26.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.1,26–29:  «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних»

Погляньмо на наше життя. Скільки разів у різних обставинах і ситуаціях ми чуємось безсилими, слабкими й немічними. Апостол також каже про це, що дух сильний, а тіло немічне. Часто наше тіло, наша психофізична частина буття дає нам це почуття неможливости щось змінити в собі чи навколо себе. Але якщо пам’ятаємо, що ще перед нашим народженням Господь віддав своє життя за нас, бо вірив, що ми можемо зробити багато доброго і великого. 

Тому річ не в тому, як ми почуваємось, а в тому, що в Бозі все є можливо. Маємо все більше довіряти Богові. Бог вірить в нас, Він знає про наші здатності та спроможності. Лиш ми маємо все більше зростати в цій довірі та покладатися на Господа.

*** 

Мт.20,29-34:  «А коли почули, що Ісус переходить мимо, закричали, кажучи: “Господи, Сину Давидів, змилуйся над нами!“»

Зазвичай ще з дитячих чи юнацьких років ми звикли, що молитися – це промовляти або прочитувати ті чи інші тексти або, як ми кажемо, ті чи інші молитви. Натомість ми досить рідко згадуємо, що молитва – це зустріч двох осіб: мене і Господа. Тому важливо розуміти, що в молитві я зустрічаюся з Богом. Коли я промовляю до Бога як до особи, це подібно до того, як я спілкуюся з кимось із ближніх. 

Цей же епізод показує ще більше: сліпці не тільки промовляли, а кричали, волали. Коли їх зупинили, вони ще більше почали кричати, бо усвідомили, що мають єдину нагоду, щоб отримати Божу допомогу. Сліпці «заробляли» собі на життя тим, що просили, але почувши, що йде Ісус Христос, який може дати їм щось інше, боялися проґавити свій шанс, тому кричали перед Богом у своїй потребі. 

Для нас так само важливо не боятися, може, не лише «кричати», а волати всередині свого серця – і Бог завжди почує. Тож запитаймо себе, коли молимося перед Господом: чи справді стоїмо перед Ним як перед особою і чи справді з усього серця «волаємо» і криком душі виражаємо Богові те, чого потребуємо? Євангеліє показує, що сліпці були почуті. Так само й ми, якщо заволаємо, завжди будемо почуті Господом.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.08.2017р. Б. / Преподобного Максима Ісповідника

Преподобного отця нашого Максима Ісповідника

Тропар, глас 8: Православія наставнику, благочестя й чистоти учителю,* вселенної світильнику,* монахів богонатхненна окрасо, Максиме премудрий,* ученнями твоїми все просвітив ти, сопілко духовна,* моли Христа Бога, щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 6: Світло трисяйне вселилося в душу твою,* показавши тебе вибраною посудиною, Всеблаженний,* яка виявляє усім божественні й неосягненні помисли,* і Тройцю безначальну і пресущну всім проповідував ти* Максиме Блаженний. 

Святий народився 580 р. у Царгороді в побожній і багатій родині. Закінчивши найвищі школи, з часом став радником імператорського двору. А часи тоді для Христової Церкви були дуже важкі. Єресь ширилася за єрессю;лиш відійшло аріянство, а вже прийшла єресь монотелітів, які навчали, що в Ісусі Христі є лише одна воля і одна “енергія”. А що найгірше, що на чолі єретиків стали Сергій, патріярх Царгородський, і Кир, патріярх Олександрійський, один з негідних наслідників святого Атанасія Великого, а також сам імператор Іраклій підтримував їх. Натомість Софроній, патріярх Єрусалимський, рішуче виступив проти єресі. 

Святий Максим, бачачи, яким переслідуванням піддається Христова Церква, покинув тоді світське життя і вступив у монастир Хрисопіль, поблизу Царгорода. В 638 р. імператор Іраклій, за намовою Сергія, видав наказ, що нікому не вільно говорити ані за, ані проти монотелітської єресі. В той спосіб мав би нібито установитися мир між церквами, однак єретикам розходилося в тому, щоб вірні святій вірі єпископи і священики не поборювали єретичних блудів. Проти наказу імператора виступив на Заході папа Йоан IV (640–642) і в перший же рік свого понтифікату кинув клятву на єретиків. На Сході проти єресі прилюдно виступив святий Максим, який на той час уже був ігуменом хрисопільської обителі. Він став обходити африканські землі і всюди остерігав вірних перед єрессю, а також поборював її своїми посланнями. 

Померли єретики Сергій і Кир, невдовзі помер і Іраклій, перед смертю відкликавши свій наказ, але спокою Христова Церква не знайшла. На патріяршім престолі в Царгороді лжепатріярхи почали один одного проганяти. Одного з них на ім’я Пир (якого прогнав лжепатріярх Павло), святий Максим навернув до правди, та єретик, задля почестей, знову впав у відступництво, і після смерти Павла ще раз кілька місяців сидів на патріяршому престолі.

На трон сів імператор Конста II – звір, а не чоловік. Він наказав власного брата Теодосія супроти його волі висвятити на диякона, а потім велів його убити. (З того часу кожної ночі до нього приходив убитий, зодягнений у церковні ризи, подавав йому чашу, повну крови, і говорив:“Пий, брате, пий!”) Конста видав на користь єресі такий самий наказ, як Іраклій, при цьому став мучити вірних гірше за поганина. Тоді папа Римський святий Мартин (649–653;його пам’ять вшановуємо 14 квітня) зібрав у Римі в лятеранській церкві собор, на якому було виклято єретиків монотелітів, про що папа повідомив весь світ. Розлючений Конста велів папу ув’язнити, віддати на муки і відправити у вигнання в Херсон, де святий ісповідник 655 р. помер. 

На Лятеранському соборі був присутній також і святий Максим з двома своїми учнями (обидва звалися Анастасій, один був священиком, а другий монахом). Святий Максим так правдиво представив на соборі страждання Христової Церкви, зухвальство єретиків, безбожне втручання імператора до справ святої віри, що звернув на себе увагу цілої держави. За це імператор наказав Максима й обох його товаришів ув’язнити там-таки, в Римі, звідки їх було перевезено до Царгорода, де у в’язниці перетерпіли два роки. Потім їх заслано до Тракії:святого Максима – до міста Визія, а учнів його – одного до Первери, другого до Месемврії. Всі вони страждали тут від голоду, не мали навіть чим прикрити свого тіла. А коли імператор вислав до Максима своїх юдів-спокусників, щоб намовили його до відступництва, то святий ісповідник навіть не хотів з ними говорити. То ж його знову привели до Царгорода, знову мучили, били, плювали в лице і ледь живого вкинули знову до в’язниці в Первери. 

І втретє, тоді вже 75-літній, святий Максим став перед царгородським судом, цього разу вже з двома своїми учнями Анастасіями, і знову явно і сміливо виступив проти єресі. За це кати їх роздягли і прилюдно били жилами, а потім відтяли їм язики, щоб не навчали вірних. Та великий у чудах своїх Господь учинив так, що, хоч без язиків, усі три мученики ісповідники говорили ще ліпше, як до цього часу. Наступного дня кожному з них відтяли праву руку і водили їх містом, зневажаючи як таких, що пішли проти волі імператора єретика.

У кінці їх було засуджено на вигнання, голих, поранених і скатованих так, що святого Максима мусили нести на ношах. У Скитії, в місті Схимарі, Максима вкинули у в’язницю, де святий, провістивши годину своєї смерти, помер 13 серпня 662 р., на 82 році життя. Анастасій монах помер у в’язниці ще перед святим Максимом, а Анастасій священик жив до 666 р. Він зробив собі дерев’яну руку, якою міг тримати перо, і описав життя і муки преподобного Максима Ісповідника. Помер як вірний син Христової Церкви, святість якої боронив до останньої хвилини життя. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

25.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2 Кр.7,10–16:  «Бо смуток задля Бога чинить спасенне каяття, якого жалувати не треба; а смуток цього світу – смерть спричинює»

Що це є за смуток задля Бога і смуток, який чинить світ? Смуток задля Бога – це те, що когось, кого ми любимо, дорогу нам особу, ми образили й завдали болю. Це нас завжди засмучує, як ми могли так покривдити її, так відповісти на її любов до нас. Смуток задля світу це те, що людина засмучується, коли їй щось не вдається в цьому світі, і це приносить їй знеохочення і депресію. 

Завжди стараймось ці два смутки між собою розрізняти й розуміти, хоч вони зовні можуть виглядати одинакові, подібні, але коріння вони мають інші. Тож завжди засмучуймось, коли ми скривдили Бога й образили. Але ніколи до серця не допускаймо того смутку, знеохоти, депресії, яка походить від світу. Та пам’ятаймо, що Бог нас повсякчас любить і вірить у нас.

*** 

Мр.2,18-22:  «Настане час, коли в них візьмуть жениха, й тоді вони поститимуть за тих днів»

Кожен з нас має різноманітні прив’язання, ті чи інші речі, справи, яким приділяє багато зусиль і часу. Маючи до чогось прив’язання, ми стаємо певною мірою залежними від тих речей. Не раз кажемо про узалежнення від наркотиків, алкоголю, куріння. Коли признатися собі, то всі ми є від чогось узалежнені. 

Піст є доброю нагодою, щоб людина пробувала ставати все більше незалежною. Коли ми говоримо про піст у певні дні в році, коли одного дня щось можна їсти, а іншого – це гріх, то це для того, щоб людина навчилася плекати свою свободу. Щоб ті чи інші страви не керували нею, щоб людина вміла бути вільною. Адже лише той може прийти до Бога, хто має свободу. 

Щоб віддати себе Богові, маємо бути вільними. Піст у церковній традиції є важливим саме для здобуття цієї свободи. Для нас піст, по суті, – це не лише питання їсти чи не їсти щось, а вміти відмовитися від того, від чого відчуваємо залежність. Без чого нам здається, що не можемо прожити. Саме тоді станемо вільними й зможемо набагато легше й простіше зустрічатися з Господом. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

25.08.2017р. Б. / Святих мучеників Фотія й Аникита

Святих мучеників Фотія й Аникита

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи,* у стражданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали,* сокрушили і демонів зухвальства безсильні.* Їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Скинувши ворожі приношення* терпінням сильних мук, Страстотерпці,* на небесах живете нині, радіючи,* Фотіє славний і Аникито блаженний.* Тому й перебуваєте у славі на віки віків,* молячись Христові за нас, що творимо вашу пам’ять. 

Святий Аникит був начальником військового загону в Никомидії. Коли лютий Диоклетіян став жорстоко мучити Христових вірних, тоді Аникит став перед ним і пригрозив йому гнівом і карою того Бога, слуг якого він карає смертю. Імператор наказав Аникита бити воловими жилами, а після тривалих і страшних мук кинути до в’язниці, де святий мученик страждав упродовж трьох років. Коли після цього його знову поставили перед судом, то він ще сміливіше прославляв Ім’я Христа. Почувши це, Фотій, його кревний, також ревний християнин, підійшов до Аникита, поцілував його окови й вони обидва стали прославляти Господа. Тоді імператор віддав їх на найтяжчі муки. Їх били жилами, шматували і палили тіла, волочили кіньми, та сила Божа не полишала страждальців і вони голосно ісповідали Христа. Погани, здивовані цим, поміж собою говорили, що великий є той Бог, який чинить такі чуда, а багато з них навернулися. 

Під кінець імператор наказав кинути святих мучеників, а з ними й багато інших християн, у розпалену піч, де вони закінчили свій земний подвиг. Тіла їх знайдено цілі, неспалені і неушкоджені. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.7,1–10:  «Велике довір’я маю до вас, вельми пишаюся вами»

У нашому людському житті дуже важливою є довіра, коли нам хтось довіряє, ми ніби сповнюємось тоді силою і бажанням робити добро. Однак ми ж часто в нашому житті не довіряємо людям, є дуже мало осіб, яких ми вважаємо повністю вартими довіри. Бачимо, що Господь через свою смерть і воскресення повірив у нашу досконалість, помер за нас, коли ми ще були грішниками. 

Ця довіра, яку має до нас Ісус, завжди нам дає це натхнення приходити до Бога. Так само має бути в наших стосунках з іншими людьми. Не біймося довіряти, не біймося, що нашою довірою хтось скористається. Бо навіть якщо й так, то знайдуться й ті, кого вона окрилить, будьмо певні, що наша довіра дасть іншим наснагу ставати кращими!

*** 

Мр.1,29-35:  «Вийшов і пішов на самоту й там молився»

У Євангелії сказано, що Христос після зцілення Симонової тещі та недужих і біснуватих іде на молитву. Нам людським розумом тяжко усвідомити, для чого Христові була молитва, адже Він перебував у сталій єдності з Отцем. Однак це пізнавати й розуміти – справа тих, хто живе глибшим духовним життям. Богослови можуть дискутувати на цю тему, а для нас же це дуже важливий практичний приклад. 

Життя постійно ставить перед нами різноманітні ситуації, труднощі, тож завжди маємо певні успіхи або невдачі. Бачимо, наскільки ми, люди, стаємо нездатними, неспроможними самотужки все подолати, дати собі раду. Молитва є місцем, де ми зустрічаємося з Богом, сповнюючись усім тим, чим володіє Господь. Так само, як, маючи з кимось справу, стаємо подібні до нього, так і коли ми близькі до Бога, то уподібнюємося до Нього. Тому дуже важливою є молитва – зустріч із Господом, сповнення Божою силою, для того щоб прямувати через різноманітні обставини життя.

Людина дуже крихка, слабка; кожен з нас це бачить і пізнав на власному досвіді. Лише божественною силою можемо йти по життю, а цю божественну силу найбільше черпаємо в нашій молитві – у нашій зустрічі з Богом.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.08.2017р. Б. / Святого мученика архидиякона Євпла

Святого мученика архидиякона Євпла

Тропар, глас 4: Мученик Твій, Господи, Євпл,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 1: Носивши в руках закони Христові,* став ти у подвизі, проповідуючи ворогам,* добровільно й сміливо постраждавши.* Тому радісно прихилив ти свою шию і прийняв усічення мечем,* закінчивши життя своє. 

Діялося це 304 р., коли окаянний Диоклетіян наказав жорстоко переслідувати християн. У сицилійському місті Катані жив диякон Євпл, якого схопили 29 квітня, тоді, коли він читав вірним Євангеліє. Його поставили перед судом старости Калвисіяна. Святий Євпл прилюдно визнав, що є християнином, а поганські божки йому огидні. За це його тяжко мучили і ледве живого кинули до в’язниці. 

Як оповідає передання, Бог учинив чудо, щоб вгамувати спрагу святого мученика, – зі стіни в’язниці враз потекло джерело чистої води. 

Невдовзі, 11 серпня, староста велів знову поставити св. Євпла перед судом і наказав йому скласти жертву божкам. “Я покланяюся Тройці Святій і єдиносущній і Богу одному приношу себе в жертву”, – відповів на це святий мученик. Тоді Калвисіян наказав його жорстоко бити, шматувати тіло залізом, відрізати вуха, а під кінець стяти мечем. На грудях святого повісили Євангеліє, і так вели його на місце страти. А святий Євпл молився вголос і дякував Господу, що дав йому ласку мученицької смерти. Він сам нахилив голову під меч і прийняв вічну винагороду за те, що віддав свою душу за Христа Спасителя. Мощі його поховано в Катані, а згодом їх перенесли до Тривико, в околиці Неаполю. Бог прославив їх численними чудами. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.6,11–16:  «Яка бо спільність праведности з беззаконням? Що спільного між світлом та темрявою?»

Господь ставить категорично праведність на противагу беззаконню, світло проти темряви. Він вказує, що не можемо жити одночасно і в добрі, і в злі, і з Ним, і проти Нього. Можемо жити або з Богом, або без Бога, або з правдою або без правди. 

Погляньмо на наше життя і вміймо все більше іти за правдою, за істиною, за справедливістю. Ніколи не дозволяти собі тих чи тих недоліків чи вад. Бо ж не можемо двом панам служити. Маємо себе запитати, на чиєму ми є боці. Хай Бог дасть відвагу в тій рішучості слідувати за Богом.

*** 

Мр.1,23-28:  «Що нам, та й Тобі, Ісусе Назарянине? Прийшов єси нас погубити!»

У цьому епізоді не можемо зауважити, що Ісус Христос хоче оздоровити цього чоловіка, не бачимо навіть, що Він зацікавлюється ним. Тут ситуація зворотна: опанований нечистим духом сам дає про себе знати в присутності Спасителя. Цей епізод важливий, коли говоримо про євангелізацію, про катехизацію. У цьому випадку Христос не проповідував словами Доброї Новини – Євангелія. Він сам своєю особою являв її. 

Так само було зі святими: де вони з’являлися в Церкві, чи це були папи, чи патріархи, єпископи, священики, монахи, миряни – всюди вони «реформували Церкву» своїм святим життям. Вони не робили якихось спеціальних реформ, але давали Богові змогу реформувати через себе. 

Важливо пам’ятати ці слова отців: «Здобудь мир – і навколо тисячі спасуться; спасайся – і навколо тебе тисячі спасуться». Найперше, змінюючи себе, маємо ставати ближче до Бога й давати Йому перебувати в нас. Тоді вже сам Бог діє через нас. 

Так само, як радіоактивний метал випромінює частинки сам по собі, так і ми, коли маємо в серці Бога, просто випромінюємо Його, промовляємо не тільки своїми словами, а й «передаємо» Його, спеціально нічого, здавалось би, не роблячи. 

У Церкві завжди було і є важливим особисте навернення, особисте пізнання Христа. Саме тому наше життя буде найкращим свідченням про Бога, найкращою місією, найкращою євангелізацією.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.08.2017р. Б. / Святого мученика архидиякона Лаврентія, святого Сикста, папи Римського, і тих, що з ним

Святого мученика архидиякона Лаврентія, святого Сикста, папи Римського, і тих, що з ним

Тропар, глас 4: Мученик Твій, Господи, Лаврентій,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Вогнем божественним розпалив ти серце своє,* полум’я пристрастей до кінця спалив,* страждальців опоро,* богоносний мученику Лаврентіє,* і в стражданнях викликував ти вірно:* ніщо не розлучить мене від любові Христової. 

“Завдяки святому Лаврентію Рим став такий славний, як Єрусалим завдяки святому первомученику Стефану” (св. Лев Великий). І справді, святий Лаврентій дав свідчення Христової віри таке світле, що повік його пам’ять буде велика і славна.

Відбувалося це в найстрашніші часи для Церкви:християн люто переслідували, ріками проливалася християнська кров. Не знайшлося місця для вірних у гордому Римі, тож вони сходилися на молитву в підземних печерах, тут ховали своїх замучених братів, тут зміцнювали свою віру, аби витерпіти страждання і муки, які на них чекали, і звідси сміливо йшли на суд нечестивих, прилюдно свідчили славу Христа Спасителя, віддавали за Нього душу й в останньому подиху життя прославляли Його Ім’я. Кожної ночі далеко за містом, серед городів і виноградників, мелькали тіні людей, що раптом щезали, немовби провалювалися під землю. І справді, вони сходили в катакомби, сюди приносили тіла замучених, тут їх ховали, співаючи псалми, тут відправляли Божественну літургію і навчали, роздавали милостиню або приймали її. 

В убогих одежах важко було відрізнити людей високого становища від найманих робітників, однак сюди приходили і найвищі достойники держави, бо, попри переслідування, попри катування, кількість вірних зростала. Кожна крапля мученицької крови народжувала нових вірних, і дивувалися з цього кати і ставали ще жорстокішими, намагаючись стерти з лиця землі всякий слід християнства, а воно, навпаки, набирало сили і ширилося всією землею. 

У такі часи найбільшої боротьби з жорстоким поганством жив святий Лаврентій і постраждав за Христову віру. Він народився у Римі, походив з іспанської родини. За словами святого Петра Хризолога, Лаврентій відзначався убогістю в земних і багатством у духовних добрах. Його чесноти, зокрема ангельська невинність і чистота, привернули увагу папи святого Сикста (257-258), що був наступником замученого папи святого Стефана. Папа Сикст виявив велику довіру Лаврентієві, висвятивши його на архидиякона Римської Церкви. З давніх-давен, ще від апостольських часів, Церква вибирала сімох дияконів. Одним з перших обов’язків диякона було зберігати церковний посуд і дбати про убогих, хворих, вдів та сиріт, роздаючи їм милостиню, яку вірні складали щедрою рукою. Під проводом святого учителя Сикста (який родом був з Атен, в Греції, і тривалий час проповідував Христову науку в Іспанії, звідки повернувся до Риму і був обраний папою) архидиякон Лаврентій засяяв своїми чеснотами, як ясна зоря, і став гідний мученицького подвигу.

Настав 258 р. Імператор Валеріян наказав жорстоко мучити християн, а особливо єпископів, священиків і дияконів, бо був певний, що коли не стане пастирів, то і стадо розбіжиться. Одним з перших у руки катів потрапив папа Сикст. На нього напали саме тоді, коли він у підземній церкві на цвинтарі святого Каликста правив Службу Божу. Разом з ним ув’язнили Фелікиссима і Агапита, двох дияконів. А коли воїни вели їх до Мамертинської в’язниці, то Лаврентій побіг за ними і, голосно плачучи, як нам оповідає святий Амвросій, говорив до папи:“Куди ідеш, отче, без твого сина? Куди ідеш, священику, без твого диякона? Чого мене залишаєш?” 

А святий Сикст відповів йому, що, згідно з Божою волею, за три дні Лаврентій також прийме мученицьку смерть, і наказав йому роздати церковне майно і весь посуд бідним, щоб після їх смерти все це не потрапило в руки поган. Святий диякон сповнив волю свого учителя, роздав весь церковний маєток бідним. Потім він на власні очі бачив, як святого Сикста і двох його дияконів стяли мечем. А невдовзі схопили і Лаврентія і привели його до старости. Той конче хотів довідатися, куди поділися церковні скарби, бо був упевнений, що архидиякон переховує великі маєтки. 

“Ви, християни, жалієтеся, – говорив мучитель, – що ми обходимося з вами дуже жорстоко. А я домагаюся лиш одного:Скажи мені, де ваші маєтки, де золото і срібло? Християни віддають останнє, обдирають власних дітей і все віддають у твої руки. Ці скарби потрібні імператорові, щоб утримувати військо, тож скажи, де вони?” 

Святий Лаврентій так відповів мучителеві:“Я не заперечую, що Церква має величезні статки і неоціненне майно, а якщо даси мені час, то покажу тобі всі ті скарби”. 

Староста погодився. Коли минув визначений час, Лаврентій зібрав усіх хворих, калік, убогих – усіх близько півтори тисячі осіб, і привів їх до старости, сказавши до нього:“Дивися, ось перед тобою всі скарби Христової Церкви”. Коли ж старосту охопив страшенний гнів, святий сказав йому:“Чого гніваєшся? Золото і срібло, якого ти так бажаєш, є ніщо, річчю марнотною, володіння якою приводить до всяких злочинів. А ці нещасні – єдиний скарб Христової Церкви”. 

Тоді староста віддав Лаврентія на страшні, нечувані муки. Кати воловими жилами жорстоко посікли все тіло. Потім принесли залізну решітку, розпалили під нею вогонь і стали живцем пекти святого мученика. А Лаврентій, як каже святий Августин, під час цих мук голосно молився до Бога і просив Його, щоб укріпив слугу свого у вірі. Його молитва була такою ревною, що він не відчував сили вогню, який спалював його тіло. Лице святого, як каже Пруденцій (один з найстаріших християнських поетів і письменників, народився 348 р. в Калагурі, Іспанія) сяяло надзвичайною красою, а запах його печеного тіла для вірниx був дуже милий і нестерпний для поган.

Переборюючи тяжкі страждання, святий сказав до мучителя:“Вже одна сторона тіла спечена, бери і їж!” А коли його повернули на другий бік, то святий мученик помер. Під час його страждання один воїн, на ім’я Роман, навернувся і був стятий мечем. Також навернувся начальник в’язниці Іполит, з усіма своїми домашніми. І вони всі загинули від меча, лиш святого Іполита рознесли дикі коні. Тіло святого Лаврентія поховали вночі при дорозі, що вела до Тиволі. Сталося це 10 серпня 258 р. Бог прославив мощі святого мученика численними чудами. Над його гробом згодом було зведено прекрасну церкву, яка, кілька разів відбудована, стоїть до сьогодні і називається “церква святого Лаврентія за мурами”. Під престолом цього храму мощі святого мученика спочивають поряд з частиною мощей святого первомученика Стефана, перенесених сюди з Царгорода 557 р. Тут показують мармурову плиту, до якої була прикріплена решітка, що на ній пекли святого мученика. На тій плиті видно темні місця, сліди від паленого тіла. У Римі є ще шість інших церков, посвячених пам’яті святого Лаврентія. Та найкраща церква, серед посвячених пам’яті святого мученика, є в Іспанії, в провінції Сан-Лоренцо, в місцевості Ескуріяль, зведена у 1584 р. Разом з величавим монастирем має вона вигляд решітки. Іспанці називають її восьмим чудом світу. В церкві є 49 престолів. Багатство її мармурових та інших цінних прикрас не вдасться порахувати. Тут тривалий час, до середини ХVІІІ ст., ховали іспанських королів. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.5,15–21:  «Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас»

Коли ми вдумаємось у ці слова, бачимо, яку відвагу мав апостол Павло промовляти ці слова. А саме, що апостоли немов би посли від Христа, що сам Господь напоумлює через них свій народ. Апостоли були свідомими того, що Бог покликав їх, щоб вони звістували Царство Небесне, щоб вони свідчили про Бога кожній людині, яка повстане на їхній життєвій дорозі. 

Однаковою мірою це стосується кожного з нас. Кожний, хто охрещений в ім’я Пресвятої Тройці, хто миропомазаний, хто сповідається і причащається, теж є послом від Бога. І саме ми являємо, яким є християнство. Бо люди по нас пізнають, яким є наш Господь. В будь-яких життєвих обставинах і ситуаціях пам’ятаймо, що ми – посли від Господа!

*** 

Мр.1,16-22:  «Ідіть за мною, я зроблю вас рибалками людей. І вмить, покинувши мережу, пішли слідом за Ним»

Цей випадок оповідає про Петра й Андрія, Якова та Йоана, показуючи їхню рішучість. Коли Бог їх покликав, вони пішли відразу, не задумуючись, як наголошує Євангеліє щодо перших двох апостолів і двох наступних. 

Це дуже важливо – вслухатися в те, до чого Бог кличе нас в певну хвилю, у конкретний момент нашого життя. Адже немає такої хвилі, щоб Господь нас не кликав, не потребував нас, не сподівався на нас. І тому дуже важливо завжди бути готовим до Його розпорядження. 

Треба вдивлятися в обставини нашого життя, бо саме через них Бог промовляє, вказує, до чого Він нас кличе, яке завдання, яку місію хоче нам доручити. І коли пізнаємо, до чого Бог нас кличе, ніколи не біймося робити ці кроки, але відважно йдімо за Господом.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.08.2017р. Б. / Святого апостола Матія

Святого апостола Матія

Тропар, глас 3: Апостоле святий Матіє,* моли милостивого Бога,* щоб відпущення прогрішень подав душам нашим. 

Кондак, глас 4: Вістування твоє, що, як світлосяйне сонце,* вийшло на ввесь світ,* просвічує благодаттю Церкву народів,* чудоносний Матіє, апостоле. 

Святе Письмо про вибір святого Матія на апостола розповідає так:“Тоді вони повернулися в Єрусалим з гори, що зветься Оливною, що близько Єрусалиму – день ходи в суботу. Увійшовши (в місто), зійшли на горницю, де вони перебували, а саме:Петро і Йоан, Яків і Андрій, Филип і Тома, Вартоломей і Матей, Яків Алфеїв і Симон Зилот та Юда, (син) Якова. Всі вони пильно й однодушно перебували на молитві разом з жінками і Марією, матір’ю Ісуса, та з Його братами. І ставши тими днями Петро серед братів, – зібралось їх разом яких 120, – промовив:«Мужі брати! Треба було, щоб збулося Писання, що Дух Святий прорік був устами Давида про Юду, який зробився проводирем тих, що схопили Ісуса. Він же був прилічений до нас і прийняв частку служіння цього. Придбавши, отже, собі поле за свою злочинну нагороду, він упав сторч головою і тріснув надвоє, і все його нутро вилилось. Оце стало відомим усім, хто мешкає в Єрусалимі, так що те поле було прозвано їхньою мовою Гакелдама, тобто поле крови. Бо в книзі псалмів написано:Хай огорожа його стане пусткою, і ніхто у ній хай не мешкає. І: Нехай його уряд візьме другий. Треба, отже, щоб із цих мужів, що були в нашім товаристві за ввесь той час, коли Господь Ісус жив з нами, почавши від хрещення Йоана аж до дня, коли Він від нас вознісся, – щоб один з них був разом з нами свідком Його воскресіння». І поставили двох: Йосифа, що зветься Варсавою, на прізвище Юст, і Матія. І, помолившись, сказали: «Ти, Господи, всіх серцезнавче, вкажи, кого з цих двох ти вибрав, щоб узяти місце тієї служби й апостольства, що від нього Юда відпав, щоб відійти на своє місце». І кинули жереб, жереб же впав на Матія, і його зараховано до одинадцятьох апостолів” (Ді. 1, 12-26). 

Родом Матій був з коліна Юди. Народився у Вифлеємі. Він один з перших став учнем Христа Спасителя і належав до 70-и учнів, бачив життя Спасителя, чув усі Його науки і був свідком Його чуд. Після Зіслання Святого Духа на Матія випав жереб проповідувати в Юдеї. Також він проповідував в Антіохії Сирійській, у кападокійському місті Тіяні і в Синопі. Тут його схопили і кинули до в’язниці, з якої чудесним способом його визволив апостол Андрей Первозванний. Потім Матій проповідував на березі Понту в Амасії, а з апостолом Андреєм – в Едесі і Севастії. Згідно з переданням, він проповідував також у Македонії і в Етіопії. Згідно з Мінеї, святий Матій постраждав в краю Колхіс, на схід від Чорного моря. Згідно з іншим переданням, мученицьку смерть він прийняв у Єрусалимі, на яку засудив його первосвященик Ананія, який велів замучити і святого апостола Якова. Жиди мали каменувати святого Матія на місці, що звалося Витласкила (дім побитих камінням). Перед римською владою жиди його оскаржили, що пішов проти імператора, бо зневажив його ім’я. 

Климентій Олександрійській (помер близько 220 р.), один з найбільших письменників Церкви, розповідає, що святий Матій безнастанно навчав не лише словами, але й власним прикладом, заохочував до умертвлення тіла, яке треба впокорити і заборонити йому те, чого домагаються змислові пристрасті, а душу слід укріпляти через більше пізнання євангельських правд і любов до них. Мощі святого апостола спочивають у Римі, в церкві Марії Маджоре. Щороку 24 лютого його голову виставляють для публічного почитання. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.5,10–15:  «Щоб ті, що живуть, жили вже не для самих себе, а для того, хто за них умер і воскрес»

Ми завжди щось робимо для себе. Вчилися ходити і розмовляти для себе, вчились у школі, щоб в цьому житті щось досягнути і здобути, тепер працюємо з ранку до вечора, знову для себе, будуємо будинки, купуємо квартири, авто, це все для власного комфорту. Чи часто в нас з’являється усвідомлення того, що Бог нас поставив саме на цьому місці, щоб ми служили для інших, що Бог чекає саме цього від нас. 

Який був би інакший світ, коли б усі люди були цього свідомі, що мають не лише для себе самих жити, але і для інших служити, а остаточно служити для Бога. Бо коли Господь нас поставив на якомусь місці, Він розраховує на нас, Він очікує щось від нас. Тож погляньмо самі на себе і погляньмо на обставини навколо себе. Як ми могли б послужити Богові і ближнім.

*** 

Мр.1,9-15:  «І голос ізлинув з неба: “Ти єси Син мій любий, у Тобі – моє уподобання”»

Христос для нас є іконою Отця, являє Отця, який був від віків. Ісус Христос прийшов, щоб виконати свою місію спасіння людства. 

Водночас кожен із нас, будучи створеним на образ та подобу Божу, також є іконою, яка мала б являти Бога. Святі показують нам Бога, являють Його, бо зуміли усвідомити собі, що їм уже дароване життя вічне і вони почали тим вічним життям жити, почали усвідомлювати ту велич, якою вони можуть жити, і велич Бога, якого вони можуть являти. 

Це дуже важливо для кожного з нас – усвідомлювати свою велич у Бозі, свою особливість, специфічність, неповторність свого покликання. Кожен з нас має свою місію, важливу й дану самим Богом. Часто в нас виникає почуття меншовартості, неповноцінності. Тому потрібно пам’ятати про вартісність свого життя, яке ми отримали від Бога. Пам’ятати про те, що Бог на нас покладається і дає нам спроможність робити багато великих речей, що ми бачимо на прикладі святих.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.08.2017р. Б. / Святого Еміліяна, ісповідника, єпископа Кизицького; Святих мучеників Елевтерія і Леоніда

Святого Еміліяна, ісповідника, єпископа Кизицького

Тропар, глас 4: Правилом віри і образом лагідности,* учителем повздержности* явила тебе твоєму стаду всіх речей істина.* Ради цього придбав ти смиренням високе,* убогістю – багате,* отче, священноначальнику Еміліяне,* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 3: Тебе, сміливого захисника Тройці,* Церква, що за неї постраждав ти, славить, оспівуючи, Еміліяне.* Тому й ми вшановуємо пам’ять твою, кличучи:* визволи від поганського нашестя рабів твоїх. 

Святий Еміліян був єпископом міста Кизика. Коли безбожний Лев Вірменин почав переслідувати вірниx за почитання ікон, тоді святий Еміліян рішуче виступив проти безбожної єресі. Єпископа доставили до імператора, і той став йому доводити, що почитання ікон є ідолопоклонством. Святий так відповів цареві:“З давніх-давен усі питання, що стосувалися Христової віри, рішалися в Церкві, а не в царській палаті. Ти, царю, не втручайся у справи, яких не розумієш, а судити про них залиши єпископам”. 

За ці слова єпископа Еміліяна було засуджено на вигнання. Переживаючи численні страждання, він продовжував обороняти Христову віри і помер у вигнанні 836 р. Житіє ісповідника Еміліяна було таке досконале, що Церква зачислила його до лику святих. 

__________

У той самий день

Святих мучеників Елевтерія і Леоніда

Обидва святі мученики постраждали в Никомидії за імператора Диоклетіяна. Після тяжких мук їх спалили в печі. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.08.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.9,2–12:  «Ви, у Господі, є достовірним доказом мого апостольства» 

У чому феномен голошення Слова Божого. Що апостоли, досвідчивши цю зустріч із Господом, передавали цей свій досвід іншим. І так цей досвід ставав і особистим, і спільним. До того ж, новонавернені були свідченням правдивости того досвіду. 

Апостоли тішились тими учнями, які були достовірними доказами апостольства і для інших, і для них самих. Чи так відбувається в нашому житті? Чи ми можемо тішитись тим, що хтось навколо нас є доказом того, що ми свідчимо про Бога. І якщо ні, тоді живімо свято і проповідуймо Господа гарячіше своїм життям!

*** 

Мт.18,23-35:  «Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого»

Кожний з нас завжди очікує певного милосердя, розуміння, доброзичливості від інших людей, але цього самого очікують й інші від нас. 

Ми всі, люди, дуже подібні. Ми часто вимогливі до інших, кожному порахуємо всі його провини, усі його недоліки, вади. Можна сказати, що ми є фахівцями з учинків інших, прокурорами для інших, а себе дуже часто виправдовуємо, є адвокатами для себе. Може, ці аргументи певною мірою видаються нам слушними, проте Господь учить нас: чого ми хочемо, того й інші хочуть, чого ми не хочемо, того й інші не хочуть. 

Отож, уміймо подивитися на себе, запитати себе: чого я прагну, чого очікую, чого сподіваюся від інших? І саме те, чого я очікую, маю почати чинити іншим – тоді й інші точно те ж будуть чинити щодо мене.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.08.2017р. Б. / Святого преподобномученика Дометія; Благовірної цариці Пульхерії

Святого преподобномученика Дометія

Тропар, глас 4: Звершуючи на горі подвиг посту,* духовні полки ворогів зброєю хреста погубив ти, Всеблаженний,* й у страждання мужньо зодягнувся ти.* Тому й вінчався ти від Бога,* преподобномученику Дометіє, завжди пам’ятний. 

Кондак, глас 6: Зненавидівши все тлінне,* і вигадки оманливі, преподобномученику Дометіє,* став ти великим наставником монахів,* не злякався гніву царя,* який не хотів вшановувати Христа, істинного Бога.* Тому й умер ти, співаючи пісню:* Бог зі мною і ніхто проти мене. 

Святий Дометій був родом з Персії. У часи імператора Костянтина Великого він прийняв хрещення від християнина на ім’я Увара і в Месопотамії, в місті Нисибії, вступив до монастиря. Невдовзі він довідався, що на східному березі ріки Євфрат, в місті Федіосополі, в обителі святих Сергія і Вакха живе ігумен Нурвел, великий подвижник і посник, який упродовж шістдесяти літ не їв вареної страви. Дометій пішов до нього і став наслідувати ігумена в його чеснотах. Тут його висвятили на диякона. Та коли преподобний Дометій довідався, що ігумен хоче просити єпископа, аби той висвятив його на священика, він покинув монастир і пішов за ріку Євфрат, в околиці Кирра, в Сирії, і там замешкав у печері. Бог прославив його численними чудами, сотні хворих поспішало до нього, щоб за його молитвами отримати зцілення тіла і душі. 

Поблизу його печери, йдучи війною на персів, проходив Юліян Відступник. Побачивши великий здвиг народу, хотів дізнатися, що там діється. Коли ж йому сказали, що в печері живе старець Дометій, то мучитель наказав убити його й усіх, що прийшли до печери, а саму печеру закидати камінням. Так потерпів святий Дометій за Христову віру. Сталося це 363 р. У часи патріярха Мина у Царгороді був монастир святого преподобномученика Дометія. 

__________
У той самий день

Благовірної цариці Пульхерії

Свята Пульхерія була дочкою імператора Аркадія і його дружини Євдоксії та сестрою молодшого від себе на чотири роки Теодосія Молодшого. Коли їх батько помер (408 р.), Пульхерія мала 12 років, а Теодосій 8. У 16 років вона стала управляти державою разом з молодим Теодосієм, який був безвольним чоловіком, умів дуже гарно писати і більше нічого. У 421 р. Пульхерія одружила його з дочкою одного філософа Євдокією, дуже красивою, вченою, але мстивою і злобною жінкою. Пульхерія була розумною царицею, й водночас ревною християнкою. Вона, як і її дві молодші сестри Аркадія і Марина, дала обіт дівицтва й у молитвах і добрих справах жила тихо й мирно, наче в монастирі. Якщо за правління Теодосія і діялося щось добре, то лише завдяки Пульхерії. Вона найбільше спричинилася до скликання Собору в Ефесі (431) супроти Несторія; за її велінням у 438 р. було перенесено мощі святого Йоана Золотоустого із Коман до Царгорода, до церкви святих Апостолів. 

Але серед царських придворних знайшлися і такі, що під’юджували слабовольного імператора проти неї. А вже найбільше сіяла незгоду його жінка Євдокія, дійшло до того, що Пульхерія у 447 р. покинула царські палати і провадила самотнє життя, цілковито віддане Богові. А імператор потрапив під вплив дворянина Хрисафія, який спричинився до того, що імператор став явним прихильником єретика Євтихія. За намовою Хрисафія Олександрійський патріярх Діоскор скликав до Ефесу лжесобор, на якому замучили святого Флавіяна, Царгородського патріярха. А коли смута в державі не припинялася і народ став нарікати, тоді свята Пульхерія відкрила братові очі, і на його прохання знову перейняла в свої руки управління державою. 

Євдокія подалася до Єрусалиму, а Хрисафій за свої злочини був покараний смертю. У 450 р. помер імператор Теодосій. Пульхерія не хотіла брати на себе відповідальність за управління державою і, за порадою достойних мужів, вийшла заміж за хороброго і дуже побожного полководця Маркіяна, який і обійняв царський престол. Святій Пульхерії тоді було вже 54 роки, вона вийшла заміж з однією умовою, що житиме в чистоті аж до смерти, не порушуючи своєї постанови. У 451 р. за її клопотанням був скликаний проти Євтихія Халкедонський собор. 

Отці Собору, в нагороду за її ревну опіку Христової Церкви, назвали Пульхерію “захисницею віри, покровителькою миру, переможницею єресей, новою Оленою”. Святий Лев Великий у листах дякував їй, що вона так ревно заступалася за Церкву. За її правління до Царгорода було передано частину мощей святого Стефана Первомученика і на його честь збудовано храм. Крім того, вона звела три церкви на честь Пресвятої Богородиці: Влахернську, Одигійську і Халкопратійську. Сучасний їй літописець писав, що “не можна перелічити, з якою ревністю свята Пульхерія сповнювала діла милосердя, скільки збудувала церков і притулків для бідних та подорожніх, а також монастирів, для яких подбала і про забезпечення на майбутнє”. Вона віднайшла мощі святих Сорока мучеників Севастійських. А життя свята провадила досконале, сповнене молитви, посту й умертвлень тіла. І так, осягнувши надзвичайну досконалість, записавши своє майно убогим, свята Пульхерія померла 453 р., на 57 році життя. За імператора Лева Великого (457-473) її ім’я було записано до лику святих. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР