06.09.2013р. Б. / Ісус для кожного християнина має обітницю та завдання

Про способи об’явлення Христа в житті християнина говорив сьогодні Святіший Отець під час Меси в каплиці ватиканської резиденції «Дім Святої Марти». 

Коментуючи євангельський уривок про чудесну риболовлю, Папа виокремив три аспекти: обітниця, яка втішає, прохання про великодушність та місія, яку слід сповнити.

 

Петра, враженого несподіваним уловом, Ісус запевняє, що він стане «рибалкою людей», далі запрошує його залишити усе та йти за Ним і доручає йому місію. Святіший Отець зауважив, що Господь увійшов в життя апостолів через чудо, однак Він не завжди проходить біля нас чи всередині нас із чудом, але завжди дає відчути Свою присутність. 

«Завжди, коли Господь входить у наше життя, коли проходить через наше серце, промовляє до тебе, до нас, із такою обітницею: Іди вперед, не бійся, тому що ти чинитимеш наступне… Це є запрошенням до місії, запрошенням іти за Ним. Але коли відчуваємо цей другий момент, бачимо також, що у нашому житті є щось такого, що не йде, що слід виправити, тож із великодушністю залишаємо це», – зауважив Папа, додаючи, що також іноді й добрі речі, які є в нашому житті, залишаємо, щоб бути ближче до Ісуса, Який не закликає залишити все в якихось невідомих цілях. Він чітко пояснює мету, Він ніколи не каже: «Іди за мною!», не вказуючи на місію. «Ми йдемо Ісусовою дорогою для того, щоб щось робити», – наголосив проповідник. 

Святіший Отець пригадав, що ці три моменти – обітниця, прохання та місія – стосуються не лише активного життя, але також молитви. Молитва без Ісусового слова, без довіри й обітниці не є доброю молитвою. А також варто просити в Христа благодаті бути готовими залишити щось, що нам заважає. Це готує нас до місії, тому що не буває молитви, у якій Ісус не надихає щось чинити. «Справжня християнська молитва, – підсумував Папа Франциск, – це слухати Господа, Його слова втіхи, миру й обітниці, мати відвагу скинути з себе щось, що заважає поспішно іти за Ним і прийняти місію. Це не означає, що пізніше не приходитимуть спокуси. Їх буде багато. І Петро тяжко згрішив, відрікшись Ісуса, але пізніше Господь його простив. Яків та Йован провинилися кар’єризмом, бажаючи вивищення, Господь і їм пробачив». 

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:   КРЕДО 

05.09.2013р. Б. / УГКЦ найближчим часом не переходитиме на Григоріанський календар

Українська Греко-Католицька Церква найближчим часом не переходитиме на Григоріанський календар, бо для цього немає передумов і вагомих причин.

Про це повідомив Патріарх Святослав Шевчук під час веб-конференції на РІСУ.

«Запровадження календаря історично показує, що воно не було основним інструментом зближення чи єдності Церкви. Це радше питання внутрішньої дисципліни, яке може сприяти єдності, а може стояти й на перешкоді», - сказав він.

Патріарх Святослав зазначив, що частина УГКЦ у деяких державах перейшла на новий календарний стиль, проте це призвело до поділу парафій.

«Сьогодні УГКЦ живе за Григоріанським календарем у різних країнах відповідно до локальних потреб. Хоча часом ми були свідками дуже болючих календарних воєн в Північній Америці. Наслідки їх тривають ще по сьогоднішній день. Ми маємо випадки, коли одна парафія живе за різними календарями. І бідний священик з одною частиною громади мусить співати «Христос Воскрес», з іншою - проводити Страсні Богослужіння», - зауважив Предстоятель.

«Якщо мова йде про нашу Церкву в Україні, ми поки що не бачимо необхідних передумов, а також необхідного консенсусу ні серед нашого єпископату, ні серед нашого духовенства і вірних для того, щоби перейти на Григоріанський календар в Україні», - висловив свою думку Глава УГКЦ.

За його словами, до вирішення цього питання слід підходити виважено. Бо навіть перехід на новоюліанський календар - коли Різдво святкується за новим стилем, а Великдень - за старим, може привести до непорозумінь у Церкві та до розколу. У Греції, наприклад, новий стиль запровадила влада, де Православна Церква є державною. Однак таке нововведення викликало спротив та непослух багатьох вірян і священнослужителів.

«Тому треба брати до уваги саме локальні потреби наших вірних для того, щоби питання календаря, як було сказано, не творило причини для додаткових церковних поділів», - наголосив Патріарх Святослав Шевчук.

Джерела: РІСУ

Воїни Христа Царя

04.09.2013р. Б. / Глава УГКЦ: Наш Патріархат матиме екуменічний вимір

Глава Української Греко-Католицької Церкви Святослав Шевчук вважає, що Патріарший устрій є життєво необхідний для очолюваної ним Церкви, бо УГКЦ нині стала глобальною Церквою, а її віряни проживають по всьому світу.

Про це першоєрах сказав під час веб-коференції на РІСУ.

«Патріархат - це не є якась зовнішня прикраса, чи якась особлива честь, яку хтось виявляє тій чи іншій Помісній Церкві східного обряду. Патріархат - це спосіб буття, спосіб існування», - зазначив він.

Глава УГКЦ зауважив, що греко-католицькі парафії нині розкидані по всьому світу.

«УГКЦ сьогодні є глобальною Церквою, яка існує не тільки в усіх куточках України, а й по всьому світі. Це наглядно показала подія святкування 1025-річчя хрещення Русі-України і освячення Патріаршого собору», - сказав першоєрарх.

Патріарший устрій, на його думку, дасть можливість Главі УГКЦ краще опікуватися своїми вірними та зберегти українських греко-католиків від небезпеки асиміляції.

«Патріарший устрій допоможе Главі Церкви правильно і повноцінно опікуватися, бути батьком для своїх вірних незалежно від того, де вони перебувають і чи мають вони там у себе структури УГКЦ чи ні», - сказав Патріарх Святослав.

Глава УГКЦ також підкреслив, що Патріарший устій матиме екуменічний вимір.

«Наш Патріархат матиме екуменічний вимір. Ми це добре розуміємо, що це буде Патріархат Київської Церкви з київським корінням. І наш Патріарший собор є видимим знаком тієї єдності, до якої закликали нас наші великі попередники», - наголосив Святослав Шевчук.

Джерела: РІСУ

 Воїни Христа Царя

04.09.2013р. Б. / Болгарія готується до першого національного з’їзду католиків

Зустрітися, краще пізнати одні одних та зміцнити своє прийняття євангельської благовісті в контексті Року віри. Таким є завдання першої національної зустрічі католиків Болгарії, яка 6-7 вересня відбуватиметься у місті Раковскі у центрі країни.

 

Під гаслом «Стійкі у вірі» зберуться представники кожної дієцезії, парафії, чернечих родин та церковних рухів, представляючи також свої історичні, душпастирські та фольклорні особливості. 

«Цією першою зустріччю католиків Болгарії ми бажаємо дати новий поштовх для розвитку місцевої Католицької Церкви, адже ми тут незначною меншість, і тому нам важливо знати одні одних та почуватися частиною більшої спільноти», — пояснив один із організаторів зустрічі о. Дімітар Дімітров, настоятель однієї з трьох католицьких парафій міста Раковскі.

Згадана місцевість не випадково вибрана, як місце проведення з’їзду, адже це єдине місто в країні, значну більшість населення якого становлять католики.

За словами о. Дімітара, тут також відчувається значний вплив секуляризму та матеріалізму, які опановують Європу, так що «стійка віра наших батьків уже не є такою сильною». Саме тому програмою зустрічі передбачено відвідини місцевого кладовища, де поховані численні болгарські єпископи та священики, які зазнали жорстоких переслідувань за часів комуністичного режиму. 

З’їзд завершиться Євхаристійним богослужінням у намірі нової євангелізації. Його очолить Апостольський Нунцій у Болгарії архиєпископ Януш Болонек. 

Зазначимо, що серед понад 7,5-мільйонного населення Болгарії, понад 80% якого є православними, католики становлять лише приблизно 2%. Душпастирська праця здійснюється у двох дієцезіях латинського обряду (Нікополь та Софія-Пловдів) та екзархаті для вірних візантійського обряду, які об’єднані в Міжобрядову Єпископську Конференцію Болгарії.

 
За матеріалами: Радіо Ватикану
   

 Раковскі, католицький-храм

Джерело:   КРЕДО 

03.09.2013р. Б. / Почуття сакрального в XXI столітті

Згідно з широко поширеною думкою серед інтелектуалів і opinion leader (лідерів громадської думки), релігія являється основним джерелом конфліктів і нестриманості в світі, політичний вплив релігії надзвичайно різноманітний, іноді вона вносить свій внесок у конфлікт, але часто сприяє примиренню та миру.

Більшість розбіжностей з приводу відносини між релігією і насильством відбувається через різне сприйняття реальності, сприйняття, яке свідчить про те, як люди розуміють «релігію», їх погляди на правильні відносини між релігією і впорядкованим суспільством відповідно з цивільними законами, ідеями, які вони підтримують і історіями, які вони розповідають про людську природу, про розум, про індивідуальність та уряд  держави. Після війни менталітетом представників інтелігенції та громадських діячів західного світу управляла віра в неминучий наступ секуляризації, і цей підхід розділяла еліта інших регіонів світу, що здобула освіту на Заході. Відомий соціолог Пітер Бергер висловив думку багатьох, заявивши в 1968 році в інтерв'ю газеті «Нью - Йорк таймс», що «в XXI столітті ті, хто вірить у релігію, ймовірно, залишаться тільки в невеликих сектах, тримаючись один за одного, щоб вижити в секулярній культурі світового масштабу». Але в останні роки ХХ століття ми стали свідками не тільки неухильного зростання населення світу, що дотримується християнства, ісламу та індуїзму, але також зміцнення впливу релігії на політику на всіх континентах.

Точно так само було б неправильно вважати, що ключ до розуміння секуляризації втратив чинність з тієї простої причини, що релігія не здала своїх позицій. Почнемо з того, що одних фактів недостатньо, щоб викорінити переконання, які ми шануємо. І далі: переконання в тому, що релігія є одним з основних джерел конфлікту, має глибоке коріння в класі інтелектуалів. Крім того, релігійна практика і культурний і релігійний контекст настільки змінилися за останні роки, що, як не парадоксально, ми виявлявляємося в світі, де група шанованих аналітиків здатні з повним правом стверджувати, що ми живемо в епоху «відродження релігії» (той же Бергер ), а інші, не менш справедливо, називають наше століття «секулярним» (Чарлз Тейлор).

Ці позиції не такі вже й несумісні, як може здатися на перший погляд. Ті, хто стверджують, що ми живемо в світську епоху, підкреслюють головним чином досягнення західного світу, і особливо зростання числа невіруючих, тих, які стверджують, що вони духовні, але світські, тих, які називають себе релігійними, але не пов'язаними з будь-якою організованою релігією і тих, які вважають себе приналежним до релігії, але підходять до вчення своєї Церкви вибірково. Вчені, згідно з якими ми живемо в епоху відродження релігії, аргументують свою точку зору не  великим поширенням віри релігійного типу, - вони посилаються, швидше, на постійно зростаючий політичний вплив релігії у світі. Одним словом, картина сучасної духовності може характеризуватися як збільшенням політично мотивованої релігійної діяльності, так і схильності віруючих, принаймні на Заході, до більш особистої релігійності, індивідуальної, у збиток формування і духа об'єднання, пропонованих організованою релігією.

Підйом войовничого ісламу, поряд з наполегливою політичною присутністю релігії в деяких ліберальних демократіях, стимулював виникнення нової різкої літератури,що характеризується сильною ворожістю по відношенню до релігії. У серії успішних книг Річард Докінз, Деніел Деннет, Сем Харріс і нині покійний Крістофер Хітченс (часто їх називають «новими атеїстами») відродили і оновили вичерпний аргумент, що наука робить релігію застарілою, і що релігія є одним з головних джерел конфліктів. Праці цих авторів відрізняються енергійною підтримкою атеїзму як вищої системи переконань,  роздратуванням через стійкість віри, релігійного впливу і місіонерського завзяття, щоб викликати тривогу з приводу негативних наслідків релігії в сучасному суспільстві. Головна їхня теза полягає в тому, що наука, нібито, дискредитувала існування якогось  Бога або вищої сили .

Ці нові атеїсти відкидають також підхід «живи і дай жити іншим», який прийняли стосовно релігії менш войовничо невіруючі. Вони вважають, що передбачувані вигоди від релігії не більші, ніж від моралі та етики, що вкорінені в секуляризм, в той час як негативні наслідки релігії є реальними і суттєвими.

Варто зазначити, що нинішнє відродження старого секуляризму консервативного духу, або, як назвав його П'єр Мано, «цього педантичного атеїзму, цього пуританства безбожництва» відбувається саме на християнському заході, який любить світ. Проте, в той же час, на Заході виник інший тип невіруючих, які сприяють  настанню секуляризму, і, особливо, антихристиянського секуляризму, вважаючи християнство загрозою для основних політичних завоювань сучасності. Серед цих «меланхолійних атеїстів» фігурують деякі з найбільш шанованих учених сучасного світу.

Видатний німецький мислитель і соціолог Юрген Хабермас висловив глибоку заклопотаність у зв'язку з політичними і соціальними витратами, які можуть виникнути, якщо знехтують культурною спадщиною, в якому релігія, свобода і право нерозривно пов'язані між собою.

Хабермас, що вважається сірим кардиналом європейських лівих, приголомшив багатьох своїх послідовників, коли заявив про важливість юдео-християнської спадщини: «Ця спадщина [ юдейська етика справедливості та християнська етика любові], що  практично не змінилася, стала предметом постійного присвоєння та критичного переосмислення. В даний час їй немає альтернатив. І в світлі нинішніх викликів, висунутих постнаціональною плеядою, ми як і раніше продовжуємо черпати із суті цієї спадщини. Решта - всього лише даремна постмодерністська балаканина».

Тим самим він роділяє позицію Алексіса де Токвіля, згідно з яким вільне суспільство глибоко залежить від здорової моральної культури, що живиться релігією (під якою він розумів християнство). У передмові до книги Демократія в Америці Токвіль закликав колег - спадкоємців французького Просвітництва відкинути упередження щодо релігії. На його думку, ті, хто любить свободу, повинні "поспішити закликати релігію собі на допомогу", оскільки вони повинні знати, що царство свободи не може бути встановлене без царства звичаїв, точно так само, як і звичаї не можуть створюватися без віри у щось.

Канадський філософ Чарльз Тейлор заявив у своїй об'ємній праці 2007 року (Секулярне століття), що тепер, принаймні на Заході, ми живемо в «секулярну епоху», хоча і не в сенсі, як це бачать «нові атеїсти». Насправді, за словами Тейлора, «з часом ключ до розуміння секуляризації, яка має тенденцію приписувати нашому релігійному минулому провину за всі біди світу, стане менш переконливим. Це відбудеться частково тому, що буде ясно, що інші товариства не роблять те ж саме і, отже, таке тлумачення не підходить до людської раси на універсальному рівні, частково ж тому, що багато ран, - за які, вважалося, відповідальна релігія, - не зникають».

Незважаючи на це, Тейлор вважає, що ми живемо в епоху секуляризму. І те, що робить наше століття секулярним - це "титанічна зміна" в соціальному контексті, в якому живе релігія: публічний простір в ліберальних демократіях, які були значною мірою позбавлені від будь-якого посилання на релігію; ми стали свідками заходу релігійної практики, якщо не віри; і (найголовніше для нього) в багатьох частинах світу перейшли "від суспільства, де віра в Бога є само собою зрозумілою до суспільства, де вона вважається одним з багатьох можливих варіантів". Тейлор, втім, здається, не поділяє заклопотаність «жовчних невіруючих» щодо корозійних ефектів, які можуть вплинути на суспільство в цілому, коли велика кількість людей вирішує відмовитися від «генетичних кодів батьків». Він не забув зауважити, що релігійна освіта від цього постраждала. Тим не менше, Тейлор не вважає цю втрату серйозною проблемою, якою потрібно перейматися. Він просто зазначає, що «слабкий контакт з багатьма з традиційних мов віри, здається, віщує майбутній занепад».

Ще під час перебування кардиналом Ратцінгер сформулював відмінність між «позитивною світськістю», що розуміється як позиція нейтралітету, яка відкриває простір свободі для людей будь-якого віросповідання, і «негативним секуляризмом», який «нав'язує себе через політику і не залишає публічного простору католицькому і християнському баченню, яке, таким чином, ризикує перетворитися на щось особисте і істотно спотворене" . Ставши Папою, він активно просував своє бачення "позитивної світськості" . У 2008 році у своїй промові до французьких політиків біля самої колиски антирелігійного секуляризму, він прокоментував: "У цей історичний момент, коли культури все більше перетинаються між собою, я глибоко переконаний, що стає необхідним нове мислення про істоту і про важливість світськості. Це дійсно важливо: з одного боку слід наполягати на відокремленості політичного простору від простору релігійного, з метою захистити як релігійну свободу громадян, так і відповідальність держави по відношенню до них, а з іншого боку слід чітко усвідомити незамінність релігії для формування умів і вкладу, який вона може внести разом з іншими інстанціями при створенні фундаментальної етичної злагоди в суспільстві".

Думка  Бенедикта XVI про секуляризм сходиться по багатьох пунктах з такими невіруючими, як Габермас . Ще в 1968 році, у своєму Вступі до християнства, Ратцінгер застосував новий підхід стосовно невіруючих з відкритим менталітетом, підкреслюючи, що вони могли зустрітися на одній і тій же цілині сумнівів.

Кожна з інтерпретацій секуляризму, розглянутих тут, являє собою зусилля, щоб змогти прийняти той факт, який «змінює панораму цього світу». Наш час здається недостатньо світським для атеїстів-консерваторів, які наполягають на тому, що релігія є причиною практично всіх бід; тоді як, навпаки, вона стала занадто світською для жовчних невіруючих, які бояться, що підриваються самі основи ліберальної демократії. Для таких теїстів, як Чарльз Тейлор і Бенедикт XVI, нещодавні зміни в релігійній панорамі створюють нові проблеми для релігії, але, що цікаво, Ратцінгер ближчий до "жовчних невіруючих" у своєму розумінні того, що зміни релігійного сценарію кидають виклик миру в суспільстві, підривають соціальну згуртованість, великі досягнення західної культури (права людини, людську гідність, верховенство закону) і відчуття єдиної людської сім'ї, стосовно якої всі мають спільну відповідальність .

Ті, хто стверджує, що релігія є основним джерелом конфліктів і насильства, зі свого боку, вважають за краще зупинятися на релігійних війнах минулого і на поширенні ісламу джихадистського толку, що ми бачимо сьогодні. Однак накопичуються докази того, що релігійна риторика, що часто асоціюється з такими конфліктами, більшою мірою пов'язана з питаннями особистої чи групової ідентичності, а не з богословськими відмінностями .

За даними дослідження про конфлікти, що мали місце між 1989 і 2003 роками в Університеті Упсала, релігія рідко була первинним чи винятковим чинником конфліктів, в які вона була залучена. Як давно зазначив Жак Маритен, «для людської слабкості немає нічого простіше, ніж змішувати релігію з расовими, сімейними або класовими упередженнями, з колективною ненавистю, пристрастями клану і примарами політиків, які врівноважують строгість індивідуальної дисципліни в благочестивій, але недостатньо очищеній душі».

Мері Енн Глендон

За матеріалами http://ru.radiovaticana.va

Джерело:   Воїни Христа Царя

02.09.2013р. Б. / Облечини у Сестер Служебниць непорочної Діви Марії

1 вересня 2013р. у монастирі Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії,  м. Червоноград, відбулися облечини п’ятьох сестер Служебниць: с. Віри Герман, с. Тимотеї Витрикус, с. Олесі Перетятко, с. Анни Шаблі  та с. Юстини Іванчук.  Святу Літургію та обряд облечин очолив о. Ігнатій Москалюк, ЧСВВ.

Під час проповіді о. Ігнатій побажав сестрам: «цінити час новіціяту, який є основою монашого життя.  Це час початкової формації, який більше ніколи не повториться, тому варто цінувати кожну хвилину. З довірою йти дорогою за Христом, не знеохочуватися труднощами, але вчитися з кожного прикладу».  Отець Ігнатій заохотив сестер не тільки думати про чернечі обіти, але вже відтепер жити ними.

Провінційна Настоятелька с. Боніфатія Дяків вітаючи сестер від імені усієї служебницької спільноти, побажала новичкам  завжди пам’ятати про цей особливий день, «коли Господь, який перший полюбив і покликав, дарував вам нове ім`я, що є символом нового життя та  чернечий одяг, що означає нашу приналежність до Христа та є свідченням про Нього для інших».     

Після Святої Літургії, сестри радо вітали нових членів спільноти.

Сестри Служебниці

Джерело:   Воїни Христа Царя

02.09.2013р. Б. / Слово Митрополита Львівського на 10-ту Неділю по зісланні Святого Духа

Слово Митрополита Львівського на 10-ту Неділю по зісланні Святого Духа

1Кр 4,9-16; Мт 17,14-23.

Всечесні отці,
Достойні та любі молільники, дякувати Богу, вашій щирій церковній громаді та іншим добрим людям за те, що спільними силами спорудили церкву, до якої приносите своє духовне життя, стаєте перед Богом зі своїм проблемами й потребами. Ви зуміли разом зі своїми духовними пастирями спорудити також дзвіницю, придбати дзвони й упорядковуєте усе необхідне навколо церкви. І у наших молитвах ми молимося за тих, хто дбає про красу святині, приносить свої пожертви, працю, свій талант та вміння. Звичайно, що про усіх й про все найкраще знає Господь. Ви – щасливі й дякую вам, за спорудження цієї церкви, у якій маєте можливість спільно молитися, причащатися, очищувати й лікувати свої душі від укусів злого духа. Кожен день приближує нас до вічності, до моменту нашого звіту перед Богом за наше життя. Звичайно, що ми тремтимо, бо свідомі промахів вчинених у нашому житті. А Господь запитає за усе й на його суді людина не зможе мати жодного адвоката, тільки сама, своїми добрими ділами, словами та гідними мислями зможе здобувати у Бога милосердя. За Боже Царство необхідно боротися на землі, можливо й терпіти рани, невдачі, перемоги, але завжди просити милосердного й люблячого Бога о прощення помилок, які ми чинимо, незважаючи на їхню тяжкість. Сам Син Божий навчав: «Від часів Йоана Христителя і понині Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт 11,12). Розуміється, що не фізичною силою, лише духовною розважливістю, зусиллями над собою у протистоянні усякому злу, що його пропонує нечистий дух.

Як почули ми із прочитаного євангельського уривку, що злий дух мучить людей. навіть від дитинства не дає спокою. Тільки наш Спаситель, Ісус Христос, може прогнати злого духа, який опанував людину! Усі люди мають можливість, щоб каятися перед Богом, сповідуючи свої гріхи, які ласкаво прощає Господь. Спаситель, умираючи на хресті, не робив жодного закиду розбійникові за його злодіяння, лише глибоко прийняв його слова звернення, обіцюючи, що найшвидше буде з ним у раю (пор. Лк 23,43). Ось, милосердя й доброта Господня, який очікує покаяння людини, щоб її простити. Він добре знає людські помилки та слабість, тому не ставить людині жодної перешкоди відносно тяжкості провини, лише очікує її покаяння. Щире покаяння відчиняє людині брами до Божого Царства! Закликаю усіх: гідно й без жодного страху частіше приступати до святої тайни Покаяння, щоб очищувати серця від гріховного бруду та міцніше ставатися учасниками Божого Царства. Життя духовне – усестороннє, а це означає, що необхідно з усієї повноти душі й серця служити Богові. Неможливо удостоїтися нагороди тільки за певну службу, відкидаючи й легковажачи іншим. Трудно надіятися нагороди тому, хто, наприклад, вірний у подружжі й ходить у церкву, а кривдить інших, знущається над ближнім, легковажить пости та інші церковні приписи. Хто змагається отримати нагороду, така особа повинна в усьому вчинити чеснотливим своє життя й покаянням та примиренням з Богом й ближнім, присвоювати дари оправдання пропоновані Ісусом Христос. Він своєю смертю й воскресінням здобув нам прощення гріхів, примирення з Богом, любов та вічне щастя в небі. Наше завдання: жити чесно, виконувати Заповіді Божі, зростати у любові до Господа й таким способом осягнути вічне небо. Іншого шляху немає, не існує нагороди без покаяння та любові Бога!

Святий апостол Павло прибув у грецьке місто Коринт, щоб голосити слово Боже. А там мешкало багато людей, що хвалилися «мудрістю, славою, багатством, почестями». Такому народові непросто було приймати слова покірної науки, навіть, великого учителя Павла. Знано, що коли він голосив слово атенянам про воскресіння мертвих, ті йому сказали: «Про це послухаємо тебе іншим разом» (Ді 17,32). Згордили, тоді не прийняли його навчання. Подібно й у Коринті багато не бажали слухати слів науки про Христа, однак, відомо, що значна частина прийняла Божі слова й покинули своє нечестиве життя, до якого призвичаїлися. Святий апостол пише про терпіння та випробування, яке переносять учні Христові, що стаються немов, сміттям для світу. Бо такі на всяке побиття, скитання, образи та ганьбу, що отримують від ближніх, відзиваються з любов’ю. Світ повен гордині та самовпевненості, а Христос  навчає лагідності й смирення серця, що дає користь та спокій для душі (пор. Мт 11,29). Спаситель навчає нас, щоб терпеливо, як він, приймати образи, не відзиватися злісно на обидчиків, лише, бажати у якийсь лагідний спосіб привести таких до Небесного Отця. Покорою й терпеливістю з любові до Бога можна зробити більше добра, як силою, наказами та владою. Апостол Павло ставив себе у приклад, щоб бути його послідовниками, тільки у наслідуванні Ісуса Христа! Це означало теж, бути ще кращими від нього, бо він цього не перечить нікому, лише до цього заохочує.

Дорогі сестри й брати, стараймося дякувати Богу за усе, що нас зустрічає в нашому житті. Перепрошуймо щиро Господа за духовні невдачі й невірності, які нам прийшлося вчинити, бо він багатий у милосердя й доброту! Не втрачаймо надії на Боже милосердя, коли б нам не вдавалося якийсь час розірвати з гріховними привичками, лише, довіряймо Господу та борімося з усяким злом. Необхідно переможемо! Хай Мати Божа допомагає нам, в духовний спосіб гідно верстати сторінки нашого життя!

+ Ігор
Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ

1 вересня 2013 р. смт. Івано-Франкове, Яворівський р-н.

Джерела: www.ugcc.lviv.ua

Воїни Христа Царя