26.03.2016р. Б. / Глава УГКЦ: «Україні потрібен новий суспільний договір» (+VIDEO)

Ми, як віруючі люди, відчуваємо, що українське суспільство потребує нових правил суспільного, громадянського і політичного життя, нової моделі відносин між людьми. Таку позицію висловив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у Києві під час національного форуму «Трасформація України».

Предстоятель відзначив, що за останніх кілька місяців дедалі голосніше громадські організації починають говорити про необхідність нового суспільного договору в Україні.

«З духовного, релігійного боку, – каже Блаженніший Святослав, – ми потребуємо справді оновленої суспільної моралі, тому Церкви, віруючі люди беруть активну участь у формуванні того, що ми називаємо «новий суспільний договір». Ми, християни, розуміємо, що не може бути оновленої держави, оновленого суспільства без Божого закону. Псалом 118 каже: «Закон Твій, Господи, є світло для стежок моїх».

«Як ми сьогодні шукаємо світла серед таких темних, невтішних подій, які сьогодні відбуваються в Європі чи на Донбасі? Саме Божий закон є те, на чому ми повинні будувати новий суспільний договір України. Тому віруючі люди беруть участь у цій дискусії», – додав духовний лідер греко-католиків.

«Не можна, обороняючи одну заповідь, – порушувати іншу», – Блаженніший Святослав

Роль Церкви сьогодні є надзвичайно важливою. Саме тому нам потрібно робити все можливе, щоб вірні чули її голос в суспільному житті. Про це говорив Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав під час зустрічі зі священиками Київської архиєпархії.

Відповідаючи на запитання духовенства про роль Церкви в суспільному житті, Предстоятель УГКЦ зазначив: «Церква мусить проектувати вічний Божий Закон, щоб він став основою нового типу поведінки і будівництва стосунків між людьми в українській державі. На таку потребу чітко вказали суботні події у Львові».

Глава УГКЦ застеріг, що є велика небезпека того, що розмова про новий суспільний договір, тобто про новий вид поведінки в державі, базуватиметься на абсолютно антихристиянських правилах поведінки.

За словами Блаженнішого Святослава, це може призвести до того, що коли Церква буде твердити: «Ні! Такого типу поведінка є абсолютно не припустима!» - є загроза, що про неї говоритимуть як про противника європейського розвитку суспільства і що вона стоїть на перешкоді розвитку України.

Предстоятель Церкви також зазначив: «Церква хоче добра для кожної людини, але нікого не може примушувати робити певний вибір. Наголошую, що не можна реагувати одним гріхом на інший гріх. Не можна, обороняючи одну заповідь, – порушувати іншу. При цьому також маємо пам’ятати, що немає легких рецептів на вилікування важких гріхів».

Прес-служба Київської архиєпархії 

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

25.03.2016р. Б. / Святих Теофана Сигріянського і Григорія Двоєслова

Житіє преподобного отця нашого й ісповідника Теофана Сигріянського

Тропар, глас 5: Повздержністю життя прикрасивши і члени умертвивши, переміг ти ворожі знущання, отче Теофане, і переставився єси до Бога у життя вічне, як причасник достойний, молячись безупинно за душі наші. 

Кондак, глас 2: З висот прийнявши одкровення божественне, з поспіхом відійшов ти від балачок житейських і усамітнившись, преподобний, чудес дію прийняв ти і дару пророцтва удостоївся, позбавившись багатства і дружини. 

Теофан – означає “богоявлений”. Народився святий близько 755 р. в Царгороді, де його батько Ісаак був високим цісарським достойником, а мати Теодотія, як і її чоловік, була ревною ісповідницею Христової віри. Батько Теофана помер, коли йому не виповнилося і 12 років, а після смерти батька хлопцем заопікувався імператор Лев Хазаріс. Понад усяку земну мудрість Теофан полюбив мудрість Христової віри. А коли, сповнюючи волю царя і матері, він одружився з Іриною, дочкою вельможі Лева, то обоє з жінкою з першої хвилі по вінчанні пожертвували Богові чисте ангельське життя, і так жили вони в дівицтві, в молитвах і милостині. Імператор нерадо дивився на те, і щоби відірвати їх від майже монашого життя, наказав Теофанові їхати до Малої Азії, до міста Кизика, і там приборкати бунт, який підняв народ.

Коли ж дорогою, пливучи разом з жінкою рікою Риндакос, Теофан побачив на Пропонтидському березі на Сигріянських горах численні монаші лаври, то він з жінкою часто сходив з човна і спішив по благословення до затворників і монахів. Якось Теофан надибав порожню печеру і мав велику охоту залишитися тут на все життя, але явився ангел і пообіцяв йому, що колись згодом він буде тут жити, однак тепер нехай спішить сповнити покладений на нього обов’язок.

Бо ж усяка влада є від Бога і її треба слухати, а послух – це мати всіх чеснот, як її називає святий Августин. Теофан познайомився в тій дорозі з пустинником Григорієм Синкелом, а той віщим духом провістив йому те саме, що святий уже чув від ангела, і ще дещо – святий удостоїться вінця мученика. Поїхав Теофан до Кизика і навів там лад. У часі свого побуту у тому місті він часто заходив на довгі молитви до сигріянських монастирів, а опісля повернувся до Царгорода. Коли померла його мати, а невдовзі його тесть і цар, тоді Теофан з жінкою Іриною роздали велику частину свого майна і попрощалися обоє, і завмерли для земного життя. Ірина вступила до жіночого монастиря у Витинії. Згодом перебувала вона в монастирі на Княжім острові і в Калонимі, і жила так свято, що Бог перед смертю дав їй ласку творити чуда. Померла свята Ірина в ласці небесного Отця і осягнула вінець тієї слави, яка вінчає в небі святих дів, що посвятили себе небесному Нареченому. 

Святий Теофан посвятився монашому життю в Сигріянських горах, на місці, що звалося Поліхронія. Там він побудував монастир і проживав зі старцем Григорієм, про якого ми вже згадували. Згодом перебрався до Калониму, бо там мав своє сільце, яке продав і за виручені гроші побудував монастир, до якого покликав монахів з обителі Теодора, званої Монохерарія. І сам жив тут як звичайних монах, підкоряючись владі ігумена, якого сам призначив, у молитві і в переписуванні святих книг, з продажу яких монахи утримувалися. Коли ж після смерти ігумена монахи наполягали на тому, щоб преподобний Теофан став їх настоятелем, він потай покинув монастир й оселився в тій печері, де колись явився йому Божий ангел. Однак і тут стали збиратися навколо нього учні, він побудував монастир, назвав його “Велике Село” і, на прохання братії, став їх ігуменом. 

Під час Собору в Нікеї (Сьомий Вселенський собор 787 р.) він брав участь у нарадах, і всі дивувалися з великого убожества святого Теофана, який, вимучений постами, в подертій рясі приїхав на ослиці до Нікеї. Тоді слава про його життя була вже велика, бо Бог наділив його даром оздоровляти хворих. У віці 50 років святий Теофан тяжко занедужав, однак усі болі зносив з відданням себе Божій волі, навіть не думаючи про те, щоб випросити собі ласку оздоровлення. 

Та настав для Христової Церкви час страшних переслідувань, бо зайняв престол імператор Лев Вірменин – єретик, іконоборець, що як поганин мучив і проганяв патріярхів і владик. Знаючи, яку вагу має слово святого Теофана, цар наказав, попри хворобу святого, привезти його до Царгорода. Тут через своїх урядників безбожник обіцяв святому ласку і достаток, якщо долучиться до єресі, а потім погрожував, що зруйнує його монастир, якщо не підкориться його волі. Однак святий велів так йому відповісти: “Маєтки не потрібні на старість тому, хто добровільно покинув їх у своїй молодості; мій монастир під опікою Бога, і що ж може статися, як не те, що Він схоче? Спалиш монастир, то монахи будуть жити у печерах; віри з серця їм не вирвеш. А мук я не боюся, накажи розкласти вогонь, і я, хоч слабий, знайду сил, щоб самому увійти в нього!” 

Два роки святий Теофан мучився у в’язниці. А потім лютий цар наказав спалити його монастир, монахів страшно побили і розігнали, а святого наказав бити жилами по хребті та животі і напівживого вигнати на острів Самотракію, де через 23 дні святий закінчив свій мученицький подвиг. Він помер 12 березня близько 820 р. Після смерти мучителя Лева монахи відбудували монастир “Велике Село” і перенесли сюди мощі святого Теофана. Святий Теофан лишив по собі літопис, в якому описав події Церкви і держави, починаючи з 285 аж до 813 року. Працю на літописом почав його сподвижник Григорій Синкел, який дійшов до 285 р.

У той самий день:

 

Житіє во святих отця нашого Григорія Двоєслова, папи Римського

 

Тропар, глас 4: З висот від Бога благодать прийнявши, Григоріє славний, і силою Його утверджений, слідами євангелія зволив ти ступати, і від Христа відплату за труди отримавши, всеблаженний, моли Його, щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 4: Подобоначальником явився єси начальника пастирів – Христа, іноків стада, отче Григоріє, до огорожі небесної наставляючи, і звідти навчив єси стадо Христове заповідям Його. Нині ж з ними радуєшся і ликуєш в палатах небесних. 

Один з найбільших учителів Церкви і найбільших пап римських, світило правди, мудрости і благочестя, святий Григорій Великий народився близько 540 р. у Римі в багатій і славній, в одній з найзнатніших родин Риму, з родини Аниціїв. Батько його, Гордіян, був сенатором, мати звалася Сильвія. Вона, як і її дві сестри, Тарсилла та Омеліяна зачислені до лику святих. Родичем Григорія був папа святий Фелікс ІІІ. Уже з молодих літ святий Григорій відзначався великою мудрістю. Він прославився як учений філософ, був відомий своєю красномовністю, тож уже юнаком він став сенатором, а згодом, близько 574 р., претором, тобто начальником міста Риму. 

Однак дух його рвався до справ високих, шукав царства Божого, бо пізнав, який дріб’язковий та бідний цей світ, і яка нетривка його слава. Тож після смерти батька частину свого майна Григорій роздав убогим, на Сицилії побудував шість чоловічих монастирів, а сьомий – у Римі, віддавши під покров Андрея Первозванного, під Скаврійським пагорбом. У тому монастирі, склавши свої преторські повноваження, він залишився як звичайний монах, а вчителями досконалого життя йому стали два монахи, Іларіон та Максиміян. Монастирське життя було дуже строге, внаслідок безнастанних постів уже в перші роки свого служіння він тяжко захворів, і хвороба ця його не відпускала аж до самої смерти. Попри своє убожество він роздавав бідним усе, що мав. Якось прийшов до нього один корабельник, і став просити про допомогу, бо його корабель розбився, а він потрапив у великі борги. Святий сказав йому дати 6 золотих. Той чоловік приходив двічі цього дня і двічі дістав таку саму суму грошей, а на третій раз, коли у святого уже не залишилося грошей, дав йому срібний полумисок, в якому мати Григорія присилала варену ярину. Корабельник узяв полумисок і вже більше не повертався. Одного разу святий Григорій побачив на торговищі невільників, яких привели на продаж, людей сильних і красивих тілом, і довідався, що вони походять з поганського краю, з Британії. Тоді він пішов до тодішнього папи Венедикта І (574-578) і попросив його, щоби послав до Британії священиків проповідувати Христову науку; бо там, де приймається свята віра, невільництво мусить відступити. Папа охоче погодився і призначив на цю справу його. Невдовзі святий Григорій з кількома монахами пустився в дорогу. Однак коли довідалися про це в Римі, то враз і духовенство, і миряни стали просити папу, щоб повернув Григорія, бо без нього Рим пропаде! Таку велику шану вже тоді мав у народі святий Григорій. І справді, папа повернув його і зробив одним із семи дияконів Риму, а була це дуже висока церковна гідність.

Наступник Венедикта І, папа Пелагій II (578-590), призначив Григорія (579 р.) своїм нунцієм у Царгороді, при дворі імператора Тиберія I. Тут, не зважаючи на свою високу гідність, святий Григорій разом з монахами, що прибули з ним, провадив тихе і строге монаше життя. Тут він написав пояснення до “Книги Йова”, одне з найцінніших писань святої Церкви. Наступник Тиберія, імператор Маврикій, мав глибоку шану до святого Григорія, який був хресним батьком сина імператора. 

З Царгорода святий Григорій повернувся до Риму 585 р. й осів у своєму монастирі, де його було приневолено прийняти ігуменство. А коли папа Пелагій II помер, то на його місце вибрали Григорія. Однак святий не хотів прийняти цього вибору, який, крім того, мав ще затвердити сам імператор. Григорій потай написав до імператора Маврикія, аби він не накладав на нього такий великий тягар. А поки чекали на відповідь, то святий Григорій ходив вулицями міста і закликав народ до покаяння, бо гнів Божий навис над Римом. Пошесть, від якої одним з перших помер папа Пелагій, збирала в місті багате жниво. Однак цар, проти волі святого, відписав, що не знає нікого гіднішого на папський престол ніж Григорій. Тоді слуга Божий утік з Риму і сховався в горах, аби дочекатися там виборів нового папи. Однак весь народ став молитися і постити, і Бог послав вогненний стовп і вказав на місце, де переховувався Його слуга. Григорія силоміць привели до Риму, де він, підкорившись Божій волі, 3 вересня 790 р. зайняв престол святого Петра, і став одним з найбільших папів римських. В численних листах він жалівся, що на нього покладено такий великий обов’язок, а в окремій книжці написав, яким тяжким є посланництво кожного душпастиря. Ця книга, правдивий скарб мудрости, впродовж довгих віків у Західній Церкві була посібником для кожного священика і єпископа. А те, що він написав, святий затверджував своїм прикладом. Смирення його було надзвичайне, любов до бідних не знала меж. При столі його щодня сиділи вбогі, а тим, хто соромився просити милостині, він посилав їжу і гроші до дому. До всіх ласкавий, опікун вдів і сиріт, голосив він усюди і завжди закон не суворости, а любови і прощення. Натомість для священиків і єпископів, які негідно сповнювали свої обов’язки, був він справедливим суддею; для таких він не знав пощади. 

Оповідають, що якось на обіді, серед дванадцяти запрошених убогих знайшовся тринадцятий, якого ніхто, окрім папи Григорія, не бачив. А коли святий Григорій поспитав його, хто він, то почув відповідь: “Я той, котрому ти дав колись 18 золотих і полумисок своєї матері! 

Вже тоді Бог призначив тебе своїм намісником і спадкоємцем на престолі святого Петра”. І в ту ж хвилю Божий ангел, а це був він, щез з очей його. Папа Григорій своїм коштом утримував 3000 монахинь, безнастанні молитви яких мали вимолювати для Церкви Христової миру і Божої благодаті. Також він допомагав багатьом чоловічим монастирям. З папського двору він відправив усіх світських достойників, а на їх місце поставив убогих священиків. 

А попри все те він безнастанно дбав про поширення Христової віри. До Англії, куди сам колись пускався в дорогу, вислав на проповідування слова Божого єпископа святого Августина (не плутати зі святим Августином, учителем Церкви, пам’ять якого вшановуємо 28 серпня). 

Святий Григорій навернув багатьох єретиків і остаточно викорінив в Італії рештки аріянської єресі. Крім того, над Італією тоді нависала вічна загроза, лонгобарди грабували країну і вже були зайняли більшу частину західних земель. Завдяки папі Григорію, князь лонгобардів Агилюльф, за намовою своєї жінки, дозволив повернутися єпископам католикам, яких він як затятий аріянин прогнав, до своїх єпархій; свого сина охрестив за католицьким обрядом, а в 593 р. відступив від стін Риму, задовольнившись викупом, і врешті-решт 599 р. уклав мир і дозволив спокійно зітхнути стривоженим римлянам. 

Там, де була в цьому потреба, святий Григорій упоминав імператорів і князів, це досвідчив на собі цар Маврикій, котрий не раз відступав перед рішучістю папи. А поза тим святий Григорій не відпочивав ані хвилини, незважаючи на тяжку хворобу, від якої знемагало його тіло. Він сам проповідував і писав багато книг і послань, для Західної Церкви уклав порядок богослужень, затвердив науку про чистилище і про почитання святих мощей та ікон, запровадив так званий григоріянський спів. Він описав життя італійських подвижників у діялогах, тобто в той спосіб, начеб двоє людей, розмовляючи, оповідали щось один одному, і тому-то названо його “Двоєсловом”. Йому приписують укладання Літургії Напередосвячених Дарів, яку правиться у Великий піст у середу і п’ятницю та в перші три дні Страсного тижня. Однак, вірогідно, що цю Літургію уклав Царгородський патріярх Герман, якого також називають “Двоєсловом”, а папа Григорій лишень затвердив її. Монахам він наказував якнайменше займатися буденними справами, навчав їх берегти послух та убожество і пильно читати Святе Письмо. А сам був такий смиренний, що говорив: “Я завжди готовий слухати тих, які ганять мене, приятелями вважаю лиш тих, хто має відвагу вказати мені на мої помилки і допомагає мені виправитися”. Коли царгородські патріярхи присвоїли собі титул “вселенських”, тоді папа Григорій став себе назвати “слуга слуг Божих”, так і донині називають себе всі його наступники. 

А що довше тривало його життя, тим більше він страждав, бо хвороба його набирала сили. Однак, часто прикований хворобою до ліжка, він все це приписував своїм гріхам, усіх просив про молитви, свої страждання здавав на Божу волю і трудився для святої Церкви без упину і без огляду на себе, аж доки не прийшов час віддати святу свою душу в руки небесного Отця. Помер святий Григорій 12 березня 604 р. На папському престолі він сидів 13 років, 6 місяців і 10 днів. 

__________ 

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:      ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.03.2016р. Б. / Святого отця нашого Софронія, патріярха Єрусалимського

Житіє во святих отця нашого Софронія, патріярха Єрусалимського

Тропар, глас 8: Православ’я наставниче, благочестя і чистоти вчителю, вселенної світильниче, архиєреїв окрасо богонатхнена, Софроніє премудрий, вченнями твоїми всіх просвітив єси, трубо духовна, моли Христа Бога, щоб спаслись душі наші. 

Кондак, глас 8: Божественною ревністю захопившись і в істинних повеліннях уста отворивши, основи церковні благоузакнив ти і присутнім з тобою монашим особистостям передав, премудрий серед патріархів, Софроніє єрусалимський, всемудрі слова по світу поширив ти. Ними ж напоумлені співаємо тобі: «Радуйся світла православних похвало». 

Святий Софроній народився в місті Дамаску, батько його називався Плінтос, а мати – Мира. Вже в молодості він прославився великою мудрістю і вченістю. Однак найціннішою для нього була мудрість Христова, і він, пізнавши, що дочасне життя – це лиш короткий нужденний відблиск, вирішив цілковито посвятитися служінню Богові. Покинувши рідню, він, в упованні на небесну поміч, пустився в дорогу до святої землі побачити святі місця. Поблизу Єрусалиму він познайомився з благочестивим монахом, священиком з монастиря Теодосія Великого, Йоаном Мосхом. З того часу були вони нерозлучні, аж до смерти Йоана. Якийсь час вони подвизалися в монастирі Теодосія, згодом помандрували оглянути лаври Єрусалимської пустелі, що над Йорданом, а звідти дійшли аж до Антіохії, де обійшли навколишні пустелі і пізнали життя тамтешніх самітників. Свою подорож вони описали в книзі під назвою “Лимонар” (Квітник). 

Коли ж ті землі захопили перси, а потім їхній правитель Хозрой Молодший здобув Єрусалим, чесне дерево Хреста Господнього переніс у Персію, і патріярха Захарію тримав в неволі, далі підкорив ще Сирію і Фінікію, то святий Софроній разом з Йоаном Мосхом перебралися до Єгипту, в Олександрію, де Софроній прийняв монаший постриг. Патріярхом Олександрії був святий Йоан Милостивий (його пам’ять вшановуємо 12 листопада), обох мандрівників він залишив біля себе, а вони з усіх сил працювали, аби подолати злу єресь євтихіян. Тут, завдяки мощам святих Кира і Йоана безсрібників (їх пам’ять вшановуємо 31 січня), святий Софроній був чудом оздоровлений з тяжкої хвороби очей. Коли перси стали наближатися і до Єгипту, то святий Йоан Милостивий, разом із Софронієм і Йоаном Мосхом, вирушив до Царгорода, але в дорозі, в місті Аматунті, помер (616р.). Тоді обидва Божі служителі подалися до Риму. У Римі Йоан Мосх помер, а святий Софроній перевіз його тіло й поховав у монастирі Теодосія, поблизу Єрусалиму, і сам залишився в цьому монастирі. У 628 р. з неволі до Єрусалиму повернув патріярх Захарій. Після його смерти патріярхом було обрано Модеста, але коли той невдовзі помер, то на патріярший престол, 634р., був покликаний святий Софроній. 

Єресь євтихіян тоді дуже стрімко поширювалася, бо сам імператор Іраклій був її прихильником, і патріярхи Кир з Олександрії та Сергій з Царгорода також тягнули за єретиками. Святий Софроній для оборони Христової віри скликав місцевий собор до Єрусалиму. На цьому соборі єпископи засудили єретиків і викляли їх, про що патріярх повідомив папу, а також інших патріярхів і єпископів. Крім того, він вислав до Риму Дорійського єпископа Стефана, щоб той особисто представив брехливе вчення єретиків. Наслідком цього посольства став Лятеранський собор (649р.), на якому єресь євтихіян було засуджено, однак сталося це вже після смерти святого Софронія. 

У 636 р. сарацини облягли Єрусалим, і хоч мешканці міста 2 роки мужньо оборонялися, та врешті-решт мусили здатися. Святий Софроній випросив у вождя сарацинів Омара, щоб той не палив Божих церков і не чинив кривди народові. Омар ставився до патріярха Софронія з великою повагою, та невдовзі на місці, де стояла святиня Соломона, завойовники стали будувати магометанську мечеть, яка донині носить назву “мечеть Омара”. Це приниження Христової віри дуже боліло патріярха, він заливався гіркими сльозами і молився Богові: “Отче наш, що єси на небесах, не дай мені дивитися на приниження святої Церкви, зімкни навіки мої очі, візьми мене до себе! Я молю Тебе про це, та, однак, нехай буде воля Твоя!” 

Бог вислухав щирі молитви, і 638р. (за іншими джерелами – 644р.) патріярх Софроній помер так свято, як свято жив усе своє життя. Він залишив на письмі пояснення Божественної літургії, житіє святої Марії Єгипетської, житія святих Кира і Йоана безсрібників та багато пісень. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:       ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.03.2016р. Б. / Святого мученика Кодрата Нікомидійського і тих, що з ним

Житіє святого мученика Кондрата і тих, що з ним

 

Тропар, глac 4: Мученики Твої, Господи, * у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Терпінням зол умертвив єси гордого ворога, страстотерпче, смерть від меча потерпів ти з тими, які співстраждали з тобою, Кодрате премудрий, тому чесну пам'ять вашу святкуємо, взиваючи: "пом'яніть нас перед Владикою, мученики непереможні. 

В пустелі, поблизу міста Коринту, жив відлюдник на ім’я Кондрат. Життя його з наймолодших літ було дуже чудесне: мати його померла в пустелі, де скиталася, переховуючись від мучителів християн. Дитя росло саме-самісіньке, годувалося зелами і втрималося при життю лиш завдяки Божій помочі. Згодом хлопчину знайшли вірні і взяли з собою до Коринту, де хлопець навчався закону Божого, а з часом став славним лікарем. Однак невдовзі повернувся він в пустелю і цілковито посвятився служінню Богові. Тут, в пустелі, відвідували його учні: Кипріян, два Діонисії, Анект, Павло і Крискент.

В часи гонителя християн Деція усіх їх було ув’язнено і поставлено на суд начальника Коринту Ясона. Вони витерпіли найтяжчі муки: їх били палицями, вішали вниз головою, палили вогнем і різали живцем їх тіла. Врешті-решт кинули їх диким звірам, але ті навіть не торкнулися святих. Потім волокли їх вулицями міста, а поганський натовп кидав у них камінням та бив їх палицями. 10 березня близько 250 р. вони прийняли смерть від меча, а на місці, де святі склали свої голови за Христа, в чудесний спосіб стало витікати джерело дуже доброї води. 

Невдовзі після їх смерти в Коринті замордували ще Вікторина, Віктора і Никифора, їх поклали в камінну ступу і розторощили. Потім мученицьку смерть прийняли решта святих. Клавдієві відтяли руки й ноги, і він помер у страшних муках; Діодора засудили на спалення живцем, а він сам стрибнув у вогонь; Серафіон помер від меча; Папія і Леоніда втопили в морі. Крім них постраждали невісти-мучениці: Хариїса, Юнехія, Василиса, Ніка, Гала, Галина і Теодора. 

__________ 

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:       ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.03.2016р. Б. / Святих 40 мучеників, замучених на Севастійському озері

Святих 40 мучеників, замучених на Севастійському озері

 

Тропар, глас 1: Страстоносці всечеснії, сорок Христових воїнів, непохитні лицарі,* ви, що перейшли крізь вогонь і воду,* стали співгромадянами ангелів.* З ними же моліться Христові за тих, що з вірою вас хвалять:* Слава Тому, що дав вам кріпость,* слава Тому, що вас вінчав,* слава Тому, що через вас подав всім зцілення. 

Кондак, глас 6: Все воїнство світу покинувши,* на небесах ви до Владики прилучилися, сорок страстотерпців Господніх:* крізь вогонь бо й воду пройшовши, блаженні,* достойно прийняли ви славу з небес і вінців множество. 

Сталося це в часи мучителя Ліцинія. Оцей безбожник виступив явним ворогом імператора Костянтина Великого. Знаючи, що Костянтин є оборонцем Христової віри, він навмисно став мучити християн, прогнав усіх достойників-християн зі свого двору, багатьох єпископів замучив, заборонив християнам збиратися на богослуження, а згодом почав загальне переслідування вірних. У місті Севастії, в Малій Вірменії, стояв дванадцятий легіон війська, названий “безстрашний”, бо ж ще за правління імператора Марка Аврелія (з того часу минуло вже багато років), вояки цього легіону, а служили в ньому самі християни, під час війни з галами своєю молитвою і відвагою причинилися до славної перемоги римського війська над ворогом. 

Командиром легіону, в часи, про які йде мова (320 р.), був поганин Агриколай. А коли наказ Ліцинія, щоб усі покланялися поганським божкам, оголосили у війську, тоді виступило 40 молодих вояків того легіону і прилюдно оголосили, що вони є християнами і не поклоняться ідолам. Їхній славний подвиг і мученицьку смерть описали святі Василій Великий, Григорій Ниський (його брат), Єфрем, Гавдентій; про мучеництво вояків згадує і святий Йоан Золотоустий – усе це є доказом того, як з давніх-давен вселенська Церква почитала цих святих мучеників, і нині почитає їх пам’ять окремою службою. 

Коли святі мученики стали перед Агриколаєм і заявили, що жодна сила не відлучить їх від Христа Спасителя, то він наказав цих сповідників віри кинути у в’язницю. Святим явився Христос і пообіцяв свою поміч. Сповнені радости й веселости, стали вони наступного дня на суді та співали псалми, коли залізом рвали їх молоді тіла, і давали свідчення найбільшої відваги й найбільшої любови до свого Спасителя. Їх знову кинули до в’язниці, а там, у гарячій молитві, взивали вони до небесного Отця і просили: “Нехай прийде царство Твоє”, – царство правди, любови і справедливости. 

Агриколай закликав на суд князя тих країв Лисія. Коли перед вельможею стало 40 славних, безстрашних воїнів-побідоносців, він не міг надивуватися їхній красі й обіцяв великі багатства та ще більші почесті, аби лиш вони підкорилися волі імператора. Безумний і засліплений! Не знав він, що для воїнів Христових муки і смерть – ніщо, бо муки і смерть – це дорога до найбільшої слави, до найбільшого багатства, до вічної нагороди небесної, дорога до джерела всякої ласки, всякого щастя і любови – до Ісуса Христа. І тоді Лисій видумав для них страшну, нечувану муку. Відбувалося все це взимку, в пору тріскучих морозів, коли в краї панували сильні північні вітри. Мучитель наказав усіх 40 мучеників тримати цілу ніч в озері, поблизу міських купелей, в яких було напалено, щоб цим ще більше спокусити святих воїнів. 

Це були страшні і люті страждання, бо, як каже Василій Великий у своїй похвальній бесіді святим 40 мученикам, “на морозі тіло від охолодження крови спочатку синіє, потім його трясе і корчить, зуби починають стукотіти, далі руки і ноги дерев’яніють і замерзають. Біль проймає аж до костей, тепло з рук і ніг відступає досередини тіла і там здається, немов би вогонь усе спалив – і поволі наступає смерть”. А святі мученики радісно зняли з себе одяг, весь до сорочок, стали в ополонки і голосно молилися: “О дякуємо Тобі, Господи, що, знімаючи з себе цю одежу смертного тіла, можемо зняти з нього і наші гріхи! Як зможемо ми віддячити Господеві нашому, який задля нас ходив обдертий і нагий? І хіба то велика річ, що слуга терпить те, що терпів його Пан? Холод нестерпний, але натомість є вічне небо; за одну ніч страшних мук ми осягнемо щасливу вічність. Інші умирають через свої злочини, а ми вмираємо задля справедливости. Не піддаваймося дияволові! Коли ж умирати, то вмирати дочасно так, щоб потім жити вічно”. 

І про одне лиш просили Господа, щоб усі вони здобули перемогу над дияволом, щоб не зменшилося це число сорок, освячене постом Мойсея, Іллі і самого Спасителя. І Бог вислухав їх молитви. 

Ніч, темна, люта, свище вітер, тріщить мороз. Поснула сторожа, а там, в озері, святі мученики у нестерпних муках моляться Богу, і щораз тихіше, бо голос їх слабне, бо життя починає поволі відходити, бо людська природа починає відступати перед звірячими муками. Та не слабне дух, хоч і диявол у тих муках не перестає спокушати. І ось отримав перемогу злий дух; один з них, що був уже так близько до неба і нагороди, зрікається Христа, з решту сил вискакує на берег і біжить до теплої купелі, аби на порозі упасти замертво. Бачить те сторож купелі і страх проймає його. Поглянув на озеро, а там світло пречудесне сяє, там Христос Спаситель возноситься видимо, а Його ангели кладуть на голови святих мучеників вінці, як сонце ясні. 

“Великий Бог християнський!” – став взивати сторож, збудив воїнів, на їх очах зняв із себе одяг і стрибнув у воду на місце відступника, покараного вже і осудженого. І ось знову їх є повне число, знову їх сорок, бо сорок престолів приготовано там, у небі. Минає ніч. Вранці, за наказом мучителя, святих витягнули, вже майже без життя, молотами добили їх і тіла склали на вози, щоб відвезти їх на спалення. Один зі святих мучеників на ім’я Мелитон, виявляв ще ознаки життя, тож кати його залишили, бо думали, що він, може, очуняє і поклониться божкам. До його бездушного тіла підійшла його мати, взяла на свої руки і гірко заплакала. Плач її не через те, що син перетерпів таку муку, а через те, що не вдостоївся він вічної нагороди, бо вона пожертвувала його Богові; бо друзі його вже щасливі, вже в небі, а він ще тут, на землі страждання. А сльоза матері чудо діє; відкрилися очі Мелитона, усміхнулися уста до матері, як на знак, що душа його вже спішить до Спасителя свого і в її обіймах він помер, а мати слабкими руками кладе його тіло на віз, щоб разом з іншими воно було спалене – а колись возстало на вічну славу. І спалено було їх тіла, щоб сповнилося слово Святого Письма: “…ми перейшли вогонь і воду, але Ти вивів нас на простір” (Пс. 66(65), 12). Кості їх гонитель наказав кинути в озеро, та через три дні святі мученики явилися єпископові Петрові і показали місце, де мають знайти їхні мощі. Вийшов єпископ зі священиками, і ясна зоря вказала їм місце, і зібрали останки і благочестиво поховали. Смерть мученицьку святі мученики прийняли 5 березня, а пам’ять їх вшановуємо сьогодні. За словами святого Григорія Ниського, три дні і три ночі стояли вони у воді; святий Василій, однак, говорить лиш про одну ніч. Частину святих мощей, за словами святого Григорія Ниського, зложила його мати, разом з донькою Макриною, в монастирі, який вони заклали в Понті. Також і Кесарія Кападокійська мала частину мощей. За цариці святої Пульхерії ті мощі переклали в дві срібні домовини, а в Царгороді на честь святих 40 мучеників було збудувано величаву церкву. 

Імена святих 40 мучеників такі: 1) Киріон, 2) Кандид, 3) Домн, 4) Мелитон, 5) Дометіян, 6) Євноїк, 7) Сисиній, 8) Іраклій, 9) Олександр, 10) Йоан, 11) Клавдій, 12) Атанасій, 13) Валент, 14) Іліян, 15) Екдикій, 16) Акакій, 17) Вавіян, 18) Ілій, 19) Теодул, 20) Кирило, 21) Флавій, 22) Северіян, 23) Валерій, 24) Худіон, 25) Сакердон, 26) Приск, 27) Євтихій, 28) Євтих, 29) Смарагд, 30) Филоктим. 31) Аетій, З2) Миколай, 33) Лизимах, 34) Теофіл, 35) Ксантій, 36) Агій, 37) Ісихій, 38) Гай, 39) Гордіян, 40) Леонтій. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:      ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.03.2016р. Б. / Глава УГКЦ в Неділю православ’я: «Великий піст – час відкритих небес» (+VIDEO)

Євангельські слова: «Прийди і подивися» лунають сьогодні до кожного із нас. Бо час Великого посту – період, коли Церква кличе нас до зустріч із Богом. Син Божий хоче нас зустріти і запрошує нас на зустріч із собою!

Наголосив 20 березня, в Неділю православ’я, Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, у проповіді в Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ.

А ще, на думку Предстоятеля Церкви, період Великого посту – час відкритих небес. «Ця великопосна дорога, яку ми розпочали, є дорогою до неба, дорогою милосердя Божого, дорогою покаяння зі своїх гріхів, моментом зустрічі з Богом. Тому прийдіть і подивіться на те, що означає зустріти Бога в житті Церкви: в Таїнстві Сповіді, в якій Бог чекає нас, щоби обійняти і простити гріхи, та в Таїнстві Пресвятої Євхаристії, після якої можна побачити небеса, відкриті над собою, та ангелів, які сходять на нас, як на тих, кого Бог зробив своїми синами і доньками в лоні своєї Церкви», – сказав проповідник.

Відомо, що саме в Неділю православ’я Церква звертає увагу на ікони. Бо ж куди ми повинні підійти, щоби зустріти видимо присутнього в Церкві Сина Божого, ангелів й святих? «Ікона – простір для зустрічі, яку нам важливо особисто пережити. Ікона переміняє усіх, хто до неї приходить», – пояснив Блаженніший Святослав.

Тому й недивно, що стратегія розвитку УГКЦ так і називається «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Бо все, що має Церква (молитва, піснеспіви, поклони, Літургія) дає можливість зустріти Того, на кого чекає наше серце, до кого веде нас наша християнська віра і надія, у кому є звершення любові (до Бога).

«Зустрівши Бога, ми повинні скерувати наші очі до живої ікони, якою є кожна людина, – продовжує далі Першоієрарх УГКЦ. – Як важливо нам побачити Бога, який хоче нас зустріти в особі тих, хто є сьогодні відкинутими!» Тому справжній піст має три складові: молитва, піст і милостиня. Без милостині немає справжнього повноцінного християнського досвіду».

На завершення проповіді Глава УГКЦ запросив усіх прийти і зустріти Христа, який відкриває до нас свої обійми. «А ви в свою чергу відкрийте обійми до тих, хто сьогодні через війну в Україні є найбільш упослідженими і потребуючими», – закликав він.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

20.03.2016р. Б. / Неділя православ'я

НЕДІЛЯ ПРАВОСЛАВ’Я

 

“Пречистому Твоєму образові поклоняємось Благий, просячи прощення наших провин, Христе Боже” (Тропар).

 

Перша неділя Великого посту зветься неділею Православ’я. Про яке православ’я тут йде мова? Слово “православ’я”, по-грецьки “ортодоксія”, означає істинну віру і правдиве почитання Господа Бога. Тож мова тут не про православ’я, яке ми сьогодні розуміємо як противагу Католицькій Церкві, але про православ’я, яке було спільне для цілої Христової Церкви аж до розколу Східної і Західної Церкви за патріярха Керуларія в XI сторіччі. Православ’я, яке святкує ця неділя, це православ’я вселенсько-католицьке, його визнавала ціла Христова Церква перших віків у боротьбі проти єресі іконоборства. Тому неділя Православ’я це торжество цілої Церкви, Східної і Західної, це радісне святкування остаточної перемоги над іконоборством й іншими єресями. 

Неділю Православ’я установив і наказав щорічно святкувати Собор у Константинополі 842 року. Мета цього свята — прилюдно й урочисто віддати честь і поклін святим іконам Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії і святих. Оскільки перше торжество православ’я, себто прилюдне почитання святих ікон після осуду іконоборства, відбулося в першу неділю посту 842 року, то ця неділя до сьогодні залишилася неділею почитання святих ікон, хоч це торжество не має нічого спільного з Великим постом. — Погляньмо дещо ближче на історію іконоборства та причини встановлення неділі Православ’я. 

Початок іконоборства

 

Визначна риса Східної Церкви — це давнє й особливе почитання святих ікон Ісуса Христа, Божої Матері, ангелів і святих. Святим іконам, подібно як і святим мощам, Христова Церква віддає великі почесті і пошану. Вона ставить їх у храмі для прилюдного почитання. Вона заохочує, щоб ми святі ікони почитали вдома та — у формі хрестиків чи медальйонів — носили на своїх грудях. 

Святі ікони зазнавали прилюдної і приватної почести у Східній Церкві аж до панування візантійського цісаря Лева III Ісаврія (717-741). Під впливом двох єпископів з Малої Азії він осудив почитання святих ікон і вважав його за ідолопоклонство. Свою боротьбу проти святих ікон почав від того, що наказав забрати ікону Ісуса Христа з брами його палати. А відтак у 730 році він видав цісарський декрет, яким заборонив почитання святих ікон у цілій державі. Цим декретом у Східній Церкві починається довга, завзята, болісна і кривава боротьба проти святих ікон, знана в Церкві під назвою іконоборства. Ця боротьба з невеликими перервами тривала понад сто літ і закінчилася світлим тріуюмфом почитання святих ікон. 

Цісарський декрет наказував святі ікони нищити, палити, а їхніх оборонців ув’язнювати, відправляти на заслання і навіть мучити. Патріярх Герман І (713-730) не хотів підписувати цісарський декрет проти ікон, за те цісар його усунув та призначив патріярхом послушного собі Анастасія (730-754). Римські папи, спочатку Григорій II (715-731), а потім Григорій III (731-741) пишуть до цісаря листи протесту і на своїх римських синодах осуджують боротьбу проти ікон. 

Цісар Костянтин V Копронім (741-775), син Лева III, завзято продовжував іконоборчу боротьбу свого батька й хотів, щоби почитання святих ікон Церква урядово осудила. З цією метою у 754 році він скликав єпископів до Константинополя на собор, який під його натиском заборонив почитання святих ікон. 

Осуд іконоборства

 

Дозвіл на почитання святих ікон приходить за цісаревої Ірини, яка 784 року усунула з уряду іконоборця-патріярха Павла, а на його місце наказала вибрати Тарасія (784-806). Він разом з цісаревою Іриною й Апостольською Столицею скликав у 787 р. собор до Нікеї. Цей собор відомий у Церкві як Сьомий Вселенський Собор. Пам’ять Отців цього собору наша Церква святкує в жовтні. 

Собор у Нікеї за основу до свого догматичного рішення щодо святих ікон бере науку святого Йоана Дамаскина (к. 675-749), великого богослова Східної Церкви. Собор виразно підкреслює різницю між почитанням — адорацією, по-грецьки — “латрія”, яке стосується тільки одного Господа Бога, і між почестю і пошаною, по-грецьки — “дулія”, яку віддаємо Богородиці, ангелам і святим. Собор навчає, що святі ікони це тільки видимі символи невидимих осіб, яким віддаємо почесть. Почитаючи святі ікони, ми не почитаємо паперу, полотна чи дерева, з яких зроблені святі ікони, тільки віддаємо честь тим особам, які на них зображені. Почитання святих ікон Собор ставить нарівні з почитанням святого Євангелія, хреста й мощей святих. 

Тріумф православ’я

 

З початком IX сторіччя за цісаря Лева V Вірменина (813-820) приходить нове переслідування святих ікон і воно триває аж до 842 року. У цьому році цісарева Теодора дозволяє почитати святі ікони й усуває іконоборчого патріярха Йоана VII, а на його місце ставить Методія І (842-846). Патріярх Методій І, що зазнав гонінь і мук за святі ікони, зараз скликає до Константинополя синод, який уже остаточно повертає почитання святих ікон. Цю кінцеву перемогу, знану як “тріумф православ’я”, наша Церква щорічно згадує у неділю Православ’я. 

До великих оборонців святих ікон належать патріярх Герман І, святий Йоан Дамаскин, святий Андрій Критський († 767), святий Теодор Студит (759-826) і патріярх Методій І. 

Патріярхові Методієві І приписують укладення Чину Православ’я, тобто прилюдного визнання святої віри, яке читають на Службі Божій у неділю Православ’я. Цей Чин Православ’я з часом зазнавав різних змін і додатків. Він прийшов і на наші рідні землі та відбувався в катедральних церквах. До нього входять визнання віри, прилюдне віддання почести іконам Ісуса Христа і Пресвятої Богородиці, подяка Богові за перемогу над єресями, молитви за живих і померлих та проголошення анатеми на єретиків. 

Дух богослуження неділі Православ’я — це дух радости, перемоги, тріюмфу та почести й пошани до святих ікон. “Сьогодні, вірні, радісно плещім руками, — сказано в каноні утрені у першій пісні, — і закличмо: “Які дивні діла Твої, Христе, і велика сила, що наше одномисліє і згоду встановив. Прийдіть, Богом просвічені, і святкуймо радісний день. Сьогодні небо й земля радіє, і ангельські чини та людей громади особливо празнують”. 

“Нині всім засяяло світло благочестя, — співаємо на стихирах великої вечірні, — прогоняючи обман нечестя, наче хмару, і просвічуючи серця вірних. Прийдіть усі православні, припадімо благочестиво з поклоном до чесних Христових ікон”. 

А на утрені на хвалитних стихирах співаємо: “Днесь настав радісний день і повний утіхи, бо блищить ясність найправдивіших догматів, і сяє Христова Церква, прикрашена нині відновленням святих ікон і сяйвом образів, і Богові миле одномисліє вірних”. 

У восьмій пісні канона утрені читаємо: “Зберігаючи прадідні закони Церкви, пишемо образи Христові і Його святих та цілуємо їх устами, серцем і бажанням, взиваючи: “Благословіть усі діла Господні Господа”. 

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”

 

Житія святих священномучеників Василія, Єфрема, Капітона, Євгенія та інших у Херсоні

 

Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, глас 2: Світлоносний день настав, пастирів, єпископів Херсонських,які постраждали за овець і свято яких оспівуємо. Священномученики, моліть пастиреначальника Христа, щоб і нас долучив від до овець, які по правиці стоять, щоб співали ми вам: «Радуйтеся, священнії отці, за Христа кров свою пролившії». 

Уже з апостольських часів свята Церква висилала проповідників, які несли світло Христової науки поганам і зверталися до них зі словами: “Покайтесь, бо наблизилося Небесне царство” (Мт. 3, 2). Ні страждання, ані муки, ані люта смерть не лякали тих, які, сповняючи заповідь “Возлюби ближнього”, несли світло, життя і спасіння поганським народам. Було це за часів мучителя Диоклетіяна, коли патріярх Єрусалиму Єрмон близько 300 р. послав єпископів Василія, Єфрема, Євгенія, Агатодора, Елпидія та інших проповідувати Божу науку. Василій і Єфрем пішли в таврійсько-скитські землі і стали проповідувати слово Боже в Херсоні (Корсунь, де в пізніших віках прийняв хрещення апостол Руси святий князь Володимир Великий). Згодом Євфрем вирушив з Херсону і пішов у глибину Скитії, понад Дунай, і погани там його замучили. Святий Василій проповідував і далі в Херсоні, та погани, за намовою жидів, вічних гонителів св. Христової науки, напали на нього, побили і прогнали з міста, а святий осів поблизу в печері і молився там Богові, щоб своєю благодаттю допоміг здолати поганство. 

Якось звернулися до нього родичі одного юнака, що вмирав, який перед смертю так до них промовив: “Даремний ваш плач і жертви, які приносите божкам бездушним. Один лиш Бог правдивий – Бог християнський, і лиш Його сила і молитва слуги Його Василія може повернути мені життя”. Святий єпископ з великим смиренням став до молитви – і Бог вислухав його і дав йому силу оздоровити хлопця. Тоді вся родина оздоровленого юнака, він сам і ще багато поган навернулося до Христової віри, а святий Василій повернувся до Херсону і продовжував навчати. Проте погани знову напали на святого і, після страшних мук, убили його. Тіло кати кинули на пожирання диким звірам, але ті не наважилися його навіть доторкнутися, а вночі над ним світила ясна зірка, за світлом якої прийшли християни і чесно поховали тіло мученика. 

Єпископи Євгеній, Агатодор і Елпидій проповідували у тому часі Христову віру в Гелеспонті. Один з учнів святого Василія, прибувши сюди, повідомив їх про смерть святого, і вони морем подалися до Херсону, щоб християни не втратили духовної опіки. Тут святі навернули багатьох до Христової віри, а через рік після смерти святого Василія всі троє удостоїлися мученицької смерти, бо жиди і погани напали на них й, убивши, кинули тіла їх за місто, де християни знайшли їх і поховали. 

Минуло кілька років. На престолі сів імператор Костянтин Великий і віра Христова знову стала ширитися. Тоді патріярх Єрусалиму вислав до Херсону єпископа Етерія. Той побудував у місті величаву церкву і багатьох навернув до Христової віри, та погани напали на нього і кинули в ріку Дніпро, який там впадав у море. На прохання херсонських християн прибув до них єпископ святий Капітон, і той навернув більшу частину поган до Христової віри. Коли ж погани домагалися чуда, і тоді, як казали, повірять у правдивого Бога, то святий Капітон, за Божим натхненням, велів розкласти великий вогонь, голосно помолився, осінив себе знаком святого хреста і на виголос диякона: “Будьмо уважні”, – у владичих ризах і в омофорі став посеред полум’я. Так простояв він у молитві цілу годину, після чого, набравши в полу одежі жару, вийшов з вогню неушкоджений. Святий Капітон трудився в Херсоні тривалий час і помер там у великій святості 22 грудня. 

У той самий день

 

Житіє преподобного Павла Препростого

 

В науці, яку читали після житія святого Конона Городника (5 березня), ми зазначили, якою великою чеснотою є послух. Живим прикладом послуху Божій волі і глибокого смирення є життя святого Павла, званого “Препростим” (він бо не мав жодної освіти), яке, з Божою поміччю, тут описуємо. Коли святий Антоній Великий жив у пустелі, прийшов до нього шістдесятилітній чоловік, хлібороб на ім’я Павло, і став просити святого, щоб залишив його при собі, бо він хоче посвятитися пустельному життю. Святий Антоній не хотів навіть чути про це, бо Павло був уже старий та підупалий на силах, і порадив йому вступити до якогось монастиря, після чого пішов на молитву до своєї печери. Коли ж через три дні вийшов з неї, то побачив, що Павло і далі стоїть на тому ж місці. Святий Антоній, зворушений цим, дозволив йому залишитися і став його випробовувати, бо хотів, щоб Павло злякався суворости пустельного життя і пішов до монастиря. Він велів йому стояти на одному місці, доки не дасть йому якоїсь роботи, і Павло простояв так сім днів, без хліба і спочинку. 

Далі святий Антоній дав йому плести шнури, а потім наказував розплітати, немовбито робота його була не добра, та Павло кожне зауваження приймав з найбільшою терпеливістю і послухом. Коли Павло якось запитав про щось, що було не на часі, і Антоній наказав йому мовчати, то він не промовив жодного слова доти, доки Антоній не відкликав своєї заборони. Павло був собі чоловік звичайний, невчений, однак засяяв невдовзі багатьма чеснотами, і святий Антоній, навчивши його розважати правди Божі, відвів йому окрему печеру, а Господь Бог наділив святого Павла силою проганяти бісів. 

Одного разу до святого Антонія привели біснуватого, а той наказав відвести його до Павла, який, помолившись, сказав: “Вийди, дияволе, бо так наказує тобі отець Антоній!” А коли диявол не підкорявся, тоді святий Павло у найбільшу спеку став на високий камінь і, піднісши вгору руки, став голосити: “Господи, Ісусе Христе! Не вступлюся з цього місця, і не прийму ані страви, ані води, радше умру, хіба що накажеш злому духові вийти з того чоловіка”! 

О, який великий доказ любови до ближнього явив тут святий Павло, добровільно приймаючи всяке страждання, аби лиш допомогти своєму братові. Господь вислухав святого і злий дух вийшов з біснуватого. 

Не знаємо напевно, коли помер святий Павло, мабуть, близько 340 р. Помер він як вибраний слуга Божий, взірець покори і послуху. А життя його було доказом і є для нас наукою, що не треба великої учености, аби стати угодним Богу. Серце чисте, любов до Бога, дотримання Його законів – найпевніша дорога до неба. Йшов тією дорогою святий Павло “Препростий” – і ми ідімо нею. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:        ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР