23.12.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Еф.2,11–13:  «У Христі Ісусі ви, що колись були далекі, стали близькі кров’ю Христовою»

Старий Завіт – це історія вибраного народу. Бог вибирає один народ, щоб зберегти віру в єдиного Бога. Бачимо, яка непроста, трагічна і трудна історія цього вибраного народу. Однак Господь прагне спасти усіх, тому посилає свого Сина, який йде на муки за гріхи всього світу, відкриває нову епоху, укладає Новий Завіт з усім людством, із кожним, хто хоче спастися! 

В Ісусі Христі всі стають вибраними, всі покликані до життя з Богом. У Христі всі стають спадкоємцями Царства Небесного. Однак успадкувати його можна лише тоді, коли прагнутимете цього, цінуватимете його, ставатимете гідним увійти в нього! 

Не забуваймо, яка висока ціна того, що ми з поган стали обранцями Божими, це ціна Христової крови! Ніхто стільки не зробив для нас на світі, скільки зробив Ісус Христос!

*** 

Лк.13,18-29:  «На що схоже Царство Боже? До чого б мені його прирівняти? Воно схоже на зерно гірчичне»

Гірчичне зерно дуже мале, ще менше, ніж зерно маку, але з нього виростає великий кущ. З малого – велике. Дуже часто ми носимо в душі переконання й відчуття своєї малості. Часто саме тому хочемо щось у житті здобути, чогось досягти, кимось стати, щоб ту свою малість подолати. Але ніхто й ніщо: ні матеріальні речі, ні посади, ні статус у суспільстві – не позбавлять нас того відчуття малості. Адже цю малість може заповнити лише Бог! Саме Великий Бог дає людині силу вирости великою.

До прикладу, погляньмо на святих: вони були звичайними людьми, такими, як ми, мали свої пристрасті, недоліки, помилки. Але вони дозволяли Богові займати щораз більше місця в собі, і щораз більше росла їхня велич. Ми так і співаємо: «Дивний Бог у святих своїх!» Великий Бог у святих своїх! Апостол Павло каже: «Бо вже не живу я, а живе в мені Христос!» Про це перебування Бога в собі Йоан Предтеча каже: «Мені треба маліти, а Йому рости!».

Дозволяймо Богові рости в нас! Не біймося, як писав наш Патріарх Йосиф, прагнути великих речей і мати великі бажання. Якщо в житті хтось прагне чогось великого, то досягає того!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.12.2017р. Б. / Святих мучеників Мини, Єрмогена і Євграфа

Святих мучеників Мини, Єрмогена і Євграфа

Тропар, глас 8: Повздержністю пристрастей вогненні умертвивши видіння і порухи, Христові мученики прийняли благодать недуги відганяти від немічних і за життя і по кончині чудодіяти. Воістину чудо преславне, кості бо нагі виточують зцілення, слава Єдиному і Создателю Богу. 

Кондак, глас 1: Мину чудного, Єрмогена Божественного разом з Євграфом священними солодкоспівами почитаймо всі, як тих, які почитали Господа, і страждали за Нього, і до ликів Безплотних на Небесах долучились, і чудеса зливають. 

Святий Мина, муж дуже вчений, родом з Атен, був тайним християнином і великим достойником при Максимині. Коли в Олександрії дійшло до протистояння між християнами та поганами, тоді Максимин послав Мину навести лад у тому місті, а християн покарати і прогнати з міста. Святий Мина, прибувши до Олександрії, заспокоїв жителів і став проповідувати науку Христа Спасителя, багатьох навернув до Христової віри, а Бог дав йому силу оздоровляти хворих. Погани донесли про це до Візантії, тоді Максимин послав іншого достойника, поганина Єрмогена, щоб навернув Мину назад до поганства або замучив його. Але обстоювання християнської віри на суді, а потім терпеливість святого Мини, з якою він переніс найтяжчі муки, зворушили Єрмогена; він прилюдно припав до ніг святого мученика і визнав Христа Спасителя, прийняв хрещення, а через певний час був поставлений єпископом.

Коли ж Максимин довідався, що Єрмоген став християнином і що він та Мина навертають поган до Христової віри та будують християнські церкви, то взяв зі собою десятитисячне військо і сам прибув до Олександрії. Святі Мина і Єрмоген перенесли найтяжчі муки, а кінець був такий, що грек Євграф, писар Максимима, на суді визнав Христа Спасителя, чим дуже розгнівав імператора, який у шаленстві вирвав меч з рук вояка і власноруч убив святого Євграфа, і той прийняв хрещення кров’ю, вінець мученика і вічну нагороду. Потім він наказав стяти мечем святих Мину і Єрмогена. Сталося це близько 311 р.

Мощі святих мучеників згодом було перенесено до Царгорода, а імператор Юстиніян Великий побудував церкву на честь святого Мини Олександрійського. Святий Йосиф Піснеписець уклав у пам’ять святих мучеників канон, в якому згадує про чудесні оздоровлення, які відбулися при їх мощах.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.12.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм

Лк.8,16-21:  «Вважайте, отже, як слухаєте»

У часі Божественної літургії часто чуємо слова «Будьмо уважні!» Бог промовляв дві тисячі років тому до свого народу, і зараз Він так само не перестає промовляти в житті кожного з нас. 

Маємо бути уважні до голосу Божого, який особливо можемо почути під час зустрічі з Ним – на молитві. Вслухатися в ті порухи серця, у ті пережиття та думки, які Господь нам дає; вслухатися в Бога через ті чи інші слова, які нам хтось промовляє; вслухатися в події, які відбуваються в нашому житті; вслухатися в ті чи інші свої відчуття… Бог для того дав нам вуха, щоб ми вслухалися, що діється навколо нас. 

Ми здебільшого звикли, що все, що діється, творить немовби якесь тло, а коли починаємо уважно вслухатися в події, в ситуації, у пережиття, то розуміємо, що це немовби велика симфонія. Бог завжди присутній у нашому житті, і лише ми не завжди готові чи не спроможні Його почути!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.12.2017р. Б. / Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці св. Анною

Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці св. Анною

Тропар, глас 4: Днесь узи бездітности розрішаються,* Йоакима бо й Анну, вислухавши,* Бог проти надії явно обіцює,* що вони родитимуть Богодівицю, з якої сам родився неописанний,* що, ставши чоловіком, ангелові повелів співати їй:* Радуйся, благодатна, Господь з Тобою. 

Кондак, глас 4: Празнує днесь вселенна зачаття Анни,* що сталося від Бога,* бо вона породила понад усяке слово* ту, що родила Слово. 

“Празнує днесь вселенна зачаття Анни, що сталося від Бога, бо вона породила понад усяке слово ту, що родила Слово” – співає нині Христова Церква, яка з найдавніших віків (на Сході – з п’ятого століття, на Заході – з дванадцятого) окремою службою возвеличила Зачаття Пресвятої і Преблагословенної Діви Марії. У 1854 р. папа Пій IX оголосив догмат про Непорочне Зачаття Пресвятої Богородиці.

До пророка Єремії Господь сказав: “Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе; пророком для народів я тебе призначив” (Єр. 1, 5). Архангел Гавриїл про святого Йоана Предтечу благовістив, що він “сповниться Духом святим вже з лона матері своєї” (Лк. 1, 15). Та наскільки більше освятив Господь ту, яка є не пророком, не предтечею, а має стати Матір’ю Його Сина, Христа, Спасителя і Бога.

Святий Вернард каже, що якщо б Марія попросила про спасіння грішника, котрий кається, а всі ангели й ціле небо хотіло б, щоб він ішов до пекла, молитва Марії мусить бути вислухана. Син Божий не відмовить своїй Матері. Інший святий каже, що не можливо таке, аби той, хто прибігає до Марії, і Вона його прийме, не був спасенний! “Хто буде спасенний? – питає святий Діонісій. – Той, за яким стоїть Пресвята Богородиця!”

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.12.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Євр.7,1–16:  «Той же, який не походить з їхнього роду, взяв десятину з Авраама і благословив того, що мав обітниці»

У Старому Завіті люди дуже пильнували родоводу, пам’ятали, звідки вони походять, хто їхні батьки, і це було важливо для формування свідомості тогочасного люду. Але бачимо, що в історію вибраного народу входить Мелхиседек, цар Салему, який не походив з вибраного народу і остаточно роду якого не знали. 

Але він вийшов, щоб поблагословити Авраама, це означає, що той, хто благословляє, вищий від того, кого благословляє. Це вказує на дуже важливу для нас річ – приписи і традиції важливі, але Бог у нашому житті часто діє всупереч будь-яким обставинам. Тому важливо бути відкритим на Господа, щоб Він благословляв і діяв повсякчас у нашому житті. 

Пізнаваймо для себе Бога не лише у традиційних обставинах свого церковного життя, але учімося досвідчувати Його через будь-кого, часто від кого не сподіваємось щось почути про Господа!

*** 

Лк.21,28-33:  «Випростайтесь і підніміть ваші голови вгору, бо ваше визволення близьке»

Деколи в сучасному світі ми, християни, виглядаємо досить непевними. Світ агресивний, настирливий, накидає свої цінності, свої поняття, своє розуміння, свою ідеологію... І ми, християни, нерідко маємо страх і сумніви, що нам робити як Церкві, як парафії, як вірним, як священнослужителям. 

Маємо розуміти, що Ісус Христос є нашим Спасителем. Він – Той, який вже смертю смерть подолав, Той, який нам дарував вічне життя. Значить, ми вже отримали цю перемогу і, незважаючи на труднощі, в Його перемозі ми вже маємо цю радість. 

Коли в інших релігіях людина шукає Бога, прагне спасення, щасливого життя чи життя вічного – у різних релігіях це може бути по-різному, – то в християнстві Бог сам дає людині це спасення, щастя, визволення, Добру Новину. Щоб не мати страху й непевності, пригадаймо, що ми, християни, уже маємо! Що нам уже Господь дав! І піднімімо наші голови вгору! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.12.2017р. Б. / Святого преподобного Пaтапія

Святого преподобного Пaтапія

Тропар, глac 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом * і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобний Патапіє, дух твій. 

Кондак, глас 3: Храм твій, святий, як духовний лік люди віднайшли, із поспіхом до нього приходячи, зцілення недугів просять прийняти і розрішення життєвих прогріхів, ти бо для всіх нужденних предстатель явився єси, Патапіє преподобний. 

Преподобний Пaтапій був родом з Тив, у Єгипті. Самітницьке життя у пустелі він почав уже замолоду й осягнув таку досконалість, що Бог наділив його ласкою творити чуда. Коли ж зі всіх сторін до нього стали горнутися люди, то він потай покинув свою печеру і пішов до Царгорода, де при Влахернській церкві побудував собі маленьку келію. Господь і тут прославив його чудотворною силою. Святий Пaтапій своїми молитвами повернув зір сліпому, оздоровив чоловіка, що вже вмирав від водянки, прогнав біса з юнака. Помер святий у середині сьомого століття, його поховано у церкві святого Йоана Хрестителя. Житіє преподобного Пaтапія описав преподобний Андрей Критський.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.12.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Євр.5,11–6,8:  «Ви повинні б давно вже бути вчителями, ви знову потребуєте, щоб вас хтось учив перших засад Божого вчення»

Навіть якщо ми вже багато років ходимо до Церкви, та чули багато проповідей священиків. Не раз ходили до сповіді, причащалися, знаємо багато з того, що вчить Церква, то все одно щодня бачимо, що мусимо далі вчитися і наближатися до Бога, бо наше пізнання Господа завжди неповне. 

У будь-якій професії за цей час, коли ми належимо до Церкви, ми вже багато чого самі досягнути й навіть інших навчити. Але чомусь про Господа і Його науку ми не так легко і просто можемо комусь розказати. Апостол застерігає нас від того, щоб ми не залишалися, немовби дітлахами, і не очікували, щоб нам хтось допомагав, спроваджував нас. 

Вчімося бути дорослими, тобто не чекати, що нас хтось навчить, а самим більше пізнавати, і передавати іншим це знання про Бога. Йдімо самі до нашого Спасителя і ведімо інших!

*** 

Лк.21,5-7; 10-11; 20-24:  «Це бо дні кари, коли то все, що написане, здійсниться»

Ми є свідками того, як дуже часто людей захоплюють розповіді про останні часи, припущення, що буде зі світом і людством. Бачимо, що час від часу навіть з’являються різні «пророцтва» про те, коли має настати кінець світу. Така інформація багатьох людей може вводити в непевність і збентеження. Це показує, що кожна людина все-таки має страх перед останніми часами. Та якщо не живе з Богом і за Його словом, то небезпідставно, часто й несвідомо, переймається, чим для неї закінчиться її зустріч із Творцем. 

Водночас християнин не лише не має боятися останніх часів – для нього кінець світу є очікуваним часом зустрічі з Богом, – а й мусить щомиті усвідомлювати, що ця хвилина унікальна й неповторна. Адже кожна мить життя відходить у вічність, саме тому вона є остання і єдина. 

Стараймося кожну мить нашого життя проживати як останню, яка вже залишиться такою, якою ми її проживемо. І якщо проживати кожну мить з Богом, то можливість зустрічі з Ним остаточно не буде лякати нас, а, навпаки, – тішити! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.12.2017р. Б. / Святого Амвросія, єпископа Медіоланського

Святого Амвросія, єпископа Медіоланського

Тропар, глас 4: Правилом віри і образом лагідности,* учителем повздержности явила Тебе Твоєму стаду всіх речей істина.* Ради цього придбав Ти смиренням високе, убогістю – багате,* отче, священноначальнику Амврозіє.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 3: Божественними догматами виблискуючи, оману Арієвеу затьмарив єси, священнотаїннику і пастирю Амврозіе, чудодіючи ж силою Духа, пристрасті всілякі явно зцілив єси, отче преподобний, Христа Бога моли, щоб спастися душам нашим. 

Святий Амвросій походив з однієї із найзнатніших і найшанованіших родин Риму. Серед його предків були високі державні достойники, та Амвросій величався лиш тим, що з його родини вийшла свята діва і мучениця Сотера, приклад якої заохочував його до того, щоб робити щораз більший поступ у чеснотах. Його батько, також Амвросій, був високим урядником у Галлії. Саме там близько 340 р., ймовірно, в місті Тревирі, прийшов на світ святий Амвросій. Коли ще дитиною він спав одного разу в колисці надворі, то рій бджіл сів на його личко, а саме на його вуста, і потім піднісся дуже високо, але жодна бджола не вжалила дитини. Коли побачив це батько, то зрозумів, що дитина призначена до великих діл.

Після смерти батька мати з дітьми – дочкою Маркилиною та синами Амвросієм і Сатиром – переїхала до Риму. Маркилина росла дуже побожною дівицею; у Римі вона склала перед Либерієм (352-366) обіт чистоти і разом з матір’ю займалася вихованням Амвросія, який під її проводом найбільше з усіх чеснот полюбив святу чистоту, так, що впродовж усього життя не лишень сам відзначався нею, але й де тільки міг, там і інших до неї заохочував. Він дуже ревно вивчав науки, а покровителем його був тоді славний достойник Секст Петроній Пров, який порадив імператорові Валентиніянові, щоб той довірив Амвросієві уряд намісника Ліґурії та Смілії. А коли Амвросій запитав поради в Прова, як має поступати на тому уряді, то той відповів йому так: “Йди туди і чини не як суддя, а як єпископ”. Цим він хотів сказати, що до підлеглих треба бути більше лагідним і повним любови, ніж строгим.

Намісники Ліґурії та Смілії постійно проживали в Медіолані (сучасний Мілан), де, на жаль, уже двадцять років єпископом був явний аріянин Авксентій, чоловік злого життя. Саме за урядування святого Амвросія Авксентій помер. Коли зійшлися єпископи, щоб разом з народом вибрати нового єпископа, то розділилися на два табори: аріяни хотіли вибрати свого, а католики не хотіли допустити, щоб на владичий престол знову сів єретик. Амвросій боявся, щоб не дійшло до заколоту, тому став посеред зібраних і в палкій промові почав їх просити, щоб вибирали єпископа у мирі та любові. Під час його промови якась мала дитина скрикнула: “Амвросій – єпископ!” – а весь народ підхопив це і всі однодушно почали домагатися, щоб Амвросій став пастирем медіоланського стада. А він, переляканий, вийшов з церкви, бо ж не прийняв ще, відповідно до давнього звичаю, хрещення, і в своєму смиренні, хоч і був освічений у богословських науках, не вважав себе гідним такого уряду. Святий Амвросій уночі втік з міста, але заблукав і вранці знову опинився перед брамою Медіолану. Народ, дізнавшись про це, поставив біля нього сторожу, а імператор, утішений з того, що його намісник став гідний такого уряду, не лишень пристав на волю народу, але й велів якнайшвидше висвятити Амвросія. І так 30 листопада 374 р. він прийняв хрещення, а через вісім днів, пройшовши всі ступені рукоположення, був поставлений єпископом Медіолану. Папа Дамасій І (366-384) дав йому на допомогу дуже побожного і мудрого священика Симплотіяна.

Святий Амвросій усе життя вважав себе недостойним такого великого уряду, і навіть негідним називатися – “єпископ”. Почав святий з того, що значну частину свого майна роздав убогим, а залишив собі стільки, скільки треба було для допомоги бідним. Сатир, його брат, помер молодим, і помер у великій побожності. Майно своє він залишив Амвросієві, але той роздав усе бідним, бо, за прикладом Христа Спасителя, не хотів мати жодного майна. Життя він провадив надзвичайно строге, постив усі дні, крім суботи, неділі і празників. А коли йому говорили, що такий піст шкодить здоров’ю, то святий відповідав так: “Знаю, що багато знайшли смерть через надмірне споживання їжі, але піст нікому не зашкодив”. Він ніколи не ходив на гостину, бо, як казав, “при таких нагодах легко випити понад потребу, а тоді нема іншої бесіди, як про речі світські. А хто слухає, той не може закрити собі вуха, а якщо хоче, щоб про такі речі не говорили, то інші мають його за гордого. А якщо б хто і не випив понад потребу, то не є також воно добре бути свідком, як це інші роблять”. Так само пильнував він, щоб не тратити жодної хвилини часу надаремно. Кожного дня він відправляв для народу Божественну літургію і дуже докладно служив ціле правило, до нього горнулося так багато людей і стільки обов’язків він мав на собі, що часто не мав часу ані читати, ані їсти. Тож Святе Письмо він читав ночами. З цього приводу святитель казав: “Коли на мене проти моєї волі поклали обов’язок навчати інших, то я прошу Бога не про славу, яку мали апостоли, не про ласку пророків і не про чесноти євангелистів, а лишень про небесне світло доброго розуміння Святого Письма, щоб міг сам навчитися на інших навчати правд, які є у Святому Письмі”. Також дуже уважно він читав твори Василія Великого і Григорія Богослова. Кожної неділі святий Амвросій проповідував, а його проповіді, хоч він і не шукав прикрас у красномовстві, так зворушували, що, як каже святий Августин, “Амвросій серед проповідників Заходу був цвітом незвичайної краси, а проповідь його була така чиста, як ріка пливуча”. Завдяки тим проповідям навернувся і сам Августин. Насамперед святий Амвросій намагався навчити вірних, що основою їхнього життя має бути страх Господній, який випливає з Божої любови.

Та найбільшим блиском засяяли чесноти святого Амвросія тоді, коли аріяни стали виступати проти нього. Вони почали підбурювати народ, бо, як казали, святий Амвросій попродав церковні посудини, щоб за ті гроші викупити невільників. Але святий єпископ у своїй прекрасній проповіді сказав, що Церква не на те має маєтки, аби їх ховати, а на те, щоб допомагати бідним; і що Богові миліше бачити викуплених невільників, ніж ошатно прибрані престоли. Бо ж до убогих треба ставитися як живих Божих святинь, а продати церковні сосуди і викупити з пожиттєвої неволі тих, кого Христос відкупив своєю Кров’ю, є справою боговгодною.

Та по-справжньому злоба аріянська стала біситися щойно тоді, коли цісарева Юстина, мати Валентиніяна II, брата імператора Ґраціяна, після його смерти дорвалася до влади. Вона була затятою аріянкою й ненавиділа святого Амвросія за його безстрашність в обороні святої віри. У 380 р., коли помер єпископ Сирмії, головного міста Ілірії, то Юстина сама поїхала туди, ш;об посадити на владичий престол єретика. Святий Амвросій також прибув до цього міста, і хоч Юстина налаштувала проти нього частину народу, однак святий не злякався. Дійшло до того, що ворохобники напали на нього в церкві, а одна жінка вхопила владику за фелон, щоб стягнути його з владичого престолу. Тоді святитель сказав до неї: “Хоч я і не гідний священства, та все ж не годиться тобі підносити руку на єпископа, який би він не був. Уважай, щоб Бог не зіслав на тебе кару, на яку ти заслуговуєш!”

Наступного дня та жінка нагло померла. Аріяни перелякалися, єпископом став католик, але Юстина заприсяглася, що помститься святому Амвросієві. Поки ще жив імператор Ґраціян, то вона не могла нічого вдіяти, бо імператор дуже любив і шанував святого Амвросія, але коли у 383 р. Ґраціяна замордували, тоді Юстина враз осміліла. Та спочатку довелося їй шукати допомоги у святителя Амвросія. Молодий імператор Валентиніян, її син, мав лиш тринадцять років. Після смерти Ґраціяна полководець Максим, який тоді був у Галлії, велів називати імператором себе і хотів піти війною на Італію. Юстина бачила, що буде біда, і звернулася до святого Амвросія про допомогу. Святий єпископ поїхав до Максима і не лишень відмовив його від злобного наміру, але й упімнув його, щоб покаявся, бо ж це він збунтувався проти побожного імператора Ґраціяна і намовив його вбити.

Ця подорож зайняла майже рік часу, та святий Амвросій повернувся до Медіолану в дуже важливу хвилину. Намісник Риму Симман представив молодому імператорові прохання, щоб дозволив поганам відбудувати в Римі поганські святині, які зруйнував Ґраціян. Тоді святитель і від себе подав Валентиніянові листа, в якому доводить, яким нерозумним і ганебним є для християнина це прохання, наголошуючи, що християни не можуть без гріха долучитися до поширення поганства, і ще додає, що ревність поган у сповідуванні своїх забобонів має стати нам наукою, як ми повинні дбати про святу віру. Якщо ж імператор задовольнить прохання поган, а потім прийде до церкви, то там єпископа не застане, а якщо застане, то єпископ заборонить йому увійти до Божого дому. І імператор прислухався до думки святого Амвросія.

А Юстина тим часом стала потай збирати навколо себе злих людей, які, прихилені її дарами, стали ворогувати проти святого Амвросія. Вона конче хотіла домогтися, щоб імператор заслав єпископа на вигнання. З цією метою вона домоглася від свого сина, щоб він змусив святого Амвросія віддати одну з церков аріянам. Святий перед усією радою рішуче заявив, що ніколи цього не зробить. А народ став збиратися біля палати, щоб захистити свого владику. Цісарева злякалася, аби не дійшло до бунту, і стала просити святого Амвросія втихомирити народ. Владика зробив це за умови, що ніхто не наважиться вимагати церкви для єретиків. Та вже невдовзі Юстина поновила свій підступний намір. До святого Амвросія стали приходити різні достойники і погрожувати йому гнівом імператора. Але святий відповідав їм, що влада Божа більша, ніж влада імператора: “Якщо хочете моє майно – то візьміть! Хочете мене ув’язнити, то я добровільно віддамся у ваші руки. Закуєте мене в кайдани або уб’єте мене, то знайте, що я бажаю цього найпалкіше. Я не збиратиму натовп народу, щоб боронитися, я не буду шукати прихистку біля престолу, щоб врятувати своє життя, – навпаки, я хочу стати жертвою за святі престоли. Ви знаєте, що я завжди віддавав цісареві належну честь. Якщо цісар жадає податків, то ми їх охоче платимо з церковних ґрунтів, а якщо цісар хоче і ґрунти ті забрати, то йому навіть противитися в тому ніхто не буде. Пожертв вірних вистачить на утримання убогих. Але Церква належить Богові, вона не залежить від цісаря, тому цісареві дати її не можна. І ця незалежність Церкви не принижує цісаря, бо що ж може бути для нього почеснішим, як не те, що є він сином Христової Церкви? Добрий цісар живе у Церкві і береже її. А я це кажу не з гордости, а по правді. Мені погрожують вигнанням, смертю, живим вогнем, але справжні Божі слуги навчилися усього цього не боятись!”

А самому імператорові святий Амвросій сказав так: “Не думай, що ти маєш владу над тим, що належить Богу. До розсуду цісаря належать палати, а до розсуду священика – церкви. Ти маєш владу над мурами і ровами міста, але ніколи над його святинями!”

Юстина послала воїнів, щоб силоміць захопили церкву. Але коли у Великий тиждень воїни хотіли зайти в церкву, то святий Амвросій став перед ними і сказав, що кожен, хто насильством збезчестить святе місце, буде виклятий. Тоді воїни відступили, бо віра їхня була святіша за наказ, який до того ж до послуху не зобов’язує, бо наказує вчинити гріх. Тоді імператор велів не вчиняти жодного насильства. Було це 385 р. Та Юстина випросила в імператора наказ, щоб святитель Амвросій добровільно залишив Медіолан, бо інакше його чекає вигнання або ж і смерть. Святий на те відповів, що добровільно не залишить церкви, але якщо імператор хоче, то може веліти забрати його силою. Перед силою він змушений поступитися, бо єпископ не має іншої зброї для оборони, як сльози і молитву. Днями й ночами народ охороняв храм, бо боявся, щоб посіпаки не забрали святого; з ночі в ніч у церкві співали псалми, – цей звичай з того часу практикували в Медіолані довгі роки. А коли вояки, послані ув’язнити святителя, стали на бік народу, то вороги святого Амвросія у своєму безсиллі відступили.

Тоді Юстина підмовила одного каїна, щоб убив святого. Убивця увійшов до помешкання єпископа, яке день і ніч було для всіх відчинене, й уже було витягнув меч, та враз рука його задерев’яніла і він голосно визнав, що до вбивства його намовила цісарева. Лиш у 386 р., коли святий Амвросій, за Божим об’явленням, віднайшов мощі святих Гервасія і Протасія (їх пам’ять вшановуємо 14 жовтня) і Бог возвеличив ту хвилину численними чудами, то видимий знак Божої ласки пройняв страхом навіть Юстину і вона вже не сміла явно виступати проти святого. А святий Амвросій відплатив імператорові і його злобній матері добром за зло, бо коли Максим знову пішов війною на Італію, тоді святий єпископ вдруге поспішив до Максима просити про мир. Але його прохання були вже безсилі – Максим почав війну. А Валентиніян лишень з допомогою побожного імператора східної частини держави Теодосія І Великого втримався на престолі, коли той ущент розбив Максима.

У 388 р. померла Юстина, її смерть для аріян Медіолану була втратою останньої соломинки спасіння. Валентиніян II, за прикладом Теодосія, шанував святого Амвросія як рідного батька. А коли у 392 р. почалася війна між Валентиніяном та полководцем Арбогастом, що збунтувався проти свого імператора, то імператор, передчуваючи свій близький кінець, послав до Медіолану по святого Амвросія, бо хотів з його рук прийняти святе хрещення. І хоч святитель невідкладно вирушив у дорогу, однак було вже запізно, бо через два дні після написання листа Валентиніяна було убито. Над його тілом, яке привезли до Медіолану, святий Амвросій виголосив похвальну проповідь, він підніс глибоку віру померлого, його гаряче бажання прийняти святе хрещення, силою якого він і отримав це таїнство, й пообіцяв, що ніколи не припинятиме молитися за нього.

Новим імператором військо проголосило безбожного Євгенія, християнина лишень з назви. Він написав листа до святого Амвросія, однак святий не бажав навіть відповідати безбожникові. Коли ж той дозволив поганам явно визнавати свої забобони, а 393 р. приїхав до Медіолану, то святитель навмисно залишив місто, а імператора-самозванця не впустили до жодної церкви. Святий Амвросій прибув до Бононії, де брав участь у перенесенні мощей святих мучеників Віталія та Агриколи, потім вирушив до Туски і Флоренції, де Бог, за його молитвою, воскресив померлого юнака Пансофія, сина Декентія, у домі якого святий єпископ замешкав. Звідти він поїхав до Тоскани, та коли почув, що Євгеній і поганин Арбогаст поспіхом виступили з військом проти Теодосія – то повернувся до свого стада. У 394 р. Теодосій ущент розбив самозванця і з Аквилеї послав про це вістку святому Амвросієві, а той зразу ж вирушив до нього. Коли Теодосій побачив святого єпископа, то кинувся до його ніг і голосно визнав, що свою перемогу завдячує лишень його молитвам. Вони разом повернулися до Медіолану, де 395 р. Теодосій на руках святого Амвросія і з його іменем на вустах побожно помер.

Після смерти Теодосія святий Амвросій прожив два роки, весь відданий Богу, святій Церкві і своєму стаду. Він написав багато глибокодумних книг, більшість з яких дійшли до наших часів. Він уклав Божественну літургію, яку в Медіолані правлять ще й нині; він уклав зворушливий гимн: “Тебе, Бога, хвалимо”. А коли святий слуга Божий захворів, то тяжка журба охопила всю Італію. Граф Стілик, який від імени неповнолітнього Гонорія управляв західною частиною держави, почувши про хворобу святителя Амвросія, був так стурбований, наче б на державу впало найбільше нещастя. Він послав до хворого посольство, щоб святий єпископ просив у Бога про продовження свого життя. Але святий Амвросій відповів їм таким чином: “Я жив між вами так, що не маю чого соромитися, якщо буде потреба жити далі; але я також не боюся вмирати, бо ж ми маємо до справи з добрим Паном”.

Помер святий Амвросій вночі 4 квітня 397 р. у Великодню суботу, щойно прийнявши Святі Дари.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.12.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над вшануванням Святого Миколая в українському народі

Святого Миколая Чудотворця

Наш народ споконвіку глибоко вшановував святого Миколая. Ще з давніх часів у хатах, крім ікони Богородиці та Христа, завжди були ікони Миколая. Навіть більше: почитання святого Миколая поширене в цілому світі. 

Чому ж святитель Миколай, особа, яка історично й географічно жила дуже далеко від України, такий важливий для нас? Тому, що він жив так, як покликаний жити кожний християнин. І його приклад показує, що кожна особа, багата чи бідна, здатна робити добро. 

Коли хтось робить нам добро, ми завжди раді цьому. Раді, бо в нас «прокидається» та людина, яка не тільки вдячно приймає добро, а й сама здатна творити добро. Почитання святого Миколая важливе для нас тому, що в кожному з нас живе той «Миколай» – той, хто здатний робити добро просто так, незважаючи ні на що й ні на кого.

Святкуючи цей день, очікуючи подарунків і даруючи їх комусь, стараймося, щоб ці радісні почуття й зворушливі пережиття формували в нас усвідомлення того, що кожен з нас покликаний творити добро! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.12.2017р. Б. / Святого Миколая, Чудотворця Мир Ликійських

Святого Миколая, Чудотворця Мир Ликійських

Тропар, глас 4: Правилом віри і образом лагідности,* учителем повздержности явила Тебе Твоєму стаду всіх речей істина.* Ради цього придбав Ти смиренням високе, убогістю – багате,* отче, священноначальнику Миколаю.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 3: В Мирах, святий, священнослужителем показався Ти,* бо, Христове євангеліє, преподобний, сповнивши,* положив Ти душу твою за людей твоїх* і спас неповинних від смерти.* Ради цього освятив Ти себе як великий таїнник Божої благодаті. 

Святий Миколай народився в другій половині третього століття в місті Патарах, в старовинній Ликії. Батько його Теофан і мати Нонна були ревними християнами, а його стрий, також Миколай, був єпископом Патар. Про молоді літа святого Миколая знаємо мало. Лиш побожне передання свідчить, що вже немовлям він у середу і п’ятницю – цілий день, аж до заходу сонця, – не приймав грудей матері, наче б уже тоді хотів навчити інших про важливість посту. Дитя зростало літами і своїми чеснотами подивляло не тільки християн, але й звертало на себе увагу поган, яких тоді було більше, ніж Христових вірних. Освітою юнака зайнявся його стрий, єпископ Миколай, саме він висвятив його на священика. Як свідчить передання, після рукоположення єпископ натхненно провіщав про нього в церкві так: “Ось бачу я, браття, нове сонце, що сходить над кінцями землі і милостиво втішає опечалених. О, блаженне стадо, яке удостоїться такого пастиря. Добре випасе він душі заблуканих, прокормить їх на лугах благочестя, а тим, що в бідах, явиться теплим помічником”.

Уже священиком святий Миколай засяяв усім блиском чеснот. Коли єпископ Миколай поїхав до Єрусалиму поклонитися святим місцям, тоді єпархією управляв його небіж Миколай. Батьки після смерти залишили йому у спадщину великі статки, які він став ділити серед бідних і потребуючих. Сталося тоді, що один, колись заможний, а тепер збіднілий мешканець Патар, не міг видати своїх дочок – а мав їх аж три – заміж, бо не надбав приданого. Святий Миколай, довідавшись про це, вночі підкинув йому велику суму грошей золотом. Коли той батько видав першу дочку, то якогось дня знайшов у вікні придане для другої, а потім для третьої. Але тоді він підстеріг, що це святий Миколай потай приходить йому на поміч, і вістка про це поширилася по всіх околицях. Не було бідного, опущеного, загрузлого в боргах, якому б святий слуга Божий не прийшов на допомогу. І так в руки Отця небесного склав він усе майно, роздаючи його убогим, а Господь возвеличив і винагородив слугу свого силою творити чуда.

Після повернення стрийка, до Єрусалиму вирушив святий Миколай. Коли святий сів на корабель, а погода була прекрасна, він провістив, що їх настигне буря. І тоді святий Миколай своєю молитвою утихомирив бурю. А коли один з моряків упав з високої щогли і забився, то святий молитвою своєю повернув його до життя. Корабель щасливо причалив до Олександрії, і слава про чуда святого Миколая поширилася усім містом, натовп народу присунув до нього за благословенням, а він оздоровлював усіх хворих, які з вірою в Божу поміч просили його про молитву і зцілення.

Святий Миколай вирішив піти в пустелю, як це робили тоді багато самітників, але, за Божим натхненням, він повернувся додому і вступив у Патарах до монастиря, названого “Святий Сіон”, який заснував місцевий єпископ, його стрийко. І знову ж, з Божого натхнення, святий Миколай пізнав, що Бог кличе його до душпастирського життя. Він переселився до міста Мири (головне місто тодішньої Ликії) і тут проживав нікому не відомий, цілі дні і ночі перебуваючи на молитві. А тим часом помер архиєпископ Мир Йоан. Коли навколишні єпископи зібралися, щоб вибрати нового владику, то в гарячих молитвах стали просили Господа, щоб вказав їм на мужа найдостойнішого цієї гідности. І, як свідчить передання, найстарший єпископ у видінні почув наказ Божий, щоб найближчої ночі став при дверях церкви, а хто перший прийде на ранішню молитву, той і буде єпископом, а називатиметься той чоловік Миколай.

І так сталося. Першим, хто прийшов вранці до церкви, був святий Миколай. Його і поставили архиєпископом Мир.

Ставши владикою, святий Миколай ні в чому не змінив свого життя; одежу носив бідну, їв один раз на день, і то ввечері, а весь час присвячував молитві і добрим ділам. Кожного року 1 вересня він скликав синод, на якому зі своїм духовенством обговорював потреби вірних. Найбільше дбав святитель про бідних. Коли в Мирах настав голод, тоді святий Миколай явився ві сні одному купцеві в Сицилії, дав йому три золоті завдатку і велів доставити кораблем збіжжя до Мир. Купець прокинувся і гадав, що то був звичайний сон, але в руці своїй побачив завдаток. І зразу поплив з кораблями до Мир, де святитель Миколай викупив у нього весь товар.

У часи лютого переслідування християн, яке чинив злобний Ліциній, святого Миколая було віддано на муки, він довго сидів у в’язниці, з якої вийшов тоді, коли Костянтин Великий дав свободу Христовій вірі. Вийшовши на волю, святитель Миколай цілковито посвятився своєму стаду. Преподобний Андрей Критський пише: “Він виполов у цілій Ликії хабаззя невірства, а на чистій ниві посіяв живе слово благочестя і зібрав багату духовну жатву. Силою свого слова зруйнував жертовники ідолів, побудував церкви Христу, звів святі храми на честь мучеників і як працелюбний хлібороб зробив виноград той плодоносним”. Дуже давнє передання свідчить, що святитель Миколай брав живу участь у Першому Вселенському соборі в Нікеї (325 р.), а не маючи змоги вже більше слухати безбожну бесіду Арія, ударив його в лице. Отці Собору – як каже передання – відібрали за це у святого Миколая омофор, навіть замкнули його у вежі як покуту. Та деякі із них побачили у видінні, що сам Христос подає святому Миколаю Євангеліє, а Пресвята Богородиця – омофор, і пізнали з цього, що Бог не осудив святителя за його вчинок. Передання це, хоч і дуже старе, однак годі вважати його вірогідним. Найперше, важко припустити, щоб муж такої святости, як святий Миколай, дав себе звести гнівові, хай і шляхетному, а друге, немає найменшого свідчення про те, що святитель Миколай брав активну участь у тому Соборі. А святий Атанасій, який подав імена всіх найпомітніших Отців Собору, взагалі не згадує про святого Миколая, як і про публічне покарання Арія, яке він мав учинити.

За правління Костянтина Великого, три воєводи, Непотіян, Урс та Ерпиліон, пішли з військом через Ликію до Фриґії, щоб там придушити повстання. Поблизу Мир мешканці того краю повстали проти війська, яке грабувало їх майно, і було б дійшло до великого кровопролиття, та, на щастя, вчасно прибув святитель Миколай і залагодив збурення, а потім запросив воєвод до себе до Мир. Щойно вони прибули до міста, як святому Миколаю дали знати, що староста Мир Евстатій, підкуплений злобними людьми, засудив трьох невинних людей на кару смерти і що ось вже ведуть їх на лобне місце. Святитель побіг туди і встиг саме в ту хвилю, коли кат уже підносив меч над головою першого з невинно засуджених. Завдяки повазі до свого уряду святитель врятував нещасних від смерти – їх невинність стала всім явна, а староста визнав свій гріх.

Коли воєводи повернулися до Царгорода, їх було оскаржено перед імператором, мов би вони задумали вчинити заколот і вбити його. Імператор повірив наклепникам, він велів кинути їх до в’язниці і засудив на смерть. У тій тяжкій журбі всі троє, Непотіян, Урс та Ерпиліон, стали молитися, щоб Бог через заслуги святого Миколая показав їх невинність. І ось вночі цісареві явився уві сні святий і сказав, що він, Миколай, архиєпископ Мир Ликійських, наказує йому, цісареві, звільнити трьох невинно засуджених воєвод. Тої ж ночі явився святий Миколай і першому дорадникові імператора Авлалію, який, підкуплений злими людьми, оскаржив воєвод перед цісарем. Вранці імператор здивувався, що Авлалій мав такий самий сон; він сам розслідив справу воєвод і виявив, що вони невинні. Імператор звільнив їх, запросив до себе, нагородив, а коли вони йому розповіли про святителя Миколая і про те, що бачили в Мирах, тоді імператор послав їх до святителя, щоб вони подякували йому за своє звільнення. А від себе передав через них слузі Божому цінне Євангеліє та інші дари для прикрашення церкви в Мирах.

Чуда, якими Господь прославив святого Миколая, були такі численні, що в далеких краях навіть погани зверталися за його допомогою, і святий Миколай, як каже преподобний Андрей Критський, “ще за життя, перед своїм відходом до Христа, являвся тим, що були обтяжені різними журбами, надавав їм скору поміч у нуждах і виривав жертви із найгостріших зубів смерти”.

А коли Господь покликав свого слугу до себе (року, на жаль, не знаємо), то ніхто не в змозі перелічити всіх чуд, якими прославилися його мощі. Диякон неаполітанської церкви Йоан, який (один з багатьох) у дев’ятому столітті описав житіє святого Миколая, закінчує свій опис так: “Нема на землі такої глушини або пустелі, такого пустого і глухого місця, де б не засяяла слава про чуда благочестивого владики Миколая ісповідника. Свідчать про це не лиш всі грецькі землі, звідки він походив, але й цілий Схід. Свідчать про це також численні племена варварів, які розмовляють різними мовами і населяють майже всю Африку. А мешканці Італії, вони також благочестиво й урочисто прославляють його діла і тішаться його чудами; на честь його, з Божою поміччю, вони зводять багато церков та прибігають до нього, прохаючи заступництва і його молитов, вони почитають його як свого заступника перед самим Творцем світу”.

Мощі святого Миколая у 1087 р. було перенесено з Мир до Барі, міста в Італії, на західному березі Адріятичного моря. Пам’ять цього перенесення Христова Церква святкує 9 травня. Святі мощі і нині спочивають у золотій посудині в церкві святого Миколая. І сьогодні з мощей святого Миколая витікає благовонне, цілительне миро.

У 1092 р. папа Урбан II (1088-1099) вислав до Києва свого посла Теодора з повідомленням про перенесення мощей святого Миколая з Мир до Барі, а тодішній митрополит Руси Єфрем II установив святкування пам’яті перенесення мощей святого Миколая. На всьому Сході лиш одна Русь прийняла це свято і возвеличила його окремою службою.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Ознайомитися детальніше та для перегляду відео - прошу перейти за цим посиланням:  КАТЕХИТИКА  (Святого Миколая за інші роки)

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.12.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Євр.3,5–11;17–19:  «Коли ви почуєте сьогодні Його голос, не твердійте серцями вашими»

З власного досвіду знаємо, що найбільше ми стаємо відкриті на Господь тоді, коли в наше життя приходять проблеми, труднощі чи кризи. Бог у той момент немовби руйнує все це що давало нам спроможність жити, крушить не тільки наші кістки, а також наше серце. Можливо, часто тільки в такий спосіб ми здатні почути Бога і тоді почати змінюватись. Саме тому апостол до нас взиває, щоб ми не допускали до затверділості наші серця. Господь кожної миті щось сіє у нашому серці, постійно прагне до нас промовити. 

Дуже важливо бути уважним до всього, що відбувається в нашому житті. Помічати події, обставини, через які Бог хоче щось нам сказати. Бо якщо просимо Бога, щоб Він провадив нас і допомагав, а потім не звертаємо уваги на його вказівники, то не приймаємо остаточно того, про що просимо. 

Тож розм’якшуймо свої серця через молитву, через читання Святого Письма, через участь у святих таїнствах, і тоді зможемо чути голос Господній і за Ним йти!

*** 

Лк.20,27-44:  «Бог же не є Бог мертвих, але живих»

До Ісуса Христа приходять садукеї, провокуючи Його розв’язати з погляду людського розуміння дилему: хто із семи померлих чоловіків вдови буде її чоловіком на небі. Але Господь вказує їм на щось інше, а саме, що Божий світ – Царство Небесне – інакший, ніж світ людський. Божі «дороги» – інакші, ніж дороги людські. Тому можемо з цього зробити висновок, що правдиве християнське життя відрізняється від звичайного людського життя. 

Якщо будемо жити за своєю людською природою, то завжди, у будь-якій ситуації, будемо дослухатися до власного розуміння, тобто зважувати, оцінювати, критикувати, засуджувати… У такий спосіб людина може жити й функціонувати зовнішньо, здавалось би, добре, але не буде жити в Бозі й тому буде мертвою для Господа. 

Хто хоче бути справді живим, той має жити за духом, а не за тілом, тобто на все у своєму житті вчитися дивитися Божими очима. І в цьому євангельському уривку поставлено питання для всіх нас: чи маємо розуміння, як жити й розвиватися у Святому Дусі в будь-яких обставинах нашого життя? 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.12.2017р. Б. / Святого преподобного Сави Освященного

Святого преподобного Сави Освященного

Тропар, глас 8: Потоками сліз твоїх Ти неродючу пустиню управив* і з глибини зітханнями Ти в трудах приніс стократні плоди,* і був Ти світильником вселенної, сіяючи чудесами, Саво, отче наш.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 8: Як жертву Богу непорочну* від дитинства Ти приніс себе доброчесністю, Саво блаженний,* ставшись садівником благочестя;* тому був Ти преподобних окрасою* і жителем пустинним, достойним похвали.* Тому кличемо до Тебе:* Радуйся, Саво пребагатий. 

Преподобний Сава народився 439 р. в селі Муталаска, поблизу міста Кесарія, в Кападокії. Його батько називався Йоан, а мати – Софія, обоє були людьми дуже побожними і багатими. Йоан був воїном, коли Саві щойно виповнилося п’ять років, його батьки мусили вирушити до Олександрії, в Єгипет. Туди Йоана кликав його обов’язок – нова війна. Сина вони залишили під опікою Єрмія, Йоанового брата. Однак його жінка так знущалася з Сави, що хлопець вже на восьмому році життя сховався до сусіднього монастиря, де під проводом старих монахів зростав у науці і в чеснотах, а найбільше в послуху і покорі. Якось під час роботи в саду він побачив на дереві смаковиті яблука і зірвав одне. А як мав уже його ось-ось вкусити, то пригадав собі, що ще не настала пора для їжі, і кинув яблуко на землю та постановив, що до смерти не з’їсть жодного яблука, і, звісно ж, цю постанову він дотримав.

На десятий рік життя у монастирі святий Сава, з благословення ігумена, пішов до Єрусалиму, щоб поклонитися святим місцям. Пробувши в одному з монастирів цілу зиму, він пішов до пустельної лаври святого Євтимія і, припавши до ніг цього великого святого, просив його прийняти до своїх учнів. Святий Євтимій сумнівався, чи зможе молодий літами Сава витривати в такому строгому житті, яке провадили зрілі літами монахи його монастиря, і послав його до монастиря для початківців, під начальство свого учня, ігумена святого Теоктиста. Преподобний Сава, попри молодість, був сильний і здоровий, тому йому довірили монастирську роботу; він носив воду і дрова, з любов’ю і терпеливістю прислуговував хворим. На всіх молитвах і роботах він завжди був найперший, а відходив – останній. Одного разу ігумен послав його з іншим монахом до Олександрії, де він зустрів своїх батьків. Вони стали його вмовляти, щоб він покинув монаше життя і вступив до війська. Однак Сава навіть чути про це не хотів. Тоді батьки хотіли дати йому на дорогу сорок золотих, але він, після тривалих прохань, узяв лиш три золотих, і ті після повернення до монастиря віддав ігуменові.

Коли преподобному Саві виповнилося 13, тоді преподобний Євтимій дозволив йому спасатися в окремій келії, а радше печері. Упродовж п’яти днів він перебував без їжі, на самоті, молився і плів по десять кошиків денно. В суботу вертався до монастиря, тут цілу ніч перебував на спільній молитві, а в неділю, після святого Причастя та спільного обіду, забирав пальмове листя на плетіння кошиків і повертався до своєї печери. Так прожив він десять літ, а життя його було таке святе, що святий Євтимій називав його “молодим старцем” і кожного року, вибираючись на час від 14 січня до Квітної неділі у пустелю Рува, брав його з собою. Коли ж після смерти преподобного Євтимія строгість монашого життя стала занепадати, тоді преподобний Сава покинув лавру і перебрався в околиці потоку Кедрон, де пробув на самоті наступних п’ять літ. Слава про його чесноти поширилася всюди, і до нього стали горнутися численні учні. Святий Сава заклав для них лавру і серед висохлого потоку побудував маленьку церковцю, в якій Службу Божу правилося лиш тоді, коли сюди приходив якийсь священик, бо святий Сава, через велике смирення, навіть не смів думати про те, щоб прийняти сан священика. Але коли деякі монахи нової лаври, а їхня кількість зросла вже до ста п’ятдесяти, стали нарікати, що не мають священика, тоді патріярх Єрусалиму Салюстій висвятив преподобного Саву, проти його волі, на священика, і тому й назвали його “Освященний”.

Патріярх призначив святого Саву архимандритом усіх монахів. Коли після смерти Салюстія (493 р.) патріярхом став Ілля, тоді частина монахів лаври знову стала виступати проти преподобного Сави, тож він потай покинув лавру, бо, як казав, чортам треба противитися, але людям задля любови до святого миру треба уступити. Він пішов у пустелю Скитополя і замешкав там в одній печері. Згодом преподобний подався до Никополя, де заснував нову лавру. Минув якийсь час, і патріярх Ілля наказав йому повернутися до першої лаври. Він написав до монахів лаври листа, в якому велів їм коритися владі святого Сави. Тоді частина ворохобних монахів залишила лавру, вони заснували новий монастир. А святий Сава в усьому допомагав їм й упокорив їх своєю лагідністю так, що вони пізнали свій блуд і визнали його владу над собою.

Коли імператор Анастасій І (491-518) став підтримувати євтихіянську єресь і ворохобити Христову Церкву, тоді преподобний Сава разом з іншими монахами вирушив до Царгорода захищати від імператора святу віру. А цісар, дарма що був прихильник єресі, поставився до святого слуги Божого з великою пошаною. Так само шанував преподобного й імператор Юстин І (518-527). Однак святий Сава нічого не хотів приймати від нього для своєї лаври, бо казав, що Господь, який годував жидів манною, не забуде і про своїх слуг. Натомість він просив, щоб імператор зменшив мешканцям Єрусалиму податки, щоб наказав їх захищати від нападів розбійників, щоб побудував для паломників шпиталь і притулок, щоб причинився до будови церкви Пресвятої Богородиці, та насамперед, щоб захищав від єретиків чистоту Христової віри. Одного разу імператор покликав святого Саву, щоб спитати його поради, але посеред бесіди, коли прийшов час відмовляти часи, преподобний попрощався з імператором і пішов. Інший монах, що був разом з ним, захвилювався, що імператор може образитися, тоді святий сказав так: “Сину мій, цісар сповнює свій обов’язок, а ми мусимо свій обов’язок перед Богом сповнювати!” Завжди, коли Церкві загрожували небезпека, преподобний Сава сміливо ставав в її обороні, навертав єретиків, укріпляв усіх у вірі. А щоб усі прийняли рішення Халкедонського собору (451 р.), святий Сава, попри старечий вік, мав він тоді 80 літ і підупав уже був на силах, пройшов Кесарію, Скитополь та інші місця Палестини, всюди навчав і скріпляв у Христовій вірі.

Бог об’явив йому годину смерти; і преподобний Сава пішов ще раз до Єрусалиму поклонитися святим місцям, потім повернувся до своєї лаври і занедужав. Сам патріярх прибув до лаври і молився разом з умираючим, який у тяжких стражданнях за все дякував Богу даючи приклад найбільшого довготерпіння. Перед смертю святий Сава зібрав усіх монахів, благословив їх, попросив, щоб берегли монаше право і призначив своїм наступником на ігуменство побожного монаха Мелита з Вириту. Заснув у Бозі святий слуга Божий 5 грудня 532 р.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР 

17.12.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Кл.1,12–18:  «Дякуйте Отцеві, який зробив нас гідними мати участь у долі святих у світлі»

Глибоке усвідомлення того, що Бог дарував людині життя вічне, та дав можливість бути учасником Царства Небесного, спонукає апостола висловлювати ці думки. Бачимо, що апостол Павло глибоко це сам пережив і дав іншим себе за живий приклад вдячності Богові та самозречення на користь Божих справ на землі. 

Чи ми теж так чинимо, чи ми дякуємо Богові за все те, до чого Він нас покликав, за те, що зробив нас громадянами свого Царства, своїми дітьми? Чи ми цінуємо, що маємо можливість називатися Його власністю? Чи ми, як Його правдиві слуги і воїни, ставимо інтереси Його Царства понад усе? 

Спробуймо хоч раз у житті зупинитись і застановитись, подякувати за все, що нам дав наш Бог, і цим пробувати дальше продовжувати жити.

*** 

Лк.17,12-19:  «Хіба не десять очистилось? Де ж дев’ять?»

Ісус зцілив десятьох прокажених, але повернувся зі словами вдячності лише один! Більше того, за отримане зцілення від прокази до Господа приходять дякувати не дев’ять осіб із вибраного народу, а один самарянин, тобто поганин. Ситуація віддзеркалює дійсність, в якій часто перебуваємо й ми, коли згадуємо про Бога лише тоді, коли нам дуже скрутно й ніхто інший нам уже не може допомогти. Коли ж Бог допомагає нам, то дуже часто ми скоро забуваємо, про цю допомогу. 

Коли робимо іспит сумління, то, як нас вчили, найперше пригадуємо якісь свої вади, недоліки. Однак маємо вчитися найперше дякувати Богові молитвою благодарення за все, що Він робить у нашому житті. І саме під час щоденного іспиту сумління можемо зауважити багато доброго, що ми отримали від Бога. Тому починаймо саме з того, щоб пригадати собі, що наш Господь вчинив для нас. 

Придивімося до величі й доброти нашого Бога, і ми побачимо, скільки всього Він для нас зробив, робить і буде робити. А на цьому тлі найкраще побачимо свою невірність і падіння. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

17.12.2017р. Б. / Св. великомучениці Варвари; Св. преп. Йоана Дамаскина

Святої великомучениці Варвари

Тропар святої, глас 4: Агнице всеблаженна, ти божественно засіяла світлом святої Тройці трисонячним і укріпившись в купелі, на повалення омани батьківської визнала віру Христову: тому, чесна Варваро, отримала ти з висоти благодать зціляти хвороби і всякі немочі. Її молитвами, Христе Боже, спаси душі наші. 

Кондак святої, глас 4: В Тройці благочесно прославлюваного Бога ти наслідувала, мученице, і ослабила ідольські капища, а посеред подвигу мучена, Варваро, мучителів погроз не убоялася, і дорівняла в мудрости мужам, та голосно завжди кликала: Тройцю почитаю, єдине Божество. 

Жив в Іліополі, поблизу Евхаїти, в Пафлагонії, багатий і славний поганин на ім’я Діоскор. І був він не просто поганином, а ревним почитателем своїх божниць і затятим ворогом християн. Після смерти жінки залишилась йому донечка на ім’я Варвара (“чужа”). Діоскор остерігався, щоб вона нічого не чула про християнську віру, тому наказав виховувати її окремо від інших, облаштувавши їй розкішне помешкання в одній вежі. Та в молодої діви не раз приходило на думку, що там, над ясними хмарами, над зоряним небом, має бути інший світ. Коли глянула вона на всю красу природи, на веселі промені сонця, коли почула спів птахів, то не могла прийняти, щоб усе те було ділом бездушних бовванів, яких погани боялися і називали їх богами. Вона шукала правди, та не могла її знайти, вона прагнула до добра, але не знала, де воно.

Коли Варварі виповнилося 20 років, то батько задумав видати її заміж, вона була красива і багато юнаків бажало взяти її за жінку.

Однак діва навіть чути не хотіла про це. Вона сказала батькові, що радше смерть собі зробить, а заміж не піде. Батько все це списував на молодість дочки, на незнання світу, і, вибираючись в далеку дорогу, дав їй волю, оточив її молодими дівицями, бо був певний, що вони вмовлять Варвару одружитися. Однак серед тих дівиць були і християнки (про що Діоскор не знав), вони навчили Варвару правд Христової віри, приготували її до святого хрещення. Так свята Варвара знайшла те, чого шукала, знайшла правду, дорогу, життя і спасіння – знайшла Ісуса Христа, якому жертвувала своє дівицтво.

Одного разу, було це вже після прийняття святого хрещення, вона пішла на будову нової купелі, яку зводили за наказом її батька. Коли Варвара побачила, що в одній стіні є лиш два вікна, вона веліла вибити ще й третє вікно, аби навіть стіна нагадувала їй про Пресвяту Тройцю. Святе передання далі оповідає, що на стіні того будинку, яка були викладена мармуром, вона пальцем намалювала хрест, а на підлозі відбився слід її стопи, – і ці знаки ніхто й ніколи не зміг стерти.

Коли батько повернувся додому, Варвара навіть не думала приховувати від нього своєї віри. Діоскор, почувши, що вона є християнкою, впав у такий скажений гнів, що вихопив меча і кинувся на дочку. Тоді – згідно з переданням – скеля розступилася й сховала святу діву. Але коли Варвара повернулася додому, то батько по-звірячому побив її, а потім за волосся потягнув до Маркіяна, правителя того краю. Той, побачивши перед собою таку вродливу дівицю, став лагідно її намовляти, щоб зреклася християнської віри, і підлесливо обіцяв їй усі розкоші світу. Але його слова не зворушили серця святої Варвари, тоді мучитель наказав її бити немилосердно воловими жилами, а рани натирати волосяними хустками і посипати сіллю. Коли все тіло мучениці вкрили глибокі рани, тоді велів кинути святу діву до в’язниці.

І ось вночі, посеред молитви, як свідчить передання, святій Варварі явився сам Христос Спаситель, Він зцілив її рани та укріпив сили на дальший подвиг. Вранці святу діву знову поставили на суді, і тоді всі побачили, що вона здорова. Маркіян приписував це силі своїх богів, але свята Варвара голосно заявила, що зцілив її Христос. Мучитель наказав прив’язати святу діву до дерева і залізними гаками шматувати її тіло. В часі тих мук одна християнська невіста на ім’я Юліянія стала вголос прославляти Ісуса Христа, тоді Маркіян наказав і її прив’язати поруч зі святою Варварою та шматувати її тіло і мучити у різний спосіб. Коли ж він побачив, що ані залізо, ані вогонь не вирвуть з їхніх сердець Христової віри, то наказав стяти святих мучениць мечем. І тоді сталася страшна річ, від згадки про яку кров стигне в жилах: рідний батько власного рукою вбив свою дитину. Діоскор сам визвався стяти голову святій Варварі, і на очах усього народу зробив це, а потім умертвив ще й святу Юліянію. Передання свідчить, що Бог на місці скарав поганську закаменілість, бо вдарив грім з чистого неба й убив Діоскора.

Тіла святих мучениць поховав побожний християнин Валентіян на місці, що звалося Геллас, за 15 миль від Евхаїти. Свята Варвара, згідно з Часословом, постраждала за правління Максиміяна (305-311), інші джерела вказують на час правління Максимина (236-238). У IV чи VI столітті, точно це важко з’ясувати, мощі святої мучениці Варвари було перенесено до Царгорода, а Бог, як до цього, так і після перенесення мощей, прославив їх численними чудами. Імператор Лев VI Філософ (886-912) побудував у Царгороді на честь великомучениці Варвари величаву церкву. У 1108 р. мощі святої Варвари було перенесено з Царгорода до Києва, а перенесла їх грецька цісарівна Варвара, дочка Олексія Комнена (1081- 1118), коли вийшла заміж за Святополка II (Михаїла) Ізяславича, великого князя і правителя Києва (1093-1113). Святополк побудував величавий золотоверхий Михайлівський монастир, у храмі якого й упокоїлися святі мощі.

Свята Варвара на Русі завжди була у великому почитанні, і сьогодні немає такої української хати, де б не було ікони святої мучениці. На іконах святу Варвару зображають з чашею в руці, вказуючи цим на її глибоку віру. І на Сході, і на Заході до неї звертаються як до покровительки вмираючих. У 1448 р. в Горкумі, в Голандії, один різник, що звався Гайнрих Рок, посеред палаючого дому, коли вогонь вже добрався до нього, призвав на допомогу святу Варвару, і чудом врятувався з вогню; весь покритий ранами, він дійшов до дому своєї доньки і не вмер доти, доки не прийняв святих Тайн. На цьому в народі ґрунтується глибока віра, що той, хто закликає на допомогу святу Варвару, не вмре без св. Тайн.

__________
У той самий день

Святого преподобного Йоана Дамаскина

Тропар преподобного, глас 8: Православія наставнику, благочестя й чистоти учителю,* вселенної світильнику,* монахів богонатхненна окрасо, Максиме премудрий,* ученнями твоїми все просвітив ти, сопілко духовна,* моли Христа Бога, щоб спас душі наші. 

Кондак преподобного, глас 2: Піснетворця і чесного проповідника Божого слова, учителя Церкви і поборника ворогів, прославмо Йоана: бо він взяв зброю, хрест Господній, і відбив всю хитрість єресей і як теплий заступник перед Богом, усім подає гріхів прощення. 

Преподобний Йоан народився 676 р. в Сирії, у місті Дамаску. Сирія була тоді (від 635 р.) під владою сарацинів. Батько Йоана, Сергій, на прізвисько Мансур (“відкуплений”), був побожним християнином, а славився такою чесністю, що халіф, правитель сарацинів, призначив його своїм таємним радником і довірив йому уряд однією зі своїх провінцій. Був Сергій чоловіком багатим, завдяки цьому він викуповував з неволі християн. Одного разу, серед невільників, яких він звільнив, був монах на ім’я Косма, чоловік незвичайної побожности і науки. Саме йому довірив Сергій виховання і навчання свого сина Йоана та ще одного хлопця сироту, який також називався Косма. Згодом він став Маюмським єпископом, що біля Гази, прославився своїми численними канонами, і був зачислений до лику святих (пам’ять його вшановуємо 12 жовтня).

Чеснотами і старанністю у навчанні відзначалися обидва учні, на втіху своєму вчителю Космі, який після закінчення їх наук пішов у монастир святого Сави і там побожно помер. А після смерти Сергія Йоан обійняв батьківський уряд і був за свою вченість і чесне життя у великій пошані при дворі сарацинського халіфа. Коли ж у Царгороді безбожний Лев III Ісавр почав жорстоко переслідувати всіх, хто почитав святі ікони, тоді Йоан, хоч і був мирянином, став писати в обороні почитання ікон такі глибокодумні послання, що вони переходили з рук в руки й усюди поборювали безбожну єресь. Злочестивий імператор Лев хотів помститися святому Йоанові і через донощиків повідомив халіфа, начебто Йоан задумав зрадити сарацинів, що він доносить грекам, коли ті мають на них напасти.

Як каже передання, халіф повірив у наклеп і наказав відрубати святому Йоанові праву руку. Та вночі, коли святий гаряче молився, йому явилася Пресвята Богородиця й оздоровила його, і знову став він володіти двома руками, а сарацини, вражені таким чудом, дослідили справу і пересвідчилися у його невинності. І хоч його нагородили новими почестями, все-таки святий Йоан вирішив піти за голосом свого покликання; він роздав усе своє майно вбогим, а сам зі святим Космою вступив до монастиря святого Сави. Ігумен віддав його під духовний провід одного старого і дуже строгого монаха-самітника, а той велів Йоанові керуватися такими правилами: Ніколи не творити власної волі, що є основою благочестя. Жертвувати Богу всі свої труди, заняття, журби і терпіння. Проганяти всяку думку про давнє життя. Не величатися ані мудрістю, ані нічим іншим, бо чоловік сам зі себе є нічим, невіжою і слабким. Мовчати і пам’ятати, що небезпечно навіть і щось добре говорити, якщо цього не вимагає обов’язок.

І так поволі преподобний Йоан став робити поступ у монашому житті. Старий монах найбільше випробовував його в чесноті послуху. Одного разу він велів Йоанові взяти кошики, які сплели монахи, віднести аж до Дамаску і там продати за нечувано високу ціну. Святий Йоан пішов. Ніхто у місті не впізнав в убогому монаху недавнього вельможу й управителя цього ж міста, усі з нього сміялися, немовби з придуркуватого, що заломив таку велику ціну за кошики. А св. Йоан терпеливо переносив усі насмішки і кпини й ходив вулицями доти, доки не знайшовся один давній його слуга, який упізнав Йоана і, з милосердя, купив у нього ті кошики. Було це лиш одне з багатьох випробувань. Преподобний Йоан зовсім позбувся власної волі, він нічого не робив без дозволу старця, не читав жодних книжок і нічого не писав.

Та якось, коли помер один монах, а брат померлого дуже сумував, то на його прохання святий Йоан написав стихири, які і до нині співають на кожному похороні.

І коли преподобний Йоан заспівав їх у келії, то почув це старий монах, і хоча сам був глибоко зворушений, однак за самовільний вчинок прогнав від себе Йоана. Гірко заплакав Йоан, наче б прогнано було його з раю, і просив монахів, щоб заступилися за нього перед строгим старцем, і той, після численних прохань, наказав Йоанові виконували найприкрішу монастирську роботу. Коли він ж побачив, що святий Йоан сповняє все з великою радістю, то прийняв його до себе і дозволив йому писати на славу Божу пісні (як свідчить передання, сталося це за велінням Пресвятої Богородиці, яка явилася у видінні старому монахові, наставникові преподобного Йоана).

І полилося правдиве золото, полилися прекрасні, що душу заворожують пісні. Візьмімо в руки Октоїх, більшу його частину уклав преподобний Йоан Дамаскин. Він написав багато канонів на Господські, Богородичні і свята святих. Його книга “Точний виклад православної віри” впродовж тривалого часу була найліпшим підручником. І послань він написав чимало; наче б з джерела лилася його наука, і тому названо його “золототочивим”. Патріярх Єрусалиму Йоан (помер 735 р.) висвятив преподобного Йоана на священика і призначив його проповідником при церкві святого Воскресення. Після смерти патріярха преподобний Йоан повернувся до монастиря.

А коли Костянтин Копроним став ширити іконоборську єресь, коли всі в’язниці були заповнені ісповідниками Христової віри, тоді преподобний Йоан пішов до Царгорода і там прилюдно виступив проти злоби імператора-єретика і проти тих єпископів, які забули про Бога і про совість, які зреклися святих ікон і стали єретиками. Через це святий слуга Божий дуже багато страждав, а озлоблений імператор на своєму лжесоборі в 755 р. сам з церковного амвона кинув клятву на Йоана, на яку святий відповів двома посланнями, в яких різко викривав єресь та її прихильників.

Помер преподобний Дамаскин у монастирі святого Сави, близько 776 р.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР