19.03.2011р. Б. / Про спільну зустрічі катехитів зі всіх єпархій говорили у Гошеві

15 березня 2011 року в монастирі отців василіан (с. Гошів Івано-Франківської області) відбулося засідання оргкомітету з проведення спільної зустрічі катехитів зі всіх єпархій (екзархатів) УГКЦ в Україні. Під час зустрічі учасники детально обговорили програму заходу, запланованого на 4-5 червня цього року.

У перший день конференції, ініціатором якої є Катехитична комісія Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ, відповідно до програми, передбачено заходи винятково для катехитів. А другий день (5 червня) присвячений всім прочанам: дітям, молоді та дорослим. Розпочнеться він об 11.00 Архиєрейською Літургією та молитовно-мистецькою академією «Благословляю і молюсь», в основі якої будуть слова молитовного спілкування з Богом Митрополита Андрея (Шептицького). «Спільна молитва на Ясній горі під покровом Гошівської Божої Матері, а також обмін досвідом та підбиття підсумків візитацій катехитичних шкіл мають стати вагомим поштовхом до дальшої активізації катехитичного служіння в Україні», - відзначають організатори.

Джерело:

Департамент інформації УГКЦ

Якщо на те буде воля Божа, то й я, негідний, зможу взяти участь у тих заходах...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

19.03.2011р. Б. / Єпископи УГКЦ з усього світу прибувають до Львова для участі у Виборчому Синоді

Вчора, 18 березня, для участі у роботі Виборчого Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, який обере нового Отця і Главу УГКЦ, до Львова розпочали прибувати члени Синоду. У роботі Синоду, що його очолить Адміністратор УГКЦ Високопреосвященний Владика Ігор (Возьняк), за попередніми даними візьмуть участь 45 єпископів УГКЦ з України та з-за кордону (Західної Європи, США, Канади, Бразилії, Аргентини та Австралії). П’ять членів Синоду з поважних причин не зможуть взяти участь у його засіданнях.

Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви для обрання Верховного Архиєпископа розпочнеться 21 березня у Реколекційному центрі імені Патріарха Йосифа Сліпого у Львові - Брюховичах. Відповідний Декрет з цього приводу 11 лютого у Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, підписав Архиєпископ Ігор (Возьняк).

«До участі у Синоді скликаються всі єпископи Української Греко-Католицької Церкви, члени Синоду Єпископів УГКЦ, особливо ті, які силою права мають важкий обов’язок брати у ньому участь», – наголошує Преосвященний Владика Ігор.

За словами Адміністратора Церкви, Виборчий Синод УГКЦ скликаний на підставі норми канону 128, пункту 3 Кодексу канонів Східних Церков. Члени Синоду Єпископів УГКЦ будуть залишатися у місці проведення Синоду до підтвердження вибору Святішим Отцем та офіційного проголошення нового Предстоятеля УГКЦ.

Усі члени Синоду Єпископів мають активний голос у виборах. Кожен єпископ має право на один голос. Голосування через заступника або листом заборонене. Тільки члени Синоду, секретар і лічильна комісія можуть перебувати в кімнаті для виборів.

Головуючим на Синоді є Адміністратор Церкви. Для допомоги у виборах серед числа членів Синоду будуть призначені два єпископи для лічильної комісії і секретар. Присутні мають відповідальний обов'язок зберігати таємницю стосовно усіх питань, що стосуються виборів, упродовж і після Синоду.

Зазвичай потрібно отримати дві третини голосів, щоб бути обраним. Партикулярне право УГКЦ після дванадцятьох безрезультатних голосувань зменшує цю вимогу до абсолютної більшості. Коли вимога зменшується до абсолютної більшості, число кандидатів повинне бути зменшене до двох з найбільшою кількістю голосів.

Обраний буде мати два корисні дні, щоб прийняти чи відхилити вибір. Відхилення вибору призведе до абсолютної втрати цих прав, однак особа може бути переобрана.

Обраний єпископ надішле власноручного листа до Римського Архиєрея для затвердження виборів. Після отримання затвердження він складає визнання віри й обітницю ревно виконувати свій уряд перед Синодом Єпископів, а після проголошення його обрання буде проведено інтронізацію нового Глави УГКЦ згідно з приписами літургічних книг, після чого він отримає повні права на свій уряд.

Нагадуємо, що 10 лютого на прес-конференції у Києві Блаженніший Любомир повідомив про те, що того дня Папа Венедикт XVI прийняв його зречення з уряду Верховного Архиєпископа Української Греко-Католицької Церкви. Відповідне прохання до Святішого Отця Глава УГКЦ подав, коли йому виповнилося 75 років.

«Сьогодні, коли я вже не маю достатньо сил, хочу передати уряд своєму наступникові, який ефективно продовжуватиме цю працю. Бо це не моя праця і я не є ключем. Ключем є Церква, а мета нашої праці – служіння Церкві, і ми стараємося це виконувати доти, доки можемо це робити ефективно», – пояснює своє рішення Блаженніший Любомир.

Джерело:

Департамент інформації УГКЦ

VirtaPay

VirtaPay

Поспішайте зареєструватися у цьому чудовому інтернет-банку доки він ще працює у тестовому режимі та одержіть свою частку у вигляді бонусу 25$ за реєстрацію та ще 20$ за кожен вхід і активність.

18.03.2011р. Б. / Владика Ігор просить молитися за «дар покаяння, прощення та примирення з невинно убієнними дітьми»

У другу суботу Великого посту наша Церква у молитві згадує дітей, які згинули через аборти. Цей день є днем скорботи за втраченими дітьми, а для тих, хто обтяжений цим гріхом – часом усвідомлення, прощення та примирення. З цього приводу Високопреосвященний Владика Ігор (Возьняк), Адміністратор УГКЦ, написав спеціальне Звернення, яке має бути прочитане в усіх храмах УГКЦ в одну з неділь Великого посту.

«З моменту зачаття нове людське життя має тіло і безсмертну душу. Каже Господь: «Перш ніж ти вийшов з лона, освятив Я тебе» (Єр. 1,5). Тому Церква кличе до своїх синів та дочок: нехай кожен шанує та захищає людське життя від миті зачаття. Хай кожен своїм свідченням і твердою позицією допоможе зцілитися нашому суспільству від тяжкої духовної прокази – абортів», – пише Владика Ігор.

У Зверненні він пригадує, що Бог забороняє позбавляти життя ненароджену дитину. Цей гріх є важким гріхом вбивства людини, незалежно від того, що про це говорять державні закони та суто земні міркування.

«Не дозволяймо приспати наше сумління, коли говорять про «зародок», «фетус», «ембріон», «плід» начебто про щось незрозуміле, а не про живу людину. Будьмо пильні і настановляймо ближніх, що «аборт», чи то «переривання вагітності», є нічим іншим, як позбавленням життя живої, але ще ненародженої людини», – закликає Адміністратор УГКЦ.

При цьому Владика Ігор перестерігає, що голос крови невинно вбитої людини кличе з землі до Бога про помсту (пор. Бут. 4, 10). «Тому тягар вбивства ненародженої дитини неодмінно позначається на обох її батьках, їхньому потомстві та всіх, причетних до цього гріха. Проте Господь сказав: «Коли мій народ, що зветься моїм ім'ям, упокориться, буде молитися та шукати обличчя мого й навернеться від своїх лихих доріг, то я почую з неба й прощу гріхи їхні й вигою їхню землю»», – пояснює архиєрей.

На завершення документа Владика Ігор просить молитися за «дар покаяння, прощення та примирення з цими невинно убієнними дітьми, які через нашу гріховність і твердосердність не змогли навіть побачити світло сонця».

Звернення з нагоди дня пам'яті дітей, убитих шляхом аборту

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі!

У другу суботу Великого посту наша Церква у молитві згадує дітей, які згинули через аборти. Цей день є днем скорботи за втраченими дітьми, а для тих, хто обтяжений цим гріхом – часом усвідомлення, прощення та примирення.

З моменту зачаття нове людське життя має тіло і безсмертну душу. Каже Господь: «Перш ніж ти вийшов з лона, освятив Я тебе» (Єр. 1,5). Тому Церква кличе до своїх синів та дочок: нехай кожен шанує та захищає людське життя від миті зачаття. Хай кожен своїм свідченням і твердою позицією допоможе зцілитися нашому суспільству від тяжкої духовної прокази – абортів.

Пригадуємо вам, що Бог забороняє позбавляти життя ненароджену дитину. Цей гріх є важким гріхом вбивства людини, незалежно від того, що про це говорять державні закони та суто земні міркування. Перше-бо нам треба слухатися Бога, а не людини!

Не дозволяймо приспати наше сумління, коли говорять про «зародок», «фетус», «ембріон», «плід» начебто про щось незрозуміле, а не про живу людину. Будьмо пильні і настановляймо ближніх, що «аборт», чи то «переривання вагітності», є нічим іншим, як позбавленням життя живої, але ще ненародженої людини.

Коли невинно вбивають людину, то голос її крови кличе з землі до Бога про помсту (пор. Бут. 4, 10). Тому тягар вбивства ненародженої дитини неодмінно позначається на обох її батьках, їхньому потомстві та всіх, причетних до цього гріха. Проте Господь сказав: «Коли мій народ, що зветься моїм ім'ям, упокориться, буде молитися та шукати обличчя мого й навернеться від своїх лихих доріг, то я почую з неба й прощу гріхи їхні й вигою їхню землю» (II Хр. 7, 14).

Тож нехай у час Великого посту, коли Церква вшановує пам'ять вбитих шляхом аборту дітей, кожен перепросить Господа Бога за цей гріх дітовбивства, який обтяжує нашу державу. Попросімо зіслати нам дар покаяння, прощення та примирення з цими невинно убієнними дітьми, які через нашу гріховність і твердосердність не змогли навіть побачити світло сонця.

Хай Всемилостивий Господь змилосердиться над нами, нашими матерями і батьками, поколіннями, над нашим народом та нашою державою і дарує вічний упокій невинно убієнним ненародженим дітям.

+ Ігор (Возьняк),

Адміністратор Української Греко-Католицької Церкви

Дано у Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 17 березня 2011 року Божого

---

Всесвітлішим, всечеснішим та преподобним отцям-душпастирям доручаю прочитати це Звернення в усіх храмах УГКЦ в одну з неділь Великого посту та додати таке прохання до сугубої єктенії на Божественній Літургії:

«Ще молимось, Господи, за дітей, навмисно вбитих у лоні матері, а також за тих, що стали жертвами людських діянь та експериментів і загинули, не прийнявши тайни Хрещення. Ти сам охрести їх, Господи, в морі щедрот Твоїх і не позбав їх Твого Божого світла та Царства Небесного; змилосердися над слугами Твоїми — матерями та батьками, з волі яких було допущено аборт, та всіма тими, хто причетний до гріха навмисного дітовбивства. Подай їм ласку покаяння, прощення та примири їх зі святою Твоєю Церквою».

Джерела:

Департамент інформації УГКЦ

18.03.2011р. Б. / Без любові до ближнього милостиня не є справжньою

Приймаючи у п’ятницю, 11 березня 2011 р., членів бельгійської Асоціації «“Pro Petri Sede”», яка щороку надає матеріальну підтримку для потреб Апостольської Столиці, Папа Бенедикт XVI наголосив на важливості милості. Під час зустрічі, що відбувалася в перший тиждень Чотиридесятниці, Святіший Отець ще раз наголосив на тому, що це – «період посту, молитви та взаємоподілу», який сприяє внутрішньому паломництву до Того, Хто є Світлом для світу.

«Ми потребуємо, щоб нас просвітив Христос, щоб ми, в свою чергу, відчуваючи невідкладність нашої відповідальності щодо бідних теперішнього часу, звернули до них наш погляд, який повертає довір’я та відкриває перспективу блаженної вічності», – зазначив Бенедикт XVI, додаючи, що роблячи свій вклад у боротьбу з бідністю, «взаємоподіл та милостиня наближають нас до інших».

Але, додав Папа, без любові, яка його надихає, та витканих ним братерських зв’язків, дар залишається нічим. Натомість, коли діємо, керуючись милосердною любов’ю, тоді «висловлюємо істину про наше буття, тому що більшою радістю є давати, ніж отримувати». Адже ділячись з ближнім, «через отриману радість відчуваємо, що повнота життя похотить із Божої любові». І саме тому «милостиня наближає нас до Бога та спонукує до навернення».

Великодушна пожертва, яку Асоціація передає Папі, дає йому можливість поспішати з допомогою народам, тяжко випробуваним різними стихійними лихами, а «служіння милосердя, – пригадав Бенедикт XVI, – належить до самої природи Церкви» та є живим вираженням Божого піклування про всіх людей. «Приносячи необхідну матеріальну допомогу, – вів далі Папа, – Церква має можливість також запропонувати уважність серця та любов, яких дуже потребують люди, що зазнають випробувань». Бо кожен, за словами Святішого Отця, «покликаний до спасіння, що випливає з Христової перемоги над будь-яким злом, що утискає людину».

Джерела:

Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя

VirtaPay

VirtaPay

VirtaPay додає по $ 20 в день на ваш рахунок за участь, оскільки він вже працює (поки-що в тестовому режимі) в online і готується запустити всі послуги на фаховому рівні.

16.03.2011р. Б. / Україна повірить у себе лише тоді, коли повірить у себе її Церква

Львів – Поданий нижче текст – це роздуми мирянина про обрання нового Глави Української Греко-Католицької Церкви, яке розпочнеться 21 березня цього року. Церква, як відомо, належить вічності та, згідно з обітницею Божою, є неподоланною. Але свій план Господнє Провидіння реалізовує через людей – земних, а тому часом недосконалих і суб’єктивних. Таїнство поєднання одного і другого якраз і відбуватиметься в УГКЦ під час виборчого Синоду. По-перше, завданням усіх єпископів є пізнати Божу «думку», Його святу волю – іншими словами, обрати того, кого перед тим уже вибрав Господь Бог. По-друге, своїм особистим голосом єпископи мають передати думку всього Божого народу, зіткану з численних голосів духовенства, монашества й нас, мирян. Адже Божий люд також є «передавачем» Божої волі – звичайно, за умови, що він щиро намагається її пізнати, молячись та з обачністю ставлячись до суто людських міркувань.

Друге питання, що свердлить мозок: хто стане наступником Блаженнішого Любомира? Щиро признаюся, перші варіанти цієї статті містили перелік рис, якими, на мою думку, повинен володіти новий обранець Церкви. Проте чим більше працював я над згаданим переліком, тим більше мене огортав неспокій. Бо з-під мого пера проступав образ ідеального кандидата, якого в нас – та й, зрештою, в нікого – вочевидь не буде ніколи.

Сила Церкви як структури – не в тому, щоб мати ідеального Предстоятеля, а в тому, щоб його чесноти могли розкритися максимальною мірою, а його слабкощі були компенсовані талантами його співбратів. Тому вже на самому початку синодальні владики мали б осягнути проблему в цілості, не лише обстоюючи чесноти свого обранця, а й дбаючи про те, щоб його слабинки не залишилися недоглянутими й не нашкодили Церкві.

Отже, в подальшому я говоритиму вже не про якості особи, а про потреби Церкви.

Найперше завдання Церкви – свідчити про Христа й переконувати людину, що її спасіння лише в тому, що вона житиме за Божим законом. Як на нинішні обставини – завдання ледь не безнадійне. Сізіфів труд. Адже в українському суспільстві останніми роками сформувалася «аморальна більшість», яка вважає дотримання моральних принципів програшною справою.

Отже, Церква повинна «тримати удар», тобто вміти розмовляти з секулярним світом, зокрема з молоддю, і бути моральним авторитетом для них. І тут ідеться не про те, щоб штучно підлаштовуватись під модні віяння (цього не робила Церква і за Блаженнішого Любомира, і за його попередників у ХХ столітті), а про те, щоб бути тим, ким себе означуєш, – тобто бути Церквою. Якщо світ поринає в ненависть та егоїзми – бути містилищем жертовної любові. Коли хитається світобудова й занепадають святині – спиратися на Євангеліє. Коли довкола все тоне в фарисействі – все очищати від скверни. І понад усе – молитися, молитись і повсякчас славити милосердного Бога. Тільки таку Церкву не здолають сили пекла.

Я мрію, щоб моя Церква й надалі являла світові, що таке справжнє смирення і справжня відповідальність перед Богом. Смиренність полягає не лише в тому, щоб пам’ятати про людську недосконалість і просити Бога про поміч. Справді смиренна Церква не обмежиться лише дрібними завданнями, малодушно покладаючи на Бога здійснення завдань великих. Справді відповідальна Церква «великого бажатиме», не вбачаючи в цьому порушення смиренності. Адже можна і треба «співдіяти з Божими поривами» (Патріарх Йосиф Сліпий), навіть якщо розумієш, що всього не осягнеш. Саме цю здатність, з точки зору багатьох мирян, і явив нам Блаженніший Любомир.

Тому ми всі очікуємо, що Церква і з новим Главою мужньо ставитиме перед собою великі завдання, навіть якщо сьогодні вони видаються комусь нездійсненними. Не переглядати ми мали б ті великі цілі, що їх Церква ще не осягнула: патріарший статус, об’єднана Київська Церква чи «святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя» (Блаженніший Любомир). Ми прийняли їх від наших попередників і наш обов’язок – не змарнувати їх. Натомість можна і треба чутливо аналізувати шляхи до цих великих цілей, щоб вчасно помітити «підказки» Господні, прочитати Богом дані знаки часу, щоб точніше вивірити свою ходу.

Тільки така Церква, яка пізнала джерела своєї сили й уміє «великого бажати», спроможна вивести Україну з її фатальної вторинності, з її непереборної звички мавпувати поведінкові моделі, запозичені зовні. Україна повірить у себе лише тоді, коли повірить у себе її Церква.

Духовно скріплена й адміністративно сконсолідована Церква неминуче вийде на розв’язок своїх внутрішніх проблем. Можна і треба говорити про шкідливість духовно хибного шляху «підгорецьких отців», але живильне для них середовище – в інерційності нашого духовного життя, в комфортній респектабельності галицьких греко-католицьких громад. Отже, вихід у тому, щоб наше церковне життя було не застиглим, а паломницьким. Треба перекинути через плече наплечник, напитися джерельної, справді життєдайної води – і в дорогу, в нелегке духовне паломничання. Але для цього потрібен той натхненний і бадьорий, хто й очолить колону прочан.

Перед Українською Греко-Католицькою Церквою як перед Церквою справді світовою з потужним діаспорним сегментом стоїть постійне завдання скріплювати своє внутрішню єдність. Ми покликані не лише жити духовно об’єднаним життям, шануючи нашу різноманітність. Ми ще мусимо враховувати, що наші громади в Україні та на поселеннях прямують до єдності різними історичними дорогами. Тому нинішній стан світової УГКЦ – це зріз розмаїтої історичної, еклезіальної та душпастирської тяглості, який вимагатиме від нового Глави Церкви особливої чутливості, второпності та добрих знань.

Я мрію про те, щоб моя Церква ще більше служила людині. Проте тут ідеться не тільки і не стільки про соціальну дияконію. Церква відповідальна за спасіння своїх вірних, а тому повинна подбати про якість їхньої віри. Часом навіть страшно від думки, якою мішаниною забобонів, реліктів язичництва та ошмаття ідеологій захаращена та частина нашої душі, в якій перебуває наша віра! Останні два десятиліття надали людям свободу вірити, але все ще не навчили, як саме. Проте така ситуація вочевидь загрозлива. Адже ґанджі нашої віри безпосередньо впливають на якість тих рецептів, якими ми прагнемо оздоровити наше приватне й суспільне життя. Якщо суспільство не бачить, що воно затруєне гріховними «шлаками», то наш обов’язок як Церкви їх перед ним розкрити. Тому християнська освіта – не лише катехизація у вузькому значенні цього слова, а й формування широкого християнського світогляду, що стає основою правильної життєвої постави, – буде на порядку денному нового Глави Церкви незмінно.

Церква не може сподіватися на перепочинок і в плані свого суспільного служіння. Упродовж двадцятиліття незалежності криза в Україні стала доволі тривалою, що викликало в одних людях – тотальну зневіру у власній державі, в інших – всеохопний гнів і потребу помститися знайденому чи уявному ворогові. І одне, і друге є сигналами тривоги для Церкви, які вона зігнорувати не сміє. Якщо народ починає соромитись своєї Землі-Матері, зневірено зрікається її мови чи одвічних традицій, Церква зобов’язана бути їй заступницею. А коли народ впадає в агресивний язичницький патріотизм, вона мусить по-батьківськи остерегти його. Більш ніж півстоліття, що відділяють нас від Митрополита Шептицького, блискуче підтвердили вірогідність і справедливість його (як ми би сказали сьогодні) богослов’я нації. Незмінним рефреном тут звучить думка: «Пам’ятайте, що нічого доброго для свого народу Ви не осягнете, чинячи справи, суперечні із Заповідями Божими».

Нема ліку тим сферам нашого життя, у яких нам треба повсякчас пригадувати: правда без Христової любові стає мертвою доктриною, а любов без Христової правди спроможна лише примножити гріх. Але при цьому пам’ятаймо, що лише тій Церкві під силу буде виполювати будяччя з народної ниви, яка спроможна буде щодня виполювати його у своєму тілі.

Великі завдання стоять перед Церквою і в плані оздоровлення української влади. Адже хвора держава є загрозою для суспільства, для Церкви і для себе самої. Нинішній Президент і його владна команда крок за кроком згортають демократичні свободи й планомірно ослаблюють усі інституції та осередки громадянського суспільства, які займають щодо влади незалежну позицію. Оскільки УГКЦ за означенням є структурою, що не підлягає прямому втручанню з боку влади, вона, без сумніву, перебуває на списку тих інституцій, що їх найближчим часом будуть відповідно «зачищати». Як правильно Церкві захистити себе й тих, хто їй довірився?

Я був би пустомелею, якби сказав, що «знаю, як треба». У цій сфері важливо знайти «золоту середину»: Церква має бути відважною, але не задерикуватою. Вона не є політичною партією, що перебуває в опозиції до влади й обертає кожен промах влади на свої політичні дивіденди. Проте якщо правителів засліплюють влада і гроші, Церква мусить викривати їх відважним голосом Йоана Предтечі. В цьому і проявляється любов Церкви до влади, бо остерегти її від кривди й кривосуддя – це й означає оберегти її від загнивання й неминучої поразки. Недарма ж сказано: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю того».

Це завдання стосується не тільки Глави, а й кожного члена Церкви. Патріарх, єпископат і загалом особи богопосвяченого життя складають присягу свідчити Христові аж до пролиття крові, а тому мають чітко розрізняти душпастирську второпність, яка не кричить про свою правду на кожному перехресті, і замовчування злочинів влади, яке обертається упокоренням перед злом. Проте миряни також несуть свою частку відповідальності за державу, бо гріх влади є лише концентрованим згустком гріховності суспільства і живиться його духовними міазмами. Миряни співвідповідальні й за Церкву, бо мужньою може бути лише та Церква, яка не боїться «чорного піару», тобто слуги й вірні якої не бояться викриття власного гріха.

Я мрію, що моя Церква й далі пам’ятатиме своє давньокиївське спадкоємство й буде сприймати долю інших гілок історичної Київської Церкви як свою власну. Звичайно, тут ідеться не про «напрошування до любові»: нас, греко-католиків, не розумітимуть, а тому недолюблюватимуть, напевно, ще дуже довго. Але ми як Церква маємо виявити солідарність із тими українськими православними, кого переслідує влада і хто готовий таку солідарність від нас прийняти. Водночас я хотів би, щоб моя Церква сміливо йшла на контакти з іншими християнськими світами, бо лише в такому спілкуванні не лише знайомишся з ними, а й краще пізнаєш самого себе. Ідея об’єднаної Київської Церкви не несе в собі загрози для інших конфесій, бо її реалізація можлива виключно в умовах релігійної свободи.

Перечитавши усі перелічені аргументи, хтось напевно подумає: а що змінилося від того, що образ ідеального Глави Церкви автор замінив на образ ідеальної Церкви? Насправді ж змінилося багато. Надмірні вимоги до майбутнього Глави Церкви грішили б гординею, тоді як прагнення ідеальної Церкви лише уточнює обриси того Другого Єрусалима, якого ми всі виглядаємо. Людина не може бути ідеальною за означенням, тоді як Церква у своєму божественному вимірі – свята. Завданням синодальних владик і буде вручити патріарший посох тому Слузі Церкви, який максимально наблизить її до її місії.

Отож, для Церкви немає «перехідних періодів», що їх краще якось-там перечекати. Для неї усе земне життя – це один невпинний перехідний період із «долини печалі» у Царство Боже. І коли від внутрішньої порочності слабне держава, Церква тим більше не має права вичікувати, обмежуватись мізерним, миритись із малодушним. Адже саме тоді для Церкви наступає її «зоряна мить»: щоб стати народові чи не єдиною опорою, вона мусить стрепенутися, випростатися і сміливо «піти по воді».

Мирослав Маринович – колишній політв’язень, проректор Українського католицького університету

Мандрівники Христа Царя

Я мрію, щоб... Я мрію про... Я був би... Я мрію, що...

Але ж Ви й мрійник пане Мирославе. Мушу нагадати Вам приказку в тему: "Мріяти не шкідливо. Шкідливо не мріяти!" І чи не забагато отих "Я" на одну невеличку статтю, як на скромного і смиренного, Христового учня? А так, загалом стаття вийшла у Вас досить не погана, як на димократа. Чи може Ви, нарешті, дяка Богові Святому, - ПРОЗРІЛИ і не будете вже тушити віру і ревність тих, хто - горить смолоскипом та запалює інших...

Колишній парафіяльний сторож р.Б. Леонід.

VirtaPay

Share VirtaPay
We will currently add $10 to your VirtaPay balance for every person who follows your referral link and joins VirtaPay. Here's your personal referral link:
http://www.virtapay.com/r/pidlypchuk17056
VirtaPay

15.03.2011р. Б. / «Кожен з нас має дуже важливе завдання: немале, не велике, але важливе»

«Кожен з нас має дуже важливе завдання: немале, не велике, але важливе»

інтерв’ю з Його Преосвященством Владикою Венедиктом (Алексійчуком), протосинкелом Львівської Архиєпархії УГКЦ

З Його Преосвященством розмовляв о. Орест-Дмитро Вільчинський, спеціально для сайту «Католицький Оглядач»

Ваше Преосвященство, часто доводиться чути твердження про специфічність, відрубність нашого українського християнства. Про те, що воно не належить ні до Заходу, ні до Сходу. Наскільки, на Вашу думку, таке твердження є виправданим?

Коли говорити про питомість, унікальність нашого християнства, я би почав із того, що кожний з нас має свій особистий, неповторний зв’язок з Богом. Кожний з нас через своє стремління, те, що ми називаємо духовним життям, здобуває досвід Бога. Цей досвід Бога особливий в кожного з нас, але і кожен з нас цей неповторний досвід Бога переживає в кожну мить свого життя по-новому. Сьогоднішній наш досвід Бога не може бути подібний до того, який будемо мати завтра, чи того, який був вчора. Це як в наших стосунках. Нинішня наша розмова – інакша, аніж та, що була вчора, чи буде завтра. Кожна наша зустріч унікальна. І коли ми говоримо про питомість нашого, як ми кажемо, українського християнства, нашої Греко-Католицької Церкви, це щось неповторне.

Що було, коли тисячу років тому християнство прийшло на наші землі, що було п’ятсот чи чотириста років тому, а що є тепер. Це щось неповторне. Здавалося, одна і та сама Церква, однак змінюються люди, їхня культура і ментальність, тому, думаю, що не можна так однозначно казати про певний тип християнства, про певну сталу унікальність чи особливість. Це дійсна річ, і про що варто сказати, що ми належимо до Східної Церкви, тому наша традиція церковна, наші богослужіння, наш досвід переживання Бога, досвід нашої духовності є східний, це безсумнівно, однак я хочу сказати, що ми не можемо будувати тільки на цьому. Бо наше християнство, що видно з етимології самого слова, виходить від Христа. І цей наш досвід, як кожного зокрема, так і цілої Церкви, в якій ми живемо Христом. І саме це, я би сказав, творить нашу церкву унікальною….

Преосвященний Владико, ми належимо до Сходу, але одночасно перебуваємо у єдності з Апостольським Престолом, таким чином, ми якось чи не найбільше відчуваємо рану Великого Розколу. Яким є, на Вашу думку, послання нашої Церкви у пошуку втраченої християнами єдності?

На мій погляд, кожна конфесія, як ми тепер окреслюємо, має якісь свої завдання, які Бог на неї покладає. Я цілковито переконаний, що завдання, яке Господь поклав на нашу Греко-Католицьку Церкву – це свідчити про єдність. Тобто – що єдність можлива. Ми знаємо, що у першому тисячолітті Церква була єдина. Це не є гарні, милі, побожні слова, але це була реальність, дійсність Церкви – Церква була єдина. Значить: це можливо. Тому не можемо тепер заявляти, що це нереально, що ми до цього тепер не здатні. І що ще більше, наша Церква показує самим своїм існуванням, що це і тепер можливо. Бо в силу історичних обставин, людських амбіцій, людської гріховності стався розкол в Церкві на Східну і Західну, або, як ми тепер окреслюємо, на Православну і Католицьку. Цей розкол стався, і за друге тисячоліття існування Східна і Західна частини Церкви, колись Єдиної, звиклися з тим станом, який є. Але наша Церква вказує, що реальність єднання можлива. І це є причиною того, що ми деколи з боку Східної, а трапляється і Західної Церкви, не завжди маємо доброзичливе ставлення. Чому? Тому що ми і Західній, і Східній Церкві засвідчуємо про те, що стан, в якому зараз є Церква: Східна і Західна, Православна і Римо-Католицька, не є до кінця нормальним, що Церква є поділена, і в принципі ту ідентичність Церкви, яка була в першому тисячолітті, зберегла наша Церква. Бо ми живемо багатством як Східної, так і Західної церкви. І тому, думаю, завдання і покликання нашої Церкви, яке на Неї поклав Господь, вказувати Сходу і Заходу про цю єдність, вказувати, що та єдність була і є можлива. Ну і деколи, як я вже казав, Православній і Католицькій Церкві, які звикли жити в тому стані, не завжди просто прийняти наше існування, яке докоряє одним і другим, що потрібно не годитись з існуючою ситуацією, а докладати всіх зусиль до єдності церкви.

Чи можливо в тому контексті розуміти те несприйняття, скажімо, з боку певних Православних Церков до нашої Церкви як такої? Часто з уст їхніх офіційних представників можна почути, що потрібно практично ліквідувати «уніатські» Церкви, а тоді щойно – кажуть – можна говорити про якусь єдність.

Це не є перепоною. Це просто, як кажуть білоруси, «політічєскіє гульні», і не є правдою. Добре, ми існуємо, але хто їм заважає старатись про єдність церкви? Та лишіть нас в спокої і працюйте над єдністю, займайтеся екуменізмом. Подам приклад: чому комуністи в радянські часи нищили гарні церкви? Бо самі храми дорікали їм – були свідченням Божої присутності. Так само, думаю, і деяким православним дуже тяжко прийняти наше існування, яке свідчить про єдність Церкви. Впевнений, це є головною проблемою. І вони навіть самі до кінця несвідомі, чому вони, християни, часто ставляться до нашої церкви саме негативно. Це подібно, як я дивлюсь в дзеркало і бачу якісь вади в собі, то коли я розіб’ю чи викину дзеркало, хіба я буду інакше виглядати? Тому, на мій погляд, ставлення до нашої церкви дуже часто є дзеркалом і тестом для інших.

Ваше Преосвященство, чи можна, отже, твердити, що свідчення християнської єдності та її пошук на вселенському рівні є частиною ідентичності нашої Церкви?

Ну це так і не так. Початок життя християнина – це життя в Бозі, а найбільша проблема кожного з нас – гріх, який відділяє нас від Бога. Ми деколи чуємо про те, що в перших віках християнства сповідь була в присутності всіх членів церкви і відбувалася раз в житті, бо в перших віках християнства сповідався той, хто відпав від церкви через той чи інший гріх. Повернення християнина до Церкви, до Христа – це є сповідь. Я переконаний, що ми будемо зближатися до єдності в Церкві, коли кожен з нас буде зростати в тій особистій єдності з Христом. І коли говорити про нашу ідентичність, то вона відкривається в кожному історичному етапі через нашу ідентичність у Христі. Апостол Павло каже: «Я все можу в укріплюючому мене Христі», Євангеліє каже: «Шукайте найперше Царства Небесного, а все решта вам додасться». Во Христі, з Богом, ми відкриваємо свою особисту ідентичність і свою ідентичність, як Церква. І тому питання ідентичності – це питання нашого особистого життя у Христі, нашого наближення до Христа, як цілої церковної спільноти. І коли ми, всі церковні спільноти, будемо наближатися до Христа, то більше будемо зростати у Христі, як Церква і колись станемо єдині. Скажу образно, зранку ми колись прокинемось і усвідомимо, що ми єдині не через наші зустрічі, не через наші діалоги і дискусії, але через наше зростання в Христі. Можна назвати дуже багато причин, підводних течій чи суб’єктивних чинників, що не дають можливості повернути втраченої єдності Церкви, але це є найперше наша роз’єднаність во Христі, те, що ми далеко одні від одних через свою гріховність, то і не здатні ставати ближче одні до одних. І тому, коли ми стаємо, і особисто, і як Церква, близько до Христа – тоді всі Церкви во Христі вертаємося до тої єдності. І тому моя думка: що особисте навернення є преважливе. Як казав один святий: «Здобудь мир і навколо тебе тисячі спасуться», я перефразував би: «Живи в Христі, з’єднайся з Ним, і навколо тебе з’єднається Церква». Так особиста єдність з Христом, життя в Христі дає фундамент для єдності в цілій Церкві. Єдність з Христом в нашому мікрокосмосі спонукає до єдності з Христом в макрокосмосі.

Прошу Владики, виходячи зі сказаного Вами стосовно потреби христоцентричності нашого духовного життя, наскільки мирянські рухи, що з’являються в Церкві час від часу, сприяють зросту христоцентричної свідомості мирянства?

Коли іноді кажуть, що Церква щось там зробила-сказала, якось не так вчинила… , я дуже часто питаю, а хто є Церква? Церква – це кожен з нас. Ми є Церква. Правда ж? І тому, коли ми говоримо про Церкву, то говоримо про себе, бо кожен з нас це частина тої Церкви. Життя кожного дуже важливе, бо кожен з нас є частиною тої цілісності. І коли говорити про мирянські рухи, хоча з пам’яті мені зараз складно сказати, яке співвідношення мирян і священиків, але кількість мирян домінуюча. Дай Боже, щоб священиків назбирався хоча б один відсоток. Значить 99 відсотків це є миряни! Вони є головна сила в Церкві. І тому дуже важливо, щоб саме миряни жили в Христі, щоб плекали цей христоцентризм. Коли ми говоримо про мирянські організації, це не просто важливе питання, а надважливе. Бо так як завдання священства – плекати вчення Церкви, вчити мирян Науки Церкви, провадити людей, допомагати їм, так завдання мирян – жити Христом. Погляньте на Богослуження – священик і диякон кажуть: «В мирі Господеві помолімся», тобто лише закликають молитися, а хто молиться:«Господи помилуй»? Миряни, правда? Коли говорити про вплив мирян, він завжди був важливий, бо це є домінуюча кількість членів церкви, але в мене склалося враження, що миряни мало собі усвідомлюють свою відповідальність за Церкву. Вони мають нарікання чи претензії до священиків або до єпископів, але не усвідомлюють своєї величезної відповідальності, своєї величезної ролі, свого покликання і завдання. Якщо порівняти образно, так як в тілі людини велику роль має голова, але мало що може зробити без рук і без ніг, так і єпископ, священик має важливу роль у житті церковної спільноти і громади, але що він зробить без мирян? І тому дуже важлива активна роль мирян. Мені дуже приємно, коли в нашій Церкві постають мирянські рухи. Я певний, що ці рухи будуть різноманітні, бо Христос у різні історичні епохи і в різних культурних середовищах може покликати до буття спільноти з різною духовністю і уставами. Вважаю, що вони є дуже важливі і навіть преважливі у житті Церкви.

Ваше Преосвященство, сучасна людина шукає духовного, але часто цей пошук духовного перетворюється у прагнення нездорового, а то й небезпечного. Наскільки мирянські рухи можуть зарадити цьому лиху чи його навпаки роздмухати?

Один з Отців Церкви казав, що кожна людська душа за своєю природою є християнкою, кожна людина тягнеться до Бога, чи вона вихована в християнському середовищі, чи не в християнському, а все ж шукає Бога. Тому кожна людина, як би вона себе не декларувала – віруючою, чи невіруючою, вона прагне виразити свою релігійність. Це окрема глибока тема. Однак, якщо коротко, то можна знайти дуже багато аспектів, де людина цю релігійність виявляє. Іноді навіть несвідомо, але кожна людина шукає Бога і хоче тому Богові віддати честь, славу, і поклін. Проте якщо вона не навчена догм і правд віри, не пізнала досвіду Бога в Церкві через виховання, євангелізацію, на катехизації, то вона знайде часто інші форми, як цього Бога шукати і віддавати йому честь і пошану. Подібно як той, хто не знає іноземної мови і говорить жестами. А власне потреба таких мирянських спільнот, які повстають, є важливим питанням саме тому, що вони творять мікросередовища, в яких люди можуть здобувати правдиві знання про Бога, зростати у вірі, де можуть також один одного цією вірою збагачувати.

Однак завдання мирянських рухів не в тому, щоб вони ставали, може, я скажу трошки за грубо, клубами взаємної адорації. На мій погляд, правдивість будь-якої спільноти – це її відкритість. Найперше відкритість до будь-якої людини і також, коли вона не творить виокремленої групи в парафії, коли завжди готова прийняти інших людей, вона прозора для інших осіб і не декларує, що спасіння лише в ній. Просто ця спільнота пропонує певний шлях, один з способів, як це спасіння осягати, як допомагати один одному, як цим спільним досвідом йти до спасіння. Мені пригадався приклад з монашого життя, яке також у своєму розвитку набирало дуже різноманітних форм. Такий приклад був на пустині, коли там жили дуже різні подвижники. Одні були постники, які майже не вживали їжі, інші багато часу проводили на молитві, чували цілу ніч, деякі ніколи не виходили до людей і ні з ким не спілкувалися. Були дуже різні способи аскези, різні способи йти дорогою до Бога. І в один момент з’являється один монах, який робить собі стовп, залазить туди і сидить. Це був Симеон Стовпник. І отці не знали, чого він туди заліз. Може, через марнославство: щоб його звідусіль бачили люди, приходили радитися. Може, гордість? Чи то правдивий подвиг, чи не правдивий? Чи такий, що провадить до Бога, чи пошук свого виокремлення? І монахи зібрали раду, поговорили між собою. Тоді прийшли і кажуть до нього: «Рада старців постановила, Симеоне, що ти маєш злізти з стовпа». Він одразу зліз. І тоді усі кажуть до нього: «Можеш залазити назад на стовп, твій подвиг є правдивий, бо він веде до покори».

І питання будь-якої спільноти в Церкві полягає в тому, чи спільнота сяє покорою, відкритістю, любов’ю, бо Христос недарма казав: «По ділах ваших пізнаю, чиї ви діти». Тому плоди спільноти, які вона випромінює, дають побачити, чи її духовність здорова, побудована на правильних основах, чи ні. І це доводить приклад Симеона Стовпника –духовність якого була здорова, хоча водночас була дивною і незрозумілою для сучасних йому подвижників. Так і в Церкві можуть виникати якісь нові спільноти, може, не раз незрозумілі, але вони мусять давати плоди життя в Бозі, плоди любові, терпеливості, покори, смирення, правда ж? Бо кожна спільнота чи мирянський рух мають головне завдання – це провадити людину до Бога.

Більшість із нас народилися в Радянському Союзі, там завжди думали за нас. Думала партія, вирішували «на верху», думаю, що та ментальність навіть для тих, що не народилися в Радянському Союзі, властива і до тепер. Ми всі свідомі, що від нас тоді нічого не залежало. Коли ж поглянемо в історію, ми бачимо, як поодинокі особи змінювали хід великих історичних подій. Звичайно, кожному Бог дав талант – це є наше життя. І тому це така важлива річ, що кожний має власне життя, Богом дарований власний талант. І від кожного з нас залежить дуже багато на тому місці, де ми живемо і працюємо. І коли б ми, кожен на своєму місці, зробили те, що від нас залежить, ми б зробили дуже багато. І тому раджу кожному з нас поглянути, що ми можемо зробити, що від нас залежить, і робити це. Я хотів би, щоб кожен відчув, що є дуже цінним і важливим в очах Бога. Бо Господь наш Ісус Христос вмер за кожного з нас. Значить, якщо Бог вмер за мене і покликав мене з небуття до буття, я також маю поважне завдання на цій землі. Кожен з нас має дуже важливе завдання: не мале, не велике, але важливе.

Преосвященний Владико, у контексті всього сказаного до тепер хотілося б повернутися до нашого Львова. Львів, як ні одне місто світу, має унікальний досвід співжиття різних Католицьких Церков. До ІІ Світової війни Львів був чи не єдиним містом в світі, окрім Єрусалиму, де існувало три католицькі Архиєпархії – Римо-Католицька, Греко-Католицька і Вірмено-Католицька. Після падіння комунізму маємо лише Римо-Католицьку та Греко-Католицьку, але Львів стався осідком єпархій чи одиниць інших християнських віросповідань. Окрім цього, Львів входив до складу Австро-Угорщини, де змішувалися різні культури, раси, цивілізації: юдеї, християни, австрійці, українці, поляки, мадяри, вірмени й інші. Все це поєднувалось у специфічну суміш, а з другого боку створювало у Львові атмосферу своєрідного Єрусалиму і в той же ж час малого Риму. Наскільки цей досвід ще лишився живий, а наскільки вже є просто історичним спадком, на Вашу думку?

Тут я повернуся до того, що я вже казав спочатку. Наше життя – це завжди живі стосунки. Живі стосунки з Богом, живі стосунки одні з одними. І тому, коли говорити про певний досвід, який був у Львові – він був. Чи він буде тепер – залежить від нас усіх. Отже, коли говорити про певну специфіку, унікальність Львова, то дійсно так є і до тепер. Але не тому, що так було. Звичайно, лишилися ті традиції віротерпимості, розуміння, певної толеранції, але, я сказав би, що це треба плекати. Постійно, знаєте, як квітка росте, її треба плекати, не так, що ти сьогодні її посадив, і вона виросла, і вона такою вже буде завжди, –ні. Виходячи з цього, я вважаю, що ті стосунки, те свідчення Вселенської-Католицької Церкви, є важливе. Ми маємо вже тепер різноманітні стосунки з Римо-Католицькою Церквою, я думаю, що їх треба ще більше розвивати. Це є преважливе як для римо-католиків, так і для греко-католиків і для цілої Вселенської Церкви. І розуміння Вселенськості християнства в широкому значенні також треба плекати, це значить стосунки з Православними Церквами. Треба організовувати особисті зустрічі на різних рівнях: єпископи з єпископами, священики з священиками, миряни з мирянами. Одним зі способів плекання цієї єдності є різноманітні спільні ініціативи. Звісно, в деяких догматичних і еклезіальних ділянках ми не зможемо знайти порозуміння, але можемо спільно допомагати потребуючим, провести якусь спільну молитву, написати для цілого Львова чи Львівської області спільне звернення. І тому, я вважаю, що над цим просто треба працювати. Де є зусилля і праця – приходить результат. Значить, ніщо саме по собі не постає, як в нашому народі кажуть: «Вода камінь точить», а ще: «Молитва і труд все перетруть».

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

14.03.2011р. Б. / З життя східних католицьких Церков. Вибори Патріярха

Східні католицькі Церкви є живим свідченням традиції, «яка йде від Апостолів через Отців, і складає частину нероздільної Богонатхненної спадщини всієї Церкви» (OE 1). Незважаючи на невелику чисельність їхніх вірних в порівнянні з Латинською Церквою, разом з нею вони (Латинська Церква і всі Східні Католицькі Церкви) «посідають однакову гідність, таким чином, що жодна з них не перевершує іншої завдяки обряду, а також користуються однаковими правами і мають ті самі обов’язки, включаючи завдання проповідування Євангелія у всьому світі під проводом Римського Понтифіка» (OE 3).

Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою серед всіх східних католицьких Церков та має свої структури на всіх континентах земної кулі за винятком Африки. Центр УГКЦ знаходиться в Києві, хоча до недавнього часу, через відомі історичні обставини, він перебував у Львові. Але практично відразу, як тільки настали сприятливі умови, осідок глави Церкви було повернено до першопрестольного Києва. Оскільки саме Київський митрополит на чолі більшості єпископату Київської митрополії 1596 року відновив єдність з Римським престолом. Окрім УГКЦ в Україні діє автономна греко-католицька єпархія з центром в Ужгороді (Мукачівська єпархія).

Загалом в Католицькій Церкві існує 22 східні католицькі Церкви. Найбільше є Церков притаманного Україні візантійського обряду – це: Українська, Словацька, Русинська, Російська, Румунська, Мелькітська, Македонська, Італо-албанська, Угорська, Грецька, Болгарська, Білоруська та Албанська Греко-Католицькі Церкви та Крижевацька єпархія на території колишньої Югославії. Окрім Церков візантійської традиції існують також Церкви олександрійської традиції (Коптська та Ефіопська Церкви), антіохійської традиції (західно-сирійський обряд) (Маронітська Церква, Сирійська Католицька Церква, а також Сиро-Маланкарська Церква в Індії), халдейської традиції (східно-сирійський обряд)(Халдейська Церква та Сиро-Малабарська Церква Індії) та Вірменська Католицька Церква. Ми багато знаємо про життя українських греко-католиків та римо-католиків, ми маємо достатньо інформації про діяльність Католицької Церкви в світі, про ініціативи та діяльність єпископа Риму. Однак ми дуже мало або взагалі нічого не знаємо, що відбувається і чим живуть всі згадані східні католицькі Церкви. Деяку інформацію можна віднайти поміж новин, які щодня подає Католицький Оглядач, однак, редакція нашого сайту побачила необхідність у заснуванні окремої рубрики «З життя східних католицьких Церков», яка з періодичністю один-два тижні інформуватиме наших читачів про життя східних католиків у всьому світі. Ця рубрика має стати ще одним свідченням багатства Католицької Церкви: «єдності у різноманітності» помісних католицьких Церков.

Подією №1 один в житті східних Католицьких Церков останніх днів безумовно став початок виборів нового маронітського Патріярха, які проходять дуже цікавим способом, і пов’язано це з певними історичними обставинами – 1955 року, після смерті Патріярха Антонія Аріди, (Antoun ARIDA) наступного Патріярха Булоса Меучі (Boulos Meuchi) обрав не Синод, а Папа, оскільки єпископи не змогли швидко обрати наступника. Таким чином, під час наступних виборів 1975 року групи маронітів приїхали в Бкіркі (де відбуваються вибори Патріярха), щоб «стимулювати» єпископів швидше обрати Патріярха. Цього разу вибори триватимуть 15 днів, єпископи проведуть 30 зустрічей, впродовж яких відбудеться двораундове голосування. Загалом владики проголосують 60 разів – чотири рази за один день (два рази вранці і два рази по обіді). Сьогодні виборчий Синод Маронітської Церкви складається з 41 єпископа, однак 2 єпископи через проблеми зі здоров‘ям не прибули на Синод. Тому обирати нового Патріярха буде 39 єпископів, 2/3 з яких вже мають понад 70 років. Однак, з зрозумілих причин, всі ліванські журналісти сьогодні пишуть, що єпископи звертатимуть увагу при виборі Патріярха не тільки на його духовні та особисті якості, але й на його вік та стан здоров‘я. Щоб стати главою маронітів кандидат має набрати не менше 2/3 голосів виборчого Синоду, тобто 26 голосів. Голосування є таємним і після кожного туру бюлетні знищують. Ліванська газета «OLJ» пише, що тільки на перший погляд виглядає, що більше шансів на обрання мають молодші кандидати, оскільки ніхто не знає скільки людина насправді буде керувати Церквою. Так, попередній Патріярх Сфер був обраний у віці 66 років, а сьогодні йому 91.

Вибори маронітського Патріярха мають ще одну цікаву деталь. Зовнішня процедура обрання схожа на обрання Римських єпископів, оскільки єпископи на кшталт кардиналів упродовж усього часу перебувають за замкненими дверима. Від зовнішнього світу їх охороняє спеціальна варта, яка за традицією складається з представників сім‘ї Хазен (Khazen). Ця традиція сягає 1703 року, коли сім‘я взяла під свою охорону монастир, який 1823 року став резиденцією Патріярха. Під час виборів єпископи також позбавленні будь-яких засобів комунікації з зовнішнім світом. Увесь час вони перебуватимуть в молитвах і роздумах, а також голосуватимуть.

Єпископ Симон Атала зазначив, що Ватикан не має жодного впливу на вибір єпископату, на вибори не матимуть впливу жодні зовнішні фактори. Про це також сказав і кардинал Леонардо Сандрі. Він зазначив, що Рим не втручатиметься у вибори, це може відбутись тільки у випадку «тупикової» ситуації.

Знаковим є також те, що під час виборів Патріярх може бути обраний не тільки з-поміж єпископів. Новим главою Церкви може стати представник єпархіального духовенства чи монашества.

За виборами Патріярха стежать як внутрішньо церковні кола, оскільки в середовищі маронітів є, як зазвичай буває, і консервативна, і прогресивна група, яка очікує від нового глави «оновлення» Патріярхату, так і політики, оскільки мароніти відіграють надзвичайно важливу роль в житті Лівану. Зокрема попередній Патріярх Сфеїр займав дуже активну громадянську позицію під час громадянської війни в Лівані. Спочатку як вікарій Патріярха, а потім як глава Церкви.

Загалом панує думка, що вибори не триватимуть 15 днів, а закінчаться швидше і 77-ий Патріярх Антіохійський буде обраний без втручання Риму. Оскільки, якщо впродовж 15 днів вибори не дадуть результату, Папа зможе сам обрати Патріярха або перенести вибори до Риму. Якщо ж Патріярха буде обрано в Бкіркі, що є найбільш імовірним, після підрахунку голосів головуючий Синоду скаже обранцю: «Святий Дух запрошує тебе посісти трон Патрірха Антіохії і всього Сходу, і бути батьком для всіх нас».

Антіохійський Патріярх візантійського обряду Григорій (Лахам) цього тижня звернувся з посланням до пастви та всіх людей Сходу з закликом до солідарності. «Ми можемо допомогти нашим людям, щоб хрест і страждання, які вони терплять, стали Воскресінням»- пише Патріярх. «Постом, молитвою, милостинею, ділами милосердя ми сприятимемо новому народженню наших країн, які на початку року зазнали сумних подій». Патріярх Григорій також висловив своє сподівання, що події в багатьох державах Північної Африки врешті - решт приведуть до настання соціальної справедливості, чесності в уряді і в розвитку добробуту та особистого вдосконалення громадян… до їх духовного, людського і соціального зросту». Патріярх закликав відродити практику десятини, як ще одну практику допомоги бідним і нужденним. Він сказав, що внесення одної десятої своїх доходів в церковну скарбницю «має духовну, гуманітарну та соціальну вагу». «Направду, коли ми практикуємо це - беремо участь в ділах милосердя щодо бідних, хворих, страждаючих, студентів, безробітних та всіх, хто потребує» - сказав Патріярх.

Патріярх гостро наголосив на потребі всесвітньої солідарності всіх близькосхідних християн. Раніше він вже говорив про потребу всім християнам пам’ятати про зв'язок один з одним в цей важкий час для арабського світу. «Упродовж посту», - сказав Патріярх, - «ми не маємо пасивно сприймати новини, які подають ЗМІ, але активно молитися за справедливість, соціальний мир, єдність і свободу».

Сиро-Маланкарська Церква Індії з початку року мала кілька знакових подій. Серед яких важливо виділити святкування 25 ювілею історичного візиту Папи Івана Павла ІІ до сиро-маланкарців, який відбувся в лютому 1986 року. Іншою вагомою подією стала зустріч священиків і єпископів Сиро-Маланкарської Церкви, яка проходила 1-2 березня. На зустрічі були присутні 400 священиків та всі єпископи Церкви. Головною темою було вдосконалення пасторального служіння священиків, а також місіонерська діяльність Церкви. Очолив зустріч Мор Базеліос Клеміс, Католикос і Верховний Архиєпископ Сиро-Маланкарської Церкви.

Інша Католицька Церква Індії – Сиро-Малабарська, святкувала в лютому цього року 75-ліття заснування першого свого храму в районі Малабар. З цієї нагоди понад 1000 людей відбули 120 кілометрове паломництво. Паломництво пройшло шляхом першого місіонера о. Атанасія Паяппілі, який 1934 року пройшов цей шлях, і по двох роках праці заснував парафію в Кадалунді. Люди згадують цього місіонера як невтомну людину, яка віддавала всі свої сили, не боячись жодних загроз. «Він, поруч з біженцями, не боявся ні диких звірів, ні смертельних хворіб», пише «Cathnews India».

Білоруська Греко-Католицька Церква вшановує 100 літній ювілей з дня народження видатного греко-католицького священика, педагога, духовного наставника і дослідника історії архимандрита Льва Гарошки. З цієї нагоди відбувся вечір пам‘яті у рамках щомісячних катехитичних курсів греко-католицького клубу інтелігенції імені Кирила Туровського.

Патріярх Вірменської Католицької Церкви Нерсес зустрівся з префектом Конгрегації Східних Церков кардиналом Леонардо Сандрі, який перебував в Лівані (осідок католицького вірменського Патріярха знаходиться в Лівані) з візитом через резиґнацію маронітського Патріярха та початок виборів нового глави Церкви.

З дозволу синодальної комісії католицької освіти Румунської Греко-Католицької Церкви побачив світ посібник для викладачів навчальних закладів Церкви. Посібник є плодом праці багатьох авторів та містить витяги з Кодексу Канонів Східних Церков, з документів, які регламентують систему освіти в Румунії. У книжці запропоновані навчальні плани, силабуси тощо.

Коптський Патріярх цими днями вкотре звернув увагу світової громадськості на події, що мали та мають місце в Єгипті після повалення режиму Хосні Мубарака. Як відомо, надії на те, що за нової влади в Єгипті вдасться побудувати громадянське суспільство, базоване на рівності щодо релігії, поки що не мають реального підґрунтя. Оскільки переслідування християн в Єгипті не припинилось досі. Патріярх Нагіб сказав, що акції протесту були «справді прекрасним» проявом єдності між християнами і мусульманами. Проте, Патріярх Нагіб 4 лютого сказав CNA, що від майбутнього керівництва Єгипту залежатиме чи будуть християни, як і раніше, стикатися з релігійними переслідування. «Якщо Єгипет є країною громадянською, збудованою на основі рівності, громадянства і права, так як багато хто бажає, це буде історичним успіхом», - сказав він. «Якщо ж ні, якщо він буде перетворюватись на релігійну державу, ми втратимо всі останні надбання і все населення буде страждати: і християни і мусульман».

9 березня в Прешові відбулась зустріч єпископів Словацької Греко-Католицької Церкви під головуванням митрополита Яна Баб‘яка. У зустрічі також взяли участь апостольський нунцій в Словачині владика Маріо Гіордана, колишній кошицький владика Мілан Хаутур і братиславський владика Петар Руснак. Єпископи розпочали засідання з роздумів над початком Великого Посту. Опісля чого нунцій подякував греко-католицьким єпископам за натхненне служіння. «Ви все робите з великою відповідальністю», - сказав нунцій: «Бажаю Вам, щоб ви і надалі продовжили будувати усіма силами Церкву, яка є обновленою і підсиленою терпіннями її минувшини». Єпископи також розглянули питання паломництва вірних на беатифікацію Івана Павла ІІ, благословили видання літургічної книги «Апостол», а також доручили Митрополичій літургійній комісії укладення служби похорону ненароджених дітей. Єпископи також прийняли пропозиції духовного приготування до святкування 1150 річниці місії св. Кирила і Мефодія, яке уклав владика Францішек Рабак. Владики також обговорили різні питання внутрішнього характеру Словацької ГКЦ та відвідали греко-католицький богословський факультет Пряшівського університету.

***

Відразу кілька подій в східно-католицькому світі перегукуються з теперішніми чи майбутніми подіями в Українській Греко-Католицькій Церкві. Перш за все наприкінці тижня розпочнуться вибори глави УГКЦ, схоже як і минулого тижня розпочались вибори Патріярха Маронітської Церкви. Ці Церкви є дуже близькими через своє минуле і теперішнє. Обидві Церкви в минулому зазнали багато страждань, обидві Церкви сьогодні існують в надзвичайно непростих умовах, а також намагаються адаптуватись до сьогоднішнього світу, щоб якомога успішніше провадити свою місію, а також мають надзвичайно великі діаспори і мусять шукати шляхів праці для своїх вірних за межами патріарших територій.

Іншою подією в церквах католицького сходу, яка перегукується з майбутніми подіями в УГКЦ, є святкування цьогорічного ювілею візиту Папи Івана Павла ІІ до Малабарської Церкви. Індійська Церква вже відсвяткувала 25-ліття візиту Папи в Індії. Для УГКЦ святкування 10-ти літнього ювілею візиту Івана Павла ІІ в Україну ще попереду.

На фото: Колишні глави східних католицьких Церков: Любомир (Гузар) (2001-2011), глава маронітів Насрула Бутрос Сфеїр (1986 - 2011) та колишній глава Сирійської Католицької Церкви Ігнатій Муса Доуд (1998 - 2001), також колишній префект Конгрегації Східних Церков (2000 -2007). Усі троє брали участь у виборах Папи Бенедикта ХVI.

Свої пропозиції та зауваги, цікаві гіперпосилання щодо рубрики «З життя східних католицьких Церков» просимо надсилати на адресу редакції.

рубрику провадить Анатолій Бабинський

Джерелo:

Мандрівники Христа Царя

13.03.2011р. Б. / Неопалима церква. Як «саморозпустилася» УГКЦ

Собором-з'їздом єпископів і священиків УГКЦ те судилище над нею більшовики проголосили тому, що - за церковними канонами - тільки її представницькі збори духівництва мали право "саморозпуститися" й приєднати її до РПЦ.

Та позаяк на псевдособорі 8-9 березня 1946 року у Львові не було жодного єпископа УГКЦ, ці збори були абсолютно незаконними.

Беззаконня

"Собор" провели лише для того, аби формально oформити заднім числом фактичне поглинання УГКЦ, яке насправді відбулося ще 18 червня 1945 року.

Саме цього дня - оскільки жоден єпископ УГКЦ так і не погодився, незважаючи на погрози чекістів знищити їх, скасовувати свою церкву - уповноважений у справах РПЦ в УРСР Ходченко визнав "ініціативну групу зі скликання возз'єднавчого собору" на чолі зі священиком Преображенської церкви у Львові Гавриїлом Костельником "єдиним тимчасовим церковно-адміністративним органом, котрому надається право керувати в повному обсязі існуючими греко-католицькими парафіями в західних областях України і проводити справу возз'єднання зазначених парафій із РПЦ".

Тобто УГКЦ ще за дев'ять місяців до її "саморозпуску" позбавили самоуправління й підпорядкували "групі", чиєю безальтернативною метою було приєднання цієї церкви до РПЦ.

Але, по-перше, "нове керівництво" УГКЦ створили не на соборі цієї церкви, як вимагали її канони.

По-друге, його створення санкціонував світський чиновник держави, чия конституція проголосила відділення від неї церкви, а тому він мав право лише реєструвати церкви, а не надавати право керувати ними.

І вже після того, як цей клерк підписав вирок УГКЦ, був інсценований спектакль "Львівський церковний собор", що в березні 1946 року мав "узаконити" сваволю більшовиків.

А для того, аби він відбувся, 24-25 лютого 1946-го екзарх (намісник) патріарха РПЦ у Києві "висвятив" греко-католицьких священиків Антонія Пельвецького й Михайла Мельника єпископами, відповідно, Самбірським і Дрогобицьким та Станіславським і Коломийським.

Греко-католицькі єпископські посади не мали жодного стосунку до намісника РПЦ в Києві. Але ці "висвячення" були потрібні владі - оскільки собори, в яких не беруть участь єпископи - неканонічні, відтак - нелегітимні.

Однак такими ж кваліфікують і ті "собори", участь у яких беруть єпископи, "висвячені" владиками інших церков! Тож насправді 1946 року відбувся не саморозпуск УГКЦ, а акт сваволі проти неї, тим паче, що усіх учасників псевдособору - 216 священиків і 19 мирян - залякали погрозами репресій проти них та їхніх родичів.

Чекістська акція

Професор історії канадського Карлтонського університету Богдан-Ростислав Боцюрків, дослідивши розсекречені совєтські архіви, встановив, що 1944 року в Західну Україну "направлено окрему оперативну групу на чолі зі старим чекістом і спецом від релігійних справ Сергієм Каріним-Даниленком, підполковником держбезпеки, який ще в 1920-х роках ламав хребет УАПЦ і довів її до "саморозпуску" в січні 1930".

Зі слів Боцюрківа, "Даниленко розгорнув 1944-го збирання компроматетуючих матеріалів щодо єпископату і духовенства УГКЦ, вербування в її рядах сексотів і агентів, намацування серед греко-католицького духовенства його слабих елементів і потенційних лідерів акції "возз'єднання" з РПЦ".

А вже невдовзі після псевдособору загинули усі керівники "ініціативної групи" з його скликання - Костельник, Пельвецький і Мельник. За офіційною версією - від рук українських націоналістів, а радше - аби не проговорилися про закулісні подробиці псевдособору.

Сини Костельника воювали у складі першої дивізії Української Національної Армії, відомої ще й як дивізія зброї СС "Галичина". Тому згоду їхнього батька на участь у псевдособорі розцінили як намагання врятувати їх від репресій.

Також "ініціатори возз'єднання" виторгували своєю згодою на це возз'єднання поступки, що перешкодили асиміляції наддністрянців.

Зокрема, Костельник і його друзі по нещастю подбали про збереження в церквах Галичини української версії церковно-слов'янської мови й служіння у ній місцевих, а не російських священиків.

Домагалися й інших поступок, тож не виключено, що чекісти позбулися їх саме для того, аби ніхто не дізнався про те, що ж їм наобіцяли.

Однак УГКЦ не припиняла своєї пастирської дільності й у "катакомбах" та в діаспорі, доки 1989 року не легалізувалася.

Ігор Голод

Джерела:

Історична Правда

Мандрівники Христа Царя