27.12.2014р. Б. / Коментар апостола на Неділю 29-у по Зісланні Святого Духа

Неділя 29-а по Зісланні Святого Духа

Послання апостола Павла до Колосян 3,4-11

Текст

Коли ж Христос, ваше життя, з'явиться, тоді й ви з ним з'явитесь у славі. Умертвлюйте, отже, ваші земні члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожадливість, зажерливість - що є ідолопоклонство. За все це падає гнів Божий на неслухняних. Ви самі нещодавно поводилися так само, коли жили в тому. Тепер же відкиньте й ви все те геть від себе: гнів, лютість, злобу, наклеп, сороміцькі слова з ваших уст! Не говоріть неправди одне одному, бо ви з себе скинули стару людину з її ділами й одягнулися в нову, що відновлюється до досконалого спізнання, відповідно до образу свого Творця. Тим то немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому - Христос.

Вступ

Сьогоднішнє Євангеліє від Луки подає нам «Притчу про запрошених, що не приймають запрошення» (див. Лк 14,16-24).  Подібну притчу знаходимо і в Євангелії від Матея (Мт 22,1-14), названу «Притчею про весільний бенкет». У цій притчі, окрім жорстокої розправи царя із тими, що відмовилися від його запрошення, читаємо також і про того «нещасного» чоловіка, що не був убраний у весільну одіж: «Зв’яжіть йому ноги й руки та й киньте геть у темряву кромішню! Там буде плач і скрегіт зубів» (Мт 22,13). У 14-ту неділю по Зісланні Святого Духа, коли Церква читає Притчу про весільний бенкет з Євангелія від Матея, її коментарем служить читання  Апостола з 2 Кор 1,21-2,4, де апостол Павло говорить про співпрацю з коринтянами і радість – через їхнью міцну віру, але, також, і про смуток, який йому завдала поведінка коринтян, несумісна із вірою у Христа. Сьогоднішній Апостол можна і треба читати у світлі нової людини, яка стала такою - через віру в Христа, скинувши із себе одяг старої людини.

Контекст: життя, яке випливає з хрещення

У перших двох розділах Послання до Колосян можна побачити, що приналежність до воскреслого і прославленого Христа в першу чергу означає визволення від рабства «начал і властей» (див. Кол 2,15). Тепер нове життя тих, які воскресли з Христом, описано як послух царській владі Господа. У цей спосіб ще більше поглиблено те, про що вже згадувалося у перших двох розділах: «мудрість і духовне розуміння» проявляються у виконанні Божої волі (1, 9-11). Отримане примирення з Богом треба берегти у витривалості віри, не відхиляючись від надії Євангелія (1,21-23). «Як ви прийняли Господа Ісуса Христа, так у ньому і ходіть» (2,6). Цей заклик у третьому розділі сконкретизований у практичних заохоченнях. Зміст перших двох розділів Послання таким чином тісно пов’язаний з двома наступними. Отже, можемо побачити як поодинокі вказівки щодо конкретної поведінки випереджені натяком на хрещення як основи нового життя, тобто христологічною мотивацією. Життя з Христом і у Христі реалізується у цілковитій приналежності до Господа й у виконанні Його заповідей.

Християнська спільнота в Колосах була стривожена деякими єретичними рухами, які наближалися до гностичних принципів, тобто плекали раціоналістичні теорії про устрій світу і радо віддавалися дискусіям про важливість ангелів, про дотримання окремих обрядів, водночас, зневажаючи все матеріальне. Тому Послання до Колосян передусім намагається запропонувати вчення про справжню природу християнського життя і про особу та вістку Ісуса Христа.

Коментар

Апостол Павло, виклавши у двох попередніх розділах деякі догматичні принципи, у третьому розділі подає практичні наслідки цих принципів. Збираючи довгий ряд різних заохочень, Павло укладає чи не одну із найяскравіших моральних сторінок у всьому НЗ. Щоб зрозуміти якнйкраще зміст сьогоднішнього Апостола, почнемо коментар з перших віршів третього розділу.

Вв.1-2

Коли ви з Христом воскресли, шукайте те, що вгорі, де Христос возсідає по правиці Бога. Думайте про те, що вгорі, – не про те, що на землі. Бо ви померли, і життя ваше поховане з Христом у Бозі (Кол 3,1-2).

Вже з цього першого твердження можемо зробити важливий висновок: християнська мораль - це мораль воскреслих, тобто вона є поведінкою осіб, які досвідчили воскресіння. «Коли ви з Христом воскресли, шукайте те, що на небі, де Христос царює разом з Богом. Думайте про небесні, а не про земні справи». Це пасхальне твердження насправді стосується осіб, які досвідчили живого Христа у їхньому житті. Це і є глибоке значення того, що можна б назвати «хрещальною мораллю»: християнин у хрещенні помер і воскрес з Христом; наш християнський досвід, тобто зустріч з живим Христом, що живе і діє у нас, породжує це нове життя. Християнська мораль - це мораль яка випливає з віри, а не мораль, яку здобувають. Іншими словами, християнська мораль є наслідком особистого досвіду зустрічі з Христом.

Апостол Павло висловлюється дуже ясно: «Коли ви воскресли з Христом», тобто, якщо правдивим є усе богослов’я Хрещення, якщо воно є не лише теорією, а ви насправді відчуваєте, що Ісус Христос є частиною вашого життя, тоді «шукайте небесного, думайте про небо, де Христос царює разом з Богом». Але що означає оте «Шукати небесного»? Очевидно не йдеться про якісь абстрактні і швидкоплинні думки; апостол Павло не каже «літайте в хмарах»; точно не це! Натомість означає: Майте нову ментальність! Думайте по-новому! «Небесне» не є чимось абстрактним, нереальним, а, навпаки, – земні  речі були б чимось конкретним. Йдеться про дві ментальності: - земну, в інших місцях названу Павлом «тілом» (ми могли б її назвати егоїзмом, тобто старою людиною); це зіпсована гріхом природа, це «природня» ментальність, позначена гріхом і така, що породжує гріх. Натомість «небесні думки» не є чимось абстрактним: вони є конкрентою дійсністю, стійкою і цінною; вони є новою ментальністю, «ментальністю» Ісуса Христа, ментальністю нової людини, в яку ми переображені.

Отже, «горішнє», «те, що вгорі», «небесне» означає нове життя, новий спосіб думати; це – християнські цінності, цінності Ісуса Христа. «Коли ви воскресли», коли ви нове створіння, тоді ви насправді – повинні мати іншу ментальність, не можете більше бути обмеженими вашою давньою ментальністю; ви повинні бути новими, тому що тепер маєте «ментальність» Христа Ісуса. «Маєте бути» - це справжній плід дару благодаті: мусите бути новими, тому що ви стали новими, тому що ви воскресли з Христом.

Вв. 3-4

Бо ви померли, і життя ваше поховане з Христом у Бозі. Коли Христос, ваше життя, явиться, тоді й ви з Ним явитесь у славі (3,3-4).

Наше життя є вже життям з Ісусом Христом. Ми вже є з’єднані з Ним, але коли Христос з’явиться у своїй славі, наша єдність стане видимою і повною. Та все ж таки, в тому проміжку часу, що відокремлює наше хрещення від вічного блаженства, існує справжня і важлива динаміка росту і уподібнення до Христа. «Тому що ви ніби то вже мертві: ваше справжнє життя приховане з Христом у Бозі. І коли Христос, що є вашим життям, стане видимим усім, тоді покажеться і ваша слава, разом з його».

Християнське життя є ростом, зростанням, до того, щоб якомога більше уподібнитися до Христа. Усі заохочення, які віднаходимо в наступних віршах, є наслідком цих тверджень і висловлюють зусилля, щоб стати тим, ким ми є вже по благодаті.

Вв. 5-6

5 Умертвлюйте, отже, ваші земні члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожадливість, зажерливість - що є ідолопоклонство. 6 За все це падає гнів Божий на неслухняних.

Тому, як наслідок, умертвлюйте у вас ті наставлення, які є властиві цьому світові. З тої хвилини, коли ви вже померли у таїнственний спосіб, тому що ваше старе життя було втоплене у водах хрещення, треба також втопити і ту стару ментальність, яка є ментальністю цього грішного світу. Зло не було викорінено в якийсь чудесний спосіб; але нам дано силу і владу його знищити. Наше життя є, отже, постійною працею і зусиллям, щоб стати новими людьми.

Цей етап уподібнення до Христа означає «умертвити ті наставлення, які є властиві цьому світові». І тут Павло подає нам до прикладу список гріхів, очевидно не вичерпний: «аморальність, пристрасті, нечистота, злі думки і оте нестримне бажання посідати, що є бовванопоклонством». Усі ці речі стягують Божий засуд на тих, які не слухають Його. Колись - каже Павло - і ви такими були, коли ваше життя проходило у тих пороках. Тепер же відкиньте все те геть від себе: «гнів, лютість, злобу, наклеп, сороміцькі слова». Не важко зрозуміти, що усі приклади, запропоновані тут апостолом Павлом, є наслідками богословського твердження на початку: «і ви самі колись були… а тепер ви нові».

Вв. 7-8

7 Ви самі нещодавно поводилися так само, коли жили в тому. 8 Тепер же відкиньте й ви все те геть від себе: гнів, лютість, злобу, наклеп, сороміцькі слова з ваших уст!

Павло звертається до тих, що стали християнами вже у дорослому віці, свідомо прийнявши рішення охреститися. Для них хрещення було чимось новим, чимось, що позначило вибір між двома способами життя, між одною поведінкою й іншою. Те саме вартує і для нас, тому що, в першу чергу, це не момент, в якому ми отримали хрещення, що має значення, а наша свідомість охрещених, яка власне і позначає наш вибір. І ця цінність, та сила, яку Бог нам подарував, є дійсною, тут, у нашому досвіді: «тепер відкиньте від себе геть все те, що є зле, відкиньте оцю стару ментальність, тому що ви це можете зробити!».

Ось ще інша нова і фундаментальна ідея християнської моралі: не просто «мусиш» відкинути, але передусім «можеш» відкинути геть все те, що є зле, тому що ти отримав цю силу, цю здатність. Прийми і здійсни цю прекрасну можливість відкинути все те, що є зле.

Вв. 9-11

9 Не говоріть неправди одне одному, бо ви з себе скинули стару людину з її ділами 10 й одягнулися в нову, що відновлюється до досконалого спізнання, відповідно до образу свого Творця. 11 Тим то немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому - Христос

Християнське життя - це постійне відновлення, щоб стати все більш подібними на Христа, у новій ментальності, яка приходить разом з вірою в Нього. Новизна цього життя спричинена тим, що ми прийняли Христа, повірили в Нього: «Ви покинули старе життя і його діла, так як скидається старий одяг. Тепер ви вже нові люди, а Бог вас відновлює постійно для того, щоб повести його до досконалого знання і щоб зробити вас подібними до нього, що вас створив. 

Таким чином, вже не має значення бути греками чи євреями, обрізаними чи необрізаними, варварами чи дикунами, рабами чи вільними». Жодне розрізнення, жоден поділ у світі вже більше не має значення. Те, що насправді має значення, - це Христос і Його присутність у всіх нас; і навіть не настільки Христос сам у собі, а Христос присутній у нас.

Для роздумів

У наступних віршах апостол Павло говоритиме про «новий одяг» «нової людини»: щире милосердя, доброта, смиренність, лагідність, довготерпеливість, любов, вдячність… Однак, щоб зодягнутися в нього, перше треба скинути старий одяг: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху похіть, зажерливість, гнів, лють, злобу, наклеп, сороміцькі слова… Сьогодні апостол Павло нам нагадує, що новий одяг не буде гарно дивитися, якщо його одягати на старий… І не треба боятися скинути зі себе все те, що не тільки нас не прикрашає - наші вади і слабкості - а зрештою і спотворює - наші гріхи і пристрасті - щоб зодягнутися в нову людину, яка «ходить духом», а не за похотями тіла. Ця остання неділя 2014 року може бути гарною нагодою, щоб застановитися над тим, ЩО зі старого одягу гріха ми скинемо і залишимо у цьому році, і ЯКИЙ  одяг нової людини ми носитимемо в новому році. Пам’ятаймо про одне: ми не мусимо… але ми можемо! Ми не мусимо бути милосердними, добрими, смиренними, лагідними… але ми можемо не гніватися і не чинити зла іншим, а, зокрема, ми можемо бути вдячними і любити!

о. Тарас Барщевський

Джерело:   Патріарша катехитична комісія

26.12.2014р. Б. / Відродження місійності християнських спільнот і парохій – умова наявності живих парохій і зустрічі з живим Христом

Загальна місія Церкви завдана Їй її Засновником і поширюється завдяки діянню Духа Святого в Христових Апостолах. При тому ми мусимо пам’ятати, що згідно з концепцією ІІ Ватиканського Собору апостолами, тож відповідно євангелізаторами – благовісниками покликані бути всі вірні Церкви Христової. «Горе мені, якщо я не проповідую», - кличе Апостол Павло в І до Кор.

Місійне доручення Воскреслого Христа, яке він дає своїм Апостолам, як повноту Свого Заповіту знаходимо в Мрк. 16, 15 та Мф. 28: 19. Від часу отримання цього місійного доручення ми мусимо йти, благовіствувати, створювати учнів Христові через глобальну переміну у Хрещені в Ім’я Отця і Сина і Святого Духа.

Сьогодні ми стали свідками того, як потужно розповсюджується духовне полум’я оновленої євангелізаційної місійності, що воно запалено апостольським зверненням Папи Франциска «Радість Євангелія» Мусимо також і ми принести цей святий вічний вогонь у наші церкви, до наших парохіяльних домів, до родинних осередків, до сімейного спілкування.

Ця тематика є притаманною нашій церкві від часу її виходу з підпілля. Навіть можна говорити про те, що саме перебування в підпіллі серед темряви комуністичного атеїстичного режиму вже було суто місійним.

Завдяки цьому наша Церква є такою, що просякнута місійним завзяттям і мусить залишитися у цьому першоапостольскому християнському дусі назавжди.

Особливо важливим воно є тепер, в перспективі новітніх часів, в контексті пострадянського суспільства, коли ми не завжди знаємо про наших вірних, чи вони дійсно ознайомленні з віровченням тої Церкви, вірянами якої вони себе оголосили, або ж живуть у добрій вірі з того, що самі собі розмірковують на ґрунті недільних проповідей, телевізійних і радіо переказів, окремих газетних інформацій, інтернетного коктейлю – тобто вінегрету, який зазвичай називаємо катехитичною самоосвітою. Зокрема це відноситься до людей середнього і похилого віку, які прийшли до Церкви на хвилі відродження, коли ще зовсім не було достатніх можливостей для належної катехізації і надання гідної християнської формації тим, що поверталися. Далеко не всі вони були катехизовані в родині, далеко не всі трималися християнських норм і приписів. Ми погодилися, що вони є нашими прихожанами, часто найактивнішої і найнадійнішою частиною наших парохій. Тому нам здається вкрай «неделікатним» досліджувати рівень їх ознайомленості з доктриною і живою Традицією християнської Церкви. Аж ось хтось з стабільних вірян, натхнений прощею по святих місцях світового православ’я, видає власноруч написану книжку зі своїми роздумами про Церкву, ієрархію, священство, вірянське життя, - і ми, читаючи ту книжку, не знаємо чи сміятися, чи гніватися – і головне, на кого? Бо людина інтелігентна і доброзичлива далеко не завжди провинна у тому, що не отримала системних відомостей про Христа і Церкву. Треба при тій оказії оновитися і у свідомості власної відповідальності за Божу справу.

Досить поширеним є те, що зазвичай ми стабільно благовіствуємо молодшому поколінню – дітям і підліткам. На старшу молодь, середній та похилий вік часто-густо нас не вистарчає творчої наснаги, енергії, часу, заінтересованості, але найбільше не вистарчає віри в те, що без благовісту їх спасіння, благополуччя їх безсмертної душі – а через то і наше – стає сумнівним. Більше, ніж часу і творчої наснаги, нам інколи не вистарчає простої любові до конкретної дорослої людини в перспективі її вічного життя.

Чи не до нас часом зверненні слова Папи Франциска: «Так виникає найбільша загроза, якою є сірий прагматизм щоденного життя Церкви, коли все на перший погляд йде нормально, тим часом як віра дедалі слабне і убогішає. Розвивається могильна ментальність, яка помалу перероблює християн на музейні мумії. Розчаровані дійсністю, Церквою і самими собою, вони живуть у постійній спокусі піддатися солодкуватій меланхолії, безнадійності, що опановує серце як найвитонченіший еліксир лукавого. Покликані нести світло й передавати життя, вони врешті решт опиняються в полоні речей, які породжують лише темряву і внутрішню втому та поволі послаблюють апостольський запал».

Коли сучасна Церква говорить про відновлення місійного духу і проголошення Нової Євангелізації, вона стверджує, що напрямки місійності мають внутрішній і зовнішній аспекти.

Внутрішній – це вірні активні парохіяни, які задоволені саме тільки храмовим життям і втратили дух благовісту, але вважають себе благополучними християнами. Мусимо в першу чергу побудити саме їх!

Так само і ті парохіяни, яких ми називаємо «річниками»: вони формально виконують припис річної сповіді, але ми ніколи не знаємо до кінця, чи виконання цього припису у них не носить часом простого забобонного характеру «щоби Бозя не погнівалася та не покарала хворобами, невдачами та відсутністю грошей». Формальні парохіяни, які призвичаїлися виконувати декілька обрядів, часто-густо не розуміючи їх християнського сенсу, але впевнено – щоби сприяло. Мусимо і то негайно, заради спасіння їх душ і блага Церкви знайти максимально делікатний і водночас рішучій та творчій підхід, щоби належно катехизувати цей контингент відвідувачів наших храмів.

Але в першу чергу мусимо усвідомити собі їх реальність, їх наявність, знати питому вагу їх присутності, того, яку частину наших парохій складають саме вони. Ми не можемо задоволититися тим, що ця «потужна маса» забобонно чи не забобонно – не знаємо – кладе пожертву на тацю, відкупаючись від «розгніваної Бозі». Мусимо відкритися на заклик апостольської віри і усвідомити, що йдеться про конкретну вічність конкретних живих душ, які конче мусять зустрітися з радісним благовістом Христовим.

Другий напрямок – зовнішній.

До цього часу деякі просвічені християни вважають, що місійність – це виїзд до далеких екзотичних країн до індіанських племен, щоби благовіствувати дикунам віру Христову. Давно вже час усвідомити те, до чого нас закликає вже пів століття Христова Церква, яка оновилася на ІІ Ватиканському Соборі: екзотика дикунського життя є поряд з нами і не треба їхати далеко. Треба зацікавитися життям сусідів у власному під’їзді сихівської багатоповерхівки. Вийти ввечері там, де збираються молодіжні зграї, пересилити відчуття небезпеки і зазирнути їм в очі, почути їх убогі розмови, де українські слова густо перемішалися з татаро-монгольскими. Населення так званих «хрущоб» - убогих бетонних хибар на чотири - п’ять поверхів, з яких було створено цілі мікрорайони. Вчителі, які по сей день на п’ятдесят відсотків своїх контингентів полишилися вірними ідеологічним принципам своєї юності, хоча вже двадцять п’ять років вважають, «що релігія – ето полєзно і більшого зла від неї не буде». Контингенти екзотичних нехристиянизованих сусідів, колег по праці, начальників, депутатів рад всіх рівнів - можна перераховувати далі. Найкраще у тому сенсі свідоцтво може дати отець-місіонер Павло Дроздяк, який волею Бога і Ієрархії занурився у місійну діяльність в екзотичному середовищі Львівської міської ради. Справа не в тому, щоби перераховувати неєвангелізовані контингенти поіменно, але у тому, щоби усвідомити їх наявність і нашу власну відповідальність за те. Усвідомити, що і подальша їх неєвангелізованість буде означати завал нашої місії.

Для того, щоби це усвідомлення нам запекло, для того, щоби повернення місійного запалу зробилося нашою пасією, страждальним наголосом нашого життя, нам варто хоча би раз на рік придивлятися до статистики тої території, де ми живемо і через те маємо обов’язок бути місійними.

Ці статистики є в інтернеті і є легкодоступними. Але полишаться холодними цифрами, якщо ми не доторкнемося до них глибиною люблячого серця і палаючим ревністю апостольським розумом.

Графіки безперервного зросту криминогенності у Львові і Львіській області. Криміногенність неповнолітніх, в якій передують Львів і Червоноград. Жахливі цифри наркотизації населення. Статистики порушення кримінальних справ з приводу наркотиків і наркотизації, з яких стає абсолютно ясним, що Львів і Львівщина є не тільки і не стільки місцем наркотизації нещасних залежних, але радше вузловим пунктом наркоторгівлі і наркоділків, які дають найпотужніші гроші тим, хто сам не наркотизується, але знищує інших. Чи ми впевнені у тому, що оті «благопристойні люди», що нагрівають свої кишені на гріху і горі, але впевнені за себе, що особистого гріха не зробили, не є нашими прихожанами? Чи ми впевнені, що в фундамент наших церков не покладено грошей від наркоторгівлі, які приносяться на вівтар у якості гнилої каїнової пожертви?

Якщо би ми придивилися стататистистикам з демографії населення, ми усвідомили би наявність вимирання Львівщини, де смертність постіно перевищує народжуваність. Тоді би ми запитали себе – себе! – чи не є та нехіть до переказування життя, яка стала притаманною галичанам наслідком відсутності свідомої, глибокої ґрунтовної віри, наслідком відсутності катехизованного населення, охопленого благовісниць кою апостольською турботою? Ми справедливо і палко хотіли бі виступати проти вбивства ненароджених людей, і нам здається, що кількість абортів серед наших вірних зведена до мінімуму. Але вимирання продовжується і зростає! Але люди так само не хочуть переказувати дар життя нащадкам, хоча прибутки господарів кнайп від запальних вечірок і відв’язаних дискотек тільки побільшують ся…

Чи ми звертаємо увагу на те, що до наших міст і містечок що річно прибуває не менш 1, 5 тисячи нового населення зі сторони – носіїв іншої ментальності, традицій, релігійності? Чи ми знаємо, що за статистикою водночас з наших міст та містечок вибуває не меш, як 2, 1 тис. стабільного населення, тобто тих, кого ми мали би знати і хто мав би бути нашими духовними дітьми і друзями? Чи ми розуміємо, що склад населення Львівщини загрозливо змінюється у невідомому (хоча, нажаль, відомому!) напрямку, в той час як начебто стабільність наших парохій навіює сни про «все гаразд і буде ще краще»?

Самі ці фактори говорять нам про незнання закону Божого та відсутність християнської ментальності серед потужної частини нашого галицького населення, а з іншої сторони про те, як збільшується у ньому нехіть до життя – Божого дару. Така нехіть є проявом безрелігійної втрати сенсу існування, коли людина не знаходить відповіді на найфундаментальніші питання -  і не тільки не знаходить, але не знає, де звернутися, щоби віднайти відповідь. Чи не є це загрозливим сигналом того, що втративши місійність, втративши силу благовістування до зовнішнього світу церкви втрачають свою позначену Христом функцію і перетворюються на місця регулярних зборів задля заспокоєння «релігійної потреби»?

Саме про це говорить Папа Франциск, коли викриває наявність так званої «світської духовності» і релятивізму пасторальних працівників, «який є не безпечнішим від релятивізму доктринального. Цей практичний релятивізм полягає у тому, щоби діяти так, начебто Бога не існує, приймати рішення так, наче не існує бідних, мріяти так, наче інших не існує, працювати так, наче зовсім не існує тих, які ще не прийняли благовість.» Папа енергично підкреслює - і ми мусимо це почути: «Навіть ті, хто, здавалось би, має міцні доктринальні й духовні переконання, часто підпадають під вплив способу життя, який веде до узалежнення від економічного забезпечення або до бажання влади і людської слави, чого вони й шукають у будь який спосіб, замість віддавати життя за інших у своїй місії».

Ключем до успішного місіонерства є відчуття Божої любові і бажання поділитися з іншими правдою про Божу любов.

«Якщо я не є переконаний, що Бог мене любить, то я нічим не зможу допомогти. Мій ближній має це в мені побачити. Сьогодні Церква має так працювати з вірними, щоб „річники” і ті, хто рідко відвідує храми стали практикуючими», – відзначив Блаженнійший Святослав на зустрічі з місіонерами УГКЦ.

Він говорив так про всіх нас: «Хочемо бути собою – живою Христовою Церквою, котрої ціллю є приношення доброї новини і правди Євангелія кожній людині, до котрої посилає нас Господь”.

Блаженніший Любомир теж закликав місіонерів бути відкритими до інших і не боятися викликів сучасності, особливо в перспективі тих демографічних змін серед населення, що надходять і вже надійшли. «Люди мусять бути свідомі, наша Церква збудована на українській громаді, але українці є гостинними господарями, готовими пригорнути людей інших національностей», – заповів він своїм співбратам у покликанні.

Блаженніший Любомир щиросердечно відкривав свої побоювання з приводу того, що сьогодні УГКЦ бракує місіонерського досвіду та „місійного духа”.

«Місійний дух – це є бажання проповідувати людям Ісуса Христа», – пояснюєвав він місіонерам і додавав, що сьогодні Церква має розбудити „місійного духа” не лише серед священиків та монашества, але також серед вірних.

Свого часу російський богослов прот. Йоан Мейендорф пророчо пписав, що істинна місія полягає "насамперед, у глобальному свідченні в секуляризованому світі. А цей світ не обов'язково далеко за морями - він починається за порогом нашого будинку". Ця важлива думка стає провідною саме у наш час, коли ми усвідомлюємо також і правоту Блаженнійшого Любомира відносно реставрації місійності в нашій Церкві.

Занедбання місійності і нехтування вимогами євангелізації водночас робить нас провинними відносно нашої місії щодо нашої Батьківщини та її історії. Саме ми є прямими нащадками Володимирового Хрещення, через яке утворилася українська християнська нація. Ми сьогодні відповідальні за оновлення хрещальної благодаті і відродження традиційної християнської української нації. Ми не можемо звертати свій благовіст виключно до етнічних українців-галичан. Ми не маємо жодного права звужувати Церкву до своєрідного галицького гетто. Ганьбою є мати свідомість: Церква – до Збруча, за Збручем – дике поле. Мусимо мати відкриті очі щодо етнічного та міграційного характеру нашого краю. Все далеко не так просто. Щорічно зі Львівщини виїжджає не менш 12, 5 тис. населення і прибуває не менш 13,5 тис. За п’ять років це  близько 70 тис. нових людей – ціле місто. А ми і не знаємо, хто вони. Ми не знаємо про них нічого, крім того, що вони прибульці. Але Христос імперативно, наказово посилає нас саме до них. Церква і Україна вимагає від нас, щоби ми включили їх в повноцінне християнське життя, тисячолітню традицію і відродили би їх християнську ментальність.

Скільки проблем з мігрантами, також і з так званою «п’ятою колоною», нам вдалось би уникнути, якщо би ми належним чином виконували своє місійне завдання, якщо би кожний реальний, тобто активний, живий вірянин, християнин жив тим місійним вогнем Христовим!

Мігранти, беззахисні, прибульці, злидарі - вони є головними і пріоритетними адресатами місії Церкви. Знову звертаюся до Радості Євангелія папи Франциска: «Якщо вся Церква набуде цієї місійної динаміки, то повинна дійти до всіх без винятку. Але до кого вона має іти перш за все?

Коли читаємо Євангеліє, то бачимо дуже чіткий орієнтир: не так до багатих друзів і сусідів, як насамперед до бідних і немічних, до тих, кого часто зневажають і забувають, до тих, «хто не має чим тобі відплатити».  Не має бути жодних сумнівів, не існує жодних пояснень, які могли би послабити це вкрай чітке послання.

Сьогодні і завжди «убогі – це привілейовані адресати Євангелія», а сам факт, що їм звіщається даром, є знаком Царства, яке Ісус прийшов принести. Слід ствердити без усяких применшень, що існує нерозривний зв'язок між нашою вірою і бідними. Ніколи не полишаймо їх.»

Ось слово Вселенського Архиєрея: «Волію радще Церкву, яка зазнала ушкоджень, поранену і брудну через те, що вона вийшла на вулиці, аніж церкву, яка хвора через те, що закрилася в собі й ухопилася за власну безпеку. Не хочу Церкви, яка перейнята тим, аби бути центром, а врешті-решт закінчує тим, що опиняється в плетиві ідей і нав’язливих процедур. Якщо щось і має викликати в нас святий неспокій і докори сумління, то нехай цим чимось буде той факт, що багато наших братів живе без сили, без світла й розради від дружби з Ісусом Христом, без спільноти вірних, яка б їх прийняла, без сенсу і мети в житті. Маю надію, що нами керуватиме не так страх помилитися, як страх замкнутися в структури, які дають нам ілюзорне відчуття захисту, в норми, які перетворюють нас на невблаганних суддів, у звички, з якими почуваємося спокійними, тим часом як на дворі – голодний натовп, а Ісус без упину повторює нам: «Дайте ви їм їсти» (Мр. 6, 37).

Від чого починати?

Від усвідомлення того, що ми живемо в оточенні адресатів нашої місії.

Від того, що ми вже прибули на місійну територію нашої апостольської дії.

Що саме ці люди, які є і живуть поряд з нами, всі без виключення і в першу чергу ті, що уникають нас, перед створенням світу призначені творцем до нашої відповідальності, щоби через благовіст спастися.

Місійною повинна стати вся наша Літургійність.

Місійними мусять стати наші храми і спільноти.

Місійними мусять стати наші планування і звіти, так само і фінансові.

Місійними мусять стати наші ієрархічні взаємини.

Але в будь якому разі і перед усім розпочав би місійне відродження від молитви:

Господи Ісусе Христе, Ти покликав перших учнів, аби сталися рибаками людей,

нехай і сьогодні лунає Твоє лагідне запрошення: Ходи за Мною! 

Даруй вірним Своїм тої ласки, щоб з радістю відповіли на Твоє запрошення. 

Підтримуй в апостольській праці наших єпископів, священиків, монахів і монахинь і всіх вірних, які у відповідь на Твій заклик йдуть повсюди, щоби проголошувати радість Євангелія. 

Обдаруй витривалістю семінаристів і всіх тих, котрі реалізують свій життєвий ідеал в цілковитій посвяті Твоїй службі. 

Розбуди в наших спільнотах прагнення місійної праці. 

Пошли, о Господи, робітників на своє жниво і не дозволь, щоби брак пастирів, місіонарів і тих, котрі посвячують своє життя Євангелії, допровадив людство до загублення. 

Святий апостоле Павле і Ви – гроно апостолів, що просвітили всю вселенну! 

Усердно прошу Вас випросіть у Господа ласку, щоби розбудив перед усім серед української молоді місійну свідомість і прагнення місійної праці. Нехай зросте в молодих українських серцях відповідальність за віру в Господа Ісуса Христа, і розгориться прагнення ділитись з нею з кожнім ближнім. 

Духу Святий, зміцни в українському народі місійний дух, щоби могли проповідувати серед тих котрі від віків чекають на Добру Новину. Нехай на запрошення до місійної діяльності лунає відповідь: „Ось я, посли мене!” (Іс 6. 8). 

Розвій вагання і страх та нехай Божі слова, скеровані до пророка: „Перш ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе; пророком для народів я тебе призначив” (Єр 1. 5), додають відваги у цілковитій посвяті на місійну службу в твоїй Церкві, але перед усім там, де ще не просіяло світло Твоє: серед беззахисних, злиденних, покинутих, ув’язнених, бездомних, голодних і тих що відчаялися і розради не мають.

І ти, Діво пречиста Богородице, Зоря Нової Євангелізації, вимоли для нас тепер новий запал воскреслих, щоби ми всім несли Євангеліє життя, яке перемагає смерть. Дай нам відвагу шукати нові шляхи, щоби цей дар нев’янучої краси дійшов до всіх.

Амінь.

Священик Олесь Август Чумаков

Джерело:    Воїни Христа Царя

25.12.2014р. Б. / Різдвяна проповідь Папи Франциска

Проповідь Папи Франциска, яку він виголосив під час Нічної Святої Меси Різдва в базиліці Святого Петра у Ватикані 24 грудня.

«Народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло» (Іс 9,1). «Аж ось ангел Господній їм [пастухам] з'явився і слава Господня їх осіяла» (Лк 2,9). Так Літургія цієї святої різдвяної ночі представляє нам народження Спасителя: немов світло, яке проникає та розганяє найгустішу темряву. Присутність Господа серед Свого народу скасовує тягар поразки й смуток рабства, а встановлює радість і відраду. 

Також і ми в цю благодатну ніч прийшли до Божого дому через темряву, яка огортає світ, але під проводом полум’я віри, яка просвічує наші кроки, оживляючись надією віднайти «велике світло». Відкриваючи своє серце, також і ми маємо можливість споглядати чудо того дитяти-сонця, яке освітлює обрій, сходячи з висоти. 

Походження темряви, яка огортає світ, сягає глибини віків. Згадаймо похмурі хвилини, коли скоєно перший злочин людства, коли рука Каїна, засліпленого заздрощами, завдала смертельного удару братові Авелеві (пор Бт 4,8). Відтоді, перебіг віків був позначений насильством, війнами, ненавистю та гнітом. Але Бог, Який покладався на людину, створену на Свій образ і подобу, очікував. Бог чекав… Він настільки довго чекав, що в певний момент повинен був зректися. Натомість, Він не міг зректися, бо не міг зректися Себе Самого (пор 2 Тим 2,13). Тому й надалі терпеливо очікував перед обличчям зіпсуття людей і народів. Божа терпеливість, як же нелегко її зрозуміти: Божу терпеливість щодо нас… 

На шляху історії, світло, яке проривається крізь темряву, об’являє нам, що Бог є Отцем, що Його терпелива вірність є сильнішою від темряви і зіпсуття. У цьому й полягає блага вість різдвяної ночі. Богові не відомі вибухи гніву й нетерпеливості, Він завжди на місці, як батько з притчі про блудного сина, в очікуванні того, щоб здалека розгледіти повернення втраченого сина. Щодня… Терпеливо… З Божою терпеливістю… 

Пророцтво Ісаї звіщає про схід безмежного світла, яке розбиває темряву. Воно народжується у Вифлеємі, Його приймають люблячі руки Марії, любов святого Йосифа, здивування пастирів. Коли ангели звістили пастирям про народження Відкупителя, вони сказали: «І ось вам знак: Ви знайдете дитя сповите, що лежатиме в яслах» (Лк 2,12). Знаком є, власне, покора Бога, Боже впокорення, доведене до крайності, ним є любов, з якою Він тієї ночі взяв на Себе нашу слабкість, наші страждання, туги, прагнення й обмеження. Послання, якого всі чекали, якого всі шукали у глибині своєї душі, виявилося нічим іншими, як ніжністю Бога: Бога, Який споглядає на нас очима, переповненими любов’ю, який приймає нашу нужду, Бога, Який закоханий у нашу незначність. 

У цю святу ніч, коли споглядаємо на новонароджене Дитя Ісуса, покладене у яслах, ми повинні задуматися. Як ми приймаємо Божу ніжність? Чи даю Йому змогу досягти мене, дозволяю Йому обійняти мене, чи перешкоджаю тому, щоби Він наблизився? «Але ж я шукаю Бога», – можемо заперечити. Однак, найважливішим є не шукати Його, але, радше, дозволити Йому мене шукати і знайти й з любов’ю приголубити. Ось яке запитання ставить нам Своєю присутність Дитя у яслах: чи дозволяю Богові мене любити? 

\

Далі: чи маємо відвагу лагідно приймати важкі ситуації та проблеми того, хто стоїть поруч з нами, чи віддаємо перевагу безособовим рішенням, можливо й дієвим, але позбавленим Євангельського тепла? Скільки-ж то ніжності потребує світ сьогодні! Божої терпеливості, близькості та ніжності. 

Відповідь християнина не може бути іншою, ніж та, яку Бог дає на нашу незначність. До життя слід підходити з добротою і лагідністю. Коли ми усвідомлюємо, що Бог закоханий у нашу незначність, що Він Сам став малим, аби якомога краще з нами зустрітися, то не зможемо не відкрити Йому своє серце і благати Його: «Господи, допоможи мені бути як Ти, подай мені благодать лагідності в найважчих обставинах мого життя, подай мені благодать близькості перед обличчям кожної потреби, миролюбності у будь-якому конфлікті». 

Дорогі брати й сестри, в цю святу ніч споглядаємо на вертеп: у ньому «народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике» (Іс 1,9). Його побачив простий люд, здатний прийняти Божий дар. Навпаки, його не побачили зухвалі, горді, ті, які встановлюють закони згідно з власними особистими інтересами, які приймають наставлення закритості. Споглядаймо на вертеп і молімося до Пречистої Матері: «Маріє, покажи нам Ісуса!». 

Джерела:    Радіо Ватикан 

КРЕДО 

24.12.2014р. Б. / Ми переслідувані, але спасенні

Роздуми над Словом Божим на 24 грудня 2014 р.

 

Коли читаємо пророцтва, які пророк Натан переказав Давидові, можемо запитати себе, чи все те сповнилося. Наприклад: «Я призначу місце моєму народові Ізраїлеві і насаджу його, й він буде на ньому жити і не зазнає більш тривоги, бо беззаконні не будуть більш його гнобити, як раніше» (2 Сам 7, 10). Народом Ізраїля — через Ісуса Христа — є ми всі, Церква, народ месіанський, зібраний з усіх народів. Але ж Церква й досі терпить переслідування, християни змушені втікати з багатьох місць, де панують війна і безправність… 

Усі пророцтва Старого Завіту сповнилися в Ісусі Христа, але при цьому вони водночас виповнюються і в нас. Так відбувається, оскільки ми, Церква, становимо Тіло Христа, яке же живе на землі. В нас, християнах, збуваються всі пророцтва стосовно Христа, саме тому, що Він — наша Голова у Небі, а ми — Його Тіло на землі. Тільки коли Христос прийде вдруге, тоді остаточно завершиться час, у який Тіло Христове, Церква, терпить переслідування. 

Однак у вірі ми вже можемо переживати радість нашого визволення. Так це переживав Захарія, коли у вірі, після народження його сина, Йоана Хрестителя, заспівав подячний гімн Богу. Вже народження сина було для нього знаком, що ми, «визволені з рук ворогів», входимо в повне, нове служіння Богові: «без страху служити у святості й праведності перед Ним по всі наші дні» (Лк 1, 74-75). 

Отак і ми, схилені над яслами новонародженого Месії Ізраїля, можемо з довірою і радістю співати разом з ангелами, що маємо доступ до найбільшого щастя в житті: можемо служити Дитятку. Християнство — це служіння видимій Дитині, яка об’являє нам невидимого Отця. Служачи Йому, ми будемо переслідувані, як і Він, земними Іродами, але, як і Він, будемо спасенні. 

Фото: wiara.pl

Джерело:    КРЕДО

24.12.2014р. Б. / Нунцій: Ісус молився про єдність Церкви, а не про те, щоб були знищені інші

Архиєпископ Томас Едвард Ґалліксон, який вже понад три роки є представником Папи Римського в Україні, у своєму блозі та на сторінці у Фейсбуку досить прямо висловлював солідарність з українським народом під час Майдану і теперішніх подій на Донбасі. А про те, якою є позиція Папи у цих питаннях, Апостольський Нунцій розповів в інтерв’ю часопису CREDO. Також представник Святішого Отця прокоментував численні звинувачення на адресу українських католиків з боку Російської Православної Церкви та поділився своїми припущенням щодо справжніх причин небажання Патріарха Кирила зустрічатися з Папою. Ватиканський дипломат розповів також про своє бачення конфлікту між греко- та римо-католиками у Львівській області, як і про перспективи отримання УГКЦ гідності Патріархату.

 

Ваше Високопреосвященство, Ви перебуваєте в Україні вже понад три роки. Як за цей час змінилося Ваше бачення нашої країни? 

 

Для мене цей час був великою школою, адже раніше я не мав змоги пізнати, що таке Україна. Наразі я ще трохи страждаю від того, що не володію добре українською мовою, не можу вільно висловлюватися. Найбільше, що я для себе відкрив за ці трохи більше ніж три роки, це український народ. І це мені принесло не лише велику радість, а й велику пошану до цього народу. 

Щодо Католицької Церкви в Україні, то це дійсність, яку треба вивчати і поглиблювати. Мова не лише про актуальний її стан. Це стосується також історії Католицької Церкви, звідки напевно виводяться корені деяких проблем і тієї непростої дійсності, яку маємо тут, в Україні.

Католицька присутність в Україні в минулому була певною мірою гарантована тим, що тут була присутня Римо-Католицька Церква. І це частково завдяки підтримці з-поза території України, а саме завдяки сприянню польського народу, який підтримав і укріпив Католицьку Церкву в Україні. Не менш важливою є присутність угорців на Закарпатті чи інші дійсності на інших територіях держави. Також не можна недооцінювати внеску німців як на Закарпатті, так і на Одещині. І це, можливо той зв’язок — якщо його шукати, — який я маю з цією землею. Зв’язок із німецькими біженцями, які свого часу переселилися з Одещини до Південної Дакоти (США), звідки я родом. 

Також важливим і цікавим є феномен Української Греко-Католицької Церкви. Вважаю чудовим і прекрасним рішення синодальних отців, які у Брест-Литовську постановили поєднатися з Римом, аби спасти свою культуру та свою віру. 

Говорячи про цю школу, яку я пройшов, пізнаючи Католицьку Церкву в Україні, хочу окремо сказати про сучасну історію УГКЦ. По-людськи видається неможливим пояснити, як такі великі зміни могли відбутися за 25 років, такий короткий час, що минув після виходу УГКЦ з підпілля.

 

Напевно, збоку це краще видно: чи існують якісь суто українські особливості християнської і зокрема католицької духовності, які відрізняли б українських католиків від інших? 

 

Цікаве питання, я ніколи не задумувався над цим… Напевно, те, що відрізняє Католицьку Церкву в Україні, — це молодість і молодь. Іноді люди, які приїжджають в Україну з інших країн у бізнесових чи туристичних справах, питають мене, чи можна тут десь відвідати Тридентську, тобто дособорну Месу. Я кажу: ні, тут не відправляється ця Меса, але потрібно зрозуміти, що тут древня Меса — це Меса польською. 

Якщо говорити про різницю, яка б існувала між Римо- та Греко-Католицькою Церквою в Україні та рештою світу, то це, якщо говорити критично, — брак знання великої та довгої традиції, яка існує за плечима Церкви у древній Європі. Але тут є живучість і молодість, завдяки яким Церква розвивається і яких майже не знаходимо у Європі.

 

Духовенство Католицької Церкви дуже активно бере участь у подіях останнього року — Революції Гідності та війні на сході України, як капелани. Як Ви до цього ставитеся?

 

Те, що священики брали участь у подіях минулого року, вважаю чимось природним. Адже це сенс їхнього існування — бути поруч із тими людьми, яким вони служать, бути поруч зі своїм народом, особливо в моменти кризи. 

Не лише для Католицької Церкви, але для всього українського народу єрархічний вимір Церкви становить щось звичайне та природнє. Не можна собі уявити віри, її практики без єрархії. 

Владика Богдан Дзюрах (Головний секретар Синоду єпископів УГКЦ) розповідав про SMS, що його якось отримав під час подій на Майдані. Одна жінка написала йому, що на Майдані присутні священики, монахині, і запитала: а де єпископи?  Тобто це — природнє відчуття, що усі щаблі ієрархії, аж до самої верхівки, мають бути присутні. 

Я переконаний, що сама Революції Гідності відбулася передусім за участі мирян, але за присутності та благословення ієрархів Церкви.

 

Протягом цього року, коли Україна не сходила з перших шпальт світової преси, Папа Франциск рідко і дуже обережно висловлювався про ці події. Багато хто вбачає у цьому політичний аспект — небажання псувати стосунки з Московським Патріархатом. Чи це так?

 

Найбільш щира відповідь на це питання: я не знаю. Я іноді сам собі роблю паралелі між ситуацією, в якій знаходився Папа Пій ХІІ під час ІІ Світової війни, і Папа Франциск зараз.

Є різні ситуації. Деякі складаються так, що Папі легко сказати певні речі. Наприклад, на початку свого понтифікату Папа відвідав острови на півдні Італії, щоб зустрітися з біженцями, що втікали з Африки і були свідками трагедії, в якій багато людей загинуло у Середземному морі.  Тоді Папі Франциску було легко говорити і звертати увагу світу на цих біженців, взиваючи до солідарності та очікуючи на якусь реакцію. 

Як на мене, нинішня ситуація в Україні дуже ясна. Базовий пункт: Україна як держава і як нація має право на існування у тих кордонах, які були встановлені 1991 року і пізніше були підтверджені такими гарантами суверенності, як Росія, США та Великобританія. І тому ніхто не має права ані відбирати території, як це було з Кримом, ані втручатися у внутрішні справи держави, як це зараз відбувається на Донбасі. Я вважаю це неприпустимим. 

Під час останнього візиту Папи до Константинополя було підписано Спільну декларацію з Патріархом Варфоломеєм, де теж говориться про Україну. У цій декларації Глави Церков закликають до миру і захисту прав України. Папа і Патріарх висловили своє бажання допомогти Україні, але вони мають справу не просто зі світом православ’я і не лише з ним, а й з усім світом, який не до кінця чітко розуміє, що відбувається в Україні. 

Боюся, що у випадку Папи Франциска буде та сама ситуація, що і у випадку Папи Пія ХІІ. Деякі будуть говорити: так, він зробив те, що міг, а інші: ні, він міг би зробити більше. Можливо, так і повинно бути. Це так, як коли батьки вирішують різні справи, які стосуються їхніх дітей — самі діти можуть по-різному це оцінювати і реагувати. Папа Франциск має дбати про мир у сім’ї, тобто у Церкві, і ми повинні за нього молитися, щоб він, зберігаючи правду, старався також зберегти мир.

 

Нещодавно Святіший Отець заявив, що хотів би зустрітися з Патріархом Кирилом, «хоч би куди і коли той його запросив».  На цю ініціативу Понтифіка наступного дня відповів диякон РПЦ, який виконує функції речника, і заявив про неможливість цієї зустрічі. Чи мовою дипломатії така відповідь не є проявом неповаги?

 

Окрім тієї відповіді диякона-речника РПЦ, в інформаційній агенції ТАСС у той самий час була відповідь однієї росіянки, яка пояснювала ситуацію у православному світі. Свого часу я був свідком, як таку саму відповідь, що й та жінка, дав світлої пам’яті митрополит Володимир Сабодан під час зустрічі з кардиналом Куртом Кохом, главою Папської ради сприяння єдності християн. 

Я думаю, РПЦ почувається трохи винною, що не підготувала свого народу до екуменізму.  Ця пані, слова якої наводить ТАСС, говорить про певний страх, наявний в РПЦ, щоб не сталося так, як було за Петра Першого, який пробував провести суспільні реформи, а це призвело до схизми. Тоді частина Церкви його підтримала у реформуванні життя і відкритості на західну традицію, а інша — ні. Напевно, цей брак підготовки своїх людей до екуменізму, до відкритості на інших християн, до прийняття інших — у цьому є певна проблема РПЦ. Але не можна піддаватися цьому страху перед реформами і змінами. Треба вміти обирати нові шляхи в любові й правді. Тому я не сприймаю цю відповідь Московського Патріархату як образу Папи чи Католицької Церкви, але як певний брак відваги і креативності у цих нових викликах, які стоять перед Церквою.

 

Ієрархи РПЦ не припиняють зводити перед світом звинувачення на українських католиків. Їх також проголошував під час Синоду єпископів, що у жовтні відбувся у Ватикані, митрополит РПЦ Іларіон Алфєєв. Як би Ви могли прокоментувати ці звинувачення і цю ситуацію загалом?

 

Це все неправда, і я не знаю, чому митрополит Алфєєв говорив ці неправдиві речі. Можливо, тому, що РПЦ вже довгий час, на жаль, досить сильно пов’язана з державним апаратом і почувається якоюсь мірою знаряддям політичних дій держави і політичного устрою Росії. 

Коли 10 грудня кардинал Шенборн, як Папський легат, був на зустрічі Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, з уст багатьох представників різних християнських конфесій лунало переконання, що свобода віровизнання передбачає плюралізм визнань віри в державі. 

 Це не те, щоб ми були невпевнені в існуванні правди. Але в тому світі, в якому ми зараз живемо, ми повинні вчитися шанувати себе взаємно і разом шукати ту істину, що є в Ісусі Христі.  Тому мені прикро, що РПЦ не визнає цього і не вбачає в історичних Церквах, як наприклад УГКЦ, партнера, з яким співпрацюючи і живучи в мирі, можна привести і український і російський народ до повноти віри в Ісусі Христі. 

Ісус молився про єдність своєї Церкви, а не про те, щоб були знищені інші.

 

Що Ви думаєте про конфлікт греко- та римо-католиків у Львівській області? Вже не вперше ієрархи роблять публічні заяви зі взаємними звинуваченнями.

 

Мені  дуже прикро, що іноді звучать публічно ці вислови незгоди між двома обрядами єдиної Церкви.  На мою думку, це виникло також через те, що не сприймається та динаміка, яка була у цих Церквах протягом останніх 25 років. Особливо це стосується реституції церков (повернення відібраних державою храмів). Сьогодні ця дискусія базується на актуальному стані речей. Натомість коли 1991 року деякі храми були довірені греко-католикам, то тут важливо пам’ятати, що у той час УГКЦ була дуже крихкою і перебувала під загрозою. Те, що ми зараз бачимо силу УГКЦ та її великий розвиток, то треба пам’ятати, що цього не було на початку 1990-х. Тому говорити, що 1992 року вони могли би вчинити якось по-іншому, це несправедливий аргумент. 

Сподіваюся, що дістане підтрику праця комісії, створеної Львівським архиєпископом Ігорем Возняком для розв’язання цих нечисленних проблем. Сподіваюся, що римо-католицькі єпископи матимуть розуміння цього процесу, терпеливість і довіру до нещодавно утвореної Змішаної комісії з розв’язання цих проблем, та довіру до держави, яка має ще багато чого повернути. 

Є ще одна актуальна проблема: люди, які приходять до Римо-Католицької Церкви з православ’я, хоча ніколи не практикували своєї віри, згідно з Канонічним правом, мають стати католиками східного обряду, тобто греко-католиками. Коли було установлено це загальне правило, 1983 року, тоді Греко-Католицька Церква не мала ще такого розвитку і такої сили, як зараз, не була найбільшою Східною Католицькою Церквою світу. Тому це право більше застосовується на Близькому Сході чи в діаспорі — у Канаді та США, де присутність східної гілки Католицької Церкви не така чисельна і її треба берегти, щоб вона не зникла взагалі. Натомість в Україні такими тубільцями, що опинились під загрозою, є римо-католики. Це можна порівняти з ситуацією в Індії, де різні східні обряди набагато сильніші та більше розвинені, ніж РКЦ, і саме римо-католики мали би бути захищеними. Сподіваюся, що найвищий законодавець зрозуміє ситуацію і зробить так, щоб захистити римо-католицький обряд, який в Україні виявився під загрозою зникнення. 

Коли ми в дитинстві були охрещені, ми були охрещені у вірі своїх батьків. Коли дитина виростає і стає зрілою людиною — має право сама обирати віру, в якій хоче розвиватися. Тому я не бачу причини, чому хлопець, який був охрещений у Православній Церкві і бере шлюб з римо-католичкою, не може приєднатися до цього обряду. Ми не можемо позбавляти людей права вибору обряду, в якому вони хочуть жити. Але я не законодавець, і не можу вирішувати таких речей. Я представлю цю справу Папі, він вирішуватиме, і я вважаю, що є всі підстави для перегляду Канонічного Права з тим, щоб видати особливий закон для цих територій.

 

УГКЦ вже не перший рік намагається здобути гідність Патріархату. Що цьому заважає і які є перспективи?

 

Це питання вже віддавна обговорюється і я маю щодо нього свою позицію. Нещодавно також говорив про це з кардиналом Крістофом Шенборном, який має інший погляд на цю справу. Згідно з Канонічним Правом, Папа, або ж Екуменічний Собор, але щоб спростити — говоримо, що це робить Папа — може визнати і тим самим створити, адже визнання є актом створення певної одиниці, такої як Патріархат. Це базується на вченні про першість Папи, який є верховним церковним законодавцем. Відтоді, як я прибув в Україну, Його Блаженство Святослав Шевчук досить часто повторював, що Українська Греко-Католицька Церква готується, зміцнюється для того, щоб прийняти цю гідність Патріаршої Церкви. Я казав, що не треба вживати таких слів, адже дивлячись на те, чим зараз стала УГКЦ після років переслідування, а потім розвитку, вона має все необхідне для того, щоб бути такою Церквою, бути Патріаршою. Якщо порівняти структури двох Церков, одна з яких є Патріаршою, а друга має на чолі Верховного Архиєпископа, то вони майже однакові. 

Кардинал Шенборн сказав: чому б не зробити Церкву у Києві Патріаршою? Згідно з навчанням Другого Ватиканського Собору, це можливо. І я думаю, що святий Йоан Павло ІІ був такої самої думки. Але перше, що зробив Папа, святий Йоан Павло ІІ, отримуючи прохання від тодішнього Предстоятеля УГКЦ кардинала Любомира Гузара, — звернувся з листом до інших Церков, в якому попросив висловити свою думку з цього приводу. 

Ми, говорячи про це з кардиналом Шенборном, погодилися, що таким актом визнання був би створений певний екуменічний конфлікт. Однак я більш важкий у цьому питанні. Я вважаю, що Католицька Церква повинна захищати і зберігати практику віри, яка існує протягом усіх віків. І якщо подивитися на перші століття, то побачимо, що Патріарші престоли були лише у тих містах, де єпископами були апостоли. І Римська та Візантійська Церкви визнають, що це — Александрія, Антиохія, Єрусалим, Рим і Константинополь. Окрім цього, у Багдаді ще була створена Халдейська Церква з Патріархом на чолі. Хоча не в усіх містах, де єпископами були апостоли, є Патріархат — наприклад, в Індії, де був св. апостол Тома, немає Патріарха. 

Зазвичай у цьому місці усі усміхаються: але ж апостол Андрій був у Києві!  Ця легенда, хоч і є традиційною, але викликає певні сумніви, бо не має історичних підстав. Натомість немає ніяких сумнівів у тому, що апостол Андрій не був єпископом Києва. Тому я не бачу, як Папа міг би утворити Патріаршу Церкву тут, в Україні, адже тут не було єпископа-апостола.

 

Але ж у Венеції теж не було єпископа-апостола, натомість Патріарх є.

 

У Венеції, так само, як у португальському місті Брага, немає справжніх Патріархатів, це лише почесний титул місцевих ієрархів. Там немає Церков sui iuris, тобто Церков свого права, як це є в Україні. Венеціанський Патріарх не має у своєму підпорядкуванні єпископів, які би збиралися і обирали Патріарха, тобто там немає усіх тих правил, які діють у Церкві sui iuris. Це зовсім інша річ. Кардинал Шенборн більше стоїть по стороні Папи, але якщо дивитися реально, особливо з екуменічного боку, то виглядає неправдоподібно, щоб сьогодні чи завтра така гідність була визнана за УГКЦ. Зрештою, якщо читати інтерв’ю Блаженнішого Святослава Шевчука, які він дає протягом останнього періоду, то видно, що він теж не має жодного бажання розірвати чи погіршити стосунки з православним світом через створення такого Патріархату.

 

Вже певний час триває інтрига: чи буде у Києво-Житомирській дієцезії єпископ-помічник?

 

Це залежить від владики Петра Мальчука. Не від мене. Згідно з Канонічним Правом, єпископ-ординарій має просити Папу про призначення єпископа-помічника, представляючи імена трьох кандидатів. Наскільки я знаю, чогось такого архиєпископ Петро ще не зробив.

 

Католицька Церква в Криму нині має труднощі з реєстрацією, а відповідно — з існуванням. Яке Ви бачите вирішення цієї проблеми?

 

Ще недавно багато журналістів запитували владику Яцека Пиля, що буде з Католицькою Церквою у Криму, оскільки немає можливості її зареєструвати. Я попросив його зробити таку дуже просту декларацію у двох реченнях: «Католицька Церква, як латинського, так і грецького обрядів, дуже хоче залишитися у Криму і служити людям Криму. Ми шукаємо шляхів, як зареєструвати цю Церкву, згідно з тим законодавством, яке зараз діє на цій території».

 

Ви досить чітко заявляли про свою позицію стосовно подій останнього року в Україні. Як до цього ставляться у Ватикані? Ходять чутки про Ваше начебто швидке відкликання з України, принаймні про це нещодавно писала одна італійська газета. 

 

Нічого, окрім того, що було написано 6 грудня на першій сторінці газети Corriere della Sera, я не знаю. Знаю з різних джерел, зокрема з Інтерфаксу, що різні особи у Москві не були задоволені висловлюваннями Нунція в Україні. Але я нічого не чув про незадоволення мого керівництва у Ватикані щодо мене.

 

 

Наближається Різдво. Як Ви збираєтеся його відсвяткувати? Чи маєте якісь улюблені різдвяні традиції?

 

В Україні у період Різдва традиція керує Нунцієм. Тому на римо-католицьке Різдво Нунцій залишається у Києві. Архиєпископ Петро Мальчук запросив мене у Надвечір’я Різдва на Службу Божу, яку я, як і кожного року, співслужитиму в соборі св. Олександра. 25 грудня разом із монахинями, які працюють у Нунціатурі, ми поїдемо до сестер-кармеліток, щоб там відсвяткувати сам день Різдва. А на греко-католицьке Різдво Нунцій завжди їздить до Івано-Франківська. Не знаю точно, як цього року, але напевно, так як і у попередніх роках, першого дня буде Літургія у кафедральному соборі, а другого дня ми зазвичай їдемо в один з храмів Коломийської єпархії. 10 січня 2015 р. тут, у Києві відбудеться Просфора, а 14 січня підемо у місцеву греко-католицьку парафію, на території якої знаходиться Нунціатура, щоби зустрічати Старий Новий Рік. 

Нунцій — це завжди мандрівник. І я, після того, як поїхав з Америки, не маю змоги дотримуватися тих традицій, які були у мене вдома, але пристосовуюся до традицій тієї країни, де перебуваю. Мені особливо приємно, коли нас у Нунціатурі з колядками відвідують різні групи людей. Мені дуже подобається традиція, яку ми відновили цього року: 16 грудня були запрошені греко- та римо-католицьких представники, щоб тут разом поділитися облаткою. До нас приходили єпископи, священики, монахині, семінаристи. Ми разом співали і святково готувалися до Різдва.

А які традиції святкування Різдва були у Вас вдома?

В Америці, звідки я родом, різдвяні традиції дуже відрізняються у кожній сім’ї, адже США — це значною мірою країна емігрантів. І тому в сім’ях, які походять із Німеччини, Ірландії чи інших країн, традиції святкування Різдва можуть сильно відрізнятися. У моїй родині, як і в багатьох інших американських сім’ях, люди стараються на Різдво зібратися в родині, особливо якщо є малі діти, щоб разом відчути родинне тепло. Пам’ятаю, коли я ще був дитиною — а нас було восьмеро у сім’ї, — до нас приїжджали усі наші дядьки, які не мали своїх дітей.  Так само і зараз: дідусі, бабусі їдуть до своїх дітей, у яких вже є своя сім’я, а не навпаки.  Це така традиція, притаманна саме моїй родині.

Що б Ви хотіли побажати українцям на Різдво?

Передусім хочу побажати усім українцям багато-багато спокою у душі і чудо, велике чудо миру для усього народу! 

Джерело:   КРЕДО

23.12.2014р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Середа 29 тижня

Лк. 21, 5–7; 10–11; 20–24

 «Це бо дні кари, коли то все, що написане, здійсниться»

 Ніщо так не захоплює сучасну людину, як розповіді про останні часи, припущення, що буде зі світом і людством. Бачимо, що час від часу навіть з’являються різні думки і «пророцтва» про те, коли має настати кінець світу. Така інформація багатьох людей може вводити в непевність і переживання. Це показує, що кожна людина все-таки має страх перед останніми часами, і якщо не живе з Богом і за Його словом, то не безпідставно, часто і несвідомо переживає, чим для неї закінчиться її зустріч з Творцем.

 Водночас християнин не лише не має боятися останніх часів, – для нього кінець світу є очікуваним часом зустрічі з Богом, – але й мусить щомиті усвідомлювати, що ця мить є унікальна і неповторна. Адже кожна мить життя відходить у вічність, саме тому вона є остання і неповторна.

 Відтак стараймося кожну мить нашого життя переживати, як останню, яка вже залишиться такою, якою ми її проживемо. І якщо проживати кожну мить з Богом, то можливість зустрічі з ним не буде лякати, а навпаки – тішити!

---

Євр. 5, 11–6, 8

«Ви повинні б давно вже бути вчителями, ви знову потребуєте, щоб вас хтось учив перших засад Божого вчення»

Навіть якщо ми вже багато років ходимо до Церкви, та чули в своєму житті багато проповідей священиків. Не раз ходили до Сповіді, до Святого Причастя, знаємо багато  з того, що вчить Церква, то все одно щодня бачимо, що мусимо далі вчиться і наближатися до Бога, бо наше розуміння Бога є невелике.

У будь-якій професії за такий час ми б могли вже самі чогось досягнути і навіть інших навчити. Але чомусь про Господа і Його науку ми не так швидко можемо комусь розказати. Апостол застерігає нас від того, щоб ми не залишалися немовби дітлахами і не очікували, щоб нам хтось допомагав, спроваджував нас.

Вчімося бути дорослими, тобто не чекати, що нас хтось навчить, а самим пізнавати, і передавати іншим це знання про Бога. Йдімо самі до нашого Спасителя і ведімо інших!

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя

23.12.2014р. Б. / Жити згідно з заміром Бога, а не очікуваннями інших

Роздуми до Слова Божого на 23 грудня

Біблійна традиція надання імені є дуже важливою. Ім’я у Святому Письмі свідчить про суть творіння, вказує на його призначення і покликання. Тому імена для новонароджених дітей добирали ретельно. Надати ім’я дитині – це певною мірою вже вплинути на її майбутнє. Захарія і Єлизавета називають своє дитя іменем, яке отримують від Господа. Таким чином вони погоджуються, щоб життя їхнього сина цілковито належало Богові. Навіть думка родичів не впливає на їхнє рішення: «Та у твоїй родині нема нікого, хто звався б таким ім'ям». Справді, ця подружня пара похилого віку – прекрасний приклад батьківства: дозволити власній дитині жити не згідно з батьківськими амбіціями чи очікуваннями, а згідно з заміром Бога.

" Лише ти можеш виконати місію, яку Бог призначив для тебе!

Спершу дитя обрізано, а потім надано ім’я, щоб спочатку дитина отримала знак приналежності до Господа (обрізання), а потім ім’я людське (св.Йоан Золотоустий). 

І саме тоді, коли Захарія написом на табличці підтвердив волю Божу щодо свого сина, його язик звільнився, й він почав прославляти Бога: І попросивши табличку, він написав: «Йоан – його ім'я». Всі тому дивувались. Тієї ж хвилини відкрились його уста і язик розв'язався, і він почав говорити та благословити Бога. Віра розв’язала те, що було зв’язане невірою (св.Амвросій Міланський). 

У світлі цього Слова подумай про власне ім’я і покликання. Згідно з яким іменем ти живеш? Згідно з чиїми очікуваннями? Не легковаж цим, адже лише ти можеш виконати місію, яку Бог призначив для ТЕБЕ! 

Джерело:    КРЕДО

22.12.2014р. Б. / Салезіяни запрошують молодь на молитовні чування

Салезіяни запрошують молодь в п'ятницю 26 грудня о 21.00 до Духовно-Відпустового місця УГКЦ: Святе Чудотворне Джерело у с. НОВОСІЛКА (що неподалік села Раковець) на Молодіжні, Молитовні, Нічні, Чування в стилі Тезе:
"Господь силу народові своєму дасть,  Господь поблагословить народ свій миром" (Пс 28,11)

- щоб помолитися і благати Бога за мир в Україні, за наших солдатів, за   кращу долю нашого народу;
- подякувати Богу за всі отримані дари впродовж року, який завершується;
- долучитися в молитві до молоді, яка братиме участь у європейській зустрічі молоді Тезе, що відбуватиметься в Празі з 29 грудня до 2 січня 2015.

Початок: в п'ятницю 26 грудня о 21.00-завершення: в суботу вранці о 7.00
Перша маршрутка з Новосілки до Львова о 7.30.

Телефон для довідок: 0989596930.

Зі Львова їдуть маршрутки з зупинки на перехресті вулиць Стрийська-Наукова. Якщо маршрутка проїжджа, то виходити потрібно на зупинці с. Раковець.

Джерело:    Воїни Христа Царя

22.12.2014р. Б. / Різдвяні богослужіння з Ватикану транслюватимуться у прямому ефірі Першого Національного

Перший Національний наживо транслюватиме Пастирку з Ватикану та «Urbi et Orbi» Папи Франциска. 

 

У Святвечір, 24 грудня, дивіться нічну Різдвяну Літургію під проводом Святішого Отця Франциска з базиліки Св. Петра у Римі. Час трансляції: 22:15 – 00:20 год. 

В урочистість Різдва Христового, 25 грудня, проголошення традиційного різдвяного послання Папи Римського «Urbi et orbi» (Місту і світу). Час трансляції: 13.00-13.35 год. 

Ефір коментуватимуть Христина Стебельська, головний редактор Першого Національного та о. Сергій Панченко, Католицький медіа-центр.  

Переглядати трансляцію можна буде також в Інтернеті. 

Джерело:    КРЕДО

21.12.2014р. Б. / Недільні покупки — гріх чи ні?

Проблема покупок у неділю складна через те, що тут ми замислюємося над видом діянь, які не є внутрішньо поганими, але можуть стати добрими чи поганими залежно від ситуації.

 

Зараз поясню, про що йдеться. У нашій моральній вірі існують учинки, які ми визнаємо за безумовно погані й за жодних обставин не могли би сказати, що вони добрі — наприклад, подружня зрада. Коли хтось має статеву близькість із тим, кому не є чоловіком чи дружиною, то він вчиняє погано, і крапка. Такі люди можуть собі якісь там казочки оповідати, але християни знають: перелюб це незаперечне зло. 

З недільними покупками справа інакша: може бути так, що поїхати за ними у неділю це не тільки нічого поганого, а й навіть є учинком любові. Бо коли я недільного дня дізнаюся, що старенька сусідка має в холодильнику тільки світло, то цілком доречним буде поїхати і зробити для неї покупки. Це буде не тільки дозволене, а й добре. 

Проблема з учинками, які внутрішньо не є поганими, однак ми періодично від них утримуємося, полягає в уточненні, коли саме переступ такої стриманості стає гріхом, а коли — добрим учинком. Подібну проблему маємо, наприклад, із неспоживанням м’яса по п’ятницях — принцип аналогічний. Я б хотів одразу зазначити й підкреслити дитохотомію, перед якою ми опиняємося: щось є добрим або щось є недобрим. Немає третьої опції. У моральності не існує «нейтрального». Ми можемо робити добро або зло — ніколи не буває «ніяких» учинків. 

Які загрози можуть з’явитися у зв’язку з такою ситуацією? Перша полягає в тому, що моральні принципи і заборони стосовно вчинків, які не є внутрішньо поганими, хтось почне трактувати так, ніби вони не співвідношувані з обставинами. Простіше кажучи, порушення посту в п’ятницю або купівлю хліба в неділю така людина сприйматиме на рівні гріха перелюбу. Звідси беруться питання: «Я хворів, їсти не було що, в холодильнику тільки ковбаса, я її з’їв — чи це тяжкий гріх? Я ходив до магазину в неділю, бо приїхали несподівані й несподівано голодні гості — чи це тяжкий гріх?» 

Але може бути й так — і тут маємо другу загрозу, — що хтось не так засуджує себе через такі «переступи», як радше моральними принципами, пов’язаними з учинками, які не є внутрішньо поганими, виправдовує свою лінь у любові. Я обіцяв хворому сусідові, що поприбираю йому квартиру перед Святами, але мав на це час тільки в неділю, а я ж по неділях не працюю. Отже, хворий сусід проведе свята у неприбраній квартирі, бо я «побожний». 

Таке обминання Заповіді любові з допомогою принципів, пов’язаних з учинками, які не є внутрішньо поганими, суворо засуджував Господь Ісус. Він казав, що фарисеї та вчені в Писанні проціджують комара, обмивають чаші, в шабат зцілювати не дозволяють, а насправді всі їхні принципи — одна суцільна містифікація. Коли хтось плутає моральні принципи, пов’язані з учинками, які внутрішньо погані, з принципами, які забороняють учинки, що не є внутрішньо поганими, і ті другі почнинає трактувати як перші, — зазвичай це йому суттєво ускладнює виконання Заповіді любові до ближнього. Це перший знак, що нам щось в іспиті совісті переплуталося. 

Третя загроза, також дуже реальна, з’являється тоді, коли ми починаємо повністю легковажити принципами, пов’язаними з учинками, що не є внутрішньо поганими, але від яких у певні моменти слід утриматися. Наприклад, будемо собі казати, що любимо шопінг — і всю неділю проводити у торговому центрі. А якщо ми не любимо м’яса, то в п’ятницю спокійно з’їмо ковбасу, ну бо для нас не їсти м’ясного то не піст. 

Від надмірної релятивізації моральних принципів, пов’язаних з учинками, які не є внутрішньо поганими, Господь Ісус також застерігає, кажучи, що прийшов не скасувати Закон, але доповнити (або сповнити) його, і що навіть йота (найменший значок алфавіту) в Законі не зміниться, доки все не збудеться, і що має щастя той, хто Закон виконує і вчить виконувати. 

Аргумент зісвідчення

 

Думка така: я стримуюся від певного вчинку не тому, що він поганий сам по собі, але тому, що хочу щось важливе підкреслити, показати, нагадати собі та іншим важливі істини на площині не тільки внутрішній, але також дієвій та зовнішній. Я не ходжу в неділю за покупками і міцно цього тримаюся, тому що я виразно хочу засвідчити, що людина — це не тільки споживач земних благ, але й хтось, хто принаймні раз на тиждень повинен увесь свій час присвятити Господу Богу, любові до ближнього та власній душі. Як на мене, в наші часи таке радикальне свідчення це щось достатньо важливе. 

Колись у мене була колега, яка (мені спершу так здавалося) мала пунктик на святкуванні неділі. Її не тільки трактором було не затягнути в неділю до магазину, але навіть понеділковий іспит з біології (якої вона не знала так само, як я — а прошу мені вірити, я був ні в зуб ногою) не був спроможний примусити її вчитися в неділю. Ну бо була неділя! 

Тоді я вперше бачив чесноту святкування Дня Господнього, виражену з такою ж само силою, яку мала моя власна, довго і старанно випестувана, вада лінощів. Моя шановна приятелька навіть одягом своїм нагадувала в неділю, що то святий день. Я з неї сміявся, що якби колись знепритомнів і не знав, який день тижня, то достатньо було би глянути, що вона робить і чого не робить, як стало би ясно, що неділя. 

Нині в Церкві багато говориться про апостольство мирян, проголошення Євангелія мирянами. Зазвичай тоді нам на думку спадає якась група з гітарою або подружжя, яке провадить дошлюбні курси. Це — свідчення, безсумнівно. Але, думаю, виразним і важливим апостольством є також і те, що ми говоримо чітко: я не бігаю по магазинах у неділю, тому що це особливий день, і я хочу не тільки його вшанувати, але й показати це. Я не їм м’яса по п’ятницях, бо також і цими зовнішніми проявами хочу нагадати собі та іншим, що щось важливе у п’ятницю сталося. 

Це принципи, з допомогою яких ми визнаємо перед світом Господа Ісуса, показуємо світові — але також і собі, — що є важливим. І тут другорядне значення має питання, люблю я шопінг чи ні. Люблю м’ясо чи ні. Важливо те, що я маю змогу давати собі та іншим свідчення, зовнішнє і читабельне, підкріплене фактом, що це свідчення не виключно моє, а великої групи людей — Церкви. Це спосіб визнати Христа Господа — плідний тим більше, наскільки старанніший, з одного боку; а з другого — вторинний щодо заповіді любові до Бога і ближнього. Тобто не щодо моєї ліні чи моїх «духовних» забаганок, або щодо такого сильного «заглиблення» віри, що назовні вона не проявляється аж ніяк і ні в чому. 

Йдеться не тільки про недільні покупки. Коли парі, яка ще до шлюбу мешкає разом, кажуть, що моральну проблему в цій ситуації становить не виключно секс, але публічне згіршення, спокушання людей, тобто антисвідчення моральної віри та християнського життя, — зазвичай люди дивляться на священика, як баран на нові ворота, а слова «публічне згіршення» ледве розуміють. 

Але ж ми учинками й поведінкою — саме в таких справах, як недільні покупки, брак посту, співжиття до шлюбу (хоч це, очевидно, інша категорія проблем) — робимо так, що наш зовнішній світ, наше суспільство стає архипоганським. Проблему становить не тільки усунення хреста з громадських місць, але й занехаяння зовнішніх практик нашої віри, брак свідчення у простих речах. Зняти хреста зі стіни школи чи недільний шопінг — це дуже подібні за своєю суттю діяння. Обурюючись одним (якого ми самі не робимо), ми не зауважуємо другого (яке, власне, робимо). 

Постає питання про те, чи Господь Ісус визнає нас перед своїм Отцем, якщо ми не визнаємо Його у наших жестах та поведінці перед людьми.

Поміж морозивом і шопінгом

 

Питання це просте і озвучене вже кілька разів. Чи існує різниця поміж походом у неділю на морозиво або «зазиранням» до магазину солодощів, та недільними покупками у повному обсязі? Постараюсь упоратися з цим питанням, але прошу, щоб насамперед його автори поставити собі інше питання щодо себе самих. Такий мисленнєвий експеримент. Чи ви насправді переконані, що різниці між недільним візитом по солодощі та візитом до торгового центру немає? (Ну, поклавши руку на серце, — га?) Чи ви, може, таки «чуєте» цю різницю, але не можете її видобути, уточнити і назвати? 

Підмовляю вас поставити собі це запитання, бо прекрасно знаю з власного досвіду такий стан душі, коли людина «приймає», як неналаштований приймач, якусь правду, однак не може її раціонально сформулювати, а на додачу правда ця безсумнівно для людини невигідна. Тоді можна вчинити по-різному, є два способи. 

Перший полягає у певній обережності. Ситуація виглядає так: сумління мені щось нашіптує (це тільки якась інтуїція), але я не можу цього всього до кінця раціонально пояснити. Натомість бачу, що саме така поведінка відповідає певній традиції практикування віри. Тому я дотримуюся такої поведінки аж до моменту, коли знайду виразну аргументацію, що це поведінка погана і її потрібно відкинути. Таку обережність я зберігаю зокрема в тих ситуаціях, коли модель поведінки, про яку я роздумую, для мене було би правильніше відкинути, ніж залишити. 

Який стосунок це має до теми недільних покупок? Ну, я цілком виразно відчуваю, що коли поїду з сім’єю на морозиво чи до зоопарку після Служби, то в цьому немає нічого поганого, але якби я поїхав купувати ламінат для підлоги, плити чи кахель і заодно зробив би «пробіжку» в торговому центрі, то щось би вже було не в порядку. Ніби я і не можу до кінця пояснити собі цю відмінність, але маю моральну свідомість, що «тут щось не грає». Також я знаю, що ситуація була би для мене комфортніша, якби я не мусив роздумувати і пильнувати себе у питанні недільних покупок, а просто робив би це з легкою душею, не ставлячи собі обмежень. Оцей факт «збільшення власного комфорту» через заперечення певної практики має послужити застережним дзвіночком. 

Є і другий спосіб поведінки, який ми приймаємо в таких ситуаціях, — необережний такий спосіб. Якась практика віри для мене незручна, її виконання вимагає певних зусиль і «дивацтва». Ну а крім того, я її в принципі не виконую «підневільно» вже здавна. «Підневільно» тут означає свідомо, добровільно, послідовно і з докладанням необхідних зусиль. Що означає, що коли магазин зачинений або мені не хочеться, то в неділю за покупками я не йду. 

І ось уже, щиро кажучи, я цього принципу не тільки не застосовую, але навіть сумління мені цим всерйоз не дорікає. І мені так добре. Якби не те, що хтось там чіпляється, то взагалі не було би проблеми. Той тиран-мораліст, і до того ж доскіпливий, хоче довести мене до неврозу, вкинути у відхлань дособорної закритої ментальності, у старозавітну моральність Закону, а не моральність любові й Нагірної проповіді, в якій я, безсумнівно, перебуваю і зростаю в цій моральності просто шаленими темпами… 

Вочевидь я не можу визнати, що мені просто не хочеться боротися за впровадження цього принципу в життя (або його поновлення) з точнісінько такого само важливого приводу, з якого не хочеться винести сміття або вийти з собакою восени зранку перед роботою. Отож я мушу щось із цим зробити. По-перше, запитую себе, чи цей принцип випливає прямо зі слів Господа Ісуса. 

На щастя — ні. Друге питання: чи був цей принцип урочисто проголошений Апостольським Престолом як обов’язковий. На щастя, теж ні! Отже, ще одне питання: чи можу я його раціонально обґрунтувати. Уфффф, як добре, що ні. Чи ця практика зазнавала змін протягом століть? Так — о, яке полегшення. 

Тепер я вже можу цілком спокійно ствердити, що це людські забаганки, людський звичай і міщанські витребеньки, і з суттю віри не має нічого спільного. А тому, це по суті тільки бароково-тридентська приліпка до сповненої свіжого повітря моральності, пов’язаної виключно з відкритою духовністю. Але заради спокою сумління запитаю ще когось (припустімо, священика), чи зуміє він мене переконати. Ну, ціле щастя, не зумів. У такому разі я не збираюся повертатися до цієї справи аж до тієї пори, доки хтось мені не доведе, що отой принцип — добрий. 

Одні в такий спосіб думають про недільні покупки, інші — про целібат. Ще інші — про піст у п’ятницю чи співжиття до шлюбу. Вся ця гігантська конструкція має виправдати звичайне, найзвичайнісіньке «мені не хочеться». Але ж у цьому неможливо зізнатися — навіть перед самим собою…

 

Від згаданого другого, необережного підходу до інтуїції сумління застерігаю якнайсердечніше. Людина дуже швидко набирається досвіду в такій поведінці і щоразу більше принципів таким чином «знешкоджує». 

Повернімося тепер до поставленого питання. На мою думку, існують принаймні дві відмінності поміж звичайним купуванням морозива і недільним шопінгом. 

По-перше, купити морозива — це не те, що може відібрати у святого дня його присвячений Богові характер і атмосферу винятковості. А шопінг — може. 

По-друге — і тут я повертаюся з упертістю маніяка до аргументу «зі свідчення» — світ не потребує від християн свідчень типу «Поїдання морозива віддаляє від Господа Бога». Світ потребує свідчення: «Все це споживацьке барахло ускладнює прихід до Бога, і це проблема особливо сучасного світу». Метафора торгового центру як сучасного храму, як на мій погляд, це не така уже й нісенітниця . А метафора зоопарку чи кафе-морозива як сучасного храму? Ця здається радше безглуздою… Але це, певна річ, тільки метафори. 

Януш Пида ОР, dominikanie.pl

Джерело:    КРЕДО