміливо почав говорити в синагозі. А почувши його Прискилла й Акила, взяли його до себе й точніше виклали йому путь Божу. Коли ж він хотів піти в Ахаю, брати заохотили його до того й написали учням, щоб його прийняли” (Ді. 18, 25-27). Як бачимо, Акила і його жінка брали активну участь у розвою християнської громади в Ефесі. Тут вони перебували і тоді, коли апостол Павло писав (близько 57 р.) своє Перше послання до коринтян, в якому він згадує їх:“Вітають вас у Господі сердечно Акила і Прискилла з їхньою домашньою Церквою” (1 Кор. 16, 19). Коли Акила з жінкою повернувся до Риму (58 р.), зразу ж причинилися до поширення Христової віри серед поган. 

Святий Павло у своєму Посланні до римлян пише так:“Вітайте Прискиллу та Акилу, співробітників моїх у Христі Ісусі, які за мою душу шию свою клали, яким не лише я один дякую, але також усі Церкви поган” (Рим. 16, 3-4). Останній раз св. Павло згадує про це святе подружжя в Другому листі до Тимотея, де пише:“Вітай Прискиллу та Акилу” (2 Тим. 4, 19). Згідно з переданням, апостол Павло висвятив святого Акилу на єпископа, а той навчав в Азії, Ахаї, Гераклеї, навернув багатьох до Христової віри, і врешті-решт разом зі святою Прискиллою був стятий мечем. 

__________
У той самий день

Преподобного Онисима

Преподобний Онисим родом був з села Карини, поблизу Кесарії Палестинської. Жив він за імператора Диоклетіяна (приблизно 284-304 рр.). Уже в молодому віці він покинув родину і став відлюдником, а потім вступив до монастиря поблизу Ефесу. Згодом він побудував монастир у Магнезії. Відзначався надзвичайною святістю життя, за що був зачислений до лику святих Божих угодників. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.10,12–22:  «Не можете пити чаші Господньої і чаші бісівської»

У Євангелії ми бачимо радикалізм Ісуса Христа, коли Він говорить, що ми не можемо служити двом панам, бути трохи святим, а трохи грішним. Подібно і в цьому випадку. Господь вказує, що не можемо служити Богові і комусь чи чомусь іншому. А в нашому житті це якраз дуже часто присутнє. З одного боку, ми називаємо себе віруючими людьми, але водночас допускаємо багато нечесності, того, що не узгоджується із заповідями Господніми і з Євангелієм. 

Жити за заповідями Божими непросто. Але цього треба бажати і крок за кроком перемінюватись у цьому напрямі. І коли ми будемо прагнути життя у святості, відкидаючи все, що нас від нього віддаляє, як нам пропонує наш Господь, то рано чи пізно воно стане реальністю для нас! 

*** 

Мт.16,20–24:  «Геть, сатано, від мене!»

Ми дуже рідко знаходимо в Євангелії слова категоричні, різкі, ствердні, які лунали з уст Ісуса Христа. Це саме один з тих випадків, коли Ісус дуже категоричний. Що більше, хвилю перед тим Ісус Христос вказував на апостола Петра як на того, хто буде тією скелею, на якій Він збудує свою Церкву. Однак уже через кілька євангельських рядків Господь виявлає інше ставлення до Петра, який приходить із доброю, з людського погляду, пропозицією. Та, однак, Ісус називає його сатаною. 

Бачимо, що Петро несвідомо відвертав Ісуса Христа від того, щоб чинити волю Отця. Саме тому Спаситель не боявся назвати його сатаною, бо знав, що в цю хвилину сатана промовляє через нього. Так і ми маємо вчитися з такою ж категоричністю завжди чинити Божу волю й відкидати все, що нас від цього відвертає. 

Початок і кінець у нашому житті – шукати й чинити Божу волю. Інколи вона буває приємною для нас, а в інший ситуації – важкою. Але наше завдання – не боятися, завжди йти за Богом і чинити Його волю!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.07.2017р. Б. / Собор святого архангела Гавриїла; Преподобного Стефана Саваїта

Собор святого архангела Гавриїла

Тропар, глас 4: Прийдіте, люди, світло оспіваймо* першого воєводу сил небесних,* він бо є другим світлом, посланим від Світла,* щоб просвічувати всіх, які з любов’ю кличуть:* радуйся зі всіма небесними силами,* великий архистритигу Гавриїле.

Кондак, глас 2: На небесах споглядаючи Божу славу,* і на землі з висоти подаючи благодать,* начальнику ангелів, мудрий Гавриїле,* служителю Божої слави, і божественний захиснику світу.* Спасай, оберігай тих, що співають тобі:* Будь нашим помічником, і ніхто не повстане на нас.

Наступного дня після Благовіщення, тобто 26 березня, Христова Церква вшановує пам’ять святого архангела Гавриїла. Цей день випадає в часі Великого посту, тому не має можливости святкувати його так урочисто, як би цього хотіли вірні. У цей же день, 13 липня, греки свою перемогу над агарянами завдячують святому архангелу Гавриїлу. Тому Церква постановила пам’ять святого благовісника Гавриїла урочисто відзначати також і сьогодні.

__________
У той самий день

Преподобного отця нашого Стефана Саваїта

Тропар, глас 8: Православія наставнику, благочестя учителю і чистоти вселенної світильнику,* монахів богонатхненна прикрасо, Стефане премудрий,* ученням твоїм ти все просвітив, сопілко духовна.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 4: Дослідивши глибину премудрості, Стефане,* віднайшов ти єдиний благовгодний скарб,* і дорогоцінні перли розуму,* своїми стражданнями здобув, преблаженний. 

Преподобний Стефан спасався у лаврі святого Сави Освященного, що була поблизу Єрусалиму, тому і стали називати його Саваїт. Він народився близько 725 року, його братаничом був преподобний Йоан Дамаскин, під керівництвом якого подвизався в тій лаврі близько п’ятнадцять літ. З часом він досяг такого рівня досконалости в духовному житті, що Бог наділив його даром прозорливости:він бачив те, що мало колись статися або діялися в той самий час в іншому місці. Також він зцілював хворих, прогнав злого духа з одної біснуватої дівчини. Перед смертю ангели, невидимо для інших, оточили преподобного Стефана, а коли до вмираючого прийшли брати, то він благословив їх, а деяких упоминав, щоб виправилися, бо мають блуди і гріхи, про які ніхто не знає. З молитвою на вустах святий віддав Богові свою душу. Сталося це 794 року, на шістдесят дев’ятому році життя. Святого не слід плутати з іншим святим Стефаном Саваїтом, пам’ять якого вшановуємо 28 жовтня.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

***
_____________

У той самий день

Святителя Юліана, єпископа Кеноманiйського

Святитель Юліан був поставлений єпископом самим апостолом Петром й цей апостол Петро послав святого Юліана проповідувати Євангеліє в Галлію. Існує думка, що Юліан є одною і тією ж особою із Симоном прокаженим, про якого розповідається в Євангелії.

Юліан прибув до Кеноманії, оселився за містом в малій хатині і почав проповідувати серед язичників. Ідолопоклонники спочатку слухали його з недовірою, але проповідь святого часто супроводжувалася великими чудесами.

Святитель Юліан молитвою зцілював різні хвороби й поступово до нього почали сходитися численні натовпи людей, яким необхідна була та, чи інша допомога. Зціляючи тілесні недуги, святий Юліан зціляв також і душі, просвіщаючи всіх світлом Христової віри.

Одного разу, прагнучи вгамувати спрагу численних відвідувачів, святий Юліан спочатку помолився Господеві, а потім встромив свою палицю в землю: з сухого до того часу місця потекла вода. Це диво навернуло до християнства багатьох язичників.

Якось Святителя забажав побачити місцевий князь. Коли Юліан йшов до нього, то біля воріт княжого двору помітив сліпого. Святому Юліанові стало його шкода і, помолившись, він повернув йому зір. Назустріч Святителю вийшов князь. Дізнавшись про вже вчинене диво, припав до ніг єпископа й попросив про хрещення.

За прикладом князя до Христа навернулася більшість його підданих. Князь пожертвував єпископу свій будинок з метою переробити його на храм і забезпечив майбутню Церкву всім необхідним.

Святий Юліан піклувався про духовну просвіту свого стада і - як і раніше - зціляв хворих. Як єпископ Юліан довго залишався на своєму троні і все своє життя трудився на благо церкви й своїх вірних.

Святитель помер у глибокій старості під кінець I століття. До кінця своїх днів благовістив про Христа і зовсім вигубив ідолопоклонство в Кеноманії та її околицях.

Джерело:    Вінницько-Брацлавська Єпархія УПЦ КП

25.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.10,5–12:  «Коли комусь здається, що він стоїть, нехай уважає, щоб не впав»

Будь–яке наше сьогоднішнє досягнення чи здобуток у духовному житті – це лише сьогоднішнє, яке ми маємо цієї миті. І потім знову мусимо остерігатися гріха й боротися зі спокусами. Бо кожну мить нашого життя ми маємо вибір. І те добре, що ми зробили вчора, нам не буде запорукою, що ми продовжимо так жити дальше. 

Завжди перед нами залишиться вибір. Тому ніколи не будьмо певні з того, що ми здобули і що маємо, а навпаки з усіх сил стараймося не впасти, повторювати щоденно свій вибір на користь праведного життя!

*** 

Мт.16,6–12:  «Бережіться закваски фарисейської і садукейської»

Ми два рази чуємо, що Христос просить берегтися фарисейської і садукейської науки. Фарисеї та садукеї були представниками двох потужних сект, які співіснували в ті часи, хоч їхні ідеології різнилися. Об’єднувало їх те, що і перші, і другі були певні в тому, що володіють істинним розумінням правд про Бога, і саме ця впевненість закривала їхні серця на слова Ісуса Христа. 

У нас дотепер є розуміння того, що значить «не бути фарисеєм» – тобто не вдавати перед іншими своєї праведності. Господь каже, щоб ми були або «гарячі, або холодні», але не «теплі», тобто не хоче, щоб ми будь–що вдавали. Коли маємо радісні пережиття, то треба такими ставати перед Господом і дякувати Йому. Якщо маємо труднощі, біди, невдачі, падіння, проблеми – також ставати перед Богом у цьому, каятись і визнавати, що ми це маємо тепер. Так, як хворий визнає свої недуги перед лікарем і не вдає, що він здоровий. 

Саме до цього закликає нас Господь: щоб ми не мали цієї фарисейської і садукейської закваски, але щоб ходили в правді перед Ним, не ховалися за маскою. Не біймося бути правдивими перед Богом, бо ж Він любить кожного з нас незалежно від того, чи ми святі, чи грішники!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

25.07.2017р. Б. / Святих мучеників Прокла та Іларія; Преподобного Михаїла Малеїна; Святої мучениці Марії Голендухи

Святих мучеників Прокла та Іларія

Тропар, глас 2: Ангели з неба зійшли, здивувашись,* святі, вашим стражданням,* як ви у плоті невидимого ворога подолали* і вбили його зброєю хресною.* Моліться й за нас, Прокле й Іларіє,* щоб перемогли ми ворогів і спасли душі наші. 

Кондак, глас 4: Як ранкова зоря, засяяло мучеників Прокла й Іларія чесне страждання,* осяюючи нас світлом чудес.* Тому й святкуємо вашу пам’ять* – Христа моліть, щоб спас душі наші. 

Обидва святі мученики були родом з міста Калипти, поблизу Анкиру. Коли в ті околиці прибув імператор Траян, що наказав мучити Христових ісповідників, то поставили перед ним Прокла, звинувативши його в тому, що він не хоче приносити жертви божкам. Траян віддав його в руки жорстокого мучителя Максима. Святий Прокл переніс страшне бичування, потім його прив’язали до коней і гнали їх так до Калипти. Тут святого продовжили мучити. Гаками шматували тіло, боки, плечі і живіт припікали свічками, а під кінець прив’язали до дерева і вбили стрілами. Сталося це 12 липня 106 р. 

Коли святого Прокла вели на смерть, то дорогою приступив до нього юнак на ім’я Іларій, що доводився йому братаничем, і дав святому мученикові християнський поцілунок. Сторожа схопила Іларія, закувала в кайдани і наступного дня поставила на суд перед Максимом. Той наказав святого Іларія жорстоко побити, а потім вивести за місто і там стяти йому голову. Кати прив’язали до ніг святого юнака мотузку і волокли його через усе місто аж до місця страти, де він нахилив голову під гострий меч. Тіла святих мучеників Прокла та Іларія християни благочестиво поховали. 

__________
У той самий день

Преподобного Михаїла Малеїна

Тропар, глас 8: На духовних крилах до споглядання Бога піднісся ти,* марноту світу залишив, Блаженний.* Зненавидівши тілесні думки,* мудрість з висот отримав, як жити з Богом,* і всім приклад собою показав, кажучи:* Добре воно з Богом жити, Михаїле преподобний. 

Кондак, глас 2: Тілесний тягар облегшив ти ділами,* душевну ж легкість окрилив ти просвіченням, Михаїле,* і став ти обителлю для Тройці.* Споглядаючи її ясно, Блаженний,* молися неустанно за всіх нас. 

У житії преподобного Атанасія Атонського ми розповідали, що ігумен Кименського монастиря взяв його зі собою і постриг у своїй обителі на монаха. Тим ігуменом був Михаїл, стрий Никифора Фоки, який згодом став імператором. Преподобний Михаїл осягнув надзвичайну досконалість у монашому житті. Кименський монастир містився поблизу Атону, на горі Малеїн, звідси й пішло його ім’я – преподобний Михаїл Малеїн. Доживши до глибокої старости, він хотів передати ігуменство преподобному Атанасію, але той пішов у печери, бо не вважав себе гідним цього уряду. І так преподобний Михаїл мусив залишатися ігуменом аж до смерти. Помер побожно близько 963 р. 

__________
У той самий день

Святої мучениці Марії Голендухи

Голендуха – перське ім’я, яке свята Марія носила до хрещення. Жила вона в Персії в часи царя Хозроя I. Молода, з дуже знаменитого роду, вона вийшла заміж за одного чарівника. Та невдовзі Бог дав їй ласку пізнати Христову віру і вона прийняла святе хрещення, хоч знала, що лютий цар немилосердно гнобить і мордує християн. Після хрещення Марія, таке вона прийняла нове ім’я, провадила святе життя у молитві і постах. Чоловік, довідавшись, що вона прийняла християнську віру, став її бити та зневажати, і врешті-решт оскаржив дружину перед царем. Святу Марію в оковах кинули до в’язниці, де вона промучилася аж вісімнадцять років. 

Наступником Хозроя став Ормисдас. За його правління грецький посланець при його дворі, на ім’я Аристовул, потай часто навідував святу мученицю. Він дав їй псалтир, який для святої Марії став джерелом великої втіхи. Але коли Аристовул від’їхав до Греції, поганські волхви нагадали цареві, що у в’язниці сидить одна християнка, і цар віддав Марію у їхні руки. Кожного дня вони виводили святу мученицю на публічне місце і жорстоко мучили:морили голодом, обпалювали її голову вогнем, шматували залізом тіло, та Марія все це стійко переносила, а Господь Бог у тих муках прославив її численними чудами. Таке повільне і страшне катування тривало аж до смерти царя Ормисдаса. 

Коли на престолі сів Хозрой II, якому грецький імператор Маврикій (582-602) допоміг повернути собі престол, з якого його прогнали бунтівники, тоді в Персії на якийсь час гоніння християн припинилося. Марія вийшла на волю із знаками пережитих мук на лиці й усім тілі. Святий Домитіян, свояк імператора, якого було вислано з посольством до Персії, дивувався мужності і витривалості святої Марії у Христовій вірі. 

Свята Марія пішла до Єрусалиму, щоб поклонитися святим місцям, зупиняючись дорогою в монастирях. Коли вона прийшла до Єраполя Сирійського, то там занедужала. Мучениця прийняла з рук єпископа Стефана святі Тайни, розповіла йому про своє життя і, повна заслуг перед Богом, задля якого так страждала, померла близько 605 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.9,13–18:  «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелія»

Коли хтось для себе щось пізнає цінне й важливе, він неминуче хоче тоді ділитись цим з іншими. Це стосується і Євангелія. Саме тому, коли ми до кінця ще не пізнали для себе Євангелія і віри Христової як чогось цінного і важливого, то із–за того виникає криза проповідування. 

Якщо ми зрозуміємо важливість, яку має для нас Добра новина, то не зможемо не проповідувати. І тоді разом з апостолом Павлом ми зможемо сказати, що горе нам, коли ми не проповідуємо Євангеліє. Саме тому горе нам, якщо ми найперше самі цього не усвідомили, як також коли цього не застосовуємо у власному житті, тим паче коли цією Доброю Новиною – Євангелієм ми не ділимось з іншими!

*** 

Мт.16,1–6:  «Спокушаючи Його, просили, щоб показав їм знак з неба»

Господь постійно промовляє в нашому житті до кожного з нас, ми ж не дуже здатні почути Його. Ми, як правило, шукаємо якихось особливих знаків, спеціальних книжок, надзвичайних людей… За часів Ісуса Христа, люди також очікували чогось особливого від Нього. Тепер кожен із нас також очікує якогось особливого знаку чи події. 

Не раз ми шукаємо чогось надзвичайного, замість того щоб побачити Бога у звичайних обставинах свого життя. І саме тоді, коли ця звичайність перестає йти нормальним руслом, коли настає хвороба, смерть когось із близьких, – тоді приходить цей знак і ми інакше дивимося на життя. 

Стараймося в цій щоденності, буденності нашого життя зауважити багато знаків, які дає нам Господь, багато знамень, через які Він до нас промовляє. Не шукаймо особливих знаків, бо кожна хвилина нашого життя є знаком Божої любові до нас!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.07.2017р. Б. / Святої мучениці і всехвальної Євфимії; Святої праведної княгині Ольги, у хрещенні Олени

Святої мучениці і всехвальної Євфимії

Тропар, глас 4: Жениха твого полюбивши,* і свічу твою світло запаливши добрими ділами, всехвальна Євфиміє,* поєдналася з Ним, вінець страждання від Нього прийнявши.* Але від бід позбав нас,* що з вірою вшановуємо пам’ять твою. 

Кондак, глас 6: Подвиги у стражданні,* подвиги у вірі здійснила ти щиро за Христа, жениха твого.* І нині витівки неправдивих учень і ворогів* під ноги православних царів покорити моли Богородицю,* ти що від шестисот тридцяти богоносних отців визнання віри прийняла* і зберігала, всехвальна. 

Пам’ять святої Євфимії вшановуємо 16 вересня і тоді ж подано житіє святої. Нині Христова Церква відзначає пам’ять чуда, яке сталося за участи святої Євфимії в часі Вселенського собору у Халкедоні (451 р.). Коли Отці Собору кинули клятву на Євтихія і Діоскора, то євтихіяни в той час баламутили народ і поширювали брехливі чутки про наради Собору. Тоді святий Анатолій порадив Отцям Собору, що найліпше залишити за Господом Богом суд, хто має слушність:Собор чи Євтихій. Тож записали два символи віри:один – затверджений Собором, а другий – з блудами Євтихія. Обидва листи при численних свідках, також і зі сторони євтихіян, поклали на груди нетлінного тіла святої Євфимії, бо Собор відбувався у церкві, в якій спочивали мощі святої. У присутності всіх Отців Собору домовину замкнули й опечатали царськими печатками. Три дні і три ночі вірні з Отцями Собору, царем і царицею молилися, щоб Бог дав свідчення правди. Третього дня при свідках печатки зняли, домовину відкрили і побачили, що соборовий символ віри свята Євфимія тримала в руці, а другий, єретичний, лежав під її ногами. І так усі побачили, як Бог у чудесний спосіб дав свідчення, що лиш наука Христової Церкви є правдива. 

__________
У той самий день

Святої праведної княгині Ольги, у хрещенні Олени

Тропар, глас 1: Піднісши свій ум на крилах богопізнання, преславна Ольго,* ти злинула вище видимого світу,* осягнувши Бога, Творця вселенної.* Знайшовши Його, ти прийняла у хрещенні нове життя* і повсякчас перебуваєш у нетлінності,* втішаючись плодами* життєдайного дерева. 

Кондак, глас 4: Похвалім сьогодні Бога, доброчинця всіх,* що прославив на Русі-Україні Ольгу богомудру,* щоб за її молитвами* подав прощення гріхів душам нашим. 

“Як денниця перед сонцем, як зоря перед світом”, так серед глибокої поганської тьми, що огортала Русь, засяяла свята Ольга, велика душею і премудра умом жінка князя Ігоря, мати князя Святослава, бабуся святого Володимира. На руському престолі, яким після смерти свого мужа правила іменем неповнолітнього сина Святослава, вона виявилася такою мудрою управителькою свого народу, що дала початок найвидатнішим поступам у розвитку Руської держави. А з хвилі, коли Ольга прийняла християнство, пробудилася і душа народу;вона вказала стежинку до нового життя, до якого мав привести її внук Володимир. Свята Ольга була предтечею великої доби, саме тому ми її величаємо як велику і мудру. А перед престолом Всевишнього вона свята, бо святим було після хрещення її життя і вгодні Богу діла її, за які Христова Церква вінчала її вінцем святости, а вдячні покоління почитають пам’ять благовірної і праведної. 

За однією з версій, походила Ольга з боярської родини, правнучка Гостомисла, правителя Новгорода. Жила вона в селі Либуті, поблизу Пскова. Тут випадково її побачив молодий Ігор і закохався в її незвичайну красу та великий розум. У 903 р. вони побралися. 

Про діла Ігоря, про його смерть від древлян, про помсту вдови Ольги деревлянському князю Малу знаємо з історії, і не нашою справою є повторювати ці речі, які (окрім самої смерти Ігоря) мають дуже непевне підґрунтя. Нам важливо те, що, управляючи великою державою, вона виявила надзвичайну зрілість і розважливість. Часто подорожуючи зі Святославом, своїм сином і майбутнім правителем Руси, вона пізнавала потреби народу. А на ті потреби відповідали мудрі постанови княгині:справедливий розклад податків, підтримка торгівлі, будівництво доріг і мостів, закладення міст, установлення чогось на зразок сучасної пошти тощо. З сусідами Ольга вміла зберігати мир – річ нечувана в ті дикі часи, нечувана тим більше на Русі, оточеній племенами, які лиш чекали нагоди помститися за свої давні поразки. Господь наділив княгиню Ольгу великим розумом, вона мовби була створена для царського престолу. 

Коли Ольга передала правління державою в руки Святослава, – вона стала жити іншим життям. Для неї відкрився новий круг справ – виховання внуків. Але ті з юних років виходили на бойове поле;Ольга могла лиш найпильніше зайнятися вихованням Володимира. І зайнялася. Вона заклала в його серці добру основу. Прийшли роки, коли дика кров грала в його жилах, пристрасть володіла молодою душею, а з часом спрага слави і спрага помсти над усіма, що стояли на дорозі до слави, википіла, випарувалася з того серця, і залишилося лиш чисте золото. Завмер Володимир мстивий і кровожерливий, постав Володимир справедливий, сердечний, повний любови – правдива руська душа, чесна і права, аж до забуття себе самого. Таким зробила його Христова віра, а зерна тої віри і зерна чоловіколюб’я посіяла в його серці Ольга. І в цьому її найбільша заслуга. 

Як свідчить передання, одного разу Ольга вибралася на купіль на Дніпро. І ось поблизу берега вона почула прекрасний спів, тихий, що розриває душу. Спів линув з маленької хатини, звідти також поширювався запах кадила. Зацікавлена, Ольга увійшла досередини і побачила престол, біля якого сивоголовий, з лицем, зораним зморшками, старець, священик, разом з громадкою вірних християн молився Богу. Саме він порадив княгині податися до Царгорода, де вона пізнає святу віру. 

Прекрасне передання, лиш не відомо наскільки воно правдиве. Ольга не потребувала аж такого роз’яснення, вона дуже добре знала, що в Руській державі є багато людей “грецької віри”, як тоді на Русі називали християн. До того вже Аскольд і Дир були християнами, вже святі Кирило і Методій довершили переклад на слов’янську мову святих книг, у Києві вже була церковця святого пророка Іллі. Чоловік Ольги Ігор мав у своєму війську багато християн, не бракувало їх і серед достойників, бо вже у 945 р., укладаючи договір з греками, частина русинів присягала на поганських богах, а частина на хресті і Євангелії. 

І тут слід наголосити, що на Русі не було жодного переслідування Христової віри. Це була найбільш толерантна держава – риса, якою не багато народів можуть похвалитися. 

Ольга напевно тривалий час готувалася до прийняття Христової віри. Доволі вірогідною є думка, що вже за життя свого чоловіка Ігоря була вона знайома з Христовою вірою, а після його смерти явно виявляла свою прихильність до християн. Її страшна помста деревлянам за смерть чоловіка, якщо це передання правдиве, не суперечить духові часу, де право помсти було святе, а його занехаяння було безчесне. 

Та прийшов час, коли Ольга вирішила прийняти хрещення, яке, згідно з тодішнім звичаєм, зазвичай відкладали на схилок літ. Вона поїхала до Царгорода. Оповідь про те, що Ольга тоді була такою красунею, що сам імператор захотів одружитися з нею, для нас дуже приваблива, але, на жаль, неправдива. Ользі тоді виповнилося щонайменше шістдесят п’ять літ. Хрещення вона прийняла 957 р. Її хресним батьком був імператор Костянтин VII Багрянородний (912-959), а хрестив Ольгу-Олену патріярх Полієвкт. Ім’я Олена свята Ольга прийняла на честь рівноапостольної Олени, матері святого Костянтина Великого. 

Грецький літописець пише так:“Ольга, жінка руського князя, того, який приводив кораблі проти греків, після смерти чоловіка явилася в Царгороді і тоді показала свою велику ревність для правдивої віри, була охрещена і прийнята з почестями, що відповідали її достоїнству, і повернулася додому”. 

А літописець Нестор пише так:“Ольга, просвічена хрещенням, раділа душею і тілом. Патріярх сказав їй:«Благословенна ти між жінками руськими, що полюбила ти світ і відкинула морок;і благословити тебе будуть сини Руси до останнього роду»”. Слова ці сповнилися і сповнюватимуться в прийдешніх віках. Патріярх подарував Ользі хрест, на якому були написані такі слова:“Обновися, Руська земле, в Бозі через святе хрещення, яке прийняла блаженна Ольга”. Хрест той в часи князя Ярослава, сина Володимира Великого, стояв на престолі, збудованої ним величної церкви святої Софії;згодом, у замішаннях і пожежах Києва, пропав. 

Повернувшись на Русь, Ольга провадила правдиво християнське життя. Вона побудувала в Києві церкви святого Миколая і святої Софії, а також возвела церковцю у своєму рідному селі Либуті, поблизу Пскова, над рікою Великою. За її прикладом в Києві багато навернулися. Син її Святослав нікому не перечив бути християнином. Та сам, звиклий до постійних воєн, не міг прийняти віри, яка каже платити добром за зло і любити ворогів, – тому не хотів прийняти хрещення, бо боявся, що його дружина сміятиметься з нього. У своїх подорожах Руссю свята Ольга всюди ставила придорожні хрести, і досі ще є місця, які називаються “Ольжин хрест”, а в Пскові донині стоїть каплиця на місці, на якому, згідно з переданням, свята Ольга поставила хрест і провістила місту розвій і славу. 

Померла свята Ольга 11 липня 969 р. (у віці понад вісімдесят літ). Перед смертю попросила Святослава, щоб після похорону не було тризни, а також, щоб не насипали в її пам’ять кургану, бо це був поганський звичай. Похоронили її грецькі священики, ті, що віддавна були на Русі, і ті, що приїхали разом з Ольгою з Царгорода після її хрещення. Вже невдовзі після її смерти, за правління Володимира Великого, Ольгу стали почитати як святу. Монах Яків писав, що “тіло святої Ольги спочиває в домовині, немов уві сні, стільки літ нетлінне, і внук її Володимир поставив її кам’яний гріб у Десятинній церкві за митрополита Леонтія”. 

Літописець Нестор закінчує свою повість про святу Ольгу такими словами:“Вона провістила християнство в нашій землі, як денниця сонце, як зоря перед раннім світлом, як місяць уночі, так світила вона серед невірних людей. Вона перша з Руси увійшла в небесне царство. Її величають сини Руси як начальницю. Вона і після смерти молить Бога за Русь. Усі її славлять, бачачи її в тілі возлежащу багато літ”. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.15,1–7:  «Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних»

Нам непросто сприймати свої слабкості та обмеження, а що вже казати про слабкості інших! Ми завжди хочемо й очікуємо, щоб інші чинили досконало. Але саме в цьому криється вся небезпека. Ми хочемо, щоб інші чинили досконало там, де ми самі досить часто не є досконалими. 

Тому усвідомлюймо собі все більше, що тих немочей і слабкостей нікому з нас не бракує. Так, ми маємо свої сильні сторони, але маємо також і слабкості та обмеження. Покірно ці слабкості інших приймаймо, і так само інші будуть приймати наші обмеження та слабкості.

*** 

Мт.9,27–35:  «Слідом за Ним пустилися два сліпці й кричали: “Помилуй нас, сину Давидів!”»

Можемо уявити ситуацію, коли натовп так оточив Христа, що до Нього годі було доступитися. А тут бачимо двох сліпців, які голосно кричали, бо хотіли докричатися до Господа, просячи Його про зцілення та помилування. І саме через їхній крик Ісус зцілив їх. 

Цей уривок дуже важливий для нас. Ми щось у Господа попросимо, помолимося, але коли не отримуємо одразу, то відступаємо. Маємо якусь проблему – сказали про неї Богові, промовили молитву, пішли до церкви, а далі, замість щоб бути витривалими у своєму проханні, навпаки, зупиняємося. 

На прикладі цих сліпців можемо побачити настирливість, наполегливість, навіть впертість у своєму проханні. Часто Бог не дає нам чогось відразу лише тому, щоб ми самі для себе пересвідчилися, чи нам про це дійсно йдеться, чи ми наполегливі в цьому проханні. Тому так само наполегливо, як ці сліпці, просімо та благаймо Господа, і Господь завжди нам дасть.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.07.2017р. Б. / Святих сорока п’яти мучеників, що в Нікополі Вірменському; Преподобного отця нашого Антонія Печерського, Київського

Святих сорока п’яти мучеників, що в Нікополі Вірменському

Тропар, глас 1: Однодумно бувши пов’язані душею,* чотиридесят з п’ятьма страждальцями, святі,* проти ворога постали.* І переможцями стали, прийнявши вінці від Христа Бога* і вічну нагороду за ваші муки.* Моліться, щоб і ми їх сподобилися,* що благочесно піснями вас величаємо. 

Кондак, глас 8: Заради Христа, мученики, багато мук перенесли,* і зруйнували все ідольське многобожжя,* і подолали безбожності спокуси,* Христовою силою їх перемігши,* всіх нас вірно навчаєте викликувати: Алилуя.

Співправителем Костянтина Великого, який правив східною частиною Римської держави, був тоді Ліциній. Він, потоптавши чинний едикт, згідно з яким християни могли вільно визнавати свою віру, почав їх жорстоко переслідувати. У Нікополі Вірменському було сорок три мужі, а найзнаменитіші серед них:Леонтій, Маврикій, Антоній, Олександр і Даниїл, які зі своєї волі стали перед старостою Лизієм і визнали, що є християнами. Староста почав їх висміювати, що вірують у Бога, який помер на хресті. На це від імени всіх відповів святий Леонтій:“Якщо знаєш, що Господь наш Ісус Христос помер на хресті, то певно знаєш, що Він третього дня воскрес з мертвих і живе во віки. Боги твої ніколи не жили і жити не будуть, і тому не намовляй нас до відступництва, бо ми віруємо в одного Бога, задля якого готові на муки і на смерть”.

Староста наказав їх побити каміннями по обличчю, а потім закувати в тяжкі кайдани і кинути до в’язниці. Тут вони скріплювали один одного у вірі і молилися до Бога, а одна жінка, на ім’я Власія, потай подала їм води. А якщо, за словами Христа Спасителя, сторицею буде винагороджено того, хто подасть ближньому горнятко води, то, без сумніву, не минула нагорода й побожну невісту, яка, наражаючи себе на небезпеку, вгамувала спрагу святих страждальців. 

Наступного дня святих мужів віддали на муки. Залізними гаками шматували їх тіла, били немилосердно і знову ледь живих кинули до в’язниці. А вночі явився їм ангел Божий, утішив їх і заповів, що наступного дня їх подвиг закінчиться і вони засядуть у славі небесній. Невимовна радість наповнила серця святих слуг Божих, вони стали вголос співати псалми і цілувати брат брата, окови видалися їм легкими і дочекатися не могли дня, який мав їм принести найбільше щастя – мученицьку смерть за Христа. Два сторожі побачили неземне світло і почули голос ангела, хоч його самого й не бачили, і їхні серця пізнали Божу благодать, вони припали до ніг святих мучеників, визнали Христа Спасителя і прийняли хрещення. Називалися вони Меней і Вирилад. Настав новий день. Лизій сів на судищі, над рікою Ликос, і наказав поставити перед собою всіх святих мучеників, до яких долучилися і двоє новонавернених сторожів. Лизій видав присуд:усім відтяти руки й ноги, а потім спалити. Потекла кров святих слуг Божих;вони радо підставляли члени свого тіла під сокиру і голосно величали Спасителя, з яким уже за хвилю мали з’єднатися. Один з них, на ім’я Сисиній, коли лежав побіч каменя, вже без рук і ніг, а страшна гарячка палила його зсередини, він помолився вголос і з каменя потекло джерело води й угамувало його спрагу. Подякував Сисиній Господеві і попросив, щоб вода з цього джерела допомагала тим, які будуть згадувати святих сорок п’ять мучеників. Багато з них були вже мертві, інших, ще живих, клали стосами у вогонь. Сисиній лежав трохи збоку і, боячись, щоб про нього не забули, голосно давав знати про себе. 

А коли їх тіла згоріли, то рештки костей кати викинули в ріку, але вода винесла їх на таке місце, що християни могли їх чесно поховати. Святі мученики закінчили свій земний подвиг 10 липня 317 р. Коли невдовзі потому імператор Костянтин Великий покарав злобного Ліцинія і заволодів цілою державою, то в честь тих святих було зведено величну церкву, де склали останки їх мощей. Гріб мучеників і джерело, що виплило за молитвою святого Сисинія, Господь прославив силою оздоровляти хворих. 

__________
У той самий день

† Преподобного отця нашого Антонія Печерського, Київського

Тропар, глас 4: Від світської метушні вийшов ти,* і відреченням світу пішов ти по-євангельськи за Христом,* і, рівноангельське життя провівши,* в тиху пристань Афонської гори дійшов ти,* звідки благословенням отців в гору Києва прийшов* і там трудолюбно життя закінчив.* Батьківщину твою просвітив ти* і, безлічі монахів шлях до небесного царства показавши, до Христа їх привів ти.* Його моли, Антонію преподобний,* щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 8: Віддавши себе Богу,* над усе возлюбленому від юности, преподобний,* Його від усієї душі в любові наслідував ти,* і, світу тлінне за ніщо вважаючи, в землі печеру спорядив,* і в ній мужньо супроти затій ворога невидимого подвизався ти,* як світлосяйне сонце, по всі кінці землі засяяв ти.* Тому-то, радіючи, прийшов ти до небесних хоромів.* І нині, з ангелами стоячи перед владичним престолом,* споминай нас, що вшановуємо пам’ять твою,* щоб ми звали до тебе:* Радуйся, Антонію, отче наш. 

Уже денниця була зійшла на руськім небі. Свята Ольга-Олена прийняла хрещення, і щораз більше ставало тих, що покланялися не Перуну і Дажбогу, а Христу Розіп’ятому, Спасителю світу. І благодать Його була з нами;988 р. прийняв хрещення і охрестив Русь великий князь Володимир. У містечку Любечі, за п’ять миль від Чернігова, 983 р. в убогих, але чесних християнських батьків народився син, якого назвали Антипа. 

З молодих літ серце хлопця рвалося до життя на самоті, до життя, посвяченого Богу. Він чув розповіді про самітників у земних печерах, які служили єдиному своєму Спасителеві і так заслужили собі на небо. За їх прикладом він знайшов біля Любеча малу печеру і часто ходив до неї, довгі години каючись у своїх гріхах і молячись про велику простором, та не менш велику горем, яке стало її уділом, Матір-Русь. А коли виріс з хлоп’ячих літ, то пішов далеко, аж на гору Атон, бо чув, що там, на Святій горі, живуть люди ангельським життям. Брати монахи прийняли прийшлого з Руської землі, постригли і дали йому ім’я Антоній. 

Невдовзі він оселився в прибережній печері, поблизу одного з монастирів, і почав провадити таке святе життя, що дивувалися навіть старі монахи і розпізнавали, що Бог вибрав Антонія до великих подвигів. Ігумен Теоктист, який постриг Антонія, побачивши його життя, доведене до досконалости, покликав його до себе і сказав:“Антоніє! Бог утвердив тебе в монашому житті, тепер пора тобі іти на Руську землю і приводити інших до такого життя. Повертайся на Русь, і нехай благословення Святої гори буде з тобою!” 

І святий Антоній пішов. Не перший він ішов з Атону у слов’янські землі;Свята гора посилала всюди своїх монахів, та, мабуть, жоден з них не був покликаний Господом до такого подвигу, який судилося здійснити преподобному Антонію. Він повернувся до Києва 1013 р. На княжому престолі ще сидів князь Володимир, однак між його синами вже починалися незгоди. Антоній відвідав грецькі монастирі, які були вже на Русі, мабуть, і за княгині Ольги, однак йому не сподобалося життя монахів, таке далеке від тої святости, яка панувала на Атоні. На березі Дніпра, поблизу села Берестова, він знайшов собі печеру, поселився там і став першим руським самітником, що молився до Бога за Руську землю. 

А земля та стала відома вже не славою нових перемог і здобутків, а страшним відгомоном братовбивчої боротьби. Просякла землю кров святих князів Бориса і Гліба, убитих каїном-братом. І преподобний Антоній, до печери якого дійшов голос розпуки руського народу, гірко заплакав і повернувся на гору Атон, де перебував аж до 1028 р., коли, за наказом Теоктиста, вдруге повернувся на Русь. За той час появилися нові монастирі, засновані Ярославом Мудрим, – святого Григорія і святої Ірини. Та не лежало серце преподобного Антонія до спільнотного життя; він повернувся до своєї печери, а невдовзі знайшов іншу печеру, ту саму, в якій часто молився святий Іларіон, священик великокняжої церкви Петра і Павла, що стояла на Берестовій горі. Іларіон сам викопав її посеред лісу, що вкривав гору, і тут у вільні хвилини молився за Руську Церкву, якої згодом, 1051 р., став першим руським митрополитом. У тій печері преподобний Антоній прожив багато літ. 

А яке піднесене й ангельське було його життя! Читання церковного правила, співання псалмів, розважання над Божими правдами, молитва і строгий піст (їв один раз упродовж кількох днів, і то черствий хліб та корінці) – ось дорога, якою святий ішов до неба. Та не довго він жив на самоті, прийшли до його печери спочатку бідні, які просили про молитву і благословення й ділилися з ним своїм хлібом, яким він ділився з іще біднішими. Прийшли й інші і, припавши йому до ніг, просили, щоб дозволив їм жити коло себе і провадив їх до неба. Серед них був і преподобний Теодосій. Вони поглибили печеру, проклали довгий підземний хід, а в ньому малесенькі келії, в яких ледве міг поміститися один чоловік. Окрема печера була їм за церкву. А жили так, як жив преподобний Антоній, у мовчанні, молитві й у труді своїх рук. 

Пішла по Києві чутка, що там, під Берестовою горою, є люди, які день і ніч моляться Богу, перемінивши темні печери собі у рай. І прийшли бояри й поклонилися до преподобного Антонія, прохаючи його благословення. Вони бачили, що, при своїй убогості, він у сотні разів багатший від них, бо має супокій душі і мир у своєму серці. 

А коли князь Ізяслав після смерти свого батька Ярослава (1054 р.) обійняв великокняжий престол у Києві, він також прийшов просити у святого Антонія благословення і поручив себе його молитвам. Однак княжа ласка, як павутина, що рветься на вітрі. 

Прийшов Василій, син багатого боярина Йоана Вишатича, припав до ніг святого Антонія, поклав біля них свою багату боярську одежу, а натомість попросив дати йому волосяницю і дозволити залишитися біля нього, бо хоче спасати свою душу тут, у печерах, – щастя в багатих теремах боярського двірця для нього нема. Преподобний Антоній розповів йому про всі труднощі монашого життя, але коли зрозумів, що прохання юнака є згідне з Божою волею, то велів єромонахові Никону постригти його у монахи. І помер для світу боярський син Василій, а в печерах стало більше на одного брата, Варлаама. Разом з ним прийняв постриг один зі слуг його батька, на ім’я Єфрем. 

Батько Варлаама впав у гнів і став шукати допомоги у князя, а той велів доставити єромонаха Никона до нього і наказав йому вигнати Варлаама з печер. 

“Княже, – мовив Никон, – роби зі мною, що хочеш, але мені не вільно віднімати воїнів у небесного Царя”. 

Боярин Вишатич силоміць витягнув Варлаама і Єфрема з печер на світ, а князь пригрозив, що накаже печери розкопати, а монахів розжене. Довідавшись про це, преподобний Антоній пустився шукати іншого, гостиннішого місця, та його наздогнали посли князя і стали просити, щоб залишився в печері. Жінка князя, дочка польського короля, переконала мужа, щоб він залишив у спокої ченців, бо за них заступається сам Бог, і розповіла, що на землю її батька впали тяжкі кари за те, що там кривдили монахів. Також і боярин Вишатич дозволив синові повернутися до печер, бо побачив, що годі противитися Божій волі. 

А коли монахів стало дванадцять, тоді преподобний Антоній поставив над ними ігуменом Варлаама, а сам пішов у дальню печеру, на сто сажнів віддалену від першої, бо хотів жити на самоті, так, як прожив уже багато літ. Та для кожного, хто приходив до нього, він завжди мав серце, повне любови. Приходили брати монахи, і він як батько навчав їх, молився з ними, щоб допомогти їм побороти спокуси. Приходили князі і плакали сльозами, яких не сміли показати у своїх палатах, а він благословляв їх, хоч від його ока не було приховане те, скільки горя переживе ця земля і скільки братньої крови потече по ній. Коли кількість монахів зросла ще більше і підземна церква вже їх не вміщала, то брати вирішили побудувати дерев’яну церкву на верху гори. Преподобний Антоній схвалив їх намір і сам возив землю під будову. Так постала перша церква Печерської лаври, присвячена Успенню Пресвятої Богородиці. 

Князь Ізяслав покликав Варлаама стати ігуменом нового монастиря, який він звів при мурованій церкві святого Димитрія. Брати спитали преподобного Антонія, кого він дасть їм на ігумена. “Виберіть найдостойнішого!” – сказав святий Антоній, і вони вибрали преподобного Теодосія (пам’ять вшановуємо 3 травня). З його ігуменством пов’язаний подальший розвиток Печерської лаври;преподобний Антоній був лишень дорадником до всього доброго, а його молитва скріплювала нові подвиги. Число монахів зросло до ста, у печерах вже бракувало місця. Тоді преподобний Антоній попросив князя Ізяслава, щоб той подарував лаврі гору, під якою були печери, і князь це радо учинив. Монахи побудували келії на горі, біля Успенської церкви, і поставили навколо обителі частокіл. 

А преподобний Антоній у молитві і пості проживав у своїй печері дні старости. Сповнилося бажання монахів Атонської гори – він став отцем руського монашества. Бог дав йому силу оздоровляти хворих, але святий з великим смиренням приховував це, а якщо повернув кому здоров’я, бо не міг відмовити у такому проханні, то завжди давав хворому зілля до пиття, аби здавалося, що одужання прийшло природним способом. А ще дав йому Бог дар провіщення. Коли князь Ізяслав, зі своїми братами Святославом Чернігівським та Всеволодом Переяславським, вибирався на половців і просив у преподобного Антонія благословення, то святий провістив, що ворог подолає руську силу. І на річці Альті (1063 р.) потекла руська кров. Був з князями у святого Антонія і варяг Симон, князь і син славного боярина. Преподобний провістив йому, що він уціліє в битві, а його тіло колись першим покладуть у новій мурованій церкві, яка постане в лаврі. І все це сповнилося. А коли Симон після битви на Альті лежав поранений серед численних убитих, то бачив у видінні велику кам’яну церкву, що возносилася при лаврі, і така церква справді постала. 

Після битви над Альтою братанич Ізяслава Всеслав Полоцький вигнав Ізяслава з Києва, але той через сім місяців повернувся і з допомогою польського короля, свого тестя, знову зайняв свій престол. Знайшлися такі, що очорнили перед Ізяславом преподобного Антонія, ніби той підтримав Всеслава, й Ізяслав, повіривши наклепу, хотів святого вигнати з краю. Тоді Чернігівський князь Святослав запросив святого Антонія до себе і на горі Болдині побудував церкву святого пророка Іллі, а преподобний викопав собі печеру і до нього знову стали приходити учні, так постала нова лавра. Та невдовзі Ізяслав зрозумів, що неслушно випровадив святого старця зі своїх земель, і попросив його повернутися до своєї рідної обителі. Київ знову побачив преподобного Антонія й благословення святого мужа сплило на Дніпро і на матір міст руських – Київ. 

Останнім ділом святого було закладення фундаменту нової мурованої церкви. Князь Ізяслав пожертвував 100 гривень сріблом, тобто 500 фунтів золотом, а варяг Симон, про якого ми згадували вище, дав 50 гривень, золоту корону для прикрашення ікони Пресвятої Богородиці та дорогий пояс на відмірення місця під церкву. Бог сам у чудесний спосіб вказав на місце для храму:коли вранці земля була мокра від роси, то те місце залишалося сухим, а наступного дня сталося навпаки. А потім вогонь з неба очистив те місце – і все це за молитвами преподобного Антонія, який три дні і три ночі благав Господа і Пречисту, щоб об’явили свою волю. 

7 травня 1073 р. було закладено фундамент під будову нового мурованого храму Успення Пресвятої Богородиці. Преподобний Антоній тоді мав уже 90 років. Зібралися брати монахи, щоб отримати його останнє благословення, почути його останню науку. Весняне сонце сміялося, долом протікав Дніпро, золотом сяяли бані церков Києва, багатого, сильного великокняжого міста. А тут скромна, тиха лавра відлюдників, й останні хвилини доживає велет духа, засновник руського монашества. Він бачить душею все, що має пережити ця земля впродовж віків:горе, недолю, печаль і незгоди. А вгорі, перед його оком, відкрите небо, там чекає його Цариця Руської землі. Вона не покине його дітей духовними сиротами, у найтяжчі часи покриватиме їх своїм омофором. Хай буде слава Пречистій Діві! Тиха посмішка прикрашає вуста святого;він робить знак хреста над головами монахів і його душа відлітає до неба.

А честь його і поміч для всіх, хто призиває його ім’я, триває з роду в рід. Тіло преподобного Антонія поховано в печері, в якій він чинив свої духовні подвиги. Смиренний за життя, смиренним хотів він залишитися і після смерти. Бог вислухав бажання його серця, тіла святого не відкопали, хоч і робили спроби. Житіє преподобного Антонія, як і інших святих подвижників лаври, описали монахи лаври, а згодом владика Володимирський і Суздальський Симон та чернець Печерського монастиря Полікарп у книзі, що називається “Патерик Печерський”. Печера на горі Атон, в якій жив засновник Печерської лаври, і нині називається печерою преподобного Антонія. Після смерти Господь Бог прославив святого Антонія багатьма чудами. Нехай же буде слава Господу і Богу нашому і слава преподобному Антонію та хай буде честь і спасення нашій великій Руській землі. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР