12.02.2011р. Б. / Любомир Гузар: Я братиму участь у житті Церкви і суспільства

Блаженніший Любомир дав газеті «НАШ СОБОР» інтерв’ю, в якому пояснює своє рішення про зречення з уряду Глави УГКЦ та ділиться планами на майбутнє.

Ваше Блаженство скажіть, будь ласка, коли Ви почали думати про зречення від уряду Верховного Архиєпископа?

Десять років тому. Відразу після вибору та уведення мене на пристіл, ми зійшлися з владиками на братню зустріч. Я тоді до них сказав: Ви мене вибрали, але я не хочу бути занадто довго в цьому уряді. Коли прийде мій час, я хочу просити, щоби мене звільнили від цього. Бо знаємо з історії, що не дуже добре занадто довго бути в уряді, тим більше, коли людина вже пристаріла… Це до великої міри відбивається на житті Церкви. То була братня розмова, і єпископи мені не казали, що я буду змушений піти. Це був просто обмін думками. Я тоді сказав, що після свого сімдесятип’ятиріччя піду.

А що саме спонукало Вас до цього кроку, адже з тої ж таки історії відомо, що коли Патріарх Йосиф прибув після заслання до Риму, йому тоді було 72 роки і після того ще 21 рік він був Верховним Архиєпископом?

Останні його роки були вже трудні для нього. Коли він був на Сибірі, то мав нагоду багато чого переосмислити і навіть спланувати. Хоча там на Сибірі це все були лише мрії. Коли він приїхав до Риму, то був фізично здібний працювати і дуже енергійно взявся до праці, щоби здійснити ті плани, які вимріяв і виплекав в лагерах. Але його останні п’ять років не були дуже легкими, все вже так не йшло гладко, як спочатку, бо йому вже було майже дев’ятдесят. Ми всі бачили, як йому було тяжко, бо вже підводило здоров’я. І це один з тих моментів, що спонукав мене застановитися над тим, чи є корисно йти до кінця, до останнього віддиху.

Бо як довго він міг працювати, як довго він мав ту силу, енергію, можливості, він працював, і все те, що він зробив – це прекрасно. Але прийшов час, коли вже не було ані тої енергії, ані тих можливостей. Вже треба щораз більше покладатися на поміч інших. Богу дякувати, що біля нього були люди, які були і йому, і нашій Церкві вірні і віддані. Вони дуже щиро йому допомагали.

Тому сьогодні, коли я вже не маю стільки сил, я хочу передати уряд своєму наступнику, який буде дуже ефективно продовжувати працю. Бо то не є моя праця і я не є ключем. Ключем є Церква, а мета нашої праці – служіння Церкві, і ми стараємось це робити доти, доки можемо це робити ефективно. Але приходить момент, коли вже нема тої сили і того розмаху, коли ми дійшли до певного рівня і хочеться, щоб це продовжувалось. Це не є продовження мене, це є продовження життя Церкви.

Чи сьогодні в УГКЦ є люди, які мають той розмах, якого потребує наша Церква? Чи є ті, хто зможе очолити церковний Синод?

А чому, ні? Я думаю, що є. Ніхто досі не мав нагоди проявитися дуже ефективно, бо не був Главою Синоду. Я думаю, що є люди, які мають ту здібність, треба тільки дати їм змогу її зреалізувати. Напевне, їхні початки будуть інакші, люди, напевне, будуть порівнювати: той робив так, а той тепер робить інакше. І напевне, багатьом те нове не відразу сподобається, але то є нормальний процес. Коли приходить нова людина на відповідальне становище, початки завжди є дуже інакші, а пізніше не так йдеться про спосіб діяння, як про візію і ціль.

Я думаю, що в нашому єпископаті сьогодні вже є люди, які мають розуміння потреб нашої Церкви, її майбутності, беруть участь у формуванні візії майбутності. Тим більше, що сьогодні над візією майбутності УГКЦ свідомо і послідовно працює весь єпископат нашої Церкви. Ми працюємо для того, щоби планувати майбутність, щоби усвідомити собі, якою ми хочемо бачити нашу Церкву через 20-30 років. Отже, це думання вже є, тепер, я сподіваюся, що Синод вибере когось із діючих владик, які беруть участь у випрацюванні такої візії і зможуть цю відповідальність перебрати та продовжувати працю.

А чи маєте Ви когось конкретного на увазі?

Я думаю про того чи іншого. Але остаточно вибере Синод.

А чи будете Ви пропонувати Синоду якогось кандидата?

Ні. В нас, на відміну від політики, немає політичної реклами, але ми будемо дуже серйозно застановлятись. Це не сталося раптово, бо я сказав єпископам, що хочу передати уряд два роки тому, коли мені виповнилося 75 років. Ми вже два роки старалися думати і планувати, кого потрібно, яку особу потрібно, а пізніше дивитися, чи ми таку особу маємо. І думаю, що коли буде скликаний виборчий Синод, то владики будуть думати, дискутувати, як нормально буває в таких обставинах. Подібно, як відбувається з вибором Папи. Пригадайте, як п’ять років тому обирали Святішого Отця, то говорилося про двадцять можливих кандидатів на 115 голосуючих. Кардинали дискутували і вибрали одного з 20 кандидатів. Це не стається принагідно, то є нагода для дуже відповідальної застанови.

Якщо я правильно зрозуміла, то Ви кажете, що такий своєрідний виборчий процес розпочався ще два роки тому?

До певної міри так.

То скільки сьогодні є можливих кандидатів?

П’ятдесят, бо нас всіх є п’ятдесят. (сміється) Я так трохи жартую. Але є різні кандидати в залежності від того, хто як з нас виборців бачить потреби Церкви. Бо може бути надзвичайно добра людина, але не в тому напрямі, який сьогодні потрібний Церкві. Може, хтось прекрасний адміністратор, але все залежить від того, чи нам сьогодні найбільше потрібен адміністратор. Це речі, над якими ми сьогодні застановляємось. Тому важко сказати: тільки той чи той, – так воно не стається.

А що сьогодні найбільше потрібно УГКЦ?

Дуже потрібна є внутрішня єдність нашої Церкви. Ми є в Україні, ми є на поселеннях, ми є розкидані по всьому світі. Дуже важливо, щоби цю Церкву втримати внутрішньо об’єднаною. Це один з важливих аспектів. Справа єдності Церкви загалом є дуже важливою. Також дуже важливим є духовний розвиток. В Україні після 70 років більшовицького режиму є свої особливі виклики. Можна багато говорити про різні потреби і кожна з них є важливою.

Згідно Кодексу Канонів Східних Церков, є два способи зречення уряду Верховного Архиєпископа через подання до Синоду і через подання до Папи. Чому Ви вирішили звернутися до Папи?

Спочатку я сказав про це Синодові єпископів. Коли мені минуло 75 років, я сказав до єпископів: «Дорогі браття, мені минуло 75 років, я не є зобов’язаний, бо як Глава Церкви, я не мушу резигнутивати в певному віці, я можу йти до останнього віддиху, і ніхто мені не може це заборонити. Але я хочу відійти від того уряду».

Я також зголосив своє бажання до Святішого Отця, який то підтверджує і вже два роки з ним про це говорю: що і як найкраще було би зробити в цьому випадку, бо в історії нашої Церкви в останніх століттях такого не було, щоби добровільно, ще при повнім розумі і здоров’ю зрезигнувати. Це є щось нове. Переважно наступника обирали після смерті. Я ж старався йти згідно з людською логікою і приписами закону. Тому найперше сказав про це на Синоді, бо це наш найважливіший керівний орган і потім звернувся до Папи, щоб він потвердив моє рішення.

А як Ви оцінюєте, той стан, в якому сьогодні передаєте УГКЦ своєму наступнику?

При помочі моїх співбратів, при помочі священиків і мирян – цілої Церкви, ми зробили певні кроки вперед. Найперше, ми краще усвідомили собі наше покликання: ким ми є і якою є наша історія; ми краще упорядкували нашу структуру і адміністрацію. Але найважливіше те, що ми дуже чітко поставили собі запитання: якою ми хочемо бачити нашу Церкву за десять, двадцять і тридцять років. Ми зробили це для того, щоби знати, куди йти, щоби ми вміли вибрати правильні засоби, щоби життя нашої Церкви не було принагідним, а цільово, розумно і відповідально скероване, щоби наша Церква могла в найкращий спосіб бути Церквою, бути собою.

Це є результат не лише 20 років, бо наша історія є набагато довшою, ми мусимо дивитись далеко у минуле. Такі дуже виразні постаті, як Шептицький, Сліпий, Любачівський – попрацювали відповідно до своїх обдарувань над такою проблемою: якою повинна бути наша Церква, як найкраще зробити її справді Церквою не лише по-людськи зовнішньо дуже успішною, а й справді духовно сильною. І це переходить із покоління в покоління.

Останніх двадцять років – це дуже особливий період, він в дуже дивний спосіб є духовним продовженням часів переслідування. Нам годі буде зрозуміти останніх двадцять років, якщо не думатимемо про 40 чи 70 років перед тим, бо це наша історія. І ми, будуючи на тих духовних скарбах і додаючи те все, що нам здається сьогодні потрібне для ефективного життя Церкви, зробили кроки вперед. Я не кажу, що ми осягнули ту ціль, яку ми би хотіли бачити. Ми ще маємо багато праці перед собою, ми ще маємо багато-багато працювати над собою, розвивати нашу Церкву, скріплювати її, найперше, духовно.

Митрополита Шептицького обрав Папа Лев ХІІІ, Патріарха Сліпого обрав Шептицький, Патріарха Любачівського - Синод і Папа. Вас лишень Синод. Чи це значить, що в цьому плані розвиток нашої Церкви завершено?

Я думаю, що цей етап, який ми тепер маємо, свідчить про те, що ми на доброму шляху і далеко зайшли. Одне лишень, що нам ще потрібно, це визнання патріархального устрою нашої Церкви. Я наведу Вам приклад. Коли наш Синод вибере якогось кандидата на Верховного Архиєпископа, Папа мусить потвердити наш вибір. Якщо би ми мали визнаний Патріархат, ми б такого потвердження не потребували, а лише повідомляли про те, кого ми вибрали. Отже, перед нами ще є певний шлях розвитку, який, як ми надіємося, раніше чи пізніше завершиться. Адже ми ще не є цілковито співзвучні зі старинною традицією життя східних Церков.

А якою б мала бути наша Церква через 20 – 30 років, і які кроки мав би зробити Ваш наступник, щоби продовжити той провід, який був започаткований ще Митрополитом Шептицьким, щоби та лінія збереглася і розвинулася?

Над тим працюємо. Останніми роками над тим працюють групи єпископів, які специфічно ставлять це питання і в майбутньому будуть представляти свої напрацювання, які вони зробили разом з духовенством та мирянами, будуть думати, які засоби вживати, щоби осягнути ті цілі, що є пріоритетними. Це поки є процес, але сам факт, що такий процес відбувається, це дуже важливий момент у житті нашої Церкви. І, власне, щоби скріпити той процес і продовжити, має бути зміна проводу.

А чого Ви побоюєтесь, що може статися, коли Ви вже не будете провадити УГКЦ?

Помилки будуть, бо вони є завжди, бо всюди, де є люди, там є помилки. Але я не маю якогось особливого страху, що може щось статися і нас вже не буде. Богу дякувати, вже стільки років, стільки століть ми існуємо в таких різних обставинах. Я не думаю, що станеться щось, що завдасть смертного удару нашій Церкві. Я цього не боюсь.

Що будуть помилки, я не маю найменшого сумніву, бо і я робив помилки, і робили їх мої попередники, помилявся також Митрополит Шептицький. Порівняно з моїми попередниками, я тих помилок робив набагато більше, але через це УГКЦ не перестала існувати. Можливо, вона розвивалася б краще, якби я тих помилок не робив. Але я лише людина, і я не можу вимагати від себе більше, ніж я можу. Мені прикро, що моя неміч людська мене так спіткала, але я не маю якогось великого страху.

Що Ви скажете тим людям, які, на відміну від Вас, все-таки мають побоювання, бо вони Вас люблять і знають про Ваш незаперечний авторитет в Україні і світі? І дехто, можливо, навіть має жаль, бо Ви залишаєте уряд в таких нелегких соціально-політичних обставинах?

Зі свого боку я можу пояснити, чому я так поступаю і як я це бачу. А вони вже це або приймуть, або ні. Я не можу нікого на силу переконати. Дехто може так думати і, може, в тому є рація. Я не кажу, що мій крок є непомильним і що не можна по-іншому. Я дію відповідно до того, як я бачу, може, я до деякої міри помиляюсь. Але, якщо мої співбрати-владики і Папа Римський не бачать в тому якоїсь колосальної помилки і це благословляють, то, мабуть, усе відбувається правильно.

Кожен мусить мати певне довір’я до мене, що я це зробив, передумавши, помолившись, зваживши ситуацію, що я це не роблю легковажно, чи що я втікаю. Ні. Це рішення - продумане, свобідне, ніхто мене до цього не гонить і не примушує, це моє власне свобідне рішення, випрацюване, вимолене. Я знаю, що будуть згіршені та розчаровані, але це є тимчасове, бо прийде друга особа і мене за три місяці забудуть, бо побачать, що є хтось другий і що Церква живе далі.

А що Ви робитимете в майбутньому?

Я не буду займати жодних посад, це точно. Бо який зміст? – Я ж пенсійного віку. Але в міру своїх можливостей я буду чимось займатись. Це не буде пов’язане з якимись офіційними завданнями. Я робитиму те, що ще можна робити. Буду молитися за Церкву, переосмислювати минуле, слідкувати за тим, щоб нічого з минулого нашої Церкви не затратилось. Дуже б хотів проводити зустрічі з молоддю, а також з різними професійними групами: журналістами, митцями, політиками. Тепер для цього матиму більше часу. Багато хто пише спогади, я поки не маю особливих амбіцій це робити. Але братиму участь в житті Церкви і суспільства так, як це роблять люди пенсійного віку, які у свій спосіб продовжують служити іншим. (Відомо, що 15 лютого Блаженніший зустрінеться зі студентами, а 17 лютого відбудеться запис чергової аудіо-книги – ред.)

Розмовляла Тетяна Шпайхер,

спеціально для Sobor Media Group

Джерела:

СОБОР-news

Воїни Христа Царя

11.02.2011р.Б. / В Інтернеті з’явилася сторінка про боротьбу українців з окупаційною радянською владою

"Кожна нова жертва - цеглина

у наш національний будинок,

бо ніколи людська

кров не ллється намарно"

Яків Гальчевський

(отаман Орел)

З унікальними документами, що підтверджують безперервну боротьбу українців з радянською владою, можна ознайомитися в Інтернеті. Музейна експозиція «Народна війна» – результат більш як дворічної праці Київської громадської організації «Меморіал» ім. Василя Стуса та «Громадського Інституту національної пам’яті» відтепер має свою Інтернет-сторінку. Науковці опрацювали 70 тисяч сторінок невідомих досі архівних документів.

Автори експозиції опрацювали понад 350 фондів і близько півтори тисячі архівних справ майже в усіх областях України, щоб відкрити невідомі раніше історичні документи про події, які замовчувала радянська влада, - інформує Радіо Свобода.

З матеріалів, що зібрані у віртуальній експозиції, можна побачити, яка запекла була боротьба українців проти радянської влади, говорить Роман Круцик, Голова Київської організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса.

«Знаєте, я галичанин, i коли я працював в Херсоні та Миколаєві, та мені груди розпирало від гордості, наскільки, виявляється, була патріотичною східна Україна, – говорить Роман Круцик. – Коли бачиш у Херсоні учні 7-го класу, троє дівчаток, 1928 року випускали підпільно два номери газет, поширювали листівки і розробляли план, де б взяти зброю. Що змусило дітей йти на такі кроки? Очевидно, що це більшовицька окупація».

Пошук та систематизацію архівних документів організатори проекту почали ще з 2001 року. Роман Круцик зазначає, що за сприяння Служби Безпеки України впродовж двох років члени товариства «Меморіал» опрацювали матеріали Центральних державних та галузевих архівів СБУ з 18 областей України. Нині перевели у цифровий варіант близько 70 тисяч сторінок архівних документів періоду 1917-1945 років, невідомих досі широкому загалу.

Активно підтримав створення виставки колишній Президент України Віктор Ющенко. Оприлюднення раніше невідомих історичних фактів сприяє відродженню національної гідності українців, – переконаний екс-глава держави: «Коли хтось навіть у владі говорить, що нашу незалежність ми вилежали на дивані, що вона як манна небесна впала, що Україна не боролась за свій суверенітет, – саме ця виставка говорить про те, що ваші діди, ваші прадіди по всій Україні насправді не приймали те, що ми називаємо «совєцька власть», – зазначив Віктор Ющенко.

Період історії України від 1917 року до початку Другої світової є найбільш замовчуваним і фальсифікованим спочатку радянськими істориками, а нині – істориками та науковцями із проросійською орієнтацію, – кажуть автори проекту.

Розмах тодішньої народної війни вже зараз дивує оглядачів, – наголошує історик Володимир Сергійчук. «Все це засекречувалось. Весь визвольний рух трактувався більшовицькою владою як бандитський, – наголошує історик. – І ця виставка дає можливість відібрати зерно від полови. І показати насправді, що прагнення до волі українського народу вічне».

Учасники проекту «Народна війна» наголошують, що статистичні дані, подані в експозиції, можливо з політичних причин, є надто заниженими, адже опираються виключно на радянські джерела. То ж матеріали експозиції потребують подальшого уточнення і доопрацювання науковцями і дослідниками з усієї України.

Джерело:

БАНДЕРІВЕЦЬ

10.02.2011р. Б. / Сьогодні, 10 лютого, о 14.00 у м. Києві, у прес-центрі «Український час» «Українського дому» (вул. Хрещатик, 2) відбудеться прес-кон

Глава УГКЦ розповість про підсумки 10-річчя патріаршого служіння

Сьогодні, 10 лютого, о 14.00 у м. Києві, у прес-центрі «Український час» «Українського дому» (вул. Хрещатик, 2) відбудеться прес-конференція Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира (Гузара).

Зустріч Предстоятеля українських греко-католиків з журналістами буде присвячена підсумкам 10-річчя патріаршого служіння Глави УГКЦ. Під час прес-конференції буде повідомлено про актуальні події у житті Церкви.

Прохання акредитуватися на подію

за телефоном: +38 050 583 59 89

електронною поштою: press@ugcc.org.ua

Для отримання додаткової інформації просимо звертатися за тел. +38 050 664 81 84

о. Ігор Яців, керівник Департаменту інформації УГКЦ

Джерела:

Департамент інформації УГКЦ

Мандрівники Христа Царя

09.02.2011р. Б. / Слово Блаженнішого Любомира на Круглому столі Центру Разумкова: «Держава бажає контролювати Церкву, тому що боїться її»

Слово Блаженнішого Любомира на Круглому столі «Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин»

Київ, 8 лютого 2011 року Божого

Проведення цього Круглого столу, організованого Українським центром економічний і політичних досліджень ім. Разумкова, який відбувається через півтора місяця після подібного заходу на тему відносин Церкви та держави, організованого Фондом Конрада Аденауера, свідчить про те, що ця тематика є цікавою і до сьогодні належно не осмислена. Це не повинно дивувати, адже ми лише 20 років живемо у незалежній державі, протягом яких могли будувати відносини влади та Церков і релігійних організацій на території України, а перед тим, впродовж століть, була значно довша історія на ширшому тлі різних держав. Одне слово, нашу минувшину можна умовно поділити на історію давнього минулого, історію XX століття та найновішу історію останніх двох десятиліть.

Передусім ми повинні усвідомити, що тематика, над якою розмірковуємо, не обмежується останніми двома десятиліттями у вільній Україні: вона містить свої концептуальні та фактичні аспекти, які впливають як на наше сьогодення, так і на майбутній розвиток. Для прикладу, згадаймо події першого тисячоліття, коли візантійські цісарі скликали Вселенські Собори, бо боялися релігійних роздорів у своїх імперіях. Релігійний роздор дуже небезпечний для держави.

У XX столітті різні Церкви на території України знаходилися не в однакових обставинах. Одні були підтримувані більшовицькою владою, яка використовувала їх для забезпечення своїх інтересів, за що ці Церкви платили високу ціну. До існування інших Церков було толерантне ставлення: вони могли діяти у певних рамках. Були Церкви офіційно ліквідовані, існування яких на міжнародній арені заперечували, а всередині Радянського Союзу їх систематично переслідували. І все це відбувалося на тлі ідеології войовничого атеїзму, який старався позбавити своїх громадян віри в Бога і, якщо остаточно не досягнув цієї мети, то завдав багатьом людям великих душевних ран. Із таким минулим ми увійшли 20 років тому в період існування незалежної Української держави.

На такому широкому тлі хотів би поділитися з вами деяким думками щодо форми і змісту відносин держави і Церкви. Хочу насамперед представити, що в цій парі понять належить розуміти під поняттям «Церква».

По-перше, Церква – це зібрання віруючих людей, які усвідомлюють, що є Божими сотворіннями, і вважають за мету свого існування вічне спілкування з Богом. Це люди, які вважають самих себе обдарованими життям та різними талантами, які бажають максимально розвиватися для власного добра та для служіння своїм ближнім. Ці люди приймають Божу волю як абсолютний норматив для свого життя і послідовно стараються будувати своє існування на моральних засадах. Це не означає, що їм це стовідсотково вдається, радше навпаки, в житті кожного знаходимо гріх, тобто відхилення від Божого Закону, але, незважаючи на свою неміч, у них є відчуття моральних імперативів. Ці люди, розвиваючи свої таланти та бажаючи максимально реалізувати себе у всіх можливих ділянках людського життя, відповідно до своїх талантів і життєвого покликання є творчими позитивними членами суспільства. Найкраще їх можна окреслити як Божий люд, як спільнота.

По-друге, Церква – це, за задумом її Божественного Засновника, спільнота, яка має соціальні прикмети, чітку видиму структуру, провід і обґрунтовані потреби. У цьому сенсі Церква та держава дуже подібні між собою. Обидві мають внутрішній порядок, узаконені способи діяльності, чітко визначені права та обов’язки, організовані форми життя, заклади освіти, матеріальні посілості. Кожна з них може ділитися з іншою своїм досвідом. Церква має тут певну перевагу, оскільки здобувала досвід упродовж багатьох століть, а також зуміла розробити солідну соціальну доктрину на підставі Божого Закону. І Церква, і держава служать тому самому народові, тому їх треба вважати партнерами. Кожна має свою царину діяльності, повинна поважати паралельну структуру і не встрявати у її діяльність. Оскільки йдеться про структуровані одиниці, то їхні відносини можна регулювати за допомогою законодавства, встановлюючи межі відповідальності та взаємодії. В ідеально налагодженому суспільстві ці два партнери доповнюють один одного, хоча ніколи не сміють зливатися в одну дійсність або бути підпорядкованими один одному.

На жаль, у житті мало що відбувається ідеальним чином. З гіркого досвіду століть відомо, які негативні наслідки те, що держава використовує Церкву як підрозділ своєї структури, або навпаки – що релігійна організація намагається керувати суспільством з допомогою державних структур, обмежуючи свободу і права громадян. Частіше, звичайно, трапляються ситуації, коли державна влада, яка діє на підставі світських категорій мислення і діяльності, використовує Церкву для досягнення своїх цілей. Сучасна Україна тут не є винятком. Слід додати, що держава бажає контролювати Церкву, тому що боїться її. Чому? Бо Церква навіть на соціальному рівні відстоює свободу людини, виховує зрілих, мислячих, відповідальних громадян, а це невигідно державній владі.

По-третє, Церква за своєю суттю є не лише соціальною, а й релігійною (бого-людською) структурою. Вона існує між людьми, але складається із людських та Божественних елементів. Це можна зрозуміти тільки тоді, коли поставити наголос на прикмети, які походять безпосередньо від Бога.

Повернуся до згаданого вище соціального аспекту Церкви. Церква є спільнотою, що складається із людей та існує для людей. Вона відрізняється від інших встановлених Богом форм людської спільноти – сім’ї, родини, громади, народу, держави – своєю особливою релігійною місією. Церква побудована на Божому Слові, має надприродні засоби для досягнення власних цілей і діє на підставі Божого об’явлення. Ці аспекти можуть зрозуміти тільки ті люди, які справді вірують у Бога. Їх не зможуть осягнути люди, які не приймають Бога, як їх популярно називають – безбожники, та особи позірних релігійних переконань. Останні вдають релігійність, але не роблять її вчителькою і нормою свого життя у всіх його проявах. Ми переконані, що Україна від своїх історичних початків – це держава, побудована на християнських, тобто релігійних засадах. (Я дозволив собі зробити такий великий додаток, щоб обговорити цей важливий аспект державно-церковних відносин.)

Церква, як Богом встановлена установа, має пророчий характер. У популярному розумінні пророк – це Божий слуга, який передбачає майбутнє. У такому поясненні є якась частка правди, однак, насправді, пророк – це той, хто нагадує народові Божу Істину. Це можна проілюструвати пророчими текстами Старого Завіту, в яких зібрана та описана діяльність пророків в Ізраїлі. Скажу кілька слів про цю пророчу діяльність. Господь Бог вивів із єгипетської неволі вибраний народ до обіцяної землі, уклавши з ним союз. Він взяв цей народ під особливу опіку, обдарував його свободою та об’явив йому свою волю, свій Закон. Бог запевнив цьому народові добробут і безпеку, якщо той буде поводитися згідно з Господнім наказом. Із книг Старого Завіту знаємо, що народ не завжди дотримувався умов союзу, що його царі, аристократія, провідники часто вели людей хибними шляхами, покликалися на особливу опіку Божу, виконували релігійні обряди, але водночас чинили кривду. Господь посилав цьому народові пророків, які мали напоумити відповідальних людей, що Божа опіка залежить не від зовнішніх обставин, а від виконання Закону (пор. Іс.1, 10–17), а також – це особливо стосувалося проводу, – що в Божих очах важливими є милосердя, правда і справедливість. Пророки застерігали: якщо не буде справжнього внутрішнього навернення, народ зазнає великих страждань. На жаль, як нам відомо з історії Старого Завіту, навернення не було і вибраний народ переживав важкі часи. Достатньо згадати лише Вавилонську неволю. Завдання пророків полягало не в тому, щоб чинити суд чи виконувати покарання, а у постійному і наполегливому нагадуванні Божого Слова. Якщо хтось не сприймає напоумлення пророків чи вважає їх незрозумілими, нехай замислиться над своїм життям і прислухається до внутрішнього голосу, який схвалює або засуджує його поведінку. Цей голос називається сумлінням, він є невід’ємним елементом душі кожної людини.

Хтось скаже: це було колись, тепер таких пророків немає. Може, немає таких пророчих особистостей, як були з Божої волі тоді, давно, але є ті, хто й сьогодні нагадує, що Господь очікує милосердя, правди і справедливості від тих, хто несе будь-яку відповідальність. У Преамбулі (частині, яка означує дух, а не тільки літеру) нашої Конституції є прекрасні слова – сподіваємося, що їх не усунуть, коли переписуватимуть Основний Закон, а саме, що цей документ приймається, «усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями».

Пророче служіння сьогодні виконує Церква, яка має завдання нагадувати Божий Закон, – нагадувати про Боже благословення, без якого ми не можемо жити, та про Божий гнів, що від нього не зможемо втекти. Отже, Церква є сумлінням народу.

Посилаючись ще раз на пророчі тексти Старого Завіту, хочу звернути увагу нашого народу на одну прикмету, властиву для всіх пророків. Всі вони, кожний на свій лад, були речниками Божого гніву, який невмолимо падав на народ, а особливо на його провідників, які не наверталися до Бога і не починали чинити милосердя, правди і справедливості. Проте, незважаючи на грізні напоумлення та Божі кари, що випадали на долю народу (згадаймо лише знищення Самарії та Вавилонську неволю), як відомо з історії вибраного народу, кожна пророча книга Старого Завіту є водночас виявом надії на Боже милосердя. Наведу тільки один простий наглядний приклад із книги пророка Єремії. Вавилоняни захопили Єрусалим: князі, священики, висококваліфіковані працівники були взяті в полон. Здавалося б, що це був абсолютний кінець всього, але в той час всенародного горя пророк Єремія, сповнений Божим духом, купує земельну ділянку біля міста, бо має Боже запевнення, що все лихо закінчиться і народ повернеться.

Ще одне завдання Церкви – незважаючи на різні тривожні сигнали, на багато проявів кривди та несправедливості, що стало частиною нашого сьогодення, – проповідувати надію на Бога, Божий мир. Можливо, для багатьох пророчі нагадування про Божий гнів і про могутність Божого милосердя, видаватимуться суперечними, однак тут треба пам’ятати, що остаточна мета Господа Бога є не знищити, а навернути грішника. Коли Церква, як і старозавітні пророки, говорить про кару, то дає нам підставу для надії, дає справжнє заохочення до щирого навернення. Хто послухає голосу свого сумління, хто послухає заклику Церкви до навернення – може спокійно очікувати спасіння.

+ Любомир

Джерела:

Департамент інформації УГКЦ

Мандрівники Христа Царя

09.02.2011р.Б. / Нині на Банковій знову спробують спалити Януковича

УСЛИШУ КАЖДАВО (з передвиборчого гасла Януковича)

09 лютого 2011 року о 15.00 біля будинку Адміністрації Президента України по вул. Банковій, 11 активістами Всеукраїнської профспілки “Народна солідарність” буде урочисто “спалено на газу” портрет головного провідника політики обдирання українського народу на користь іноземних енергетичних та фінансових монополій і місцевої антиукраїнської олігархії – президента Віктора Януковича. Спалюваний портрет є точною копією історичного портрету “Янукович на газу”, знищенню якого 01 лютого ц. р. перед будинком Київради і КМДА на Хрещатику фізично перешкодила київська міліція.

За задумом профспілки дана акція є завершенням “попереджувального” етапу боротьби проти “комунального грабунку” населення України та має на меті висловлення публічного протесту проти:

1) підвищення ціни на газ на 50 %;

2) підвищення ціни на електроенергію на 30 %;

3) підвищення ціни на опалення та гарячу воду на 37 %;

4) підвищення ціни на послуги ЖЕКів на 62%;

5) ще одного підвищення ціни на газ “для населення” та неминуче випливаючого з нього нового підвищення цін на всі види комунальних послуг, запланованого урядом на квітень 2011;

6) проведення всього переліченого в особистих матеріальних інтересах справжніх “господарів” нинішньої влади в Україні:

А) світового капіталу, уособленого Міжнародним валютним фондом;

Б) приватних акціонерів ВАТ “Газпром”;

В) олігархічних власників “енергогенеруючих” та “енергопостачальних” компаній України.

З солідарним вітанням,

Голова ЦКК ВП

“Народна солідарність”

044 2291167

Януковичу таки вдалося зробити акції протесту в Києві щоденними. А іноді буває й по кілька на день.

Джерело:

БАНДЕРІВЕЦЬ

07.02.2011р. Б. / APPEAL TO INTERNATIONAL COMMUNITY

Dear representatives of international organizations, international journalists, diplomats, and Ukrainian communities abroad!

We are drawing your attention to the situation in Ukraine, and hope for your support.

Ukraine is facing systemic infringement of political and civil rights, and freedoms of people by its Ministry of Internal Affairs. The matter concerns either an absurd prosecution of members of the "entrepreneurial Maidan" for alleged damage of tiles in Independence Square during the protest rallies; or fictitious grounds to seize computers and other media from writers and journalists; or an absolutely fabricated criminal case of terrorism (damage to the bust monument to Stalin in Zaporizhia).

Especially, we want to attract attention of the world community to prosecution of members of the Tryzub All-Ukrainian Association named after Stepan Bandera. This is a patriotic organization that claimed responsibility for the damage of the bust monument to Stalin in Zaporizhia. The monument was erected by communists in the private territory despite of social protests. Tryzub members partially beheaded it.

The police charged them with committing a crime under Article 296 of the Criminal Code of Ukraine (Hooliganism) and arrested a number of Tryzub members in different cities of Ukraine. 14 activists of the organization were dispatched to Zaporizhia in custody. These are Andrii Stempitskyi, Stepan Bychek, Anatoly Onufriichuk, Vasyl Abramiv, Pylyp Taran, Vasyl Labaichuk, Ihor Zahrebelnyi, Oleksii Zanuda, Vitalii Vyshniuk, Roman Khmara, Yurii Ponomarenko, Viktor Davydenko, Eduard Andriuschenko, and Artem Tsyhanok.

Under the law, the actions committed by the Tryzub could have been examined as damage to personal property, but not the crime under Article 296 of the Criminal Code. The article envisages criminal liability for "hooliganism as gross violation of public order to disregard the community in the most outrageous or exceptional cynicism." So, hooliganism should include actions against social moral, that is, immoral actions.

In this case, we can't say exactly who neglects social and moral principles: the one who sets the monument to the killer of millions of Ukrainians, or someone who has damaged this monument?

The government of Ukraine and its Ministry of Internal Affairs have taken the stance of Stalinists that meets their social policies. Ministry officials do not only protect those who put up the monument to the ever existed torturer and an ogre, but modeling his behaviour do this with extreme cruelty.

The arrested Tryzub members have been long detained without food and warm clothing in cold weather. They were not allowed to meet with lawyers, and exposed to physical and psychological pressure. The parents of the detained activists are intimidated not to make noise around the arrest of their children.

All suffer from persecution: journalists, businessmen, lawyers, bloggers, activists of different political parties and organizations. Mass protest rallies take place throughout Ukraine several times a week to support detained activists, to urge the power to stop political repressions and socio-economic terror against Ukrainians (tax, housing, labor, land, pensions, utilities, education), to oust the government, and immediately call parliamentary and presidential elections. Therefore, the authorities in power are trying to do everything to suppress any opposition from the Ukrainian people.

We have all grounds to state that the detained Tryzub members were tortured because torture murder has become normal in the Ministry of Internal Affairs over the last year. In fact, more than 50 people died in police stations in the previous year. According to sociological estimates, 604,000 Ukrainians were victims of unlawful violence in the interior offices in 2009; while in 2010 their number increased to 790,000. Human rights defenders have assumed that the police in Ukraine commit unlawful violence every 40 minutes.

We are coming back not even to the "kuchmizm" period. Ukraine is turning back to 1937, to Stalinization, with its repressions, anti-popular policy, disregard for human rights and even people's lives.

The incident with Tryzub members is a vivid example of such crime against humanity. One can not share their views, but no one gave law enforcement officers the right to violate the European Convention on Human Rights, the Constitution and the laws of Ukraine.

We believe that only a wise and timely response of the international community can help us save Ukraine from destruction, instability and attempts to reestablish true dictatorship. Neither Ukraine nor Europe benefit from it.

Sincerely,The Tryzub All-Ukrainian Association named after Stepan Bandera

Source:

ZHINOCHA SICH

07.02.2011р. Б. / ЗВЕРНЕННЯ ДО МІЖНАРОДНОЇ СПІЛЬНОТИ

Шановні представники міжнародних організацій, міжнародні журналісти, представники дипломатичного корпусу та української громади за кордоном!

Хочемо звернути вашу увагу на ситуацію, що склалася в Україні, і сподіваємось на вашу підтримку.

Маємо засвідчити, що в Україні тривають системні порушення політичних, громадських прав і свобод громадян з боку Міністерства внутрішніх справ. Вони відбуваються одразу по багатьох напрямах: це і безглузде кримінальне переслідування учасників «підприємницького Майдану», коли підставою для кримінального переслідування стало ніби то пошкодження під час проведення масової акції протесту плитки на Майдані Незалежності; це й, за вигаданих обставин, вилучення комп'ютерів та інших носіїв інформації у письменників і журналістів, це й абсолютно сфабрикована кримінальна справа про тероризм (пошкодження погруддя Сталіна в Запоріжжі).

Особливо, на що ми маємо звернути увагу світової спільноти - кримінальне переслідування членів Всеукраїнської Організації «Тризуб» імені Степана Бандери - патріотичної організації, яка взяла на себе відповідальність за пошкодження погруддя Сталіна в Запоріжжі. Погруддя було встановлене комуністами на власній території попри суспільні протести. Представники «Тризубу» відпиляли бюсту Сталіна частину голови.

Ці дії міліцією безпідставно були розцінені як кримінальний злочин «хуліганство» (стаття 296 КК України). На цьому тлі відбувся цілий ряд арештів членів «Тризубу» з різних міст України, активісти організації в кількості 14 чоловік під арештом були доправлені в Запоріжжя. На цей час під вартою перебувають: Андрій Стемпіцький, Степан Бичек, Анатолій Онуфрійчук, Василь Абрамів, Пилип Таран, Василь Лабайчук, Ігор Загребельний, Олексій Зануда, Віталій Вишнюк, Роман Хмара, Юрій Пономаренко, Віктор Давиденко, Едуард Андрющенко, Артем Циганок.

В юридичній площині, дії, які вчинили представники «Тризубу», можна кваліфікувати лише як пошкодження особистого майна, але ці дії аж ніяк не підпадають під ознаки злочину, передбаченого ст. 296 КК України, оскільки зазначена стаття передбачає кримінальну відповідальність за «хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом», іншими словами обов'язковою умовою хуліганства повинні бути, дії спрямовані проти суспільної моралі, тобто – аморальні дії.

У даному випадку ще невідомо, хто більше нехтує суспільно-моральними принципами, той хто встановлює пам'ятник вбивці мільйонів українців, чи той, хто цей пам'ятник пошкодив?!

Влада України, її Міністерство Внутрішніх справ відверто стає на бік сталіністів, що відповідає їхній суспільній політиці.

Представники МВС не тільки захищають тих, хто встановлює пам'ятник кату і людожеру усіх часів і народів, а беручи з нього приклад, роблять це з особливою жорстокістю. Затриманих членів «Тризуба» під час арешту і перебування під вартою тривалий час залишали без їжі, у морози лишили без теплого одягу, до них не допускали адвокатів, вони піддавалися фізичному і психологічному тиску. Батьків затриманих активістів залякують, аби ті не робили шуму навколо арешту їхніх дітей.

Переслідують всіх: журналістів, підприємців, юристів, блогерів, активістів різних політичних партій та організацій. Адже декілька разів на тиждень по всій Україні проводяться масові акції підтримки затриманих активістів, акції з вимогою негайно припинити політичні репресії, припинити соціально-економічний терор проти народу України (податкового, житлового, трудового, земельного, пенсійного, комунального, освітнього), за відставку уряду та негайне призначення виборів Верховної Ради та Президента. Тому влада робить усе, аби припинити будь-який спротив з боку українців.

Наразі є всі підстави вважати, що затримані були піддані тортурам, бо за останній рік смерті від катувань в МВС стали звичайною подією, а кількість загиблих за минулий рік в райвідділах міліції сягає за п'ятдесят осіб. За соціологічними даними за 2009 рік, жертвами незаконного насилля в МВС стали 604 тисячі українців, в 2010 році ця цифра значно зросла і сягає 790 тисяч українців, іншими словами, за підрахунками правозахисників, кожні 40 секунд в Україні відбувається акт незаконного насилля в міліції.

Ми повертаємося навіть не в часи «кучмізму» – на Україну насувається загроза повернення в 1937 рік, до сталінізації, з її репресіями, антинародною політикою, нехтуванням правами і навіть життям людей.

Історія з членами організації «Тризуб» - яскравий приклад такого злочину проти людяності. Можна не поділяти їх погляди, але ніхто не давав правоохоронцям права порушувати Європейську Конвенцію з прав людини, Конституцію і закони України.

Ми впевнені, що тільки вчасна і мудра реакція світової спільноти зможе допомогти нам врятувати Україну від руйнації, нестабільності і спроб відтворити справжню диктатуру. Це не потрібно, ані Україні, ані Європі.

З повагою,

Всеукраїнська Організація «Тризуб» імені Степана Бандери

---

УКРАЇНА

ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

УПРАВЛІННЯ МІСТОБУДУВАННЯ ТА АРХІТЕКТУРИ

вул. Перемоги, 129-А, м. Запоріжжя, 69057, тел./факс (061) 233-13-33

e-mail: umtazoda@ukr.net

21.01.2011 №29/02-05 49019 Дніпропетровськ,

Вул. Каховська, 25/2

Прудовському В.Д.

Про розгляд запиту

Розглянувши Ваш запит від 17.01.2011 управління повідомляє наступне:

1. Управління містобудування та архітектури облдержадміністрації дозвіл на встановлення пам’ятника Й.В.Сталіну не надавався, оскільки це не входить до повноважень управління. Рішення про встановлення пам’ятників приймається органом місцевого самоврядування. Встановлення пам’ятника Й.В.Сталіну в головному управлінні архітектури та містобудування Запорізької міської ради не погоджувалось. Клопотання та інші матеріали щодо встановлення в м. Запоріжжі пам’ятника Й.В.Сталіну до виконкому Запорізької міської ради не надавалися, у зв’язку із зазначеним, питання по встановлення не розглядалося.

2. Погруддя Й.В.Сталіна не зазначено в проектній документації, як пам’ятник або оздоблення фасаду будівлі. Тому, споруду встановлену на ганку будівлі, вважаємо самовільною.

3. На сьогодні діє «Порядок спорудження (створення) пам’ятників і монументів», що затверджений спільним наказом Держбуду України та Міністерства культури України від 30.11.2004 №231/806. встановлення бюстів у вигляді оздоблення будівлі повинно бути зафіксовано у проектній документації (робочому проекті, паспорті зовнішнього оздоблення), що затверджена в установленому чинним законодавством порядку.

4. Питання про встановлення пам’ятника Й.В.Сталіну на архітектурно-містобудівній та художній радах не розглядалося.

5. Встановлення пам’ятників здійснюється за рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради на підставі подання робочої групи з питань міської топоніміки. Контроль за розташуванням елементів монументально-декоративного мистецтва також знаходиться в компетенції органу місцевого самоврядування. Надання юридичної оцінки тим чи іншим діям під час експлуатації будівлі відноситься до компетенції органів, які здійснюють нагляд за додержанням законодавства у сфері містобудування та архітектури.

6. В управлінні відсутня інформація стосовно демонтажу пам’ятників Й.В.Сталіну після ХХ з’їзду КПРС у 1956 році та рішень Верховної Ради СРСР (УРСР), Кабінету Міністрів СРСР (УРСР), ЦК КПРС (КПУ).

7. В управлінні відсутні документи, що дозволяють або забороняють встановлювати після 1991 року пам’ятники колишнім керівникам Комуністичної партії СРСР та України.

Начальник управління Ю.В. Лукашев

---

МІНІСТЕРСТВО РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ТА БУДІВНИЦТВА УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА АРХІТЕКТУРНО-БУДІВЕЛЬНА ІНСПЕКЦІЯ

ІНСПЕКЦІЯ ДЕРЖАВНОГО АРХІТЕКТУРНО-БУДІВЕЛЬНОГО КОНТРОЛЮ У ЗАПОРІЗЬКІЙ ОБЛАСТІ

69095, м. Запоріжжя, площа Пушкіна, 4 тел/факс (061)228-05-70, e-mail: igask@ukr.net

18.06.2010 №718-112/1 Прокурору

Жовтневого району м. Запоріжжя

Раднику юстиції

Васюку О.Г.

69002 м.Запоріжжя

Вул. Гоголя, 74

Подлобнікову В.В.

69067 м.Запоріжжя

Вул. Союзна, 77/139

Про надання інформації

На лист прокуратури Жовтневого району від 28.05.10 №183-10 повідомляємо, що інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Запорізькій області було проведено перевірку додержання вимог чинного законодавства під час проектування і будівництва адміністративної будівлі Запорізького обласного комітету «Комуністична партія України» по вул. Горького / вул. Комунарівська м. Запоріжжя.

За попередніми результатами перевірки встановлено, що архітектурний вигляд адміністративної будівлі не повідомляє затвердженому в установленому порядку проектній документації.

Так при будівництві вказаного об’єкту було змінено кольорове рішення зовнішніх стін, збудовано третій поверх та на ганку будівлі встановлено погруддя Й.Сталіну.

Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Запорізькій області було надано обов’язковий для виконання припис про усунення вказаних правопорушень з терміном виконання до 26.05.10 р.

27.05.10 р. було проведено перевірку виконання вимог припису та встановлено, що вимоги припису не виконані.

Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Запорізькій області було надано повторний припис про усунення порушень, шляхом приведення архітектурного вигляду будівлі до затверджених проектних рішень, з терміном виконання до 08.06.10 р.

09.06.10 р. було проведено перевірку виконання вимог припису та встановлено, що вимоги припису не виконані.

Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у запорізькій області було притягнуто до відповідальності за невиконання вимог припису Запорізький обласний комітет «Комуністична партія України» згідно ст. 1 Закону України «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування» та надано припис №52 від 14.06.2010 р. обов’язковий до виконання, про усунення порушень, строком виконання до 28.06.2010 р.

У даному випадку погруддя Й.Сталіна є елементом зовнішнього спорядження (монументально-декоративного оформлення) будівлі, встановлення якого також вимагає наявності проект, узгодженого робочою групою з питань топоніміки та затвердженого рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради.

Тому саме контроль за розташуванням елементів монументально-декоративного мистецтва знаходиться в компетенції органів місцевого самоврядування.

Заступник начальника С.С. Кузнєцов

Галєт В.С. тел. 228-49-02

Джерело:

ЖШНОЧА СІЧ