30.11.2013р. Б. / 30 листопада - святого Григорія, єпископа Неокесарійського

Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святого Григорія, єпископа Неокесарійського.

Святий Григорій народивсь у славному і великому місті Неокесарії від невірних батьків, від них же в малих літах осиротів і вдавсь у науку еллінської премудрості. Коли ж навчався, почав розуміти досконалішу премудрість, якою є пізнання єдиного істинного Бога: із сотвореного Творця пізнавав і Йому намагався догоджати чеснотливим у незлоб'ї життям. Коли ж почув учення святого Євангелія, відтак учнем його учинився і, хрещення прийнявши, жив у євангельській досконалості, тобто в чистоті й убогості, відкинувшись усієї мирської марноти, багатств, гордості, слави і тимчасових солодощів, далеко відкинувши догіддя плоті, у великій-бо повстримності і самовільному умертвлюванні чистоту дівства свого хоронив і за все життя своє від утроби материної аж до блаженної кончини плотського гріха не пізнав; так себе бережливо від гріха і від скверни зберігав, щоб добровгодити єдиному чистому і безгрішному, від чистої Діви народженому Христу Богу, до Нього ж бо від юності приклався, виходячи із поміччю Його із сили в силу і від чесноти в чесноту і безпорочно проходив шлях життя. Через це улюблений був Богом та й добрими людьми, ненавиджений же лихими. Коли пробував в Олександрії, куди безліч юнаків із усіх країн стікалось учитися філософської премудрості та лікарської вправності, то й там із тими, що з ним навчалися, юним ще бувши, впав у ненависть ровесникам своїм через цнотливе й непорочне життя своє. Тії ж бо були нестримані і, пристрастям бувши підкорені, жили нечисто, входили в доми блудниць, як це було у звичаї язичницьким юнакам. Святий же Григорій був юнаком християнським, уникав такого поганого шляху, тікав од нечистоти і ненавидів беззаконня, але, як лілея посеред терня, так і він посеред нечистих чистотою квітнув. Відомо ж було багатьом чисте його і непорочне життя, і через те багато чесних філософів та громадян його вельми пошановувало й славило, ровесники ж не могли дивитися на такого юнака, котрий повстриманістю та чистотою не тільки молодих, але й старих перевищував. Намислили, отож, про нього лихий поговір поміж людей пустити — ніби і він також жив нечисто, як і інші, — щоб так зашкодити добрій його поміж людей славі, якою був охвалений. Натравили, отож, на нього одну блудницю, щоб говорила на праведного беззаконня і погано прославила неповинного і чистого серцем юнака.

Якось стояв святий на одному явному місці із чесними філософами та першими вчителями і бесідував із ними, тоді приступила до нього науськана ровесниками блудниця, безсоромно просячи в нього належної плати нібито за вдіяний із нею плотський гріх. Це почувши, всі здивувалися, а деякі із них спокусилися, гадаючи, що то правда, інші ж не йняли віри словам блудниці, знаючи Григорія як чистого й цнотливого, і відганяли безсоромницю. Вона ж велеголосно волала, докоряючи святому, щоб віддав плату за учинене любодійство. Святий же Григорій вельми засоромився, чуючи на себе такі безсоромні й неправедні слова жінки-повії перед стількома численними чесними людьми, і, ніби чиста дівиця, лицем почервонів. Одначе був незлобний і покірливий, не відказав їй нічого жорстко, не виказав ніякого гніву, ані оправдався, не виставляв і свідків своєї неповинності, але покірливо сказав до одного свого друга: "Дай швидко їй ціну, яку вимагає, нехай відійде від нас, не докоряючи нам більше". 

Друг тоді дав їй, скільки хотіла, викупляючи Григорія від неповинного сорому. Бог же, бувши на небі свідком вірним, відкрив неправду ту в такий спосіб: напустив духа нечистого на безсоромну ту і брехливу блудницю — тож, коли прийняла в руки неправедну плату, тоді й узяла покару люту — напав-бо на неї біс і почав її мучити перед усіма. Упала на землю та погана жінка і заволала страшним голосом, тремтячи всім тілом і скрегочучи зубами, і текла піна із заціпенілої, аж усі, що були там, наповнилися великого страху та жаху, бачачи таку швидку й люту відомсту за неповинного юнака. І не перестав мучити її біс, доки святий не учинив щодо неї старатливої молитви до Бога і відігнав од неї біса. Такий був початок святості його та чудес у юності, якому й старі дивувалися. 

Трапився йому там один друг, на ймення Фирміян, родом із Кападокії, добророзумний і доброноровний; йому відкрив Григорій думку серця свого, що бажає залишити все і єдиному служити Богові. Виявив і в Фирміяна, що таку ж мав той думку і тим-таки шляхом бажав іти з ним. Порадившись поміж себе, залишили обидва зовнішню філософію і, вийшовши з еллінських училищ, пішли вчитися християнської премудрості й таїнств Божественного Писання.

Був же в ті літа преславний поміж християн учитель Ориген (ще він тоді в єресь не впав), до нього-бо святий Григорій із другом своїм Фирміяном і прийшов, у навчання вдався і пробув у нього достатній час. Відтак повернувся у батьківщину свою Неокесарію. Громадяни Неокесарійські і всі знайомі, бачачи велику його премудрість, хотіли мати його поміж себе як чесного співгромадянина, суддю ж і правителя міста. Але він, уникаючи гордості й марної людської слави й усіх багатоплітних ворожих сіток, які є в світі, вийшов із міста, із батьківщини своєї, і поселився в пустелі, живучи самотою для єдиного Бога, а в яких подвигах та трудах, знає тільки Той, що створив на самоті серця наші і Який розуміє усі діла наші. Пробував же святий Григорій у пустелі і вправлявсь у богомислії, відтак довідався про нього блаженний Федим, єпископ міста Амасійського, що було в країні Кападокійській, і захотів вивести його з пустелі в поміч Христовій Церкві і поставити його на святителя та учителя — провидів-бо в ньому Божу благодать, що має бути великим стовпом церковним на утвердження віри. Мав же святий Григорій і пророчий дар: довідався, що єпископ хоче взяти його з пустелі на церковне служення, і ховався перед ним, вважаючи себе за недостойного такого сану, і з місця на місце в пустелі переходив, щоб не бути знайденим. Але блаженний Федим старанно його шукав і до себе з пустелі молінням закликав. Але не міг пустиннолюбного з пустелі відлучити і привести до міста Амасійського для рукоположення — і учинив річ дивну й незвичайну: Духом Божим надихнутий і ревністю до святої Церкви розпалений, не дбав про те, що не прийде сюди до нього Григорій і що відстань поміж них немала (від міста-бо Амасійського до тієї пустелі, в якій Григорій жив, ходу було три дні), не дбав-бо Федим-єпископ про таку поміж ними віддаль і посвятив Григорія, хоч і не прийшов той, єпископом у Неокесарійську Церкву. Зирнув-бо до Бога і сказав: "Ти, всебачний і всеможний Боже, поглянь у час цей на мене і на Григорія, зроби дійсним посвячення благодаттю Своєю". І так був рукоположений там Григорій, хоч і не прийшов, про що свідчить святий Григорій Ниський, пишучи житіє цього святого, що стверджується так і в каноні в Мінеї, у пісні п'ятій, яка звіщає таке: "Божий предстатель, розпалений ревністю, помазав тебе Федим, хоч не прийшов, отче; на Бога, що все знає, благочестиво уповаючи і на чесне життя твоє сподіваючись, богомовний Григорію!" Так блаженний Федим учинив дивне посвячення Григорію. І хоча не бажав святий Григорій, але повинувався прийняти церковне правління: як-бо міг противитися волі Господній? Одначе спершу до молитви звернувся, просячи з висоти помочі на таке діло.

У той час починалася самосатенова єресь, через яку святий Григорій у недомислі був, старанно молився Богові та Божій Матері, щоб явили йому істинну віру. Однієї ночі, коли молився щодо того старанніше, явилася йому Пречиста Діва Марія, яка сяяла, ніби сонце, зі святим Іваном Богословом, котрий був одягнений в архиєрейське одіння. Показала рукою своєю Пречиста Діва на Григорія і повеліла Івану Богослову, щоб навчив його тайни Пресвятої Тройці — як у неї вірити належить. І навчений був повелінням Божої Матері святий Григорій від святого Івана Богослова в малому часі великих Божих таїнств. І почерпнув невичерпну глибину мудрості, а були слова об'явлення Іваном Богословом сказані такі:

"Один Бог Отець, Слова живого складова премудрості, і сили, і образу вічного, звершений звершеного породив, Отець Сина Єдинородного. Один Господь, один від єдиного, Бог від Бога, зображення і образ Божества, Слово чинне. Премудрість, що охоплює склад сущих, і сила творительна всього живого, істинний Син істинного Отця, невидимого Отця Син невидимий і нетлінний нетлінного, безсмертний і вічний вічного. Один Дух Святий, що від Отця єство має і через Сина явлений є людям, образ Сина звершеного звершений, життя, причина живучих, святе Джерело, Святиня, що подає освячення, у Ньому відкривається Бог Отець, що є вищий від усіх і в усіх, і Бог Син, що через усе. Тройця звершена, котра славою, і вічністю, і царством не розділяється, ані віддаляється; немає нічого створеного чи Підлеглого в Тройці, чи прибутного, чого б спершу не було, а по тому прийшло: Син завжди був у Отця, а у Сина Святий Дух, отже, незмінна й неприкладна завжди є та ж таки Тройця".

Ці слова, мовлені до нього від святого Івана Богослова, святий Григорій після видіння того записав своєю рукою, і береглося те його писання в Неокесарійській Церкві довгі літа. Тоді, вставши, рушив у дорогу, скеровуючись до Неокесарії. Була тоді вся Неокесарія у тьмі ідолопоклонства, і велика кількість ідолів та храмів ідольських була в тому місті. Щодня багатьом ідолам приносилися жертви, аж усе повітря бувало наповнене смородом, який виходив від заколених і палених на жертву тварин; тільки трохи, кілька душ, було вірних у такому велелюдному місті.

Коли йшов святий Григорій до Неокесарії, трапився йому дорогою один ідольський храм. Був уже вечір, і дощ великий почався, через це потребу мав святий із супутниками своїми зайти до того ідольського храму і заночувати в ньому. Стояли ж там ідоли численні, в яких жили біси, і явно жерцю своєму являлися та бесідували з ним. Ночуючи ж там, святий Григорій здійснював звичні свої полуношні та утренні співи й молитви і знаменував хресним знаменням споганене бісівськими жертвами повітря. Злякалися біси хресного знамення і святих Григорієвих молитов, покинули храма свого й ідолів та й утекли. Коли ж настав ранок, пішов святий Григорій із друзями своїми в упередній шлях, а ідольський жрець увійшов до храму за звичаєм своїм, бажаючи принести бісам жертву, але не знайшов бісів — утекли-бо звідтіля. І хоча й жертву їм приносив, одначе не з'явилися до нього біси, як раніше з'являтися звикли, і був у недомислі жрець, із якої це причини боги його відійшли від храму. Багато молив їх, щоб повернулися знову на своє місце, а вони здалеку гукали, кажучи: "Не можемо увійти туди, де був уночі той чужинець, котрий ішов із пустелі у Неокесарію". Почувши це, жрець побіг за Григорієм, догнав його, схопив і тримав, із гнівом волаючи на нього, що у храм богів їхніх дерзнув зайти християнин цей і що через нього зненавиділи їхні боги те місце та й відійшли, і загрожував йому судом царським, бажаючи його відтак тягти примусом до мучителів. Святий же Григорій покірливими та мудрими словами утишував його гнів, нарешті мовив: "Такий є Бог мій, що й бісам повеліває і мені дає силу на них, що, і не бажаючи, послухають мене". Жрець же, почувши те, утамувався від гніву і молив святого, щоб повелів знову богам їхнім повернутися на свої місця. Святий же взяв із книжиці своєї малу хартію і написав на ній такі слова: "Григорій сатані: увійди!" — і подав ту хартію жерцеві, наказуючи йому покласти її на олтарі поганих богів своїх. І тоді повернулися біси у храм, і жрець бесідував із ними, як давніше. Жахнувся той жрець, дивуючись такій божественній у святім Григорію силі, що словом повеліває бісам і слухають його; подався знову за ним і догнав його, коли ще не дійшов той до міста, та й запитав: "Звідкіля маєш таку силу, що язичницькі боги бояться тебе і виконують повеління твої?" Григорій же святий, бачачи жерцеве серце приготоване до увірення, почав йому повідати про єдиного істинного Бога, що все створив Словом, і оповів йому таїну святої віри. Коли розмовляли вони, йдучи дорогою, молив жрець святого Григорія, щоб на звіщення своєї віри показав якесь чудо. І тут прилучився їм камінь великий, наче гора, його жодна сила з місця не могла здвигнути; тому каменю повелів Григорій іменем Христовим рухнутись із місця свого. Двигнувся, отож, камінь, і сам од себе на інше місце перейшов, на яке жрець бажав. Страх же охопив жерця від преславного чуда того, і оповідав, що єдиний є істинний та всесильний Бог, що Його Григорій проповідує, і немає іншого, крім Нього, і тоді повірив у Нього. Прославив оту річ невдовзі повсюди, що в Неокесарії спершу пізнали люди про чудеса Григорія і про владу його над бісами, аніж сам до них Григорій прийшов; довідалося про прихід його все місто, і безліч люду вийшло назустріч йому, бажаючи його бачити, почули-бо про нього, що великого каменя на інше місце переклав словом і що богам їхнім повеліває і слухаються його.

Зайшов же у місто Григорій, знайшов вірних тільки сімнадцятеро душ, усе ж місто поклонялося бездушним ідолам і служило бісам. Молився, отож, до Бога в таємниці серця свого, щоб зглянувся на сотворіння Своє і таку кількість заблуклих, а в погибелі людей хай просвітить і наверне на шлях спасіння. Прийнятий же був у дім одного із найперших громадян, чесного мужа на ймення Мусоній, і пробував там, навчаючи пізнання істинного Бога. Сприяла йому Божа поміч настільки, що жоден день не минав без придбання людських душ: збиралося-бо у Мусонієвий дім до святого Григорія багато чоловіків із жінками та дітьми почути вчення Григорієве й побачити чудовні зцілення, які від нього бували: духів-бо лукавих од людей відганяв і всілякі хвороби зцілював. І день у день прикладалось і множилося число вірних, і невдовзі звів церкву пречудову з майна людей, що повірили в Бога, — все-бо, що мали, подавали святому на церковне будівництво і скарби свої розкривали, щоб брав на добродійність Господнього дому і на прохарчування сиріт та служіння хворим, скільки потрібно. Росло, отож, слово Боже в Неокесарії, і віра свята поширювалася, багатобожжя ідольське руйнувалося, і порожніли погані їхні храми, а ідолів скидали, ім'я ж єдиного всесильного Бога та Господа нашого Ісуса Христа посеред Неокесарії звеличене й прославлене було, чудеса ж предивні і жахкі Божою силою здійснювалися через святого Григорія.

Два брати після смерті батька свого були наслідниками великого маєтку, розділили його поміж себе. Було ж у них озеро одне велике і щодо нього сперечалися вельми: кожен-бо із них хотів його цілком собі мати. Вибрали собі суддею чудотворця Григорія; він-бо прийшов туди, до озера, щоб учинити мир поміж них, але не досяг словами нічого, бо обидва були непокірні й один одному своєї частини озера попустити не хотіли. Після великої крамоли та сварки хотіли бійку поміж себе учинити, бо зобабіч багато людей було, і ледве зміг святий угомонити їх того дня, щоб не билися. Настав вечір, і розійшлися в доми свої, відклавши бран на ранок, а святий залишився сам біля озера і, цілу ніч провівши у молитві, повелів озеру іменем Господнім, щоб висохло все і жодної щоб краплі води не залишилося, ані болота, а щоб була земля, пригідна до оранки та сівби. І сталося так: раптово невідь-куди зникла вода і земля стала суха. Назавтра прийшли брати із безліччю озброєних [людей] до озера, щоб війною його між себе поділити, і не знайшли ані краплини води на тому місці, де було озеро, і ніби ніколи там не було води — така земля була суха і злачна. І, подивувавшись чудові такому, примирилися поміж себе брати, хоч і не хотіли, а всі люди прославили Бога. Такий суд праведний учинив чудотворець: де не міг поміж братів бути мир, але мала настати війна, там причину того розмиру та війни погубив, висушивши водне озеро, щоб не висякла братня любов.

Є в тій землі річка, що зветься Ликос, яка в час весни розводнювалася, виходячи за свої межі, і, широко розливаючись, затоплювала села й поля, що лежали близько, і насадження, і сади, творячи пагубу насінню й численну капость людям. Почули люди, що окрай ріки тієї жили, про святого Григорія Неокесарійського, чудотворця, котрий має владу над водами (повелів-бо великому озерові зникнути), зібрались усі від малого до великого й пішли до святого, припали до ніг його, молячи, щоб милосердний до них був і течію річки аби погамував: незвичайно-бо тоді розводнилася річка ота й численні села затопила. Святий же сказав їм: "Сам Бог водам береги поклав, і не можуть інакше текти, тільки так, як Бог їм повелів". Вони ж бо вельми навдокучали проханнями святому. Побачив, отож, святий скорботу їхню, встав і рушив з ними до тієї ріки, і прийшов на ті береги, в яких сам річковий потік тече, коли буває річка наводнена. Там устромив палицю свою і сказав: "Христос мій тобі, ріко, повеліває, щоб не виходила за межі свої і щоб не розливала своїх вод далі, але щоб у тих своїх берегах стрійно текла". І тоді всаджена та палиця виросла у великого дуба, а води зібралися у своє поміж береги русло, і відтоді ніколи через береги ріка та не виливалася, але коли примножувалися води й до дуба наближалися, то повертали назад і не затоплювали людської праці.

Якось той святий чудотворець захотів збудувати церкву на одному гарному місці поблизу гори. Коли почали їй основу класти, виявили, що місце тісне, і не могли поширити через гору. Став-бо святий на молитві і, достатньо помолившись, повелів горі іменем Ісуса Христа двигнутися і відсунутись із місця свого, наскільки було потрібно для церковної будови. І тоді струснулася гора і, зрушившись, відступила далі, творячи достатнє місце для покладення основи церкви, — така-бо віра була в того угодника Божого, що і гори переставляла. Багато невірних, бачачи те чудо, навернулися до Господа і були хрещені від святого. Слава ж про нього проходила всюди заради великих чудес, що бували від нього Божою силою, якою був наповнений.

Якось був святий у місті Комані через поставлення єпископа (де на такий сан вибрано достойного мужа, святого Олександра, що пізніше мученичого вінця сподобився), і коли звідтіля повертався, деякі із невірних юдеїв захотіли вчинити йому наругу, аби довести, що не має в собі Духа Божого. И учинили таку річ: на дорозі, якою святий мав іти, поклали одного з-поміж них жидовина нібито померлого, голого, а самі над ним ридали. А коли мимо йшов чудотворець, почали його просити, щоб виказав милість над померлим і щоб покрив тіло його. Він же зняв із себе верхню одежу свою і, давши їм, відійшов. Вони ж почали, радіючи, насміхатися і наругу чинити святому, кажучи: "Коли б мав у собі Духа Божого, довідався б, що не мертвий, але живий лежить чоловік". І почали друга свого кликати, аби вставав. Але Бог відомстив їм таку наругу, достоту друга їхнього учинивши мертвим; вони ж гадали, що заснув, штовхали під ребра його, будячи й велеголосно над ним гукаючи, але не було відповіді: заснув-бо сном вічним, і, побачивши його мертвого, на справжнє ридання перейшли — так сміх їм у плач перетворився, і поховали мерця свого.

Коли ж настало гоніння на християн у царство нечестивого Диоклитіяна і вийшло повеління царське в усі країни, щоб християн принуджували до ідолопоклоніння, а хто не повинується, то щоб мучені й погублені були, тоді святий Григорій радив стадові своєму, щоб ховався кожен, хто не має сили й Божого дарування, аби перетерпіти люті муки, щоб котрийсь, дерзновенно мучителям віддавшись і страшні муки уздрівши, не злякався відтак і, не змігши їх витримати, не відпав од Бога. "Ліпше, — казав, — на час заховатися і чекати до мученичого подвига покликання та помочі". Так порадивши вірним, піднявся й сам і, взявши одного зі своїх дияконів, пішов у пустелю, і ховався від невірних. Прийшли ж від царя мучителі в місто Неокесарійське, спершу шукали на мучення святого Григорія — як голову всіх у тій країні християн і пастиря словесних овець. Один із невірних довідався про нього, що ховається в одній горі, звістив воїнам і довів їх до тієї гори; вони ж із запалом на гору подалися, ніби пси, бажаючи вловити ловитву, і, ніби вовки, шукали схопити вівцю. Святий же Григорій, побачивши, що наближаються воїни, а втекти від них і сховатися годі, звів руки свої до небес, Божому захисту себе вручаючи, — так і дияконові своєму учинити повелів. Стояли обоє з простягнутими долонями й молилися, а воїни по всій горі ретельно святого шукали, але не знайшли — не могли ж бо побачити його, хоча й багато разів мимо проходили і достатньо шукали, але марно повернулися, а, сходячи з гори, говорили до того, котрий привів їх: "Нікого на тій горі не віднайшли, тільки бачили два дерева, що неподалік одне від другого стояли". Той-бо збагнув, що сталося Боже чудо, полишив їх і сам подався на гору, і знайшов святого із дияконом, що стояли на молитві, припав до ніг його і побажав бути християнином, що й дістав, і став із гонителя рабом Христовим, і ховався з іншими християнами.

Якось, звершуючи звичайні свої молитви Богові, святий Григорій збентежився вельми: жах його обійняв, і стояв нерухомо довгий час мовчки, і ніби на якесь зворушливе видіння дивився. По достатньому часі просвітлився лицем і наповнився радості, та й почав велеголосно дякувати Богові й пісню урочисту співати, мовлячи: Благословенний Господь, Що не дав нас на здобич для їхніх зубів.

Запитав його диякон: "Яка причина, отче, такої твоєї переміни, що раніше сум'ятний, а тепер радісний являєшся?" Відповів святий: "Бачив, дитино, дивне видіння: малий юнак із великим дияволом боровся і здолав його, на землю кинув і переміг його". Диякон же не збагнув мовленого, рече ж святий знову: "Зараз один юнак християнський, на ймення Троадій, що був приведений на суд перед мучителя і після багатьох тяжких мук за Христа вбитий, іде ж до небес, торжествуючи. Я ж бо спершу знічений був, боявся-бо, щоб не здолали його муки і щоб не відкинувся Христа; тепер же побачив його, що здійснив подвига мучення і до небес рушив, радіючи". Диякон же, почувши це, здивувався, що далеко творене бачить святий, ніби близько перебуває.

Минули гоніння, повернувся на свого престола Григорій і, знову стадо своє зібравши, добре його пас. Установив святкувати пам'ять святих мучеників, які постраждали під час гоніння, що відбулося. І розширилася слава Христова, а бісівське багатобожжя загинуло старанням святого Григорія, котрий у Христовому благовісті не переставав трудитися аж до кончини своєї, ученням та чудотворенням приводячи до Бога Неокесарію із довколишніми краями її, тож і привів і від жертв ідольських очистив і безкровною жертвою освятив. Відтак у глибоку старість прийшов, до блаженної кончини наблизившись. При кончині своїй спитав тих, що стояли біля нього: "Скільки ще невірних є в Неокесарїї?" Відповіли йому, що тільки сімнадцятеро є, що тримаються ідолопоклоніння, а все місто вірує у Христа. Сказав же святий: "Слава Богові, бо коли я прийшов на єпископство в Неокесарію, тільки сімнадцятеро знайшов християн, а все місто було бісівське. Тепер же, коли відходжу до Бога, залишилося стільки ж невірних, скільки спочатку знайшлося вірних, а все місто є Христове". Це вимовивши, віддав душу свою в руки Божі. Так святий Григорій, чудотворець Неокесарійський, боговгодно прожив і добре помер, його ж святими молитвами хай подасть і нам Господь доброго кінця одержати. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).

Джерело:   КІРІОС

29.11.2013р. Б. / Папа про «лабораторне» братерство

Не боятися свідчити про свої переконання та релігійну приналежність закликав Папа Франциск учасників пленарного засідання Папської ради у справах міжрелігійного діалогу, яке відбулося в Римі 25-28 листопада 2013 р.

 

Зустріч мала тему «Члени різних релігійних традицій у громадянському суспільстві». На її завершення Святіший Отець прийняв учасників засідання на аудієнції у Ватикані. 

«Позиція відкритості у правді й любові має характеризувати діалог зі сповідниками нехристиянських релігій, попри різні перешкоди й труднощі, зокрема від фундаменталізмів з обох сторін», — цими словами з новопроголошеного Апостольського напучування «Радість Євангелія» (п. 250) Папа Франциск відкрив зустріч з учасниками пленарного засідання. «Не бракує у світі контекстів, за яких співіснування є складним. Часто політичні чи економічні мотиви накладаються на культурні чи релігійні відмінності, посилаючись ще й на непорозуміння та помилки минулого. Все це загрожує народженням недовіри та остраху. Існує тільки один шлях, аби подолати страх, і ним є шлях діалогу — зустрічі, яка знаменує приязнь і повагу. Тільки цей шлях є людським!» — сказав Папа Франциск. 

Звертаючись до членів Пленарної зустрічі, Вселенський Архиєрей серед іншого зазначив, що Католицька Церква усвідомлює цінність, якої набирає дружба та пошана між чоловіками та жінками різних релігійних традицій. І це усвідомлення є щоразу сильнішим, оскільки в наш час світ стає «дедалі меншим», а також міграція сприяє зростанню стосунків між людьми та спільнотами різних традицій, культур та релігій. Ця реальність наших днів становить виклик для Церкви, для парафій та багатьох вірних. 

Папа сказав, що діалог не передбачає відмови від власної автентичності та компромісів із вірою та християнською етикою. Навпаки, справжня відкритість можлива тільки за глибокого, ясного і радісного усвідомлення своєї автентичності та вкоріненості у своїх переконаннях.

Понтифік зазначив: якщо ми відкидаємо вбік найцінніше з того, що маємо, то зустріч із представниками інших віросповідань стає недійсною. «Справжня відкритість передбачає, що ти залишаєшся вірний своїм найглибшим переконанням, — зокрема, вказав він. — І це саме тому міжрелігійний діалог і євангелізація не виключають один одне, а взаємно підтримуються. Ми нічого не нав’язуємо, не застосовуємо ніяких підступних стратегій, аби притягувати вірних. Натомість із радістю й простотою діємо свідчення про те, у що віримо й чим ми є. Зустріч, у якій кожен оминав би те, у що вірить, вдавав би, що відмовляється від того, що для нього найдорожче, напевно не була би щирими стосунками. В такому разі можна говорити про вдаване братерство. Як учні Христа, ми маємо старатися долати страх, бути зажди готовими зробити перший крок, не знеохочуючись труднощами та нерозумінням», — сказав він. 

У діалозі з представниками інших релігійних традицій, на думку Святішого Отця, необхідно подолати також і інший страх — перед релігійним виміром як таким. Релігія вважається непотрібною а чи навіть і небезпечною. Інколи від християн вимагають аби вони зрікалися своїх релігійних поглядів у професійній діяльності. Багато хто вважає, що мирно співіснувати можна тільки приховуючи свою релігійну приналежність та уникають звертань до трансцендентного. Таким чином, на думку Понтифіка, видаляється більша частина внутрішнього життя кожної людини, а братерство розглядається на рівні «лабораторного експерименту». 

Папа закликав з пошаною ставитися до думок та віросповідань інших, але не боятися стати перед ними такими, як ми є. «Майбутнє за мирним співіснуванням із пошаною особливостей, а не в утвердженні єдиного мислення, теоретично нейтрального», — сказав Папа. Він наголосив на важливості принципу релігійної свободи та висловив переконаність у тому, що це — шлях до будування миру у світі. «Ми вже бачили протягом історії трагедії таких “єдиних способів мислення”! Отже, стає обов’язковим визнання фундаментального права на релігійну свободу в усіх вимірах. Про це Вчительський уряд Церкви висловлювався за останні десятиліття з великою наполегливістю. Ми переконані, що цей шлях провадить до будування миру на світі», — сказав Папа.

 
За матеріалами: Радыё Ватыкана

Джерело:   КРЕДО 

28.11.2013р. Б. / У Брюсселі вшанували жертв Голодомору

У неділю, 24 листопада, у Катедральному Соборі свв.Архистратига Михаїла і Гудули архиєпископства Малін-Брюсселя відбулося молитовне вшанування мільйонів жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932-33 років, організоване Душпастирством Брюсселя УГКЦ у співпраці з Посольством України у Королівстві Бельгія, Представництвом України при ЄС, Місією України при НАТО та при духовній співучасті Парафії св.Арх .Михаїла УАПЦ (м.Генк).

Розпочалися програма вшанування Архиєрейською Божественною Літургією, яку очолив владика Борис Гудзяк, Єпарх Парижський для українців Франції, Бенілюксу і Швейцарії, у співслужінні з українським та бельгійським духовенством.

Відтак виступив Надзвичайний і Повноважний Посол України у Бельгії та Великому Герцогстві Люксембург, Глава Місії України при НАТО Ігор Долгов.

Крім того, зачитали та повідомлення про отримані парафією Брюсселя УГКЦ листи :

- від Примаса Бельгії, Архиєпископа Малін-Брюсселя Андре-Жозефа Лєонара ;

- Президента бельгійської єпископської Комісії « Pro Migrantibus » єпископа Леона Лємменса ;

- єпископа Брюсселя Жана Кокерольса ;

- кабінету Президента Європейської Ради Германа Ван Ромпея (за підписом Мішель Прат) ;

- Президента Європейського Парламенту Матріна Шульца (за підписом Руді Ван Гейт) ;

- Державного міністра, Президента Комісії зовнішніх зв’язків Франсуа-Ксав’є де Доннеа ;

- Генерального секретаря європейського Комітету економічних і соціальних справ Матріна Вестлаке ;

- секретаріату Міністра-Президента Валлонії та Федерації Валлонія-Брюссель Руді Демота (за підписом Наталі Юбар) ;

- зачитано лист недавно померлого Вільфреда Мартенса, Президента ЄПН та колишнього Прем’єр-Міністра Бельгії, ін.

Відтак відбувся виступ дітей української школи ім.Ярослава Мудрого м.Брюсселя, та Панахида, після якої присутні із запаленими свічками вийшли на сходи катедрального Собору Архиєпископства, де навколо виложеного організацією Українок Бельгії (ОУБ) українського Герба, був виконаний Гімн України.

 У вшануванні взяли участь численні вірні всіх українських душпастирств Бельгії, представники органів влади Бельгії, ЄС та дипломатичного корпусу. 

 

 

  Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Департамент інформації УГКЦ.

Читайте також:

• Я був пов'язаний з КДБ, як і всі, - Патріарх Філарет
• Путін: тіло Лєніна в мавзолеї - все одно, що мощі святих у Києво-Печерській лаврі
• Мумія Лєніна - і близько не мощі, - російські правозахисники
• Підсумкове комюніке ВРЦіРО з приводу візиту делегації Ради до Брюсселю (6-7 березня 2013 р.)
• Феменки облили водою архиєпископа в Бельгії

Джерела:  КІРІОС

Департамент інформації УГКЦ

26.11.2013р. Б. / 27 листопада - святого апостола Пилипа

Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святого апостола Пилипа.

При морі Галилейському було місто, назване Витсаїда, що стоїть поблизу Харазина і Капернаума. Витсаїда ж у перекладі з гебрейської мови значить "дім ловителів", бо ловці риб там жили. В тому місті народилося троє апостолів: Петро, Андрій та Пилип. Петро — бо із Андрієм були рибарі й управлялися у своїй ловитві, доки не були покликані Христом. Пилип же з юності своєї відданий був від батьків у науку книг і став управний у Святому Писанні, добре відав всі пророцтва про сподіваного Месію: тож, часто про це читаючи, розпалявся щирою любов'ю до Того, Якого ще не знав, і одержимість мав — бажання бачити Того, Якого ще лицем у лице не уздрів ані не бачив. Розпаленого такою до Месії любов'ю, Той, кого він бажав, пішовши до Галілеї, знайшов Пилипа, як про те святий євангелист Іван пише: "Наступного, — каже, — дня захотів Він [Ісус] піти в Галилею. І знайшов Він Пилипа та й каже йому: "Іди за мною". Він-бо поклика того Господнього не тільки тілесними, але й сердечними почув вухами, відтак повірив, що Той є істинний Месія, обіцяний од Бога через пророків, і пішов за Ним, придивляючись до святого життя Його, і наслідуючи убогості Його, і навчаючись од Нього Божої премудрості, якою мав згодом язичницьке буйство умудрити. Радів — бо Пилип, що віднайшов такого скарба, яким має бути викуплений увесь світ, не бажав, щоб тільки самому тим скарбом багатитися, але хотів, щоб і інші були причасниками того дару. Знайшов, отож, Натанаїла, друга свого, і звістив йому з веселощами, кажучи: "Про кого писав Мойсей у законі іпророки, знайшов я, Ісуса, сина Йосипового, що з Назарета".

Натанаїл, те почувши, не сподівався, щоб із пророцтво про народи, що не мали тоді в Нього повірити, хіба по смерті. "Коли, — каже, — зерно пшеничне як у землю впаде, не помре, то одно зостається; як умре, плід рясний принесе" а ще нібито сказав: "Доки я на землі живу, один тільки дім Ізраїлевий маю, що частково вірить у Мене, коли ж помру, тоді не один дім Ізраїлевий, але й численні народи вірити в Мене будуть". Ще ж бо святий Пилип після Тайної вечері дерзнув запитати Господа про велике таїнство Божества, відтак молив про явлення їм Отця, кажучи: "Господи, покажи нам Отця, і вистачить нам". Тим своїм запитанням учинив святий Пилип Христовій Церкві велику користь: достатньо-бо навчилися ми відтоді знати, що Син єдиносущний з Отцем, і замикати вуста єретикам, котрі єдиносущність відкидали. Так ото Господь відповів Пилипові: "Скільки часу Я з вами, ти ж не знаєш, Пилипе, Мене? Хто бачив Мене, той бачив Отця, то як же ти кажеш: "Покажи нам Отця?" Чи не віруєш ти, що Я — в Отці, а Отець — у Мені? Та Господня відповідь навчила святого Пилипа, а при ньому всю Вселенську соборну апостольську Церкву правдиво вірити про рівність Синового Божества з Отцем; Арія ж, облудника, присоромлює, котрий Сина Божого істотою, а не Творцем називає.

Після ж добровільної страсті та Воскресіння Сина Божого святий апостол Пилип бачив з іншими апостолами Господа свого, Який був уже в безсмертній і прославленій плоті, мир же і благословення прийняв од Нього, бачачи вознесіння Його. І, прийнявши зішестя Духа Святого, став проповідником Христовим поміж народів: упав-бо йому жеребок іти на проповідь в азійські країни, але спершу в Галилеї проповідував, де одна жінка зустріла його, носячи на руках померле дитя, і, як матір, невтішно ридала. її Христовий проповідник, побачивши, помилував і простяг правицю до вмерлого дитяти та й каже: "Устань, повеліває тобі Христос, Якого я проповідую!" І тоді дитя ожило, жінка ж, прийнявши через воскресіння мертве своє чадо живим та здоровим, припала до ніг апостолових, воздаючи подяку за воскресіння сина свого і просячи в нього хрещення: повірила-бо у Христа Господа, Якого він проповідував. Він-бо, хрестивши матір із дитям, повернувся в язичницькі країни. Проповідуючи ж в Елладі, численні чудеса творив, зцілюючи недужих, воскресив і мерця одного силою Христовою, через це люди ізраїльські, котрі розсіяно жили поміж народів, були у великому дивуванні, посилали в Єрусалим до архиєреїв та князів, звіщаючи, що "один чоловік від вас, на ймення Пилип, прийшов до нас, проповідуючи ім'я Ісусове, ним-бо проганяє бісів і зцілює всілякі недуги, а що найчудовніше: одного померлого тим іменем Ісусовим із мертвих підняв, і вже багато є таких, що послухали його і вірують в Ісуса". І прийшов невдовзі із Єрусалиму в Елладу один архиєрей із книжками, ярячись на Пилипа. Одягся у свою архиєрейську одежу, сів на судилищнім престолі високо і з гордістю, і стояла біля нього безліч людей, юдеї та язичники. Привели ж відтак і святого апостола Пилипа і поставили поперед собориська. На нього ж зирнув архиєрей і з гнівом почав говорити: "Чи не досить тобі було в Юдеї, і Галилеї, і в Самарії зваблювати простих і ненаучених людей, але й сюди, до премудрих еллінів, ти прийшов, розсіюючи звабу свою, якої навчився ти від Ісуса, Котрий Закону Мойсеевому був супротивний, за те осуджений і голий не хресті повішений та й помер безчесно. Коли ж настало свято Пасхи, коли вже похований Він був, учні украли Його таємно на звабу багатьом і прорекли всюди, що Сам Воскрес із мертвих". Коли це архиєрей сказав, закричали люди на Пилипа: "Що відповіси на це, Пилипе?" І був гомін великий: одні казали, щоб убити Пилипа, інші ж говорили, щоб відвести в Єрусалим на пагубу. Святий же апостол Пилип розтулив вуста свої і рече до архиєрея: "Сине людський, даремно любиш марнотне і мовиш олжу. Пощо серце твоє закам'яніло і не хочеш виповісти істини? Чи ж не ви печаті на гробі поклали і сторожу приставили? І коли Господь наш Воскрес, не розрушивши гробних печаток, чи ж не ви тоді воїнам золотом руки наповнили, щоб ті збрехали, кажучи: "Коли ми, воїни, спали, украдений був"? То як же тепер не соромишся на істину брехати? Воістину, самі гробні печатки справжні є свідки Христового воскресіння, а вашої неправди викривачі, і будуть ними у день відомсти!" Коли це апостол говорив, вельми розпалився архиєрей ярістю й кинувся на апостола, сам бажаючи його схопити й убити, але тоді осліп на очі і весь почорнів. Наближені, коли почули те, гадали, що то є волхвування, і багато хто кинувся на Пилипа, бажаючи його погубити як волхва, але всіх, хто хотів схопити його, така ж сягла кара, яка впала і на архиєрея. А ще й землі було хитання, і всі, злякавшись, тремтіли зі страху і пізнавали велику силу Христову. Апостол же, побачивши біду осліплених на очі тілесні й душевні, заплакав про них, тоді став до молитви, просячи Бога просвічення їм тілесного, а вкупі й душевного. І подалося ураженим зцілення з висоти — таким чудом багато людей навернулися до Христа й повірили в Нього. Одначе архиєрей, осліплений бувши злобою, не тільки не хотів після покари тієї оцнотливитися та істину пізнати, але й огуди численні говорив на Господа нашого Ісуса Христа, і тоді більша від першої покара сягла його, бо раптово земля розверзла вуста свої і пожерла його, як Датана й Авірона. Після ж архиєрейської погуби святий апостол Пилип там багатьох хрестив і одного чесного та достойного чоловіка, на ймення Наркіс, єпископом їм поставив та й пішов у Парти. Коли йшов дорогою, помочі в трудах своїх од Бога просив, і сталося: коли уклякнув на молитву, явилося йому в небесах зображення орла із позолоченими крильми, подібне до розіп'ятого Христа. Тим явленням укріпився і знову пішов проповідувати. І обійшов Кандакієві міста в Аразії, увійшов до корабля й рушив морем до Азоту. Була ж буря велика на морі вночі, аж усі засумнівалися, що житимуть, — святий апостол став на молитву, і тоді явивсь у повітрі світлоносний образ хреста й просвітив нічний морок — і море стало в тиші, і замовкли хвилі його. Прибувши до Азоту, Пилип вийшов із корабля, і прийняв його в дім свій один странньолюбець на ймення Никоклід, що мав дочку на ймення Харитина, котра на одне око хворіла. Зайшов апостол у Никоклідовий дім, сказав слово Боже тим, котрих там застав, і всі з насолодою його вислухали. Присіла там послухати й Харитина і настільки повчанням його захопилася, що і про хворобу очну забула. Апостол же, побачивши таку її схильність до слухання слова Божого і збагнувши хворобу її, помилосердствував щодо неї і повелів їй руку на боляще своє око накласти й закликати ймення Ісуса Христа. Коли ж те учинила дівиця, тоді зцілилося око її, і повірив увесь дім Никоклидів у Христа, і хрестилися.

Апостол же Пилип із Азоту пішов до Єраполя Сирійського, де, коли проповідував Христа, піднявся на гнів люд і хотів побити його камінням. Був між людей звісний один чоловік на ймення їр; той, бажаючи збавити Пилипа від кам'яного побиття, сказав до людей: "Мужі-співгромадяни, послухайте ради моєї: не учиняйте ніякого зла дивному цьому чоловіку, доки не збагнемо, чи істинне є його вчення, а коли не виявимо за істину, тоді погубимо людей його". Люди ж супроти Їра не дерзнули нічого казати, і взяв Їр Пилипа, повів його у дім свій. Пилип же, свою звичайну ширячи проповідь про Христа в домі Їровому, привів до святої віри Їра і весь дім його та й сусідів його і просвітив їх купіллю святого хрещення. Довідалися про це громадяни, що Їр прийняв хрещення, зібрались усі й, обступивши двора його, хотіли запалити, щоб згорів із апостолом Їр зі всіма домашніми своїми. Збагнув апостол сум'яття людське, вийшов до них без страху; вони ж, як дикі звірі, скрегочучи зубами своїми, схопили його й повели на свою раду. Начальник же ради їхньої, якому ім'я було Аристарх, побачивши апостола, простяг руку свою і схопив його за волосся, і тоді всохла рука його, і око йому осліпло, і вуха поглухли. Коли це сталося, змінили люди гнів і, дивуючись чудові, молили Пилипа, щоб зцілив радника їхнього Аристарха. Сказав Пилип: Коли не віритиме в Бога, Якого я проповідую, то не зцілиться". Як таке сказав Пилип до люду, несено було тоді на поховання якогось мерця, і сказали люди із докукою апостолові: "Коли мерця того воскресиш, тоді й Аристарх, і всі ми почнемо вірити в Бога твого". Апостол же очі звів до неба і, достатньо помолившись, сказав до мерця, котрий лежав на ложі, покірливим голосом мовлячи: "Теофіле!" — і тоді зрушився мертвий, сів і розплющив очі свої. Рече до нього знову Пилип: "Христос повеліває тобі: встань і бесідуй із нами". Встав-бо мертвий із ложа, припав до апостолових ніг і сказав: "Дякую тобі, святий слуго Божий, що від багатьох лих збавив ти мене в цей час, два-бо чорні та сморідкі ефіопи немилостиво мене волочили, і коли б ти, упередивши, не збавив мене від них, то був би вкинутий у лютий тартар". Тоді всі, що бачили те преславне чудо, єдиними вустами прославляли єдиного істинного Бога, якого Пилип проповідував. Махнув же апостол рукою, щоб замовкли трохи, повелів Їру, щоб своєю рукою хресного образа накреслив на Аристарсі, знаменуючи пошкоджені члени його. І коли це Їр учинив, тоді зцілилася усохла рука Аристархова, і око прозріло, і вуха почали чути, і весь здоровий став. Через такі чудеса від святого Пилипа, які були силою Христовою, все те місто повірило в Господа і побили ідолів своїх. Спершу-бо батько Теофілів побив своїх дванадцятеро золотих богів, а золото роздав тим, що потребують. Апостол же хрестив там усіх, Їра поставив їм єпископом і церкву збудував, і у святій вірі новопросвічених утвердив та й відійшов од них в інші країни на проповідь. Пройшов-бо Сирію і всю горню Азію і прийшов у країни менші Азії — в Лідію та Мисію — і, проходячи їх, навертав до Бога заблуклих людей. Зустрівся там йому і святий апостол Вартоломей, котрий тоді у ближніх містах проповідував і посланий був од Бога в поміч Пилипові. А ще й сестра Пилипова Маріямія-дівиця пішла слідом за братом своїм, і всі вкупі служили людському спасінню. Пройшли ж усі міста лідійські та мисійські, добровіщаючи, і багато від невірних напастей та скорбот прийняли: биті були, і в темницях зачинювані, й камінням закидані, але в усіх тих напастях та ранах, за благодаттю Божою, живі залишилися, підіймаючись на упередні труди Христові в добровіщанні. Дійшли й до улюбленого учня Христового Івана Богослова, який там — таки, в Азії, Христа проповідував, і з ним утішилися духовною втіхою; рушили у Фригійську країну і зайшли до міста фригійського Єраполя, проповідуючи Христа. Було ж бо те місто повне ідолів, яким, звабою бісівською осліплені, люди поклонялися. А ще була там єхидна, яку, наче бога, пошановували єрапольські жителі, і в храмі, заради неї збудованому, тримали її зачинену, і всілякі їй приносили жертви, й живили її, та й інших певних гадів, і змій, і єхидн почесно оберігали безумнії ті люди.

Спершу-бо на єхидну ту святий Пилип із дружиною своєю молитвою озброївся. Якраз трапилося тоді, що був із ними й святий Іван Богослов, який їм допоміг і переміг єхидну, молитвою, наче списом її заколовши й учинивши мертвою Христовою силою. Але святий Іван тоді від них одлучився, залишивши їм Єраполь до проповідування в ньому Божого слова, а сам пішов в інші міста, несучи Добру новину світу. Пилип же святий із Вартоломієм та Маріямією в Єраполі залишилися, старанно намагаючись вигнати звідтіля тьму ідолопоклонства, щоб засяяло велике світло пізнання істини, і трудились у слові Божому день і ніч, навчаючи зваблених, урозумляючи безумних і наставляючи на путь заблуклих.

Був у тому місті чоловік на ймення Стахій, той сорок років на очі був сліпий, йому ті святі апостоли молитвою тілесні очі розкрили, а душевні очі просвітили проповіддю Христовою і, хрестивши того, пробували в домі його. Пронеслася слава по цілому місту, що прозрів сліпий Стахій, і зібралося багато людей до його домівки, і навчали святі апостоли тих, що прийшли до них, віри в Ісуса Христа. Принесені були й численні недужі, і всіх зціляли молитвою та й бісів од людей одганяли. Через те безліч людей повірили в Христа і хрестилися від святих апостолів. Антипат же міста того мав жінку на ймення Никанора, та була вкушена змією і лежала хвора, вже близько смерті пробувала. Почувши про святих апостолів, що були в домі Стахієвому, котрі всілякі хвороби зціляють словом, повеліла рабам нести себе до них — не було тоді чоловіка її вдома, і дістала подвійне зцілення: і від зміїного укусу в тілі, і від бісівської шкоди в душі зцілилася, повіривши у Христа через їхнє навчання. Коли прийшов антипат додому, сказали йому раби, що жінка його навчилася вірити у Христа від якихось мандрівних людей, котрі живуть у Стахієвому домі. Антипат же розгнівався вельми, повелів відтак апостолів схопити, а Стахієвий дім вогнем спалити — і сталося за повелінням його. Збіглося багато люду єрапольського, схопили святих апостолів Пилипа, і Вартоломея, і святу діву Маріямію та й поволочили їх вулицями, б'ючи й наругу над ними чинячи, відтак укинули їх до темниці. По тому сів антипат на судищі, щоб судити проповідників Христових, і зібралися до нього всі жерці ідольські і жерці загинулої єхидни та й скаржилися на святих апостолів, кажучи: "Вчини відомсту, антипате, за безчестя богів наших. Відколи-бо ці чужинці ввійшли до міста нашого, спорожніли олтарі великих богів; забули-бо люди приносити їм звичайні жертви, загинула й почесна богиня наша єхидна, і все місто наповнилося беззаконня — отож умертви тих волхвів. Тоді антипат повелів зі святого Пилипа стягти одежу, кажучи: "Мають бути чари в одежі його". Але, стягши, не знайшли нічого; також і Вартоломея роздягали. Коли ж приступили до Маріямії, бажаючи роздягти її й оголити дівоче її тіло, воно раптом змінилося перед очима їхніми — і стала ніби полумень вогненний, аж злякалися нечестиві, відбігши від лиця її. Засудив, отож, ігемон святих апостолів на розп'яття: спершу-бо святого Пилипа, просвердливши п'яти його і шнурка продівши, на високе дерево просто дверей єхидниного храму повісили, стрімголов розіп'явши, і камінням кидали в нього; по тому святого Вартоломея просто розіп'яли на стіні храму. І учинився раптово землетрус великий, і розвернула земля вуста свої, пожерла антипата і всіх жерців єхидниних і люду невірного безліч із ними. І настав страх великий в усіх вірних та невірних, і закричали всі, котрі залишилися, до святих апостолів, щоб помилували їх і вмолили про них Бога свого єдиного істинного, щоб не пожерла й тих земля. І тоді кинулися звільняти Вартоломея; Пилипа ж не могли швидко звільнити, бо високо був повішений. А найбільше тому, що таке було доброзволення Боже, щоб апостол його через такі страждання і смерть перейшов од землі до неба, до якого й ноги його скеровані були. Висячи так, святий апостол Пилип молив Бога за ворогів своїх, аби відпустив їм гріхи їхні і щоб просвітив духовні очі їхні, щоб уздріли й пізнали істину. Господь же схилився до молитви його, і тоді повелів землі і вивів пожертих усіх людей живими, тільки залишилися в безодні антипат із жерцями єхидни. І всі велеголосно Христову силу ісповідали й прославляли, бажаючи хрещення. І вже коли хотіли вони зняти святого Пилипа з дерева, віддав той у руки Христу святу свою душу — мертвого-бо його зняли. Сестра ж його за плоттю свята Маріямія, яка чисто берегла своє дівство, дивилася на страждання і смерть свого брата Пилипа, зняте ж із дерева його тіло любо обіймаючи, цілувала і веселилася духом за нього, бо добре здійснив своє життя. Вартоломей же хрестив усіх, котрі повірили в Христа, і поставив їм єпископом Стахія, також учинив поховання чесного тіла святого апостола Пилипа. На місці ж тому, де витікала кров святого апостола, після трьох днів виросла виноградна лоза на знамення того, що святий апостол Пилип після пролиття своєї крові за Христа вічними насолоджується веселощами із Господом своїм у Царстві Його. Святий же Вартоломей із блаженною дівою Маріямією після поховання святого Пилипа, пробувши якісь дні в Єраполі і добре утвердивши у вірі новозібрану Христову Церкву, відійшли: він — у Алван, місто, що було у Великій Вірменії, де і був розіп'ятий; вона ж пішла в Ликаонію і там, багатьох до святої віри привівши, заснула з миром. І всім же цим та й Богові нашому слава тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).

Джерело:   КІРІОС

26.11.2013р. Б. / 26 листопада - святого Івана Золотоустого, архієпископа Царгородського

Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святого Івана Золотоустого, архієпископа Царгородського.

Святий Іван Золотоустий народився в Антіохії Сирійській від невірних батьків, що трималися еллінського злочестя, від славних і багатих: батько його був воєвода на ймення Секунд, мати ж Антуса. Коли ж почав приходити у зрілість, відданий був батьками в навчання еллінської премудрості Ливанію Софісту і Андрагатію Філософу. Ще хлопцем бувши, почав більше від старців розуміти: умудрив — бо його Дух Святий, бо пізнав єдиного істинного всіх Творця Бога, збридив еллінським безбожним багатобожжям і рушив до святого Мелетія, на той час пастиря антіохійської Церкви, і прийняв од нього святе хрещення. По тому преблагий Бог зволив і батьків його світлом віри просвітити, не попускаючи перебувати в невір'ї тьми тих, що народили таке світило. Після ж прийняття святого хрещення воєвода Секунд, батько Івановий, недовгий час прожив, у ліпше життя до Господа перейшов, і залишилася Антуса, матір Іванова, вдовою вельми молодою, мало більше двадцяти років маючи від народження свого у той час, коли овдовіла. По тому, коли досяг Іван вісімнадцятилітнього віку, пішов у Атени і невдовзі ровесників своїх і багатьох, що там були, філософів перевищив премудрістю. Вивчив усі книги та учення еллінські і був філософом управним та ритором пресолодким. Мав в Атенах супротивника собі вельми заздрісного, філософа на ймення Антимія, котрий, заздрячи добрій його славі, не любив його, і ворогував супроти нього, і злословив щодо нього. Його Іван премудрими й богонатхненними словами перемагав перед усіма і до Христової віри привів його, а з ним багатьох у такій спосіб.

Коли Антимій сперечався з Іваном, почав огудно говорити на Господа нашого Ісуса Христа, відтак раптово напав на нього нечистий дух і почав мучити його. Впав же Антимій на землю, і кидався, і ворочав очима та вустами, і піна витікала з нього — усі, хто близько був, жахнулися вельми, а багато хто утік зі страху. Молили всі Івана, щоб помилував біснуватого і зцілив його. Він же відповів: "Коли не покається і не повірить у Христа-бога, якого гудив, то не матиме зцілення". І тоді Антимій закричав, кажучи: "Сповідую, що нема іншого Бога ані на небесах, ані на землі, окрім християнського, в якого вірує Іван премудрий!" Коли те сказав, вийшов із нього нечистий дух, і став на ноги він свої здоровий. Усі ж люди, бачачи таке чудо, закричали: "Великий Бог християнський, що один творить чудеса!" Святий же Іван, наказавши йому не ганьбити Сина Божого і навчивши істинної віри, відіслав його до єпископа того міста, і хрестився Антимій із усім домом своїм, і багато чесних громадян повірили у Христа й хрестилися. Єпископ же, довідавшись, що Іван учинив таке навернення до Христа еллінів, намислив посвятити його в церковне служення і тримати в Атенах, щоб після нього прийняв архиєрейського престола, — сам-бо вельми вже зістарився. Зрозумів те блаженний Іван, таємно відійшов звідтіля і прийшов у вітчизну свою Антіохію, зневажаючи всю марну славу цього марнотного світу і гордість життя, смиренне ж іноче життя прийняти і в ангельському образі намислив служити Богові, маючи одного щирого собі друга, який на того подвига став, на ймення Василій, котрий був родом із тієї ж Антіохії, із ним-бо разом росли, в одних навчалися учителів і велику любов один до одного мали, були ж бо обидва одного норову й однодушні. Той Василій спершу сам в іночий чин облекся, радив й Іванові, ровеснику своєму, таке ж вибрати життя; його ж бо доброї ради Іван послухався, хотів відтак відійти до монастиря і стати іноком, але утриманий був на час од матері; та ж бо, збагнувши наміра Іванового, почала до нього зі слізьми говорити: "О дитино, я недовго веселилася з батьком твоїм, з його ж бо смертю тобі сирітство, а мені вдівство учинилося, Бог так зволив, одначе жодне настале зло не зможе примусити до другого шлюбу та іншого ввести мужа у дім батька твого, але пробуду, в бурі бід і в вогні вдівства, за Божим промислом та поміччю, терплячи і від частого позиру на твоє лице, подібне до лиця батька твого, велику відраду та втіху приймаючи. Не погубила-бо й маєтку батька твого вдовиною бідою, але цілим зберегла його на потребу твойого життя. Молю ж бо тебе, о дитино, не вкинь мене у друге вдівство і притихле мені за батьком твоїм ридання не відновлюй знову своїм відходом, але зачекай моєї смерті, її ж бо невдовзі сподіваюся. Коли ж поховаєш мене при кістках батька твого, тоді учиниш, як захочеш, тепер же потерпи трохи, з нами життя маючи, доки живою пробуваю". Це і подібне до цього говорила мати до Івана, переконуючи його не залишати її.

Трапилося в той час бути в Антіохії Зенонові Єрусалимському, архиєпископу, — той поставив Івана у читці, і пробув Іван у тому чині три літа. По тому померла мати, яку поховав Іван, відтак увесь маєток роздав зубоженим, рабам та рабиням свободу дарував і, залишивши все своїм родичам та друзям, пішов у монастир і став іноком, який служив Господеві день і ніч у трудах та численних подвигах. Написав-бо там книги про священство, і про скруху сердечну, і послання до відпалого ченця Теодора, наповнене великої користі, — мав-бо від Бога дар учення і благодать Святого Духа, яка діяла в апостолах, в чому відкрився одному подвижному інокові, який жив у тому-таки монастирі, на ймення Ісихія: той був ветхий літами, і досконалий у чеснотах, і прозірливий. Однієї ночі, коли не спав він і молився, бувши знесений розумом, побачив таке видіння: два мужі вельми гарні зійшли з небес, у білі одежі одягнені, і сяяли, наче сонце, зайшли до блаженного Івана, де молитви свої творив; один із них тримав списаного згортка, а другий ключі. Іван же, побачивши їх, забоявся і поспішив уклонитися їм до землі. Вони ж, узявши його за руку, підвели і сказали: "Уповай і не бійся!" Іван же рече до них: "Хто ви є, господинове мої?" Вони ж відказали йому знову: "Не бійся, мужу бажання доброго, новий Даниїле, в якому зволить жити Дух Святий заради чистого серця твого; послані — бо ми є до тебе від великого Учителя і Спаса нашого Ісуса Христа". Коли це сказали, тоді перший простяг руку свою, подав йому згортка, кажучи: "Прийми згортка цього від моєї руки, я ж бо є Іван, що приліг був на Господніх персах на Тайній вечері і звідтіля узяв божественне одкровення. Дає і тобі Господь пізнати всі глибини премудрості, щоб живив ти людей їжею непогибного вчення і щоб загородилися вустами твоїми вуста єретичні та юдейські, які говорять беззаконня на Бога нашого". Простер — бо і другий руку свою, подав йому ключі, кажучи: "Прийми це, я ж бо є Петро, коли кого зв'яжеш, то буде зв'язаний, а кого розрішиш, то буде розрішений". Блаженний Іван знову схилив коліна свої і поклонився їм, кажучи: "Хто я такий, щоб дерзнув прийняти й понести такі великі й страшні служби, грішним бувши і від усіх людей гірший?" Святі апостоли, котрі явилися, знову взяли його за правицю, підвели і сказали: "Стань на ноги свої, мужній і кріпись і твори повелене тобі, не утай дару, даного тобі від Господа нашого Ісуса Христа на освячення і утвердження людей Його, заради яких Кров Свою пролив, щоб спасти їх од зваби. Промовляй слово Боже без сумніву, пом'яни Господа, який сказав: "Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам царство". І ти ж бо не бійся, що доброзволив Христос, Бог наш, тобою освятити численні душі і в пізнання Своє привести. Маєш заради правди прийти в численні печалі й біди, але перетерпи, як міцний адамант, — так-бо успадкуєш Боже Царство". Це мовивши, знаменували його хресним знаменням і, давши йому в Господі цілування, відійшли. Те побачив преподобний Ісихій, повідав іншим управним братам, і дивувалися, славлячи Бога, Який має потаємних рабів своїх. Заборонив їм Ісихій це розповідати всім, щоб не довідався Іван і не відійшов од них, бо позбавлені будуть співжиття такого великого угодника Божого. Блаженний же Іван не лінувався щодо свого і багатьох спасіння, трудивсь у ділі і в слові, сам у подвизі добре пробував та й інших до подвига наставляв, і ледачих збуджував, щоб ішли до небес, умертвлюючи плоть свою і підкоряючи її духові. Вчинив і чудеса численні блаженний, боговгідно трудячись тоді в монастирі.

Один чоловік в Антіохії, багатий і доброродний, болів вельми половиною своєї голови, аж від великої болісті вискочило йому праве око і звисало до щоки. І багато добра він управним лікарям роздав, та не знайшлося од них користі. Прочув про святого Івана, прийшов до нього в монастир і, приступивши, схопився за ноги його, цілуючи і просячи зцілення. Святий-бо рече: "Такі хвороби приходять до людей через гріхи їхні та маловір'я до Христа. Коли ж бо всією душею увіруєш, що може Христос вилікувати тебе, і відступиш од перших лихих своїх справ, то уздриш славу Божу". Відповів чоловік: "Вірую, отче, і учиню все, що мені повелиш!" Сказавши це, взявся за одежу блаженного Івана і поклав її на голову свою і на боляще око. І тоді зникла хвороба, і ввійшло око у місце своє, як бувало й раніше, і став здоровий, ніби ніколи й не хворів, і відійшов додому, славлячи Бога.

Тоді й другий чоловік, на ймення Архелай, міський старійшина в Антіохії, який мав проказу на чолі своєму, прийшов до святого Івана, зцілення просячи; його достатньо навчивши, звелів, щоб омив чоло своє водою, яку п'є в монастирі братія. І коли це сталося, тоді очистився від прокази і, покинувши світ, став ченцем.

Інший такий собі чоловік, на ймення Євклій, котрий мав праве око сліпе з дитинства, прийшов до того монастиря, в якому пробував блаженний Іван, і прийняв чернечого образа. До нього мовив Іван: "Бог, брате, нехай зцілить тебе та просвітить твої душевні й тілесні очі". Коли це сказав святий, раптово розкрилося сліпе його око і дивилося ясно. Коли побачила це братія, дивувалася й казала: "Воістину раб Божий є Іван, і Дух Святий живе в ньому".

Одна жінка, на ймення Христина, кровотічна була, молила чоловіка свого, щоб повів її до святого Івана. Чоловік же посадив її на худобину і рушив до монастиря і, залишивши дружину перед ворітьми, сам зайшов до святого, молячи його, щоб помолився за жінку його, аби зцілилася від своєї немочі. Іван же мовив тому чоловікові: "Іди і скажи до подружжя свого, щоб відійшла від свого лихого норову та лютості, яку має на рабів і рабинь, знаючи, що і вона з того-таки тліну вчинена. І щоб потурбувалася про душу свою, творячи милостиню жебракам, і не полишала належних молитов. Не забувайте також тримати себе чисто у призначені святі та пісні дні. І Бог подасть їй зцілення". Пішов-бо чоловік і повідав жінці своїй, що почув од святого. Вона ж з усією щирістю обіцяла всього їй повеленого дотримуватися до останнього зітхання. Повернувся чоловік до святого, переказав обіцянку жінки своєї, і сказав святий: "Ходіть із миром, уже-бо зцілив її Господь". Відійшов чоловік, знайшов дружину свою зцілену і повернувся з радістю, славлячи Бога.

У той час трапилося, що з'явився в краях тих лютий вельми лев, котрий дорогами ходив, на людей та худобу нападаючи. І не раз люди збиралися, зі зброєю та стрілами стерегли, сподіваючись убити його. Але нічого не домоглися: виходив — бо звір із діброви, із гнівом та силою нападав на них і багатьох із них убивав до смерті, а інші, поранені, ледве тікали, ще інших хапав і ніс до лігва свого і там їх пожирав. Про це, прийшовши, люди повідали Іванові і молили його, щоб допоміг їм молитвами своїми. Він же дав їм дерев'яного хреста, повеліваючи встановити його на тому місці, звідкіля звір виходить. Пішли й поставили хреста там за повелінням святого і відійшли, а після кількох днів побачили люди, що не з'являється звір. Пішли до хреста й побачили, що лев лежить при хресті мертвий, — і пораділи, звільнившись од тієї біди: сила хресна і молитви святого умертвили звіра.

Пробув же Іван у тому монастирі чотири роки і забажав безмовнішого життя, відійшов потай ізвідти в пустелю і, знайшовши одну печеру, вселивсь у неї і пробув там два літа, живучи сам у Бозі. Через два роки запав у недугу від невимовних подвигів, а найбільше від холоду дістав неміч у своєму попереку і не міг задовольнити потреб своїх через хворобу. З тієї ото причини змушений був залишити пустелю і пішов у місто Антіохійське і прийшов до церковного пристанища. Тут стався Божий догляд та промисел за Церкву Свою, щоб такий світильник, ніби під спудом, у пустелі та в печері схований не був, а щоб на свічнику церковному світив, — попущено було йому впасти в недугу, виводячи його тією недугою від співперебування зі звірами до людського співжиття, що не тільки йому, але й іншим у користь мало бути. Прийшов-бо блаженний Іван до церкви, прийняв його з радістю святіший патріярх Мелетій і, заспокоєння йому давши, повелів жити із собою і невдовзі дияконом його поставив. Він-бо прожив у тому служінні п'ять років, прикрашаючи Церкву Божу чеснотливим своїм життям і душекорисними писаннями. По тому святий Мелетій пішов у Царгород задля постановлення на патріярство святого Григорія Назіянського і там помер у Господі. Іван же, почувши про смерть свого патріярха, покинув відтак Антіохію і пішов у монастир, у якому спершу пробував. Пораділи іноки радістю великою, що прийшов до них Іван, і вчинили духовне свято, приймаючи звичайні від нього повчання, і пробув там блаженний три літа у безмов'ї, догоджаючи Богові.

Коли ж Флавіян прийняв престола антіохійської Церкви, як стояв однієї ночі на молитві, явився йому ангел Господній і сказав: "Завтра вставши, іди до монастиря, в якому угодник Іван пробуває, і приведи його звідтіля до міста й постав пресвітером — посудина — бо вибрана то є, і хоче ним Бог численних до себе привести людей". У той час і до святого Івана, який за звичаєм своїм творив у келії нічні молитви, також явився ангел, повеліваючи йому йти із Флавіяном у місто і прийняти від нього посвячення. Коли ж настав день, прийшов до монастиря патріярх, і вийшов блаженний Іван та всі чорноризці назустріч йому і, поклонившись, благословилися від нього і з належною честю до церкви його завели. Звершив же патріярх Святу Літургію, причастив усіх і, взявши Івана, мир віддав братії та й відійшов у місто — усі ж чорноризці невтішно ридали від розлуки з Іваном. Назавтра, коли мали посвячувати Івана і коли патріярх поклав руку свою на голову його, раптово з'явився білий і пресвітлий голуб, над головою святого Івана літаючи. Побачили це патріярх Флавіян і всі, що з ним були, жахнулися й чудувалися довго. Пройшла чутка про чудо те по всій Антіохії і в довколишніх містах, і по всій Сирії, і всі, хто чув, поклали на серці своєму, говорячи: "Ким має цей бути, адже на початку з'явилася над ним слава Господня?"

Поставлений же був пресвітером Іван і почав старатливіше дбати про спасіння душ людських, часто навчаючи людей у церкві із вуст, чому всі антіохійські люди дивувалися вельми й похваляли блаженного, бо раніше такого в місті ніколи не бачили ані чули: без книги — бо чи хартії слово Боже проповідував — перший такий був у них проповідник. Така ж благодать із вуст його виливалася, що всі слухачі не могли насититися солодких слів його, через це численні скорописці проповідане Іванове слово на хартіях записували і один в одного переписували й подавали. На трапезах же і на торжищах учення його прочитувалося, а інші навчались із уст, ніби з Псалтирі, співів його — такий був солодкомовний ритор і всім люб'язний учитель, що не було жодного в місті, котрий не бажав би слухати Іванових бесід. І коли бачили люди, що Іван хоче бесідувати, всі з радістю стікались у церкву; міські будівничі будови, купці куплі свої, рукодільниці праці свої ручні кидали і йшли послухати Іванових учень і намагалися не позбавити себе жодного слова, що виходило із вуст його; за марноту — бо вважали велику, коли б не почули якось медоточної тієї мови, тим — бо й найменування всілякі похвальні йому давали: одні звали його вустами Божими та Христовими, інші Солодкомовним його називали, інші Медоточним кликали, — звик — бо блаженний часом виносити слова із найглибшої премудрості, а найбільше чинив це в початку свого пресвітерства і складав проповідь, не завжди зрозумілу людям ненаученим. Якось одна жінка слухала і не розуміла мовленого, відтак зняла голоса від людей і сказала йому: "Учителю духовний, більше скажу, Іване Золотоустий, поглибив ти колодязя святого свого учення, а ужівки розуму нашого є короткі і не можуть досягти". Тоді безліч людей сказало: "Хоча жінка слово це прорекла, та Бог ім'ям тим назвав його, відтепер нехай Золотоустим буде названий". І відтоді аж до сьогодні так од усієї Церкви найменований він є. Святий — бо Золотоустий помислив подумки, що не є корисним вигадливо сплетене слово подавати народові, і відтоді намагався не через управності витійські, але простими, повчальними словами бесіду свою прикрашати, щоб і простий слухач зрозумів і користь приймав. Не тільки був сильним мужем у слові святий Іван, але і в ділі: творив-бо чуда, зціляв недужих силою Христовою.

Одна жінка, на ймення Євклія, маючи єдинородного сина, який вогневицею був охоплений і мав померти, молила святого, щоб зцілив його. Святий-бо прийняв воду, учинив на ній знамення святого хреста тричі в ім'я Святої Тройці і покропив нею хворого — і тоді покинула його гарячка, встав здоровий і поклонився святому.

Був в Антіохії єпарх, осліплений єрессю маркіонитською, котрий багато зла благочестивим творив. Його жінка запала в люту хворобу, яку жодне лікарювання не могло зцілити, день від дня лютіше примножувалася хвороба. Прикликав єпарх до свого дому єретиків, молячи їх, щоб допомогли його жінці, молячись за здоров'я її. Вони із великим старанням молилися за неї безнастанно по три дні й більше і нічого не досягли. По тому каже жінка чоловікові: "Чула про одного пресвітера, на ім'я Іван, котрий живе у Флавіяна-єпископа, що учень він є Христовий і коли щось просить у Бога, — дається йому. Прошу ж бо тебе: веди мене до нього, щоб помолився про моє зцілення, чула-бо, що численні знамення творить. Маркіонити ж не допомагають мені нітрохи, і від цього звісним являється їхнє зловір'я; коли б правдива була їхня віра, то почув би Бог моління їхнє". Послухав чоловік слів її, повіз її до православної церкви благочестивих — не дерзав, однак, занести її всередину, адже єретиком був, поклав перед дверима церковними і послав до єпископа Флавіяна і до Івана-пресвітера, звіщаючи про свій прихід і про причину приходу: щоб помолилися до Господа Ісуса Христа за здоров'я люто болящої жінки його. Вийшли до них єпископ з Іваном, кажучи: "Коли відречетеся єресі своєї і приступите до святої соборної апостольської Церкви, то дістанете від Христа Господа зцілення". Вони ж старатливо обіцяли те вчинити. І повелів Іван принести води і просив Флавіяна, щоб учинив хрестне знамення на тій воді. Коли ж це сталося, повелів нею облити хвору, і тоді встала здорова, ніби ніколи не хворіла, і славила Бога. Побачив єпарх те чудо, що вчинилося дружині його, пристав із нею до святої Церкви, відрікшись маркіонитської єресі, — і була радість велика від єпархового навернення, а єретики вельми засмутилися і гнівалися на Івана, огуди й наклепи на нього повсюди розсіваючи, називаючи його волхвом та чародієм. Але Бог невдовзі загородив ложні вуста їхні, коли навів на них люту покару: сталося — бо в Антіохії велике землі трусіння, і впав храм, у якому єретики зборисько своє мали, і там їх велика кількість зібраних померла, забита упалим храмом. Із благочестивих же при тому трусі жоден не був пошкоджений, що не тільки єретики, які залишилися, але й елліни побачили, — пізнали силу Христову і, руйнуючи капища свої, наверталися до істинного Бога за ученням святого Івана.

По тому Нектарій, патріярх Царгородський, котрий був після Григорія Назіянського, із миром помер, і шукали старатливо таку людину, котра була б достойна патріяршого престолу, — багато-бо щодо того дбали, і звіщено було цареві Аркадію про Івана (слава-бо про його учення та житіє проходила повсюди), і всі визнали його достойним бути такого сану, щоб після Нектарія прийняв правління константинопольської Церкви. Тоді — бо послав цар грамоти до Флавіяна, щоб відпустив Івана в Царгород. Народ же антіохійський про це довідався, зібрався весь до церкви, любов'ю палаючи до Івана, — не бажали — бо позбутися такого вчителя. Спротивилися всі посланим від царя, навіть патріярха свого не хотіли послухати, і не дали взяти Івана, та й сам Іван не хотів іти в Царгород: смиренним бувши, вважав — бо недостойним себе такого сану. Про це довідався цар, здивувався і ще більше захотів побачити Івана і мати його на патріяршому престолі. Через це, повторно пославши, повелів комитові Астерію потай від людей вивести його із Антіохії, що й сталося. Коли наблизився Іван до Царгороду, вийшло йому назустріч усе місто із багатьма боярами, висланими від царя зустріти його, і прийнятий був чесно від царя і від усього собору та люду, і всі за такого світильника церковного раділи, один тільки Теофіл, патріярх Олександрійський із однодумцями своїми нітився: заздрили — бо добрій славі Івана і, ненавидячи його, не бажали вони зволити собору, який вибрав Івана, але іншого якогось пресвітера, якого в себе мали, на ім'я Ісидор, гадали вивести на престола; одначе, і не хотячи, пристав Теофіл до собору і посвятив Івана. Виведено — бо блаженного на патріяршого престола місяця лютого, в 26 день. Прийшов, отож, цар, а з ним усі князі та бояри, бажаючи благословення прийняти від новопостановленого патріярха, святого Івана. Той — бо молитву про царя і людей учинив і всіх благословив, розтулив богомовні вуста свої і сотворив душекорисне повчання, в ньому наказуючи цареві невідступно пробувати в православ'ї, єретиків одрікатися, часто до церкви ходити, праведним і милостивим бути. І сказав: "Хай знає твоє благочестя, що не посоромимося, коли буде потрібно, виказу й відкриття на користь душі, адже й Натан-пророк не посоромився царя Давида, викриваючи його зогрішення". Наставляв і всіх духовних та світських, тих, що мають владу, і тих, що є під владою, щоб кожен пробував у належних собі добрих ділах. І поширив достатньо учительне слово, яким усі, слухаючи, насолоджувалися. Коли промовляв він божественні слова, був між людей один чоловік біснуватий, його ж бо раптово нечистий дух потряс, кинув на землю і жахливим загорлав голосом, що всі, котрі були в церкві, жахнулися. Блаженний же Іван звелів привести його перед себе, учинив над ним знамення чесного хреста і вигнав нечистого духа, зробивши чоловіка здоровим, що побачив цар і весь народ, і пораділи, і прославили Бога, Який дав їм таке велике світило та лікаря душевного й тілесного.

Прийняв-бо святіший патріярх Іван церковне правління і почав добре пасти Христове словесне стадо, викорінюючи лихі норови з усіляків санів (а найбільше зі священичих), нечистоту, заздрість, неправду і всяке, що бачив, недобровгідне діло знищуючи, насаджуючи ж чистоту, любов, правду, милосердя, й усіляку добродійність укорінюючи, і золотомовним своїм язиком усіх наставляючи до покаяння. Не тільки в тому місті царському, але і в усіх містах та краях довколишніх значна була його турбота про спасіння душ людських. Посилав — бо і клириків своїх управних, богобоязливих, і священних мужів проповіддю Божою православ'я утверджувати, нечестя і єресі знищувати, заблукалих же наставляти на шлях спасіння. У Фінікії ідольські храми, які стояли із давніх літ, до кінця розорив і основи їхні розкидав. Народ кельтійський, ушкоджений аріянським зловір'ям, мудро полікував і до правовір'я наставив: повелів-бо вибраним на те пресвітерам та дияконам навчитися кельтійської мови і послав їх у народ той проповідувати їм благочестя кельтійською мовою. Скитів, які були поселені над Дунаєм, таким же чином просвітив. Маркіонітську єресь із східних країв прогнав й увесь світ ученням своїм освітив. Мав турботу й про убогих та немічних, од церковних маєтків голодних годуючи і голих одягаючи і про сиріт та вдовиць дбаючи. Збудував численні лічниці на відпочинок хворим та чужинцям, котрі не мали де голови прихилити, і подавав їм задоволення усіляких потреб, слуг та лікарів приставив, а весь за ними догляд та уклад доручив двом богобоязливим єреям. Сам же прикладався до церковного управління, добрих люблячи й утверджуючи, злих же караючи і викриваючи, через це вельми любили його добрі, а злі ненавиділи, а найбільше деякі із клириків його, які зле жили, не любили святого, оскільки лукаві їхні справи, як світло тьму, викривав, а кого і від Церкви відлучав. Вони ж за те гнівалися на нього вельми, а найбільше роздразнені були Серапіоном-дияконом: той-бо, добровірно патріярхові служачи і чесне життя провадячи, якось перед усіма клириками сказав святому: "Не можеш, владико, цих виправити, коли всіх однією палицею не поженеш". Коли він це сказав, багато розгнівалося і роздратувалося, і почали зле про святого патріярха в народі говорити, гудячи того, котрий усіляких похвал був достойний. Святий же про ту їхню злобу хоча й знав, але не зважав, і наскільки вони й гудили, настільки більше добра щодо нього цвіла слава, і в далеких краях прославлявся, бо багато хто здаля бажав прийти побачити святого й почути учення його. Той-таки Серапіон-диякон і Севиріяна-митрополита у гнів до святого Івана привів — повідав-бо, ніби Севиріян огуду якусь на Христа промовив. Іван же, ревнуючи за Христа, Господа свого, забув любов, яку до Севиріяна мав, відтак прогнав його від себе. По тому, царицею упрошений, простив йому і знову до себе прийняв. В отакому ото великому сані блаженний, посеред світу живши, попередніх своїх іночих подвигів не покидав ніколи, але вільний від справ церковних час в усамітненій келії своїй, сам зачинившись, чи на молитві, чи на читанні, чи писанні Божественних книг проводив; піст же його був великий завжди і безмірна повстриманість, бо тільки ячмінний хліб та воду вживав і сну мало приймав, і то не на ложі, а стояти себе змушував, на пригощення і бенкети не ходив ніколи, звикши від юності до посту та повстриманості, не міг на численні ласі наїдки ані дивитися — мав-бо нездоровий шлунок. Увесь же розум свій уклав у розуміння Божественного Писання, а найбільше любив послання святого апостола Павла і мав у своїй келії ікону його самого.

Якось, пишучи тлумачення на його послання, помислив подумки, кажучи: "Хто зна, чи догідне це Богові, чи зрозумів силу цього писання, чи ж ні?" І молився Богові, щоб звістив йому про це. Бог же швидко вислухав раба Свого і подав йому таке звіщення. Коли сам уночі зачинивсь у келії і при запаленій свічці писав тлумачення, Прокл, який служив йому, вмолений кимось, що вимагав помочі в якійсь потребі, захотів зайти до патріярха і глянув через щілину, бажаючи побачити, що патріярх робить. І побачив його, що сидить і пише, а якийсь чоловік старий і вельми поважний стоїть при ньому ззаду, схилившись до вуха патріярхового, і тихо йому щось каже на вухо. Був-бо чоловік той у всьому подібний іконі святого Павла, яка там — таки на стіні перед Іваном висіла. Це не раз Прокл бачив, а багато, і зчудувався вельми, не розуміючи, хто з патріярхом бесідує і як зайшов; цілком — бо зачинені були двері і годі комусь зайти туди. Тож чекав, поки вийде той чоловік, але коли настав час дзвонити на утреню, став невидимий. Так проздовж трьох ночей Прокл бачив і дерзнув запитати самого патріярха: "Хто, владико, бесідує з тобою на вухо вночі?" Відповів Іван: "Не було в мене нікого". Тоді Прокл оповів йому докладно, як крізь щілину бачив старого чоловіка, поважного, який шепотів на вухо, коли патріярх писав, і змалював лице та образ того, котрий являвся. Іван же дивувався, слухаючи це. Тоді Прокл, зирнувши на Павлового образа, рече: "Такий був, його я бачив". З того Іван пізнав, що самого апостола Павла Прокл бачив, і звістився, що праця його приємна, і впав на землю, дякуючи Богові і молячись зі слізьми довгий час. Від того прийняв більше старання та дбалість до писання Божественних книг, через що багатоцінного скарба Христовій Церкві залишив після себе.

Цей великий усього світу учитель усі неправди і творені кривди без сумніву викривав, царю й цариці казав нікого не ображати, але творити праведні діла. Боярам же і сановитим мужам, які захоплюють чужі маєтки й кривдять убогих, Божим загрожував судом. Почала відтак поставати на нього ненависть не тільки від клириків, яким за установленим законом святий жити повелів, але і від мирських володарів, і, ніби від малої іскри великий вогонь, від загального викриття гріха гнів почав запалюватись у серцях тих, котрі себе в таких гріхах бачили. Огуджували-бо ненависники учення святого, премудрі ж його й добрі слова безумно на зло перевертали, кажучи, що патріярх у церкві на проповіді своїй не навчає, а докуку чинить; не оповідає, а докоряє; не наставляє, а гудить царя і царицю і всі влади. Ще й немилосердним називали його, який гріхи ближніх не покриває, і то з такої причини.

Був у палаці царському скопець на ім'я Євтропій, старший постільників царських. Той вийшов у патриціянський сан і радив царю встановити такий закон, щоб ніхто не тікав у церкву від смертної кари, а коли хто втече, то щоб примусом був витягнений і покараний, був-бо то давній звичай: люди, які тяжко зогрішили супроти міського закону і які на смерть засуджені, тікали до церкви, як колись ізраїльтяни у місто охоронне, і так могли позбутися смертної кари. Євтропій же той давній закон знищив, установив витягувати з церкви винних, од чого святому Іванові Золотоустому скорбота була, і важку ту річ вважав за насилля Церкві. Але невдовзі той Євтропій сам потрапив у ту ж яму, яку іншим викопав, і заколовся тим — таки мечем, якого на інших нагострив. Якось через велику провину вельми розгнівався на нього цар і видав Євтропієві смертного присуда. Побіг отож Євтропій до церкви і сховався в олтарі під трапезою. А блаженний Іван сидів на амвоні, де йому звичай був навчати людей, котрі там стояли, і, як вельми великий ревнитель, виголосив викривальне слово супроти Євтропія, праведну річ говорячи, що новопоставленого закона неправедного понесе сам той, що його винайшов і установив. Це слово підхопили Іванові ненависники і почали його поміж людей огуджувати, називаючи немилосердним, нелюдинолюбним, який не покриває людських зогрішень, і так помалу роздразнювали серця багатьох людей і на гнів до Івана підбивали. Той же Богові, не людям, пригоджуючи, своїм звичайним при добрім управлінні Церкви прикладався працям.

У патріярство цього святого Івана Золотоустого було ще в Царгороді багато аріян, котрі безборонно віру свою тримали, здійснюючи свої служби. Мислив — бо блаженний, у який спосіб очистити місто від тієї єресі, і знайшов принагідний час та й рече до царя: "Благочестивий царю, коли б хтось поміж коштовного каміння на твоєму вінці уклав би каменя простого, темного й нечистого, чи ж бо не обезчестив би всього твого вінця?" Відповів цар: "Так воно було б!" Рече ж Іван: "Так само обезчещене місто є це, яке правовірне, але ще має в собі невірних аріян. І як би ти, царю, за безчесного свого вінця прогнівився б, так усемогутній Бог гнівається на місто це, осквернене аріянською єрессю. Належить — бо тобі чи до з'єднання віри привести єретиків, чи з міста пронати їх". Це почувши, цар повелів привести відтак усіх аріянських старійшин і велів їм, щоб висловили перед патріярхом ісповідання своєї віри. Вони ж бо говорили слова, повні зловір'я й огуди на Господа нашого Ісуса Христа. Тоді цар повелів їх прогнати з міста.

Минув якийсь час, знову аріяни, маючи помічників та піклувальників, котрі служили при царському дворі, людей сановитих, почали входити до міста, у недільні дні йдучи із литією до свого церковного храму і співаючи своїх єретичних пісень, якими огуджували Пресвяту Тройцю. Про що довідавшись, святіший патріярх засумнівався й побоявся, щоб хтось із простого народу не почав наслідувати тих аріянських литій, тож повелів своєму клиру ходити містом із литією, носячи чесні хрести, і святі ікони, і запалені свічки, і співаючи богохвалебних пісень у славу Пресвятої Тройці, супротивно до огудних аріянських пісень складених. Зустрічалися дорогою ті литії, і бували великі свари поміж православних з аріянами, якось і бійка почалася, аж зобабіч упало кілька мертвих; Врисону ж, царському скопцю, який був там — таки в литії православних, каменем голову пробили. Про що довідався цар, розгнівався вельми на аріян і заборонив їм: нехай не дерзають більше литій своїх творити і в місто входити — і цілковито тоді було одігнане від царського міста єретичне злогудження.

Був і один воєвода із варварського роду, зваблений аріянською єрессю, на ймення Гаїна, хоробрий у битвах і велике мав до царя дерзновення. Той просив у царя старанно, щоб заради нього повелів дати якусь церкву в місті аріянам. Цар же не знав, що відповісти йому (боявся-бо образити його, щоб не підняв якогось збурення у Грецькому царстві, був-бо то чоловік ярий і лихого норову), тож звістив про це святого Івана, патріярха. Іван же рече до царя: "Приклич мене до себе в той час, коли схоче Гаїна про церкву просити, і я за тебе відповім". Це сталося наступного дня, закликано було патріярха до палати, і сидів він із царем. Почав Гаїна просити в царя церкву в місті своєму аріянському збориську, а просив як належну відплату за підняті свої в битвах труди і явлену хоробрість. Великий — бо Іван відповів йому, кажучи: "Цар, коли хоче богобоязним бути, то не має знаряддя до Божих Церков, у них — бо духовні влади, які поставлено від Бога. Ти ж, коли потребуєш церкви, зайди, в яку хочеш, і молися — та ж бо всі церкви в місті відчинені є для тебе". Рече ж Гаїна: "Але я є іншого сповідання, через що осібний божественний храм хочу мати в місті із одновірцями своїми і молю про це царську владу: хай повелить бути за проханням моїм, великі-бо виклав праці, воюючи за Грецьку країну, проливаючи свою кров і покладаючи за царя душу". Відповів Іван: "За труди свої ти прийняв воздаяння: більшу від царя честь, і славу, і сан, і дари. Належить — бо помислити тобі: ким був ти раніше, а хто ти є нині; як раніше ти був убогий і неславний і як тепер збагатився і прославився ти; в якому чині ти був, живучи по той бік Дунаю, а в якому ти нині. Був ти тоді як один із простих та убогих поселян, лихою одежею прикритий, ледве один хліб із водою на прохарчування мав, тепер же ти є більший інших, знаний і славний воєвода, одягнений у багатоцінні єпарші одежі, маючи золота й срібла достатньо і маєтки безчисленні, — усе це від царя маєш. Таке прийняв ти воздаяння за праці свої, будь, отож, подячний і вірно служи Грецькому царству. Божественних даянь за мирську службу не проси". Такими словами присоромлений, Гаїна замовк і вже по тому церкви не просив. Цар же подивувався мудрості Івановій, як малими словами зміг загородити вуста буйного і невпокореної ярості наповненого варвара.

Минув рік, той Гаїна відступив од царя і, зібравши багато воєвод, пішов війною на Царгород. Цар же, не маючи супроти нього готового воїнства, пробував у печалі. Умолив святого Івана вийти супроти нього, щоб добрими словами умовити його. Іван же, хоча й знав, що прогнівив Гаїну, коли заборонив йому мати аріянські соборища в місті, одначе готовий був за овець душу покласти і пішов до рук гордого варвара. Бог-бо посприяв рабу Своєму, бо золотими словами своїми Іван умовив звіроподібного чоловіка і з вовка в овечку перетворив і, з царем його примиривши, повернувся. По тому святий Іван відійшов в Азію на час зимовий, заради справлення святих Церков, хоча й немічний був тілом, одначе зневажив здоров'я своє, щоб Церква Божа не перебувала в немочі, пошкоджена лихими пастирями: багато було там золотолюбних, продавали благодать Святого Духа, рукопокладали за мзду; такий був Антоній, митрополит Ефеський, його ж провини Євсевій, єпископ Валентинопольський на хартії патріярху подав; багатьох-бо там єпископів, котрі любили симонію, святий Іван скинув; тих, що святили і святилися за мзду, від санів їхніх відлучив, а інших, достойніших, замість тих поставив і, добре все в Церквах азійських виправивши, до Константинополя повернувся.

Так святий Золотоустий, коли численну творив користь Церкві Божій, вільною мовою гріхи людей, які не каялися, викривав, карав, лікував і приводив до покаяння, найбільше коли солодкомовними вустами, гострим же мечем слова Божого лихварство, сріблолюбство, грабунки викоріняв із сердець людей начальних та багатих, котрі, сильні бувши, кривдили слабших і статки убогих насиллям віднімали. Тоді ті уражалися на нього, викриті буваючи сумлінням своїм, а відхилитися від тих зол ніяк не бажали, закам'яніло — бо серце в них, тож тяжко вухами слова Іванові слухали і ярились у серці своєму на нього, зле на нього мислили і брехливі наклепи зшивали, а найбільше цариця Євдоксія на нього злобилася: всі-бо слова, які Золотоустий про сріблолюбців і тих, що забирають чуже, які у проповіді своїй до всіх узагалі говорив, — те цариця гадала, що до неї однієї, і їй це говорить, і мала це собі за докуку та викриття, була-бо вельми сріблолюбна й одержима неситим бажанням золота, багатьох покривдила, насиллям маєтки збираючи. Викривало ж її саме сумління, коли Іван говорив про сріблолюбство, котре є коренем усього зла, і коли загрожував Божою відомстою за пограбування чужого, через що гнівалась на нього цариця, гадаючи, як би його скинути із патріярства.

У той час був у Константинограді один муж, на ім'я Теодорик, саном патрицій, який мав чимало багатства; йому ж заздрила цариця і, бажаючи його маєтків собі, шукала на нього вини, але не знайшла, — був-бо чоловік добрий і праведно жив. Не можучи йому насилля учинити, винайшла таку хитрість: закликала його до себе й рече йому: "Знай, яка велика трата буває ненастанно царських маєтків, скільки багато воїнству, яке захищає царство, подається золота, і незчисленні є такі, що від скарбів царських живляться в усі дні, через що збідніли трохи тепер. Дай-бо ти з маєтку свого якусь частину в царські скарби у позичку, щоб благодать у нас віднайти, — забереш знову свого часу те, що даси тепер. Теодорик зрозумів царицину думку, що бажає не поповнити царські скарби, але наситити своє сріблолюбством несите серце його маєтком, пішов до блаженного Івана, повідаючи йому те царицине жадання і зі слізьми молячи святого, щоб допоміг йому й захистив од цариці, яка шукала, як відібрати його багатства. Іван тоді послав своє писання до цариці, переконуючи її добрими й покірливими словами, щоб не чинила образи Теодорику. Вона ж, хоча й гнівалася на патріярха, одначе учинила тоді за бажанням його, посоромилася-бо премудрого його переконування і пообіцяла не учиняти ніякого зла Теодорикові. По тому Теодорик, вислухавши золотомовні вуста, що навчали давати милостиню і радили ховати скарби не на землі, де рука заздрісних хоче їх забрати, але на небесах, де ніхто не заздрить, ні віднімає, ще й боявся, щоб не упасти в якусь біду через своє багатство, — знав-бо норов царицин, що не перестане заздрити йому й шукати на нього вини, доки не здійснить злоби своєї, — відтак нарадився віддати багатство своє Царю Небесному, малу тільки добра свого частину залишивши на прохарчування дому, всю решту ж майна, вельми багато, віддав на церковний дім для подорожніх, на живлення мандрівників, і вбогих, і хворих. Почула-бо те цариця, уразилася вельми й послала до блаженного Івана, кажучи: "За твоїм повелінням, святий патріярше, простила патриція Теодорика, нічого не взявши в нього на потребу царству нашому, ти ж бо захопив маєтка його на своє збагачення. Чи ж не пристойніше було б нам його взяти, а не тобі, адже він збагатився, царям служачи. Чому нас не наслідував ти: не взяли ми від нього нічого, подбало б і тобі не забирати його маєтку". Іван-бо на ці слова відписав до цариці таке: "Гадаю, що не є таємне боголюб'ю твоєму те, що коли б хотів багатства, ніщо б не заборонило мені мати його; мав — бо батьків, які багато могли й багато мали, доброродних, сановитих та заможних. Одначе волею відкинувся багатства, то хіба тепер не посоромився б шукати того, що сам полишив, та й інших навчаю, щоб зневажали те. Кажеш, що маєтка Теодорикового взяв на своє збагачення? Але знай, що Теодорик не дав мені нічого, а коли б і давав мені, то не взяв би від нього.

Віддав же він багатство своє Христові, творячи милостиню жебракам та вбогим, і добре вчинив, сторицею — бо від Христа прийме у віці майбутньому. Хотів би я, аби й ти, Теодорика наслідуючи, маєтки свої перераховувала на небесах, щоб, коли обіднієш, була прийнята під вічні покрови. Коли ж мислиш забрати у Христа те, що Теодорик віддав йому, а не нам, — побачиш, що не нас, а самого Христа образиш".

Цариця, прочитавши це Іванове писання, наповнилася гніву і гадала, як би капость йому вчинити.

У той час прийшла в Константиноград із Олександрії одна вдова на ймення Килитропа із такої причини: коли в Олександрії був воєвода Павликій, маючи на той час сан августальський, тоді вдова ота була оклепана від якихось заздрісних людей до воєводи Павликія, що має багато золота. Павликій же, бувши вельми золотолюбний, віднайшов якусь вину на ту вдовицю, схопив її і принуджував, щоб дала йому п'ятсот золотників. Вона ж, не маючи стільки, дала в заставу сусідам весь свій одяг і посуд і ледве набрала п'ятсот золотників і дала воєводі, хоч зовсім не була повинна. Коли ж Павликія скинули з його сану і повели в Царгород на допита, взялась убога та вдова і, сівши на корабель, поїхала вслід за ним. Прийшовши перед царя, упала перед ним із криком та слізьми, скаржачись на Павликія, що взяв у неї примусом неповинно стільки золота. Цар же звелів міському єпархові допитати щодо цього й суд учинити, і віддати вдові все, що Павликій узяв від неї. Єпарх же, допомагаючи Павликію, учинив його неповинним, а вдову ту відпустив марно. Вона ж, ще більше скривджена бувши, припала до цариці і всю свою біду їй виповіла, просячи в неї милосердя і помочі. Цариця ж, золотолюбною бувши, зраділа на таку річ: сподівалася — бо й собі з того придбати багато золота. І тоді прикликала Павликія і з величезною ярістю викрила його в пограбуванні чужих маєтків і в покривдженні убогої вдови та й повеліла тримати його під сторожею доти, доки не дасть ста літрів золота. Павликій, бачачи, що годі вирватись із царициних рук, послав у дім свій принести стільки золота, скільки цариця вимагає, і віддав їй сто літрів золота. Цариця з того золота повернула вдові тільки тридцять і шість золотниць і відпустила, решту ж собі залишила. Вийшла вдова від цариці, плачучи й кричачи про таку кривду. Почула — бо про святого Івана, що заступав скривджених, прибігла до нього й оповіла все докладно, що учинили їй Павликій і цариця. Святий же Іван утішив заплакану вдовицю, послав по Павликія і, закликавши його до церкви, рече йому: "Відомо учинилося нам про твою неправду, що чиниш, кривдячи убогих і віднімаючи насиллям чужі маєтки, як і цій убогій удовиці учинив ти, не боячись Бога, котрий є Отцем сиротам і Суддею вдовицям. Через це закликаю тебе, щоб віддав п'ятсот золотниць тій, яку без правди образив ти. Віддай — бо їй, нехай викупиться від позичальників своїх і щоб не загинула з дітьми своїми у злидарстві останньому, а ти щоб од такого гріха звільнився й умилостивив Бога, якого прогнівив ти, а Він хоче тобі відомсту вчинити за покривдження сиріт". Павликій відповів: "Владико, це вдова непорівнянно більшу вчинила мені кривду, бо жалілася на мене цариці і сто літрів відібрала від мене золота, чого ще більше хоче від мене — хай іде до цариці і у неї нехай своє візьме". Святий же рече йому: "Хоча і взяла цариця в тебе стільки золота, одначе вдова ця свого ще не взяла і не повинна учиненій тобі від цариці образі; цариця — бо не так за неї, як за інші твої гріхи і неправедні грабунки, що, бувши при владі, учинив ти, взяла в тебе стільки золота. Ти ж не твори викруту, кажучи на царицю; мовлю тобі, що не маєш звідсіля вийти, доки не віддаси вдовиці все, що в неї взяв, аж до останньої золотниці. А коли цариця дала їй тридцять і шість золотників, то їй те нехай буде на дорожні витрати". І не відпускав Іван Павликія із церкви. Довідалась про те, цариця послала до Івана, кажучи: "Відпусти Павликія, уже — бо взяла від нього за той борг золота достатньо". Іван же посланням відповів: "Не буде звідсіля відпущений Павликій, доки не віддасть убогій жінці узяте".

Цариця ж знову послала до святого, щоб відпустив Павликія. Святий-бо відповів: "Коли хоче цариця, щоб відпустив його, нехай пошле вдовиці цій п'ятсот золотниць; невелику — бо учинить річ, бо набагато більше від Павликія взяла — сто літрів золота". Це почувши, цариця наповнилася ярості і послала відтак двох сотників із двомастами воїнів, щоб примусом вивели із церкви Павликія. Воїни ж, коли наблизилися до церковних дверей, хотіли увійти, але раптово явився їм ангел Господній, який стояв у дверях і зброю оголену тримав у руці своїй і не давав їм увійти. Воїни ж, побачивши страшного ангела, злякалися й побігли назад. Прибігли до цариці з трепетом і звістили їй про явлення ангельське. Вона ж, почувши, жахнулася духом і не дерзнула більше посилати до Івана по Павликія. Павликій же, бачачи, що не допоможе йому цариця, послав у дім свій по золото і віддав удові п'ятсот золотниць. І тоді відпущений був, а жінка, прийнявши своє, повернулася рада до свого міста. Цариця ж не перестала гніватися на блаженного Івана, і день від дня множилася ярість та злоба в серці її на незлобливого і правого угодника Божого. По малому часі послала цариця до святого Івана, частково із погрозою, частково із ласкою, кажучи: "Перестань противитися нам і царських наших справ не чіпай, бо й ми церковних справ не чіпаємо, а тобі відступаємо, щоб сам їх ладнав. Перестань по церквах виставляти мене всім у притчу, кажучи про мене і викриваючи мене; я ж бо досі мала тебе за отця і належну тобі честь воздавала. Ти ж, коли відтепер себе не справиш і ліпшим до нас не будеш, знай, що не потерплю тебе більше".

Блаженний-бо Іван ці царські слова почувши, був вельми печальний і, тяжко зітхнувши, каже посланцям: "Хоче цариця, щоб я був ніби мертвий, не бачив неправд, які діються, не чув голосу ображених, тих, що плачуть і зітхають, не говорив викрить тим, що зогрішають. Але оскільки єпископом я є, і мені вручено турботу про душі, то повинний невсипущим оком на все дивитися, прохання всіх вислуховувати, всіх учити, карати, а тих, що не каються, викривати; знаю — бо, що не викривати беззаконня і не карати беззаконних є звісна пагуба. Боюся, коли ми замовчимо чинене неправедно, щоб і про нас не було сказане Осієве слово: "Сховали священики шлях Господній". Але і божественний апостол велить: "Того, хто грішить, картати перед усіма, щоб і інші страх мали". І він — таки учить, кажучи: "Проповідуй слово, допоминайся вчасно-невчасно, докоряй, забороняй, переконуй". Я ж, коли і викриваю беззаконня, то не викриваю беззаконних, і не кажу в лице нікому, не наповнюю нікого безчестям, і не згадав ніколи ім'я царицине на викриття її, але загалом усіх повчав і повчаю не чинити зла ані ображати ближнього. Коли ж когось із слухачів слів наших викриває совість сумління в якомусь лихому ділі, то належить йому не на нас, але на самого себе гніватися, що таке вчинив, і нехай відхилиться від зла й учинить добро. Коли ж цариця не знає про себе, яке зло вчинила і чи кого образила, то пощо гнівається на мене, який навчає людей ухилятися від усякої неправди, і що я не лінюся навчати про спасіння людей, над якими царює. Коли ж повинна є тим гріхам, які намагаюся словами учительними викоріняти із сердець людських, то хай знає, що не я її викриваю, і безчестя їй не чиню, але самі діла її викривають, безчестя ж і сором великий душі приносять. Хай гнівається, отож, цариця, коли хоче, я ж говорити правди не перестану, дбаю, щоб не людей прогнівити, а Бога, а коли б людям пригоджував, Христовим рабом би не був".

Такі та й інші слова мовив святий посланим та й відпустив їх. Вони ж повернулися до цариці, розповіли їй усе, що чули. Цариця ж на більший гнів піднялася і ворогувала вельми на блаженного Івана. І не сама цариця, але й інших багато, які неправедно і без покаяння жили, ворогували на нього. Не тільки ті, що жили в Царгороді, але і в дальших краях були такі, що ненавиділи блаженного, із них такі: Теофіл, патріярх Олександрії, що й спершу не любив Івана і не бажав святити його на патріярство; Акакій, єпископ верійський; Севиріян-гавалійський і Антіох-птолемаїдський, а в Царгороді два пресвітери і п'ять дияконів, і від царського палацу численні, і три славні та багаті вдовиці: Марса, Кастрітія та Євграфія, які нечисто жили, — всі ці ненависники Іванові радилися, шукали на нього вини, щоб про нього лиху чутку в народі учинити. Послали спершу в Антіохію, випитуючи, щоб якесь колись удіяне зло віднайти, яке Іван учинив із дитинства, але "знесилилися, випитуючи", і не віднайшли нічого. Також послали в Олександрію до Теофіла, який умів хитро творити лжу, але і той не міг щось сказати на життя Іванове, котре було як сонце, чеснотами сяюче. Одначе Теофіл добре дбав про те, як би Івана прогнати з престолу, що і вчинив, маючи однодумицю царицю та інших лихих людей, а більше самого сатану у спідручники взявши; причина ж вигнання Іванового почалася з такого.

Був в Олександрії пресвітер чесний на ймення Ісидор Ксенодох, тобто живитель подорожніх, життям і словом прикрашений, і всюди чеснотами та премудрістю славний, і вже старий, вісімдесят літ мав від народження, а у пресвітери поставлений од святого Атанасія Великого, патріярха Олександрійського. На цього Ісидора підняв ворожнечу Теофіл за Петра, протопопа олександрійського, бо хотів Теофіл неповинного того Петра від сану його скинути і з церкви вигнати. Ісидор же захищав Петра і звістив, що вина, накладена на нього, неправедна є. Теофіл-бо і на Ісидора гніватися почав і спершу Петра того неправедно від Церкви відлучив та й на Ісидора також шукав вини, щоб і його відлучити. В той час одна вдова, на ймення Теодотія, дала Ісидорові тисячу золотниць, щоб, купуючи одежу, одягав голих, сиріт-бо й убогих удовиць, що були в Олександрії. Молив Ісидор, щоб не казала того Теофілу-патріярху, аби не забрав золота і не витратив на кам'яні будови. Ісидор же взяв золото й учинив, як це просила його Теодотія. По тому довідався Теофіл од когось про те, що Ісидор узяв тисячу золотниць у Теодоти і не оповів йому, а витратив на потреби вбогих, — розгнівався вельми на Ісидора, — був-бо Теофіл великим золотолюбцем, — через що наніс на нього неправедну важку вину, збезчестив старця гріхом протиприродним. Неправдива ж була та вина, написана самим Теофілом, а ще Теофіл і псевдосвідків найняв золотом, але брехня є брехнею, тож неповинний Ісидор чистий виявився. Одначе із нестримної своєї злоби Теофіл скинув із пресвітерства Ісидора із безчестям та ранами, хоча й неповинного. Ісидор-бо, безчестя неповинно прийнявши як честь, залишив Олександрію й пішов на безмов'я на Нитрійську гору, на якій і раніше ще юним жив, і сидів у хижі своїй, молячись у терпінні Богу.

У той час були в єгипетських монастирях чотири брати, мужі чеснотливі, які боялися Бога і все життя своє в постах і трудах іночих проводили, імена їхні такі були: Діоскор, Аммоній, Євсевій і Євтимій, прозивалися й Довгими, бо й тілом немалі були — ці не тільки олександрійцям, але й самому Теофілові любі були через чеснотливе, всіма засвідчене життя їхнє, і пошановував їх вельми Теофіл. Одного із них, на ім'я Діоскор, хоча й не бажав, поставив єпископом Єрмопольської Церкви (не той оце Діоскор, що єретиком був, але інший це; цей-бо багато літ перед ним був, єпископом єрмопольським пробувши і свято проживши, блаженну кончину дістав, а той був патріярхом Олександрійським і на Четвертому соборі від святих отців проклятий був; це ж бо блаженного Діоскора Теофіл єпископом поставив), двох же братів його, Аммонія та Євтимія, умолив пробувати із собою в патріярхії і примусив їх священичого сана прийняти. Вони ж, пробуваючи при Теофілі, коли побачили, що він не по Бозі живе і більше любить золото, аніж Бога, творячи численні неправди, не захотіли із ним більше пробувати, але покинули його і знову на своє безмов'я повернулися. Теофіл же, коли зрозумів причину їхнього відходу, вельми на них опечалився і любов свою, яку до них мав, перетворив на ярість і мислив, як би їх озлобити. Спершу-бо пустив про них чутку, що Довгі разом із скиненим Ісидором тримають Оригенову єресь і численних ченців тією єрессю звабили, відтак послав до найближчих єпископів, повеліваючи, щоб найстаріших чорноризців вигнати із гір та внутрішньої пустелі, а причини їм повідати не велів, через віщо їх проганяють. Коли ж учинили єпископи за патріярховим повелінням, вигнавши всіх чесних і боговгодних подвижників із гір та пустель, зібралися прогнані зі своїми пресвітерами і, прийшовши в Олександрію до патріярха, молили його, щоб сказав їм, через віщо осуджені й вигнані вони із місць своїх. Він-бо, кривавими очима позирнувши і хриплячи від ярості, кинувся на них, наче біснуватий, і, задерши омофора за шию Аммонію, своїми руками бив його і закривавив, горлаючи: "Єретиче, прокляни Оригена!" — також і інших, бивши, закривавив і, не давши нічого собі сказати, прогнав усіх од лиця свого із безчестям, і повернулися без відповіді у свої хижі, мало хоронячись од ярості та біснування Теофілових.

Теофіл відтак скликав ближніх єпископів, віддав анатемі чотирьох неповинних іноків: Аммонія, Євсевія та Євтимія, братів Діоскорових, і вищезгаданого блаженного Ісидора, не спитуючи їх про віру, ні тих, що перед лицем його були, — та ще й тоді не вгамувалася ярість його, бо написав на них сам численні брехливі вини, і єресі ж, і волхвування та інші численні важкі гріхи. Наклепників та псевдосвідків найнявши, віддав їм ті брехні, повеліваючи, щоб, коли вчитиме народ у свято, тоді нехай приступлять до нього наклепники і подадуть йому написані вини на раніше згаданих чорноризців і нехай поставлять псевдосвідків. Коли ж усе так сталося, повелів патріярх у соборі прочитати подані наклепи, по тому, узявши їх, пішов до міського єпарха і, показавши йому їх, узяв у нього до п'ятсот воїнів та й пішов на гору Нитрійську прогнати з Єгипетської країни Ісидора та Діоскорових братів, і всіх іноків, що наслідують їх, як єретиків та волхвів. Спершу-бо послав муринів своїх, скинув із престола Діоскора, відтак, воїнів вином напоївши, напав уночі на Нитрійську гору, а передусім на Ісидора, і Діоскорових братів — Аммонія, Євсевія та Євтимія — шукав, а, не знайшовши їх (сховалася-бо в якомусь глибокому рові), повелів воїнам напасти на всіх чорноризців і всі обиталиська їхні спалити, а убоге добро їхнє, одежу та їжу розграбувати. Кинулися-бо п'яні воїни по всіх пустельних місцях та вертепах, погубили святих пістників до десяти тисяч гіркою смертю вогнем та димом, місяця липня, в дев'ятий день, у який і пам'ять їхня у святій Церкві чиниться. Інші ж іноки розбіглися, де хто міг. Теофіл же, так повоювавши пустелю, повернувся до Олександрії.

По побоїщі зібралися решта іноків і, достатньо плачучи за загубленими своїми отцями та братами, розійшлися, куди хто зволив. Діоскор же зі своїми братами, а з ними й блаженний Ісидор, та й інші численні чорноризці, які в пості та інших чеснотах вельми прославилися, чудотворці вибрані (їм-бо не так те тяжко було, що покривджені й прогнані були, як те, що неповинно відлучені Теофілом од Церкви і до єретиків причислені), пішли до Силуяна, патріярха Єрусалимського. Але Теофіл тоді послав до нього і до інших єпископів палестинських, говорячи: "Не належить вам без моєї волі приймати мною відлучених і які від мене втекли". Тоді прогнані, не знаючи, куди звернутися, подалися до Царгорода, до святого Івана Золотоустого, як до доброго пристановиська. І впали перед ним, зі слізьми його молячи, щоб явив їм милість свою і допоміг їм у біді їхній. Побачив Іван п'ятдесятеро мужів, які зістарились у чеснотах, пожалів їх і, наче Йосип по братах, просльозився. І зрозумів од них, через віщо таку біду від Теофіла прийняли, утішив їх добрими словами і заспокоїв їх, давши їм місце при церкві святої Анастасії. Живили їх не тільки святий Золотоустий, але й свята Олімпіяда, диякониса, і численні їм заспокоєння та задоволення від майна свого творила, бо все багатство своє на те повернула, аби жебраки і подорожні мали покій і тілу потрібне, — святою-бо була по-справжньому, її ж і пам'ять у двадцять п'ятий день місяця липня пошановується. Святі ж були по-справжньому й ті чорноризці, із них пам'ять про деяких згодом Церква прийняла пошановувати. Був між них один на ім'я Єракс, який численні літа в пустелі один прожив, до нього якось прийшли біси, кажучи: "Старче, п'ятдесят літ ще маєш жити, не зможеш-бо такий довгий час терпіти в пустелі цій". Він-бо збагнув звабу їхню і рече до них: "Печаль мені учинили, звістивши про скорочення літ моїх, я ж бо двісті літ приготувався терпіти в цій пустелі". Біси, це почувши, відбігли посоромлені. Такого отця, якого біси не могли здолати, Теофіл олександрійський прогнав. Ще поміж них був Ісаак-пресвітер, учень святого Макарія, чистий од утроби матері своєї, з п'яти-бо літ у пустелю принесений, виріс тут, управний був у Божественнім Писанні і всі книги в умі тримав. Та й усі ті чорноризці, що їх Теофіл прогнав, були святі й преподобні, і пошановував їх вельми блаженний Іван, і до церкви заходити їм не забороняв, але причащатися не велів, доки достеменно не довідається причини їхнього відлучення і мир поміж ними й Теофілом учинить. Утримував-бо їх, щоб нічого не казали про це царю і щоб не скаржилися на Теофіла, обіцяючи своїм писанням примирити їх із ним. Відтак написав до Теофіла, щоб дав тим чорноризцям мирно у своїх хижах у Єгипті жити і щоб відлучених знову прийняв до з'єднання.

Теофіл же Іванове послання прийняв, а що від деяких брехливих наклепників почув, нібито Іван тих прогнаних приймав до Святого Причастя, а це не була правда, розгнівався вельми на Івана, що прийняв відлучених і що допомагає їм, та й відписав Іванові різко. Написав Іван і вдруге мирно, благаючи, хай не гнівається і не забороняє інокам перебувати там, звідки вигнані були, а Теофіл відписав ще жорстокіше, ніж перше, й більше ярився на Івана, аніж на тих чорноризців. Вони ж, побачивши, що Теофіл неодмінно стоїть при злобі своїй, описали всю біду свою, якої неповинно від Теофіла зазнали, й подали цареві, котрий був у церкві, жаліючись зі слізьми на того, котрий образив їх, і щоб повелів відбутися суду. Цар же пожалів про таких чесних та чеснотливих іноків, відтак послав писання своє до олександрійського єпарха, щоб Теофіла, хоч би й примусом, поставив на суд у Царгород, аби перед Іваном-патріярхом і перед єпископами, які будуть зібрані, подав слово своє про власну злобу і суд прийняв за ділами своїми. Писав-бо і до Інокентія, папи Римського, просячи, аби послав від себе якихось єпископів на собор у Царгород судити Теофіла. Папа ж відтак повелів єпископам своїм бути готовими в дорогу і тільки чекав звістки від царя Аркадія, і хоча вже зібралися східні єпископи, але цар не написав повторно, тож західні єпископи не прибули. Теофіл-бо наповнив золотом руки єпарха олександрійського, і дав послабу єпарх Теофілові, доки збере з Індії всілякі добропашні аромати й солодкі наїдки, котрими наповнив корабля, щоб те відвіз до Царгороду. На той час Теофіл схилив до себе святого Єпифанія, єпископа кипрського: отож, ніби являючись ревнильником благочестя, писав до нього, щоб зібрав собор на Кипрському острові і прокляв Оригенові книги (ще-бо тоді Оригенові книги святими отцями Вселенського собору не були прокляті, аж до П'ятого вселенського собору). Наклепав же Теофіл писанням своїм і на Івана, кажучи, що той єретиком є, оригенітів-бо до себе прийняв і з ними причащається. Єпифаній, бувши незлобливим (за Писанням: "Незлобливий віру йме всякому слову"), пойняв віру брехні, не пізнав Теофілової хитрості і, вельми бувши ревнильником благочестя, прокляв Оригенові книги помістним собором і писав до Івана, переконуючи його, аби так само учинив. Але Іван, того не пришвидшуючи, вправлявся у Божественному Писанні і весь розум його в тому був, аби в церкві навчати народ і приводити грішних до покаяння. Готувався в дорогу й Теофіл до Царгорода на суд, умолив і святого Єпифанія, щоб і він туди йшов. "Учинимо, — каже, — собор на оригенітів". Єпифаній послухав його, зібрався швидко й поїхав, упередивши Теофіла, а перед прибуттям його трапилась у Царгороді така річ. Був один боярин на ім'я Теогност, муж добрий і богобоязливий; той від одного заздрісного та зловірного сановника був оклепаний перед царем, ніби він огуджував і злословив цареві, а царицю називав золотоненаситною і губителькою всієї влади, яка грабує без правди чужі маєтки. Розгнівався на нього цар і повелів послати в Солунь до ув'язнення, а все багатство його та маєтки відняти, тільки одного виноградника, що був поза містом, залишити на живлення Теогностовій жінці та дітям. Коли ж ішов Теогност у Солунь, запав у недугу з печалі й помер. Жінка ж через смерть чоловіка і через те, що забрано маєтка, пробувала у великій скорботі і, прийшовши до святого Івана, оповіла йому зі слізьми біду свою. Він-бо її втішив корисними словами і радив покласти печаль на Бога. Повелів їй, щоб нащодень брала собі та дітям харч у ксенодохії, тобто у церковній странньоприймальниці, сам-бо чекав пригідного часу, щоб попросити царя за ту вдовицю, аби їй та дітям її повелів повернути неповинно віднятого маєтка, але злоба царицина перепону вчинила і не тільки на ту вдовицю, але й на блаженного Івана навела численні біди.

Як настав час, коли у виноградниках зрізають грона і всі люди виходять у виноградники свої, вийшла й цариця і проходила царські виногради. Ідучи ж повз Теогностового виноградника (недалеко це було від виноградників царських), побачила його, що гарний, і, зайшовши до нього, урізала гроно своїми руками та й з'їла його. Був же такий царський устав: коли цар чи цариця ввійде до чужого винограду і з'їсть гроно, то щоб власник того виноградника відтоді не мав влади до нього, а щоб був той виноградник причислений до царських виногрон, а власник його чи ціну за свій чи іншого виноградника замість того візьме від царя. За тим-бо царським уставом повеліла цариця Теогностового виноградника приписати до царського. Це ж учинивши, надвоє мислила: одне, хотіла капость учинити вдові та дітям її, окільки гнівалася на неї (довідалася-бо, що до Івана ходила й оповіла йому про біду свою), а друге, шукала й на Івана зачіпки, щоб через неї могла прогнати його з Церкви, знала-бо, що коли він довідається про це, не мовчатиме нітрохи, але повстане супроти неї за ображену вдовицю, — і з того почнеться пря та й учиниться зловмисне діло, що й сталося.

Та-бо вдова ображена припала до блаженного і, ридаючи, звістила йому, що цариця відняла її виноградника, останню надію на живлення дітей. Іван же, не гаючись, послав до цариці своє писання із архидияконом Євтихієм, схиляючи її до милосердя, нагадуючи їй добре життя її батьків і добродійності давніших царів і приводячи їй до ума страх Божий, страхаючи їй душу пам'яттю страшного суду Божого і просячи, щоб повернула виноградника убогій вдовиці. Вона ж відписала йому різко, не повинуючись ученню його і не слухаючи прохання, але покладаючись на давні царські закони, і ніби ображена була від нього та й похвалялася не терпіти більше такої докуки. "Скривдив ти, — каже, — проханням, осудив мене словами своїми, ніби неправедно й беззаконно чиню, не знаєш царських уставів, образив мене ти докуками своїми, але не потерплю тобі до кінця, принижена тобою".

Святий же Іван прочитав це писання, зібрався сам і пішов до цариці в палац і, сівши у неї, почав знову тихими словами переконувати її, більше першого говорячи й молючи, щоб віддала виноградника вдовиці. Вона ж каже: "Уже тобі писала, що уставлено від давніших царів про виноградники, нехай, отож, вдовиця іншого замість того чи ціну за цього візьме". Святий же каже: "Не вимагає іншого виноградника, ані ціни за цього не шукає, але свого просить — віддай-бо виноградник її". Цариця ж рече: "Не протився давнім царським установленим законам, не на добро-бо тобі піде таке твоє супротивенство". Відповів Іван: "Не чини викриттів давніми уставами та законами, що їх язичницькі царі встановили; ніщо тобі не боронить знищити неправедного закона, а праведного установити, адже ти є цариця благочестива; віддай, отож, виноградника скривдженій, щоб не назвав тебе другою Єзавеллю, бо приймеш однаке з нею прокляття".

Коли це їй сказав, розпалилася цариця великим гнівом і наповнила криком палати, відкриваючи потаємну труту свого серця і горлаючи: "Я сама за себе маю тобі відомстити і через те не тільки не віддам жінці виноградника її, ані жодного замість того, а й ціни давати не повелю, а тобі за докуку кару учиню" І повеліла святого Івана силою викинути з палати. Із таким безчестям вийшов святий патріярх од цариці й повелів Євтихію, своєму архидияконові, під забороною, мовлячи: "Скажи дверникам церковним, коли цариця прийде до церкви, хай зачинять двері перед нею і щоб не давали їй ввійти до церкви, і всім, що з нею прийдуть; хай повідомлять їй, що Іван повелів так учинити".

Настало свято Воздвиження Чесного Хреста, і зібрався весь народ до церкви, і цар прийшов із боярами своїми, прийшла і цариця з усім двором своїм. Коли ж воротарі побачили, що вона йде, то зачинили перед нею церковні двері, не даючи їй, за патріярховим повелінням, усередину зайти. І коли слуги кричали: "Відчиніть пані цариці!" — відповіли воротарі: "Патріярх повелів її не пускати!" Вона ж наповнилася сорому та гніву і мовила із криком: "Дивіться і розумійте всі, яке безчестя мені чинить гнівливий чоловік той: усі до церкви безборонно заходять, мені тільки одній забороняє! Чи ж не можу я помститися йому і прогнати його з престола?" Коли так вона волала, один із тих, що з нею прийшли і котрий меча мав, оголив його і простяг руку свою, бажаючи мечем ударити в двері, і тоді всохла рука його і стала нерухома, неначе мертва. Побачила те цариця й усі, що з нею, злякалися вельми та й повернули назад. А той, кому всохла рука, зайшов до церкви і, ставши серед людей, велеголосно закричав: "Помилуй мене, владико святий, і зціли всохлу руку мою, що на святого храма піднялася, зогрішив, прости мені!" Святий же збагнув причину усохнення руки його і повелів обмити її в олтарній умивальниці, — і тоді зціліла. Всі ж люди, побачивши таке чудо, воздавали хвалу Богові. Не потаїлося це й перед царем, одначе цар, знаючи лихий норов царициний, мовчав, ніби нічого не відав. Святого ж Івана вельми любив і з насолодою його слухав, а цариця щосили про вигнання Іванове хитро гадала, що і здійснила невдовзі.

Швидко по тому прийшов до Царгороду святий Єпифаній, єпископ кипрський, на пораду Теофілову несучи із собою книги, написані супроти Оригена. І вийшов із корабля, зайшов до церкви святого Івана Предтечі, яка відстояла від міста за сім стадій, і, здійснивши Літургію, посвятив диякона супроти канонів, які не дозволяють єпископові нікого посвячувати у чужій пастві без повеління справжнього пастиря, по тому ввійшов до міста і поселивсь у якомусь невідомому домі. Іван же прочув про Єпифанієвий прихід і про те, що служив у церкві Предтечі і що супроти канонів диякона поставив у його єпархії, — не прогнівився на нього за це, знав-бо його за мужа святого й незлобивого, але послав молити його, щоб прийшов до нього і щоб мешкав у патріяршому домі з ним укупі, як і інші єпископи. Єпифаній же не зволив і бачитися з Іваном не захотів — догоджував-бо Теофілові — і відповів посланим: "Коли Іван не прожене з міста Діоскора та його чорноризців і коли не підпишеться на відкинення Оригенових книжок, то не матиму сопричастя з Іваном". Іван же знову через послів відповів Єпифанію: не належить перед соборним розсудом дерзновенно щось чинити. Вороги ж Іванові, прийшовши до Єпифанія, науськали його, щоб увійшов до церкви Святих Апостолів на празника і щоб перед усім народом Оригенові книги прокляв і вигнаних із Діоскором з Єгипту ченців щоб відкинув як оригенітів, та Івана щоби викрив, котрий оригенітів приймає і з ними погоджується. Назавтра зайшов Єпифаній до церкви, постаючи за благочестя, а Іван, почувши, що хоче чинити Єпифаній, послав до нього, говорячи: "Багато супроти канонів чиниш, Єпифанію. Спершу-бо літургісав та хиротонісав ти в моїй пастві без моєї волі, також із нами жити не захотів, тепер же находиш на Церкву мою, дерзаючи без соборного суду чинити відлучення: дивись-бо, щоб не вчинив у народі сум'яття, бо сам біду підіймеш". Це почувши, Єпифаній засумнівався і вийшов із церкви, чекаючи приходу Теофілового. Господь же, не попускаючи, щоб була жадна ворожнеча та гнів поміж своїх угодників, показував Єпифанію таємними звіщеннями, що Іван чистий є від усіх наклепів, як сонце, і через задрість людську оббріхування терпить. Почув-бо Єпифаній од багатьох людей про великі чесноти Іванові і про непорочну його віру й досконале життя і чудувався, що багато хто повстав на Івана й численні вини сплітають на нього, чекаючи, який кінець має бути ділу, що починається.

Цариця ж Євдоксія, почувши, що Єпифаній відсторонюється від Івана і не має з ним погодження, зрозуміла, що поміж них є гнів. І закликала Єпифанія до себе та й рече йому: "Отче Єпифанію, знай, що все царство Греко-римське під рукою нашою є, і тепер усю владу церковну тобі дам, коли мене послухаєш і зцілиш жалість серця мого та й учиниш те, що мислю". Єпифаній же каже: "Говори, дитино, і за силою нашою учинити подбаємо, що буде на спасіння душі твоєї". Тоді цариця гадала, що лестощами схилить Єпифанія до свого умислу, й почала казати йому про Івана, мовлячи: "Цей Іван став недостойний церковного правління і такого великого сану, бо постає на царя і не воздає належної нам честі. А ще, окрім того, говорить на нього багато хто, що єретиком є іздавна, і через те хотіли б собора зібрати і скинути його із того сану та іншого замість нього поставити, котрий міг би добре управляти Церквою, щоб царство наше відтепер було мирне". Так сказала цариця Єпифанію, від великого гніву уся аж трусячись, і знову рече: "Не варто багатьох отців трудити, приводячи сюди на собор, але ти, святий отче, прожени його із Церкви, а замість нього постав іншого, кого тобі Бог покаже; я ж уладнаю, що всі тебе почнуть слухати". Мовить до неї Єпифаній: "Дитино, послухай свого отця без гніву. Коли Іван єретиком є, як кажете, і коли не покається в тій єресі, то недостойний буде патріяршого сану: учинимо йому, як це велиш. Коли ж тільки з тієї причини, що погудив тебе, вигнати його хочете, то Єпифаній на те не зволить, царям-бо належить не пам'ятнозлобними бути, а добрими, покірливими і прощаючими, коли їх гудять", бо і ви маєте над собою Царя в небесах і хочете від Нього прощення зогрішенням вашим, тож і іншим творіте: "Будьте ж милосердні, як і Отець ваш Небесний милосердний!" Цариця ж мовить до Єпифанія: "Огче, коли зробиш перепону Івановому вигнанню, то відчиню ідольські храми й учиню, що багато відступлять од Бога, поклоняться ідолам і будуть останні гірші перших". Це казала із гнівом та й сльози виливала з очей своїх. Єпифаній же почудувався безумному її гніву і сказав: "Чистий є від суду того", — і, це сказавши, вийшов з палати.

Пройшла чутка по всьому місту, що цариця підіймає великого Єпифанія на Івана і що Єпифаній, заходячи в палати, радиться з царицею щодо Іванового скинення. Дійшла та чутка і до Івана, він-бо, бувши теплий норовом і маючи готові слова на вустах, коли творив у церкві повчання, згадав перед усім людом про злобу всіляких жінок із Божественного Писання. Почули люди слова його про жінок і зрозуміли багато хто, що притчею про царицю говорить. Вороги ж Іванові записали ті слова на хартії і понесли віддати цариці: вона ж, прочитавши, гадала, що це про неї саму там говориться, і припала зі слізьми до царя, жаліючись, що Іван перед усім народом ганьбить її, і, ридаючи, сказала царю: "Знай, що моя докука є твоя докука. І коли мене Іван ганьбить, то тебе ганьбить, моє безчестя є твоє безчестя". І молила царя, аби повелів, щоб був собор на Івана і щоб прогнати його з церкви. Написала цариця й до Теофіла олександрійського, аби швидко прибув до Константинграда, не боячись нічого. "Я, — каже, — царя щодо тебе вмолю і всім твоїм супротивникам затулю вуста, тільки, не гаючись, прийди і єпископів багатьох збери, щоб вигнали ворога мого Івана. Теофіл же, підкріплений таким царициним писанням, постарався рушити до Царгорода, маючи кораблі, утяжені індійськими ароматами, й овочами, й багатоцінними єгипетськими шовковими та золототканими поставами, щоб багатьох звабити дарами і схилити до своєї поради.

У той час блаженний Іван написав до святого Єпифанія таке: "Брате Єпифанію! Почув, що дав ти пораду на вигнання моє, — знай-бо, що ти не побачиш більше престолу свого". Єпифаній же відписав йому так: "Страстотерпче Іване, образи перемагай, бо не дійдеш ти до того місця, на яке виженуть тебе". І збулося пророцтво обох: Єпифаній-бо, трохи пробувши в Царгороді, побачив, що хочуть осудити неправедно праведного. Не бажаючи ставати спільником того розбійничого суду, сів зі своїми на корабля, нікому про себе нічого не кажучи, і таємно повертався додому. Коли ж плив морем, відійшов до Господа — не дійшов престолу свого, за Івановим пророцтвом. Також і Іван у другому прогнанні своєму не дійшов до місця, на яке був посланий, почив у Господі, за пророцтвом Єпифановим, про що згодом оповіститься, тепер же до першої історії сказання повернемося.

Теофіл-бо, патріях Олександрійський, царициним писаниям укріплений, не гаючись, приїхав до Царгорода, нічого не боячись, із численними єпископами, яких до свого одномислія хитро схилив. Цар же не хотів із Теофілом бесідувати, доки не прийдуть єпископи римські від папи Інокентія, — не відав-бо, що чекають од нього римляни другого писання, яке звіщало б, що східні єпископи зійшлися, і через це, хоча й готові були в дорогу, одначе не йшли. А цариця потай від царя, закликавши до себе Теофіла й усіх, що з ним прийшли, єпископів, виповіла думку свою на Івана й молила їх, щоб подбали, наскільки могли, прогнати його з престолу. Знайшла цариця й інших, котрі так думали, і втішилася вельми, наповнила руки їхні дарами і, раду утвердивши, відпустила їх з палати. По тому прикликала до себе цариця шістьох єпископів та пресвітерів із дияконами числом двадцять, які відступили від Теофіла і клали на нього вини численні і які судитися із ним бажали. Тих усіх зібравши, цариця молила їх, щоб відступили від свого наміру і щоб не виносили на суд вин, жаліючись на Теофіла, але щоб образу свою відпустили йому. Одні ж бо послухали царицю і, поклавши на Бога печаль свою, замовкли, інші міцніше опиралися. Тих ото, котрі замовкли, цариця дарами збагатила, а котрі противилися — тих, схопивши, відіслала в Солунь в ув'язнення. Вищезгадані іноки, про образу яких мав бути суд на Теофіла, бачачи, що змінилися речі і вже не на те збирається собор, аби суджений був Теофіл, а щоби скинутий був Іван, а ще зрозумівши, що не зможуть мати на суді прю із Теофілом, бо його руку цариця укріплює, через те відійшли від скарг — і не тому, що дари від цариці прийняли, але задовольнилися тим, що Теофіл відлучення їхнє знімає і не забороняє їм повернутись у свої місця в єгипетську пустелю. Бо хитрюга той, увійшовши до міста, передусім шукав примирения із прогнаними іноками, щоб тільки із самим Іваном мати діло. Замовкли відтак іноки, одні тоді ж у пустелю свою повернулися, серед них були завжди пам'ятні Ісидор і преподобний Єракс; Діоскор же невдовзі в Царгороді помер і похований був із великою честю, там-таки помер і Аммоній, а, вмираючи, пророкував, що церковні розкольники, які постають на святого Івана Золотоустого, мають померти злою смертю, — і збулося, про що далі оповісться. Отож Теофіл, звільнившись од всіх своїх супротивників, перебував без печалі.

У той час святий Іван, за звичаєм своїм, проповідував у церкві Боже слово, певну частину Священного Писання від книг Царів, викладаючи таке: "Зберіть до мене єреїв безсоромних, що їдять трапезу Єзавелину, щоб сказав їм: "Чи довго ви будете кульгати на обидві ступні ваші? Якщо є Бог, ідіть за Ним, а коли трапеза Єзавелина є бог, то, ївши, виблюйте". Це почувши, вороги Іванові звістили Теофілові і з ним присутнім єпископам; вони ж написали ті слівця, зле тлумачачи і своє докладаючи, ніби Іван явно перед усіма нарік царицю Єзавелією, а їх найменував єреями безсоромними. Написавши це, віддали царю і цариці, і тоді цариця, ридаючи, просила в царя суду на Івана. Цар-бо пожалів вельми щодо цариці своєї і весь гнів свій, який на Теофіла мав, повернув на Івана і повелів Теофілові собора на нього учинити. Теофіл відтак зі своїми всіма радий був за прогнівлення цареве щодо Івана, тож знайшов двох дияконів, яких Іван відлучив од Церкви через гріхи: один убивство вчинив, а другий перелюбство. Тих Теофіл прикликавши, пообіцявши їм до попереднього сану привести, тільки нехай послухають його і хай неправдиво свідчать на Івана. Вони ж, окаянні, ворожнечу маючи на святого і попереднього сану бажаючи, відтак обіцялися вчинити Теофілову волю. Теофіл-бо написав численні фальшиві вини на Івана і віддав тим дияконам, щоб подали від себе соборові. Місце ж собору встановлено було на Халкедонському передмісті, де царський двір і церква була велика святих апостолів Петра і Павла, — там єпископи із Теофілом зійшлися й засіли. Блаженний же Іван сидів у своєму патріяршому домі з єпископами, що були із ним, числом чотирнадцять. І дивувався вельми, що Теофіл, якого примусом повелено заради стількох вин на суд привести, прийшов дерзновенно з численними єпископами і так швидко царя і всіх навернув, що не тільки про свої неправди не дав відповіді, а ще й інших судити хоче. Тоді почав говорити до єпископів своїх: "Моліте Бога щодо мене, братіє, а коли любите Христа, то не відходьте від Церков ваших, мені ж уже наблизився час бід, і, численні прийнявши печалі, маю відійти від цього життя; бачу-бо, що сатана, не терплячи мого учення, раду учинив на мене; ви ж не сумуйте через мене, але поминайте мене в молитвах ваших". Вони ж, почувши це, жахнулись і заплакали всі. Святий же повелів їм замовкнути, втішаючи їх, щоб не плакали по ньому. Коли ж бесідував він зі своїм собором, прийшли посланці від Теофілового собору, кличучи Івана на суд, щоб відповів супроти написаних на нього вин. Присутні ж з Іваном єпископи через тих посланників сказали Теофілові: "Не визивай Авеля, як Каїн, на поле, але ти до нас у доброзаконне місце прийди, щоб ми спершу твоє почули виправдання, маємо-бо на тебе книги, що вміщують сімдесят речей беззаконних, які ти вчинив. Ти-бо сюди прийди, бо ми благодаттю Божою не на розорення Церкви, а на мир зібралися, і нас є більше вашого собору". І святий Іван сказав: "До явних ворогів моїх не можу йти", — і не пішов. Кликаний був удруге і втрете — не йшов, а казав: "До кого маю йти: чи до супротивників моїх, чи до судей? Я готовий і перед зібранням усього світу стати, одначе так, щоб і супротивники мої зі мною на суд стали, а інший був, котрий би нас судив. Тепер же і супротивники мої, і судді — одні є, і не судитися зі мною, а судити мене хочуть. Не піду-бо на суд такий: нехай зберуться з усіх престолів єпископи, тоді стану на суді". Це сказавши, послав замість себе трьох єпископів із двома пресвітерами, щоб говорили за нього. Теофіловий же собор, побачивши Іванових посланників і не бажаючи чути від них мовлених істин, схопили їх і били, а на одного з них наклали залізні кайдани — ті, що приготували на Івана, і почали читати неправедні вини на неповинного й чистого серцем Івана, брехливо написані, і, псевдосвідків поставивши, суд над ним чинили. Святий же Іван у той час сидів зі своїми єпископами у своїй церкві, кажучи: "Великі хвилі, люте притомлення, але не боїмося потоплення, на камені-бо стоїмо. Хай піниться море і нехай збурюється, але каменя не може розбити; хай здіймаються хвилі, але Ісусового корабля не можуть потопити; чого ж боїмося, скажіть мені, чи ж смерті? "Для мене життя — то Христос, а смерть — то надбання". Чи ж вигнання боїмося, скажіть мені? Але "Господня земля і все, що на ній". Чи ж маєтків відняття боїмося? Але нічого не принесли ми у світ цей, тож явно є, що нічого й винести не можемо, і що в світі цьому не є страшне, то того не боюся; і коли є щасливе, не дбаю про нього, не боюся убогості, не бажаю багатства, не тремчу перед смертю, але молю, щоб ви встигли на добре". Це і багато слів святий виклав тим, що слухали його. У той час Теофіл із єпископами своїми осудили святого Івана за достойного скинення і скинули його, ані лиця його не бачачи, ані голосу його не чуючи. Так в один день учинили злобу, яку здавна сплітали. Тоді послали до царя писання, яке мало в собі таке: "Оскільки Іван багатьма лихими речами є обкладений і сам себе винуватим тим освідчив, що не захотів прийти на суд, через те вже скинений є; такого ото канони викидають, а ми його скидаємо, і нічого більше не потрібно, тільки нехай повелить твоя держава його, хоч і не хоче, з престолу прогнати".

Цар же Аркадій ані речей, писаних на Івана, не чув, ані відповіді на це не прийняв, тільки повірив словам того неправедного собору; відтак повелів Івана прогнати з церкви й послав одного боярина з воїнами, начебто на війну. Народ же, почувши те, запалився гнівом, і збіглася велика множність людей, не даючи вигнати Івана: одні кричали на царя й царицю, інші на Теофіла та його однодумців нарікали, що неправедно Іван осуджений, і проздовж трьох днів не відступали, стережучи й не даючи вигнати Івана. Він же боявся: інший порок на нього буде вигаданий — що царю не повинується, тож утаївся від народу і, коли настав вечір, залишив церкву, потай вийшов і віддався в руки воїнам, що хотіли його взяти. Вони ж, схопивши його, повели до морської гавані і відпливли в Пренет, що лежав навпроти Никомидії. Народ же, не терплячи без нього, учинив коромолу велику, і були великі біди в місті, що деякі й поранені були, а інші й померли. Теофіла ж люди шукали, щоб камінням побити, він же зрозумів і втік потай із міста й відплив швидко в Олександрію. Також і інші його однодумці розійшлися; поговор був у народі повсюди: і в церквах, і на торжиськах кричали на неправедно учинений суд, що скинув такого світильника світу. І до самих царських палат дійшли з криками й риданнями, молячи, щоб знову Іван на престола був повернений. Коли це все відбувалося, однієї ночі страшний землетрус стався, що всі потрапили у страх великий, а найбільше царицю охопив жах і трепет, бо її палата і ложниця більше інших будівель хиталися, а одна частина впала. Всі ж бо люди велиголосно кричали: коли Івана повернено не буде, то все місто впаде. Злякався цар кари Божої та сум'яття людського, послав швидко царициного євнуха вслід за Іваном із проханням, бо і цариця прохала царя, аби повелів повернути його, страх-бо напав на неї від землетрусу й крику народного. І бігли посланці один за одним, намагаючись умолити святого, щоб повернувсь у місто, і було повне Тракійське море посланців. А як повертався блаженний і коли довідалися про це громадяни, вийшли всі назустріч, запаливши свічки, покрилося й море кораблями, які зустрічали святого.

Прибув же Іван до міста, не захотів усередину ввійти, але зовні пробував, у передмісті, чекаючи, поки на більшому соборі не вчиниться розшук, через віщо він прогнаний був. Але люди цього не хотіли, щоб пастир їхній поза престолом своїм був, і на царів із докукою кричали. Примушений тож був од людей, увійшов до міста і ведений чесно із псалмами та піснями до церкви. Помоливши ж Бога, сів на престолі своєму і, мир давши людям, учинив повчання, і всі раділи великою радістю на повернення його. Тоді полк ворожих розсипався до кінця, а супротивники розбіглися й замовкли.

Правив же святий Іван Церквою Христовою в тиші глибокій і медоточними ученнями словесних овець живив, і вся Церква красувалася і веселилася від такого свого пастиря та вчителя. Невдовзі постала буря попередня на блаженного, і то з такої причини.

На високому стовпі учинено й поставлено ідола на подіб'я цариці Євдоксії, неподалік од церкви святої Софії посеред широкого майдану. Звичайно там бували видовиська, і всі сміхотворці до стовпа збиралися, чинячи свою гру. Іван-бо гадав, що на безчестя церкви таке гралисько поблизу було влаштовано, поклав це за коризну й докуку святині, тож, за звичаєм своїм, без сумніву поширив слово своє на тих, котрі ідола того там поставили й повеліли бути там видовищам. Цариця ж, маючи в пам'яті колишні свої до нього образи, почувши слова його, знову почала розуміти, що проти неї говорить, і, кладучи те собі в докуку, наново наповнилася ярості і вдруге почала прикладати старання, щоб зібрати собора на Івана. Він же, це пізнавши, ясніше почав на загальному зібранні про неї говорити: знову Іродія біситься, знову сум'ятиться, знову плескає і танцює, знову голови Іванової шукає. Цими словами до більшого гніву запалив царицю, тож умолила із великим плачем царя, щоб знову повелів бути собору на Івана. І тоді послано царські грамоти до всіх єпископів, щоб повторно зібралися в Царгород і судили Івана. І зібралися всі, як і раніше, окрім Теофіла, — той-бо знав, як тоді ледве втік од народу, боявся вже сам іти туди, але послав замість себе трьох єпископів. Послав же з ними канони ті, що склали аріяни на святого Атанасія Великого, щоб тими канонами засудили Івана, а коли скинуть його, самому на престола зійти. І осуджений був блаженний за тими неправедними єретичними канонами. І ніякої іншої не шукали вини його і нічого не вияснювали, тільки [вимагали], щоб відповідав на це, і як, скинутий бувши, дерзнув знову зійти на престола раніше собору. Святий же Золотоустий відповідав: "Не стояв на суді, не змагався із суперниками своїми й не бачив вин, на мене написаних, не прийняв і осуду, але царі мене прогнали і знову мене назад повернули. Канон же цей, яким мене судите, не є від благочестивих, а від аріян складений на великого Атанасія". Вони ж цієї відповіді не прийняли і скинули його.

Настав-бо великий празник святої Пасхи; цар, з намови єпископів, послав до Івана, кажучи: "Відійди із церкви, бо двома соборами суджений ти, і не можу я ввійти до церкви, доки ти є у ній". Святий же Іван супроти того відповів через посланих цареві: "Я прийняв церкву від Христа, Спаса мого, не можу-бо вийти із неї сам, коли не буду з неї прогнаний силою. Твоє є місто, і всі тебе слухають, хочеш мене розлучити із Христовою церквою, то пошли своїх [людей], хай мене витягнуть із неї, і матиму відповідь перед Богом, що не зі своєї волі від церкви відійшов, але прогнаний царською владою". Це почувши, цар засумнівався, одначе, науськаний од супротивників, послав сановника Маріна, котрий тримав царицині маєтки, той пішов і витяг силою із церкви учителя церковного, святого Івана, одначе повелено йому пробувати до часу в патріяршому дворі; і пробував святий два місяці, не виходячи із келії своєї, доки не видано царського повеління іти йому в ув'язнення.

Тим часом вороги Іванові найняли одного чоловіка, щоб убив Івана; почав той чоловік удавати із себе біснуватого, щоб не пізнано було замислене лихе діло, і приготував меча для заколення та й шукав пригідного часу, щоб убити святого. Але перш ніж сталося те беззаконне діло, вивідав народ тайну ту і, схопивши того чоловіка, повели його люди до міського єпарха на спитування. Іван же послав єпископів, що були при ньому, і збавив раніше його, ніж був спитаний ранами. По тому раб одного пресвітера Єлпидія, найнятий на забиття святого п'ятдесятьма золотницями, побіг швидко до патріяршого двору, бажаючи в нього вскочити. Один трапився там і затримав його, запитуючи причину, чому так швидко біжить. Він же, нічого не відповідаючи, ударив мечем того чоловіка. Другий, що бачив те, закричав, він же і того побив, також і третього. Учинився гамір і крик од тих, що були в патріяршому дворі; він же втік назад. Коли його гонили, зустрів одного, що з лазні виходив після миття, — той хотів схопити його. Він-бо і того вдарив мечем, і упав поранений мертвий.

Відтоді люди дбайливіше стерегли святого Івана вдень і вночі, сидячи біля патріяршого дому, одні за одним змінюючись, бачили-бо, що вороги шукають, щоб убити його. Коли ж настала П'ятдесятниця, прийшло цареве повеління Іванові йти у вигнання. Був-бо там один муж сановний, той порадив Іванові, аби вийшов потай од народу, щоб не учинилося бійки поміж людом та воїнами, на те приготовленими. "І будеш, — сказав, — винуватцем великого кровопролиття, повелено-бо взяти тебе силою, а що народ супротивиться, то почнеться бій". Іван же, те почувши, прикликав декого з улюблених своїх єпископів та клириків і блаженну дияконису Олімпіяду і, повчивши їх бути твердими у православній вірі, віддав їм останнє цілування. І плакали за ним гірко, він і сам заплакав і розлучився з ними жалісно та й вийшов малими дверима, що [вели] до моря, щоб не був звідомлений про те народ, там-таки й воїни його чекали — і схопили його. Тоді посадили в малу лодію і привезений був у Витинію, звідтіля ж далі в дорогу поведений був.

Після ж вигнання святого Івана, того ж дня, зайнявся вогонь у церкві від престолу не з якоїсь людської вини, а від Божого гніву, і раптово спалахнув, тоді у висоту взявся і по цілій церкві розлився. Подув же вітер великий, пішов полумень із церкви і понісся високо в повітря, минув торжисько і схилився, як міст, на палату, в якій синклитські ради чиняться, і спалив її до кінця. І бачено було чудо жахливе: вогонь, ніби одушевлений ув образі змія, кругом ходив, далекі поїдаючи храми, а церкви, які близько були, ті цілі залишилися, щоб від цього всім було звісно: не випадково, але гнівом Божим така пожежа учинилася за вигнання святого Івана Золотоустого, і за три години — від шостої дня до дев'ятої — багато чудових і довголітніх будов, і краси невимовної, і багатства незчисленного в попіл пішло. Не загинула жодна душа в усьому народі від тієї страшної пожежі, і казали всі, що через Іванове вигнання Бог вогнем покарав місто, бо неповинно прогнали угодника Божого. Вороги ж Іванові супротивно казали, мовлячи: "Однодумці Іванові церкву запалили". Через це багатьох схоплено, і єпархом міським, який елліном був вірою, спитані були муками, аж деякі померли, одначе жодної не знайшли людської вини того вогненного спалення, а тільки, що від гніву Божого.

Блаженний же Іван, ведений в ув'язнення, численні дістав образи від воїнів: повелено було царицею їм, хай би усяко намагалися його утискати в дорозі, щоб помер швидше. Посадили його на худобину без сідла і швидкий чинили хід, за один день проходячи шлях, який за два чи три дні проходити належало. Не давали йому в дорозі спокою та послабу й трохи, у простих і нечистих заїжджих дворах ночували, часом у юдейських домах, іноді в блудних, і численні при ньому неподобства чинили. Ніде не давали зайти йому до церкви, ще й словами докучали, докоряли, лаяли і пишний срібний оклад, на дорогу даний, забрали. З такими утисками ведений був в ув'язнення святий Іван Золотоустий. Коли ж траплялося їм іти повз міста, в яких Теофілові друзі, а Іванові вороги жили, то ті невимовні наруги йому чинили, інші й у місто зайти не пускали, а ще інші воїнів і погрозами, і дарами переконували, щоб численні чинили йому в дорозі кривди. Інде ж святі отці, почувши, що ведуть його в ув'язнення, виходили назустріч і ридали за ним, що такий учитель терпить вигнання без правди, про що сам згадує в посланні своїм із Курус до Кирияка, кажучи: "Численні скорботи мені в дорозі трапилися, але про них ніколи я не дбав. Коли ж прийшли у країну Кападокійську і в Таврокиликію, численні лики святих отців зустрічали нас — і не тільки, але й багато інокуючих дівиць струмки сліз проливали і гірко плакали, дивлячись на нас, ведених в ув'язнення. І говорили поміж себе: "Ліпше б було, щоб сонце загасло, аніж би вуста Іванові замовкли". І ці слова нітили й опечалювали мене більше, аніж бачив усіх, хто плакав заради мене. Про тих-бо всіх, скільки їх зустрічалося, ніколи не мав я турбування". Це про себе сам святий написав.

Коли ж привели його в місто Кукус, що було в Аравії, прийняв його люб'язно в дім свій Аделфій, єпископ того міста, був-бо переконаний, щоб прийняти його, у видінні Божим одкровенням. І де Іван святий пробував, ученням своїм багатьох невірних приводив од ідолопоклонства до Христа. По тому надійшло повеління від цариці, щоб прогнаний був далі Іван у порожнє місце, що зветься Питиунт, котре лежало при березі Понтійського моря по сусідстві з буйними варварами. Взяли — бо його воїни й повели, а ведучи, також чинили всілякі кривди, як і раніше, щоб помер скоріше, по дощі та спеці без покриття його везли, не даючи заходити до міст і сіл, -такий шлях жорстокий проходив святий Іван у вигнанні своєму.

За кілька днів до кончини його стояв якось він уночі на молитві за звичаєм своїм, і прийшли до нього святі апостоли Петро й Іван, їх — бо бачив раніше, коли в Антіохійському монастирі жив. Вони сказали йому: "Радуйся, пастирю добрий словесних овець Христових, міцний страстотерпче, послані ми є до тебе від спільного Владики нашого Ісуса Христа, щоб допомогти тобі і втішити тебе у скорботах і трудах твоїх, які підняв ти заради чистоти сумління свого: викрив — бо ти царів, що у беззаконні, бувши наслідувачем Івана Хрестителя, який викривав законопереступи. Тим — ото подужуй і кріпись, уготоване тобі велике воздаяння у Царстві Небесному. Добровістим тобі велику радість, що по кількох днях відійдеш до свого Господа Бога і будеш, почиваючи з нами, в Царстві Небесному в безконечні віки. Уповай — бо, здолав — бо ти ворогів, і ненависників своїх посоромив ти, і супостата диявола переміг ти. Євдоксія має червами возкипіти і шукатиме тебе в поміч, і не знайде, і помре в недузі з болем великим, без зцілення-бо хворітиме, бо від Бога таку покару прийме". Подавши йому щось їстівне, сказали: "Прийми це і з'їж, щоб уже по тому не потребував іншої їжі в цьому житті, цього досить тобі стане, доки душу свою віддаси в руки Божі". Він же взяв і з'їв перед ними і звеселів. Тоді явлені відійшли від нього.

Були з Іваном два пресвітери та один диякон, котрі від Константинополя йшли з ним у вигнання і не відлучалися від нього, але вкупі з ним усі страждали, любов'ю до нього прив'язані, — ті очима своїми бачили, коли приходили апостоли до Івана, і всі слова чули, сказані ними, і раділи вельми, що такій людині пішли вслід, співстраждаючи, що вельми догідний є Богові і має частку зі святими апостолами. Минуло мало днів, досягли Команів, де поблизу міста була церква святого священномученика Василиска, єпископа Команського, котрий постраждав за Христа в Никомидії вкупі з Лук'яном, пресвітером антіохійським, від Максиміяна, нечестивого царя, і там при церкві тій переночували. Настало ж свято Воздвиження Чесного Хреста, і в ту ніч явився блаженному Іванові святий мученик Василиск, кажучи: "Уповай, брате Іване, завтра-бо обидва будемо разом". Той-таки святий мученик явився і пресвітеру його церкви, кажучи: "Приготуй місце братові Іванові, йде-бо до нас!" Коли настав день, молив святий Іван воїнів пробути там до п'ятої години, вони ж не послухали, але намагалися йти спішно, маючи там дорогу по воді. І, пустивши корабля, пливли швидко, ніби птиця перната летячи, і в малому часі відпливли від міста на тридцять стадій. За Божим скеруванням відтак сталося, що пристали при церкві святого Василиска, і здивувалися вельми. Іван же знову молив їх, щоб почекали трохи на тому місці, доки помолиться в церкві. Вони ж, бачачи Божу силу, що раптово перепинила їм дорогу і невидимою рукою привела на попереднє місце, не забороняли, щоб сталося за Івановим бажанням. Той-бо зайшов до церкви, попросив церковних світлих священичих риз і все одіння своє змінив аж до чобіт, а свою одежу, яка була з ним у кораблі, роздав. А в церковній здійснив Святу Літургію і причастився пречистих і Животворящих Чесних Дарів Тіла та Крові Христової, а по достатній молитві учинив благодарення, дав останнє цілування тим, що з ним були, і ліг, кажучи звичайне для себе слово: "Слава Богові за все!" Також хресне на собі учинив знамення й прорік останнє слово: "Амінь!" І тоді віддав духа свого у руки Божі, в самий день Воздвиження Чесного Хреста, носив-бо хреста свого проздовж усього життя, розпинаючись для світу і співрозпинаючись із Христом. І покладений був у тій-таки церкві вкупі зі святим мучеником Василиском. Збулося-бо пророцтво святого Єпифанія Кипрського, коли сказав йому: "Не дійдеш до того місця, на яке виженуть тебе", — а був ведений у Питиунт. Так загас світильник церковний, так замовкли золоті вуста, так завершив подвиг і протяг життєвий добрий подвижник і страждалець, проживши на престолі шість літ, у вигнанні три літа провів, переводжений із місця на місце.

Помер-бо великий той усього світа вчитель; два пресвітери й диякон, що йшли за ним аж до останнього дихання, багато плакали за своїм вітцем, ідучи в Рим до папи Інокентія, і все йому звістили докладно, що перетерпів святий Іван і з якої причини. Оповіли й про успіння його, як перед відходом приходили до нього святі апостоли Петро та Іван Богослов і що казали, як явився йому святий мученик Василиск. Інокентій, це все вислухавши, почудувався вельми й опечалився щодо неправедного вигнання та смерті такого вчителя і стовпа церковного. Звістив-бо про те папа царю Онорію, Аркадієвому братові, котрий царював у Римі, і гірко пожаліли обидва — і цар Онорій, і папа Інокентій. І тоді писали до царя Аркадія. Папа ж од себе написав: "Кров, — мовив, — брата мого Івана волає до Бога на тебе, царю, як колись кров праведного Авеля волала на братовбивця Каїна, і всяко відомщена буде, що в час миру гоніння на Божу Церкву підняв ти. Вигнав ти такого істинного пастиря, вкупі ж із ним і Христа Бога вигнав ти, наймитам, а не пастирям стадо ти вручив". Це і багато іншого писав Інокентій до Аркадія, відлучаючи його та Євдоксію із ним од Божественних Тайн, а всіх, що святого Івана скидали, анатемі віддав. Теофіла ж, який не тільки чуже санові, але християнству чинив, на соборний суд закликав, щоб прийняти кару за ділами. Онорій же від себе писав до брата Аркадія. "Не знаю, — сказав, — яке протиборство і бісівське дійство звабило тебе, брате, що жінці віддав себе, послухав її і вчинив таке, чого жоден благочестивий християнський цар не чинив, бо присутні тут преподобні єпископи волають на царство ваше, що великого Божого архиєрея Івана без суду, супротивно канонам, із престолу скинувши і вельми великим ув'язненням умучивши, силою життя позбавили".

В тому листі, при кінці, схиляв його до покаяння і щоб відомстив тим, котрі були винуватцями такого в Церкві сум'яття та Іванового вигнання. Аркадій-бо прийняв послання від брата і від папи, впав у невимовну скорботу, в печаль та у велику боязнь і, вишукавши в місті тих, що на Івана повставали, по різному покарав їх: одних мечем усік, інших із сану безчесно скинув, а деяких єпископів, котрі судили святого Івана, що були натоді в Царгороді, схопивши, повелів зачинити із налягами у народній темниці, серед них був і Ісхиріон, син Теофілового брата. До самого Теофіла писав вельми жорстко, повеліваючи йому готовим бути на суд у Солуні, щоб прийняти достойну покару своїй злобі. Жінку свою Євдоксію в іншу палату прогнав, і зачинив, і повелів, щоб ніхто не приходив до неї, тільки рабиня, а родичів її всіх, що були приспішниками її злоби, відігнав, маєтки їхні забрав, а інших ранами й темницями умучив. Відтак писав до папи Інокентія, звіщаючи про все, що учинив, і смиренно просячи прощення із покаянням. Писав-бо до брата Онорія, молячи його, щоб упросив папу, аби розрішив його від одлучення, аби Причастя сподобив їх, а блаженного Івана поміж святих нехай упише.

Коли все так чинилося, Бог помсти Господь почав віддавати сам помсту ворогам угодника свого Івана, бо на всіх них люті напустив покари ще на землі, щоб усім гіркими померти смертями, за пророцтвом блаженного Аммонія: єпископам-бо, і клирикам, і мирським владам, і взагалі людям, що неповинно постали на святого Золотоустого, огудно проти нього говорячи, і зволяли на його вигнання, одним люті шкоди по всьому тілі учинилися, всю плоть їхню загноївши і смерті віддавши, іншим руки й ноги усохли, ще іншим сокровенні місця загноїлися, численна черва народилася, й учинилося, що довгі дні нестерпний сморід відходив. Один із неправедних тих судей із коня впав, праву руку поламавши, що неправдиві вини писала на неповинного й чистого серцем, праведного Івана, там-таки й помер; другий онімів і руки мав усохлі, не міг і до вуст їх піднести — так і помер; іншому язик, що вимовляв на святого Івана огуди, загнившись, розпух. А що на вустах лежав кляп, через віщо нічого не міг говорити, то на хартії написав, сповідаючись гріха свого. І було видно великий гнів Божий, який карав усілякими карами тих, що стали винуватцями Іванового вигнання.

Теофіл, патріярх Олександрійський, збувся суду людського й покари, бо папа Римський Інокентій невдовзі помер, одначе не збувся суду Божого, але впав у руки праведного Судді та Помстителя — погубив-бо розум від печалі й сорому, якого зазнав від усіх за кривду Іванову, і, в тяжку недугу запавши, відійшов. Кирину ж, Халкедонському єпископові, ноги зігнили, хоча відрізали лікарі багато разів, щоб не зігнив увесь; одначе не переставала гнити плоть його, і аж до колін було відтято ноги йому — так і помер.

Цариця ж Євдоксія надмірно печаллю та соромом, окаянна, уразилася, почалася в неї люта кровотеча, і червами плоть її заснітилася, як предрікали апостоли блаженному Іванові, засмерділася вельми, що не могли ті, котрі мимо проходили, стерпіти смороду плоті її. Цілили її численні найуправніші лікарі і всілякими добропашними ароматами кадили. Казала-бо сама до лікарів: "Через що не можете мене зцілити від недуги цієї?" Вони ж не сміли повідати їй. Вона ж рече до них: "Коли не знаєте причини, через віщо не можу одужати, то я вам скажу: цю наругу прийняла від Божого гніву за патріярха Івана". Повернула ж і виноградника дітям Теогностовим та іншим багатьом повернула все, що неправедно відняла, одначе не дістала зцілення і в тій недузі гірко померла. Після ж її смерті на викриття беззаконня її рака, в який була покладена, тряслася проздовж тридцяти і двох літ, аж до перенесення чесних мощів святого Золотоустого із Коман до Царгороду.

По тому всьому Адельфій, єпископ Аравитський, котрий люб'язно прийняв вигнаного Золотоустого в дім свій у Кукусі, коли прочув про кончину його, пожалів вельми, що такий світильник та учитель всесвіту неправедно скинутий та в ув'язненні помер. Тож старанно зі слізьми молив Бога, щоб явив йому, в якому лику святих перебуває Іван. Якось молився про це і був у захваті: побачив світлого й веселого юнака, котрий узяв його за руку і вивів на місце світле й показав йому лик святих церковних учителів. Він-бо розглянувся туди й сюди, бажаючи побачити бажане, і не зміг уздріти його. Юнак же, показавши кожного учителя й патріярха Константинопольського, знову вивів його звідтіля. Він-бо, йдучи вслід за ним, печальний був, що не побачив блаженного Івана зі святими отцями. Коли ж виходили вони геть, утримав його за руку хтось, котрий стояв при дверях, і :казав йому: "Чому, так нарікаючи, виходиш звідсіля? Сюди — бо, хто печальний входить, то звідси веселий повертається, ти ж супротивно чиниш: веселий зайшов, а печальний виходиш?" Відповів йому Дельфін: "Через ге сумую, що не побачив улюбленого свого Івана із церковними вчителями". Він же сказав йому: "Чи ж про Івана кажеш, проповідника покаяння?" — "Так!" — відповідає. Він-бо знову мовить йому: "Того не може бачити людина, у тілі бувши, бо стоїть перед Божим престолом, його ж бо оточують херувими та серафими. Порадів Адельфій, діставши звістку про святого Івана, і прославив Бога, що явив йому таїну цю. Так святий Золотоустий після багатьох хвилювань та бурі, бід і печалей, що їх заради правди перетерпів, пристав до спокійного небесного пристановища, де з ангелами, радуючись, славить Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного в Тройці Бога, Йому ж бо від нас буде слава, честь і поклоніння тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).

ЗАВАНТАЖИТИ текст у PDF

Джерело:   КІРІОС