ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

суботу, 9 квітня 2016 р.

09.04.2016р. Б. / Святої матері нашої Матрони Солунської

Житіє святої матері нашої Матрони Солунської

Тропар, глас 4: Агниця Твоя, Ісусе, Матрона,* кличе великим голосом:* Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страдаю,* і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм,* і терплю ради Тебе, щоб і царствувати в Тобі,* і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою,* та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі.* її молитвами як милостивий спаси душі наші. 

Кондак, глас 5: Благочесно рабом Вседержителя ставши, злочестям вдадичиці не узалежнилася ти, чесна, а твердо витерпіла ти ув’язнення темничне і палючі рани і переставилась єси до Бога, мученице Матроно богомудра, молись за нас, які звершуємо пам’ять твою. 

Свята Матрона була невільницею жидівки Павтіли (Плаутиллі, Фатули), жінки воєводи міста Солуня. Як ревна християнка, Матрона пильно ходила до церкви, за що багато терпіла від в’їдливої жидівки. Якось жидівка запитала її, чому вона, замість жидівської божниці, пішла до церкви. “Тому, – відповіла свята Матрона, – що лишень у церкві перебуває Бог, той Бог, що покинув жидів через закаменілість їхніх сердець”. За слова ті жидівка тяжко побила Матрону і зв’язану кинула в темну пивницю. Наступного дня вона знайшла слугу Божу розв’язану, бо, за волею Божою, мотузка сама впали з її рук. Тоді жидівка наказала бити її немилосердно жилами і зв’язану залишила у в’язниці, а двері замкнула і запечатала. Однак через три дні знайшла святу Матрону знову розв’язану. 

Жиди, що зійшлися громадою, стали її так немилосердно бити палицями, що від їх рук свята мучениця померла. Тіло святої безбожниця-мучителька наказала викинути з вікна на улицю. Були то часи, коли пан міг безкарно забити свого невільника. Тіло святої Матрони чесно поховали солунські християни, а Олександр, єпископ Солуня, побудував на її честь прекрасну церкву. Павтіла не уникнула кари, вже через кілька днів після смерти святої Матрони вона нагло загинула. Смерть її була страшна, вона впала під прес до витискання винограду, який цілком її розтрощив.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятницю, 8 квітня 2016 р.

08.04.2016р. Б. / Собор святого архангела Гавриїла

Собор святого архангела Гавриїла

Тропар, глас 4: Небесних воїнств архистратиги,* молимо вас завжди ми, недостойні,* щоб ви вашими молитвами огородили нас* покровом крил духовної вашої слави,* охороняючи нас, що усильно припадаємо і кличемо:* Від бід ізбавте нас як чиноначальники вишніх сил. 

Кондак, глас 8: Пресвітлої і чесної, і вседітельної, преневимовної і страшної Тройці славний служителю і молитвенику, Архистратиже, нині безперестанно моли, щоб ізбавились ми від всяких бід і мук, щоб звали ми тобі: радуйся, покрове для рабів твоїх. 

Свята Церква два рази на рік почитає пам’ять архангела Гавриїла, сьогодні і 13 липня. У ці дні велике число вірних збиралися на молитву, тому-то і називається цей празник Собор святого архангела Гавриїла. Архангел Гавриїл – один із сімох ангелів, що предстоять перед престолом Божим, і про яких згадує святий євангелист Йоан в Одкровенні: “Благодать вам і мир від того, хто єсть і хто був і хто приходить; і від сімох духів, які – перед престолом його” (1, 4). Згідно зі святими отцями, імена тих сімох духів такі: Михаїл, Гавриїл, Рафаїл, Уриїл, Салатиїл, Єгудиїл, Варахиїл. Вони – немовби найвищі урядники Божого престолу. І так, Михаїл є начальником небесних сил, це він з окликом: “Хто як Бог!” – скинув диявола з небес до пекла. Гавриїл, коли явився Захарії, батькові святого Йоана Хрестителя, у храмі єрусалимському, щоб провістити йому народження Йоана, сказав про себе так: “Я Гавриїл, що стою перед Богом, і мене послано з тобою говорити та принести тобі цю благовість” (Лк. 1, 19). Отож архангел Гавриїл є посланцем Божим, який благовістить найважливіші і найсвятіші вістки. 

У Старому Завіті він провістив пророкові Даниїлові прихід Месії і зруйнування святині (див. Дан. 8, 16-26; 9, 21-26). Гавриїл приніс Пречистій Діві благовість Її Богоматеринства і нашого відкуплення. Ім’я Гавриїл – означає “кріпкий у Бозі”. За словами святого Єроніма, архангел Гавриїл поставлений над битвами і змінами царств. Згідно з переданням, він мав звістити Пресвятій Богородиці Її успення і вознесення до неба. 

Ім’я Рафаїл – означає “лик Божий”. Це він супроводжував Товію і сам сказав: “Я – Рафаїл, один із сімох ангелів, що завжди стоять приявні (перед Богом) й мають доступ до Господньої слави” (Тов. 12, 15). Ім’я Уриїл – означає “просвітитель затемнених”; Салатиїл – “той, хто молиться за людей і спонукає їх до молитви”; Єгудиїл – “прославитель Бога і помічник трудівників”; Варахиїл – “звіститель Божого благословення”.

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 7 квітня 2016 р.

07.04.2016р. Б. / Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ про подолання моральної недуги корупції

Не викривляй закону, не дивися на особи і не бери дарунків, тому що дарунки засліплюють очі мудрих і перекручують справу правих (Второзаконня 16, 19).

Дорогі в Христі!
Уже два роки поспіль наше суспільство йде шляхом, започаткованим Революцією гідності. Це шлях внутрішнього преображення і очищення, породжений щирим поривом молоді, що вийшла на майдани України восени 2013 року. Це шлях, який скропила своєю кров’ю Небесна сотня. Цим шляхом українці продовжують іти, незважаючи на зовнішню агресію, бо на нашій сторожі стоять відважні захисники: воїни, медики, волонтери.

Проте на цій дорозі державного і суспільного будівництва є ще чимало перешкод, не тільки зовнішніх, але і внутрішніх. Однією з найбільших внутрішніх загроз є корупція, яка в сучасних умовах гальмує розвиток економіки та громадянського суспільства, навіть більше – несе загрозу самій національній безпеці нашої держави. Корупція в Україні набула ознак системного явища, яке поширює свій негативний вплив на всі сфери суспільного буття, дедалі глибше вкорінюючись у повсякденному житті як основний, швидкий та найбільш дієвий, але водночас – протиправний, засіб вирішення питань чи досягнення певних цілей.

Особливістю корупції є те, що вона боїться прозорості, згідно зі словами Святого Писання: «Хто чинить зло, ненавидить світло, тож і не йде до світла, щоб не виявились діла його» (Ів. 3, 20). У нашому суспільстві існує потужний запит на прозорість діяльності державних установ, проведення судової реформи та боротьби зі злом корупції у всіх гілках державної влади. Нам прикро констатувати, що злочинні корупційні схеми, які формувалися десятиліттями, існують і сьогодні, продовжуючи свою спустошливу дію. Це створює середовище підозри і недовіри серед людей, прирікаючи їх до життя у страху та непевності.

Церква завжди була і буде разом зі своїм народом, щиро підтримуючи його шляхетні прагнення будувати своє майбутнє на основі чесності, справедливості та прозорості. Вона не може бути байдужою до ран суспільства, оскільки це суспільство є немовби її тілом. Рани суспільства – це також рани Церкви. Тому нинішнім Посланням прагнемо дати короткий аналіз цього згубного явища в нашому українському суспільстві та вказати на можливі шляхи його подолання з погляду віруючої людини та у світлі соціального вчення Вселенської Церкви.

Моральне зло корупції

«Корупція» – слово латинського походження, що означає «псувати», «завдавати шкоди», «руйнувати», «викривляти», «фальсифікувати». Це не якась одноразова дія, а стан. У Катехизмі «Христос – наша Пасха» наша Церква навчає, що «корупція – суспільно небезпечне явище, а з християнського погляду – гріх» (п. 967). «Корупційну дію вчиняють як ті, що вимагають хабара та приймають його, так і ті, що пропонують хабар і дають його» (п. 966). «Християнин не може брати участі в корупційних діях і не повинен мовчати, коли це роблять інші» (п. 967).

Рівень корупції є своєрідним показником морального стану суспільства в цілому та кожної особи зокрема. Може з’явитися ілюзія, що корупція полегшує життя, але вона повільно руйнує суспільний організм та серця людей.

Одним із проявів корупції, що дуже поширений у нашому суспільстві, є хабарництво. Воно полягає в одержанні дарів у двох випадках: або за послугу, яку ми відповідно до свого стану чи своєї посади зобов'язані комусь надати; або за послугу, яку згідно із законодавством ми не маємо права надавати. Це поведінка, що спрямована на отримання неправомірної вигоди. Будучи гріхом, хабарництво «затруює співжиття між людьми і загороджує шлях до спасіння». При цьому слід наголосити, що корупційну дію вчиняють як ті, що вимагають хабар і приймають його, так і ті, що пропонують хабар і дають його.

Що ж дає початок корупції? В Євангелії від Матея Божественний Учитель застерігає своїх учнів: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить, і де підкопують злодії і викрадають. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить, і де злодії не пробивають стін і не викрадають. Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 19-21). Тож згідно з Господніми словами, першопричиною корупції є гріховна прив’язаність людського серця до тлінних і минущих благ світу цього, які людина помилково вважає своїм справжнім скарбом, живучи так, начебто Бога немає. Про це говорить і святий апостол Павло, вбачаючи саме в грошолюбстві корінь усякого зла, включно з віровідступництвом: «А ті, що хочуть багатіти, впадають у спокусу та в тенета, і в безліч бажань безглуздих та шкідливих, що штовхають людей у прірву та погибель. Бо корінь усього лиха – грошолюбство, до якого деякі вдавшися, від віри відбились і прошили себе численними болями. Ти ж, чоловіче Божий, утікай від цього» (1Тим. 6, 9-11).

Святіший Отець Франциск у своїй книжці «Зцілитися від корупції» підкреслює, що скорумпована особа «не знає ні братерства, ні приязні, для неї існують лише співучасники». Корумповане суспільство поступово розхитується та розпадається, у ньому втрачається розуміння загального блага. Таке суспільство перетворюється на набір ватаг, де переважають кумівство і клановість.

У суспільстві, позначеному корупцією, відповідальними за це явище є всі його члени. Проте чи не найбільшу відповідальність як у виникненні корупції, так і в її поширенні мають ті, хто в особливий спосіб покликаний служити загальному добру – державна влада та представники політичної спільноти. На органах державної влади лежить перша відповідальність за здійснення заходів щодо оздоровлення суспільного організму від цієї смертоносної недуги та створення таких умов, які б унеможливлювали виникнення чи поширення цього руйнівного явища.

На всіляку підтримку та похвалу заслуговують ті свідомі та чесні громадяни, які не погоджуються на гріх корупції та - нерідко з великими невигодами чи навіть і ризиком для себе - встають до боротьби проти цього морального і суспільного зла. Церква підтримує також різні суспільні ініціативи та громадські організації, які об’єднують чесних і принципових людей задля протидії та поборення явища корупції в нашому суспільстві. Вельми похвальним було б, якщо б такі групи поставали в середовищах, які найбільше податливі на гріх корупції, наприклад: у судовій системі, у сфері медицини, у правоохоронних органах, у митній та податковій службі, а особливо – у ділянці освіти, оскільки цей гріх в освітніх закладах має чи не найбільш згубні наслідки, бо сіє моральне спустошення в молодих душах, відбираючи їм надію та деморалізуючи їх. Створюючи такі «простори чесності», працівники цих сфер не лише відмежувалися б від співучасті у структурах гріха, а й допомогли б іншим людям, часто залежним від їхніх послуг, не піддаватися спокусі хабарництва та інших корупційних дій.

Утім, як показує досвід різних країн, подолати корупцію неможливо лише за допомогою громадських ініціатив, зовнішнього примусу чи каральної сили державного закону. Зцілення від цього гріха та преображення людського серця можливе тільки через визвольну силу Божественної благодаті та відкритість людини до Бога, який милосердиться над нею. Тому Церква кличе своїх вірних до навернення задля подолання цього зла через витривалу співпрацю з благодаттю Святого Духа, який здатний очистити людське серце і таким чином відновити «лице Землі» (пор. Пс. 104, 30).

Зцілення від корупції

Боже Слово навчає нас, що саме в людському серці знаходиться зародок корупції як морального зіпсуття людини, що проявляється опісля цілою низкою гріхів в особистому та суспільному житті. В Євангелії знаходимо безліч прикладів корумпованих діячів - від Ірода та Іродіади аж до Юди, котрий задля тридцяти срібняків продав самого Спасителя. Однак маємо і приклади грішників, котрі каються і стають здатними подолати нечесний спосіб життя, зокрема ідеться про митарів Закхея та Матея. Різниця між цими двома групами біблійних персонажів полягає в тому, що останні, на відміну від перших, відкриті до Божого милосердя, бо свідомі власної слабкості, і готові прийняти дар зцілення.

Особливим простором, в якому діє Господня благодать у людському житті, є сумління кожної чесної особи. За словами Отців Церкви, сумління є голосом Божим у душі людини. Цей голос будить нас, робить нас вразливими до добра й зла та здатними приймати рішення, згідні з Божою волею щодо нас і наших ближніх. Якщо ж це внутрішнє осердя, яке Святе Письмо ще називає серцем, є морально знищеним, то стає закам’янілим і людина часто вже не відчуває, що корупція є злом. Проте Господь не мовчить. Він промовляє до нас і надалі, закликаючи до покаяння та обіцяючи здійснити таїнственну переміну нашого серця, оздоровче преображення всієї нашої істоти. Про таку переміну кам’яного серця на серце, чутливе до Божого закону, говорить пророк Єзекиїл: «Я дам їм нове серце й вкладу в них новий дух, я вийму з їхнього тіла камінне серце й дам їм серце тілесне, щоб вони за моїми заповідями ходили та моїх законів пильнували і їх виконували. Тоді вони будуть моїм народом, а я буду їхнім Богом» (Єз. 11, 19-20).

У цій визвольній мандрівці навернення і очищення людського серця важливу роль мають досвідчені наставники – душпастирі. Вони від Божого імені покликані промовляти до людських сумлінь і сердець, просвічувати їх Господньою наукою та оздоровлювати у Святих таїнствах. Цю свою пророчу місію об’являти і нагадувати людям Божу правду, закликати їх до навернення та покаяння Церква покликана виконувати завжди, надто тоді, коли темрява гріха стає особливо густою та загрозливою. Словами апостола Павла, скерованими до Тимотея, Церква нині звертається до всіх душпастирів, закликаючи їх до ревного проповідування вірним Слова Божого, до передавання їм здорової євангельської науки: «Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою» (2 Тим. 4, 2). Апостол народів  був переконаний у преображальній силі Слова Божого, бо й сам, будучи у в’язниці, посеред ночі у видінні почув скеровані до нього слова самого Господа: «Не бійся, говори лиш, не мовчи, бо я з тобою, і ніхто не нападе на тебе, щоб тобі завдати лиха…» (Ді. 18, 9-10).

Особливою лічницею людського сумління від усякого гріха є Святе Таїнство Сповіді. У цьому Таїнстві наш Спаситель, за посередництвом служіння свого священика, як той євангельський милосердний самарянин, виливає оздоровчі потоки Божого милосердя на наші рани, допомагаючи нам двигнутися з неволі грішних звичок, і дарує нам необхідну благодать, щоб протистояти руйнівній силі скорумпованого суспільства. Кожен віруючий, перш ніж приступити до Покаяння, нехай зробить щирий іспит сумління перед Господнім обличчям, щоб з’ясувати, чи часом не завинив проти суспільної справедливості та любові до ближнього через участь у корупційних діях, через створення корупційних схем чи сприяння їм, через давання, приймання або вимагання хабарів тощо. Усвідомлення свого гріха – це  ознака живого сумління і перший крок до зцілення. Відтак смиренне визнання гріха перед Богом у присутності священика в Таїнстві Сповіді має супроводжуватися щирим прагненням розірвати з цим гріхом та готовністю великодушно виправити завдану іншим людям та всьому суспільству шкоду. А душпастирі нехай чувають над сумлінням своїх вірних та під час уділення Таїнства Покаяння звертають увагу каяників на гріх корупції, пояснюючи його велику небезпеку, яка в деяких випадках може навіть стати перешкодою для спасіння їхньої безсмертної душі.

Окремим завданням церковної спільноти є молитися за людей, поневолених гріхом корупції. Добрим почином у змаганні за очищення суспільства від цього зла можуть стати парафіяльні «Книги чесності», в яких будуть записані імена людей, котрі добровільно та урочисто відмовляться від давання та приймання хабарів чи здійснення інших корупційних дій. Бо ж найкращою і найбільш ефективною відповіддю з боку християн на гріхи грошолюбства, хабарництва й нечесності стане утвердження у своїх середовищах життя і праці духу євангельської любові до ближнього, дієвої солідарності з убогими та відповідальності за загальне добро всього українського суспільства. Щоб бути «світлом для світу» посеред темряви гріха, закликаємо душпастирів, монашество та всіх мирян Церкви зробити все від нас залежне, щоб наші церковні спільноти і структури стали взірцем прозорості й чесності, духовно-моральним простором, вільним від корупції в будь-яких її проявах.

Відчуваючи відповідальність перед Богом за майбутнє нашого народу, усе суспільство має об’єднати свої зусилля для духовного і морального преображення, в якому силою благодаті Духа Святого кожен стає опорою всім іншим. У здійсненні цього завдання ми не  самотні, ми не покинуті напризволяще. Той, хто відчуває зневіру та відчай, має почути Христовий докір: «Маловіре, чого засумнівався?» (Мт. 14, 31). Наш Господь і Спаситель неодмінно допоможе нам збудувати міцну і процвітаючу державу, якщо кожен із нас, відповідно до свого життєвого завдання і покликання, буде посвячуватися цій благородній меті. Господь на цьому шляху запевнює нам свою божественну благодать, яка «завжди недужих оздоровлює і те, що їм недостає, доповнює», а свята Церква закликає нас до великодушності словами великопісної молитви: «Постивши, браття, тілесно, розпочнімо й піст духовний: розв’яжімо всякий союз неправди, усуньмо несправедливе ярмо, накинуте на ближнього, розірвімо всякі несправедливі угоди. Даймо голодним хліб, а бездомним притулок, щоб удостоїтися нам великої благодаті в Христа Бога».

Бажаючи всім відваги та витривалості на цьому шляху оновлення, призиваємо на всіх благословення всемогутнього Бога - Отця, і Сина і Святого Духа!

Від імені Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ
+ СВЯТОСЛАВ
Дано у Львові-Брюховичах,
6 квітня 2016 року Божого,
у день Святих пророка Захарії та
святителя Артемона, єпископа Селевкії Пісідійської


Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної  Божественної Літургії в П'яту неділю Великого посту, 17 квітня цього року

середу, 6 квітня 2016 р.

06.04.2016р. Б. / Християнська Галичина, як лакмусовий папірець

У Хрестопоклінну Неділю Великого посту за юліанським календарем у багатьох містах і містечках Галичини пройшли багатотисячні Хресні Дороги. Здавалось би, нічого надзвичайного не трапилось. Відколи комуністичний режим впав, такі Хресні Дороги – звичайне явище для Галичини. Проте у актуальному українському контексті саме ці Хресні Дороги мають особливе значення.

Як виявилось, усі потуги різношерстої католикофобної публíки в Україні практично не принесли жодного відчутного результату, окрім очевидної консолідації католиків. Ці потуги католикофобів, українських і не зовсім, також продемонстрували, що насправді в українських суспільних реаліях католикофоб практично завжди є і українофобом та галичанофобом. Цікаво зазначити, що ця публіка, хоча частина її і живе на галицьких теренах, до Галичини і галичан ставиться з величезним презирством, яке межує з ненавистю. Звісно, закономірно виникає асоціація з московитськими окупантами, які десятиліттями спокійнесенько собі жили в Україні, люто ненавидячи все українське. Тут, звісно, християнам залишається одне – любити своїх ворогів. І саме з причини цієї любові свідчити їм про те, що без покаяння вони перебувають в реальній небезпеці опинитися поза Божою Любов’ю у вічності. Єдине, що з християнського погляду є тут проблемного, що частина цієї публíки вперто асоціює себе з УГКЦ або ж такі асоціації в людей виникають з причини їхнього місця праці.

Для самої ж Галичини багатотисячні Хресні Дороги стали черговий раз підтвердженням, що вона усе ще залишається частиною середньоєвропейського культурного простору і, бодай традиційно, християнською. У цьому її відмінність від решти України.

І саме завдяки тій відмінності, Галичина є практичним лакмусовим папірцем на перевірку справжніх намірів різноманітних вболівальників за толерантність, за права людини, європейську й унітаризовано-уніфіковану Україну і т.п. Події останнього часу показали, що так звані борці за толерантність, «права» ЛГБТ, ліволіберальні євроінегратори, українські долярові та євро патріоти, насправді, за першої ж можливості забувають, що таке толерантність, що таке фундаментальне право на свободу совісті, що таке повага до іншого, відмінного, що таке дійсно європейські цінності, збудовані на повазі до людини. Вочевидь для них усі, хто думає інакше, інакше вірить, інакше говорить, – не люди. А це і є справжнісінький нацизм, який заперечує людськість іншого, відмінного. І вся от ця різнобарвна, розмаїта, католикофобна публíка готова жертвувати всім, а особливо іншими, заради осягнення своєї фата-моргани гендерного, денаціоналізовано, антихристиянського «раю».  

Чи комусь подобається, чи не подобається той факт, що така сучасна Галичина, яка вона є зараз – це в першу чергу продукт клопіткої праці УГКЦ, особливо в ХІХ ст. й в першій половині ХХ ст., без греко-католицтва Галичина не є Галичиною. УГКЦ – конститутивна частина ідентичності галичан і тому десь на підсвідомому рівні напад на УГКЦ, на християнство, на християнські та консервативні цінності, галичани, сприймають як напад на власну ідентичність. Поки що занадто зарано для екзальтованих висловлювань на кшталт львівської екс-чиновниці про те, що християни мають звикати жити в меншині. Принаймні в Галичині це відбудеться ще не так скоро, якби хотілося «просвітленим» люциферіанським «світлом» і скріпленим ґрантами ліволіберальних західних фондів, новітнім «просвітителям».

Але нам, галицьким християнам, не варто розслаблятися і нічого не робити. На сьогоднішній момент, в умовах, коли злочинно корумпована влада в Україні заради задоволення своєї пажерливої жадоби самозбагачення і нічим не обмеженої влади штовхає найбільшу європейську країну до жахливої катастрофи, саме ми – християни, можемо, опираючись на 2000-літіній досвід Католицької Церкви, запропонувати суспільству альтернативу справедливішого й стабільнішого суспільства, відкритого до розвитку й підвищення добробуту кожного його члена.

Але, як це завжди в історії буває, ми цей історичний шанс, який нам дає Боже Провидіння, можемо дуже легко змарнувати. Здається, що саме цим, українські християни і займаються. Бог нам дав свобідну волю, яку Він повністю шанує. І тільки на нас лежить відповідальність за те, чи скористаємося ми шансом, який нам дає сьогодні Бог, чи ні.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

вівторок, 5 квітня 2016 р.

05.04.2016р. Б. / Глава УГКЦ: «Чи надто рано говорити про примирення, коли ще триває війна?»

Соціологи стверджують, що за останній рік нечувано зросла згуртованість українського суспільства і відчуття єдності в нашому народі. Одначе єдність, щоб бути тривалою, не може ґрунтуватися лише на консолідації перед лицем небезпеки та зовнішньої загрози. Вона має базуватися на глибших і міцніших фундаментах, якими є почуття солідарності, відповідальність за спільну спадщину предків, вдячність за приналежність до великого духом і благородного у своїх прагненнях народу. 

Про це мовиться у Посланні Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава до духовенства і вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі з нагоди Року Божого милосердя.

Предстоятель вважає, що у Святому році Божого милосердя слід також просити в Господа ласки зміцнення нашої національної єдності через працю над внутрішньо-українським примиренням і поєднанням. Наші вороги впродовж історії не раз намагалися розділити українську землю, розсварити і роз’єднати наш народ. Якщо їм це вдавалося, народ у своїх визвольних змаганнях зазнавав поразки, а держава потрапляла в занепад і руїну. Нам слід пройти до кінця важкий, але визвольний шлях пізнання історичної правди, щоб звільнитися від накинених нам чужинцями штампів, від ідеологічних нашарувань та історичних стереотипів минулого.

Водночас Блаженніший Святослав звертає увагу на примирення між народами.

«Цей заклик для нас, українців, – вважає Архиєрей, – є актуальним як ніколи раніше. Може, хтось скаже, що говорити про примирення під час війни ще надто рано, не на часі. Адже до давніх і ще не очищених взаємним прощенням та примиренням історичних ран додалися нові несправедливості, нові кривди. Хтось скаже, як можна примиритися із сусідом, який не те що не вибачився досі за минулі кривди, а й знову атакує та сіє в нашому домі спустошення і смерть? Однак прощення зовсім не означає схвалення дій кривдника чи потурання його злочинам. Прощення означає перемогу над ворогом у власному серці через недопущення до власного нутра сліпої ненависті й бажання помсти. Милосердя і справедливість не суперечать одне одному, а радше зумовлюють і доповнюють одне одного, щоб осягнути в досконалій любові свій найвищий вимір».

Глава Церкви пригадав слова святого Папи Івана Павла ІІ, який у Посланні з нагоди Дня миру 2002 року сказав: «Немає миру без справедливості, немає справедливості без прощення». А далі пояснив це своє твердження так: «Оскільки людська справедливість є завжди крихкою і недосконалою, податливою на обмеження та людські егоїзми, її слід здійснювати й певною мірою доповнювати прощенням, яке зцілює рани і відновлює до глибин порушені людські взаємини. Це стосується як напружень між поодинокими людьми, так і конфліктів загального характеру, зокрема й міжнародних. Пробачення жодною мірою не суперечить справедливості, бо воно полягає не в тому, щоб занехаювати слушні вимоги, а в тому, щоб виправити порушений лад. Пробачення радше прагне повної справедливості, що провадить до спокійного ладу, який є не так нетривалим і тимчасовим припиненням військових дій, як ґрунтовним зціленням кривавих душевних ран. Для такого зцілення однаково важливі і справедливість, і пробачення».

«Після відновлення на наших землях справедливого миру ми маємо пройти шлях довершення примирення через милосердя і прощення нашим ворогам. Тільки такий мир буде тривалим, і тільки з ним ми зможемо будувати цивілізовані стосунки з нашими сусідами. Почати крокувати цим шляхом слід уже тепер, молячись про мир, захищаючи мир, бажаючи творити мир у своєму народі й між народами», – підсумував Блаженніший Святослав.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ