07.03.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Друга Субота Посту

Євангеліє

Мр. 1, 35–44: «Якщо хочеш, можеш мене очистити»

Дуже дивна і водночас мила, постава прокаженого, коли він не просто просить Христа, і волає, щоб Він його очистив, оздоровив. Але одночасно каже: «Якщо Ти хочеш…» бачимо, що наші бажання, наші хотіння є завжди обмежені мірою нашої свідомості, мірою нашого розуміння, усвідомлення того, що нам потрібно – не потрібно. Деколи ми щось просимо в Бога, а з часом бачимо, що то не було потрібно. Чогось не просимо – а Бог дає, ми впираємося, і бачимо, що то було потрібно. Тому ця постава є дуже важлива: «Якщо ти хочеш…» Бо Бог, який є Любов’ю, який любить кожну людину, всіх нас, кожного зокрема, завжди кожній людині хоче якнайкраще. І це Боже бажання – це для нас правдиве життя.

Початок і кінець в нашому житті – вміти розпізнавати Божу волю і допускати, щоб Його воля здійснювалась в нашому житті. Ми, звичайно, маємо право висловлювати Богові наші бажання, просити  Його про те, що нам видається потрібним, але завжди казати так, як Господь в Оливному Городі: «Нехай буде воля Твоя», «Якщо ти хочеш…», «Якщо це є насправді добре для мене». 

---

Апостол

Євр. 3, 12–16

«Коли почуєте сьогодні його голос не твердійте серцями вашими»

Бог завжди промовляв і промовляє людині, бо Бог пам'ятає про кожного з нас. У кожній життєвій ситуації Бог не перестає говорити до нас. Ми маємо в собі розвивати цю здатність вслухатися в Господа, вслухатися, що Бог хоче промовити до нас, маємо бути відкриті, щоб чинити Божу волю. Тому Господь вказує сьогодні, щоб ми не мали твердими серця наші, щоб були завжди готові, відкриті вслухатися в Господа.

І це не приходить в якийсь один момент. Це як в музиці, коли ми хочемо гарно грати на скрипці, треба щодня вправлятися, як в спорті, якщо хочемо досягнути результатів, мусимо щодня годинами займатись. Так само наше серце, щоб воно було чутливе на Бога, треба завжди вправлятися, вслухатися, вдивлятися, практикувати через нашу молитву, через сповідь, через Святе причастя, все більше ставати ближчими до Господа і все більше бути чутливим на нашого Бога!

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя

06.03.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім читанням

П’ятниця Другого Тижня Посту

Бут. 6, 5–8: «Побачив Господь, що людська злоба на землі велика … Та Ной здобув ласку в очах Господніх»

Якщо проаналізуємо своє життя, то нам доведеться погодитись, що ми таки не навчені висловлювати вдячність Богові за все, що вже маємо, особливо за всі ті дари та можливості, які, буває, не  використовуємо на Його славу, а для своєї вигоди. Часто й наші думки і помисли є злі, часом злоба інших є для нас виправданням, чому й ми поводимось так само, але забуваємо, що так вподібнюємось до світу.

Бачимо сьогодні, як світ довкола нас у своїй несправедливості та гріховності далеко заходить. І ми чудово розуміємо, що не зможемо опиратись на сили цього світу чи самі зробити щось добре, якби нашою опорою не був наш Бог і Його доброта не сповнювала нас.

Сьогоднішнє читання підкреслює дуже важливу річ: на тлі зла, гріха, несправедливості, безбожності виявляється особа Ноя, який здобуває ласку в очах Божих, позаяк він, незважаючи ані на обставини, ані на вчинки інших живе життям праведника. Так само й для кожного, хто любить Бога, найважливішим є жити таким життям, яке вгодне Богові.  І незважаючи на те, які обставини навколо нас, Бог, Який бачить наші серця, виведе вірних Йому з будь-якої ситуації, як Він це вже зробив для Ноя.

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя

05.03.2015р. Б. / Листоноші Ісуса (+VIDEO)

Час Великого Посту є часом Великої Любові Бога до людей.

Бог висилає нас із Доброю Новиною до інших, тобто з Любов’ю. Євангелізація — це любов, передання любові. Подарувати людям любов, переконати в істинності Божої Любові. Сказати людям, що Бог є Любов і що хто перебуває в любові — перебуває в Бозі.

Нам, які хочемо проголошувати Євангеліє, потрібно вдивлятися в Ісуса, щоб бачити Його в кожній людині. Оаза Дітей Божих із допомогою молоді з парафії Христа Царя Всесвіту м. Новограда-Волинського вирушила 4 березня 2015 р. роздавати любов. Євангелізація вимагає від нас знати людей, до яких нас посилає Ісус, тобто їхню ситуацію. Тому що євангелізація скерована до тих, хто хворіє. Євангелізатор бере приклад з Ісуса, який на хресті однаково ставився до Йоана, Магдалини чи злочинця.

Отець Віталій Луковський, настоятель парафії, благословив на цю місію любові. Ми приготували «листи любові», на яких було написано 13 розділ Послання св. Павла до Коринтян. Адресатом була кожна людина, яку ми зустріли по дорозі. Ті, хто нас бачили, звертали увагу на великі ідентифікатори, де було написано: «Я люблю Ісуса». Це було так чудово, коли діти підходили і говорили дорослим: Бог Вас любить і прагне Вашої любові! Один чоловік дуже зворушився, тому що втратив надію і не знає, як вчинити у житті. І тут лист від Бога — для нього. На конверті було написано: «Для улюбленого Створіння. Ісус».

Чому було обрано саме таку форму євангелізації? Бо людина завжди потребує любові, тому що створена з любові. Діти Божі та оазова молодь після уроків просто захотіли поділитися Любов’ю, яку дає нам Бог. Хоча не всі люди хотіли приймати листа, однак таки п’ятдесят одна особа в Новограді-Волинському отримала радісну новину про безмежну любов Творця до своїх улюблених Створінь.

Джерело:    КРЕДО

05.03.2015р. Б. / Конференція єпископату РКЦ в Україні прийняла Інструкцію про безпосереднє приготування і практику заручин

Рішенням Конференції єпископату України від 14 листопада 2014 року, починаючи з 1 березня 2015 року запроваджуються такі принципи стосовно безпосереднього приготування і практики заручин:

Безпосереднє приготування

1. «Безпосереднє приготування до звершення Таїнства Подружжя має відбуватися протягом тих місяців і тижнів, які передують весіллю, аби таким чином надати нового значення, нового сенсу й нової форми т. зв. дошлюбному іспиту, якого вимагає канонічне право. Необхідність такого приготування існує завжди і в кожному випадку, і воно особливо потрібне тоді, коли йдеться про наречених, які проявляють нерозуміння і зазнають труднощів у доктрині й практиці християнського життя. До списку того, що на цьому, аналогічному до катехуменату, шляху віри потрібно переказати, мають увійти поглиблене пізнання таємниці Христа і Церкви, значення благодаті й відповідальності християнського подружжя, а також приготування до того, щоб узяти дієву та свідому участь у літургійному обряді заручин» (FC 66).

2. Аби це завдання можна було виконати спокійно і сумлінно, кандидати до подружжя обов’язково мають зголоситися до парафіяльної канцелярії за шість місяців до шлюбу, щоб розважливо і неквапно підійти до безпосереднього приготування до свого шлюбу і вирішити всі формальності. Під час першої зустрічі з нареченими у канцелярії душпастир не повинен обмежуватися питаннями, пов’язаними з заповненням дошлюбного протоколу; він повинен провести з ними душпастирську розмову, аби зорієнтуватися у рівні їхнього релігійного життя, заради того, щоби правильно керувати їхнім приготуванням до шлюбу. Душпастир має довести до свідомості наречених, що оголошення заповіді про їхній шлюб буде можливим тільки після того, як вони пройдуть відповідне приготування, або щонайменше після його початку.

3. Нареченим обов’язково слід забезпечити як мінімум скорочений курс катехези (10‑15 зустрічей). Найкраще, аби він був пережитий у групі інших, які готуються до шлюбу. Також це може відбутися так, як воно часто практикується в Україні: у формі особистих зустрічей і розмов із душпастирем. На завершення такого приготування потрібно провести розмову-перевірку: чи належно кандидати підготовлені до того, щоб укласти сакраментальний подружній зв’язок дійсним і законним чином.

4. Душпастирі зобов’язані, оголошуючи заповіді шлюбу або щонайменше раз на місяць під час парафіяльних оголошень, інформувати парафіян, що ті, хто прагне укласти подружній зв’язок, мають обов’язок зголоситися до настоятеля за шість місяців до планованої дати шлюбу.

5. У тому разі, коли якась пара зголоситься у пізніший термін, потрібно їх насамперед попросити про зміну дати шлюбу. Якщо існують об’єктивні та обґрунтовані перешкоди, можна прийняти вже усталену ними дату шлюбу. Душпастир зобов’язаний провести відповідне приготування за коротший час.

6. Коли зголошуються пари похилого віку, то душпастир вирішує, наскільки обов’язковим і можливим буде проведення дошлюбної підготовки. Нехай він завжди старається переказати катехезу стосовно значення, краси та цінності католицького сакраментального зв’язку.

7. Рекомендується проводити дошлюбні катехези у рамках спільних молитовних днів (днів зосередження) для наречених, і протягом цих днів обговорювати перелічені вище теми. Учасники матимуть спільні Святі Меси, молитви та дискусії під керівництвом священика, досвідченої подружньої пари та інших свідків віри й фахівців. Душпастирям рекомендується організовувати такі вікенди й молитовні дні для кількох чи кільканадцяти парафій, у рамках деканату чи дієцезії. Такі молитовні дні можна влаштувати, наприклад, у дні, вільні від праці, та в місці, яке для цього годиться.

8. Корисним буде зобов’язати наречених відбути розмови-катехези у парафіяльній чи деканальній Порадні сімейного життя, якщо вона є, або з визначеною світською особою (мирянином), людиною належно підготовленою, яка має повноваження від церковної влади, найкраще такою, яка у власній родині практикує церковне вчення. Треба звернути пильну увагу, щоб обговорення теми людської статевості було викладене так, як цього насправді навчає Церква. Так звані природні методи розпізнавання плідності (ПМРП) не можуть бути представлені як звичайний спосіб переживання інтимної близькості у подружжі, або тим більше як альтернативна католицька контрацепція. ПМРП можна використовувати на постійних засадах тільки у виняткових ситуаціях. Окрім того, їх використовують за наявності серйозних причин, але завжди з відкритістю на життя і зі смиренням щодо Божого Провидіння (HV 7; 10; 15).

Заручини

1. Заручини мають дуже багату історію. В момент виникнення Церкви вони вже мали юридично випрацювану форму. Церква прийняла її з пастирських причин. У певні часи заручини відігравали дуже серйозну роль, однак із часом — чи то через те, що їм надавали надмірне юридичне значення, чи з огляду на дуже велику легкість розірвання, чи, зрештою, в останньому періоді через панування в Україні безбожної системи — в деяких середовищах вони виявилися повністю забутими.

2. Причину багатьох нещасливих подружжів становлять великий поспіх і легковажність при укладанні шлюбу, що тягне за собою незчисленні наслідки. В підставі незрілого рішення одружитися лежить чимало причин, а серед них і брак достатнього знання молодими одне одного до шлюбу, сильна просоченість суспільства ментальністю розлучень, часто приховувані й затушовувані перед другою стороною психічні аномалії, які пізніше проявляються, викликаючи конфлікти і звинувачення співподруга у свідомій злій волі, у затаєних до шлюбу поганих звичках і глибоких вадах.

3. У цій ситуації Конференція єпископату України, виходячи з повноважень, викладених у кан. 1062, § 1, прагне відновити практику, згідно з якою шлюбові передують заручини. Пастирі Церкви в Україні заохочують запроваджувати практику річного періоду заручин. Такий період тривання заручин не становить необхідної умови для укладення подружнього зв’язку, але визначений як душпастирська рада, що вказує на важливість заручин і оптимальний час їх тривання.

4. Обидві найближчі родини, наскільки це можливо — батьки, брати і сестри, старше покоління — повинні зустрітися на скромній сімейній урочистості. Належно підготовлена і пережита урочистість полегшить встановлення тісніших контактів обом родинам. При укладенні заручин у сімейному колі можна побачити цінність «домашньої Церкви»; цим підкреслюється типова та відповідальна роль батьків і членів сім’ї у процесі постання нового зв’язку, а також підвищується гідність спадку, що його кожен виносить із батьківського дому.

5. Батьки обох сторін (а в разі їх відсутності — опікуни від родини, наприклад, дідусі або хтось із родичів батьків, теоретично також старший брат або сестра) уповноважені дієцезіальним єпископом (пор. кан. 1168) благословляти обручки, якими заручені потім обмінюються, тим самим заявляючи, що віднині вони вважаються зарученими і мають намір найближчим часом одружитися, якщо завдяки взаємному пізнанню дійдуть переконання, що зможуть створити допасоване і згідне подружжя.

6. Заручини можуть відбутися також і в іншій формі, однак важливо, щоб вони мали привселюдний характер (сімейний, спільнотний), виражали намір укласти шлюб і мали стосунок до Бога завдяки благословенню та молитві. Також обряд може бути проведений духовною особою, проте не допускаючи переплутання заручин і шлюбу. Можна використати пропозиції, вміщені в Обрядах подружжя, або в Літургійній аґенді, с. 422.

7. Мета заручин — краще взаємне пізнання заручених. Ідеться головно про взаємне пізнання характерів, достоїнств і вмінь, а також можливих спадкових обтяжень, психічних аномалій, що починають проявлятися, або навіть прихованих хворобливих звичок, наприклад, пияцтва, наркоманії абощо.

Окрім безумовної позиції захисту свободи, яка необхідна для самого укладення подружжя, заручини мають глибокий душпастирський та особистий сенс. А саме: наречені, даючи одне одному взаємну обіцянку укласти подружжя, певний час можуть одне одного краще пізнавати, почуваючись морально обмеженими сказаним словом, яке зобов’язує кожного з них бути вірними одне одному і не дозволяє мати вільних контактів із третіми особами.

8. Впроваджуючи та заохочуючи переживати заручини, потрібно виразно підкреслювати, що заручини не дають права жити разом, навіть навпаки: вони становлять період, який необхідно пережити у чистоті. Цей період дошлюбної чистоти становить фундамент майбутнього доброго подружнього співжиття. Про це слід говорити також і батькам заручених.

9. Отже, заручини — це угода, яка має особливу природу, тобто угода, обумовлена благополучним результатом взаємного, кращого пізнання, необхідного для зрілого рішення. Тому з угоди про заручини не може виникнути права у точному сенсі цього слова, безумовного вимагання укласти шлюбний зв’язок; натомість можливим стає розслідування певних відшкодувань внаслідок зазнаних втрат, що постали через намір укласти подружжя.

10. Душпастирі зобов’язані у катехезах, конференціях, проповідях та індивідуальних розмовах заохочувати, пояснювати і впроваджувати практику заручин. Це пов’язано з тим, що достатній період заручин, поєднаний із серйозним приготуванням до подружжя, може виразно допомогти зарученим ухвалити зріле рішення стосовно цілого їхнього життя.

Львів, 2 березня 2015
№ 11 / 2015

+Мечислав Мокшицький
Львівський римсько-католицький Митрополит
Голова Конференції Римсько-Католицьких Єпископів України

Джерела:   Католицький медіа-центр

Воїни Христа Царя

04.03.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім читанням

Середа Другого Тижня Посту

Бут. 4, 16–26: «Бо я забив чоловіка за мою рану»

Із цими словами Ламех звертається до своїх жінок. Старий Заповіт подібний на історію воєн, завоювань, там бачимо багато смертей, несправедливості, обману… Звичайно, мусимо бути свідомі того, що це було до приходу Христа, і не сприймати через призму Христа, бо це була інша культура та ментальність. Але до певної міри навіть в родоводі Ісуса Христа, який читаємо у євангелистів, не все було так ідеально. Можемо і там знайти великих грішників.

В історії спасіння можемо знайти багато того, що нам, сучасним людям, тяжко сприймати. Але на все це ми маємо дивитися через призму Бога, Який в своїй великій любові створив людину, Який чував над вибраним народом, віддав свого Сина на хрест задля спасіння людей. Дивімося через призму Бога, Який любить і чуває над життям кожного з нас.

У житті кожного з нас є багато своїх несправедливостей, вад та гріхів, але Бог, незважаючи на те, якими ми є, не перестає дбати про нас, бо найперше бере до уваги те, який кожен з нас Йому цінний і дорогий!  

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя

03.03.2015р. Б. / Контекст і можливий підтекст зустрічі Президента і Глави УГКЦ

У дні, коли увага українських, і не тільки українських, ЗМІ звернена на трагедію в Москві – вбивство тамтешнього опозиційного політика Бориса Нємцова, в Україні відбулась небуденна подія, яка, без усякого сумніву, може мати багато серйозніші наслідки для українського суспільства, ніж державний тероризм всередині Московії.

У неділю, 1 березня, відбулася зустріч між Президентом України і Главою УГКЦ. Подія вже сама собою неординарна, оскільки вона відбулася після надзвичайно дипломатично активного візиту українського католицького єпископату «ad Limina Apostolorum».

У загальних рисах цю зустріч можна оцінювати як позитивний сигнал для усього українського загалу, особливо для активної частини громадянського суспільства. Але, попри позитивні протокольні звіти сторін про плідний обмін інформацією, в ході цієї зустрічі з боку Президента України пролунали слова, які мали би насторожити і українських греко-католиків, і загал українського суспільства в цілому.

Як цитує Президента його офіційне представництво в інтернеті, глава держави звернувся до Блажeннішого Святослава з наступними словами: «Ви робите безцінний внесок в забезпечення миру, миру в душах, адже ворог України прагне не лише забезпечити собі військову перемогу, але й відкрити другий фронт всередині країни, посіяти ненависть, і слово Церкви, яка закликає Україну до єднання, сьогодні надзвичайно потрібне, можливо, як ніколи в нашій історії».

На перший погляд, нічого страшного, навпаки, ця фраза звучить доволі позитивно. Проте у контексті падіння  рейтингу влади, а особливо президентського рейтингу, і також коли через ЗМІ активно просувають мем: «Критикуєш владу – ти агент Путіна», таке звернення до Глави найбільш громадсько активної конфесії України не може не викликати занепокоєння.

Те, що офіційне інтернет-представництво українського Президента вибрало серед іншого самі ці слова глави держави, може вказувати на те, що в цих словах зосереджений один з основних посилів президента до УГКЦ.

Сумніватися у патріотизмі та активній проукраїнській демократичній громадській позиції як проводу УГКЦ, так її духовенства та мирян після усього, що УГКЦ як конфесія зробила в часі Майдану та агресії Московії проти України, а й протягом усієї Її історії, просто неможливо.

Так само неможливо ігнорувати не тільки екуменічну відкритість УГКЦ, але й її прагнення вносити єднання в українське суспільство.

Тому заява Президента може створити враження, що в Україні, або існує дуже серйозний розкол у суспільстві, або що Президент, усвідомлюючи падіння власної популярності, боячись за своє крісло, робить спробу інструменталізації УГКЦ у власних політичних партійних інтересах.

Якби у словах очільника України прозвучала самокритика влади, усвідомлення того, що саме на ній лежить левова частка відповідальності за зростання радикалізації в українському суспільстві, ці слова мали б зовсім інше забарвлення, зовсім іншу вагу.

Залишається хіба що сподіватися, що УГКЦ має добре історичне щеплення та посилений імунітет до спроб її політично інструменталізувати.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

02.03.2015р. Б. / У Києві провели конференцію: «Навернення до Бога. Духовний супровід особи»

28 лютого, у храмі св. Василія Великого, відбулась науково-практична конференція на тему: «Навернення до Бога. Духовний супровід особи». Організатори конференції - Патріарша катехитична комісія УГКЦ, та Катехитично-педагогічний інститут УКУ.

Відкрив зустріч прот. Петро Жук – голова катехитичної комісії. У своєму слові отець Петро наголосив, що навернення є  процесом постійного вибору між добром і злом, який триває протягом усього життя. «Здобувати, плекати,  та ділитись досвідом віри - це те, до чого ми сьогодні  покликані», - додав він.

Про актуальність навернення та щоденну працю над собою говорив Владика Йосиф (Мілян). Він ще раз підкреслив, що: «Навернення нашого серця до Бога – це наполеглива праця через ціле життя».  Не можемо запланувати, що сьогодні житимемо за одним сценарієм, а завтра вже навернемось, бо ми так захотіли. Мусимо щоденно уповати на Господа, живучи його Предвічним Словом.   Пам’ятаймо, що як наша віра, так і наше навернення походить від слухання.

Владика Йосиф запропонував усім присутнім відповісти на таке запитання: «Чому деякі діти, які виростають у Церкві, з часом стають переконаними атеїстами?» 

Зараз, як і колись, Господь промовляє до нас: «Якщо не зречетесь всього, що маєте – не ввійдете в Царство Боже». Поставмо собі це запитання, і даймо на нього відповідь – тоді зможемо побачити, чи є Христос найбільшою цінністю нашого життя. Проаналізуймо сьогодні свою віру, бо шлях нашого удосконалення є лише двох типів: або ми зростаємо, або деградуємо. Шукаймо повсякчас зустрічі з Богом, а особливо в неділю, адже цей день дано нам для освячення.

Про поняття навернення в Святому Письмі доповідав отець-доктор Тарас Барщевський. Свій виступ доповідач розпочав з такого риторичного запитання: «Чи втілюється навернення силою людського бажання, чи воно залежить від ласки Божої?» Справді, ця переміна наступає із Всеохоплюючої Божої Любові та Його святої волі. Читаючи Святе Письмо не раз натрапляємо на заклики до покаяння як у Старому так і в Новому Завітах.

Отець говорив, що правдиве навернення людини характеризується в трьох аспектах: радикальності, релігійності та людяності.  Покинути гріх, а не лише просити за нього прощення – ще один важливий момент на дорозі до християнської досконалості. Для нас завжди актуальна Добра Новина: Царство Боже Близько – і наша відповідь на цю Благовість, є ще одним засобом істинної злуки з Богом. «Євангелист Йоан запевняє, що нове народження – з висоти, тому ніколи не уповаймо лише на власні сили» - відзначив о. Тарас.

Доповідач пригадав присутнім про навернення Авраама, який зустрічає Живого Бога, що змінює його життя, штовхаючи  до радикального вибору: «Йди в нову землю, покинь все колишнє…». Господь пропонує нам зовсім інше життя, але для цього мусимо зректись гріха. Життя Авраама – це постійне навернення, неодноразове випробування віри, проте, врешті – щаслива вічність з Творцем. На закінчення виступу отець закликав нас не боятися навернення, але щирим серцем прагнути його.

Про навернення Руси-України доповідав бр. Тарас Пшеничний. Він зазначив, що дана тема є досить цікавою, бо вже не одне століття обговорюється істориками. Доповідач охопив події, що  відбувались на теренах наших земель починаючи від  V ст. аж до офіційної дати хрещення Руси-України за князя Володимира Великого. За словами бр. Тараса цей процес був нелегким, адже не так просто було одразу здійснити цілковиту переміну віри. Про це свідчать факти здійснень язичницьких культів після хрещення. Проте Володимир не здавався, а постійно прагнув виокремити руську християнську ідентичність. Його справу продовжував син – Ярослав Мудрий, з постаттю якого пов’язане формування філософсько-богословської думки. З новим віровченням прийшла нова мораль, відбувся перехід від магії і чаклунства до нових форм світогляду, в центрі яких стояв Бог.

Наступний учасник конференції, отець Василь Чудійович, розповів присутнім про літургійний аспект супроводу людини від навернення до хрещення. За словами доповідача, Церква завжди дбала про те, щоби охоплювати всі діяння молитвою. Так само і в ситуації з хрещенням. Отець говорив про два періоди оглашення, в яких людина вчиться усвідомлювати себе милосердною, внаслідок добрих діл та пізнавати свою віру через занурення в її правди. Далі наступає період просвіщення – етап посту, молитви та сеансів екзорцизму, як невід’ємний елемент програми катехуменату. Лише пройшовши підготовку, просвіщенні могли прийняти хрещенням  зі Славним Воскресінням ГНІХ. Наприкінці доповіді отець зачитав молитви Церкви за оглашенних та просвіщених, вслухаючись в які, ми мали можливість відчути, та краще зрозуміти весь трепет Тайни Хрещення.

Після перерви, із доповіддю «Навернення в документах Церкви» виступив о. Войцех Сурувка, ОР.  Отець Войцех говорив  про те, яку перспективу навернення пропонує Папа. Він каже не тільки про індивідуальний вимір навернення, але передусім про вимір колективний. Важливим етапом такої переміни буде визнання провини синів та дочок Церкви. В акті визнання провин сплітаються найважливіші питання сучасної Церкви, нова євангелізація і прагнення до єдності християн. В  джерелах, які використовував отець готуючись до виступу, згадується 94 виступи Іван Павло ІІ, де Святіший Отець або визнавав історичні провини Церкви, або ж просив пробачення за них. Слушно слідувати шляхом, вказаним Папою, а прохання пробачення мають стати постійною практикою християн.

Важливим етапом зустрічі було представлення Програми катехуменату для дорослих в УГКЦ, презентацію якої провела сестра Луїза (Цюпа), СНМД. У своєму виступі доповідач говорила про практичну сторону навернення, я саме про Святу Тайну Хрещення. «Згідно статистичних даних, приблизно 500 людей кожного року готуються до хрещення в нашій Церкві», - зазначила с. Луїза. Саме тому питання катехуменату стає актуальним.

У вступі до програми читаємо слова Блаженнішого Святослава: «Потрібно допомагати охрещеним, які з різних причин не були євангелізовані, катехизовані та воцерковлені, - допомагати пройти програму катехументату, завдяки якій вони зможуть пізнати Правди віри, молитву і життя Церкви […] Катехуменат – це не тільки навчання Правд святої віри. Це життєвий шлях поступового відродження в Таїнственне  життя Церкви для служіння Богові та ближньому». Ще однією приємністю зустрічі став вихід у світ катехизму «Христос – Наша Пасха» російською мовою, який презентувала с. Луїза.

Після виступів доповідачів та обіду, який забезпечила організація «Карітас», наступила праця в групах. Учасники конференції поділилися своїм досвідом, ідеями та поглядами. Працювали в трьох напрямках:

Навернення особистісне і спільнотне.

Катехизація дорослих.

Яка причина того, що з етапом дорослішання діти, які раніше ходили до церкви починають втрачати віру?  

В кожній групі було обрано керівника, який потім оприлюднював напрацювання. Серед найважливіших аспектів, що були озвучені, слід відзначити те, що в кожній дитині ми повинні бачити цілісну особистість, пам’ятати про її свобідну  волю і ніколи не забувати, що вона є Божим даром і найперше належать Господу. Щодо навернення, то кожен з нас повинен пережити свою особисту переміну. Нам необхідно пам’ятати самим та нагадувати іншим про умови, які кожен з нас повинен виконувати, щоб жити праведним життям. Говорилось також про нову євангелізацію за межами структури Церкви, та її участь в суспільному житті. Варто розуміти, що тільки після особистої зустрічі з Ісусом можна йти і проповідувати Христа іншим. Сьогодні ми повинні охопити своїми молитвами всіх людей, які ще не прийняли Святої Тайни Хрещення, щоб кожен з них знайшов свій шлях до Бога.

На завершення зустрічі виступив прот. Петро Жук. Він сказав, що лише ставши інструментами в руках Божих, зможемо привести інших людей до Бога. Кожен з нас від Нього отримує завдання: відшукувати, вчити і хрестити у вірі. Даючи завдання, Господь дає силу звершити його, тому наберімось сили відкривати у ближніх те, що Господь вже давно в них заклав – образ Його творіння. Наприкінці заходу отець подякував всім, хто долучився до участі у конференції та підсумував результати дня.

Бр. Михайло Крамар, І курс КТДС

Джерело:  Департамент інформації УГКЦ

01.03.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

1 Неділя Великого посту

Євангеліє

Йо. 1, 43–51: «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства»

Чому ми в стосунках з іншими часто лукавимо? Не завжди тому, що ми дуже зіпсуті, а тому, що ми не є правдиві перед Богом. За що Господь похвалив Натанаїла? Саме за його поставу простоти, щирості та відкритості.

Пригадаймо, як Господь в Євангелії каже не бути літеплими: або гарячими, або холодними. Господь закликає нас до відваги – не боятися виражати те, що ми маємо в собі. Бог не очікує від нас, щоб ми вдавали з себе когось того, ким ми не є. Часто ми дуже хочемо подобатися іншим людям, щоб інші люди нас високо оцінили. А бачимо – корінням цього є лукавство, бо ми не є собою, не є тими, якими нас створив Бог.

Сталість і незмінність є в Бозі, і що більше ми наближаємось до Нього, то більше самі стаємо подібні на свого Творця. Лише в Бозі, в Його правді ми самі можемо виявляти цю правду. Пізнаючи правду в Бозі, ми самі починаємо жити нею. Стаючи учасниками істини в Бозі, ми самі тоді випромінюємо істину, пізнаючи цілісного Бога, ми стаємо в усьому цілісні!  

---

Апостол

Євр. 11, 24–26, 32–12, 2

«Маючи навколо себе таку велику хмару свідків… витривало біжімо до змагання, що призначене нам, вдивляючись пильно в Ісуса»

Через свою смерть і воскресіння Бог подарував нам вічне життя. Ми десь про це чули, знаємо, в більшій чи меншій мірі цього свідомі, а навіть хочемо жити життям вічним, але бачимо, як нам нелегко це реалізувати у своєму житті. Навіть коли маємо намір жити свято, виконувати Заповіді Божі, то нам не завжди вдається цього досягти.

Часто нас опановує знеохота, відчай, бажання припинити боротися. Чому? Бо ми дивимось на себе і бачимо свій негативний досвід невдач. Але Бог не дивиться на наші невдачі. Бог бачить нас тими, за кого Він віддав своє життя. Він певний того, що ми спроможні осягнути життя вічне. Тож ніколи в будь-яких невдачах чи труднощах, чи в будь-яких падіннях не знеохочуймось. Але з витривалістю ідімо до переду, ідімо до нашого спасіння і життя вічного.

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя